Двір шипів і троянд

Розділ 7

Золотоволосий Вищий Фе та Люсьєн досі ще сиділи за столом, коли Ейсіл знову привела мене до зали. Тарілок перед ними не було, але вони продовжували цідити вино із золотих кубків. Кубків зі щирого золота, не позолочених, не з підробленого золота.

Я пригадала наше різномасте кухонне приладдя й застигла посеред кімнати. Така розкіш, таке неймовірне багатство, тоді як у нас не було геть нічого.

«Напівдикий звір», — назвала мене Неста. Проте порівняно із цим звіром із золотим хутром, порівняно із цим місцем, де я опинилася, порівняно із цією невимушеною поведінкою й вишуканою манерою тримати в руках свої золоті кубки, порівняно із тим, як золотоволосий називав мене людиною… ми, усі смертні, були напівдикими звірами для Вищих Фе. Навіть якщо саме вони могли вбиратися в хутро та кігті.

Страви зі столу ще не прибрали, і розмаїття запаморочливих ароматів вабило. У мене небезпечно паморочилося в голові від голоду.

Маска золотоволосого Вищого Фе мерехтіла в промінні вечірнього сонця.

— Перш ніж ти знову щось скажеш щодо їжі, хочу запевнити: уся їжа безпечна для тебе.

Він показав рукою на крісло за протилежним кінцем столу. Жодного натяку на кігті. Коли я так і не ворухнулася, він зітхнув:

— То чого ж ти хочеш?

Я не мовила ані слова. Поїсти, втекти, врятувати свою родину…

Люсьєн ліниво озвався зі свого крісла з іншого кінця довгого столу:

— Я ж тобі вже казав, Темліне. — Він скоса поглянув на друга. — Твоє вміння поводитися із жінками встигло неймовірно заіржавіти за останні десятиліття.

Темлін.

Він похмуро глянув на Люсьєна, ворухнувшись у кріслі. Я доклала чималих зусиль, щоб не здригнутися, почувши від Люсьєна ще трохи інформації про фейрі.

Десятиліття.

Темлін видався мені не старшим за мене, але він належав до раси безсмертних. Йому може бути кілька століть. Навіть тисяч років. Я стала уважно роздивлятися їхні дивні, приховані під масками обличчя — зовсім інші. Наче не із цього виміру, первісні та зверхні. Вічні боги… що не заважало деяким із них бути лютими фейськими придворними.

— Ну, — промовив Люсьєн, не зводячи з мене погляду свого вцілілого ока, — маєш уже не такий жалюгідний вигляд, як раніше. Гадаю, це полегшення для всіх, бо відтепер ти мешкатимеш разом із нами. Утім, бачити на тобі сукню було б приємніше, ніж туніку.

Вовки, справжні вовки, які ладні накинутися на жертву, — ось хто вони були, як і їхній убитий мною друг. Я старанно намагалася добирати слова і бути ввічливою, коли мовила у відповідь:

— Я б воліла не вдягатися в сукні.

— І чому ж? — вкрадливо спитав Люсьєн.

Раптом Темлін відповів за мене:

— Тому що вбивати нас легше у штанях.

Вираз мого обличчя залишався незворушним, а серце билося, як телячий хвіст.

— Тепер, коли я вже тут опинилася, що… що ви зробите зі мною? — спитала я.

Люсьєн пирхнув, проте Темлін відповів з невдоволеним гарчанням:

— Сядь уже нарешті.

Від дальнього кінця столу від’їхало крісло. Овва, скільки їжі — гарячої та неймовірно пахущої. Певно, слуги приготували нові страви, поки я милася. А де ж поділися ті, що охолонули? Так багато їжі змарнували. Я стисла руки в кулаки.

— Не бійся, ми не кусаємося.

Білі зуби Люсьєна натякали на протилежне.

Я уникала його погляду, того дивного, наче живого металевого ока, яке стежило за тим, як я наважуюсь підійти й сісти.

Темлін підвівся і став огинати стіл — все ближче і ближче, граційно і смертоносно, наче хижак, у жилах якого тече сила. Лишатися на місці було непросто — особливо коли він узяв тарілку, підніс до мене й почав накладати м’ясо та гарнір.

— Я й сама б упоралась, — тихо мовила я.

Я ладна була говорити будь-що, лише б він не наближався до мене.

Темлін зупинився. Один помах пазуристої лапи — і він зламає мені шию. Тепер зрозуміло, чому шкіряний перев’яз був порожній. Навіщо йому мечі та кинджали, коли ти і сам — жива зброя?

— Для смертних велика честь, коли сам Вищий Фе пригощає, — хрипко сказав він.

Я проковтнула клубок у горлі. Він продовжив накладати мені різні страви, зупинившись тільки коли місця на тарілці не залишилося, а потім налив у мій кубок білого мерехтливого вина.

Темлін рушив до свого місця, я нарешті видихнула, і, певно, він це почув.

Більше за все мені хотілося впасти обличчям у тарілку і їсти, їсти, їсти. Але я притиснула руки стегнами й подивилася на обох фейрі.

Вони теж спостерігали за мною, і їхні пильні погляди не були невимушені. Темлін трохи випростав спину і сказав:

— А в тебе зараз вигляд… кращий, ніж раніше.

Це що? Комплімент? Я могла заприсягтися, що Люсьєн схвально кивнув у відповідь на слова свого друга.

— І волосся в тебе… чисте.

Можливо, у мене галюцинації від голоду і жалюгідні спроби люб’язності мені ввижаються. І все ж я відкинулася на спинку крісла, намагаючись говорити спокійно й тихо, наче вмовляючи хижака.

— Ви обидва — Вищі Фе? Благородні фейрі?

Люсьєн кхекнув і пильно подивився на Темліна.

— Можеш сам відповісти.

— Так, — промовив Темлін, насупившись, ніби він швидко міркував, що можна мені розповісти. Але обмежився лаконічним, — це так.

Чудово. Чоловік — точніше фейрі, — який не любить багато говорити. Я вбила його друга, була непроханою гостею в його маєтку, на його землях, я б теж не воліла говорити.

— То що ж ви збираєтеся зі мною робити?

Очі Темліна були прикуті до мене.

— Нічого. Роби все, що тобі заманеться.

— Тож я не буду вашою рабою? — насмілилася спитати я.

Люсьєн пирхнув у своє вино. Проте Темлін навіть не посміхнувся.

— У мене немає рабів.

Я проігнорувала полегшення, яке зняло тягар з грудей.

— Але як мені тут жити? — наполягала я. — Як я повинна відпрацьовувати свій прожиток і дах над головою? Невже ніяк?

Дурні запитання, бо ж Темлін навіть не натякав на це. Проте мені треба було знати напевне.

Я відчувала, що моя настирливість не подобається Темліну.

— Як тобі жити — то вже не мій клопіт, — сказав він.

Люсьєн виразно кашлянув, і Темлін спопелив його поглядом.

І після погляду, якого я не зрозуміла, Темлін зітхнув:

— Хіба в тебе немає якихось захоплень, уподобань?

— Немає.

Неправда, але ж не розповідати йому про свою любов до живопису. Йому й без того було важко вести зі мною більш-менш чемну розмову.

Люсьєн пробурмотів:

— Типова людська риса.

А губи Темліна здригнулись у легенькій усмішці:

— Роби зі своїм часом усе що завгодно. Тільки не роби дурниць.

— Тож ви справді переконані, що я залишуся тут назавжди?

Насправді я мала на увазі: «Тож я залишаюсь у цій розкоші, в той час як моя родина помирає з голоду?»

— Не я визначив ці правила, — дуже стримано відповів Темлін.

— Моя родина помирає з голоду, — сказала я.

Мені не соромно було це казати, до того ж я казала не про себе. Я дала обітницю, яку звикла виконувати. Без неї я почувалася ніким.

— Будь ласка, відпустіть мене додому. Адже повинна ж бути в правилах Угоди бодай якась шпаринка — інші способи спокутувати мою провину.

— Спокутувати провину? — здивувався Люсьєн. — Ти навіть не вибачилася за вбивство Ендраса.

Він уже забув, як нещодавно розкланювався переді мною й говорив улесливі слова. Тож я подивилася прямісінько в червоно-брунатне око Люсьєна і проказала:

— Вибачте.

Люсьєн відкинувся на спинку крісла:

— Як ти його вбила? То була кривава бійня чи холоднокровне вбивство?

Мороз пробіг моєю спиною.

— Я підстрелила його ясеневою стрілою. А потім поцілила звичайною прямісінько йому в око. Він не бився зі мною. І після першого пострілу лише дивився на мене.

— Однак попри це ти його вбила, а він же не нападав на тебе. А потім ти його оббілувала, — прошипів Люсьєн.

— Годі, Люсьєне! — промовив Темлін до свого придворного з натяком на гарчання. — Я не хочу чути подробиць.

Він повернувся до мене, такий прадавній, жорстокий і невблаганний.

Я перша заговорила, не давши йому розкрити рота:

— Моя родина не протримається й місяця без мене!

Люсьєн гмикнув, а я щосили стиснула зуби.

— Ви взагалі знаєте, як це — бути голодним? — спитала я, втрачаючи здоровий глузд від люті. — Як це, коли не знаєш, коли їстимеш наступного разу?

Обличчя Темліна напружилося.

— Твої рідні живі й не потребують нічого, — сказав Темлін. — І їжі на їхньому столі буде більше, ніж добувала ти своїм полюванням. Погано ж ти думаєш про фейрі. Я прекрасно усвідомлював, що забираю у твого батька і сестер єдину годувальницю. Не переживай, у них буде сите життя. Я про це подбав.

— Ти можеш заприсягтися?

Я завмерла.

Навіть якщо фейрі й не вміли брехати, я повинна була це почути.

Шорсткий здивований сміх:

— Присягаюсь усім, що маю.

— Чому ти не сказав мені, коли я полишала свою домівку?

— А хіба ти повірила б мені? І хіба ти зараз віриш?

Кігті Темліна встромились у підлокітник його крісла.

— Чому я повинна вірити твоїм словам? Геть усі ви, фейрі, майстри вивертати правду собі на користь.

— Дехто міг би зауважити, що не дуже розважливо ображати Вищого Фе в його власному будинку. — Темлін ніби вичавив із себе ці слова. — Дехто сказав би, що ти повинна бути вдячною, що саме я знайшов тебе. Перш ніж хтось інший з мого світу прийшов би й став вимагати сплатити борг. Вдячною за те, що залишив тобі життя й подарував можливість жити в достатку.

Я схопилася на ноги, готова перекинути від люті своє крісло, аж тут невидимі руки схопили мене й кинули назад, змусивши сісти.

— Не роби того, що задумала, — промовив Темлін.

Мої ніздрі обпекло запахом магії. Я спробувала соватися на кріслі, відчуваючи міцність невидимих мотузок. Але вони міцно утримували мої руки. У мене заболіла спина, втиснута в крісло. Погляд упав на ніж біля тарілки. Дурепа, чому відразу не схопилася за нього?

Темлін знову заговорив. Його голос звучав тихо, зі зловісним спокоєм.

— Перше й останнє попередження, — дуже тихо промовив Темлін. — А потім сама вирішуй, людино. Мені байдуже, де ти житимеш у Прифії. Але якщо втечеш чи навіть спробуєш втекти за Стіну, про твою родину вже ніхто не дбатиме.

Його слова вдарили, наче камінь, пожбурений у голову. Моя втеча, навіть спроба втечі прирікала мою родину на смерть. І навіть якщо я наважусь ризикнути… якщо мені пощастить дістатися до рідних, куди я їх відвезу? Я не зможу посадити сестер на корабель — хай би куди він рушав, нам не буде де жити.

Але Темлін… Він перетворив благополуччя моєї сім’ї на засіб маніпулювати мною. Досить мені вийти за межі дозволеного, як батькові й сестрам загрожуватиме голодна смерть.

Я відкрила рота, однак Темлін мене випередив. Від його голосу задзвеніли келихи.

— Хіба це не чесна угода? Якщо втечеш, удруге тобі може так не пощастити, хай би хто тебе піймав. — Його кігті повільно втягнулись у шкіру. — Їжа не зачаклована, не отруєна, і ти тільки сама будеш винна, якщо знепритомнієш від голоду. Тож зараз ти сядеш за цей стіл і почнеш їсти, Фейро! А Люсьєн докладе всіх зусиль, щоб бути ввічливим.

І він суворо подивився в бік одноокого. Люсьєн стенув плечима.

Невидимі тенета ослабли, і я здригнулась, аж раптом руки наче підкинуло в повітрі, вдаривши об стіл знизу. Але ноги й тіло залишилися скутими. Одного погляду в палахкі зелені очі Темліна було досить, щоб зрозуміти: гостя я чи ні, але з-за столу мене не випустять, поки я бодай щось не з’їм. Про раптову зміну планів на втечу я міркуватиму потім. А зараз… зараз я втупилася поглядом у срібну виделку, а потім обережно взяла її.

Фейрі так само спостерігали за мною — стежили за кожним рухом, за тим, як тріпотіли мої ніздрі від ароматів їжі на тарілці. Ніякого металевого запаху магії. Власне, фейрі не вміють брехати. Усе сказане щодо їжі — правда. Я встромила виделку в куряче м’ясо, відкусила й почала жувати.

І ледве стрималася, щоб не застогнати. Я не куштувала такої смачної їжі вже протягом багатьох років. Навіть ті страви, що їх подавали в нашому маєтку до банкрутства, були справжніми помиями порівняно із цією їжею богів. Я мовчки з’їла все, що було на тарілці, відчуваючи на собі пильні погляди Вищих Фе, але коли потягнулася за добавкою шоколадного торта, нараз їжа зникла… Просто взяла й зникла, ніби її взагалі не було, ані крихти на столі не залишилося.

Проковтнувши клубок у горлі, я відклала виделку, щоб вони не побачили тремтіння моїх рук.

— Ще один шматок, і тебе знудить, — сказав Темлін, зробивши великий ковток з кубка.

Тенета, які тримали мене, нарешті зникли. Безмовний дозвіл покинути стіл.

— Дякую за вечерю, — сказала я. Більше нічого мені на думку не спало.

— Ти не лишишся випити з нами по келиху вина? — промуркотів Люсьєн голосом, сповненим солодкої отрути. Він розлігся у кріслі.

А я міцно вхопилася руками в підлокітники свого крісла, щоб підвестися.

— Я втомилася. І дуже хочу спати.

— Минуло вже кілька десятиліть, відколи я востаннє бачив смертну людину, — повільно розтягував слова Люсьєн, — однак люди ніколи не змінюються. Навряд чи це буде аж так неввічливо, якщо запитаю: чому тобі таке неприємне наше товариство? Я впевнений, що чоловіки у твоєму убогому селі значно поступаються нам.

На протилежному від мене кінці столу Темлін кинув на свого емісара довгий погрозливий погляд. Люсьєн його проігнорував.

— Ви обидва — із фейської знаті, — стримано мовила я. — Тож наважуся запитати, чому ви взагалі переймалися тим, що запросили мене сюди повечеряти з вами?

Дурепа. Мене через це повинні були вже разів десять убити.

Люсьєн відповів:

— Щира правда. Але задовольни мою цікавість. Ти ж молода людська жінка. Наше товариство мало б тобі лестити, проте бачу: ти скоріше погодилася б ковтати гаряче вугілля, ніж затриматися тут з нами на якихось пів години. Якщо не зважати на це, — Люсьєн показав на своє металеве око і потворний шрам, — на нас не так уже й бридко дивитись.

Скільки зарозумілості й пихатості! Принаймні в цьому легенди не брехали. Однак у моєму становищі такі знання краще заховати подалі.

— Звичайно, якщо тебе хтось не чекає вдома. Якщо на ґанку твоєї халупи не вишикувалася черга шанувальників, порівняно з якими ми просто хробаки.

Він уже встиг мене добряче образити, тож я не без задоволення мовила:

— Я була близька з одним хлопцем у нашому селищі.

«І жила своїм життям, перш ніж правила Угоди вихопили мене з нього. Перш ніж я переконалася: вам дозволено робити з нами що заманеться, а ми навряд чи можемо чинити спротив».

Темлін і Люсьєн перезирнулися, але заговорив цього разу Темлін:

— І ти закохана в того хлопця?

— Ні, — вимовила я невимушено.

І не збрехала, але навіть якби я щось подібне відчувала до Айзека, відповідь не змінилася б. Досить того, що Вищі Фе тепер знали про існування моєї родини. Нащо додавати Айзека до цього списку?

Знову обмін поглядами між двома чоловіками-фейрі.

— А ти… кохаєш когось? — спитав Темлін крізь стиснуті зуби.

У мене вихопився сміх, який був більше подібний до істерики.

— Ні.

Я переводила очі з одного Вищого Фе на другого. Якась дурниця. Чи ці лиховісні безсмертні створіння справді не знайшли нічого кращого, як дізнаватися про мої любовні походеньки?

— Це те, що ви понад усе хочете про мене дізнатися? Чи вважаю я вас гарнішими за смертних чоловіків і чи чекає хтось на мене вдома? Навіщо вам узагалі це потрібно, коли я застрягла тут навіки?

Пекуча хвиля гніву накрила мене і змила всі інші почуття.

— Ми просто хотіли дізнатися більше про тебе, бо ти тут житимеш… тривалий час, — мовив Темлін, підібгавши губи. — Проте Люсьєнова пиха надто сильно впливає на його манери.

Він зітхнув і був уже ладен відпустити мене з їдальні:

— Іди відпочивай. Здебільшого ми всі дні дуже зайняті, тож якщо тобі щось знадобиться, питай слуг. Вони тобі в усьому допоможуть.

— Чому? — спитала я. — Чому ти такий щедрий?

Люсьєн відповів мені поглядом, яким чітко дав зрозуміти, що теж навіть гадки не має. Не дивно, зваживши на те, що я вбила їхнього друга. Проте Темлін, перш ніж відповісти, довго дивився на мене.

— Мені надто часто доводиться вбивати, — озвався він нарешті, стенувши широкими плечима. — А ти досить незначуща, щоб скаламутити мешканців цього маєтку. Якщо не вирішиш сама нас повбивати.

Щоки й шию опекло рум’янцем. Незначуща… Так, я справді була незначуща порівняно з їхнім життям, їхньою силою. Наче ті потріскані візерунки, якими я прикрашала наш старий будинок.

— Що ж, тоді дякую! — мовила я, насправді майже не відчуваючи вдячності.

Він стримано кивнув, ніби дозволяючи мені піти. Відпускаючи. Байдужо, як і слід відпускати незначущих людей. Люсьєн, підпираючи кулаком підборіддя, подарував мені лінивий натяк на усмішку.

Годі. Я підвелась і позадкувала до дверей. Помилували мене чи ні, але повертатися до них спиною було — наче повертатися до вовка. Фейрі не промовили ані слова, коли я вислизнула за двері.

Потім сміх Люсьєна, схожий на гавкання, луною прокотився залами, а слідом за ним — гучне погрозливе гарчання, яке мало його заткнути.

Тієї ночі я спала неспокійно. Замок на дверях кімнати здавався мені швидше іграшкою, ніж справжнім засувом.

Я прокинулася задовго до світанку, проте залишалась у ліжку, роздивляючись тонкої роботи стелю, спостерігаючи, як народжується вранішнє світло за фіранками в моїх вікнах. Насолоджувалася м’якістю свого ліжка. Вдома я зазвичай ще вдосвіта прямувала до лісу, не зважаючи на сестер, які щоранку шипіли на мене через те, що я рано вставала. Я б уже заходила до лісу, не витрачаючи жодної хвилини дорогоцінного сонячного світла, прислухаючись до сонного щебетання зимових пташок. А ця спальня й цей будинок були тихі, велетенське ліжко — чуже й порожнє. Щось глибоко всередині мене сумувало за теплом тіл моїх сестер.

Неста, напевне, випростала ноги, усміхаючись вільному простору. Втішалася, уявляючи мене у шлунку фейрі. Можливо, навіть скористалася новинами, щоб стати головною темою сільських теревенів. Можливо, моя гірка доля розчулить їх і змусить допомогти мені. А може, Темлін дав їм достатньо грошей, або їжі, або будь-чого, що він розумів під словом «подбав». Аби ж тільки мої рідні пережили зиму. Селяни могли навіть вороже поставитися до моєї родини і змусити тих, хто пов’язаний тепер із фейрі, втекти із селища.

Я сховала обличчя в подушку, натягнула ковдру на голову. Якщо Темлін справді якось допоміг моїм рідним, подбав про їхню долю і якщо справді ті дарунки зникнуть, щойно я перетну Стіну, моєму поверненню не зрадіють.

«Волосся в тебе чисте…»

Який убогий комплімент. Якщо він запросив мене жити тут, у Прифії, провести тут усе своє життя, він не міг бути геть… лихим. Можливо, він щиро намагався залагодити наше дуже, дуже шорстке знайомство. Може, й пощастить переконати його знайти шпаринку в Угоді, щоб звільнити мене. Шпаринку або заміну…

Я дрейфувала між своїх власних думок, які починали плутатися, аж тут замок у моїх дверях клацнув і…

Щось заскрипіло й гупнуло, а я підхопилася на ліжку й побачила Ейсіл, яка розпласталася на підлозі. Мотузок у мене в кімнаті не було — згодився й шовковий шнур, що оздоблював низ фіранок. Відірвавши його від тканини, я поєднала кілька шматків і натягнула їх. Раптом хтось намислить уночі підкрастися до мене. Невеличка мотузка зараз розгойдувалась у повітрі саме там, де я й спланувала. Я розрахувала все правильно, і мотузка поцілила прямісінько в обличчя Ейсіл. Ця пастка — то було найкраще, що я змогла вигадати з предметів, які знайшла у себе в кімнаті.

— Вибач! Вибач! — заторохкотіла я, зістрибуючи з ліжка, але Ейсіл уже підвелася, зашипіла на мене й почала поправляти свій фартух.

Вона насупилася, роздивляючись мою мотузку, яка все ще звисала зі свічника.

— Що за Котел бездонний! — вигукнула служниця.

— Я гадала, що так рано тут ніхто не з’явиться, і я б зняла, але…

Ейсіл зміряла мене поглядом з голови до ніг:

— Гадаєш, мотузка в обличчя утримає мене від того, щоб переламати тобі кістки?

Я вся закрижаніла від її тону.

— Гадаєш, що зможеш бодай якось нашкодити нам?

Я, може, й далі вибачалась би, але після її слів передумала. Я склала руки на грудях:

— Це не було пасткою. Це щось подібне до сигнального дзвіночка, щоб устигнути втекти.

Здавалося, вона була ладна плюнути мені в обличчя, але нараз її брунатні очі примружилися:

— Утекти від нас ти теж не можеш, дівчино!

— Я знаю, — мовила я, відчуваючи, як заспокоюється серце. — Принаймні смерть не заскочила б мене зненацька.

Ейсіл засміялася:

— Мій господар дав слово, що ти зможеш жити тут, жити, а не померти. Ми всі підкоряємося йому.

Вона поглянула на мотузку:

— І нащо було плюндрувати такі чудові фіранки?

Я не хотіла й навіть намагалася стриматись, але куточки губ самі знялися вгору. Ейсіл підійшла до зіпсованих фіранок і рішуче зірвала їх. У вікні виднілося небо бузково-блакитного кольору з мазками гарбузових та багряних відтінків світанку.

— Мені шкода, — проказала я.

Ейсіл клацнула язиком:

— Принаймні ти налаштована дати відсіч, дівчино. Віддам тобі належне.

Я розкрила рота, щоб відповісти, але до кімнати увійшла інша служниця в масці пташки з тацею зі сніданком. Буркнула: «Доброго ранку», — поставила тацю на маленький столик біля вікна і зникла за дверима моєї ванної. Звук води, що стала литися у ванну, заповнив кімнату.

Я сіла до столу, втупившись у вівсянку, яйця та бекон — бекон! І знову така знайома їжа з-за Стіни. Не знаю, чому я очікувала чогось іншого. Ейсіл налила мені горнятко чогось дуже схожого на чай: міцний ароматний чай, звісно ж, привезений здалеку за шалені гроші.

— Де саме ми перебуваємо? — тихенько запитала я в Ейсіл. — Що це за місце?

— Тут безпечно, принаймні в будинку, і годі тобі знати ще щось. — Ейсіл поставила чайник на тацю. — Проте, якщо ти підеш вештатися деінде, тримай язик за зубами.

Гаразд… Якщо вона не збирається відповідати на це запитання, спробую зайти з іншого боку.

— Яких саме фейрі мені слід уникати?

— Геть усіх, — наголосила Ейсіл. — Захист мого господаря діє лиш у межах його маєтку. Фейрі захочуть уполювати тебе й убити тільки тому, що ти людина, не лише через те, що ти скоїла з Ендрасом.

Знову не та відповідь, що мені потрібна. Тож я вирішила поснідати, насолоджуючись пахощами чаю, а Ейсіл попрямувала до ванної кімнати. Поївши й облившись теплою водою, я відмовилася від допомоги Ейсіл і вдяглася самостійно — не в сукню, а знову в розкішну туніку — цього разу темно-пурпурову, майже чорну. Мені хотілося б знати назву цього кольору, але я забула його. Я взула брунатні чоботи, які вже взувала минулого вечора. А потім сіла біля мармурового туалетного столика, даючи Ейсіл змогу заплести мокре волосся. Я дивилася на своє відображення.

Воно мені не подобалося. Я ніяк не могла збагнути, чому воно мені не подобалося. Від матері я успадкувала порівняно прямий ніс. Я й зараз пам’ятала, як мати морщила свого носика, коли хтось із її вельмишановних, до біса багатих друзів невдало жартував. Чуттєвий рот у мене від батька. Але він не пасував до високих вилиць і запалих щік. На трохи розкосі очі навіть дивитися не могла. Я знала, що впізнаю в них Несту або мою матір. Іноді я думала, що сестра ображає мене через зовнішність. Я не була страшненька, але… Я взяла надто багато від людей, яких ми ненавиділи й любили. Для Нести це було нестерпно. І для мене теж.

Проте Темліну — Вищому Фе, який звик до бездоганної краси, — справді важко було вигадати комплімент. Клятий фейрі.

Ейсіл заплела мені косу, і я підхопилася з місця, перш ніж вона встигла вплести туди кілька живих квіток, які принесла із собою в кошику. До такої розкоші я не звикла… Може, звикла б, якби наша родина не збідніла. Мені було байдуже, який у мене зовнішній вигляд, в лісі людська краса нічого не варта.

Коли я спитала Ейсіл, що мені тепер робити — і взагалі що робити з усім моїм смертним життям, — вона знизала плечима і порадила піти погуляти в садку.

Мені хотілося засміятися, проте я стрималася. Не можна відштовхувати потенційних союзників. Я не знала, чи доповідає вона Темліну, і не могла її про це поки що питати, але… Принаймні прогулянка давала шанс оцінити, де я опинилася й чи нема тут когось, хто міг замовити за мене слово перед Темліном.

Коридори маєтку були тихі й порожні, що видалося мені аж надто дивним для такого велетенського будинку. Вчора фейрі згадували інших, проте їх було не видно й не чути. Теплий вітерець з пахощами гіацинтів — це я раптом зрозуміла, згадавши квітничок Елейн, — плив коридорами, супроводжуючи мене приємним цвірінчанням вівсянки, яку я вдома не почула б ще кілька місяців, якщо взагалі почула б.

Я майже встигла дістатися парадних сходів, коли помітила картини на стінах.

Учора я не дозволяла собі роздивлятись, але зараз, у порожньому коридорі, де мене ніхто не побачить, спалах кольорів на похмурому сутінковому тлі змусив мене зупинитись, а буяння відтінків та текстур покликали до позолоченої рами.

Я ніколи, ніколи в житті не бачила нічого подібного.

Це всього лише натюрморт, сказала частина мене, більше налаштована на здоровий глузд. І справді. Натюрморт зображував зелену скляну вазу з квітами. Їм було тісно, вони намагалися вибратися з вузького горлечка. Але які це були квіти! Здавалося, натюрморт зібрав усі форми й відтінки. Невідомий мені художник зобразив троянди, тюльпани, в’юнки, золотарник, гілочки папороті, півонії…

Який був потрібен талант, щоб намалювати квіти такими живими, більш ніж живими… Просто ваза з квітами на темному тлі, і водночас щось значно прекрасніше. Квіти наче сяяли власним світлом, відганяючи тіні, що намагалися їх оповити.

Який талант зумів змусити скляну вазу тримати це світло, заломлювати його у воді, надавати вазі справжньої ваги на її кам’яному п’єдесталі?.. Неймовірно.

Я могла б роздивлятися її годинами. Незліченні інші картини вздовж холу могли б заполонити весь мій день. Але… сад. Я повинна оглянути сад. Не можна забувати про свої задуми.

Проте відтоді, як сюди потрапила, не можу заперечувати, що це місце значно більш… цивілізоване, ніж я очікувала. Мирне, навіть якщо я не хочу цього визнавати.

А якщо Вищі Фе й справді м’якші, ніж про них оповідають людські легенди чи якими вони є з чуток, що ширяться про них, то вмовити Ейсіл допомогти мені буде не надто складно. Треба поступово завоювати її довіру. Пояснити їй, що Угода не може вимагати від мене такої непомірної плати й вона справді могла б знайти спосіб якось визволити мене з цієї пастки…

— Це ти, — озвався до мене голос, і я відстрибнула на крок. У світлі прочинених скляних дверей в сад височіла чоловіча фігура.

Темлін. На ньому знову були воїнські обладунки, але все було скроєне так, щоб підкреслити його м’язисте тіло. На перев’язі в піхвах висіли три ножі, кожен із яких був саме тієї довжини, що випотрошила б мене за нагоди так само легко, як і його пазури.

Своє золоте волосся він зав’язав на потилиці, відкриваючи обличчя, гострі вуха і свою дивну красиву маску.

— Що ти тут робиш? — поцікавився він так суворо, що це прозвучало як наказ.

«Ти». Цікаво, чи він ще пам’ятає моє ім’я?

Роздивляючись картину, я присіла навпочіпки. Тільки зараз у мене стало сили випростатися.

— Доброго ранку, — привіталася я. Принаймні це було краще, ніж «ти». — Ти сказав, що я вільна робити тут що мені заманеться.

Він стиснув зуби.

— Ти не під домашнім арештом.

Хай навіть він рубав ці слова крізь зуби, я не могла не насолодитися суто чоловічою красою. Це сильне підборіддя, ця гладенька, пружна, засмагла шкіра золотистого кольору. Напевно, якщо з нього зняти маску, я побачу гарне обличчя.

Усвідомивши, що я не збираюся йому відповідати, фейрі вишкірив зуби, що мало означати усмішку, і сказав:

— Хочеш екскурсію?

— Ні, дякую, — мерщій відмовилась я, дуже гостро відчуваючи кожен незграбний рух свого тіла, коли спробувала оминути господаря.

Він заступив мені шлях — достатньо близько, щоб змусити мене відійти на крок.

— Я весь ранок просидів удома. Мені не завадить трохи свіжого повітря.

А тобі, смертна істото, забракне значущості, щоб стати мені на дорозі.

— Ні, дякую. — Я знов обережно його оминула, намагаючись змусити голос звучати щиро. — Ти… й без того був дуже щедрий.

Натяк на усмішку, неприємну, бо він, звісно ж, не звик, щоб йому відмовляли.

— Ти щось проти мене маєш?

— Ні, — тихо відповіла я і пройшла через скляні двері.

Він тихенько загарчав.

— Фейро, я не маю наміру тебе вбивати. Я не порушую своїх обіцянок.

Я мало не зашпорталася на сходах і не полетіла шкереберть, коли озирнулася через плече. Він стояв нагорі, прадавній і непорушний, як білі камені маєтку.

— Убивати — але не нашкодити? Це така шпарина у клятві? З тих, якими може скористатися проти мене Люсьєн чи будь-хто інший?

— Їм заборонено навіть торкатися тебе.

— Утім, я в пастці у твоєму світі за порушення правила, про існування якого не знала. Навіщо твій друг узагалі пішов до лісу того дня? Я гадала, Угода забороняє вам з’являтися в наших землях.

Темлін мовчки дивився на мене. Можливо, я надто далеко зайшла, піддаючи сумніву кожне його слово. Певно, він знав, чому насправді я про це питаю.

— Та Угода, — тихо промовив він, — не забороняє нам геть нічого, окрім перетворення вас на рабів. А Стіна — то просто незручність. За потреби ми могли б розтрощити її, рушити вперед і перебити вас усіх.

Хай мене змусили вічно жити у Прифії, але моя родина… Я насмілилася спитати:

— А у вас є потреба розтрощити Стіну?

Він зміряв мене поглядом, ніби вирішував, чи гідна я розгорнутої відповіді.

— Мене не цікавлять землі смертних, але я не можу з певністю говорити за весь свій народ.

А на моє перше запитання він так і не відповів.

— Тоді що там робив твій друг?

Темлін завмер. Такий неземний, природна граційність навіть у тому, як він дихав.

— Наші землі вразила недуга. Усю Прифію. Вона існує вже майже п’ятдесят років. Саме тому цей маєток і землі майже порожні: більшість мешканців полишила їх. Порча поширюється повільно, але змушує магію поводитися дивно. Мої власні сили зменшилися через неї. Ці маски, — він постукав по своїй пальцем, — результат сплеску тієї порчі під час маскараду сорок дев’ять років тому. Навіть зараз ми не можемо їх зняти.

Майже п’ятдесят років під маскою. Я б з глузду з’їхала й намагалася зірвати ту маску разом зі шкірою.

— Коли ти звір, у тебе немає маски. І у твого друга її не було.

— Це жорстока недуга.

Або живи звіром, або ходи в масці.

— І… і що ця недуга коїть із вами?

— Вона не така, як чума чи мор. Недуга торкається лише магії тих, хто мешкає в Прифії. Ендрас того дня був за Стіною, бо я послав його на пошуки зцілення.

— А на людей вона діє? — спитала я, одразу згадавши про своїх. — Вона може розповсюдитись і за Стіну?

— Так. Цілком можливо, що вона вразить і смертних, і твою територію. Але більшого не скажу, бо не знаю. Вона поширюється дуже повільно, твій народ поки що в безпеці. У нас же протягом десятиліть не було ніякого погіршення, магія, схоже, змогла стабілізуватися, хоча й стала слабшою.

Те, що він мені в цьому зізнався, свідчило про його плани на моє майбутнє: я ніколи не повернуся додому, ніколи не зустріну людини, якій могла б видати цю їхню приховану слабкість.

— Найманка сказала мені, що фейрі можуть планувати атаку на нас. Це пов’язано з порчею?

Натяк на посмішку, тепер уже здивовану.

— Не знаю. Ти часто спілкувалася з найманцями?

— Я говорю з усіма, хто може розповісти мені щось корисне.

Він випростався, і лише його обіцянка мене не вбивати дала мені змогу не зіщулитися. А потім повів плечима, наче скидав роздратування.

— Мотузкова пастка у твоїй кімнаті була для мене?

— Якщо навіть і так? — з викликом запитала я. — Мене ж сюди не в гості запросили.

— Між іншим, Фейро, я б міг не вилазити зі звіриної шкури. Мені в ній легше дихається. Але я не хочу тебе лякати.

Він все-таки пам’ятав моє ім’я. «Не хочу тебе лякати». А в самого під шкірою проглядалися гострі загнуті кігті.

Помітивши мій погляд, Темлін сховав руки за спину й різко кинув:

— Побачимося за обідом.

Він не запрошував, а наказував з’явитися на обід, проте я кивнула. Я пішла доріжкою серед живоплотів, не переймаючись, куди йду. Головне — подалі від нього.

Недуга вразила їхні землі, вплинула на магію, висмоктала її з фейрі… Магічна порча, яка одного дня може дійти до людських земель. Після століть без магії ми будемо проти неї безсилі — безпорадні проти того, що вона може зробити з людьми.

Цікаво, чи хтось із Вищих Фе завдав собі клопоту попередити людство?

Але це лише риторичне запитання.