Двір шипів і троянд

Розділ 4

Не знаю, яким чином у мене в руці опинилася дерев’яна колодка мисливського ножа. Перші кілька секунд злилися у змазану стрічку гарчання велетенського чудовиська із золотим хутром, крику сестер, завірюхи і сповненого жаху обличчя мого батька.

Не матракс, зрозуміла я, — хоча полегшення було швидкоплинне. Звір був завбільшки з коня, і хоча тіло його мало щось невловимо котяче, голова, ясна річ, належала вовку. Я не знала, до чого віднести загнуті роги, схожі на лосячі, у нього на голові. Утім, був то лев, вовк чи лось, його чорні кинджали пазурів та довгі жовті ікла, безсумнівно, мали вигляд страхітливий.

Якби я зустріла це чудовисько в лісі віч-на-віч, мене охопив би смертельний жах, я могла б упасти на коліна і благати про швидку й безболісну смерть. Але тут у мене не було місця для жаху, я відмовлялася пускати його в себе попри дике гупотіння серця у вухах. Якимось чином я опинилася перед сестрами, закриваючи їх, навіть коли чудовисько присіло на задні лапи і з його зубастої пащі вихопився стогін і мовлене людською мовою слово:

— УБИВЦІ!

Тієї ж миті я подумки промовила: «Фейрі».

Усі оті сміховинні візерунки та обереги на нашому ґанку проти нього були все одно що павутиння. Чому я не розпитала в найманки, як саме вона вбила того фейрі? Товста сильна шия звіра здавалася мені найкращою мішенню для ножа.

Я ризикнула оглянутися через плече. Мої сестри кричали, впавши на коліна біля дальньої стіни, батько присів перед ними. Усіх їх треба було обороняти. Намагаючись здолати тремтіння в руках, я зробила крок у напрямку фейрі. Стіл залишила між нами. Мій лук та сагайдак висіли у протилежному кінці кімнати — прямісінько за спиною звіра. Мені було необхідно якимось чином обійти його, щоб дістатися ясеневої стріли. І вигадати час, щоб натягнути тятиву.

— УБИВЦІ! — знову проревів звір, і його хутро стало дибки.

— Б-благаю, — промимрив батько з-за моєї спини, і я зрозуміла, що в нього не стає сміливості підійти ближче. — Усе, що ми могли вчинити поганого, ми зробили несвідомо.

— М-м-ми нікого не вбивали, — додала Неста, давлячись риданнями й затуляючи голову рукою, наче той маленький залізний браслет міг захистити її від потвори.

Я схопила ще один кухонний ніж зі столу — єдине, що могла зробити за неможливості дістатися стріли.

— Геть звідси! — закричала я, виставивши ножі перед собою.

Довкола мене не було нічого залізного, що можна використати як зброю. Можна було хіба що жбурнути у звіра браслетами моїх сестер.

— Забирайся і згинь!

Руки в мене тремтіли так, що я ледве втримувала ними ножі. Бодай би цвях — згодився б і залізний цвях, якби той був десь поблизу.

Звір заревів мені у відповідь, і весь котедж здригнувся, а тарілки та горнятка задзеленчали на полицях. Відкрилася його товстелезна шия. Я жбурнула в неї свій мисливський ніж.

Блискавично швидко — ледве помітний рух, — і звір відбив його лапою, клацнувши зубами біля мого обличчя.

Я відстрибнула й ледь не перечепилася через батька. Фейрі міг мене вбити — міг, але кинувся, просто попереджаючи. Неста й Елейн, ридаючи, молилися всім давно забутим богам, які могли б вештатися десь неподалік.

— ХТО ВБИВ ЙОГО?

Звір підходив чимраз ближче. Він поклав лапу на стіл, і той жалібно скрипнув під її вагою. Пазури з рипінням стали заглиблюватися в деревину — один за одним.

Я наважилася зробити ще крок уперед, а звір у той час витягнув морду й почав принюхуватися до нас. Очі в нього були зелені з украпленнями бурштину. У звірів не буває очей такого кольору і форми.

На диво спокійним голосом я спитала:

— Кого вбив?

Він загарчав гучно й люто:

— Вовка.

Моє серце пропустило удар.

Ревіння змовкло, але лють лишилася — можливо, навіть перенизана журбою.

Плач Елейн перейшов у відчайдушний вереск. Я високо звела голову:

— Вовка?

— Велетенського вовка зі сріблястим хутром, — вишкірився звір у відповідь.

Чи дізнається він, якщо я збрешу? Фейрі не вміють брехати — усім смертним про це відомо, — але чи можуть вони відчути брехню, яка злетіла з вуст людини? У нас не було жодного шансу врятуватися боєм, але могли бути й інші шляхи.

— Якщо його вбили помилково, — стала пояснювати я звіру так зважено і спокійно, як це взагалі було можливо в подібному становищі, — яку платню ми могли б запропонувати?

Усе це було кошмаром, нічним жахом, від якого я прокинуся біля вогню, виснажена довгим ранком на базарі та днем із Айзеком.

Звір гавкнув, що було дуже схоже на гіркий смішок. Він відштовхнув стіл, щоб зробити невеличке коло перед розтрощеними дверима. Мороз був такий, що я затремтіла.

— Платня, яку ви зобов’язані сплатити, прописана в Угоді між двома нашими світами.

— За вовка? — гостро відказала я, а батько налякано прошепотів моє ім’я.

Я туманно пригадувала читання Угоди під час навчання іще в дитинстві, але про вовків там нічого не було.

Звір розвернувся до мене:

— Хто вбив вовка?

Я дивилась просто в його нефритові очі:

— Я.

Він заблимав і кинув погляд на моїх сестер, потім знову на мене. Моя худорлявість викликала в нього недовіру.

— Ти, певно, брешеш, щоб врятувати їх.

— Ми нікого не вбивали! — схлипнула Елейн. — Будь ласка… будь ласка, зглянься!

Неста зашипіла на неї крізь схлипи, але загородила сестру собою. Хай там як я ставилася до сестер, але цієї хвилини, коли я глянула на них, у мене защеміло в грудях.

Батько важко підвівся, застогнавши від болю в нозі, але, перш ніж встиг ступити крок, я повторила:

— Я вбила вовка.

Звір, який принюхувався до моїх сестер, перевів погляд на мене. Я розправила плечі:

— І продала його шкуру сьогодні на базарі. Якби я знала, що він фейрі, я його не займала б.

— Брехуха! — загарчав звір. — Ти здогадувалася, але сумнівалася. А якби знала напевно, що перед тобою один із моїх побратимів, тобі б ще сильніше закортіло його смерті.

Правда, правда, правда.

— Чи можна мене в цьому звинувачувати?

— Він нападав на тебе? Чи, може, спровокував?

Я розтулила рота, щоб відповісти «так», проте у відповідь проказала:

— Ні. Однак згадавши, що ваша раса скоїла з нами, що ви досі полюбляєте чинити, навіть якби я достеменно знала, хто він, то вирішила б, що він заслуговує на смерть.

Краще померти із гордо зведеною головою, аніж плазувати перед цим створінням, мов слизький хробак. Навіть якщо його гарчання у відповідь було втіленням гніву та люті.

Відблиски полум’я мінилися на його вишкірених іклах, і я не могла не уявити, що вже відчую їх у себе на горлі, чула, що сестри голосно кричать зі страху, що вони скоро також помруть. Я раптом чітко зрозуміла: Неста готова пожертвувати собою, щоб виграти час і дати Елейн утекти. Саме Елейн. Не батькові, якого вона завжди зневажала. Не мені, позаяк мене вона ненавиділа, знаючи, що ми з нею — дві сторони однієї монети і я можу сама постояти за себе. А от Елейн, наша тендітна квіточка, ніжне серденько… Заради неї Неста битиметься до останку.

І саме ця думка змусила мене націлити на звіра ніж.

— То яку плату вимагає Угода?

Він не зводив очей з мого обличчя, коли промовив:

— Життя за життя. Будь-яка неспровокована атака на представника світу фейрі потребує людського життя взамін.

Мої сестри припинили ридати і притихнули. Найманка в місті теж убила фейрі, але той перший напав на неї.

— Я цього не знала, — мовила я. — Не знала про цю частину Угоди.

Фейрі не вміють брехати, — а він говорив досить чітко, не граючись зі словами.

— Більшість із вас, смертних, вирішила забути цю частину Угоди, — прогарчав він, — тому карати вас за провинності ще приємніше.

У мене затремтіли коліна. Від цього мені не втекти. Та й бігти не було куди, він заступив мені єдиний вихід.

— Зроби це надворі, — прошепотіла я тремтливим голосом. — Не… тут.

Не в будинку. Де моя родина буде змушена відмивати зі стін та підлоги кров та нутрощі. Звичайно, якщо він не вб’є і їх.

Фейрі відповів недобрим сміхом:

— Ти так легко приймеш свою долю?

Я мовчки глипала на нього. А він повів далі:

— За те, що тобі не забракло мужності обрати, де саме я тебе покараю, відкрию таємницю, людино: Прифія може вимагати твоє життя в будь-який спосіб, у будь-якому вигляді. Тож як представник світу безсмертних я можу оббілувати тебе, як свиню, або ж… ти можеш перетнути кордон і прожити решту своїх днів за Стіною в Прифії.

Я моргнула:

— Що?

Повільно, наче я була геть дурна, він повторив:

— Ти можеш або померти сьогодні, або переселитися у Прифію і провести свої дні там, назавжди залишивши світ смертних.

— Фейро, погоджуйся! — прошепотів батько з-за моєї спини. — Йди!

Я навіть не озирнулася, перепитуючи:

— Де? У Прифії для нас кожний куточок смертельний. Я краще помру просто зараз, ніж житиму в постійному страхові за Стіною, поки хтось не вкоротить мені віку ще в більш моторошний спосіб.

— Я володію землями, — тихо й неохоче вів далі фейрі. — Я дам тобі дозвіл жити там.

— Звідки раптом така доброта до мене? — Можливо, дурне запитання, але…

— Ти вбила мого друга, — загарчав звір. — Убила його, здерла з нього шкуру, а потім продала її на ринку і сказала, що він на це заслуговував, а тепер ще маєш нахабство ставити під сумнів мою щедрість?

«Як типово для людей», — наче додав він подумки.

— Ти міг не розповідати мені про цю можливість.

Я підійшла до звіра так близько, що його подих обпалив мені обличчя.

Фейрі не вміють брехати, проте вони можуть обминати певну інформацію.

Звір знову загарчав:

— Не варто було мені забувати, що ви, люди, такої поганої думки про нас. Невже ви взагалі не розумієте, що таке милосердя? — Його ікла були лише за кілька сантиметрів від мого горла. — Дозволь пояснити тобі, дівчино: або ти житимеш у моєму маєтку в Прифії, таким чином віддаючи своє життя за життя убитого тобою фейрі… або ми вийдемо за поріг — і я розірву тебе на шматки. Навіть ховати буде нічого. Обирай.

Батько причовгав до мене. Він поклав руку мені на плече:

— Будь ласка, пане добродію, Фейра — моя молодша. Я благаю вас, згляньтеся. Вона все… вона все…

Фейрі знову загарчав, і я не дізналася, що ж означало батьківське «все». Але сама лиш слабка спроба батька стати на мій захист… для мене стала ударом ножа в живіт.

Батько зіщулився, продовжуючи:

— Благаю…

— Мовчи! — гаркнуло чудовисько, і раптом усередині мене завирувала така лють, що я ледве втрималася, щоб не встромити ножа прямісінько йому в око.

Мій запал остудила інтуїція. Перш ніж я встигну підвести руку, він перекусить мені горлянку.

— Я можу дістати золото, — сказав батько.

Від його слів мене знову обпекла злість. Де він дістане золото? Батько не соромився жебракувати, але навіть у кращі часи йому подавали жалюгідні мідяки. Заможні люди в нашому селі — скнари з черствими душами. У дитинстві я вірила, що чудовиська водяться тільки по той бік Стіни. Подорослішавши, переконалася: чудовиська нашої смертної реальності не поступалися тим, що жили за Стіною.

Звір пирхнув.

— І в яку суму ти оціниш життя доньки? Невже його можна визначити грошима?

Неста досі стояла, затуляючи собою Елейн, білу як сніг, що залітав у відчинені двері. Але Неста похмуро пильнувала кожний рух звіра. На батька вона не зважала, наче заздалегідь знала відповідь.

Коли батько не знайшов слів, я зробила ще крок до звіра, привертаючи його увагу до себе. Мені потрібно було відвести його — подалі від моєї родини. Те, як легко він відбив мого ножа, не лишало надії на успіх неочікуваної атаки.

Нерозумно намагатися здолати такого противника силою. До нього потрібно підкрастися непомітно. Але фейрі властивий погострений слух. Тож треба приспати його пильність. Поводитися так, щоб він повірив у мою цілковиту покірність. Якщо неправильно виберу час для нападу на нього або для втечі, він мене все одно знайде, а до того ж поквитається з батьком і сестрами. Мені нічого не залишалося зараз, як піти з ним. А згодом, може, знайду можливість перерізати йому горлянку. Або серйозно поранити, щоб не кинувся в погоню. Або якось втекти.

Допоки фейрі не знайдуть мене знову, вони не зможуть вимагати виконання умов Угоди. Нехай це робить мене проклятою клятвопорушницею. Пішовши з ним, я порушу найважливішу клятву з усіх, що колись давала. Важливішу за старезну Угоду, якої я навіть не підписувала.

Я трохи послабила хватку пальців на колодці ножа і мовчки, дуже пильно дивилася в ті смарагдові очі.

— Коли вирушаємо?

Його вовча морда залишалася незмінною — лютою. Десь глибоко в мені померла остання надія на бійку, бо він попрямував до дверей. Ні, до мого сагайдака, який я за ними залишила. Він витягнув ясеневу стрілу, понюхав її й загарчав. Двома швидкими рухами звір розломив стрілу навпіл і жбурнув у вогонь. А потім повернувся знову до мене. У його подиху я відчула свою загибель.

— Зараз.

Зараз.

Навіть Елейн підвела голову й дивилася на мене з німим жахом. Але я не могла дивитися на неї, дивитися на Несту — не тоді, коли вони тулились одна до одної, занімілі. Я обернулась до батька. В його очах блищали сльози, тож я швидко перевела погляд на кілька наших уцілілих буфетів з надто жовтими нарцисами навколо ручок шухляд. Зараз.

Звір зробив крок у напрямку відчинених дверей. Мені годі було уявити, куди я піду або що він робитиме зі мною. Я покинула думку про негайну втечу. Її ще треба буде підготувати.

— М’яса олениці вам повинно вистачити ще на два тижні, — озвалася я до батька, а сама почала збирати теплий одяг, щоб якось витримати холод. — Почніть зі свіжого м’яса, а потім не полінуйтеся зав’ялити решту — гадаю, ти знаєш, як це робити.

— Фейро, — видихнув батько.

Я, не звертаючи на нього уваги й застібаючи плащ, продовжувала:

— Гроші за шкури лежать у моїй шухляді. Їх має вистачити надовго, якщо заощаджувати.

І ось нарешті я подивилася батькові в очі й дозволила собі запам’ятати риси його обличчя. Очі пекло від сліз, але я зморгнула їх, натягаючи порвані рукавиці.

— Коли настане весна, полюйте в гайку, що на південь від великого закруту Струмка Срібної Весни. Там повно кролячих нір. Спитай… спитай в Айзека Гейла, як робити пастки, він покаже. Минулого року я навчила його, як із цим упоратися.

Батько кивнув, затуляючи рота рукою. Звір прогарчав попередження й попрямував у темряву ночі. Я ступила услід, але зупинилась, щоб подивитися на сестер, які все ще тулились одна до одної біля вогню, ніби не наважувалися рушити з місця, допоки я не вийду з будинку.

Елейн ледь чутно прошепотіла моє ім’я, не звівши голови. Я повернулася до Нести. Сьогодні її обличчя було особливо схоже на обличчя нашої покійної матері: так само холодне й безжальне.

— Хай би там що, — тихо проказала я, — але не виходь за Томаса Мандрея. Його батько лупцює дружину, і жоден із синів навіть не пробує її захистити.

Очі Нести стали великими від подиву, а я вела далі:

— Синці важче сховати, ніж бідність.

Неста напружилася, але промовчала — обидві сестри мовчали, — коли я повернулася до відчинених дверей. Проте чиясь рука вхопила мою, зупиняючи мене на ґанку. Розвернувши мене до себе, батько відкрив й одразу стулив рота. Звір знадвору, відчуваючи, що мене затримують, загарчав так, що здригнувся весь будинок.

— Фейро, — промовив батько. Його пальці тремтіли, коли він стискав мою руку в рукавицях, проте його очі… вони були ясніші й хоробріші, ніж будь-коли. — Фейро, ти завжди вартувала більшого, ніж це місце. Кращого, ніж ми, та й будь-хто. — Він міцніше стиснув мою руку. — Якщо тобі колись спаде на думку втекти, колись захочеться переконати його, що ти сплатила борг, не повертайся.

Я не очікувала теплого сердечного прощання і навіть уявити не могла такого.

— Ніколи не повертайся, — сказав батько, відпускаючи мою руку, щоб струсити за плечі. — Фейро, — він затнувся на моєму імені, в його горлі забулькотіло, — рушай у нове місце — і здобудь славу.

Звір надворі перетворився на тінь. Життя за життя. А що, коли, зберігши своє життя, я мимоволі занапащу три інших? Цієї думки було досить, щоб я вклякла на місці.

Я ніколи не розповідала батькові про обітницю, яку дала матері, а зараз уже не було сенсу щось пояснювати. Тож я скинула з плеча батькову руку й пішла.

Я дозволила рипінню снігу під ногами витіснити з голови його слова, йдучи за звіром в оповитий ніччю ліс.