Двір шипів і троянд

Розділ 5

Кожен крок до смуги дерев на краю лісу був занадто швидкий, занадто легкий, занадто рано підводив мене до катувань і страждань, які чекали на мене попереду. Я не наважувалась оглядатися на будинок.

Ми увійшли під крону дерев. Далі лежала темрява.

Але не тільки вона — під деревом я помітила білу, як перший сніг у місячному сяйві, кобилу, що терпляче чекала на припоні. Вона лиш опустила голову — майже шанобливо, — коли звір підійшов до неї.

Він махнув велетенською лапою, наказуючи мені сісти в сідло. Кобила залишалася спокійною, навіть коли він наблизився настільки, що міг би розполосувати її одним рухом. Я не їздила верхи вже дуже давно, та й сиділа у своєму житті тільки на поні, однак це не завадило насолодитися теплом, яке оповило моє крижане тіло, коли я залізла в сідло. Кобила рушила кроком. Мені не залишалося іншого, як податися слідом за фейрі, який прекрасно бачив у темряві. Вони з кобилою були майже однакові на зріст. Я геть не здивувалася, коли ми попрямували на північ, до територій фейрі. Живіт мені скрутило до болю.

Жити із ним. Я могла провести всі роки свого смертного життя в його землях. Хоч він, можливо, і змилостивився наді мною, проте жодним словом не обмовився, яким буде моє життя. Угода забороняла фейрі робити з нас рабів, та, певно, це не стосувалося тих, хто вбивав фейрі.

Найвірогідніше, ми прямували до якоїсь шпарини у Стіні, якою він раніше вже скористався, щоб опинитися в нашому світі. І коли ми перетнемо невидимий кордон до Прифії, моя родина не матиме жодного шансу мене знайти. Я буду лиш ягням у королівстві вовків. Вовків… Вовк.

Убила фейрі. Ось що я наробила.

У роті геть пересохло. Я вбила фейрі. І навіть не могла змусити себе про це пошкодувати. Бо мала вдома родину, яка без мого полювання померла б голодною смертю. Тієї миті для мене це мало тільки одне значення — що у світі стане на одне гидке та люте створіння менше. Звір спалив мою ясеневу стрілу, тож мені залишалося покластися на везіння в пошуках бодай трісочки, якщо я справді хочу спробувати його вбити. Мене досі не полишали думки про втечу.

Ясен для фейрі — прокляте дерево. Їхнє слабке місце. Люди дізналися їх таємницю, тому й зуміли вціліти в страшній війні з народом фе. Хай як дивно, таємницю цю видав людям один феєць, зрадивши своїх.

Я змерзла попри тепло від спини кобили. Очима я безпорадно шукала довкола себе вузенькі стовбури та буйне гілля — ознаки, за якими навчилася розрізняти ясени.

Ніколи ще ліс не був такий тихий. Хай би що чекало на нас у хащах, воно було не таке страшне порівняно зі звіром, який крокував поруч. Лишалася слабка надія на те, що інших фейрі, коли ми увійдемо в його світ, він теж відлякне.

Прифія. Це слово відбивалося в голові луною, віщуючи неминучу загибель.

Землі. Він казав, що в нього є землі, але які саме? Моя кобила була неймовірна красуня, а сідло зроблене з якісної та розкішної шкіри, а це означало, що він бодай якось контактує із цивілізованим світом. Мені ніколи не доводилося чути розповіді про те, яким саме було життя звичайних фейрі чи навіть Вищих Фе. Якщо замислитися, то я взагалі нічого про них не чула, окрім розповідей про їхні смертоносні здібності та апетит. Я стиснула якомога міцніше віжки, щоб приховати тремтіння в руках.

Тих, хто своїми очима бачив Прифію, було дуже мало. Ті зі смертних, хто перетинав Стіну — за власним бажанням, як ото жертви з «Дітей Благословенних», чи викрадені, — ніколи не поверталися. Більшість легенд я вивчила від наших місцевих селян. Хоча батько, коли згадував про наше існування, щось розповідав нам про них.

Згідно з усіма легендами, Вищі Фе все ще правили північною частиною нашого світу. Вони господарювали на нашому велетенському острові. А також на великому континенті, від якого нас відділяло вузеньке море. Крізь нескінченні фіорди та крижані й піщані пустелі аж до великого океану простерлися володіння фейрі. Деякі території були імперіями, деякими правили королі та королеви. А ще існували такі місця, як Прифія, розподілена та керована сімома Вищими Лордами — створіннями з неймовірною та нечуваною силою, якою їх наділяли легенди, котрі були здатні підняти давні храми в повітря, розбити ворога, а також здолати вас швидше, аніж ви кліпнете оком. Щодо цього в мене не було жодних сумнівів.

Ніхто ніколи не пояснив мені, чому люди захотіли залишитися на наших територіях, коли для нас було відведено так мало місця, та й іще в безпосередній близькості до кордону, до Прифії. Легковажні дурні — ті, хто вирішив після Війни залишитися тут, на цих землях, були просто самогубцями. Навіть з Угодою, яку підписали ще хтозна-скільки століть тому, між світом фейрі та світом смертних, у захисній Стіні, яка саме й відділяла ці світи, були щілини, достатньо великі, щоб ті смертоносні створіння могли прослизнути до нас і потішитися катуваннями.

«Діти Благословенних» уперто відмовлялися визнавати цю особливість Прифії, яку так вихваляли. Тепер мені вже не знадобляться солодкі промови під дзенькання срібних дзвіночків. Скоро я на власні очі побачу, що таке ця Прифія. У мене знову звело живіт. Мені доведеться жити із цим чудовиськом. «Жити», — постійно нагадувала я собі. Жити, а не померти.

Хоча, можливо, доведеться жити в темниці. Найімовірніше, він мене замкне й забуде навіки, не згадає, що люди потребують таких простих речей, як їжа, вода, тепло.

Тихо ступаючи, звір ішов попереду, його роги чітко вирізнялися на тлі нічного неба, з ніздрів вихоплювалися клуби пари. Рано чи пізно нам доведеться стати табором, бо до кордону Прифії ще далеко. А коли ми зупинимося, я не спатиму всю ніч і стежитиму за кожним його рухом. Хоча він і спалив мою ясеневу стрілу, я зуміла захопити із собою й сховати під плащем гострий ніж. Раптом сьогодні в мене буде можливість ним скористатися.

Але не лише власною долею я переймалася, дозволяючи собі пірнути в жах, лють та відчай. Ми йшли далі — і єдиним звуком було рипіння снігу під копитами та лапами, а я думала про те, що прирекла батька й сестер на голод. Хай би як Неста й Елейн ставилися до мене, я була їхньою годувальницею. Їхньою та нашого кульгавого батька. Я уявляла, як батько шкандибає селом, благаючи кинути йому кілька мідяків, щоб прогодувати моїх сестер. Односельці глузуватимуть з нього. І тоді, важко спираючись на палицю, він потягнеться до містечка й там стане жебрати мідяки, щоб прогодувати дочок. Я знала: Неста палець об палець не вдарить, щоб допомогти йому. У разі чого спокійно дасть йому померти. А ось заради Елейн вона брехатиме, крастиме і продаватиме будь-що та будь-де. Утім, заради себе також.

Я спостерігала за тим, як звір рухається, намагалася знайти бодай якесь — будь-яке — вразливе місце. Проте не знаходила. Геть нічого не знаходила.

— А якого ти типу фейрі? — запитала я в нього, і мої слова наче проковтнув вітер, і сніг, і дерева, і зорі, і важкість нічної темряви.

Він навіть не завдав собі клопоту розвернутися. Вимовити бодай слово. Що ж, справедливо. Адже я вбила його друга.

Я знову звернулася до звіра:

— У тебе є ім’я?

Або щось, за чим я можу проклинати його.

Хмарка пари, що вихопилася з його пащі, здалася гірким сміхом.

— Навіщо тобі це потрібно, смертна? — відповів він запитанням на запитання.

Я промовчала. Він міг передумати щодо свого милосердя.

Але, можливо, у мене буде шанс втекти, перш ніж він вирішить вительбушити мене. Тоді я забрала б свою родину й ми сіли б на корабель, щоб відплисти далеко-далеко. Може, я все ж таки спробую вбити його попри все безглуздя такого вчинку, попри те, що це буде ще один неспровокований напад на фейрі. Я не овечка, яка покірно йде на заклання. Фейрі не цінують нашого життя, зате я ціную своє власне. Вціліла ж та найманка; можливо, і я вцілію. Можливо.

Я розтулила рота, щоб іще раз спитати, яке в нього ім’я, проте з його пащі пролунало роздратоване гарчання. У мене не було жодних шансів протистояти звіру, дати йому справжній бій. Нараз гострий металевий запах ударив мені в ніздрі. На мене раптом упала неймовірна втома, і мене до останку поглинула темрява.

Прокинулася я від того, що мене ніби виштовхнули назовні. Звідкіля? Я досі сиділа в сідлі, прив’язана невидимими тенетами. Сонце вже підбилося доволі високо.

Магія! Ось звідки був той металевий запах, магія, яка тримала мене в пастці, не даючи дотягнутися до ножа. Цю силу я знала усім своїм нутром, колективним знанням кількох поколінь і їхнім жахом. Як довго магія протримала мене в небутті? Як довго він утримував мене в такому стані, щоб тільки не розмовляти зі мною?

Зціпивши зуби, я могла б знову вимагати відповідей, могла б докричатися туди, куди він торував нам шлях, не обертаючись. Але раптом поряд зі мною пролетіли щебетливі пташки й теплий легіт ніжно поцілував мені обличчя. Попереду я побачила велетенські металеві ґрати в зеленій живій огорожі.

Моя темниця чи мій порятунок? Того я ще не знала.

Два дні, подорож від мого дому до Стіни, південного кордону Прифії, забрала дві доби. То він так довго тримав мене непритомною? Покидьок.

Ворота навстіж розчинилися без допомоги слуг чи охоронців. Фейрі увійшов і попрямував далі. Хотіла я того чи ні, але моя кобила пішла за ним.