Господар крижаного саду. Носій долі

Розділ 1 Розпечений лід

Я дрейфую на крижині.

На розгойданій слизькій поверхні теплого льоду, всіяній химерними візерунками, що колись були шпангоутами й бортами гордого крижаного дракара. Вони стирчать навколо мого дрижкого, облитого крижаною солоною водою тіла, ніби заокруглені вістря шабель, ніби фрагменти скляного скелета, всуціль вкритого овальними отворами, мереживними орнаментами, що дедалі збільшуються, поки корабель тане. Тане в морі. За кількасот кілометрів від найближчого берега, серед лютого гуготіння чорних хвиль зимового шторму, справдешніх бурунів понад десять метрів заввишки, увінчаних білими димними ковпаками піни. Я — один.

Сам-один над зеленою стугонливою безоднею, сам посеред крижаного клекотіння шторму. Сам серед солоної завії, що шмагає цупкий, вкритий шкарупою солі одяг. Навколо мене стирчать філігранні прозорі ікла, зроблені з чогось, що не зовсім правильно назвати льодом, та все ж воно тане. Розчиняється в морі, як кубик льоду в теплуватому віскі. Дуже далеко від берега. Швидка, елегантна й вигадлива розв'язка. Найлегша з можливих. Без ґвалту, блискавиць і заклять. Вигадана кимось, розумнішим за Ван Дікена. Ще трохи — і крига перетвориться на купу безформних уламків, а моє дрижке промерзле тіло зіслизне в крижану воду, стане дрібкою, що якусь мить колихатиметься посеред реву водяних гір. Дві хвилини до гіпотермії, а потім — остання мандрівка вниз, у холоднющу солону темінь глибин, яку вже відбули всі ті, хто мені довірився. Судомні намагання дихати водою в пітьмі, розпачливе захлинання важкою солоною водою. Лишився тільки я. Я — один.

І я дрейфую на крижині.

А тоді розплющую очі.

Конвульсивно дихаючи, розпачливо захлинаючись повітрям, глитаючи його великими ковтками, ніби це воно — важкий крижаний солончак, я різко підриваюся серед шорсткого грубого хутра.

Цей кошмар не дає мені спокою, відколи я зійшов на палубу крижаного дракара. Відколи дозволив зійти іншим. Як ідіот. Як останній придурок, дозволив їм зробити те, що вони хотіли. А тепер ми поволі пливемо фіордом Драґоріни, гнані незвіданою силою, вода розступається перед носом корабля й булькоче за кормою. На дракарі немає вітрил, немає жодного видимого рушія, він просто суне вперед, куди хоче.

Він приплив по мене. Двоє людей, які не були мною й наблизились до нього, впали, намертво замерзлі.

А коли ми вирушали, і я ступив на борт услід за рештою, крижаний трап просто розтанув. Ставав усе тоншим і прозорішим, укрився овальними отворами, розпався на цівки води, що спливали в озеро. Як у моєму кошмарі. А корабель рушив.

І тепер уже немає вороття. Не знаю, чи можу я покинути судно, коли на ньому перебуває хто-небудь іще. Чи корабель їх тоді заморозить? Перетворить кожного на ліофілізовану льодову шкорупу? Чи просто втопить нас у відкритому морі, як у моєму короткому нервовому сні?

Трап розтанув несподівано, ніби тільки й чекав, поки я зайду в темінь трюму. Не було часу на роздуми, на те, щоб підтягнути котрийсь із рибацьких човнів Людей Вогню і спробувати його прикріпити за кормою, ні на що не було часу. Він підхопив нас, як поїзд. Ті речі, які мої люди планували завантажити за другим разом, просто залишилися на березі, серед метушливої юрби.

І тепер ми пливемо. Корабель дурнів. Крижаний корабель дурнів.

Я заснув у трюмі. Серед склянистих стін, шпангоутів і сяйливих бортів, не зовсім прозорих, але таких, що пропускають трохи світла, як дуже товстий блакитний кришталь. Я хотів кудись ненадовго заникатись і подумати. Виродити якесь рішення, але натомість задрімав одним із тих дратівних генеруючих снів, схожих на летаргію.

Це ціна за керований берсеркський шал, в який я наказав Цифрал ввести мене якісь два дні тому. За додатковий рушій під час битви, за весь стрес і страх, надійно сховані в шафі, відкладені в закамарках на потім, щоб не заважали працювати. А тепер настав час розплати. Тому-то мене й беруть дрижаки, хилить у сон, болить у м'язах, наповнених молочною кислотою, з носа юшить кров. Ніщо не дається задурно.

Треба перевірити, чи можу я якось впливати на курс корабля. Чи принаймні хоч якось можу ним стерувати.

Ми пливемо нешвидко. Може, вдалося б якось передати звістку Атлейфові. Нехай кілька людей наздожене нас невеличким човном, а потім повернеться берегом.

Я підводжуся з купи згорнутих шуб і рушаю вглиб трюму, ковзаючи пальцями по склуватих стінах. Вони не холодні. На дотик нагадують якийсь матеріал. Твердий, а все ж на поверхні — ледь еластичний. Прикладаю долоню до вигнутої стіни й чекаю. Лід під моєю шкірою не змінює температури, моя рука не стає вологою.

Борт не розтає від тепла моєї долоні.

Гладенька поверхня злегка просвічується, за нею бовваніють невиразні елементи конструкції. Я спираюся чолом об стіну й бачу всередині дугу шпангоута. Він добротний, із литими обтічними формами, ніби трохи біологічний, але будова його бездоганна. На зрізі він нагадує двотавр, внутрішня поверхня мереживна, вкрита акуратними отворами, як у літаку. Там, де треба, склянистий матеріал обростає додатковими укріпленнями, що заглиблюються в сусідні елементи.

Поверхня, по якій я ступаю, вкрита складним випуклим візерунком, який повторюється на східцях і будь-якій пласкій площині, на якій можна стояти. Це протиковзький рельєф, що дозволяє впевнено ходити навіть у мокрому взутті й незважаючи на нахил корабля.

Трохи помацавши підлогу, я помічаю обриси плит. Великих, близько два на три метри. Посуваю недбало кинуті клунки, аж поки не розчищаю всю плиту і не знаходжу з кожного боку по два отвори, в які можна всунути пальці. Плита важка. Важка, як брила льоду, але я припіднімаю її з одного боку й зазираю під палубу. Бачу шпангоути, які сходяться внизу, в зеленавому напівмороці, добротний кіль, що тягнеться в напрямку носа і нагадує приплюснутий хребет, а також товсту плиту борту, за якою пропливає водна глибінь. На дні фіорду невиразно маячать скелі й темні контури — може, затоплених дерев. Уздовж кількох я бачу ще і якісь канави, якими тече густа, як нафта, рідина, блакитна чи флуоресцентно зелена; схожі артерії, товщі й тонші, я помічаю всередині бортів, у шпангоутах і по всьому корпусу.

Я повертаю назад укритий переплетеними візерунками трап і йду далі вздовж трюму.

Вільний простір звужується, подовж бортів підіймаються заокруглені яйцеподібні форми, схожі на склуваті вулики, або лежать пласко, як саркофаги. Ці веретенисті штуки стирчать гострим кінцем глибоко в гніздах, розташованих у плиті борту, як давньогрецькі піфоси, тільки вони зроблені не з випаленої червоної глини, а з такого ж склуватого псевдольоду, як і все навколо, і мають по півтора метри заввишки. По боках видно заглиблення, а поверх них — циліндричні ручки. Здається.

Я хапаюся за ці ручки по боках посудини й намагаюся зрушити її з місця, але вона або страшенно важка, або намертво прикріплена до палуби. Низько, на рівні якихось пів метра над трапом, кожен глек має овальне заглиблення, ніби льоток вулика. Я нерішуче просовую туди руку, вигнута стіна відхиляється назад, і на мою долоню тече сильний холодний струмінь рідини. Я різко відсмикую руку, потік припиняється, калюжа під моїми ногами стікає крізь дрібні отвори в трапі, я чую, як вона хлюпоче десь унизу. Обережно нюхаю долоню, потираю мокрим пальцем вразливу ділянку шкіри на згині руки. Я не відчуваю нічого, крім вологи. Потім торкаюся губ, а за якийсь час кінчика язика.

Це вода. Холодна прісна вода.

По черзі я перевіряю решту глеків попід стінами, розміщений над підлогою кран працює як дозатор у кулерах із мінеральною водою. Коли я відхиляю рухоме вічко всередину — тече вода, а в глибинах піфоса чути булькіт. Чудово.

Принаймні у нас є вода. Ю-ху. Алілуя.

Я протискаю всередину свою металеву чашку, слухаю хлюпання життєдайної рідини, яка незабаром може виявитися не такою вже й життєдайною, і роблю маленький ковток. Якусь мить тримаю воду в роті, але не відчуваю жодної підозрілої гіркоти, жодного присмаку гіркого мигдалю, тому ковтаю. А далі, відчуваючи болісне гупання серця об ребра, вичікую три хвилини. Я не відчуваю судом у шлунку, крижаного холоду в жилах, не сліпну й не починаю задихатися на клітинному рівні, маючи повні груди повітря, як сталося б, якби мою нервову систему вразили ціанідні сполуки. У мене не вибухають очі, і я не перетворююся на камбалу.

Це, звісно, ідіотизм, але, з іншого боку, ми будемо змушені пити цю воду. А отруїти резервуари було б іще простішим та елегантнішим рішенням, ніж розтопити дракар у відкритому морі. Але жодних ознак цього немає, тож я видихаю.

Якийсь час я борюкаюсь із саркофагами, розміщеними вздовж бортів, але безрезультатно. Здається, ніби верхня частина не злита з рештою, як моноліт, однак мені не вдається її зняти. Я підважую краї ножем, тягну вгору, смикаю на всі боки, але це нічого не дає. Це ніби упаковка із захистом від дітей, яку зазвичай не можуть відкрити дорослі. Сюди б якогось п'ятирічного вилупка, він відкрив би саркофаг за хвилину.

Посередині кожної кришки, біля самого краю, видно орнамент із двох трикутників. Вершина одного торкається сторони іншого, ніби стилізована ялинка лише на два поверхи. Придивляюся до нього, бо щось тут не так — цей орнамент надто аскетичний, надто технічний у порівнянні з псевдонорманськими оздобами, що звиваються всюди навколо мене. Це не дає мені спокою.

А тоді я пригадую. Я бачив такі символи, тільки горизонтальні, у дитинстві, коли панелі управління програвачів чи мультимедійних програм традиційно відтворювали вигляд старих, ще механічно керованих приладів. Fast forward чи rewind. Знак із тих часів, коли звук записували на магнітній стрічці.

Я натискаю долонею на облямівку під символом, і тоді вона ледь піддається, лунає тріск, а потім кришка м'яко від'їжджає вбік. Наче нічого такого. Рухомі вічка, як в автоматах із напоями, символ «FF» на скрині, але для того, хто не народився на Землі, було б дуже проблематично дістатися до вмісту цих контейнерів. Із середини саркофага віє прохолодою, виходить пара, але це не якийсь лютий мороз, радше свіжість. Я бачу в'язки твердої, пропахлої від копчення сушеної риби, глиняні глеки, наповнені дивним насінням, чимось на кшталт сухої квасолі, чи борошном, смужки сушеного м'яса, закрутки із залитим смальцем м'ясом, чорні від диму тушки, старанно обмотані мотузком.

Запаси. Як мило.

Ще й у холодильнику.

Я тягну кришку на себе, вона з торохтінням замка вкочується на місце, і саркофаг знову стає монолітом.

Перебірка розділяє трюм скляною стіною, в якій рухаються невиразні в'юнкі форми. Притуляюся обличчям до плити льоду й бачу, що в зеленій рідині сновигають живі створіння, немов породжені пеклом вугрі. Довгі, м'ясисті, з паскудними зубатими мордами глибоководних істот, наїжачені шпичастими плавцями. Виглядають вони як дракон, схрещений із муреною. По їхніх боках миготять дрібні флуоресцентні дрібочки, зелені й блакитні. Риба. З виразно людськими страхітливими очима, на яких видно склеру і круглі зіниці, оточені золотистими райдужками.

Запаси? Акваріум? Поверхня льодової стіни неідеальна, якщо дивитися прямо, тіла, що звиваються зміїними рухами, видно досить чітко, але під кутом вони перетворюються на розмиті невиразні форми. Мені цікаво, що далі, я ще навіть не дійшов до середини дракара, до носа залишилося добрячих десять метрів.

Обмацую холодну стіну, риби з іншого боку присмоктуються до льоду своїми колючими присисальцями, ніби торкаючись моїх долонь. Риби. Назвімо це так. Ніби-риби. Конвергенційні відповідники.

Дедукція підказує, що коли перехід існує, він повинен бути посередині. Це було б логічно. Проте нічого не видно.

Довго обмацуючи трюм у зеленавому напівмороці, все ж знаходжу ще один випуклий знак. Це плюс. Або грецький хрест. Трохи далі — коло з крапкою посередині. Вони на відстані півтора метра один від одного, на одному рівні. Ще один ребус? Хрест... Аптечка? А коло з крапкою? Сонце? Я відступаю на два кроки, але це не додає мені розуму. Земний символ. Грецький хрест і коло з крапкою. Щось таке ж просте, як і «FF» на холодильнику. Щось, пов'язане з відкриттям дверей?

Двері створені для того, щоб кудись зайти або вийти.

Мені зіграти в хрестики-нулики?

Натискаю долонею то на один символ, то на другий, вони ніби піддаються, але, може, мені лише здається. Зайти чи вийти.

Символ. Немає жодного графічного символу, пов'язаного з дверима.

Хіба що написи: «На себе» чи «Від себе», push або pull.

І тут до мене доходить. Вектор. Коли його зображають у двох вимірах, це відрізок, що закінчується стрілкою. Але якщо ми зображаємо його в трьох вимірах, то коли він дивиться від нас, він буде хрестиком, що символізує оперення стріли, а коли дивиться на нас, це коло з крапкою, що символізує вістря. Про це може пам'ятати лише той, хто навчався, ще пишучи на папері. Уже багато років тривимірний простір шкільних завдань просто тривимірний. Віртуальний.

Я кладу одну руку на плюс, а другу — на коло і натискаю одночасно. Плюс піддається і западає всередину, але коло — ні. Тож я намагаюсь потягнути його на себе, але мої пальці тільки ковзають по стіні. Я відриваю долоню, і тоді невеличкий циліндр льоду подається вперед.

Чути скрип гладких поверхонь і перегородка відсувається вбік. Ось і перехід.

Не надто зручний. Як тут пройти людині, яка щось несе?

Я заходжу в зелену миготливу темінь, рефлекторно мацаю стіну поруч із входом, ніби сподіваюся знайти там вмикач. І натрапляю на невеличку випуклість, схожу на миску, приклеєну до стіни. Гладжу її, наче це жіночі груди, шукаю якусь кнопку, але там нічого немає. Я вдавлюю миску вглиб стіни, стискаю, все безрезультатно. Зрештою, визнаю поразку і гепаю об неї кулаком.

Лунає глибокий вібруючий звук, і в замурованій у стіні рідині, що заповнює ніби-акваріум, розходяться кола, ніби це поверхня ставка, в який кинули камінь, тільки ці хвилі розходяться вертикально. Вугороподібні створіння порскають навсібіч і раптом починають випромінювати різке зеленувате й блакитне сяйво.

Я увімкнув світло.

Вітання. Ви перейшли на наступний рівень.

Відстібаю піхви з мечем і кладу в рейки, щоб заблокувати двері. Колись таким чином вже хотіли ліквідувати одного самурая. Трон суверена поставили на такій відстані, щоб воїн мусив стати на коліно і схилити голову саме в розсувних дверях. Коли його підголена головешка, увінчана пучком, опинилася б між стулками, слуги мали захряснути двері, але той шельма вклонився, вклавши в рейки меча, і нічого з цього не вийшло.

Заїжджена оповідка, та все ж корисна.

Наступне приміщення посередині перетинає товстий, як стовбур дерева, блискучий стовп. Пробиває стелю і зникає під палубою, вростаючи в кіль. Пілерс. Продовження щогли. Дуже добротне, закріплене з усіх боків елементами, що виглядають, наче коріння могутнього дуба. Обабіч стовпа тягнеться довгий блискучий стіл, до якого приставлені лавки. Пілерс пробиває стільницю приблизно по центру. Кают-компанія.

Ось нам і кают-компанія.

Посідаємо увечері, заспіваємо шанті...

Борти наче ближче, роблю висновок, що всередині знаходяться якісь сховки, може, скрині. Зрештою, видно символи «FF». Відсуваю навмання одну з блискучих кришок і натрапляю на стос олов'яних тарілок, складених у заглибленні, щоб вони не посипались при нахилі. Поруч в'язка металевих ложок, кухлі, вкладені один в один. Над самою палубою кришки овальні, для лежання, і тягнуться вряд. Усередині матрац — товстий шар стьобаного фетру, накритий кошлатою шкурою. Койки. Поєднання цього стерильного блискучого інтер'єру із сушеним м'ясом, хутром і олов'яними кухлями, оздобленими геометричною плутаниною орнаментів, справляє дивне, сюрреалістичне враження.

Скансен і космічний корабель. Його ніс, увінчаний штевнем із головою дракона, розсувні двері й біолюмінесцентне освітлення. Здуріти можна.

За кают-компанією натикаюсь на ще одну перебірку, але позначені колом і хрестиком двері вже не складають проблеми. Останнє приміщення, в яке я заходжу, це трикутна камера, на звичайній яхті це був би ланцюговий ящик і склад вітрил.

Однак тут палуба була зайнята овальними посудинами, що заповнювали все приміщення, немов гігантські яйця, розставлені сторч. Вони трохи менші, ніж контейнери з водою, і їх вирізняє не тільки відсутність жолобів, але й випуклий орнамент на верхівці, який вже не треба розгадувати, як ребус. Я навіть не замислююсь, чи вищирений череп на перехрещених кістках означає піратський прапор чи високу напругу. Просто виходжу й засуваю двері.

Повертаюсь на корму, туди, де ми залишили коней, зброю і частину багажу.

Ядран лежить, як пес, простягнувши ноги, і обгризає кістку, притримуючи її копитами, маслак хрумтить у могутніх щелепах. У цей момент він більше скидається на дракона, ніж на коня. Я дивлюся на нього, він підводить голову, видаючи привітальне туркотіння, і якусь мить я почуваюся самотнім. Загубленим у космосі, серед драконів, заклять, диких воїтелів і крижаних дракарів.

Самотній, загублений і збайдужілий. Хочу хоча б чогось нормального.

Ближче до правого борту я знаходжу спіральні сходи, що ведуть до ахтер-кастеля, а до лівого борту — малу овальну рубку. Але знайомих символів вектора немає, лише заглиблення у формі розчепіреної людської долоні.

Дивлюся на неї якусь мить із виразною нудьгою.

Долоня. У північній Африці це «рука Фатіми», яка відлякує демонів. Блакитні чи вохрово-червоні сліди такої долоні залишають на стінах. Не пройдеш. Я, Фатіма, захищаю своїх дітей. Якби вона була стилізованою, з трьома рівними пальцями й відставленими великим і мізинцем, то означала б «хамсу», п'ять стовпів ісламу. У наш час руку Фатіми частіше клеять на скляні поверхні, щоб люди не врізалися лобом у шибу. Мені не хочеться гадати, тож я просто прикладаю долоню, крижане коло зі знаком долоні западає всередину, і плиту можна відсунути. Обережно пригинаюсь, готовий відскочити, але від того, що я бачу за перебіркою, порскаю сміхом.

Я бачу блискучі крижані стіни невеличкого приміщення, овальне сидіння, накрите кришкою, заокруглену миску поруч і світлових вугрів, ув'язнених за кригою.

Я сміюсь. У цей момент я люблю того, хто створив крижаний дракар, як брата.

Підіймаю кришку і зачиняю за собою двері з почуттям невисловленого полегшення.

Унітаз працює водночас і як біде, бракує тільки чогось, що можна було б почитати. У ахтер-кастелі знаходжу капітанську каюту, вбудовану в скісний штевень, що закінчується закрученим, як патериця, драконячим хвостом на висоті пари метрів над водою.

Посередині — круглий дерев'яний стіл, вкритий різьбленими норманськими візерунками, навколо — стільці, які точно хтось потягнув із двору Одіна, а в округлій ніші — койка, вкрита кошлатим хутром. Мікс зі «Стар Треку» й «Пісні про Нібелунгів» в одному флаконі.

Переношу до каюти свої клунки, поруч із койкою є вішак, який я завішую обладунками, відкладаю меч, палаші й лук. Щит спираю об стіну, і мені раптом дуже кортить намалювати на ньому щось вікінгське.

Хай би й логотип банку «Nordica».

Крізь напівпрозорі борти я бачу чорну воду фіорду, бачу, як віддалік пропливають темні дерева і присипані снігом скелі, наче розмиті привиди, що сновигають за скляною стіною.

Набиваю трубку, виймаю з торби пластикову пляшку й наливаю собі трохи у металевий кухоль. У нас є капітанська каюта — на борту дракара це щось виняткове, є також некомпетентний капітан, який питиме весь рейс, не спроможний витримати тягаря відповідальності й власної безпорадності. Дракар пропаде десь серед крижин і штормів, і від нас залишиться лише пісня.

Закутавшись у хутро, виходжу з каюти з кухлем у руці й мугикаю собі: «Наш капітан вар'ятом був, водився, кажуть, з чортом». Команда сидить у затінку бортів, Сильфана зв'язує канати, скручені на палубі, Ґрунальді спирається на монструозний льодовий штевень із драконячою головою і понуро дивиться вгору фіорду.

Побачивши мене, він здіймає брови й запитально вказує пальцем спершу на мене, а потім на палубу.

— Там є прохід, — пояснюю я. — І там безпечно. Немає сенсу сидіти тут, нагорі. Я знайшов воду, м'ясо й сир, купу їжі. Корабель дивний, але добротний і завантажений для подорожі. Не схоже на те, що він зараз розвалиться.

— Там аж смердить піснями богів, — цідить крізь зуби Варфнір.

— Раджу звикати, — кажу. — Тепер ми будемо прямо таки порпатися в цій гидоті. Ми маємо вбити Пісенника, і ми пливемо до Пісенника. Чому ти возишся з цим канатом?

— Нам потрібен човен, — каже Ґрунальді, відводячи погляд від виду попереду чордака. — Звичайний, такий, щоб зненацька не перетворився на миску каші чи косяк оселедців. Там, уздовж фіорду Драґоріни, живуть люди. Зима лише почалася, ще не всі, мабуть, сховали човни. Як пропливемо котрийсь, то Спалле вискочить за борт із канатом, допливе до нього і прив'яже. Потім ми підтягнемо канат і матимемо човен.

— А чому Спалле? — питаю. Якось я звик, що хлопець чи то лишається з кіньми, чи на чатах.

— Бо він найкраще плаває, — пояснює Ґрунальді. — З малечку купається в ополонках і потоках від льодовика. Будь-хто інший утопиться через холод, а йому байдуже. А ти не можеш зійти з палуби, бо невідомо, чи цей корабель нас не заморозить.

Киваю головою. Я б із радістю до чогось доколупався, але ідея непогана, тим паче, що я вже й сам допетрав, що без мене дракар перетвориться на морозилку. Принаймні є якийсь задум. Вже краще, ніж нічого.

— Тут угорі по ріці немає жодних поселень, — кажу. — Аж до тих малих поєднаних озер. Хай залишиться хтось один, щоб видивлятися, потім його замінимо. Всім мерзнути немає потреби. Внизу тепло, світло, є їжа. Човен, швидше за все, ми знайдемо лише завтра. Залишається Варфнір, решта — вниз. Як звечоріє, його змінить Спалле, потім — Сильфана, потім — я, потім — Ґрунальді.

Вони йдуть униз, сповнені натхненної певності, ніби я знаю, що роблю, і контролюю ситуацію.

У кают-компанії я ударом долоні вмикаю миготливе сяйво драконовугрів, що переливаються зеленим. Люди Вогню сторожко відсахуються, хапаючись за руків'я мечів, причаєно роззираються по стінах, збившись у купу, спинами одне до одного.

— Цей корабель зробив Пісенник, — пояснюю. — Підозрюю, що хтось із мого народу, так само як Аакен, король Зміїв. Тому все таке дивне, але я не знайшов тут нічого небезпечного. Поки що. Знайдіть собі, де спати. Я тільки не знаю, як зробити так, щоби було тепліше.

— Для цього зазвичай розводять багаття, — з кислим лицем каже Ґрунальді. — Але як це зробити на кризі, не маючи дров...

— Це не справжній лід. І зазвичай, щоб човен плив, треба веслувати або використовувати вітрила. Цей пливе сам. Із теплом буде так само.

Вони неохоче розходяться по кают-компанії, сторожкі й напружені. Сильфана гладить пальцями дверцята підліжкових скринь, тримаючи праву руку на руків'ї перекинутого через спину меча. Ґрунальді обережно простукує стіну, за якою в'юнкими рухами, поблискуючи, плавають пекельні мурени. Спалле присідає біля відхиленого покривала койки, кінчиком меча підіймає хутра, які там лежать, обережно зазирає під матрац.

Усі мовчать. Атмосфера стає напруженою. Вони полізли зі мною на борт з почуття обов'язку й солідарності, а тепер почуваються так, наче я наказав їм сидіти в біля пошкодженого реактора.

Тут вони не стулять очей, тим паче не витримають того, що буде далі. А єдине, що я можу їм пообіцяти, це ще більше холодного туману, магії й такої маячні, на тлі якої освітлений вуграми корабель на автопілоті здасться цілком раціональним початком.

— Сідайте, — кажу командирським тоном. Вони неохоче підходять, мацаючи крижані табуретки й обережно сідаючи, наче меблі мають от-от вибухнути під їхніми дупами.

Відчиняю контейнери з їжею, відсуваю дверцята скринь, показуючи їм миски, ножі й кухлі. Насправді я шукаю очима устаткування камбуза. Якщо я роздуплюсь, як працює плита, якщо зможу приготувати хоча б суп, то, мабуть, і опалення зможу ввімкнути.

Ґрунальді прикладає долоню до скляної стільниці й чекає, чи поверхня почне танути під його пальцями. Спалле виймає з кисета брусок і поволі, систематично проводить ним уздовж вістря меча. Скрегіт заповнює кают-компанію, аж мурахи по шкірі. Сильфана прикушує губу й невпевнено витріщається на стіни, наче вони мають завалитися їй на голову.

Я відчиняю наступні шафки, зрештою відступаю на кілька кроків і примружую очі. Архітектура яхти дуже логічна. Зумовлена обставинами й практичністю. Той, хто подбав про туалет на кормі та другий, як я виявив, на носі, той точно подумав про обігрів кают і приготування їжі.

Готувати на кораблі не так просто, особливо на морі. Не можна, щоб на кока постійно виливався киплячий суп, чи щоб на нього сипалось вугілля з грубки. Кухня має бути забезпечена від нахилів. Якісь же камбузи були на античних кораблях. Іноді це були вкриті черепицею хатки з димарем, що підіймалися над палубою.

— Де зазвичай готують на вовчих кораблях?

Спалле показує на корму.

— Позаду, в... — тут він промовляє щось, що звучить так, наче він плюнув на розпечене вугілля. У моєму словнику немає моряцького жаргону. Спалле розмахує руками, наче імітує ремонт невидимого велосипеда. — Казан із вугіллям підвішений на кованих петлях, як завіси... так... і так... Коли він гойдається, то вогонь завжди залишається на місці, а над ним каструля, теж прикріплена... — знову складна пантоміма.

Кардан. Вони винайшли карданний підвіс. Непогано. На кормі, то й на кормі. Тож я йду на корму і шукаю. Камбуз має бути мінімум на двадцять людей, якщо судити за розміром корабля, це не голка. Не сховався ж він під мішком у трюмі чи під моєю шапкою.

Потім виходжу нагору біля капітанської каюти й ще тиняюся палубою, шукаючи дірки від димаря. Може, в котрійсь із шафок заховалась магічна мікрохвильовка? Тоді ми будемо приречені на холодні обіди, мої люди не торкнуться того, що розігріли пісні богів.

Варфнір сидить на носі, закутаний у кошлате хутро й засипаний дрібним снігом, який сіється від самого ранку, і дивиться на скелясті береги звивистого фіорду, на ріку, безлисті вигнуті дерева, що стирчать із заметів. Чорно-білий світ.

Він обертається одразу ж, щойно я з'являюсь. На його колінах лежить короткий реверсивний лук.

— Шукаю димар, — пояснюю я. — Не можу знайти кухню.

— Пісня Людей говорить, що на кораблях місце для приготування їжі роблять позаду, під... — знову незрозуміле гаркотіння, — по ліву руку від драбини, але тут усе не як у Пісні Людей, — спльовує він на палубу і крутить головою. — Такий корабель боги побачать одразу. І їм це зовсім не сподобається... Думаю, вони нас затоплять, як тільки ми вийдемо в море. Ще й у цю пору року...

— Якось він приплив, — зауважую, — аж до воріт Дому Вогню. І боги його не затопили.

Я обстукую щоглу, але не знаю, яким має бути звук цього дивного крижаного творіння. Глухо воно звучить чи ні? Навіть не знаю, чи це справді виконує функцію щогли. Бачу підв'язане до нього вертикально якесь древко, наче латинський гафель, але ні сліду вітрил. Обходжу дракар кілька разів і не знаходжу нічого, що могло б нагадувати дірку від димаря.

Здаюся і повертаюся під палубу носовим входом, накритим люком, оздобленим рослинними завитками. Що ж. Холодні обіди.

Мені не подобається, як моя команда сидить за цим столом. Сполохані, безвільні, скуті забобонним страхом. Вони зійшли на корабель у мить бездумної відчайдушної відваги, а тут ані битви, ні героїчної смерті, тільки самі магічні пісні, усе не так, як у Пісні Людей, усе дивне.

Кидаю на стіл в'язку смужок сушеного м'яса, щось, що нагадує сир, вузлик, здається — принаймні так я сподіваюся — сухарів, а потім риюся в саркофагах, трусячи всім, що здається мені пляшкою. Врешті знаходжу один із контейнерів, завантажений обплетеними шнуром бутлями, кожен щонайменше на п'ять літрів, і ставлю один на стіл, молячись, аби в ньому був не якийсь із різновидів тієї драконячої олії.

Спалле кришить ножем віск, виймає затичку з таким бахканням, що нагадує відкриття шампанського, і обережно нюхає горлечко глека. Морщить брови, наливає трохи чогось темного й трохи пінистого на дно кухля, а потім мочає в це палець і облизує. Його обличчя на мить ясніє.

— Драйянм'яал, — принаймні так це звучить. Щось-там молоко. Початок теж мені щось нагадує, але віддалено. Орлозвір?.. Леворел? Грифон?

— Грифоняче молоко? — питаю.

Спалле радісно підтакує.

— Його роблять на Узбережжі Грифонів, на північ від Пустки Тривоги. Його треба розводити з водою, якщо не хочеш одразу сп'яніти.

Воно темне, кріплене й дорожче за пиво. Його таємницю знають лише грифонці.

— Вони просто доять грифонів, — цідить Ґрунальді й забирає в нього бутель, щоб налити у свій кухоль. — Пиво як пиво, тільки темне, солодке й важке. Вони варять його з медом, якимись сливами й не знаю, чим іще, щоб продавати всяким невинним баранам за великі гроші й розказувати їм казочки про грифонів. Наше пиво краще. Хоча це більше підходить для морських подорожей, визнаю — його на довше вистачить.

Роблю обережний ковток і якусь секунду відчуваю в роті спалах непоєднуваних смаків. У носі припалена ячмінна кава, хлібний квас і «Ґіннесс», у роті — сироп від кашлю, збиті вершки, скипидар, господарське мило й гниле манго. Ковтаю й вирішую додати води. Відригую якоюсь сумішшю бананів з оселедцем. Враховуючи те, що я пив раніше, це ще нічого так.

Грифоняче молоко ллється в кухлі, на столі опиняється глек із водою. У кабіні холодно, але принаймні сніг не сиплеться на голову, й не гуляє вітер. Після двох кухлів на душу моральний дух починає трохи рости. Набиваю трубку.

— Розкажи мені про Крижаний сад, — прошу я, дивлячись Ґрунальді просто в очі. — Ти єдиний із нас, хто там був.

— Прокляте місце, — каже він, задумавшись. — Це на острові. Північніше Острогових островів. Роками туди плавали лише ті, хто загубився посеред шхер чи ті, кого туди загнав шторм. Скелястий острів: лише якісь гаї, дикі кози й гори. Але вода там була. І ніхто не жив. Часом лише таборували моряки чи ловці морських бестій. Але кілька років тому все змінилося. Там вивергнувся вулкан. Не особливо великий, але гуркіт було чути в морі, вночі було видно світло на горизонті, вдень — стовп диму. Через кілька місяців вулкан згас. Наступного року почали ширитися перекази про кам'яні осади, створені лавою, і про створіння, що вийшли з кратера, щоб заселити острів. Про могутнього Пісенника, породженого вулканом, який володарює над водою, льодом і вогнем. Про примарні кораблі з льоду, які нападають на судна, що повертаються з далеких виправ. Щоправда, почали знаходити й пусті вовчі кораблі, що дрейфували морем без команди й трофеїв. Навіть траплялося, що дивні воїни-напівлюди вночі виходили з моря і грабували поселення на узбережжі. Потвори, схожі на привидів із імли, на Пробуджених, тільки розумні. Вони забирали різні речі, необов'язково коштовні. Ну й викрадали людей. Переважно молодих дівчат. Ніхто не знав, хто це. Жодного трупа когось із Людей Вулкана ніколи не знайшли. Подейкують, що їх не бере залізо, що вони зникають у темряві, просочуються крізь частоколи, дихають під водою, але зроблені вони з вогню або ж із льоду, або зі зчорнілої лави. Що їдять вогонь і серуть блискавицями, як це буває, коли відбувається щось дивне, і люди починають молоти, що їм стрельне в голову. Звичайні балачки старих баб і дідів, яким забило памороки.

Ґрунальді робить ковток зі свого кухля, а потім злісно зазирає всередину. Підсовую йому бутель, Спалле послужливо подає глек із водою.

— Тоді почалась уся ця війна богів, і люди на кожному кроці патякали про такі дивовижі, що невідомо було, хто говорить про те, що бачив сам або принаймні хтось, кого він добре знає, хтось розважливий, а у кого туман в голові від надміру будяків у пиві. Але ми сиділи в Землі Вогню і сміялися з цього всього. Одного року я, мій кузен Скафальді Мовчазний Вітер і Горлейф Дощовий Кінь зібрали людей і пішли в море трьома човнами. Ми хотіли виплисти за Острогові острови й піти на південь до проклятої землі, яку амістрандінґи називають Канґабадом, аби там забрати свою частину того, що в нас відібрали амістрандінґи, коли вкрали нашу країну. Але тоді й до них прийшли тяжкі часи. Прийшла велика посуха, й вони згадали про свою понуру богиню, якій поклонялися раніше, за правління інших імператорів. Втратили рештки розуму й почали чубитися. Перш ніж туди доплисти, ми побачили багато човнів, що передчасно поверталися додому, а на палубах сиділи похмурі мужі, сповнені напруги та злості, які не знайшли на тих проклятих землях нічого, крім руїн. Вони стверджували, що амістрандінґи тепер обкрадають одне одного, і там можна зустріти лише голодне, обідране військо, нужденних утікачів і одержимих жерців у масках, — надто дурних навіть для того, щоб збагатитися, — спалені поселення, голод і жахливі хвороби. Ми не знали, що робити, бо щоб плисти кудись далі, у нас не було ні часу, ні достатньо запасів. І тоді в порту на острові, який називають Вовчий Клич, де ми сиділи й пили, намагаючись знайти якусь раду, нам трапився один муж. Ейольф, що Несе Камінь. Цей чоловік був нібито шанованим селянином і великим стирсманом, який виводив у море чотири човни, а жив на Узбережжі Грифонів. Коли ми його зустріли, він був у жалюгідному стані, бо, як стверджував, демони вулкана напали на його осаду, вкрали його доньку та інших дівчат. Ейольф тоді був у морі, а коли повернувся, на місці свого дому застав руїни й багатьох зарубаних людей. Він сказав нам, що коли ми попливемо на проклятий острів і знайдемо його доньку, то заплатить нам усе, що в нього лишилося — тисячу марок сріблом, а крім цього, в лігвищі Людей Вулкана ми знайдемо різноманітне добро, яке вони награбували на морі й на узбережжях у таких же нещасних, як і він. Говорив, що Людей Вулкана не може бути багато, і більшість із них мала би бути в морі, а останнє, чого вони очікують, так це те, що хтось нападе на них в їхньому лігві. Тисяча марок сріблом — це багато, навіть якщо поділити на три човни, і відколи настали тяжкі часи, нелегко було здобути стільки в амістрандінґів. Ми порадилися й вирішили це зробити. Між нами був старий стерновий, Алофнір Водяний Кінь, який стверджував, що знає, де знаходиться цей острів, і припускав, що йому вдасться туди потрапити. Серед шхер Острогових островів важко вдруге потрапити в те саме місце, особливо далеко на півночі, де майже ніхто не плаває. Ейольф не поплив із нами, стверджуючи, що має стерегти те, що в нього ще залишилося, і заплатив тільки третину, решту мав віддати тоді, коли ми привеземо його жінок. Мені це не надто подобалось, я хотів знати, чому він сам туди не потикається, якщо він стирсман із чотирма човнами. Як на мене, то муж, якого обікрали та ще й забрали його дів, повинен сам поплисти й відновити справедливість, тим паче що так він заощадив би купу грошей, а до того ж міг здобути не лише славу, а ще й, вочевидь, легку й добрячу наживу на додачу до повернення власного майна. Але мене затюкали. Третина тисячі марок, серед яких затесалися й золоті ґвіхти, насипані на одну купу, задурила всім голови, і вони не приховували, що відчувають біль від думки про те, що мали б віддати її лише через те, що ховається в закамарках мого химерного розуму. Вони повторювали, що Ейольф, мабуть, надто вбитий горем, щоб мститися самому, або що його люди нічого не варті, як усі грифонці, а човнів, може, й чотири, але вони, мабуть, невеликі. Зрештою, це його справа, чи стає йому духу, чи ні. Мій кузен Скафальді Мовчазний Вітер дійшов навіть до того, що сказав щось про стариганів, які мають лишитися вдома й бавити внуків, а не плутатися під ногами відважних мужів, які не бояться ні моря, ні казочок про монстрів вулкана й заберуть усе золото, до якого дотягнуться, тож я змушений був із ним битися. Отже, ми покинули Вовчий Клич і попливли на північ. Упродовж багатьох днів ми кружляли в імлі серед островів і кілька разів губили одне одного. Двічі ми боролися з морськими потворами, поки приблизно через місяць Алофнір, який до цього був радше пригнічений і таємничий, почав нарешті щось впізнавати в зірках та навколишніх берегах і повів нас через скелясті перешийки. І тоді ми побачили проклятий острів. Він увесь був сповитий туманом, а в горах на березі здіймалася велика садиба зі склоподібного каменю. Там були мури, вартівні й вежі, густо змуровані, наче ліс, із дахами такими гострими, як бурульки, і вся вона блищала здалеку. Деякі з нас бачили такі будівлі в південних краях і стверджували, що це небезпечні місця, бо зазвичай там сидить король або хтось такий же проблемний і оточений воїнами. Щоб здобути таку твердиню, треба армію із сотень, а то й тисяч людей, потужних машин і дуже багато часу. Зрештою, достатньо було глянути на мури.

Тож ми обпливли острів здалеку і знайшли невеличку затоку, оточену лісом і скелями, з галькою на пляжі. Ми почекали на морі, поки стемніє, і прибули до берега під покровом ночі. Жеребкуванням вибрали тих, хто мав залишитися біля човнів і в разі чого відплисти у море, а потім висадилися на сушу. Острів видавався не дуже великим, але гористим, і ми лише на світанку дісталися до місця, де стояв замок. Він був високим, увесь із каміння, виглядав так, наче багато садиб поставили одна на одну, спертий на схил гори, яка тоді здавалася вже цілком спокійною. Тоді ми бачили небагато, бо нас розділяв кратер і вершини, що оточували вулкан. Кратер вкрився кам'яною породою, яка лише трохи диміла в деяких місцях, але загалом була абсолютно холодною і по ній можна було ходити. Завдяки теплу, яке било десь із-під землі, ми там почувались як на землях Півдня. А посеред кратера було велике кругле озеро. Воно не смерділо сіркою, як буває у таких місцях, а вода була дуже чистою й блакитною, як у нас. На узгір'ї там росли такі рослини, які можна побачити на Півдні. Кущі медових слив, якісь фруктові чагарі, виноград і химерні дерева. Те місце було дуже гарним й диким водночас. Ідучи через ту долину, ми не зустріли нікого, тільки трохи птахів і тварин.

Він робить другий ковток та якусь мить крутить кухоль у долонях. Здається напруженим і розгубленим, і розповідає інакше, ніж зазвичай звучать його моряцькі бувальщини. Здається, з якоїсь причини він нікому раніше про це не згадував, хоча історія, вочевидь, вибивається в хіти дослівно кожного зимового сезону. Я доливаю собі грифонячого молока й спокійно пихкаю трубкою, чекаючи продовження.

— До цього часу ми йшли один за одним, кожен човен окремо, у повному спорядженні, і було нас разом сто тридцять один, — продовжує Ґрунальді. — Але потім ми розбіглися серед кущів і дерев на той випадок, якби хтось вирішив туди зазирнути. Ми підкралися на гребінь, аби глянути вниз, і побачили, що від мурів замку нас відділяє ще одна долина. Вона була вкрита деревами й кущами, і всі вони були білими й лискучими, на дні долини клубочилася густа імла. Далі було видно водоспади, що стікали зі скель, а потім — струмінь, який цебенів скелястим ровом уздовж блискучого гладкого муру. Також ми бачили браму в стіні та міст над ровом. І безліч веж, гострих, як вістря списа. Твердиня спиралася об гору спиною і була відкрита до моря. Ми бачили, як звідти випливають рибацькі човни, звичайні шнеки й кнори, і як усередину запливає крижаний корабель, як цей, закручений з обох кінців, лискучий і довгий, як ніж, і замок ніби його ковтав. Мури занурювалися глибоко в море. Навіть із гребеня, звідки ми дивилися, було видно, що за бланками проходжуються люди, і те, що вони тримають у руках, це, швидше за все, не вудочки. Я запитав своїх супутників, як тепер у їхніх очах виглядає розповідь Ейольфа, і що нам тепер робити, коли нас сотня проти кам'яних мурів. Ще мені хотілося знати, як вони збираються знайти в цьому кам'яному місті жінок стирсмана, якщо нам вдасться вдертися всередину.

Горлейф Дощовий Кінь сказав, що ми повинні пробратися на морі на один із цих крижаних кораблів, здобути його й заплисти всередину, вдаючи команду, а потім розберемося. Скафальді ж уважав, що можна спробувати браму за мостом, якщо вже вона, вочевидь, відчинена, і зайти, наче так і має бути, влившись у натовп, а потім ударити зненацька, пограбувати, до чого доберемося, прорубати собі шлях до порту й утікати човном на наш пляж. Якщо вдасться, дізнатися, де утримують викрадених дів, і забрати, кого вдасться. Я сказав, що обидві ідеї однаково чудові та що так само можна пройти гребенем гори, а потім спуститися канатами вниз. І що пробратися зненацька за мури можна багатьма способами, якщо вони, як ми бачимо, нічого не очікують, тільки от небагато нам з цього буде радості, якщо ми не знаємо, чого сподіватися в замку. Тож ми погодились, що треба спробувати пошпигувати й принаймні дізнатися, як багато там озброєних людей.

Ми поділилися. Ті, хто жив у горах і умів найкраще видряпуватись по скелях, узяли канати й пішли гребенем навколо кратера, щоб дістатися за водоспади й побачити, що можна зробити цим шляхом. Інші мали прокрастися через білу долину поближче до брами й подивитися, що можна зробити тут. Решта мала сховатися серед скель і чекати сигналу. Я пішов із тими, хто мав пройти через долину й підкрастися до брами. Звісно, спочатку ми всі трохи відпочили після важкої всеношної ходьби через гори й ліс і випили трохи, як зазвичай перед боєм.

Нелегко було зійти зі схилу під поглядами вартових, які ходили верхівкою муру. Нам вдалося лише тому, що там росли кущі, й було багато скель, а дно долини вкрила імла.

Це не була холодна імла, що з'являється тоді, коли наближаються примари урочища. Там було цілком тепло, а в повітрі витав незвичний запах. Солодкий, сумний і прекрасний водночас. Тобто так стверджували інші. Для мене він був надто солодким, в голові одразу почало дурманитись, а до горла швидко підкотила нудота. На дні долини ми вже перестали перебігати від скелі до скелі й ховатися серед кущів і засохлої трави. Нас огорнув туман. Ми не бачили ні мурів, ні замку, тільки дерева й кущі, зроблені з льоду. Теплого льоду, який не танув так само, як і цей корабель. Гілки, листя й квіти, ніби зіткані з крижаного мережива, ледь подзвонювали від наших доторків, як кришталеві дзвіночки.

Він на мить виструнчується, дивиться на свої долоні, ніби перевіряючи, чи вони не дрижать. Стискає їх у кулаки й спирається ними об стіл, а потім бере олов'яний різьблений кухоль і випиває до дна. Зиркає на нас, на кожного по черзі, наче боїться, що ми почнемо сміятися, але ніхто не сміється. Сильфана дивиться на нього з-понад сплетених долонь, схиливши голову, Спалле споглядає, вичікуючи, бавлячись шматком сушеного вудженого м'яса, з ножем в іншій руці. Ґрунальді наливає собі пів кухля грифонячого молока, а потім доливає води.

— Те, що сталося потім, я пам'ятаю, як сон, — каже він, поволі крутячи головою. — Чи як важку пиятику. Не знаю, що з того правда, а що я просто бачив. Пам'ятаю, що ми ходили серед тих крижаних дерев і кущів, що під нашими ногами росли сяйливі квіти, що дзвеніли від подиху вітру. А потім вранішнє сонце вийшло з-за хмар, які лежали над горизонтом, і тоді весь сад засяяв усіма кольорами. Як райдуга чи кристали. Мінилась імла, листя й квіти, а ми дивилися, онімілі. А тоді всі ці крижані квіти розпустилися.

Тепер я думаю, що, мабуть, це запах квітів забив нам памороки. Я бачив, як чоловік, який стояв біля мене, зняв шолом і опустив його на землю, а потім став на коліна, встромив меча в землю й почав плакати, як дитина. Я злякався й спитав, чи у нього щось болить, чи він не випив забагато, а він сказав, що чує колисанку, яку співала його мама, і почувається так, ніби здобув усе, що так довго шукав, ніби нарешті повернувся додому. Туман почав підійматися, і я побачив, що більшість наших тиняється серед тих крижаних рослин, наче вони п'яні, побачив, як вони відкидають зброю і сідають або лягають на землю. Я відчував, що мені дедалі більше дурманиться в голові, і я починаю пітніти. Стало зрозуміло, що невдовзі нас із мурів побачать вартові, а далі їм вистачить просто взятися за луки. Я побачив Скафальді, мого кузена, він сидів на землі серед скель над невеличким ставком і гиготів. Я пішов до нього і схопив за плече. Він обернувся, і тоді я побачив, які в нього страшні очі, мутні, ніби наповнені кров'ю й молоком. Своїм шоломом він зачерпнув води із джерела і подав мені, щоб я випив. «Пий, — закричав він. — Це краще за вина Півдня, краще за святкове пиво. Ти ніколи не пив нічого кращого!» Я відпив ковток, але це була звичайна чиста вода. Я струсонув його, але він знову почав пити, а потім упустив шолом і сказав щось на кшталт: «Знайшов. Нарешті я знайшов». Усюди навколо я бачив Людей Вогню, які ходили, хитаючись, сміялися чи плакали, або сідали на землю й дивилися поперед себе з дурнуватою посмішкою, ніби їм відчинили навстіж гареми Ярмаканди. Таких, як я, лишилося небагато, ми стояли зі зброєю в руках, не знаючи, що робити. А потім ми побачили... — Ґрунальді замовкає, робить кілька безпорадних жестів, ніби не може добрати слів, що з ним трапляється досить рідко. — Це було ніби як... як ті люди, яких змінила сила урочища, як химери, яких вирощують божевільні Пісенники в далеких краях. Ми побачили громадку дівчат. Голих дівчат, але якщо придивитися, то було видно, що це не звичайні жінки. Вони були дуже гарними, але водночас нагадували звірів. Якихось сарн чи газелей. Навіть топталися на місці так само, як сарни, трохи налякані та збиті в стадо. Мені здалося, що їхня шкіра вкрита делікатною короткою шерстю, а замість пальців на ногах у них були дрібні копита. Химери зазвичай недоладні, наче хворі, але ці виглядали природно, ніби народилися такими найприроднішим чином. Тільки вони не були людьми. Навіть їхні обличчя були дивними. Обличчя прекрасних дівчат і водночас якихось звірів. Здавалося, що розуму у них не більше, ніж у газелей. Я чув їхнє гиготіння, але це було перегукування, а не справжній сміх.

Інші зненацька виринули зі ставка, гладенькі й мокрі, як морськоні з ополонки, у них також були форми прекрасних дів, але водночас вони нагадували морські створіння, їхнє волосся було зеленим і схожим на водорості, а на шиї відкривалися зябра. І всі вони линули до наших воїнів, щоб гладити їх і пестити, а ті стояли, як вчаділі, опускаючи зброю. І в цьому одержимому натовпі залишилося кільканадцятеро таких сторожких, як я, що крутилися на зігнутих ногах, із виставленими вперед мечами. Ми зрештою збилися в коло спинами один до одного, не знаючи, що робити далі.

Туман розвіявся в променях вранішнього сонця, ніби хтось відсунув завісу. Я побачив водоспад, гору і блискучі мури замку. А трохи збоку, на скелі, що стирчала із землі, сидів на зігнутих ногах монстр. Він виглядав як могутній муж і мав на собі тільки дивний нагрудник, схожий на панцир черепахи. Над скронями в нього з голови росли закручені карбовані роги, його чоло було випуклим, могутнім і дивним, ніс — плескатим, а круглі очі — брудно-жовтими. Я глянув, як дивно він присів на тій гострій скелі, на його ноги лише з двома пальцями, що закінчувались копитами, і могутні плечі. В одній руці він тримав залізний молот на довгому держаку, а в другій — велику кручену мушлю. Я чув, як люди поруч зі мною звертаються до Гінда чи Коваля, щоб ті побачили їхню смерть і приготували їм луги Долини Сну. Бик поглянув на нас і форкнув, аж задрижала земля. А потім зіскочив зі скелі й подув у мушлю. А тоді через міст від бічної брами на нас вийшли воїни. Там були звичайні люди й дивні потвори, впереміш. Ступаючи на луг, вони вишикувались у три ряди й виставили перед собою стіну розмальованих щитів.

Дівчата розбіглися, як сполохані газелі, наші люди повставали з землі — деякі вже мусили зашнуровувати штани — й підняли розкидану зброю, а потім долучилися до нашого кола. Водяні дівчата стрибнули у ставок спритно, немов видри, але одразу ж виставили голови із чорними цікавими очима, в яких не було нічого людського.

Пролунав рев кількох рогів, що звучали як ремствування морських потвор, і Люди Вулкану, що стояли рядами, розступилися, пропускаючи високого мужа зі світлою короткою бородою, у штанах, каптані й короткому плащі з вишитим срібною ниткою безлистим деревом. Людина ця здавалася старою, але ішла хвацько, як юнак, спираючись на спис. Я глянув на його діадему й подумав, що це все ж проклятий король. І що ми мусимо його вбити, бо це перший король за дуже довгий час, який з'явився у нашому світі, за Остроговими островами, і якщо ми цього не зробимо, невдовзі з'являться й інші. Бо королі плодяться, як миші, якщо їм це дозволити. А коли він підійшов ближче, я побачив, що те, що стирчало на його голові, було не діадемою, а таким деформованим черепом. Із нього росли гострі, немов бурульки, форми, вкриті звичайною шкірою, що нагадували замок із купою веж, такий самий, як той, що здіймався перед нами. Поруч із цим мужем крокувала інша істота, більша від нього на добрі два лікті, зі щелепами, як у хижого кота, і великою золотою гривою, що спадала на шию і плечі. На її голові росла коротка шерсть у коричневі смужки, вона тримала велику дворучну сокиру з двома вістрями. Позаду йшло ще четверо мужів, схованих у глибоких каптурах плащів із вишитим деревом. Коли вся процесія зупинилася, вони скинули плащі, відкриваючи нашим очам малі шоломи із завісами з кольчуги, що закривала все лице. Позаду весь час сурмили мушлі й роги, а з боку вояків до нас долітало биття барабана. Бикулака відійшов від своєї скелі й став біля інших.

Ми тісніше зімкнули стрій, хтось позаду позбирав щити, що лежали серед крижаних квітів. Я хитався на ногах і мене заливало жаром, ніби я сидів між багать, але всередині мене полонив мороз, ніби я перепив крижаної морської води. Решта — ті, хто раніше зберіг ясний розум у Крижаному саду, — виглядали так само, піт стікав з-під їхніх шоломів і крапав на землю, зброя дрижала в руках, але я бачив, що це не страх, а та сама хвороба, що точила й мене.

Муж, який підійшов до нас, зупинився за кілька кроків і сказав: «Ласкаво просимо, мандрівці моря! Ласкаво просимо тих, хто шукає своє місце, бо ви його знайшли! Ласкаво просимо в Крижаний сад, який прихистить усіх і всім дасть те, що вони втратили!» Цей муж говорив кострубатою мовою, як слабкий на голову, і вимовляв голосні так, як ті, хто живе за Пустками Тривоги. Я сказав йому, що ми воїни із Землі Вогню і прибули сюди за дівами, яких він викрав, а також по відшкодування за кривди, нанесені морякам на морі й жителям Узбережжя. Я порадив йому відпустити дів і дозволити повернутися додому, а потім ми домовимося про розмір відплати, яка, однак, не може бути меншою, ніж по десять марок на кожного з нас і по сто за кожну викрадену.

Ну, тобто мені здавалося, що я кажу саме це. Я чув, що слова з моїх уст виходять нерозбірливі, що мій язик — як дровеняка, якою я не можу поворухнути, ба більше, що я забуваю слова. Замість «марки» я сказав «цвяхи», а замість «море» — «там, де риби». Але чолов'яга з дивною головою, здається, зрозумів, що я казав, бо відповів, що Крижаний сад приймає всіх, хто хоче залишитись, і нікого не тримає силою. Усі діви й мужі завжди можуть і могли піти, якщо мають таке бажання. «Ви також можете обрати, — мовив він. — Можете залишитися чи піти туди, звідки прийшли, як забажаєте. Там, за Крижаною брамою, вас чекає вітальна учта, якщо тут ви знайшли загублений дім. А там, за вашими спинами, є стежка, яка виведе пляжем аж до того місця, де ви залишили кораблі. Якщо ж вам бракує здорового глузду, і ви хочете захопити нас силою, за мною стоять мужі. У будь-якому разі все так, як я казав: можете залишитися. У Саду чи в землі, яка його живить, або піти».

Серед крижаних дерев я побачив ту браму, круглу й майстерно сплетену з крижаних галузок, яка відчинилась і відкрила очам подальшу частину Саду, де серед заставлених наїдками столів стояли молоді діви — звичайні й ті, змінені піснею богів. Я також чув, що там грають арфи й кувиці, бачив казани, в яких готувалося засолене м'ясо, рожна, на яких пеклася птиця, тарелі, на яких лежали гори плодів, і відчував, як стискається мій шлунок.

Я почув гуркіт, з яким один юнак, Урлейф Червона Долоня з корабля Скафальді, кинув свого щита й вийшов зі строю, йдучи до брами. За ним рушив іще один і ще один. Один із моїх людей став на його місце й підняв щита, але щомиті хтось виходив із нашого кола і йшов.

«Наші люди вже спускаються з гребеня, — сказав мій стерновий до Скафальді, який стояв перед ним. — Ті, що йшли до вершини, також побачили, що відбувається, і зараз будуть тут. Я чув спів рогів у горах. А цих, що стоять перед нами, не більше трьох сотень. Станьмо клином і вдармо зараз. Уб'ємо короля і вдеремося до брами, вона ж відчинена. Вони вийшли всіма силами, бо на мурах немає нікого. Ми можемо здобути це місто».

«Твої слова звучать для мене, як каркання ворон і виття вовків, — відказав йому на це мій кузен. — Наче ти вмовляєш мене зґвалтувати та вбити юнку. Якщо я покину це місце, то вже ніколи не перестану його шукати. Якщо я його сплюндрую, це буде гірше, ніж спалити святилище Друга Людей, убити власних батька, матір і своїх братів. Адже я потрапив додому і не дозволю тобі його знищити».

І тоді Скафальді зненацька обернувся й одним рухом розпоров мого стернового, з хлюпотом випустивши йому кишки на землю, а потім так швидко перерізав йому горло, що той навіть не встиг крикнути. Мій стерновий і товариш, Арлаф, що Говорить із Ведмедем, упав нам під ноги, бризкаючи кров'ю, і тоді нас охопило божевілля. Ті, хто здавався одурманеним Крижаним садом, піднесли мечі на тих, хто зберіг здоровий глузд, а таких нас було небагато, не більше дюжини. Я штовхнув Скафальді, мого кузена, але я був слабким, тож він легко відбив моє вістря, і почав сікти згори так швидко, що розніс пів мого щита, і одразу після цього нас із вереском розділив натовп сплутаних у клубок мужів, що билися, як голодні вовки над одним козеням.

Він знову на мить замовкає, і ніхто з нас не промовляє ні слова. Він робить ковток.

— Я мало що пам'ятаю. Тільки крик, скреготіння заліза, падіння людей, кров, що бухала в повітря, і крижаний пил, що здіймався з-під наших стоп, сяючи проти сонця. Той муж із дивною головою щось кричав, звівши руки, його крик тонув у скреготі й гулі заліза, але його люди просто стояли нерухомо й дивились, як ми забиваємо одне одного. Хтось душив мене за горло, я з усіх сил відбивався понівеченим щитом, ударив його коліном і вдарив згори, перерубуючи бармицю шолома, хтось інший посік мені плече. Хтось гарчав, спльовуючи кров, і вже так багато воїнів лежало під нашими ногами, що хтось щомиті об них перечіплювався, заплутавшись ногами у викручених кінцівках. Супротивники несподівано втратили інтерес до боротьби й почали по одному-двох іти до Крижаної брами. Тільки найбільш запеклі ще кидалися на нас, але їх і так було небагато, а нас — горстка. Зрештою четверо з нас стояло спинами один до одного, прикриваючись поламаними щитами й затято б'ючись, потім троє, а потім хтось кинув у мене сокиру. Я відбив її буковим щитом, але й так дістав обухом по голові, і мене поглинула темрява. Я отямився через якийсь час, боляче впавши на кам'янисту гірську стежку. Це юний скальд із корабля Горлейфа, Сівальді Гусячий Крик, ніс мене й волік стежкою, весь час падаючи, бо я безвладно висів у нього на плечі, а він кривавив із багатьох ран. Але я прокинувся, виплюнув зуб і виблював, а потім ми пішли далі, до пляжу. Тепер уже я частіше волік його, і ми постійно падали поміж кущів і каміння. Зрештою ми обидва впали на землю десь у лісі, а коли отямилися, попленталися на наш пляж. Але Сівальді тоді почав кашляти кров'ю. Не знаю, як довго це тривало, поки ми шукали затоку, в якій залишили кораблі. Та врешті-решт ми дійшли. І не застали там нікого. Пляж і ліс були порожніми, залишився тільки жар від багаття у гальці біля моря і щогли, що стирчали з води.

Наші люди пішли, забравши з собою все, що мали, і порубали дно кораблів на прощання. Ми не знали, Що там сталося, але побачили сліди боротьби, а у воді затоки плавало два трупи. Це не був важкий бій. Ми знайшли трохи свіжої крові на стовбурі дерева і в траві, на самому пляжі лежав шолом. І все.

Він виструнчується і знову п'є, а потім дивиться на нас по черзі, ніби чекає на овації. Сильфана не витримує.

— І ти просто сидів на тому пляжі? — питає уїдливо й одразу ж демонструє йому широку зубату усмішку.

— Біля одного із суден на дні затоки лежав човен, — веде далі Ґрунальді. — Маленький кнор, щоб підпливати до суші, коли неможливо пришвартуватися або витягнути корабель на берег. Йому пробили дно, але там було неглибоко. Нам вдалося його витягнути, потім іще кілька разів я пірнав до решток корабля, знайшов кілька дощок, цвяхи, з дна судна ми зішкребли трохи смоли й поремонтували човен настільки, щоб можна було плисти. Це було божевілля, але ми були готові на все, лиш би вибратися з проклятого острова. Човен трохи протікав, але наша латка трималася. Ми пливли кілька днів на південь тільки на веслах. Однієї ночі помер Сівальді, який дедалі більше кашляв кров'ю. Я віддав його морю і плив далі. Потім прибився до якогось невеличкого острова, на якому в ущелині збиралася прісна дощова вода. Я їв яйця мартинів, морських слимаків, яких збирав біля берега. Через кілька днів мене забрали звідти ловці морських пласкуд, які поверталися своєю шнекою до Землі Грифонів із вантажем зі шкур, ребер, ікл і трону. Вони були так вражені моїм жахливим станом, що навіть не забрали в мене ні решток срібла, яке я тримав у ремені, ні меча. Зате нагодували й напоїли мене, а один із них перев'язав мені рани. Так я став єдиною людиною, яка повернулася додому, і ось що таке острів, званий Крижаним садом, на який ми зараз пливемо.

Западає тиша.

А потім усі дивляться на мене з німим питанням. Я пихкаю трубкою і якусь мить відчуваю порожнечу в голові. Прекрасно. Тиша стає важкою.

— Було б добре знати, чому на тебе не подіяли чари Крижаного саду, — каже Спалле.

— Ти колись хворів від їжі, яку інші розхвалювали й вона їм ніяк не шкодила? Або від звичайного запаху трав чи квітів? — питаю.

Ґрунальді стенає плечима.

— Я муж у розквіті літ. Я не одного здолаю в пиятиці чи бою і не тікатиму від шльондри, а то і двох. І в мене був час набратися розуму. Але знаєте, як кажуть: коли муж перестає бути юнаком, і його вранці нічого не турбує, то це значить, що вночі він помер. Я їм те, що й усі, і якщо потім мене мучить живіт, то і в інших так само. Я не помітив у себе хвороб, яких не можна пояснити тим, що я промерз, перепив чи переїв, або таких, що не минули б після замовлянь мудрої баби, трав, багать чи хорошого сну.

— А що сталося з тими, які залишилися на перевалі або пішли в гори? — питає Сильфана.

Ґрунальді крутить головою.

— Кількох я бачив у бою, але там був такий галас, що мені могло здаватися. А потім я ніколи не бачив жодного з них. Думаю, вони пропали так само, як і ті, хто залишився на пляжі. Їх забрали Крижаний сад і Люди Вулкану.

— А ти чи інші почувалися дивно з самого початку, щойно ви прибули на острів? — питаю я, тиняючись по кают-компанії в пошуках чогось, що може послужити попільничкою.

— Ні, — відповідає він одразу. — Лише коли ми зайшли в долину Крижаного саду. І то не відразу.

— Тепер ми хоча би знаємо, що тудою йти не можна, — каже Сильфана.

— Корабель завезе нас, куди сам захоче, — втручається Спалле. — І пришвартується там, де захоче Пісенник з вулкана, той із бурульками на голові.

— Тому так треба роздобути човен, — кажу. — Ще й до того, як ми вийдемо в море. Окрім цього, треба буде щось вигадати. Нас лише п'ятеро. Що б не сталося, ми виживемо, тільки якщо будемо кмітливішими за інших.

— Поки що це нам вдається не найкраще, — понуро констатує Ґрунальді. — Тобто з Пісенниками.

Він помічає мій погляд і підносить руки. У мене вже ледь не вирвалося: «Я нікого силою не тягну», але Спалле мене випереджає:

— Можеш зійти, — каже. — На Драґоріні береги близько, можна просто стрибнути з борту.

— А ти одразу пискуєш, — бурчить Ґрунальді. — Я не закінчив, і нам буде непереливки, якщо ми не навчимося домовлятися. Я тільки хотів сказати, що пора б нам знайти спосіб, як їх стримувати, бо вони починають ширитися, як зараза. І буде найкраще, якщо ти, Ульфе, навчишся робити так, як вони.

— Усі мені це говорять. Я намагаюся, але це не так просто. Це тобі не гра на сопілці!

— Ти здобув цей спис, — раптом починає перераховувати Сильфана. — Визволився з дерева, двічі вирвався з його рук. Тебе навчав той, хто жив у печері. Ти зробив так, що ви всі за мить перескочили у край Зміїв, бив залізного краба укусом магічної оси. І досі не віриш, що ти — Пісенник.

— Я працюю над цим, — відповідаю втомленим голосом і відламую собі смужку м'яса. — Поки в мене не виходить метати блискавиці руками. Усе по черзі: спочатку — човен. Потім треба взагалі доплисти й справді дорогою щось вигадати. Зрозумійте: мене готували до бою і до вистежування. Я добре справляюся з тим, що розумію. А пісень богів — не розумію. Я не можу просто щось собі подумати, і це одразу станеться.

Я хукаю і роздратовано дивлюся на хмарку пари, що виходить з мого рота. Тут би з кораблем упоратися, а вони хочуть, щоб я перетворював каміння на гусей.

Підіймаю трап і спускаюся в темінь трюму. Сюди світло проникає через мережні отвори плит над головою. Я бачу шпангоути й темнуваті води, що омивають корпус судна, химерні жили і ємності, що звиваються в кілі та стінах, світять блідим зеленуватим блиском. Я помічаю пілерс із розгалуженим корінням, вплетеним у корпус, наче це дерево, поруч — інша циліндрична форма, в якій щось рухається. Я вдаряю по цьому чомусь і буджу колючу змієподібну істоту, і вона, вирвана з дрімоти, розсвічується зеленуватим блиском, як мініатюрна блискавка. Нагорі чуються скрики й тупіт.

— Усе гаразд! — кричу їм. — Я лише ввімкнув світло.

Приміщення під палубою майже порожнє, уздовж бортів тягнуться лише ряди овальних контейнерів, на межі поля зору і з носа, і з корми бовваніють іще якісь інші округлі обриси, з кіля угору стирчить циліндричний акваріум, який я щойно розбудив; ну, і ще великий бульбоподібний об'єкт, розміщений на вбитих у дно судна зігнутих ніжках. Він череватий, створений зі значно матовішого й непрозорого матеріалу, ніж решта корабля, і нагадує величезний гарбуз чи, може, цибулю з трубкою на вершечку, наче хвіст трибульки, що вростає у палубу. Але найважливіше, що на опуклому боці є дві пари дверцят, розміщені одна над одною. Я бував у скансенах і знаю, як виглядає піч.

Відчиняю верхні дверцята й бачу всередині простір з ажурною підставкою, нижче є інший простір, в якому лежить жменя сірого пилу. Піддувало?

А потім я переглядаю контейнери, що стоять уздовж бортів, шукаючи якесь паливо. Підозрюю, що воно геть не нагадуватиме щось звичайне. Я точно не знайду тут дров чи вугілля, і нічого, що підказує логіка. Методом спроб і помилок я можу дійти до того, що намагатимусь підпалити суху ковбасу чи запаси мила.

В одному із саркофагів справді є якісь складені рядами валики з мутно білого ніби-льоду. Або з чогось іншого. Я заплющую очі й відчуваю запах різних вуглеводнів і ще якісь чужі домішки, які ні на що мені не схожі. Ну, нехай. Якщо це гранати чи хоча б сигнальні ракети, я швидко це зрозумію. Ото буде сміху, якщо я рознесу ними піч. Я не відчуваю нітросполук і нічого азотного, але ж та їхня драконяча олія виразно відгонить чимось на кшталт трону, сіркою й селітрою, і також смердить інакше.

Я відчиняю черево печі, але, подумавши, витягаю ножа і шкрябаю верх одного з валиків. Він слабо піддається лезу і кришиться, мені на долоню падає біла стружка, яку я кладу на шматок пласкої поверхні добротного кіля й витягаю кресало.

Тупою стороною ножа проводжу по рашпілю, спалахує пучок веселих різдвяних іскор, але нічого не відбувається. За другим чи третім разом стружка починає трохи тліти дивним блакитним жаром і гасне. Знову вдаряю ножем, роздмухую жар, і з'являється пломінчик. Блакитний, наче з сухого спирту, від нього віє теплом. Пломінь не виростає миттєво, не спалахує й не сичить, тож я вирішую ризикнути. Один на диво важкий валик я кладу на решітку й переношу на ножі палаючі крихти. Мені не дуже подобається те, що я роблю, бо це дурна імпровізація, але в мене немає вибору. Ці їхні Острогові острови, може, й не Льодовитий океан, ми надто далеко на півдні, але зима виглядає суворою. Поки що вісім градусів морозу. На відкритому морі ми задубіємо, якщо я нічого не вигадаю.

Блакитне полум'я охоплює верхню частину валика, з відкритих дверцят печі починає бухати тепло. Я сподіваюся, що знайшов паливо. Є багато речей, які можна підпалити, але які не обов'язково створені саме для цього. Наприклад, олійна фарба, рації, шини чи сало. Але скидається на те, що запасів валикоподібних брикетів багато. Я зачиняю дверцята печі, прочиняю піддувальні дверці. Полум'я збільшується, але помалу. З печі починає долинати шум і потріскування, але це не звучить тривожно. Подумавши хвильку, я кидаю ще один валик і повертаюсь у кают-компанію. Найбільше мене цікавить, по чому розходиться тепло. Я помітив одну трубу, що вела від пічки прямо в колону щогли, дві інші бігли під палубою на корму і ніс, а ще одна, доволі груба, — прямо до стола.

У кают-компанії вже відчувається літній подмух, що йде від підлоги, я прикладаю долоні до щогли й констатую, що вона починає нагріватися. Слава Богу, при цьому вона не стає мокрою. Якщо цей корабель розтане, то не від печі.

— Що ти там зробив? — підозріливо питає Сильфана. Вона схиляється на лаві й наближає долоню до сплетеного мережива решітки.

— Розпалив у печі.

— Чим?

— Наче льодом, — вони дивляться на мене важкими поглядами, тож я додаю: — горить синім полум'ям.

— Це радує, — зазначає Ґрунальді, бухаючи парою з уст. — Не змерзнемо до ранку, а це вже щось.

Я обмацую стільницю, але вона рівномірно холодна. У тому місці, де мала би бути труба печі, я знаходжу злегка ввігнуте всередину коло. На мене дивляться з підозрою, коли із запалом відкривача я розчахую шафки в пошуках посудини, зрештою знаходжу казанок і наливаю в нього трохи води. Для експерименту — потім докладу щось більш поживне. Стільниця опускається під вагою посудини, м'яко, як ліфт, і казанок до половини занурюється в стіл. Команда стоїть навколо мене й уважно спостерігає, врешті Ґрунальді простягає руку й натискає на край посудини. Казанок перехиляється разом із підставкою, ніби він до неї присмоктався чи прикипів під дією магнетичного поля, і вільно гойдається на всі боки. Я сідаю за стіл з переможною міною й наливаю собі грифонячого молока, яке розбавляю водою.

Через кілька хвилин вода починає ледь парувати, ще трохи нестерпного чекання — і з'являються бульбашки, тож я кидаю в неї вміст знайденої в контейнері банки — добрячу порцію м'яса з жиром і чимось іще. Буде суп. Або рагу. Або щось таке. Перемога людського генія над примітивною магією.

Уже сутеніє, але я відправляю Ґрунальді змінити Варфніра лише тоді, коли він доїдає миску густого паруючого гуляшу, що пахне трохи як козлятина і ще — букетом дивних трав.

А потім сам іду лягти перед вартою і провалююсь у генеруючий півторагодинний сон.

Щойно заплющую очі — і ось я вже дрейфую на крижині.

Крижаний дракар розрізав воду і плив крізь чорну, як смола, ніч. Драккайнен сидів на носі, підклавши під дупу згорнуте в рулон хутро, і вдивлявся в укриті снігом береги, що бовваніли в темряві.

— Зосередься, Цифрал, — сказав він кудись уперед, носовому штевню, що стирчав у мороці головою дракона. — Тепловізія. Здатність розрізняти температури й бачити у віддзеркаленому світлі. Давай. Згадуй.

Миготлива промениста гола фея з банку пива заввишки, якої ніхто, крім Драккайнена, не бачив, шмигнула зиґзаґом, наче палахкотливий метелик, а потім зупинилася на промерзлому скрученому канаті й тупнула ніжкою, складаючи неонові крильця.

— Ноктовізія включала біонічні зміни в сітківці й зоровій корі. Тепловізія — також. Ці системи мені не звітують! Не знаю, немає їх чи просто відійшов контакт, але я їх не бачу. Не бачу, розумієш? Це не мій каприз, я — операційна система.

— Зазвичай в інструкціях пишуть про необхідність перевірки, чи всі кабелі підключені, а за потреби радять звернутися до продавця, — продовжив він понуро.

— Припини зациклюватися на тому, що ти мав раніше. В тебе нові можливості. А цей корабель нашпигований магією.

— Окей, — відповів неохоче. — Покажи.

Він сподівався побачити сяйливий туман з іскрами, що міняться всіма барвами веселки, такий самий, як він бачив до цього в урочищах, але нічого такого не сталося. Замість цього він побачив розпечені до червоного лінії, що обплітали корпус судна, як нервові волокна, але блиск був приглушеним, немов жар, що просвічується крізь щілини грубки.

— А це в нас пісні богів, але вмонтовані в устаткування. Ізольовані, — буркнув він. — З міркувань безпеки або для запобігання збитків. Це елементи двигуна.

Сяючи приглушеним світлом, лінії тяглися вздовж кіля й розгалужувалися на борти, в кількох місцях він бачив більшу концентрацію сили, це нагадувало пацьорки, нанизані на головну лінію, що бігла уздовж корабля. Він не бачив чітко, світло ледь пробивалося через крижані борти й палуби, але на кормі, неподалік його каюти й на самому носі під штевнем бовваніли овальні утворення, зібрані в грона.

— Я нічого не помітив на кормі, але в форпіку були ці контейнери із символом черепа, — здогадався Драккайнен.

Він встав і пішов на сам ніс, критично споглядаючи на голову дракона з вищиреною пащекою і геральдично закрученим висолопленим язиком, що здіймалась на добрячі три метри над водою. Обережно заліз на борт, а потім підскочив, хапаючись за гребінь шпичаків на драконячій шиї та ковзаючи підошвами по лискучій поверхні льоду, й зумів дотягнутися до голови й зазирнути в пащу.

— Є отвір, — видихнув, стрибнувши назад на палубу. — Можливо, вдасться вивести трохи цієї гидоти сюдою, хіба що вона слугує лише як рушій і знаходиться в замкненому циклі. Якщо ж вона також працює як зброя, то ця драконяча морда в якийсь хворобливий спосіб є логічним виходом.

— Ти волів би гармату? — уїдливо спитала Цифрал, здіймаючись подалі від його голови.

— Ще і як, — відказав він. — З одним стволом чи хоча б з якоюсь рушницею я зробив би тут у сто разів більше, ніж з ідіотськими диво-туманами — магічними, капризними, некерованими й непередбачуваними. І не тріпочи мені тут біля обличчя, відволікаєш.

Він сів на своєму хутрі та якусь мить нервово барабанив пальцями по грифу лука.

— Спробуймо трохи його вивільнити, — мовив. — Тільки обережно.

Виструнчився, заплющив очі й сидів так якийсь час, натужно уявляючи магічну рідину, що випливає з контейнерів і крижаним стравоходом мандрує вздовж драконячої шиї.

Це тривало досить довго. Він схилив голову й стиснув кулаки, докладаючи страшних ментальних зусиль, однак не відбувалося нічого особливого, крім пульсування жилки на його скроні.

— Juosta, perkele sumu, — процідив він зрештою крізь зуби, але це мало чим допомогло. — Я наче висмоктую бензин із закритої каністри, — констатував понуро. — Або намагаюся вмовити воду текти із закритого крана, тоді як достатньо одним пальцем підняти важіль. Тільки от я не знаю, де він.

Дракар плив уперед спокійно і впевнено, розтинаючи воду без зусиль і м'яко повертаючи на вигинах ріки. Драккайнен сплюнув за борт, а потім довгими кроками перейшов від драконячої голови на корму, рахуючи собі під ніс.

— Якісь чотири вузли, — оголосив він, коли ледь помітне харкотиння, що гойдалося на поверхні, залишилося позаду. Схопився рукою за закручений спіраллю носовий штевень і визирнув за борт. — І ані сліду якогось приводу. Ні гвинта, ні взагалі нічого. Просто собі пливе. Ніби хтось тягне його на невидимому канаті чи дресовані дельфіни штовхають під дном.

Він повернувся на ніс і знову розсівся на хутрі.

— Добре, ще одна спроба. Усі розумники пояснюють, що закляття має бути конкретним. Я розумію, що треба зосередитися не на результаті, а на тому, що має відбуватися в процесі. Крок за кроком. Припустімо, що треба налити щось із пляшки в склянку за допомогою магії. Не треба горлати: «Горілку в склянку!», бо магія не зрозуміє, чого ми хочемо. Ми маємо спершу змусити кришечку зробити кілька обертів проти руху годинникової стрілки, аж поки вона не спаде з горлечка. Потім змушуємо рідину покинути посудину через горлечко. І тут починаються ягідки, бо цього мені ніхто не пояснив. Я можу рухати матерію всупереч фізиці, силою волі, чи ні? Бо з тією підковою... Ти й сама, мабуть, розумієш, що її розхилитав Бондсвіф, упокой, Господи, його душу, знуджений моєю бездарністю. То я можу наказати струменю рідини ширяти довільною траєкторією чи мушу вигадувати, скажімо, якісь повітряні подушки всередині пляшки? Припустімо, що я можу переміщати предмети, принаймні всі кажуть, що можна. Ну, то я скеровую горілку з пляшки вгору, а потім маршрутом, який візуалізую собі, як скляну трубку, що веде до склянки, — і готово. Або може, я повинен вистрелити нею, як шампанським, і направити в посудину, га? Jebem ti majku... Не простіше встати й налити собі, як людина? А тепер питання онтологічної природи: чи можу я роздавати накази магічній матерії, закритій у контейнері для того, щоб за її допомогою роздавати накази матерії? Окей, jebal to pas. Повертаємося до контейнерів із піснями богів на носі й затички в горлянці дракона. Крок за кроком, як із горілкою... Ox, perkele saatani Vitti!

Пісні богів у формі туману з миготливих мікроскопічних іскор струменіли з морди дракона, як пара з чайника, формуючи невеличку хмарку. Однак вона виходила не з зубатої пащі, а з ніздрів, як дихання морозної ночі.

— Ні слова, — застеріг він Цифрал. — Без коментарів мені тут. Ну, йди до татка... — остання фраза була призначена миготливій хмарі, що струменіла з носового штевня.

Він розпростер руки, але хмара перед ним сформувалась у вкриту брижами сферичну форму. Драккайнен зосередився й простягнув руки вперед. Із хмари висотались два тремтливі пасма й огорнули його руки, а потім дісталися аж до спини.

— Обережно, — заскімлила Цифрал.

— Спокійно, — відповів Вуко таким тоном, яким звертаються до тигра, зустрівши його на вулиці. Він стояв, оповитий імлою веселкових іскор, як у німбі з діамантового пилу. Береги Драґоріни розступилися, і дракар запливав у озеро, що сяяло в темряві, немов чорне дзеркало. Подув легкий вітер, але зоряний пил навколо Драккайнена не розвіявся, лише вкрився брижами.

Розвідник ковтнув слину.

— Окей... Глянемо, що з цим можна зробити. Спочатку поворот...

Він стиснув зуби. Минула хвиля, а потім дракар задрижав. Корпусом судна пішли вібрації, наче зненацька ввімкнули зношений двигун від рибацького катера. Корпус застережливо заскрипів, унизу, в кают-компанії, щось із гуркотом упало на підлогу. Однак корабель почав повертати. Трохи, максимально на десять градусів від курсу і з дедалі більшим тремтінням, але він повертав. Драккайнен стояв на зігнутих ногах і виглядав так, наче штовхав вантажівку. Урешті-решт він випустив повітря і випрямився. Корабель тут же перестав тремтіти та м'яко, ніби з полегшенням, повернувся на свій курс.

Драккайнен знову всівся на хутро.

— На це пішло багато енергії, — відзначила Цифрал. — Ця хмара стала значно рідшою. Має бути якийсь кращий спосіб.

— Є, — відповів він. — Тільки треба вимкнути автопілот. Так, я приклав силу всупереч приводу. Головне, що взагалі на цей дракар можна якось вплинути. Тепер спробуймо дещо інше.

Він вийняв стрілу із сагайдака й націлився вістрям кудись у ніч. Поклав її на розгорнутій долоні, заплющив очі й прошепотів щось фінською, щось мало пристойне. Стріла з брязкотом упала, на палубу.

— Це буде довга ніч... — зітхнула Цифрал.

Але човна ми не знаходимо ні вранці, ні протягом наступного дня. Тільки якусь забуту й напівзатоплену довбанку, не набагато більшу за корито, що примерзла до льоду й очерету на березі. Тобто до якихось рослин, які скидаються мені на очерет, бо високі й ростуть у воді. Але від довбанки не буде жодної користі, ні шлюпки з неї не зробиш, ні інакше не використаєш. А більше — нічого. Вочевидь, човни сховали, дбайливо й старанно, щойно випав перший сніг. Чого ж я сподівався?

У підсумку ми дрейфуємо за течією на крижині. На крижині у формі дракара.

Ріку починає сковувати лід. Біля берегів уже з'являється молочний шар, що на пів метра сягає у воду й закінчується витонченим мереживом, усі стовбури й скелі також оточує комір льоду, течією дрейфують крижини, поки тонкі, як скло, плити починають об'єднуватися в косяки й з глухим тріском ламаються під носом дракара. Іще день-два, і річка зупиниться аж до весни. Тут континентальний клімат. Спекоті літа й суворі зими. Я сподіваюся, що це також означає, що аж до весни пануватиме спокій. Здається, навіть Ван Дікен не такий дурний, щоб нападати на Узбережжя Вітрил в мороз і сніг. А якщо й так, то не буде проблем. Вони повимерзають у наметах і шалашах, поламають зуби на частоколах садиб, і перш ніж я повернуся, його можна буде викреслювати зі списку. Але щось мені підказує, що так легко я не відбудуся.

Видивляюся човен, бо це основна частина мого плану. І не йдеться навіть про те, що дракар почне танути на відкритому морі, а я отямлюся, дрейфуючи на крижині.

Окрім цього ми готуємо засолене м'ясо на крижаних брикетах, попиваємо грифоняче молоко й змінюємо вахти. Я запровадив моряцькі порядки. Тут не треба стежити за курсом, стернувати чи лагодити такелаж, тож ми по черзі несемо варту «на оці», прибираємо кают-компанію. Годуємо коней і чистимо трюм, виводимо тварин по трапах, перетворених на сходні, і вигулюємо їх на палубі. Перевіряємо зброю, у світлі розпалених акваріумів тренуємося битися на мечах, списах і ножах або врукопаш. Я показую їм різні техніки: як тихо підкрастися до вартового, напасти з укриття, позбавити свідомості. Викладаю принципи саботажу й тактику малих формувань. Треба. Ми або спецпідрозділ, або п'ятірка безіменних трупів. Тому я не даю їм спокою. Інакше ми вийдемо в море як групка пересварених розледачілих пияків. У нинішній ситуації — майбутніх небіжчиків.

Собі я також не даю спокою. Тренуюся зі своїми палашами й мечем. А передовсім намагаюся опанувати пісні богів. Саме тоді, тренуючись наодинці на своїй вахті, без особливого успіху намагаючись творити дива, я знаходжу трон. Це відбувається внаслідок невдалої спроби підпалити сухе дерево на відстані. Спроби, що закінчилась частковим успіхом. Щось справді спалахнуло вогнем, але це точно не дерево, на яке я поклав око. Я не зміг роздивитися, що саме, крім того, що це не чиясь халупа, але для цього я підійшов до кормового штевня і несподівано помітив, що він збудований якось дивно. Ніби з запасом. Дракар зроблений за взірцем вікінгських човнів, але тільки до певної міри. Він більший, гіперболізований, наче гротескний. На справжніх довгих човнах не було б кількох палуб, сходнів чи критих приміщень. Це були човни, не кораблі. Коли був шторм, вікінги тулилися під полотняним наметом або прикривалися попоною. Штевень не здіймався на рівні другого поверху. Тут на носі борти підіймаються м'якою лінією і вростають у задертий штевень, а на кормі від палуби лід утворює округлу форму, що оперізує і борти, й висунену вперед балку. Для зміцнення це не має сенсу. Ідіотський вал льоду, що блокує прохід до корми.

У якийсь момент я помічаю в ньому якісь обриси густішої матерії, ніби ув'язнену всередині тінь крісла. Крісла, а може, трону з високою спинкою і бильцями. Просто тінь, згусток із блідими, молочно-білими контурами. Я не впевнений, чи справді його бачу, роздивляюся врослу в корму брилу льоду під різними кутами, навіть присідаю біля неї, але в мороці зимової ночі видно справді небагато.

Надворі шоста ранку, я досі призначаю собі собачі вахти — мені вистачає всього пари годин сну, а загалом мені все одно. У Морсах мені вбили в голову, що командир бере на себе найгіршу роботу. О цій порі року сонце сходить о пів на восьму, зараз — дно зимової ночі, чорне, крижане й мертве.

Мене змінює Ґрунальді, паруючи теплом каюти зі своєї рудої бороди, з двома рогами, повними гарячого грифонячого молока. Я беру свою порцію і з полегшенням заходжу в затишну кают-компанію.

Уранці ми наближаємося до Зміїної Горлянки. Виходжу відновлений після двох годин такого глибокого й важкого сну, ніби я на мить помер серед цього хутра і пледів у своїй каюті на кормі. Може, я ізолююсь, а може, просто уникаю Сильфани. Я намагаюся залишитися командиром. Вона гарна, за винятком цих химерних чорних очей. А з кожним днем далеко від дому вона стає ще гарнішою. Вродлива, гнучка й надто молода. І проявляє інтерес. А я — просто людина. Якщо ми перетворимось на пару солодких голуб'ят, що кубляться в ахтерпіку, моральний дух команди піде коту під хвіст, і можна буде просто вистрибнути за борт. Тож я виходжу на палубу зі своєї келії, вітаючи Ґрунальді паруючим кухлем цього дивного пряного ніби-ґіннесса, і приношу з собою сокиру. Один із наших данаксів на півтораметровому сокирищі, з довгим лезом і масивним обухом. Ним можна скинути з коня вершника в повному спорядженні. Або розбити брилу льоду.

Решта вивалюється на палубу, покашлюючи, розправляючи плечі після сну, сякаючи за борт і бухаючи парою у морозне повітря. Вони виходять і дивляться на мене з онімінням у залитих чорнотою очах. Шаленець із сокирою на світанні.

— Треба дещо перевірити, — кажу й замахуюся над головою. Чути глухе гупання, обух лишає в кризі круглий слід, але більше не відбувається нічого особливого. Я вдаряю ще кілька разів під різними кутами, але з таким же результатом.

— Трощимо корабель? — вільно питає Сильфана, саме підіймаючись на палубу, закутана в хутро, зі шматком сиру й кухлем у руці. — Уже не потрібен?

— Навпаки, — відповідаю я, зважуючи сокиру в долоні. — Хочу зробити його більш придатним.

Я вдаряю вертикально згори й за другим разом на щось натрапляю. У якусь магічну точку, розміщену в найвищому місці крижаного валу. Лунає різкий скляний тріск, потім другий, павутина тріщин вкриває всю брилу і лід розсипається, як армоване скло чи кристал. Перетворюється на ворох дрібних уламків. Замет із льодової каші.

І відкриває очам трон.

Високий, із врослою у штевень спинкою, оздоблений переплетінням крижаних драконів, пломенів і веж, що віщують сумнівні розваги. Я не помічаю черепів і блискавиць, які відштовхнули б мене найбільше. Віддаю комусь сокиру і підходжу, щоб змести з трону крижану кашу, поки вона сублімує клубами сяйливої імли та стікає під палубу через отвори трапу.

— Добре... — кажу. — Зараз я на це сяду. Не знаю, що станеться, але що б ви не побачили, нічого не робіть. Найкраще не торкайтеся мене, особливо якщо піде дим чи іскри. Якщо зі мною відбуватиметься щось геть погане, спробуйте скинути мене з цього чимось дерев'яним. Древком, веслом, але в жодному разі не торкайтеся мене залізом. Якщо з древком почне відбуватися щось дивне, одразу ж його киньте.

Вони дивляться на мене обережно, Сильфана виглядає так, наче скам'яніла зі шматком сиру в роті.

— Чекай, — понуро бурчить Ґрунальді. — Піду пошукаю те весло.

— Давайте простіше, — озивається Сильфана й обв'язує мене за пояс канатом. А потім, користуючись тим, що ми так близько, підносить голову й дивиться мені довго й глибоко в очі. — Якщо щось піде не так, ми смикнемо за мотузку, — додає і старанно перевіряє вузол, який спереду звисає незвично низько. На жаль, за мить я маю намір сісти на проклятий ослін, і мені не до жартів.

— Ти тут, Цифрал? — шепочу. — Готуйся.

Фея з'являється десь збоку, як метелик, але виглядає ще більш знервованою, ніж я.