Господар крижаного саду. Носій долі

Розділ 8 Наша скорботна пані

Життя таке, що є речі, які мають свої закони, незважаючи ні на що. Це молодість, свобода і весна. Я був молодим, повернув собі свободу, а навколо мене прокидався новий світ. Дерева випускали листя, із землі проростала молода трава, хмари розходилися і світило сонце. У світі існує сила, що завжди приносить новий початок. Із попелища проростають квіти, від пня відростає молоде деревце, а замерзла мертва земля стає родючим ґрунтом, готовим до плуга. Шрами заживають і перетворюються на нове тіло. Зламана розпачем людина одного дня витирає сльози, підносить голову і знову бачить, що світить сонце. Рани гояться.

Навіть ті, які залишають батоги та кайдани, хоча такі рани затягуються набагато довше, ніж нанесені лезом.

Рано чи пізно виявляється, що кожен наступний день — це ще один витягнутий із сувою чистий аркуш паперу, який можна заповнити заново, оживляючи слова, яких раніше не існувало. А те, що сталося раніше, вже сховалося в прочитаному і згорнутому сувої, і можна починати спочатку.

Багато днів потому ми подорожували через ліси й долини, серед сірих гір, що височіли над нами, і я згадую це як один із найкращих періодів у моєму житті. Я весь час хвилювався за Снопа і Н'Деле, але не мав уявлення, де їх шукати. Ми мали дістатися на північ, тому обирали дорогу, яка дозволяла туди прямувати. Ми плутали, пробивалися крізь ліс та губилися, але завжди намагалися рухатися на північ.

Навколо нас панувала лісова тиша — така, що насправді не є тишею, просто в ній немає голосів інших людей. Були натомість співи птахів, плескіт води, шум вітру і нічні поклики тварин. Ми подорожували від ранку до пізнього пообіддя, а потім знаходили місце для нічного відпочинку. Все це приносило мені радість. І неспішна подорож верхи, і черпання води зі струмка, і ловля риби й птахів, аби приготувати їжу. І вогнище, що горіло вечорами, та яке ми підтримували до ранку, щоб відлякувати нічних звірів. Коржі, спечені на камінні, порскання коней, розмови, що ми зрідка вели стишеним голосом, тужливий спів кістяної сопілки, яку врешті-решт вирізав собі Бенкей. Все це не варте розповіді, але робити це було справді варто.

Це було життя вільної людини, яка подорожує. І на той момент не потрібно було турбуватися ні про що інше, крім трави й залишків м'яса для коней, їжі для себе, вогню та води, постелі й даху з гілок або накриття під час дощу.

Дні в дорозі приходили й минали, схожі один на одного, і я вже не міг сказати, скільки часу ми подорожуємо.

Гадаю, це тривало довго. Сонце світило все довше і яскравіше, ліс навколо нас ставав дедалі зеленішим, а дні — теплішими.

Ми нечасто зустрічали людей. Кілька разів бачили пастухів, іноді — когось, хто полював на іншому боці долини, кілька разів натрапляли на покинуті хатини. У цій країні існують якісь тракти, але ми їх не знали. Намагалися йти на північ, але в горах це не так просто. Коли на шляху з'являється вершина, болото, прірва чи ущелина, доводиться шукати іншу дорогу, і ти просто не здогадуєшся, що за найближчим пагорбом пролягає зручний шлях.

Тож я думаю, що ми, мабуть, сильно петляли, але не могли нічого з цим удіяти. Найкраще було б їхати трактом уздовж річки, але такого шляху ми не знайшли. Ми брели через ліс, підіймалися на перевали, знаходили стежки й губили їх, на роздоріжжях повертали так, аби шлях вів максимально на північ. І врешті-решт зовсім заблукали. Наші запаси майже повністю вичерпалися, а ми пробивалися крізь ліс між скелями або через гірські стежки, маючи відчуття, що постійно ходимо по колу. Нам доводилося часто зупинятися на тривалий час, щоби поповнити запаси. Бенкей майстрував хитромудрі пастки з мотузок, загострених кілків і пружних гілок, плів саки з лози, які ми встановлювали у струмку, ми також зробили собі луки й іноді по кілька днів кружляли навколо табору, намагаючись упіймати, підстрелити або зловити хоча б щось, що літає, повзає або плаває і має на собі м'ясо. Проте це не завжди вдавалося. Ми не знали місцевих тварин, які мали інші звички, ніж ті, до яких ми звикли, і кілька разів після поїдання якоїсь істоти ми важко хворіли або ж самі ледь не ставали здобиччю.

Але переважно ми голодували.

Кілька разів натрапляли на поселення, обгороджені палісадом із загострених стовпів, але лише в одному з них нам запропонували гостину, і ми найнялися на кілька днів на роботу, в обмін на що нам дали трохи запасів для подальшої дороги. Ці люди були простими, спершу боялися нас і мало що знали про світ, тож і ми не могли багато від них дізнатися.

Утім, про цю подорож можу сказати одне. Вона була для мене, як відсвіжна ванна або здоровий сон. Я знову ставав самим собою, і, можливо, був собою більше, ніж будь-коли. Я подорожував. А ліси й гори навколо мене, холодне нічне повітря і денна спека змивали з мене рабство, як гірський водоспад змиває з подорожнього піт, бруд і засохлу грязюку. Я був вільною людиною, що прямує на північ, назустріч морю і своєму власному призначенню, бо саме так я вирішив.

Це було для мене добре.

Хоча це не змінює того факту, що ми заблукали й блукали по горах різними стежками, зазвичай далеко від людських поселень. Саме так одного дня ми потрапили до Долини Нашої Скорботної Пані.

Лише тому, що знайшли гірський тракт, який повів нас на північ, тоді як дорога річищем потоку вела на схід. Насправді якби ми нею пішли, то обійшли б усе гірське пасмо і знайшли місце, де цей вузький струмок впадав в ущелину, якою текла річка. А потім залишалося б іти по рівнині за її течією, і за неповний тиждень ми дісталися б до гирла й досягли мети.

Ми ж уперто рухалися на північ, тож кілька днів підіймалися на високий, скелястий перевал, ведучи коней під вуздечки, а врешті-решт зупинилися на вершині й глянули вниз — на долину, оточену горами, де протікав струмок, розливаючись внизу в подовжене озеро, оточене лісами, пагорбами та полями. Особливо не замислюючись, ми спустилися в долину, прагнучи напитися холодної води зі струмка, відпочити, наловити риби або щось уполювати.

Спершу я не помітив нічого дивного. Що глибше ми спускалися, з кожним кроком по кам'янистій стежці ставало ніби темніше. День був прекрасним і сонячним, але тут, у долині між гірськими хребтами, лежала тінь і здіймався туман. Я не звернув на це уваги, переконаний, що це просто водяний пил, здійнятий гуркотливим водоспадом унизу, і тінь гірського хребта. Тим часом мене вже охоплював вічний смуток цієї долини. Що глибше я спускався, тримаючи коня за вуздечку, то важче ставало на серці. З кожним кроком до мене поверталося все погане, що зі мною трапилося, а слід визнати, що моє життя до цього не було занадто безтурботним. Я не бачив ані дерев, ані скель, ані струмка, лише довгу низку облич тих, хто покинув мене, залишивши на самоті. У мене більше не було ні дому, ні міста, ні країни, і скрізь я був чужинцем. Зазвичай людині вдається відкинути такі думки, зосередити свій розум на тому, що вона робить, і що її оточує. Кожне з нас несе в собі чорні думки, але намагається тримати їх на прив'язі, як диких звірів, бо інакше жити неможливо. Однак там, у долині, це було зовсім нелегко. Там чітко відчувалося, що все, що ми робимо, марне, що кожен із нас прямує просто в темряву, і нічого не має значення. Є лише смуток, страх і жах.

Коли ми спустилися на дно, обоє вже майже не мали сил, аби напоїти коней і самим утамувати спрагу. Бенкей сів на камінь, сперся руками об коліна й дивився поперед себе з нерухомим обличчям, а мені хотілося згорнутися десь у клубок і так залишитися.

— За цією долиною буде наступна, — сказав після довгої паузи вивідник. — Така сама, як ця. А потім — іще одна. Ми будемо йти через цей проклятий край без кінця, аж поки не опинимось на пустому березі моря, щоб просто сісти на піску й дивитися в похмурий безкрай. Все моє життя виглядає саме так. Я завжди прямую до мети, лише щоб переконатися, що її там немає.

Я не відповів йому, хоча хотів сказати, що навіть не знаю своєї мети. Але це було б марно. Навіщо нам розмовляти? Кожен занурений у власні думки, у все те, що зрозумів і побачив, і що залишається закритим для інших. Я встромив меч у пісок перед собою й дивився на лезо, розмірковуючи, чи не завершити все це тут і зараз. У цій долині чи в іншій, зараз чи за десять або п'ятдесят років — яка різниця? Кілька хвилин болю, а потім — усе одно неминуча темрява. Я лише заощадив би собі зайвих і марних зусиль. Ми сиділи так деякий час, мовчали й дивились поперед себе. Мені навіть не спадало на думку, що те, що я відчуваю, якось ненормально, бо я мав відчуття, що бачу все чітко і ясно, наче щойно зрозумів своє життя. Вчинити щось, навіть просто зробити наступний крок, здавалося мені зусиллям понад сили й позбавленим сенсу. Ми сиділи.

Бенкей дістав свою сопілку й почав грати тужливу мелодію, яку я часто чув, коли він був втомленим або пригніченим. Раптом він урвав гру і якийсь час дивився перед собою, а потім почав грати зовсім іншу пісню. Наче навмисне. Це була весела пісенька про козла, який закохався в красиву кобилу. Її весела мелодія тоді здавалася мені дисонансом серед сумного плюскоту струмка та похмурих скель і дерев навколо.

Бенкей грав без кінця, наче сам себе змушував до цього, дедалі голосніше.

А потім устав, підійшов до мене і раптом штовхнув у плече, перекинувши мене на землю.

Я розгнівано схопився на ноги, але він далі стояв переді мною і грав.

— Танцюй, тохімоне, — сказав він, на мить відриваючи сопілку від губ. — Прокинься і танцюй. Думай про хороші речі, які траплялися у твоєму житті. Згадай про красивих жінок, яких ти мав у своєму палаці, про пальмове вино, яке випив, про друзів і родичів. Танцюй!

— Залиш мене, дурню, — відповів я гнівно. — Хіба є щось більш марне і дурне, ніж танець?

Проте він зненацька копнув мого меча так, що той полетів у кущі на березі струмка, і продовжував грати, тримаючи сопілку однією рукою, а другою витягнув свою зброю.

— Танцюй, — повторив він знову. — Танцюй, бо я тебе вб'ю. Мені також хочеться плакати або померти, і тому ми повинні танцювати. Те, що з нами відбувається, ненормально. Танцюй, тохімоне!

І знову приклав сопілку до губ, а потім почав притупцювати ногами й підстрибувати на місці, махаючи мечем так близько від моєї голови, що мені довелося ухилитися.

— Дуже добре! — закричав він. — Танцюй! Танцюй і співай про козлика!

Лезо знову засвистіло, і я ледве встиг відскочити назад. Бенкей ударив униз, і мені довелося прибрати ногу, інакше він би її розрубав.

— Прекрасно! Тепер інша! — закричав він і змахнув мечем.

Хоч-не-хоч, я врешті-решт почав танцювати, думаючи, що він збожеволів, а він грав цю прокляту мелодію. Я співав і підстрибував, він підстрибував і грав, а наші коні з подивом спостерігали за цим видовищем. Ми танцювали дуже довго, аж поки обидва не почали хитатися, обливаючись потом.

І раптом все минуло. Я все ще відчував пригніченість, але почав якось прокидатися і розуміти, що Бенкей має рацію, тому підстрибував, як мавпа, та волав, викрикуючи цю дурну пісеньку похмурим гірським вершинам, туману й струмку, а смуток відступав від мене.

Врешті ми обидва перестали стрибати. Я сів на купину трави, а Бенкей сховав свою сопілку і вмив обличчя водою з потоку.

Тепер ми були в змозі взятися до звичайних табірних робіт. Розсідлати та зв'язати коней, назбирати дров для вогнища. Бенкей узяв лук і довгі стріли, після чого увійшов у струмок, бродячи водою з наконечником, зануреним під поверхню. Йому вдалося вполювати три великі рибини, які ми почистили й засмажили на патичках.

Увесь цей час я почувався дивно, але більше не відчував пригніченості, натомість чув тривожні шурхоти серед листя, наче шепіт і шемріт. Проте я не бачив ані тварин, ані людей. Це почалося, коли ми взялися за оброблення рибин. Коли їхня кров змішалася з водою, а сплутані нутрощі попливли за течією, раптом пролунав жаский крик птахів, які різко злетіли в небо, листя зашуміло, наче здійнявся вітер, і мені здалося, що земля затремтіла.

Я подумав, що, можливо, ми натрапили на урочище. Але рослини були звичайнісінькими, я не знайшов слідів мертвих тварин або речей, які змінювали б природу, або чогось, що свідчило б про наявність у цій місцевості загубленого імені бога.

Ми, зрештою, рушили далі за течією потоку і там стали табором. Проте дерева й кущі продовжували гойдатися навколо нашого вогнища та гравійного пляжу на березі, ніби їх розхитував вітер, хоча навколо надалі було спокійно. Десятки разів хтось із нас вставав і з мечем у руці обшукував гілки, але нічого не знаходив.

Запали сутінки, а ми все ще чули шепіт і шелест. Час від часу ми замовкали й прислухалися. Кілька разів навіть обережно гукали, але нам відповідала лише тиша.

— Тобі не здається, що ти чуєш якісь слова? — запитав Бенкей.

— Мені здається, що я чую, як шепочуть «кров, кров!» мовою Узбережжя, — зізнався я.

— Я чую те саме. Але іноді також чую «смерть». Кілька разів, коли я заходив у кущі з палаючим смолоскипом в одній руці й мечем в іншій, щось мале проскочило між стеблами й гілками, щось із тріпотінням злетіло в темряву, ледь не торкнувшись мого обличчя.

Напевно, нічний гризун, міль або кажан.

Проте я все одно чув шепотіння.

За спиною.

У темряві. Там, куди я не дивився.

Коні форкали й перелякано іржали, ми мусили їх прив'язати, щоб вони не втекли в долину.

Ми майже не спали тієї ночі, по черзі вартуючи й по черзі лягаючи в панцирах та з мечем у руці. Коли надходила моя черга, я сидів, підкидаючи дрова у вогонь, і дивився в морок, за безпечне коло теплого, помаранчевого світла, де стояла густа, як завіса, темрява, звідки долинали шепіт і хихикання. Ці хихикання здавалися мені найбільш зловісними, бо звучали так, ніби це бавилися діти, але діти абсолютно злі й, безумовно, небезпечні. Не знав, звідки в мене беруться такі думки, але я давно вже так не боявся.

Іноді, коли вогонь трохи пригасав, я бачив, як у темряві світяться чиїсь очі. Вони палали тьмяним зеленкуватим світлом, іноді відбивали червоний блиск вогню і пригасали. Втім, ніхто на нас не нападав, лише кілька разів із кущів випав маленький камінчик, який котився по гравію або впадав у воду.

Шелести, хихикання і шепіт. І так до ранку.

Я думав, що краще було б почути ричання диких звірів. Краще б щось кинулося на нас із кущів, я волів би витягнути меча й битися. Натомість мені довелося стояти на варті зі спітнілими пальцями, стискаючи руків'я меча, напруженому як струна і втомленому.

Бенкей змінив мене пізно вночі, але я засинав лише на хвилину і прокидався від шелесту листя, хихикання або тріпотіння крил, як дитина, що вперше ночує поза домом.

Прокинувся на світанку, коли небо вже сіріло. В долині, оточеній гірськими хребтами, не було видно ні світанку, ні сходу сонця — лише смолиста темрява поступалася сірості.

Ми знову спробували вполювати якихось риб, але всі вони зникли, хоча попереднього дня ми бачили, як вони снували між каменями та стояли в кришталевій воді розливів потоку буквально на кожному кроці. Зникли й птахи. Ми не змогли знайти ні змії, ні равлика, ні взагалі нічого, що можна було б з'їсти.

Проте ми все ще чули навколо шелести й шепіт.

Ми швидко вирушили в дорогу, прагнучи залишити долину. Нас чекала довга подорож донизу, де простягалися ліси й луки, потім уздовж струмка широкою рівниною, у напрямку затягнутих туманом вершин на півночі, де нам слід було знайти якийсь перевал. Долина була великою, і ми сумнівалися, що зможемо покинути її за один день. Серед скель і лісів одна верства іноді — це відстань, яку можна долати днями, якщо місцевість важка, доводиться петляти або продиратися крізь перешкоди.

Тут ми знайшли стежку, що звивалася крізь ліс поблизу струмка, тому мали йти швидко, але цього не відбувалося. Коли ми бачили її згори, вона запрошувала до подорожі, тим більше, що вела на північ. Коли ж ми рушили нею, дорогу почали перегороджувати болота, скелі й повалені дерева, хоча я міг присягнутися, що раніше нічого такого на ній не було. До того ж з-за гірських вершин спустився туман і затопив долину, наче каламутна вода. Ми пробивалися крізь туман, серед покручених гілок дерев, які виглядали так, ніби спліталися навмисне, щоб нас зупинити, або простягали до нас галуззя, покручене, як хижі пазурі.

Ми все одно йшли далі. Вперед. На північ.

Мабуть, на північ. Сонця не було видно, з усіх боків нас оточували кущі, а стежка звивалася серед боліт, скель і вкритих грибами та мохом повалених стовбурів.

У лісовій напівтемряві я бачив світлисті очі, що люто на нас дивилися, кілька разів бачив обличчя жінки в хащах, але коли підходив ближче, воно зникало, перетворюючись на тінь серед зелені. Ми знову чули шепіт, знову щось із шелестом пробігало серед листя, знову якісь тіні з'являлися й зникали.

Ми пробивалися вперед, ведучи коней за собою, з мечами в руках; попри прохолодний день, вкриті потом і налякані. Обидва відчували, що ми вже давно не йдемо на північ, а петляємо серед гілок, купин зелені та скель, блукаючи в багнюці, і, здається, загубили шлях.

В якийсь момент нам вдалося вийти на невелику галявину на березі струмка, оточену папороттю й колючими кущами.

— Відпочиньмо й напоїмо коней, — сказав я хрипким голосом, а Бенкей лише кивнув. Його обличчя під шоломом було блідим від утоми й напруги, а примружені очі постійно ковзали по кущах.

— Я сам часто так лякав ворогів, — тихо сказав він. — Ці крики, шепіт і шурхіт потрібні для того, щоб ми ані на мить не могли перепочити, щоб постійно чекали нападу. Щоб обшукували зарості й знаходили лише тіні та листя. Але нападуть вони лише тоді, коли ми повністю втратимо сили й не зможемо оборонятися.

Ми розсідлали та прив'язали коней, дозволили їм напитися, а потім самі сіли на березі струмка, щоб відпочити. І тоді почули плач.

Тихий, але відчайдушний плач маленької дівчинки, який часом нагадував голосіння. Ми глянули один на одного, Бенкей показав мовою знаків вивідників «засідка», і ми обережно витягли мечі.

І тоді ми її побачили.

Вона сиділа на камені посеред струмка, повернувшись до нас спиною, схиливши голову, і плакала тихо, але відчайдушно. Маленька дівчинка, мені по пояс, не вища, на камені, де, я міг би присягнутися, ще мить тому нікого не було. Вона скоцюрбилася там, серед шуму води на скелях, і заносилася плачем, тримаючи щось біля грудей. Дівчинка була гола, лише на голові мала якусь накидку з тонкого зеленого мусліну, що вже перетворилася на лахміття, схожою розірваною матерією були обмотані її гомілки та стопи.

Бенкей знаками показав: «Прикривай мене!», тож я встромив меча в землю і дістав лук. Я вдивлявся в густу зелень і гілки, що звисали над струмком на іншому боці, поки вивідник ховав меча в піхви й обережно входив у воду.

— Не бійся, дитино, — повільно сказав він мовою Узбережжя. — Ми мандрівники, що загубили шлях. Ми не завдамо тобі шкоди.

Бенкей ступав обережно, але все більше занурювався у воду, аж поки вона не сягнула йому вище пояса. Від каменя з дівчинкою його відділяла заводь струмка, в прозорій воді було добре видно гравійне, тверде дно, але воно опускалося досить глибоко.

— Я лише перенесу тебе на берег, — сказав він. — Не треба мене боятися. Якщо хочеш, я відведу тебе до твоїх, а вони покажуть нам, як вийти з долини. Я не зроблю тобі нічого поганого.

Він обійшов найбільшу глибину, стаючи на більші камені, а потім обережно простягнув руку і торкнувся плеча дівчинки. Я тримав на мушці всю околицю, час від часу щось рухалося серед листя, але мені так і не вдалося нічого видивитися.

Дитина різко обернулася, і Бенкей з криком відскочив. Дівчинка мала випуклі, страшні очі, обведені світлим колом, як у риби, — вони були налиті кров'ю й світилися. З її рота стирчали ряди кривих, гачкоподібних зубів — гострих, як риб'ячі кістки. Те, що я прийняв за подертий муслін, розгорнулося навколо її голови, як каптур отруйної степової ящірки, і виявилося пошарпаними плавниками з гострими шипами. В руках вона тримала відрізану риб'ячу голову — мабуть, залишки нашої вечері. І вона не була такою маленькою дівчинкою, як мені здалося, бо побачив її груди, вимазані риб'ячою кров'ю. Округлі груди зрілої жінки, дитяче обличчя і зріст та щелепи морського чудовиська.

Вона стрибнула йому прямо в обличчя, відштовхнувшись ногами від каменю, мов жаба, Бенкей блискавично ухилився і впав у воду, а мої пальці відпустили тятиву. Стріла свиснула над спиною дівчинки кудись у кущі, але наконечник залишив криваву рану поперек її спини. Вона впала у воду, я побачив, як розкриваються плавники на її ступнях, і вона подолала десять кроків, що нас відділяли, буквально за мить, я ледве встиг накласти ще одну стрілу. Однак коли вона вискочила зі струмка просто переді мною, з вищиреними зубами та розпростертими навколо голови плавниками, то опинилася просто перед наконечником, спрямованим їй межи очі.

Істота видала з себе жалюгідний, пронизливий вереск, який буквально пробив мені вуха, як кістяна голка, після чого стрибнула назад, вигинаючи тіло, та блискавично попливла, як змія, звиваючись між камінням.

Коли її крик стих, на мить запанувала цілковита тиша. Листя перестало шелестіти, вщух шепіт серед кущів і коренів. Заспокоївся вітер. Уся долина завмерла. А потім я відчув, як земля задрижала. Кілька каменів із гуркотом покотилися зі скель, десь глибоко під нами пролунав низький гуркіт. І одразу ж стих, і повернулися дратівливі звуки, шепіт і хихотіння. Вони долинали звідусіль і звучали ще зловісніше.

Бенкей відштовхнувся від скелі, швидко пливучи й розбризкуючи воду різкими рухами рук. Я побачив, як із-під каменів випливають довгасті тіні, як вони звідусіль сунуть, звиваючись, у його бік. Їх було не дуже добре видно крізь хвилі, але я бачив силуети, схожі на людські, з руками, складеними вздовж тулуба, і стопами з тонкими плавниками, що м'яко рухалися. Я один раз вистрілив, безнадійно промазавши повз ціль, що миготіла в товщі води, наче тінь, потім наклав стрілу, дивлячись, як темні фігури сунуть по дну, збираючись у місці, де відчайдушно хлюпаючись, плив Бенкей, і я нічого не міг вдіяти.

Вода вибухнула біля берега бризками піни, вивідник відчайдушно кинувся на мілину, вхопився за камені й підтягнув ноги, потім перекинувся на спину, витягнув ножа і потужно вдарив, викинувши в повітря істоту, яка з відчайдушним вереском плюхнулась у воду. Я кинув лук і, тримаючи в руці меча, схопив друга за комір, відтягуючи його від зрадливого берега, але все вже скінчилося.

Струмок плив спокійно, з плюскотом, з товщі води зникли темні фігури, і нас знову оточували тільки кущі й листя.

Бенкей стікав кров'ю з кількох довгих порізів на грудях і ногах, до того ж гострі ікла вирвали два шматки плоті з його стегна та лівого передпліччя. Я допоміг йому обмотати рани шматками тканини, але пов'язки миттєво просочилися кров'ю.

Гілки колихалися, ліс огортав шелест і шепіт. Звуки оточували нас з усіх боків, куди не глянь, усюди серед листя щось рухалося.

— Ми не можемо залишатися тут, але і йти далі теж не можемо, — сказав Бенкей. — У цих хащах нас одразу зловлять. Найкраще було б пробитися верхи, але це вдасться, тільки коли ми вийдемо на відкриті луки. Затягни пов'язку міцніше, побачимо, чи я зможу стояти.

Він підвівся і зробив кілька кроків, накульгуючи й кривлячись, але сказав, що могло бути й гірше. В кущах навколо галявини щось наближалося з різних боків, ми бачили, як гойдаються гілки, але не могли розгледіти, що це було. Зрештою, ми стали спинами один до одного, на зігнутих ногах, з мечами, піднятими до плечей і спрямованими вперед, крутячись на місці й чекаючи на напад.

— Принаймні, ми помремо вільними, — сказав Бенкей. — Так, як личить кірененцям. Для мене честь загинути поруч із тобою, тохімоне.

— Ти також аміртай, — відповів я. — І то такий, яким би пишався мій батько. Бенкей, я... — я замовк. Бо щось спало мені на думку, і на мить я перестав прощатися з життям. Я подивився на коней, що рвалися з прив'язі й іржали від страху. — Я дурень, Бенкею! Ми поїдемо струмком! Він мілкий! Наші коні зможуть його подолати!

Він подивився на мене із сумнівом.

— Усе одно, — сказав він. — Краще така можливість, ніж жодної.

За мить ми вже були в сідлах і, об'їхавши глибоку заводь, галопом мчали мілкою водою серед каменів. Коні спотикалися на кожному кроці, але їх гнав власний страх. Коли я озирнувся через плече, то побачив, що на галявині з'являються дивні фігури: не то люди, не то звірі, закутані в химерні плащі, з оленячими рогами на головах.

А потім був лише шалений чвал серед фонтанів пінистої води та вкритих мохом скель, що стирчали з неї. Коні іржали від люті та страху, шкірячи зуби, а ми гнали за течією, видаючи бойові крики. У будь-який момент могло стати глибше або один з коней міг втратити рівновагу серед каменів, і це був би кінець, але якийсь час нам вдавалося рватися вперед у шалених перегонах. Шепотіння, шелест, хихотіння й крики серед листя оточували нас, як лавина, але все ще залишалися на кілька кроків позаду. А потім ми побачили, як між гілками починає просвічувати сірий блиск, що вони ростуть все рідше, і стало зрозуміло, що відкрита місцевість зовсім поруч, на відстані витягнутої руки, і там ніхто не зможе нас зупинити.

Нам майже вдалося вирватися.

Свобода маячила перед нами сірим відблиском на відстані не більше ста кроків, пробивалася крізь гілки та листя. Залита блакитнуватим світлом відкрита місцевість під сірим, сумним небом. Потрібно було лише заохотити коней до подальшого бігу, подолати ще трохи валунів, ухилитися від чергових гілок і мчати далі. На північ.

Але поперек струмка лежав стовбур величезного дерева, а обабіч простягалася галявина. І на нас уже чекали.

Їх було багато, і вони виглядали страхітливо. Щоб це описати, мені довелося б зупинитися і розповідати про кожного окремо. Про оголені тіла, вкриті візерунками, кольоровою лускою, квітами або пір'ям. Про тріпотливі крила, як у нічних метеликів, але великі, як поли пустельного плаща. Про звірині кінцівки, прекрасні дівочі обличчя з очима бестій та іклами під солодкими губами.

Такий опис зайняв би багато часу, але для нас це була лише мить, коли ми зупинили коней перед стовбуром, що лежав у нас на дорозі, й почали галопом носитися по галявині, шукаючи виходу з пастки.

Я бачив, як із гілок звисають шкірясті мішки, які я прийняв за гнізда якихось комах, а вони розгорнулися в перетинчасті крила, відкривши обличчя дітей, що висіли догори ногами, з волоссям, повним сміття й сухого листя. Істоти хихотіли, показуючи гострі зуби, крила розпростиралися, я бачив пазурі на дивних стопах, що трималися за гілку, бачив дівчат із ногами, вкритими плямистою шерстю, і зі звивистими хвостами. Бачив обличчя, які були водночас людськими й нагадували морди леопардів або рептилій. Бачив шипи, дзьоби та дивовижні очі. Усі ці істоти верещали різними голосами, а ми металися між ними, розмахуючи мечами й ухиляючись від пазурів, щелеп і ударів списів. До нас тягнулися руки й загнуті жадібні пальці, наші коні, хропучи, ставали дибки. Навколо нас літали істоти — маленькі, як долоня, з тріпотливими крилами в смузі тьмяного світла, ніби їх супроводжували рої світлячків. По гілках шугали немовлята з великими дикими очима, що мали лише кілька пар рук, якими швидко чіплялися за гілки.

Було багато руху, криків і хаосу, тож так сталося, що, метаючись на розтанцьованих конях, ми перевертали й розштовхували цих істот, але не вбили жодної, а їм не вдалося скинути нас із сідел.

— Прориваємося силою! — закричав я до Бенкея. — Поруч із цим стовбуром є стежка! Вмістимося обоє! Тільки б уперед!

Бенкей ухилився й захистився передпліччям, а потім ударив навідліг, скидаючи на землю істоту, яка стрибнула на нього з дерева. Вона перекотилася по траві з пронизливим писком, кінь вивідника став дибки.

І тоді ми побачили, що на стежці, якою ми мали прориватися, стоїть чоловік. Великий, із широким торсом, вкритим татуюваннями, як у кебірийця. Спершу я подумав, що це вершник, але потім побачив, що цей чоловік має кінські задні ноги та круп, з якого виростає людський тулуб, а на його скронях ростуть закручені роги, як у величезного барана.

— Він нас не зупинить, — гаркнув Бенкей, піднімаючи меча. — Нема мови.

Але тоді істота піднесла до рота коротку товсту сопілку й почала грати, перебираючи пальцями. Полинула дивна музика, якої я ніколи раніше не чув. Мелодія була одночасно жвавою й надзвичайно сумною, складеною на чужий спосіб, і хоча я чув пісні багатьох народів, ніхто не грав нічого бодай трохи схожого.

Коли він почав грати, звуки його сопілки ледве пробивалися крізь гамір, але незабаром крики натовпу дивних створінь навколо нас поступово затихли, а істоти завмерли, дивлячись перед собою. Ми теж застигли, не знаючи, що відбувається, і що робити.

Створіння відступили, але все ще стояли навколо нас колом, а потім почали відходити в хащі. Спочатку зникали найменші, потім — наступні. Вони робили кілька кроків назад, раптом зливалися із зеленню, а їхні тіла зненацька перетворювалися на листя, візерунки тіней і світла, кору і гілки. Істота грала далі, раз у раз монотонно повторюючи свою мелодію. Вона складалася з двох частин, що чергувалися, одна з яких була повільнішою і більш ритмічною, а друга — жвавішою, але звучала жахливо сумно, і я відчував, як у моє серце проникають смуток і відчай.

Бенкей вільною рукою дістав свою кістяну сопілку й теж почав грати, наслідуючи мелодію тієї істоти. Спочатку тихо і боязко, але після кількох повторень зрозумів, що може зіграти без помилок, тож почав грати дедалі голосніше.

Нарешті людина-кінь із баранячою головою й дивно деформованим обличчям відняла від рота свій інструмент, але жестом наказала Бенкею грати далі. Галявина вже була пустою, навколо ще подекуди колихалося листя.

— Не переставай грати, потворо, — сказав дивним голосом чоловік із рогами. Це був звук, схожий на скрипіння гілок і стукотіння сухих кісток, але його можна було зрозуміти, він говорив мовою Узбережжя. — Киньте зброю на землю і злізайте з коней. Рухайтеся дуже повільно й обережно. Дикі діти стають сонними, але якщо відчують вашу кров, знову впадуть у червоний шал, і тоді я їх більше не присплю. Робіть те, що я кажу, якщо хочете жити далі. Залиште коней і зброю.

— Він каже, щоб ти кинув зброю на землю, — сказав я до Бенкея.

— Я зрозумів, — відповів він невиразно, тримаючи сопілку біля рота. — Я розумію, що він каже, але не хочу цього робити. Ніхто мене більше не ув'язнить.

— Ніхто нікого не ув'язнює в Долині Нашої Скорботної Пані, — оголосив рогатий. — Але Пані через вашу зброю починає бачити кошмари. Вона дивиться на вас уві сні очима диких дітей. Боїться чудовиськ зі світу за горами, який пожерли урочища та війни богів. Вона або вб'є вас, або візьме під опіку й дозволить вижити в долині. Вибирайте самі. Я відвертаюся і йду стежкою. Ідіть за мною або залишайтеся тут, і нехай кошмари Скорботної Пані з вами розберуться.

Він відвернувся, показавши нам широкі плечі, вкриті татуюваннями, і знову підніс до рота свій інструмент.

Ми злізли з коней, тим часом серед листя знову залунало шепотіння. Ми неохоче відклали зброю, зняли сумки й пішли за рогатим чоловіком. Наші коні розштовхали нас, погнали вперед, а незабаром — зникли.

Бенкей відняв сопілку від рота й вилаявся, а потім знову почав грати.

Ми вийшли на луку під відкрите небо, побачили узгір'я, оточене пагорбами, та струмок, що ліниво тік серед трав. Ми з полегшенням залишили позаду густий ліс, але тепер не мали зброї, окрім ножів вивідника і мого шпигунського кийка, а наших коней ніде не було видно.

Чоловік-кінь чекав на нас, далі граючи, а коли ми підійшли, він відвернувся і пішов далі, а музика линула за ним, сумна і спокійна.

Так ми спустилися на дно долини, де серед садів і невисоких пагорбів стояли невеликі хатини, вкриті очеретом. Усі фруктові дерева в цей час квітли, паркани й стіни хат теж тонули у квітах, і я пам'ятаю, як навколо нас кружляли пелюстки в подмухах вітру. Попереду йшов рогатий, дмухаючи у свою сопілку і дивно ступаючи, і я не знав, чи то він танцював, чи то мусив так ходити, маючи кінські кінцівки замість людських ніг.

Я помітив, що хатини тут інші, ніж зазвичай будували люди Узбережжя. Стіни були сплетені з лози й висушеної глини, втиснутої між шарами плетінки. Хатини були безладно розкидані, без будь-якого земляного валу або частоколу навколо них.

Раптом я почув крик, і в повітрі свиснув маленький камінь, який боляче вдарив мене в плече. А потім — іще один. Я озирнувся й побачив групку дітей, які розбігалися серед фруктових дерев, хихикаючи. Вони виглядали дивно. Були більше схожими на людей, ніж ті, що оточували нас у лісі, але я також помітив дивні очі, звірячі вуха та крильця.

Бенкей вилаявся й різко обернувся, підняв камінь, який у нього кинули, і зважив його в руці.

— Кинь це, дурню! — закричав рогатий. — Ніколи не смій завдавати найменшої шкоди дитині в Долині Нашої Скорботної Пані! Навіть не думай про це, якщо не хочеш накликати на себе диких дітей!

— Я не збирався нікому завдавати шкоди, — сердито сказав Бенкей. — Я хотів лише відплатити тим самим. Якщо це діти, як ти кажеш, то як ти хочеш їх навчити поважати інших людей, якщо дозволяєш їм безкарно завдавати шкоди? Як покажеш, що інші теж страждають, коли в них кидаються камінням?

— Даючи їм більше любові, — відповіло створіння і знову почало грати. Діти хихикали й кидали в нас ще більше каміння, бігаючи навколо. Один особливо влучний кидок вдарив чоловіка в лоба. Камінь був невеликим, але все ж виступило трохи крові. Кентавр скривився, потираючи лоба, але розтягнув губи у зболілій посмішці, виглядаючи так, ніби ось-ось заплаче.

— Вони зрозуміють, — повторив він. — Потрібно лише більше любові.

— Ґільєрмо знайшов чудовиськ! Ідуть чудовиська! — раптом пролунав крик.

— Що означає «Ґільєрмо»? — запитав Бенкей.

— Це моє ім'я, яке мені дала Скорботна Пані. Воно прийшло до мене уві сні. До того, як світ поглинули урочища, мене звали інакше. Не пам'ятаю, як.

Він на мить зупинився.

— Це було погане ім'я. Неправильне. В ньому була жорстокість і кров, а Пані це ненавидить. Тепер мене звати Ґільєрмо. Так краще.

— Але що це означає?

— Це означає мене. Мовою, якою снить Наша Скорботна Пані.

Ми зайшли між хатин, проходячи повз людей, зайнятих своїми справами: хтось ніс кошик з овочами, хтось товк у дерев'яній ступці зварену пасолю, хтось присів біля грядки, обережно видаляючи бур'яни, які перекладав до кошика зі свіжою землею. Ці люди виглядали дивно, ніби їх схрестили з тваринами. У деяких були вуха, як у волів, інші мали плямисте хутро на спині, дивні очі та обличчя, у багатьох були лускаті крила — брудні й обірвані, які явно не могли їх підняти. Вони також одягалися не так, як мешканці Узбережжя. В них не було ні штанів, ні каптанів, ні взуття на зав'язках. Багато хто ходив голим або в покриттях зі сплетеної трави чи якогось плюща, або в простих сорочках з грубого полотна. Ніхто не мав зброї, навіть звичайного ножа. Взагалі нічого при собі не мали. Всі вони рухалися велично й повільно, ніби були хворими, і майже не розмовляли. Всюди панувала тиша. Коли ми проходили повз, вони мовчки й сумно дивилися на нас, а потім відверталися і знову поверталися до своїх справ, або просто дивилися перед собою, якщо нічого не робили. Поведінка цих людей турбувала мене більше, ніж їхні дивні обличчя й тіла. Я надивився на мешканців Узбережжя і знав, що вони — хворі, сумні чи втомлені, — завжди буквально переповнені життям. Якщо вони сміялися, то до сліз, якщо злилися, то одразу ж кидалися одне на одного. Якщо їм не було чого робити, вони відразу ж починали грати, співати, пити й розповідати історії. Якщо ж вони втомлювалися або справді хворіли, то просто лягали спати, де б не були. Коли були сумними, то пили або деякий час плакали. Я ніколи не бачив, аби хтось так сидів і дивився скляними очима перед собою чи ходив без жодної мети.

Тільки одна людина звернула на нас більше уваги, ніж інші. Це була жінка — літня, але ще не стара. Вона була вкрита зеленим листям, проте я не міг зрозуміти, чи вона сплела з нього одяг, чи листя росло просто з її шкіри. Вона піднялася з грядки й подивилася на нас сумно, як усі тут.

— Ґільєрмо, Ґільєрмо... — пробурмотіла вона. — Хіба тобі недостатньо, що наша Пані повинна оплакувати весь світ, хіба вона мусить ридати ще й за тобою? Чому ти знову забрав чудовиськ у диких дітей і знову хочеш її непокоїти? Вони приносять із собою запах крові й насильства, хіба ти цього не бачиш? Це чудовиська, і нічого цього не змінить. Вони не стануть людьми.

В неї був змучений голос, але вона не гнівалася, а радше звучала так, ніби нарікала уві сні.

— Нас стає все менше, Кончіто, — відповів рогатий. — Дорослих стає все менше. Ти ж знаєш.

Жінка похитала головою, нахилилася до своїх листків і тихо заплакала, длубаючись у грядці, й більше на нас не дивилася.

Рогатий, який називав себе Ґільєрмо, показав нам хатину — таку ж, як інші: з плетених стін і глини, вкриту очеретяним дахом, оточену овочевими городами. Двері висіли на мотузкових петлях, замкнені лише на дерев'яний засув.

Всередині хатина була дуже вбогою, викопаною в землі, яку потім щільно утрамбували, до рівня пояса, а в низькому проході, крізь який треба було протискатися майже навпочіпки, був виліплений твердий глинистий поріг, аби дощова вода не заливалася всередину. З такої ж глини було зроблено підвищення, яке служило за ліжко й було застелене прогнилим матрацом з очерету. Посередині, в обкладеній сухою глиною й камінням заглибині, було місце для вогнища, кілька глечиків і різні речі, що висіли на палицях, встромлених у стіни поперек приміщення. Це все. Хатина більше нагадувала примітивний хлів, аніж людське житло. Думаю, якби тваринам було потрібне вогнище, ліжко і глечики, вони побудували б щось схоже.

Ми мовчки втиснулися всередину, Бенкей роззирнувся і скривив губи. Нам було тісно, але ми сіли під стінами, спостерігаючи, як Ґільєрмо, стогнучи, витягає оберемок хмизу, ламає гілки, складаючи багаття, і намагається висікти вогонь двома шматками кременя. Бенкей мовчки забрав у нього кору з трутом і швидко розпалив вогонь своїм військовим кресалом, а потім роздмухав його. Рогатий прийняв кору з вдячністю, і незабаром приміщення наповнилося димом, який просочувався крізь отвори під кроквами.

Ґільєрмо зняв із гака кривий глиняний горщик і поставив на вогонь, зняв кришку, понюхав уміст, помішав дерев'яною ложкою, потім присів у дивній позі й почав масажувати ногу, потім — другу.

— Мої кістки постійно болять, — пояснив він. — Важко ходити. Але стояти ще важче.

— Дякуємо за допомогу, — сказав я. — Але не хочемо завдавати клопоту. Ми бачимо, що ти не купаєшся в розкошах. Єдине, чого ми бажаємо, це зловити наших коней і вибратися з долини. Ми потрапили сюди випадково, а перед нами довгий шлях. Просто покажи нам, як звідси вибратися.

Ґільєрмо дістав з кошика глиняну миску й ложку.

— Сподіваюся, у вас є якісь ложки, — сказав Ґільєрмо. — Миску можемо поділити. Це правда, зараз передновок, але Наша Скорботна Пані дає нам достатньо їжі. У нас є багато благословінь. Вистачає тогорічних коренеплодів і горіхів, ще є пасоля й цибуля. Є ще борошно. Чого ще треба? Ми витримаємо до того часу, коли Скорботна Пані благословить гриби та врожаї. Потім з'являться фрукти та стручки свіжої пасолі, зелень та інші речі. Ківці почнуть давати молоко.

З казанка почала підійматися пара.

— Покажеш нам вихід із долини? — запитав Бенкей. — Ми не хочемо затримуватися й об'їдати тебе. На жаль, нам не вдалося нічого вполювати, і ми не можемо віддячити тобі. Рибу ми з'їли ще вчора.

Істота кинула миску й нажахано відповзла до стіни, а потім видала із себе кістлявий тріск. Якусь мить він не міг говорити, лише тремтів, дивлячись на нас.

— Бідні чудовиська... Ви не можете більше кривдити жодних істот. Це їхні скарги та страждання привели до вас диких дітей. Вам потрібно зрозуміти багато речей, якщо хочете залишитися в долині під опікою Скорботної Пані. Навіть одна крапля крові викликає божевілля.

— Послухай, — сказав я. — Ми зовсім не хочемо тут залишатися. Нам не потрібні твої риби, твоя зелень або гриби. Ми загубили шлях і хочемо повернутися на нього. Нам потрібно рухатися на північ.

— Ви не розумієте, — трохи заспокоївшись, сказав людинокінь і почав наливати каламутний суп у миску. — За горами світ, який пожерли урочища. Ви не можете там жити. Там тільки пожежі, смерть і насильство. Якби ви не потрапили до Долини Нашої Скорботної Пані, ви б уже загинули. Люди стали чудовиськами, бестії урочищ змішалися з ними. Там ллється кров і коїться насильство. Тільки ця долина може дати вам притулок перед війною богів. До того, як прийшла Скорботна Пані й узяла нас під свою опіку, боги билися над нашими селами. Живий вогонь падав із неба і спалював частоколи. Жінка з Вогню і Чоловік із Мороку боролися та знищували всіх, хто ставав їм на шляху. Люди намагалися їм опиратися й гинули, як мурахи в пожежі. Це тривало, поки Скорботна Пані не змогла більше витримувати насильства й болю і не почала кричати. Тоді небо розкололося, земля піднялася, долина замкнулася, а нові боги відступили.

Він на мить замовк.

— Вона зараз спить. Спить і плаче над світом. Вона взяла під опіку всю долину, але з неї не можна вийти. Зло, яке потрапляє сюди, стає здобиччю диких дітей. Скорботна Пані створила їх із тих, хто загинув у війні богів. Вона дала їм нове життя, але тепер вони голодні й розгнівані. Вони прокидаються, коли вона починає бачити кошмари. Вам потрібно звернутися по опіку Пані або загинути. Якщо Пані вкаже на вас диким дітям, або ви викличете її кошмар, ніхто не відчинить вам двері. Для вас не буде порятунку. Але Пані турботлива. Їжте суп, поки гарячий, і не турбуйтеся. Я відчуваю, що у вас є не тільки зло. Вам потрібно відкинути насильство і злість, а Пані дасть вам нові тіла, нові імена й опіку.

Ми обидва замовкли, не знаючи, що сказати. Я відчув, як у мене стисло горло, бо це означало нове рабство, а я знав, що більше ніколи цього не витримаю. Бенкей із непроникним виразом обличчя занурив ложку в суп, що пахнув гнилими бульбами та льохом. Він був не набагато гіршим, ніж те, що ми їли в рабстві у Рососяйної, але мені важко було змусити себе його проковтнути й зовсім не через смак.

— Вам доведеться запам'ятати багато речей, — сказав рогатий Ґільєрмо, відклавши ложку і випрямившись. — Перш за все те, чим є насильство. Це зло, яке передусім не має доступу до долини Скорботної Пані. Це проливання крові будь-якої істоти й завдавання болю, але також різкі слова, грізний погляд, насильницькі думки. Вам доведеться навчитися розпізнавати насильство в усіх його проявах. Бо насильство — це не тільки вдарити когось, аби щось забрати, але також підняти руку на того, хто вдарив нас або когось іншого. Не тільки забрати, але й не дозволити забрати. Це також підняти руку на захист іншого, бо це додає нове насильство до того, що вже коїться. Насильством є також статевий акт між чоловіком і жінкою, гучний сміх або шалена радість. Насильство — це вбити тварину, щоб з'їсти її, але також зрубати живе дерево. Це будь-який шум, крик або сміх. Усе, що порушує спокій і смуток. Світ страшний, його наповнюють пожежі, насилля й біль, тому не можна голосно сміятися, бо той, хто сміється, не переймається насильством, що коїться всюди навколо. У всій долині має панувати повний спокій, щоб не порушити сон Скорботної Пані, яка спить і плаче над світом. Насильство — це також бажання і прагнення досягти цього бажання. Насильство — це володіти й цінувати речі. Це тужити й дивитися на горизонт, бо насильство — це також те, що до нього веде: бажання подорожувати, пригоди, прагнення чогось. Добрими є спокій, серйозність і сльози. Сльози чисті і є найкращим подарунком для Скорботної Пані. Бо плакати разом із нею над жахіттями світу — це приносити їй полегшення. Наступна важлива річ — це молитва, яку вам доведеться вивчити. Вона чужою мовою, і спочатку вам буде важко повторити хоча б одне слово, але вам доведеться навчитися співати цю молитву без жодної помилки. Бо іноді зло світу проникає через гори та вривається в сон Скорботної Пані, і тоді її серце починає кровоточити, її дикі діти впадають у червоний шал, а її кошмари стають реальністю. Єдине, що може її заспокоїти, — це молитва. Ви чули, як я її грав, а тепер вам доведеться навчитися її співати. Треба співати, щоб Скорботну Пані знову огорнула блакить. Щоб червінь відійшла.

Він замовк, і з його горла знову вирвався кістлявий тріск. Істота подивилася на нас, пильних і мовчазних, а тоді заспівала. Це була та сама дивна мелодія, яку людинокінь грав раніше, а слова звучали так чужо, що спочатку я взагалі не міг їх розрізнити. Це були дивні звуки, які не нагадували жодної мови й сипалися один за одним, однак потім мені довелося вивчити їх напам'ять, і я досі їх пам'ятаю.

Він замовк і дивився на нас дивними горіховими очима тварини.

— Це ще не вся молитва, але ви повинні знати її так добре, щоб заспівати навіть уві сні. Вам буде важко, тому що ми вчимося цього з дитинства.

— Ким є ця Скорботна Пані? — нарешті запитав я, щоби хоч щось сказати. Я зовсім не розраховував, що він зможе відповісти щось розумне.

— Ми про це не питаємо. Це одна з нових богів і богинь, які прийшли, щоб звільнити нас від насильства й відвернути від шляху зла. Це Дитина Зірок, богиня, що плаче над світом. Вона вчить нас, як повернутися до чистих істот, таких як тварини. Без жадібності й насильства. Вона мріє про спокій і оточує нас турботою. Вона годує, одягає і тулить до лона. Нічого більше не потрібно знати, — і знову скрипучий клекіт.

— Це вона дає вам тіла тварин?

— Допомагає нам повернутися до чистих істот лісу і лугів. Дає нам справжні тіла так само, як дає справжні імена. Коли ви відвідаєте Вежу Скорботного Сну, то станете перед дзеркалом і самі зрозумієте. Світ поза долиною перетворив вас на монстрів. На мертвих істот із заліза й каменю, а розлиті по світу урочища змінили також ваші очі, тому ви не бачите, що з вами сталося. Там, перед дзеркалом, ви побачите правду. Ходімо, знайдемо вам якийсь дім.

Ми вийшли з його халупи під квітучі фруктові дерева і грядки, між жалюгідні хатини, що стояли навколо, і меланхолійних істот, які були людьми, але не зовсім.

— Та, з краю, — сказав Ґільєрмо, вказуючи флейтою. — Це хатина Хуліо. Бідолаха вже її не потребує. Дах трохи просів, його потрібно підняти й покрити соломою, та поза цим вона ще досить добра, треба лише додати глини в стіни. Яма — там, на березі струмка, а очерет росте за тими скелями на березі болота. Щойно влаштуєтесь, приходьте на те поле, потрібно переносити бур'яни й садити їх подалі від полів. Так. Їх не треба знищувати, насильство — це погано.

Туман трохи піднявся й почало просвічувати бліде сонце, завдяки чому можна було бачити щось далі, ніж на пару кроків, і ми змогли роззирнутися. Одночасно глянули вздовж долини й обидва вражено завмерли. Над лісом височіла фортеця. Висока, з кількома гострими вежами, що стриміли до небес. Вона не була якоюсь величезною, але нависала над долиною; ба більше, її побудувала не рука людини.

Фортеця була величезним деревом, а радше — багатьма деревами, сплетеними вузлуватими стовбурами, які зрослися й закрутилися разом, утворюючи вежі, сходи й донжони. Внизу все покривало безліч ліан, а далі підносилися лише переплетені стовбури й вигнуті на всі боки гілки з листям.

— Це Вежа Скорботного Сну. Наша Пані спить там усередині. Ви підете до неї, щоб стати перед дзеркалом і вступити в її сон, аби вона могла вимарити для вас нові тіла й оточити турботою. Але ще не зараз.

— Це дерево, — пробелькотів Бенкей.

— Так. Коли урочища тріснули й примари залили світ за горами, коли настала війна богів, там було селище. В ньому жили люди, які знали лише насильство, вогонь і залізо. Селище, де зустрілися Жінка з Вогню і Чоловік із Мороку. Де точилася битва й лилася кров. І там росло священне дерево, під коріння якого заповзла Наша Скорботна Пані, вражена насильством, кров'ю і гнівом. Там вона заснула від жаху й почала кричати в цьому сні від кривди долини, а дерево пробудилося від її крику й оточило її, утворивши вежу. Так це було.

— А коли це сталося? — запитав я.

— Давно... Я не пам'ятаю того, що було раніше... Погано пам'ятаю. Минули роки, так. Може, два, а може — двадцять. Хто знає? Час у тумані пливе дивно — хто за ним встигне?

Нарешті він пішов, а ми залишилися самі в зруйнованій хатині з просівшим дахом, з плетеними стінами, набитими висохлою і потрісканою глиною.

Бенкей роззирнувся і смикнув за одну з жердин, що зміцнювали крокви.

— Цим хатинам не більше двох-трьох років, — заявив він. — Немає нових і немає старіших. Ніхто тут нічого не ремонтував, а такі жалюгідні хатини розсипалися б після третьої справжньої зими.

— Полагодьмо дах, — сказав я. Він глянув на мене зі здивуванням.

— Ми ж тут не житимемо, а цієї ночі не повинно бути дощу. Навіть ночувати тут не хочеться. Адже це урочище, повне божевільних, які в ньому мешкають.

— Однак у лісі, повному скажених роіго, ми не виживемо. Ми також маємо спіймати коней, — відповів я. — І вивчити цю прокляту пісню. Без цього ми не зможемо прорватися крізь долину. Привиди знову нас оточать. Ми можемо їх відлякати, лише співаючи.

Тож ми полагодили дах і стіни, але не надто старалися. Сама думка про те, що нам доведеться залишатися тут довше одного чи двох днів, викликала в нас обох огиду. Однак нам потрібно було щось їсти, навіть якщо це мали бути зогнилі та здерев'янілі бульби, тому ми пішли працювати на поле, яке нам вказав Ґільєрмо.

Хтось із вовчою шерстю на спині й шиї вказав нам кошики з землею, в які ми мали обережно переносити вирвані роздвоєною палицею бур'яни, а потім акуратно висипати їх на лузі неподалік, проте інші уникали нас і явно боялися навіть дивитися в наш бік. Надвечір хтось без слова залишив нам зламаний кошик, в якому лежала жменя зморшкуватих і покручених овочів та жменя висохлих зерен пасолі.

Ми повернулися до своєї жалюгідної халупи, щоб зварити водянистий суп, що пахнув пліснявою й землею.

З настанням сутінок усі жителі долини поспішно почали ховатися у своїх хатинах, ми чули, як вони замикають двері й підпирають їх ізсередини, як зі скрипом зачиняють віконниці. Усередині де-не-де ледь світилися каганці.

Ми поїли супу й сиділи у напівтемряві, ощадливо підкидаючи дров у вогонь. Ззовні настала ніч, а з нею знову з'явилися шепотіння й шелестіння, щось дряпало плетені стіни й видлубувало засохлу глину з-поміж шарів плетеного пруття.

Бенкей намагався грати почуту мелодію, але вона була такою дивною й чужою, що він одразу збився, і туди вкралися знайомі ноти зі степів саураґарської провінції.

Він гидко вилаявся і глянув на свою сопілку.

— Це не ті звуки, — заявив він. — Мені потрібно зробити іншу флейту, яка буде правильно налаштована. Інакше я не знаю, чи ми зможемо відлякати цих надаку.

— Сумніваюся, що це надаку, — відповів я. — Вони так не поводяться. Не сидять постійно серед людей і не замикають їх у долинах. Їм не дозволено. Вони приходять і йдуть, іноді спонукають своїх прихильників до чогось. Вони радше гравці, що сидять над дошкою, а не пішаки. Це духи-стихії, а не живі істоти, які сплять або плачуть. Думаю, що ця Скорботна Пані — це Дієвиця. Справжня, жива Дієвиця, яка збожеволіла від сили урочища.

Тієї першої ночі в Долині Нашої Скорботної Пані мене мучили кошмари — так само, як і кожної наступної.

А потім настали порожні, сірі дні, коли ми працювали в полі, намагалися знайти наших коней або вчилися пісні під наглядом Ґільєрмо. Я не знаю, скільки це тривало. Життя там було як у сні або як у гарячці.

Я пам'ятаю окремі речі, які робив, але не знаю, яка була раніше, а яка пізніше. Я плів якийсь кошик, носив глину. Снував між хатинами й мені здавалося, що мешканці долини виглядають цілком нормально. Пам'ятаю, як вбивав собі в голову дивні слова сумної пісні. Мені здається, що я сидів на похилому схилі гірської луки, пильнуючи, щоб ніхто мене не помітив, бо сумні погляди поза долину могли занепокоїти Пані, а навколо мене сходило й заходило сонце, на небі хмари пливли так швидко, як клапті піни на водах струмка. Я також пам'ятаю туман. Побачивши нас, люди шипіли «монстри» й ховалися по домівках. Пам'ятаю, що я почувався як хворий, а на додачу весь час був пригніченим і вічно втомленим. Діти кидали в нас камінням і паличками, а ми виявляли до них більше турботи.

Пам'ятаю маленьких дівчаток у брудних білих сукнях, з вінками квітів у волоссі, які тихим хором співали пісню й заспокоювали сон Пані. Іноді вночі ми чули тупіт і хрипке іржання коней, брязкіт заліза і крики. Ми знали, що не можна відчиняти дверей, і що іноді вранці хтось зникав. Пам'ятаю багато змішаних речей. Не знаю тільки, як довго це тривало.

Настав день, коли ми заспівали й заграли пісню для Скорботної Пані без жодної помилки, від «Ой єн мі вентана брій ель соль» до останнього «порке те вас», і, хоча Бенкей мало не зламав пальці на отворах сопілки, а я мало не вивихнув щелепи й не проковтнув язика, це прозвучало як треба.

Тоді ми глянули один на одного і сказали собі: «завтра». Ми вийшли на світанку, ледве над горами посіріло небо.

Ми рушили на північ. Обійшли здалеку дерево, що утворило вежу, де спала Скорботна Пані, та йшли далі, пробираючись через ліс і підіймаючись на пагорби. Коли ми починали чути навколо шепоти й шелестіння серед листя, ми обидва починали співати. Так, як треба: тихо й мелодійно, приглушеними голосами. Потім Бенкей грав, я співав, шурхотіння затихало, а ми могли йти далі.

Ми йшли дуже довго звивистою стежкою через густий ліс, не бачачи ані сонця, ані неба.

Увесь час на північ.

Я знаю це. Я дістав із наплічника Бруса «око півночі» й тримав його на долоні. Ми йшли на північ.

А по обіді вийшли з лісу й не побачили гірського схилу чи якихось перевалів.

Взагалі не побачили гір.

Тільки Долину Нашої Скорботної Пані з того боку, з якого ми побачили її першого дня, коли Ґільєрмо вивів нас із лісу.

Ми повернулися назад і вирішили йти в інший бік, аби піднятися на той перевал, яким увійшли до долини.

Тепер ми йшли на південь.

Я знаю це, бо тримав «око півночі» на долоні, й ми йшли у протилежному напрямку до того, який вказувала його зіниця.

Але шлях не вів угору.

І я пам'ятаю, що коли ми вийшли просто на хатини, темні й замкнені, приспані в сутінках обриси, я все ще тримав «око» в долоні. А на краю села стояв Ґільєрмо, спершись об стовп, бо кінські ноги йому відмовляли, й чекав на нас — чорна фігура в синюватих сутінках.

Пізніше я спостерігав, як зіниця повільно обертається, ніби північ була всюди.

Тоді я впав на коліна перед однією з дерев'яних статуй Нашої Скорботної Пані й приніс їй у дар сльози. Але я не плакав над світом чи над насильством. Я плакав тому, що вона взагалі сюди зійшла і взяла цю долину у володіння. Я плакав, бо народився, і бо вона народилася. Але це не мало значення, бо сльози були чистими, і кожна була найкращим подарунком для Пані.

Потім ми ще кілька разів удень і вночі намагалися вийти з проклятої долини, але щоразу блукали та зрештою виходили просто на село, а Ґільєрмо стояв там зі своєю дудкою і чекав на нас.

— Долина замкнена, — сказав він. — Інакше зло влилося б сюди, як хвиля. Тільки іноді трапляється, що якісь самотні мандрівники знайдуть перевал і спустяться з нього, а тоді натраплять на диких дітей. Але той, хто раз сюди потрапив, не може повернутися до проклятого світу урочищ. Так уже є. Якщо піти надто далеко, завжди повертаєшся на те саме місце. Втім, навіщо вам повертатися за гори, де на вас нічого не чекає, крім насильства й нещастя?

А потім плинув час. І немає сенсу втомлювати вас розповіддю про жалюгідну хатину, яку ми повільно ремонтували, про роботу в полі, про водянистий суп, який був єдиною нагородою за ці зусилля. Щодня світанок був таким самим туманним, як і попередній, кожного дня ми робили майже те саме. Ніхто тут нікого не бив і не примушував силою, але так чи інакше ми знову були рабами, тільки тепер нас утримувала Долина й Скорботна Пані, і ніхто тут не був вільним.

Багато разів ми намагалися вибратися за гори й завжди з таким самим результатом.

Ми знову потрапляли до села й зачиняли криві двері проклятої хатини. А потім дні тягнулися один за одним. Сонце сходило і заходило. Іноді Пані снився кошмар, і тоді потрібно було тікати до хатини, зачиняти двері, запалювати свічку та співати її пісню, поки вона не заспокоювалася.

Крім цього, були тільки бульби, зерно, фрукти й овочі. І земля — або суха й запорошена, або болотиста. І наступні дні. Багато днів. Десь там був світ. Правління Праматері душило Амітрай, недобитки кірененців блукали пустками, голодуючи й тікаючи від армії, хтось, можливо, ґвалтував Воду, Сніп і Н'Деле сиділи, чекаючи на березі моря, моє славетне призначення, моя доля, призначена мені Відаючими, чекала десь там і не могла дочекатися мене, а я носив на поле гній у відрах.

Світ десь там боровся, і його доля чекала на вирішення, а ми застрягли, ув'язнені серед туманів і полів, де панував спокій. І нічого більше. Сірий, похмурий безпечний спокій.

Ми були впевнені в одному — що не хочемо йти до вежі й ставати перед Скорботною Пані. Ніхто з нас не хотів отримати нове ім'я, нове тіло й відтоді ходити на хистких копитах і тріскаючих від болю ногах тварини, не призначених для того, щоб носити людський тулуб або носити роги чи тягати за собою вічно потріскані й скривавлені, ні до чого не придатні крила.

Ми не хотіли, але сталося інакше. Ніхто не мусив нас тягти або заманювати до Вежі Скорботного Сну, ми самі побігли туди разом з усіма.

Причиною був кошмар. Там, у долині, у всіх були жахливі сни. Не знаю, чи це були сни Скорботної Пані, чи мої власні, але щоразу, заплющуючи очі, я бачив палаючий Маранагар, смерть моїх близьких, лабіринти Червоної Вежі, але також дивні суворі будівлі з червоних прямокутних каменів і залізних монстрів, що носилися навколо, стіни, повні вікон, що тяглися нескінченно, і я відчував себе маленькою, беззахисною істотою. Так було щоночі, але я до цього звик. У долині жилося так, ніби нічого не існувало раніше й нічого потім, ніби я був трохи п'яним і водночас сумним.

Однієї ночі, однак, до мене прийшов інший сон, і я знаю, що його бачили всі мешканці долини. Я бачив ліс у сутінках — такий, як ріс тут, на Землі Мореплавців. Ліс, оповитий вечірніми туманами, з якого почали вибігати тварини. Я пам'ятав, що в такий спосіб насувався холодний туман, а з ним виходили з урочищ роіго, але мене в цьому сні не було. Тільки мій погляд ширяв над землею — так само, як тоді, коли мені снився привид, що йшов моїм слідом. Я бачив також поселення, оточене валом і палісадом, до якого бігли люди. Хтось кинув кошик, з якого сипалася руква, хтось схопив під пахву дитину в сльозах, вили собаки. Всі стрімголов мчали до брами. Якась жінка впала на слизькій дорозі з укладених брусів, хтось, пробігаючи, поставив її на ноги та, перекинувши її руку через шию, потягнув за собою. З осади чулося виття рогів. Я хотів бігти разом із ними, опинитися в безпеці під захистом валів і міцних воріт, але я був тільки поглядом.

З лісу виплив туман, а за ним — вершники. Спочатку я думав, що наближаються потвори з урочища, бо вони виглядали як монстри, але незабаром я побачив, що це коні та люди, проте одягнені в дивні обладунки з почорнілого заліза. Через щілини в кованих залізних мордах драконів, в очницях і між зубами проглядалися людські очі й роти. Те, що я прийняв за крила, були древками з чорними й червоними розірваними прапорцями, що стирчали в них за спинами.

Вони стали в ряд і видали дивний шиплячий звук, як великі змії, в той час, як за брамою з гуркотом пересували потужні засуви. Їх було небагато, можливо, гон, і якби я був собою, подумав би, що жителі фортеці впораються без труднощів, але в цьому сні я хотів кричати й плакати.

З-поміж дерев вийшло ще кілька піхотинців, які несли між собою на жердинах великі глиняні посудини, прикрашені звивистими зміями. Я бачив, що змії звивалися також на їхніх плечах і обличчях. За ними з хрускотом заліза з'явилися дивні, приземкуваті істоти, трохи схожі на крабів, а трохи — на броньованих безголових птахів. Вони підняли горщик і рушили прямо до фортеці, не звертаючи уваги на стріли, що сипалися з частоколу, з брязкотом відскакуючи від їхніх панцирів. Істоти поставили горщик біля самої брами й повернулися до вершників. Один із них зліз із коня, віддав комусь важку сокиру, а потім відчепив від пояса довгу ремінну пращу. Помістив у мішок снаряд — залізну кулю, розкрутив пращу над головою, все швидше і швидше. Змахнув ременем, снаряд засвистів у повітрі й з тріском розбив горщик, який розколовся на кілька шматків і випустив хмару сірого густого диму. Я не розумів, що бачу, але пам'ятаю, що був смертельно наляканий і не знав, чому. Дим осів на землю сріблястим нальотом, як іній, а потім болото почало рухатися, здійматися хвилями й лопатися бульбашками, а потім земля здійнялася та піднялася, набувши форми незграбного велетня, фактично нестабільного шматка багновиння, з ледь помітною головою на могутніх ногах і з потужними руками, які схопилися за браму й проникли в неї. Люди в осаді стріляли в монстра з луків, кидали камінням і сокирами, але снаряди врізалися в земляне тіло, не завдаючи йому шкоди. Колоди заскрипіли й почали гнутися, а потім із величезним гуркотом тріснули й ворота розлетілися разом з істотою, яка розпалася на всі боки болотом і зникла.

Вершники піднесли зброю, видали дикий крик, схожий на гавкіт, щось на кшталт «Ааах-кен! Ааах-кен!», і кинулися просто в зяючу вирву брами.

Потім я побачив внутрішній двір фортеці, і все було скінчено. Колоди, забризкані кров'ю, понівечені тіла, жахливий крик жінок і дітей. Голоси здіймалися аж до неба, і я теж кричав. Ще я бачив зв'язаного чоловіка й одного з нападників, як він дивився на нещасного крізь отвори в черепі чудовиська, яке було на його шоломі. Я почув, як він тихим, витонченим голосом запитав: «Де Долина Скорботної Пані?», а потім підняв невелику металеву фляжку і вилив трохи рідини під ноги зв'язаного, і як ця рідина почала диміти, а потім раптово спалахнула.

Чоловік у драконячій броні знову поставив питання, знову підніс фляжку, і я закричав, ніби сам горів.

Я прокинувся, почувши власний крик, а також крик Бенкея і, здається, всіх істот у поселенні. А потім ми бігли до вежі один поперед одного, спотикаючись і падаючи, серед стогонів, плачу й тріпотіння крил, просто у відкриті ворота зі сплетених коренів, потім по дерев'яних сходах, через коридори серед колон зі стовбурів і плетених візерунків із гілок.

А ще пізніше ми стояли у великій залі й хором співали пісню. Тоді я вперше побачив Скорботну Пані.

Вона здіймалася у великій округлій залі, відділеній від нас решіткою у вигляді листя й квітів, за кришталевими шибками. Величезний стовбур дерева з плетивом коренів, що утворювали щось на кшталт великої драпірованої спідниці, обплітав її до пояса, корені обвивали її талію і груди. Стовбур виглядав так, як повинен виглядати стовбур старого дерева, але водночас здавався м'яким, гойдався й колихався на всі боки, мов справжня тканина, поскрипуючи при цьому, як дерево. Жінка, велика, з дивним, чужим обличчям, позначеним стражданням, оточена хмарою скуйовдженого волосся, повільно гойдалася, розкинувши руки, а навколо неї літали дикі діти — не більші за долоню, — тріпочучи крилами й тягнучи за собою смуги світлистого пилу.

Ми співали. Повільно, тихими голосами, без кінця. А потім поволі все заспокоїлося, кришталеві шибки, крізь які ми бачили Пані, почали вкриватися сріблястими пластинами й раптом стали дзеркальною поверхнею. Я побачив у ній натовп красивих, тендітних істот, огорнутих райдужними крилами, наче пелюстками квітів, а між ними — двох огидних залізних чудовиськ — Бенкея і себе. Колючих і зубатих драконів, схожих на вершників із мого сну. Бенкей застогнав і закрив обличчя руками, а я зрозумів, що це Скорботна Пані нас побачила, і тепер ми станемо частиною її сну. Крізь туманні шибки я ще встиг помітити, як Пані перестає рухатися й повільно опускає голову. Кошмар закінчився.

До долини повернувся спокій. Порожній, безглуздий, туманний спокій хворобливого сну, який затоплював нас, як літня, каламутна вода. Дні минали, і час плинув. Думаю, що він плинув за межами долини. Там наставало літо, минали дні й тижні, але тут ми проживали той самий невиразний, туманний день без початку й кінця, длубаючись у землі й безцільно блукаючи в напівсні.

Час затоплював нас, і мені здавалося, що ми починаємо змінюватися. Стаємо схожими на сонних, приглушених істот, які блукали разом із нами по долині.

Однак після того, як Пані подивилася на мене через дзеркало, мої сни змінилися. Я почав бачити те, що бачила вона. Іноді я плив по долині серед листя, диких дітей, що бавилися у квітах або танцювали на поверхні спокійної води, наче вона була дзеркалом у тумані світного пилу і смутної, тихої музики. Іноді, однак, приходив кошмар, і тоді я був загубленою наляканою дівчинкою, яку переслідували чудовиська зі слизького м'яса, з набряклими членами, великими, як гілки дерева; земля тріскалася, і з неї виростали стікаючі слизом губи, що мене поглинали, зусібіч на мене бризкала густа, слизька рідина, мене обліплювали якісь членистоногі жуки, з темряви простягалися товсті руки, які вдиралися в кожен закуток тіла.

Тоді я прокидався з криком і знав, що ми повинні співати й заколисувати Пані, перш ніж її кошмари проникнуть у долину.

І завжди в цих снах до мене поверталася печера. Чорна печера на схилі гори, печера, в якій мешкав величезний сліпий змій. Ця печера лякала мене найбільше, і я не знав, чому.

А однієї ночі у снах раптом щось змінилося. Я побачив звичайного чоловіка в просторих чорних штанах і сірій куртці з вишитими круглими знаками на грудях та рукавах, із ножем біля пояса. Чоловік був худим, із коротким рудим волоссям і випуклим носом, схожим на дзьоб птаха, і я його звідкись знав. Він з'явився серед дерев, що звивалися, як мацаки, і грибів, що блищали від слизу і стирчали із землі, як колони, а за його спиною я бачив печеру сліпого змія. «Вже час, Стовпе! — сказав чоловік. — Поглянь на небо, Стовпе, і прокинься!» А потім він відвернувся й увійшов до печери, яка мене так лякала.

Наступного ранку я справді прокинувся. Не так, як зазвичай. Наче прокинувся насправді. Я побачив Бенкея, який безцільно блукав, щось бурмочучи собі під ніс. Я побачив, що на його плечах виростають маленькі чорні пір'їнки. Я схопив його за плечі й потрусив, але він глянув на мене без виразу, взяв роздвоєну палицю, яку ми використовували як сапу, і пішов на поле. Я не хотів, і ніхто не звернув на мене уваги.

Я пройшов через поселення і дивився, наче бачив його вперше. Відчував сморід бруду і відходів, бачив жалюгідні дахи й калік, що спотикалися на своїх химерних кінцівках, з кошлатим волоссям, повним голок і сміття, дивився на гнійні виразки там, де з їхніх спин росли пошматовані крила, та на покручені вузлуваті пальці й губи, покалічені гострими, звірячими іклами. В долині діти переставали дорослішати, тому вони залишалися назавжди маленькими злісними істотами, які бігали без догляду. Досі я їх уникав, а тепер побачив, що в них божевільні обличчя й вони вкриті шаром бруду, їхні численні ранки гниють, а в очах ховається голод.

Потім я піднявся на схил гори, минаючи поля та гай, так високо, як тільки міг, і сів там, дивлячись на північ.

Це виглядало як туга, що веде до насильства, тому я відразу ж привернув до себе увагу диких дітей. Вони прилетіли нізвідки, двоє чи троє, з тих найменших, схожих на комах. Я дивився на їхні голі дитячі тіла, трохи більші за долоню чоловіка, й думав, що жодна істота не може літати на таких маленьких і тендітних крильцях. Ледве це спало мені на думку, одне з них справді з глухим плюскотом впало на землю та видало здивований крик болю. Я їх не боявся, бо бачив десятки разів. Я заспівав пісню, і ще одне заснуло в повітрі, а останнє метнулося вниз по схилу у важкому, кривому польоті й заплуталося в гілках дерева нижче.

А я сидів так у траві, і поступово до мене доходило, ким я є.

Ближче до вечора я побачив щось дивовижне. Спочатку подумав, що це сонце заходить, але воно світило нормально, пробиваючись крізь легкий туман. Я схопився на ноги й затамувавши подих дивився, як по небу летить сліпуча маленька плямка вогню, тягнучи за собою струмінь білого диму. Це трохи нагадувало сигнальну стрілу, але було так високо, що ніхто не побачив би з такої відстані жодної стріли, навіть якби мав очі сокола. Хмара у вигляді прямої лінії перетнула все небо, вказуючи точно на північ, а іскра, що її тягнула, змінила колір на червоний і згасла. Залишився лише хвіст, як у повітряного змія, що почав обриватися й розвіюватися, а потім десь далеко на півночі в небі розцвіло щось, що нагадувало квітку, але було таким маленьким, що швидко зникло, хоч я напружував зір, аж поки очі не почали пекти, й не виступили сльози.

Я відчував, що весь тремчу й негайно мушу щось зробити. Мене охопили дрижаки, і раптом я повернувся до себе. В одну мить.

Я стояв так, дивився, як пасмо диму вказує на північ, і раптом сказав: «Я Стовп, син Списника. Тохімон клану Журавля».

А потім спустився вниз.

Хатина була порожньою, коли я почав пакувати свої речі. В нас були сідельні сумки й дорожній кошик. Спочатку я підігрів трохи води з попелом, а потім поніс її в мисці до струмка, де зняв із себе обірване лахміття й вимився. Потім знайшов у кошику пов'язку, сорочку й штани, які невідомо чому колись здавалися мені брудними, і які я збирався випрати, але про це забув. Я надів на голову свій похідний капелюх і взяв до рук палицю шпигуна, спакував у кошик два смолоскипи, висушений ковечий сир та глинюватий хліб. Ніж вивідника повісив на пояс під курткою, а потім сів, бавлячись старою дудкою, яку колись вирізав Бенкей, коли ми мандрували як вільні люди, і чекав. Коли він повернувся, я підніс її до вуст і почав грати.

Вперше за довгий час у повітрі зазвучали інші звуки, ніж пісня для Пані. Я заграв мелодію про козла, який закохався в кобилу. Бенкей застиг у дверях, упустивши кошик, з якого висипалися овочі, і дивився на мене.

— Бенкей Хабзаґал, — сказав я кірененською різким голосом командира. — Донкацу, аскаро! Танцюй, солдате!

Він стояв з відкритим ротом і нічого не говорив.

— Танцюй! — крикнув я і встав, продовжуючи грати.

Він не встиг відскочити, коли я копнув його в ногу, а потім у другу. Потім я тупнув ногою по підлозі, а він ледве встиг прибрати стопу.

— Не можна... Насильство... — простогнав він, коли я тупнув знову.

— Танцюй! — крикнув я знову і знову штурхнув Бенкея.

Після кількох ударів він прикрився рукою і вдарив мене основою долоні по підборіддю. Я ледь ухилився, бо він міг би вбити мені сопілку в горло, а він стояв і здивовано дивився на свою руку, складену у «волову щелепу».

— Танцюй! — гаркнув я вчетверте і підсік його розмашистим копняком, змушуючи підстрибнути.

А потім ми кинулися один на одного. Він вибив у мене сопілку, я вдарив його під коліно, але він відсмикнув ногу і вдарив мене краєм долоні в горло, я ледве встиг заблокувати його зап'ясток та вдарити його ліктем у скроню. Він ухилився й кинув мене через стегно просто на підставку з палиць, на якій сушилися миски. Я покотився, розваливши наш убогий скарб, і підсік Бенкея копняком.

Ми довго боролися, розносячи примітивну хатину на друзки, поки нарешті не вибилися з сил. Він викручував мені руку, я другою тримав його за горло, і ми обидва хрипіли.

— Тохімоне... — прогарчав він.

— Бенкею Хабзаґале, вивіднику, — видихнув я. — Ми звідси йдемо. В тебе є трохи часу, щоб зібрати свої речі. Я бачив вогонь на небі. Він вказував на узбережжя. Я бачив імператора уві сні. Досить цього. Ми йдемо з долини.

Я вийшов назовні, сів і чекав. Дівчина з ногами оленя кинула відро, побачивши мене, і почала кричати, а потім втекла, роблячи довгі стрибки.

Бенкей вийшов із хатини. Він повиривав дрібне пір'я з плечей, і тепер із ран сочилася кров, але він привів себе до ладу настільки, наскільки це було можливо.

Ми рушили.

Між хатинами, через сад, гілки якого згиналися під вагою майже дозрілих плодів. Істоти, що працювали в полі й блукали селом, зупинялися й дивилися на нас зі здивуванням. А ми йшли в напрямку вежі.

— Ми знову заблукаємо і знову потрапимо в те саме місце, — сказав Бенкей. — Ми вже багато разів пробували.

— Тепер я знаю, що робити, — відповів я. — Сни Скорботної Пані мені підказали.

Не знаю, чому я вважав, що цього разу в нас вийде. Просто відчував це.

Я зрозумів, із чим маю справу. Насправді вся долина була звичайним урочищем. Нею правила Дієвиця, яка могла бути дуже небезпечною, але ця Дієвиця не знала, що робить. Вона перебувала в дивному стані чи то сну, чи то божевілля, й багато чого з того, що тут відбувалося, було просто маренням, яке вона наділила життям. Ним не керувала ані сконцентрована воля Дієвиці, ані потужна, хижа сила на кшталт волі до помсти того, хто помирає в урочищі. Ним керувала сонна божевільна думка, що була то тут, то там.

Попри це, дикі діти могли бути небезпечними, як небезпечною може бути отрута навіть мертвої скорпениці.

Стежка звивалася, ніби хотіла відігнати нас від вежі, кущі сплітали свої гілки на нашому шляху, і тоді ми грали пісню, а я весь час думав про вежу і прямий шлях до неї. Наполегливо, ніби борючись зі страхом Пані та її кошмаром. І я думаю, що був сильнішим, бо вже не спав.

Бенкей натомість бліднув, його руки трусилися, я бачив, як він озирається, нервово стріляючи очима навсібіч.

— Грай, — сказав я йому. — Думай тільки про сопілку і звуки. Ні про що інше.

Вежа височіла на галявині заплутаним клубком товстих, наче бочки, гілок, які виростали з потрісканої землі, утворюючи стіни, високі башти, сходи й балюстради, обвиті квітучим червоним плющем із колючими стеблами й листям. Усюди стояв солодкий задушливий запах.

Ми обійшли вежу й просто за нею зайшли в хатці. Всюди навколо я бачив диких дітей, як вони стрибають по гілках, перелітають між деревами, чув, як ті великі, схожі на тварин, зі злими блискучими очима, проштовхуються крізь чагарники, але їхні шепіт і крики вже не мали для мене більшого значення, ніж щебет птахів. Я звик до них.

Бенкей грав, а я думав про стежку, що веде на схил через луки й дедалі нижчі хвойні кущі, потім усе вище і крутіше, серед скель. Я думав про це наполегливо, пробираючись крізь ліс, ніби намагався створити цю стежку самою думкою, ніби сам був Дієвцем.

І врешті-решт чагарники розступилися, й ми вийшли на гірську луку, вкриту короткою травою і травами, та підіймалися все вище. Бенкей продовжував грати, але мусив зупинятися, щоб перепочити та віддихатися. Дикі діти виходили за нами з лісу, але якось неохоче, і що вище ми підіймалися, то більше їх залишалося позаду.

А потім ми побачили печеру. Вузьку чорну тріщину у вертикальній світло-сірій скелі, що врізалася в схил. Просто перед печерою я побачив майже плаский виступ, засипаний білим гравієм і камінням дивовижних форм. Звідти смерділо й долинало віддалене плюскотіння води.

Бенкей перестав грати, опустив руки й дивився на печеру, мов загіпнотизований.

— Ми не можемо туди ввійти, — сказав він спокійно. — Там живе зло.

— Зло й божевілля живуть у цій долині. Тут, де правлять божевільні марення, людей перетворюють на кастрованих звірів, а виразки та гниюче тіло прикривають квітами. Тут мертвих кидають на компост, Бенкею, а потім удобрюють ними поля. Це у вежі живе чудовисько, Бенкею, а не в цій печері. Відчуваєш подмух? Це перехід до нормального світу. Тому вона так його боїться.

Він подивився на мене.

— Ми вивідники, Бенкею, — нагадав я йому. — Ми аскарі армії Кіренену, пам'ятаєш? Пам'ятаєш, солдате?!

— Моссу кандо, — відповів він.

Я подав йому кінець палиці шпигуна. Якусь мить він дивився на неї з ваганням, а потім простягнув тремтячу руку, повернув руків'я й вивільнив меча.

Ми зійшли на скельний виступ між білим камінням і гравієм та побачили, що стоїмо на купі кісток. Дрібних кісток пальців, більших уламків тазів і кругли розбитих черепів.

— Це залишки тих, кого спіймали дикі діти, — зробив я висновок. — Можливо, тих, хто жив тут раніше й загинув у битві. Щось, про що вона не хоче думати чи пам'ятати. Нас не зупинять кілька старих кісток. Ходімо. Побачимо більше її кошмарів, а потім перейдемо на інший бік.

Вхід до печери був вузьким і вологим. Ми проштовхнулися в темряву, в крижаний подмух, що пахнув пліснявою і трохи сіркою, я висік вогонь, запалив смолоскипи, і ми рушили.

Спочатку я почув шепіт. Інший, ніж шепотіння диких дітей у чагарниках. Це були голоси, складені з плюскоту крапель і відлуння. Голоси, що кликали.

«Пасіонаріє... — долинуло до мене. — Знову граєшся сама з собою, Пасіонаріє?», «Кожен тебе скривдить, Пасіонаріє, кожен із них. Кожен розірве тебе і розштовхає, ти будеш стікати кров'ю, Пасіонаріє», «Вони заберуть твоє „я“, Пасіонаріє», «Знову хочеш обпектися? Хочеш знову плакати?»

«Знову будеш сама, Пасіонаріє. Будеш стікати кров'ю в темряві».

«Завжди сама, Пасіонаріє, знову буде так, як завжди, коли не слухаєш, Пасіонаріє».

— Ти це чув? — запитав Бенкей десь позаду мене. Звук наших кроків по камінню відбивався від склепіння, вдалині з різким звуком падали краплі.

— Це ілюзія, — відповів я. — Те саме, що її сни, які переслідували нас щоночі.

Ми йшли далі в мерехтливій пітьмі, серед дивних форм, утворених вологою скелею, як синьо-рожеві нарости, крапання води й відлуння, що скаче повсюди. Наші смолоскипи шипіли, полум'я тріпотіло, а ми рухалися вперед.

— Як на ілюзію, — сказав Бенкей, — смердить зовсім по-справжньому.

У повітрі дійсно висів важкий сморід, як від козла, брудного тіла і трохи від протухлого сиру.

— Це Дієвиця, — відповів я. — Її марення смердять, можуть завдати болю й мають свою вагу.

Ми зробили ще кілька кроків, і раптом тісний коридор розступився, а ми побачили велику печеру, дно якої повністю заповнювало тіло величезного змія, згорнутого в клубок, як звій мотузок. Він був товстим, як стовбур — потрібні були б двоє чоловіків, аби його обхопити, хоча я не знаю, хто при здоровому глузді захотів би це робити.

Змій підняв величезну гладку голову без очей, вертикальна паща розкрилася, і показався слизький червоний язик, що затріпотів у повітрі.

«Ти пахнеш інакше, Пасіонаріє... Але ти нарешті прийшла?» — пролунало під стелею.

— Сліпий змій, — прошепотів Бенкей. — Це буде нелегко. Схоже, це взагалі не найкращий день.

Змій високо піднявся над підлогою печери, за головою настовбурчився колючий каптур. Ми стояли на вузькому виступі біля входу. Бенкей підняв руку й показав «в обидва боки». Ми розбіглися, він підніс меча, а я звільнив лезо списа. Виступ по моєму боці закінчився, далі був ліс гострих утворень і великий валун, а потім тріщина в скелі. Я кинув туди факел, він загудів у повітрі й покотився по скелі, сиплючи іскрами, але не згас.

Я кинув спис услід за ним і стрибнув, особливо не роздумуючи, над десятками кам'яних шипів, що стирчали зі скелі, знаючи, що якщо хоч на мить завагаюся, ніколи цього не зроблю.

Я впав на валун, послизнувся і перекотився по ньому, а змій блискавичним рухом звився в мій бік і підніс тіло.

«Нарешті... — засичав він. — Ти не можеш вічно тікати, Пасіонаріє».

Слизький язик завтовшки з мою долоню знову висунувся з пащі, а потім розділився навпіл, показуючи жовтувате жало, схоже на лезо кинджала. Голова відкинулася назад на вигнутій шиї, а я намацав свій спис, знаючи, що не встигну виставити його вперед.

І в цей момент мене оглушив звук сопілки. Потужний у цій печері, ніби грав велетень, що випльовував роздираючі звуки колискової для Скорботної Пані. Змій звився на місці й кинувся в той бік, звідки долинала музика. Бенкей, усе ще граючи, стрибнув у тріщину в скелі, з якої ми прийшли. Голова чудовиська встромилася в отвір коридору, навколо посипалися шматки скелі, але музика все ще звучала. Сліпий змій відповз назад і знову вдарив, і щоразу відколювалися уламки, і голова глибше врізалася в отвір, поки не проникла в нього й не почала просуватися коридором, звідки досі долинали звуки сопілки Бенкея.

Голова й частина тіла проштовхувалися вглиб коридору, але решта досі лежала в слизьких клубках на дні печери, рухаючись і звиваючись. Я зробив єдине, що міг — підняв спис і вдарив у випуклий бік, що ковзав поруч зі мною, як борт човна. Рух тіла мало не вирвав спис із моєї руки, але лезо розпорювало товсту шкіру і звинне, як щупальце кальмара, тіло. Я чув жахливий рик із глибини коридору, але чудовисько не могло розвернутися в тісноті, тільки рухалося вперед, розриваючи себе навпіл об мій спис. Я все ще чув звук сопілки з глибини, а потім крик Бенкея: «Повернися за мною, тохімоне!» — зовсім чітко, ніби він був просто за стіною, а його голос ще довго вібрував під стелею.

Тіло змія просувалося в тріщину все швидше, бризкаючи кров'ю з рани, що тяглася за лезом, аж до звуженого кінця, який вже не зник в коридорі, а безвладно звисав, стирчачи на добрі вісім ліктів, і не рухався. І коли я заходив у наступний коридор, мені здалося, що я весь час чую прокляту колискову:

Porque te vas... Porque te vas...

Porque te vas...

Я брів крізь звивисті коридори й знову чув шепіт, але відповідав йому прокльонами. Орієнтувався на подмух повітря й тріпотіння полум'я мого факела, і через якийсь час знову натрапив на печеру, де стояла чорна вода, а за стіною плюскотів струмок. Мені здавалося, що це означає, що він мусить виходити на поверхню, хоча це була неправда, бо струмки можуть текти глибоко під землею і їм не обов'язково поспішати до світу під зірками й небом.

Я вибирав дорогу, з якої тягнуло холодним повітрям, і просувався вперед.

Це тривало дуже довго. Коли йдеш у невідомість, у темряві, а що гірше, під землею, все триває дуже довго.

Потім, однак, я потрапив у печеру, з якої не бачив жодного виходу, зате знову почув шипляче шепотіння, але інше, ніж голос сліпого змія. Щось біле рухалося в щілинах скелі, вислизало звідти, де падало світло факела, і ховалося в тіні. Проте я весь час чув у голові звук сопілки, на якій грав мій останній товариш, і мене переповнював гнів. Я склав спис навпіл та одним рухом сховав його вздовж дорожнього кошика, а потім дістав ніж вивідника й переклав у ліву руку факел. У печері було надто мало місця, щоб користуватися списом.

Я не боявся, та коли раптом побачив мерехтливу набряклу білу голову без очей, прозору, як тіло морського створіння, і з лискучими, як сталь, зубами, я закричав і відскочив. Вони з'являлися звідусіль, шиплячи: «Ти боялася болю, Пасіонаріє?», «Ми чекали на тебе так довго», «Ти вбила нас, Пасіонаріє». Вони мали набряклі тулуби, короткі, викривлені кінцівки й великі голови, що шкірилися цими залізними, ніби викуваними ковалем зубами; вони рухалися, наче пливли в повітрі у хмарах якихось рожевих частинок.

Це тривало лише мить, а потім мій гнів вибухнув. Пам'ятаю крик, пронизливий писк роіго, удари ножа й шипіння полум'я факела. Я рубав, бив і колов, впав у таку лють, що втиснувся у вузький прохід за останнім скигливим чудовиськом, буквально у тріщину. А потім вивалився з іншого боку на скелі, на дно чергової печери, але в мене більше не було факела. Я лежав у моторошній темряві, відчуваючи холод, і не міг рухатися від утоми. Привиди зникли, я чув лише шум води. Спробував намацати в непроглядній чорноті факел і відчув, що проводжу рукою по якихось вологих лишайниках або, можливо, по моху — такому, що може рости в печерах. Я не знайшов факела, але побачив, що в моторошній темряві печери щось мерехтить, якісь точки, ніби іскри, можливо, світлячки або світні гриби, які, кажуть, бувають глибоко під землею. Я знав, що як не знайду факел, на мене тут чекає смерть. За мить я знову відчув подмух холодного повітря, раптом мене осяяло сіре світло, і на стелі печери я побачив два палаючі кола, що нагадували блискучі мідяки. А потім почув віддалений гавкіт собаки. І нарешті зрозумів, що дивлюся на місяці, надворі ніч, а я вийшов з печери й лежу на вологому моху серед каміння.

Тієї ночі я не спав, тільки сидів, дивився вперед і чекав, коли зійде сонце. А коли воно нарешті зійшло, я зміг побачити схил гори, ліс і річку, що спокійно звивалася серед пагорбів. Уперше за довгий час я побачив ясний ранок із блакитним небом і золотим сонцем, я також побачив, що вздовж річки пролягає шлях, а далеко за пагорбами, ледве видиме, мерехтить море, як дорожнє дзеркало з полірованої сталі.

Я зібрав свої речі й рушив униз, відчуваючи себе дивно, бо хоча й звільнився і міг іти до своєї долі, але на кожному кроці згадував Бенкея та обіцяв йому, що повернуся до проклятої долини, хоча від самої думки про це в мене терпла спина.

Дорога виявилася настільки звичайною, що я не припускав, що в країні, званій Узбережжям Вітрил, таке взагалі можливо.

Того ж дня по обіді мене обігнав двоколісний віз, на якому сидів одноокий карлик у широкому капелюсі. Спочатку він запропонував мені купити у нього чарівні предмети, якими він торгував.

Продовжуючи йти й щомиті готовий звільнити лезо списа, я сказав йому, що бачив уже чимало і що тримаюся від Дієвців та урочищ якнайдалі. Однак віз надалі поскрипував поруч зі мною, а старий запитав, чи в такому разі я не маю якихось чарівних речей на продаж. Я сказав, що відповідь буде такою самою, і що краще б він їхав своєю дорогою.

Тоді він запропонував мені місце на козлах, бо, за його словами, йому набридла самотня мандрівка, і він охоче подорожував би далі в товаристві чужоземця, який є розсудливим чоловіком і сторониться речей, що є заразою цього світу. Я запитав, чому тоді він сам ними торгує, а він відповів, що для того, щоб від них позбутися.

Я сів на його візок, який покотився шляхом уздовж річки.

Чоловік той представився як Тінь Ворона чи якось так і розділив зі мною трапезу, а я мав відчуття, що у світі немає нічого кращого за копчене м'ясо, сир і свіжий хліб.

Уперше за дуже довгий час я спав глибоко й не бачив жодних кошмарів.

Наступного дня прокинувся, коли сонце вже стояло високо, лежачи на ковдрі біля згаслого вогнища, а від візка і старого не лишилося й сліду. Я відразу ж переглянув усі речі, які мав у кошику і за пазухою, але виявилося, що він нічого не вкрав. Натомість я знайшов чистий шматок тканини, в який було загорнуто ковечу кишку, набиту нарізаним на шматки копченим і сушеним м'ясом, — так, як зазвичай готували провізію в подорож люди Узбережжя: буханець хліба та цибулину. Я зрозумів, що у світі можна зустріти й добрих людей, які не цікавляться урочищами й не прагнуть пограбувати, поневолити або вбити кожного, кого бачать. Звичайних людей, які їдять сир, подорожують на візках, запряжених онаґерами, торгують і не мають нічого спільного з іменами богів.

Я роздмухав жар, а потім поснідав, дивлячись на річку й намагаючись ні про що не думати, особливо про Бенкея. А також про Снопа і Н'Деле.

Я сумнівався, що коли-небудь ще їх зустріну, думав про вогненну стрілу, яка перетнула небо — як передбачали мої видіння, — і вперше мені спало на думку, що, можливо, моя доля все ж таки десь існує.

Я закінчив їсти, а те, що залишилося, спакував до кошика й почув скрип весел. Із розпачем подумав, що як на Носія Долі, в мене виняткові труднощі з тим, аби зробити бодай кілька кроків, не вскочивши в чергову халепу.

Човен з'явився з-за вигину річки, він був довгим, зі складеною щоглою й рухався завдяки рядам весел із бортів, але не виглядав як галера. Чоловік, що стояв на носі, з цибулиною в одній руці й рогом в іншій, щось крикнув, і весла зупинилися, а човен поплив за течією. Я помітив, що ніхто на борту не тримає батога, але все одно кісточки моєї руки, що стискала палицю шпигуна, побіліли.

— Гей, хлопче! — крикнув чоловік. — Пливемо до гирла! Ти б не найнявся на весла за пів марки міддю? Легка робота, пливемо за течією.

— За цілу марку, — закричав я. — Або за пів марки та їжу до миски.

— Пів марки та їжу, — відгукнувся він.

І таким чином, нарешті, банально і без пригод, я дістався до морського узбережжя, а потім — ще далі, хоча це також не вся історія.