Господар крижаного саду. Носій долі

Розділ 4 Кайдани і Рососяйна

Я крокував лісовою стежкою як невільник. На моєму плечі досі пекло запалене тавро, а я робив крок туди, куди мені наказували, тримав, переносив, ставав або сідав також за командою. Сам, за власною волею, міг лише дихати. Я став невільником.

Три дні ми мандрували з возами через гірські ліси, занурені в зелену напівтемряву. Гори в країні Людей-Ведмедів були дуже красивими і величними, в долинах шуміли струмки, і всюди навколо я споглядав або сріблясті скелі, або листя. Ніколи в житті не бачив стільки зеленого кольору і такої кількості проточної чистої води. Все було мокрим і зеленим.

Під вечір ми зупинялися в долинах на берегах струмків. Ставали табором, але нам не наказували розкладати великого намету. Вози ставили у прямокутник, між ними натягували мотузку й перекидали через неї наметове полотно, яке закріплювали внизу. Під цим полотном спали Люди-Ведмеді разом зі Смільдрун та її сином, ми ж лежали біля вогнища із залізними кайданами на ногах, припнутими ланцюгом до одного з возів, і мали стежити, щоб вогонь не згасав. Ланцюг між кайданами був достатньо довгим, аби ми могли збирати дрова, роблячи маленькі кроки, і замкнутий на замок, який, можливо, було не так і важко відімкнути, але який був дуже масивним, тож його неможливо було подолати ножем або вкраденим цвяхом. Щоб його відкрити, потрібен був великий кований ключ, який Смільдрун носила на поясі. Вночі чоловіки вартували по черзі, сидячи біля вогнища з луками під рукою, озброєні до зубів, і час від часу обходили табір зі смолоскипом. З нами вони розмовляли мало, але я постійно намагався запам'ятати кожне слово, яке розумів, і на другий день міг розпізнати, коли вони їх вимовляли, хоча решта їхньої твердої, дзвінкої мови звучала для мене лише як дзвін ланцюгів. Я здогадався, втім, що всі ці люди бояться Смільдрун, і що жоден із них не є її чоловіком. Нас постійно тримали під наглядом і не дозволяли навіть розмовляти. Зазвичай з нами був Удулай Гиркадал, тож ми не могли ані порадитися, ані щось запланувати.

Гиркадал не ставився до нас так, як повинні ставитися одне до одного земляки, які потрапили в рабство в далекій країні. Рідко заговорював, а якщо й так, то лише для того, щоби передати наказ від Смільдрун або інших, або щоб ображати нас словами, які ми могли зрозуміти.

Проте переважно ми йшли — від світанку до заходу сонця крокували вгору, пробираючись кам'янистою стежкою і штовхаючи важкі вози. А далі — з гори, що виявилося не набагато менш виснажливим. З певного моменту, коли шлях повів круто вгору, всі мусили злазити з возів і коней, тому товстому маленькому Сміґральду швидко набридло сходження, і Бенкею довелося нести також і його, посадивши собі на плечі.

Дітвак намагався змусити Бенкея бігти галопом, штрикаючи його п'ятами під ребра і хльостаючи палицею, але мій друг не звертав на це уваги та йшов нестримно, як мул, хоча піт лився з нього струмками, а на лобі повиступали вени.

На третій день після полудня ми досягли перевалу, за яким була видовжена долина, оточена з двох боків гірськими хребтами, а її дном протікав широкий струмок. Це місце було дуже красивим, але тоді я так на нього не дивився. Гарна чи ні, долина й розташоване в ній дворище з дерев'яних колод стали моєю в'язницею, і я не знав, скільки часу мені доведеться там провести.

У країні за горами люди рідко будують з каменю. Вони вміють обтесувати скелі та валуни, видобуті зі струмків, але зводять з них лише підмурки й зрідка поодинокі будівлі. Все роблять так, як наказує їм пісня, яку вони називають Піснею Людей. У ній сказано, як робити човни, як будувати будинки і як обробляти поле чи кувати залізо. Кожен із них її знає і дотримується її вказівок, бо ці люди вірять, що якщо почнуть надто багато речей робити інакше, то накличуть на себе прокляття, або навіть настане кінець світу. Якимось чином ця пісня нагадує кірененську Книгу Початку або амітрайське Перше Слово Матері, хоча я не чув, аби хтось боявся робити речі, яких у ній немає, і коли дізнався про це, подумав, що, можливо, кожен народ має таку пісню для себе. Саме тоді я усвідомив, що попри те, що люди дуже різняться між собою, в певних аспектах вони такі самі: можуть бути і схожими, і відмінними водночас. Та сама річ може виявитися чимось іншим, тоді як інші, зовсім чужі та відмінні, виявляються тим самим.

Отже, будинки Люди-Ведмеді зводять із дерева, якого в їхній країні вдосталь. Куди не кинь оком, ростуть дерева, деякі з них такі високі, як міські стіни, або такі товсті, що треба кілька людей, аби обхопити стовбур. Вони зрубують їх, коли потребують будівельного матеріалу, і обробляють із великою майстерністю — вміють поєднати між собою зрубані колоди так, що вони потім тримаються без жодного цвяха, також охоче вирізьблюють на них прикраси, схожі на переплетені між собою оздобні ремені, дивних створінь і знаки. Зазвичай один рід мешкає в окремому дворищі, віддаленому від інших. Будівлі там зводять чотирикутної форми так само, як це робилося в Кіренені, й оточують насипом із землі, каміння та колод, на якому стоїть огорожа з товстих загострених стовпів.

Так само мешкала і Смільдрун, яка належала до можновладців. Її обійстя, хоч і велике та заможне, накрите високими, крутими дахами з вирізьбленими головами драконів на балках, здавалося мені, однак, диким і примітивним. Такий двір зветься стаґн, складається з багатьох будівель, розташованих кількома чотирикутниками та, згідно з Піснею Людей, належить до найпоказніших. Аби його звести, потрібно багато дерева і праці багатьох людей.

Я бачив старі, почорнілі балки, відчував чужий сморід тварин, диму, дивний запах дерева і гною, прогірклого жиру та шкур. Це не був якийсь огидний сморід, і я досить швидко до нього звик, проте він був просто чужим. Над брамою помітив прибитий череп створіння, схожого на величезного бика з розлогими рогами, а коли, сурмлячи в дерев'яні труби, нам відчинили ворота, збиті з потужних балок, я почув гарчання величезних собак, більше схожих на скельних вовків, які кидалися в наш бік, пускаючи піну і брязкаючи ланцюгами.

На подвір'ї біля колодязя стояла збита з великих колод решітка, на якій висіло тіло величезного чудовиська з виряченими скривавленими очима і потужною щелепою. Воно вже було обдерте зі шкури; її розтягнули на іншій рамі й чистили від залишків жиру залізними шкребками, а двоє напівголих, залитих кров'ю чоловіків відрізали від туші шматки червоного м'яса, які складали в дерев'яне корито. В повітрі стояв сморід нутрощів, і роїлося від великих мух, блискучих, наче вони були викуті з міді.

Тоді мені й на думку не спало, що це просто ведмідь. Я вважав, що дивлюся на якусь невідому потвору. Проте в країні за горами все виглядає більшим і кровожерливішим. Коли там світить сонце, воно пече не гірше, ніж у нас на Півночі, коли ллє дощ, то виглядає як потоп, холка оленів може бути вище, ніж досягає піднята рука високого чоловіка, а ведмеді, стоячи на задніх лапах, вміють стягнути вершника з коня, вхопивши його за голову.

Так я прибув до дворища божевільної Смільдрун, особистим ім'ям якої була Рососяйна, хоча частіше я бачив, як вона блищала від крові. Пізніше я дізнався, що домочадці за її спиною називають її Драконицею.

Час, який довелося там прожити, тягнувся без кінця, однак оповідати особливо немає про що. Тягар раба — жалюгідний і одноманітний. Він складається з втоми й болю, страху й нудьги, а понад усе — з постійної роботи. І про це також не дуже розповіси. Навіщо описувати те, як викопувати з землі різні бульби, молотити дивне зерно, мити дерев'яні підлоги, рубати дрова або носити воду? У господарстві завжди є що робити, тому, коли закінчиш одну справу, одразу треба починати іншу, і цьому немає кінця. Той же, хто опинився в такій ситуації, зазвичай перестає думати про що-небудь інше, крім благословень раба: ковтка холодної води або пива, трохи більшої кількості їжі, хвилини перепочинку або додаткового моменту сну. Невдовзі це стало єдиним, що нас цікавило — мене і Бенкея.

Щойно ми в'їхали за браму, нам наказали розвантажити вози й носити куплені Смільдрун товари до комори. Це була окрема будівля з кам'яними підвалами, ключ до якої був лише в неї. Протягом усього часу, поки ми носили мішки, ящики й пакунки, нас супроводжував Удулай, який стежив за нами й ані на мить не відкладав товстого кийка. Я запам'ятав, який це був ключ, бо Смільдрун носила на поясі цілу в'язку ключів, а потім намагався запам'ятовувати різні речі, вважаючи, що вони можуть знадобитися в разі втечі.

Потім нам наказали готувати великий бенкет на честь господині, тож ми рубали дрова, розпалювали велике вогнище, чистили бульби, викочували бочки та крутили рожни, на яких смажилися цілі туші сарн і кабанів. Тут не було б нічого цікавого, якби не те, що протягом усього дня нам не дали ані шматка їжі, а тим часом ми повинні були довгими годинами стежити за шкварчавим і рум'яним м'ясом, носити повні їдла миски й кошики з хлібом, однак нам не дозволяли навіть торкатися їх, а Удулай пообіцяв нас сильно відшмагати, якщо хтось хоча б оближе пальці.

— Я подбав про ваше здоров'я й чистоту ваших тіл, — оголосив він. — Я сказав вельмишановній Смільдрун, що нам, амітраям, Праматір не дозволяє споживати тіла дітей землі чи пити ферментовані напої, тому ви не отримаєте навіть кісток, які підуть для собак. Після бенкету вас клеймуватимуть залізом і випалять знак вельмишановної Смільдрун — такий самий, як носять її воли й коні, та який є на вітрилі її човна.

Коли він це казав, Бенкей підкладав дрова у вогнище. Він поклав поліно і поволі підвівся з почервонілим, спітнілим обличчям. Я швидко заперечив кивком голови, тому він нічого не сказав, але я побачив у його погляді, що старий щойно підписав собі смертний вирок.

— Ти вже здох, козлина така, — сказав Бенкей за мить після того, як Удулай відійшов. — Ти ще ходиш, кричиш і дихаєш, але це все одно, що біганина гуски з відрубаною головою. Ти вже мертвий. Я подбаю про це, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті.

Нам справді випалили на плечах знаки Смільдрун. Ми чекали на це протягом усього бенкету, і єдине, що мене хвилювало, це щоб не затремтіти від страху й не заплакати. Це було набагато гірше, ніж першого разу. Спочатку до столу, за яким бенкетувала Рососяйна, привели Бенкея, і двоє чоловіків зірвали з нього сорочку, а потім схопили за плечі. Нашій пані принесли залізний кошик із вугіллям, з якого стирчала ручка клейма, і вона тривалий час гралася ним, водячи розпеченим кінцем перед обличчям вивідника, наближаючи його до різних місць на грудях і животі Бенкея, а потім віддаляючи, ніби гралася з дитиною, і врешті приклала його до плеча, заплющивши очі й облизуючи кінчиком язика верхню губу, а з його рани пішов дим.

Коли настала моя черга, я нічого не міг вдіяти з тим, що в мене тремтіли ноги, і з тим, що я оглушив сам себе власним криком, перш ніж через час, який здавався цілим тижнем, вона відняла клеймо. Вона тримала його так довго, що залізо охололо в рані, і я виразно відчував сморід підпаленого м'яса. Коли мене відпустили, полегшення тривало лише мить, потім мене охопив такий страшний біль, що я впав на коліна, і мені здалося, ніби я осліп.

Після цього нам показали місце для сну — це була довга будівля, покрита соломою, частина якої виявилася оборою для волів і буйволів, а частину призначили для ночівлі нам. Ми були не самі. Там мешкали ще десятеро інших рабів, переважно чоловіків, троє з яких були місцевими, яких Смільдрун дозволили поневолити за якісь провини. У них тут є звичай, згідно з яким, якщо хтось заподіяв комусь шкоду, його можуть віддати потерпілому на певний строк, встановлений судом, аби відпрацювати свою провину. В оборі також були дві жінки, стара й молода, яких викрали на узбережжі Канґабадської провінції, та п'ятеро чоловіків, які були веслярами на амітрайській військовій галері й походили з різних народів. Їм не пощастило, що галера, на якій вони були прикуті до весел, стала здобиччю корабля вельмишановної Смільдрун, а не когось іншого, бо, як я дізнався пізніше, інші моряки не брали в полон веслярів із галер, а відпускали їх, задовольняючись командою.

У хатині для рабів смерділо й було тісно. Спали на сінниках, викладених на зібраних із жердин нарах, що тяглися вздовж стін. Там було також вогнище і залізний казан. Коли ми прийшли, він уже був порожнім.

Ніхто з нами не розмовляв, і ми не мали бажання з кимось говорити.

Удулай вказав нам своїм кийком на порожні нари й вийшов, бо спав десь в іншому місці. Ми не мали сили навіть роздягнутися, просто впали на мішки, наповнені зогнилою старою соломою, і спробували заснути. У сінниках жило безліч маленьких комах, які безжально кусалися, тому до ранку я був увесь вкритий сверблячими ранками й мало спав. На додачу мене морозило від опіку.

А потім потягнулися сумні, сірі дні, коли не було нічого, крім нескінченних господарських робіт. Моє плече набрякло, з нього сочився гній. Інструменти були набагато більшими й важчими, ніж ті, що ми використовували в палаці.

Коли ми прибули до дому Рососяйної, наближалася осінь. У цій частині світу це пора року, яка виглядає дуже красиво. Листя змінювало кольори, ставало червоним або золотим і опадало з дерев. Щодня на світанку нам наказували маршувати на поля, які височіли терасами на схилах долини, і викопувати звідти великі видовжені бульби або збирати фрукти з дерев у садах і навколо полів. Коли ми прибули, зерно вже було зібране, а жнива в них бувають лише раз на рік. У країні за горами вирощують менше видів фруктів, і майже жодного з них я не бачив раніше. Однак усе, що надавалося до їжі, ми збирали, викопували чи зривали та звозили до комор Рососяйної.

Перші тижні ми не думали ні про що інше, крім втечі. Вигадували різні способи, але це було зовсім непросто. На ніч нас закривали в хатині, а на подвір'ї спускали собак. На полях постійно чергували двоє озброєних кінних, а що ще гірше — в сусідній долині та горах були розташовані господарства менш знатних селян, які працювали на полях Смільдрун й отримували за це частину врожаю, наймалися на її корабель, коли вона вирушала річкою на море, і в усьому від неї залежали.

На полі нас часто підбурювали до втечі, бо виявилося, що за кожного спійманого раба вони отримували від Рососяйної шматок золота, який називали ґвіхтом, і в якому було приблизно стільки ж металу, скільки у двох дирхемах. Для таких, як вони, це було багатство, що забезпечувало їм їжу на рік. До того ж зберігання будь-яких запасів їжі було заборонено і каралося різками, а нашу хату часто обшукували.

Від інших рабів ми також не мали особливої підтримки. Кожен тримався осторонь, і, включно з Удулаєм, лише п'ятеро говорили нашою мовою. Інші розмовляли мовою Узбережжя Вітрил — саме так люди, що живуть за горами, називають свою країну. Їхньою мовою це звучить як «Смарсельстранд».

Незабаром після нашого прибуття сталося так, що втекли двоє людей. Вони були місцевими, засудженими до рабства у Смільдрун за крадіжку. Один із них вкрав її коня з пасовища, а інший, молодий хлопець, мандруючи горами, вбив її квівцю, бо, за його словами, помирав із голоду. Крадій коней потрапив у рабство на десять років, а волоцюга — на три, з яких рік уже провів у гостях у Рососяйної.

Вони втекли спритно: збираючи хмиз, знайшли якісь гриби, які висушили, розтерли на порошок і додали собакам у їжу. Вночі всі вони були хворими й отупілими, не мали сил навіть гавкати, а двоє згодом здохли. Під час ремонту стріхи обидва чоловіки підрізали мотузки, що сплітали стебла, й підготували ту частину даху так, що ніхто нічого не помітив, а коли настала ніч, просто відкрили частину стріхи й вибралися на дах. Звідти перебігли на інший кінець обори й перескочили на дах комори, а потім пробігли ним до частоколу. Вартовий, який чергував уночі, нечасто туди заходив і переважно стояв на дерев'яній вежі над брамою, а вони поводилися тихо. У них був довгий ремінь із прив'язаним серпом, украденим удень, і за його допомогою вони перелізли через частокіл, після чого спустилися з іншого боку й утекли в гори. Про все це ми дізналися вранці, коли мали йти на поле, і виявилося, що двоє людей зникли, а в даху над стодолою зяє дірка. Того, що вкрав коня, звали Снакальді Сердечна Долоня, а молодим волоцюгою був Гарульф, Що Читає Зі Снігу.

Негайно засурмили в довгі на кілька кроків, видовбані труби, видаючи спеціальний сигнал, що означав втечу. Люди Смільдрун і вона сама не виглядали розгубленими, а радше радісними, перекрикувалися й свистіли, сідлаючи коней, забираючи луки та згорнуті в петлі довгі ремені. Вони розлютилися лише тоді, коли виявили, що собаки хворі.

Селяни також вирушили в гори зі своїми собаками, зброєю і потужним галасом. Тоді ніхто не працював на полі.

Ті, хто залишився в обійсті, щоб нас стерегти, виглядали розлюченими й не шкодували нам ударів. Удулай, який був своєрідним старостою для рабів, виглядав нажаханим. У нього тремтіли руки, а очі були на мокрому місці, що для нас було справжньою втіхою.

Переслідувачі повернулися на третій день близько полудня, ведучи втікачів на ременях за кіньми. Обидва були в одязі, що звисав із них клаптями, петлі стискали їхні шиї, і вони весь час мусили бігти, натягуючи ремінь зв'язаними руками. Якби хтось із них упав і почав волочитися за кіньми, він би задихнувся, але людям Смільдрун це було непотрібно, тому вони зупинялися й ударами змушували їх підводитися. Обидва були побиті й закривавлені, а Снакальді вибили око.

Нас привели на подвір'я й наказали дивитися, як Гарульфа прив'язують до тієї самої решітки, на якій підвішували для білування впольовану дичину. Потім вийшла Смільдрун — боса, із зібраним у пучок волоссям, одягнена лише в тонку сорочку. Вона принесла сплетений із ременів батіг на короткій ручці. Коли вона замахнулася ним над головою, почувся свист, а потім батіг із тріском вдарив по спині молодого Гарульфа, відразу розрізаючи шкіру і відкриваючи багряну рану. Смільдрун танцювала по вимощеному подвір'ю, вимахуючи батогом, але свисту ременя чи тріску ударів уже не було чутно. Лунало тільки жахливе виття катованого хлопця.

Ми дивилися на це мовчки, тремтячи, ніби вийшли з крижаної води, раб, що стояв поруч зі мною, трусився й беззвучно плакав, а Бенкей дивився на катування примруженими очима й жував соломинку, яку перекочував у роті з одного боку на інший, і видно було, що він блідий від люті.

Вимахуючи батогом, Рососяйна аж блищала від поту і крові, сорочка прилипла до її тіла, жирові складки підстрибували, великі, балоноподібні груди набрякли, ніби воліли розірвати шнурівку тонкого полотна, вона ж облизувала губи — краплі крові бризкали на її обличчя; і я зрозумів, що це її збуджує, що вона розпалена, як кобила у спеку. Вона била так довго, аж поки хлопець не перестав кричати й не повис на дерев'яній рамі, тож його відв'язали й кинули на подвір'я, мов ганчірку, а потім притягнули Снакальді. І знову батіг завив у повітрі, і знову бризнула кров. Це тривало без кінця, а ми стояли й дивилися, слухаючи крики катованого чоловіка, якого називали Сердечною Долонею, і крики Смільдрун, яка при кожному ударі видавала хрипкий стогін.

Нарешті Снакальді також повис на ременях, а Рососяйна втомилася. Я сподівався, що на цьому все закінчиться, але найгірше було ще попереду.

Спочатку їх обох привели до тями, однак Снакальді не відв'язали, а втерли йому в рани на спині жменю солі. Він уже не мав сили кричати, лише корчився й видавав тихе жахливе скавуління, як умираючий пес. Цього також було недостатньо для Рососяйної, тому двоє людей схопили списи, з якими полювали на ведмедів. Ці списи мали вузькі, листоподібні вістря, нижче яких древко було укріплене залізом на довжину ліктя, з двома шипами, що стирчали врізнобіч. Їх вбивали ведмедю в груди, а шипи мали впиратися в його тіло, щоби спис не встромився надто глибоко і ведмідь не зміг дістатися мисливця.

Обидва чоловіки підійшли до нещасного Снакальді з двох сторін і повільно вбили йому списи під пахви, так щоб вістря вийшли з обох боків шиї. Потім відв'язали його від рами й понесли під відкриту браму, тримаючи за древка. Обв'язали ременем і підняли на платформу сторожової вежі. Нарешті сперли древка на платформу, а на вістря наклали ланцюги із залізними кільцями, які були закріплені на балці під самим дахом вежі. Схрещені списи трохи нахилилися вперед і утримували пробите тіло, яке здригалося над брамою, просто над черепом бика.

— Він хотів померти, дивлячись на гори й небо! — закричала Смільдрун і видала жахливий, пронизливий сміх. — Нехай так і буде!

Потім настала черга молодого волоцюги, який майже збожеволів від страху, але його не пробили списами. Замість цього Смільдрун відрізала йому всі пальці на одній нозі великими кліщами для витягування цвяхів, які розжарила у вогнищі. Вона залишилася незадоволеною, бо посеред катувань хлопець знепритомнів, і його не вдалося привести до тями.

Після всього цього нас загнали до найважчої роботи й не давали їсти й пити три дні. Після цього стара жінка з Канґабаду заслабла й через тиждень померла.

Снакальді Сердечна Долоня, який походив із племені Людей-Коней, сконав лише вночі, але його тіло залишилося над брамою.

У цей час я повністю втратив надію. Перестав говорити навіть із Бенкеєм. Просто волочився й робив, що мені наказували. Я зрозумів, що ми не зможемо втекти, що не знаємо країни й не уникнемо кінного переслідування з собаками. У горах тікати важче, ніж деінде, бо часто можливо йти лише стежкою. За її межами чигають прірви й скелясті стіни, а той, хто знає гори, швидко може перекрити всі проходи.

Гарульф зміг підвестися з постелі лише через кілька днів, не міг ходити, тому кульгав, підстрибуючи та спираючись на роздвоєну палицю, яку тримав під пахвою. Ми мусили поїти й годувати його ложкою, наче дитину. Наступного дня йому не дозволили лягти спати, а замість цього відвели до двору Смільдрун, і потім уночі ми довго чули звідти крики. Ми не дізналися, що там відбувалося, а він нічого не захотів сказати.

Це повторилося наступної ночі, а вранці хлопець знову зник. Здавалося неможливим, аби він зміг вибратися з обійстя й піти — хворий, змучений і кульгавий, але він зник, як дирхам у криниці. Його втеча залишалася таємницею недовго, аж поки хтось не зайшов до лазні й не виявив, що Гарульф, що Читає зі Снігу, з племені Людей-Грифонів, повісився на балці, на якій сушилися трави, використавши для цього власні штани.

Тоді мені здавалося, що я знаю, як почувається старець, чиє життя добігло кінця, і вже нічого не може трапитися. Я прокидався на світанку й намагався якнайшвидше вийти з хати, бо той, хто виходив останнім, отримував удар батогом. А потім намагався прожити до заходу сонця. Це все. Я не розмовляв і ні на кого не дивився. Коли наказували взяти до рук мотику, копав. Коли показували кошика, ніс. Коли давали кухоль, пив. Коли підсовували миску з вареною кашею, їв. Коли до мене говорили, дивився, як квівця. Дні минали, ставали коротшими й холоднішими. Вранці трава була білою і хрусткою, а калюжі замерзали. У мене відростало волосся. Тільки з цього я розумів, що час плине.

Одного дня Бенкей не витримав і зробив так, щоб ми обидва прибирали хлів і вивозили гній.

— Я терплячий, тохімоне, — сказав він, набираючи солому з гноєм на вила. — Але я не розумію, що ти задумав. Мовчиш. Дивишся під ноги. Мовчки робиш усе, що наказує цей амітрайський худий кнур. Я чекаю, дні минають, але нічого не змінюється, і я не розумію, до чого це веде.

— Це ні до чого не веде, — відповів я. — Не знаю, що ми могли б зробити. Не знаю, як подолати частокіл. Не знаю, як уникнути собак і переслідувачів. Не знаю, як знайти дорогу в цій проклятій країні. Не хочу, щоб ми закінчили на брамі, настромлені на списи. Я нічого не знаю. Я лише підліток, який став рабом. Кожен із цих дикунів удвічі більший за нас. Не уявляю, чи могли б ми їх перемогти, навіть якби мали в руках мечі. Не знаю, що ми могли б зробити, Бенкею. Вбиті чоловіки дорівнювали їм за силою і походили з цієї країни. А тепер вони мертві.

Він зблід, поки я говорив, стиснув руки на держаку вил, і мені здалося, що він мене вдарить. Замість цього він кинув вила на землю, а потім ударив ногою в стіну.

— Отже, все пропало! — прохрипів він, намагаючись не кричати. А я застиг, бо Бенкей почав говорити кірененською: — Це кінець! Ми тут зогниємо, а Сніп і Н'Деле обоє загинуть! Кірененці, які йдуть з Лемешем, будуть вибиті! Праматір переможе і пожере нашу країну! Кінець! Немає жодної надії! Якщо володар Тигрячого Трону, Палаючий Стяг, Господар Світу і Перший Вершник не може обдурити кількох кудлатих дикунів! Кінець клану Журавля, якщо його кайтохімон слабкий! Я думав, що ми виборемо собі право на життя! Що я йду поруч із Носієм Долі й зможу померти, борючись за вільних людей! А якщо виживу, то зможу приєднатися до клану Журавля десь у новому Кіренені, у країні вільних людей! Але нічого з цього не вийде. Нас перемогла жирна свиня з батогом! Навіщо ті армії! Імператора може зламати громадка замазур із дерев'яної халупи десь у горах! Достатньо кількох ударів батогом, і імператор перетворюється на раба.

Він на мить замовк, а я відчув, ніби прокидаюся.

— Ти син найкращого правителя, якого знала ця земля, Стовпе. Він призначив тебе своїм наступником. Тебе вчили керувати. Тебе вчили битися. Тебе вчили тисячі речей, про які я навіть не маю уявлення. Я не вірю, що ти не можеш знайти способу впоратися з однією товстою лярвою та її бандою дикунів. Їх лише двадцять три! Просто не вірю! Скажи мені, навіщо загинув Гацель, син Бондаря? За що помер Брус, син Полинника? А насамкінець скажи мені, тохімоне, яка доля чекає на Воду, доньку Ткачки? Бути тохімоном, першим серед рівних, може лише той, хто відрізняється від інших! Хто завжди буде правителем і командиром, де б він не був. Навіть спійманий і переможений, завжди буде тим, хто робить те, що мусить робити, і хто ніколи не опускає рук. Тому ми йдемо за кимось таким! Ми, вільні кірененці. Ми обираємо тохімона як першого з нас. Того, хто знає. Того, хто веде. Тоді, коли власного розуму кожного з нас недостатньо.

Я підніс кулак до чола й накрив його другою долонею.

— Кодай масса, аскаро, — сказав я, відчуваючи, як сльози котяться по моєму обличчю. — Пробач мені слабкість. Це більше не повториться. Тепер ти знову маєш бути терплячим, але цього разу я вже шукатиму вихід. Невдовзі скажу тобі, що ми робитимемо, і присягаюся, що вирвемося звідси. Але я знайду кращий і надійніший спосіб, ніж втеча навмання.

Бенкей підвів голову.

— Кращий спосіб, ніж втеча?

— Я зіграю з ними в тарбісс. І виграю. Вони — наче ведмеді або скельні вовки. Великі, сильні й страшні. А я буду як змій, Бенкею. Як скорпіон. На кого поставиш? На сонного ведмедя чи на змія, готового до атаки?

Потім позірно нічого не змінилося. Ми працювали, дерева стояли голі й чорні, наче мертві. Птахи десь зникли. Замість них з'явилися інші. Падав дощ, перетворюючи землю на болото, яке іноді тверділо від холоду, як камінь. Дощ перетворювався на розтанцьовані в повітрі холодні клубки й пір'їнки, які осідали на землю. Але я вже не дивився на це очима раба. Дивився як стратег. Як шпигун. Як убивця. Кожна річ могла мати значення. Я розплющив вуха й очі. Слухав плітки, дізнавався. Знову почав вчити мову. Чекав. Згорнувшись калачиком серед сухого листя. Невидимий. Непомітний. Отруйний. Я був змієм.

Я слухав їхню мову й запам'ятовував слова. Поступово починав також розуміти, що вони говорять, навіть коли розмовляли між собою. Але вдавав, що розумію небагато, й реагував лише тоді, коли говорили до мене голосно й чітко, використовуючи прості слова.

Придивлявся до Людей-Ведмедів і шукав слабкі місця. Намагався зрозуміти, хто є важливішим, хто кого ненавидить, і хто кого боїться.

Водночас був покірним, заляканим рабом. Слухняним і безпроблемним. Вичікував, згорнувшись калачиком.

Дні стали ще коротшими, осінній врожай було зібрано з полів, і ми все частіше працювали в господарстві або навіть під дахом. Зазвичай рубали на паливо дрова, які потім підпалювали у великих стосах і засипали землею так, щоб вони лише тліли, перетворюючись на вугілля. Викопували й звозили порізану на шматки дивну чорну землю, яка також могла бути паливом. Дубили шкури. Ремонтували інструменти.

Сніг падав і танув, а іноді лежав по кілька днів. Я чув про сніг, вивчаючи далекі країни, але раніше не міг собі його уявити, бо бачив щось схоже лише в дитинстві, коли ми приїжджали до гірського палацу. Тому, коли вперше побачив білі пластівці, що падали з неба, був здивований. Думав, що це опадають квіти.

Домочадці часто вирушали на полювання і привозили до дворища туші величезних оленів, вкритих рудуватою шерстю, або інших великих та малих тварин. Вони возили їх на дивних возах, які замість коліс мали довгі дерев'яні підпори, що легко ковзали по снігу й льоду. Називали їх саскія.

Ми білували здобич, коптили або змішували м'ясо з сіллю та іншими спеціями, а потім тушкували в казанах, складали у глиняні глеки й заливали гарячим жиром. У них було багато способів зберігати м'ясо та овочі протягом довгих місяців, і я дуже цим цікавився, бо це здавалося корисним знанням для того, хто планує перетинати гори. Однак ми знали, що це станеться не раніше, ніж розтануть сніги й потеплішає.

Сутеніло рано, і завдяки цьому нам дозволяли довше спати; іноді ми могли сидіти в нашій хатині біля вогню і гріти суп із залишків у казанку, пожовуючи вкрадені шматки хліба.

Також через нашу долину почали проходити подорожні. У тій країні люди неохоче сидять на місці — вони вирушають у закордонні подорожі або подорожують країною як мандрівні торговці. Багато на кого після повернення з моря ще чекає довга дорога додому через ліси й гори. Вони також намагаються примножити багатства, привезені з нашого узбережжя та інших країн, і займаються торгівлею. Торговців, однак, не запрошували до садиби Смільдрун, але й вони не просили про гостину. Ставали табором біля струмка, оточуючи вогнище важкими возами й збройними. У цій країні єдиною владою є віче, яке скликають кілька разів на рік, тоді застосовується закон, вирішують суперечки та радяться. У повсякденному житті їм достатньо зброї в руках. Ці люди торгують і купують тоді, коли знають, що битися чи відбирати товар силою їм невигідно. Тому вози купців ставали подалі від дворища на знак того, що вони не будуть на нього нападати, але не відкладали зброї, показуючи, що чіпати їх також не варто.

Я пішов до табору купців, аби віднести шкури, які Смільдрун збиралася продати або обміняти. Продавці мали на возах цвяхи, навершя сокир, ножі та наконечники стріл, а також багато інших товарів. Швидко сталося так, що в Дракониці прокинулася жінка, і її повністю захопило розглядання кольорових ниток і стрічок, хусток і прикрас, тож вона перестала мною цікавитися. Своєю чергою чоловіки, які прийшли разом із нею, були зайняті торгуванням за хутра і розпиванням з купцями рогів жовтневого пива.

Я підійшов до високого чоловіка, одного з тих, що охороняли вози, у якого на видовженому щиті був намальований знак, який я вже бачив раніше на подертій куртці Снакальді на прізвисько Сердечна Долоня. Дві кінські голови, схрещені шиями, ніби тулилися одна до одної. Знак Людей-Коней. Я подав йому кухоль пива, який налив перед цим, а ніхто не звернув на це уваги.

Я вказав на знак на його щиті й сказав лише:

— Снакальді Сердечна Долоня. Знаю Снакальді. Снакальді добрий людина.

Він прийняв кухоль і подякував, але ім'я, яке я назвав, не справило на нього великого враження.

— Снакальді? Не знав. Мабуть, хтось із Дубової Пристані. Це був наш?

Я нову вказав на знак на щиті.

— Він Люди-Коні. Він тут померти. Може, ти сказати родині? Не треба добрий людина лежав, як пес.

Чоловік уважно подивився на мене, а потім поставив кухоль на борт воза й стишив голос.

— Хочеш мені щось розповісти, хлопче? Тут загинув один із Людей-Коней? Розповідь? — останнє слово він вимовив дуже чітко.

— Не вміти розповідати, — відповів я. — Замало слова. Скаже як зможе. Снакальді вертатися додому. Украсти коня вельмишановної Смільдрун. Вона зловити Снакальді в рабство. У Смільдрун Рососяйна багато биття, багато роботи, мало їжа. Снакальді мати жити десять роки. Три роки працювати, часто битий. Він сказати досить, гайсфинґа. Повертатися додому. Смільдрун зловити. Бити батогом. Втирати сіль у рани, припікати залізо і вогонь. Нанизати на списи для ведмідь і повісити частокіл. Довго і страшно помирати Снакальді Сердечна Долоня. Багато муки. Його тіло порубати й кинути пси. Смільдрун зла жінка. Так не можна. Ти сказати у своє плем'я. Може, він мати родина, може, хтось його шукати, а він тепер не жити, і його дух сумувати далеко від дім. Снакальді добрий людина.

Той чоловік вислухав усе це, але я не зміг прочитати з його обличчя, що він про це думає. Однак того дня я просто посіяв перше зерно. І не мав уявлення, чи щось із нього проросте.

Що темнішими, холоднішими й коротшими ставали дні, то рідше хтось наважувався виходити за палісад дворища. Здавалося, що Люди-Ведмеді бояться темряви. Іноді з'являвся дивний густий туман, що стелився пасмами в долині, і тоді всі поспішно поверталися за вали, кидаючи всі справи, та сурмили в труби. Потім запалювали всі лампи й замикали двері. Щось наближалося разом із зимовою темрявою, щось, чого вони навіть не хотіли бачити, і я не знав, що це було. Іноді ночами з-за меж обійстя долинали дивні звуки, від яких по шкірі проступали сироти. Ті раби, які сиділи тут довше, казали, що недавно, може, рік чи два тому, прокинулося прадавнє зло, яке жило на урочищах, і звідти почали виходити чудовиська. Інші висміювали цих оповідачів, але я пригадав привида poiгo, який переслідував мене до недавнього часу, і мене обдало холодним потом.

Саме тоді загинув один із братів Смільдрун.

Туман насунувся посеред темного, похмурого дня, і Смілдрульф — так його звали — не встиг повернутися з полювання. Уночі він стукав до брами, було чути його крик, але ніхто не торкнувся до засува і навіть не глянув у той бік. Коли вранці відкрили ворота, його знайшли мертвим. На тілі не було жодних ран, жодна кістка не була зламана, але він був мертвим. Його голова була вивернута назад, замість рук із плечей росли ноги, а зі стегон — руки. Ніхто їх не відрубав і не пришив у інші місця, йому також не скрутили шиї. Він виглядав так, ніби саме таким і народився. Його очі були розплющеними й зовсім білими. Люди-Ведмеді не склали Смілдрульфу дерев'яного стосу, як у них заведено, не відправили його до свого бога, а замість цього пробили його трьома списами й віднесли на болото у віддаленій частині долини, де нам наказали вирубати лід кайлами до чорного, жирного болота й води, яка не встигла замерзнути. Там йому відрубали голову й усі кінцівки, виклали їх у нормальному порядку й пробили списами, занурюючи тіло глибоко в мул. Потім ми з великим поспіхом повернулися за частокіл, тричі перетнувши замерзлий біля берегів струмок. Після цього Люди-Ведмеді пили кілька днів, але не на честь померлого, а зі страху. Після цього його імені більше ніколи не вимовляли.

Тоді я не бачив жодного роіго, хоча іноді помічав якийсь рух краєм ока, знаходив дивні сліди на снігу. Також на власні очі бачив, що сталося зі Смілдрульфом, і не можу пояснити це інакше, ніж тим, що це спричинило одне з імен богів.

Однак мені досі не вдавалося зрушити з місця. Ми були рабами без жодного значення. Коли не завдавали клопоту, нас просто не помічали. Коли щось не подобалося — карали. Я повинен був це змінити.

Поява «холодного туману», як вони це називали, мала одну добру рису — він виганяв тварин із лісів і гір, як це буває під час пожежі. Іноді вдавалося їх уполювати, і незабаром комори у дворищі були заповнені під зав'язку.

У такий спосіб до нашої долини прийшло стадо диких коней.

На світанку їх помітив вартовий з вежі над брамою. Відразу ж затрубили в роги й зібралися, а в мене завмерло серце, бо я був певен, що знову втекла людина, попри те, що лежить сніг, і що знову доведеться дивитися на страту. Якусь жахливу мить я думав, що це Бенкей, поки він не вийшов із нужника, аби запитати, що відбувається.

Стадо потрапило в долину через високий перевал — той самий, яким сюди потрапили й ми, і практично було в ній ув'язнене. Долина виглядала як велике корито, з обох боків оточене гірськими хребтами. На схилах тягнувся ліс, гірські луки й поля. З долини можна було вийти ще одним перевалом, який називали «нижнім», з порогами, по яких спадав струмок, але дорога, хоч і легша, ніж через «верхній», була вузькою, скелястою і не підходила для сполоханого стада диких коней.

Коли стадо помітили, воно паслося на лузі далеко по інший бік від струмка, його ледве можна було зауважити біля підніжжя гір, але вартовий мав гострий зір. Відразу ж відправили вершників в різні кінці долини, і незабаром на обох перевалах стояли селяни з мотузками, рогами й барабанами, а дехто навіть тримав у руках казани та ложки, щоб відлякувати стадо, якби воно захотіло перейти через перевал. Нам також наказали вийти з дворища, всі метушилися, сідлаючи коней, прив'язуючи довгі аркани, а Смільдрун, яка штовхалася й роздавала стусани домочадцям, ще більше посилювала безлад. Спостерігаючи за цим хаосом, я зрозумів, що ці люди пихаті, занадто впевнені у своїй силі й легко можуть бути захоплені зненацька. Це могло коли-небудь стати мені у пригоді.

Того дня було вирішено, що обійдемося без їжі, і незабаром ми пробиралися по снігу разом із вершниками, намагаючись загнати стадо кудись, де його можна буде впіймати арканами. Однак долина була великою, і, крім гонитви до знемоги, з цього всього мало що вийшло.

Стадо налічувало двадцять три коні. Це були дуже красиві тварини, набагато більші за наших, усі тигрово-брунатної масті, але жеребець, який їх вів, був повністю золотим. Він виглядав як істота з казки: із закрученими назад рогами, серпоподібними виростами, широкими грудьми, горбоносою головою і вигнутою, як в орла, шиєю. Коли він розганявся, ведучи за собою стадо, я відчував, як тремтить земля. Всі ми, хто гнав коней пішки, фактично лише безпорадно бігали з місця на місце. Брати й кузени Смільдрун, а також вона сама, даремно намагалися оточити стадо, яке бігло, весь час утримуючи той самий видовжений стрій, і змінювало напрямок краще, ніж вишколені коні важкої кавалерії.

Бенкей увесь час хихотів, спостерігаючи за зусиллями людей. На превелике щастя, ніхто не звертав на нас уваги.

— Тільки поглянь на них! — зареготав він. — Вони весь час їх лякають! Дивись... дивись на цього дурного козла Смілурфа! Він переслідує жеребця! Не вірю... Зараз заступить йому дорогу і спробує схопити його арканом!

Велетенський провідник стада ухилився від аркана, який свиснув над його головою й зачепився лише за один ріг. Жеребець смикнув головою, і Смілурф із відчайдушним криком перелетів через голову свого коня. Дикий кінь розвернувся на бігу і вдарив задніми ногами, збивши коня Смілурфа на бік, а в самого вершника влучивши в повітрі. Велетенський, бородатий кузен Смільдрун покотився по землі зовсім безвладно, і мені здалося, що він уже не встане.

Наступний вершник, довгокосий юнак на ім'я Смілле, мчав паралельно зі стадом, видаючи дикі бойові крики й розкручуючи над головою аркан. Вони мчали вздовж струмка, де берег був справді високим, принаймні на зріст людини, але Смілле не відводив очей від жеребця, готуючись до кидка, і не дивився, куди їде. Табун тим часом відтискав його все ближче до скелястого берега потоку, щораз пришвидшуючи біг. Коли Смілле закричав і кинув аркан, коні різко звернули, а він полетів просто на скелі та крижані валуни.

Бенкей сміявся так, що навіть мусив прилягти на землю.

— Ох, дайте мені пива і бакхуну, — прохрипів він. — Хочу сісти й подивитися на це все! Я так не сміявся, відколи в моєї тітки в спідниці завелися мурахи!

— Вони щось роблять не так? — запитав я, хоча було очевидно, що все йде не за планом. — Ти зробив би інакше?

— Ох, як шкода, що лежить сніг, — хихотів він. — Бо вони могли б іще підпалити траву!.. Не можу!.. А зараз... — вказав пальцем. — Дивись... Травлять їх псами... Не можу... Боги...

Справді, Люди-Ведмеді знову спробували загнати коней у місце, де з одного боку їх затримали б скелі, а з іншого — стіна густого лісу та схил. Коло піших рабів, що кричали й били палицями по залізних казанах, вершників та людей, які тримали на ланцюгах лютих собак, схожих на волохатих скельних вовків, перекривало їм шлях. Ми йшли разом із цим натовпом, кричали, били в барабани та свистіли. Найбільше галасував Бенкей.

— Так! Лютуйте, брати! — кричав він амітрайською, своїм степовим наріччям з околиць Саураґару. — Йдуть вовки! Треба захищати лошат! Топчіть їх усіх! Розривайте зубами! Напийтеся крові!

Стадо спробувало вирватися з пастки, женучи вздовж лісу, а тоді Люди-Ведмеді спустили псів, аби ті перекрили їм дорогу. Коли ж коні раптом почали бігати колами, почулися радісні вигуки. Мене лише здивувало, що Бенкей теж кричав разом із ними.

А потім я зрозумів. Коні бігали колами не тому, що впали в паніку й не знали, куди тепер рухатися. Табун побачив, як на нього з гавкотом і ричанням мчать пси. І перетворився на фортецю.

Усередині стояло щільне коло лошат і старих кобил, повернутих головами всередину. Навколо них бігли молоді й сильні кобили, а ззовні — жеребці. Вони весь час оточували зібраних усередині молодих, утворюючи обертове коло, і зовсім не виглядали наляканими. Бігли коротким неквапливим галопом — таким, яким командир об'їжджає стрій своїх воїнів перед битвою. Тоді я зрозумів, чому радіє Бенкей, і перестав бігти.

Перший собака скочив на галопуючого коня вбивчим високим стрибком, але кінь став дибки і ліниво труснув копитами. Пролунало жахливе скавучання, на каміння бризнула кров. Наступний кінь просто витягнув шию і клацнув потужними щелепами, а потім підкинув собаку в повітря. Інший пес спробував атакувати ноги, але отримав потужний удар задніми копитами.

— Хайая! — закричав Бенкей. — Два смердючих бородатих кабана і три собаки! За один день! Далі! Далі, ловімо коней! Незабаром усе буде скінчено. Повернемося тільки до дворища по свої речі, підпалимо його й можемо йти на північ!

Проте почало смеркати, і Люди-Ведмеді втратили бойовий дух. Я чув, як Смільдрун кричить, що на обох перевалах мають палати вогнища, і що люди мусять там чергувати до ранку. Це нікому не сподобалося, бо всі боялися холодного туману, який виходив з урочищ, і я мав надію, що вона відправить туди нас, що дало б нам чудовий шанс на втечу. Але цього не сталося, і на перевали проклинаючи все на світі пішли селяни, яким вона пообіцяла за це по марці сріблом.

— Ти зміг би спіймати цих коней? — запитав я в Бенкея, що засмутився, побачивши, що Смілле і Смілурф залишилися в живих, і їх везуть на санях, хоча один із них безсило лежав із білим як сніг обличчям, а інший хрипів і кашляв рожевою піною.

— Не сьогодні, бо вони надто розлючені, — відповів він. — І не завтра. І зовсім іншим способом.

— Скажи мені як, — сказав я на це. — А я скажу тобі, що ми зробимо.

А коли ми ввійшли до дворища, я пішов просто до Смільдрун.

— Я й мій брат Бенкей спіймати коней для вельмишановна Смільдрун, — сказав я, покірно схиливши голову. — Ми вміти. Ми амітраї. Вміти коні.

— Замовкни, місячний пес! — заверещав Удулай і вдарив мене своїм прутом під коліна. — Як смієш говорити до Дочки Землі! До шляхетної Смільдрун! Що б ти там не хотів патякнути, мусиш спершу сказати мені, а потім я...

Він замовк, бо Смільдрун видала якесь люте гарчання і вдарила його кулаком в обличчя. Удулай страшно завив, перекидаючи корито, і врізався спиною у ворота хліва. Я все ще стояв, покірно схиливши голову, але з-під ліктя бачив, як він корчився в болоті, розмазуючи кров по обличчю. Це видовище здалося мені дуже гарним.

— Я й мій брат Бенкей вміти коні, — повторив я. — Спіймати їх для прекрасної Смільдрун.

Вона виставила вперед велику, червону від морозу стопу і сперлася нею об моє підборіддя, піднімаючи моє обличчя вгору.

— Говори, хлопче, — сказала вона.

І я почав говорити.

Наступного дня ми всі вирушили з санями до молодого лісу рубати жердини, а потім будувати загороду. І цього разу все було інакше, ніж зазвичай, бо Бенкей розповідав мені, як будувати, а я перекладав це своєю начебто кулявою мовою Людей-Ведмедів. Ми не мусили надто важко працювати, керували роботами, показували й тільки час від часу бралися за сокири й тесла. Нам також дали кашу зі шматочками в'яленого м'яса і по кухлю кислого молока, а потім — і пива, а Удулай тримався від нас подалі, буркочучи під ніс і прикладаючи жменями сніг до свого фіолетового набряку.

Наступного ранку, коли все було вже готово, ми обоє вийшли перед браму граду, а за нами — решта з арканами й луками в руках на випадок, якщо нам спаде на думку тікати.

— Наразі я все зроблю сам, — оголосив Бенкей, знімаючи стару куртку по якомусь хлопчакові й заплямовану сорочку. Залишився лише в подертих хутряних штанах і чоботях. Я дивився, як він іде по снігу напівголий, худий і жилавий. Знайшовши свіжі сліди кінського гною, він вимазав ним груди й шию. Ми вирушили далі по камінню через струмок, а потім довго йшли по засипаних снігом луках. Люди-Ведмеді йшли за нами півколом, але не галасували й трималися на відстані, як ми й наказали.

Стадо копалося в снігу на відстані пострілу з лука від нас. Бенкей підняв руку, і ті, хто йшов за нами, зупинилися. Він віддав мені свою куртку, шапку й сорочку, а потім наказав чекати й рушив просто до коней.

Побачивши його, жеребець-провідник насторожився, видав попереджувальне іржання й тупнув, нахиляючи голову. Бенкей, однак, продовжував іти, але дуже повільно. Я чув, як він тихо наспівує якусь монотонну пісню без слів. Коли він наблизився до стада, розвів руки й далі йшов повільним, спокійним кроком.

А потім увійшов поміж коней, просто в середину табуна, і сів на скелю.

І все. Побачивши його, тварини трохи порозходилися, але за деякий час повернулися до копання в снігу в пошуках їжі. А Бенкей сидів.

Минув якийсь час, який здався мені цілою епохою, мої ноги змерзли в повстяних чоботах, а він повільно витягнув з-за пояса кілька довгих шматків сушеного м'яса, поламав і порозкидав навколо себе. Коні швидко знайшли їх і з'їли, а через ще один надзвичайно довгий проміжок часу, коли я вже почав старіти, вони почали обережно його обнюхувати.

Він довго сидів там на скелі, оточений морем спин, голів і насторожених вух, та не рухався. Аж урешті привернув увагу золотого жеребця. Жеребець розштовхав кобил, легенько куснув одного з коней за шию і врешті-решт дійшов до скелі, на якій сидів Бенкей. Тоді вивідник устав, повернувся до нього спиною й пішов, знайшовши собі іншу скелю. Здалеку я чув, що він продовжував наспівувати.

Це повторювалося кілька разів — стадо починало збиратися навколо, коли Бенкей розкидав у снігу м'ясо, а коли з'являвся провідник стада, він відвертався і йшов геть. Було видно, що жеребець стає дедалі більше зацікавленим та здивованим, але не боїться і не сердиться.

Зрештою, він почав ходити за Бенкеєм крок у крок, витягнувши до нього голову й намагаючись його обнюхати. Близько полудня вивідник раптом розвернувся і дозволив жеребцю підійти до себе, а потім витягнув з-за пояса останній шматок м'яса й простягнув його на долоні коню. Потім розвів руки та знову почав наспівувати, похитуючись із боку на бік.

Я не знаю, чи справа була в пісні, яку він наспівував, чи в його поведінці, але жеребець, який спочатку недовірливо придивлявся до нього з відстані у кілька кроків, теж почав кивати головою, повторюючи ці рухи. Через деякий час здавалося, що вони танцюють.

Усе це тривало довго, й люди Смільдрун уже сиділи на колодах і каменях, загорнувшись у хутра й попиваючи підігріте в казанку пиво з корінцями та медом. Я промерз до кісток і не розумів, як Бенкей це витримує, будучи напівголим.

Але він стояв там і танцював із жеребцем, за деякий час тримаючи голову прямо біля його морди, в зоні досяжності потужних щелеп. Вони дивилися один одному в очі, Бенкей наспівував і тримав руки з обох боків великої голови, але не торкався його, хоча кінь рухав головою так, ніби Бенкей штовхав її руками.

Потім Гебзаґал зробив крок назад і плавно провів руками, а жеребець повалився на бік, хоча Бенкей навіть його не торкнувся. Люди-Ведмеді зірвалися на ноги, але їхні крики радості одразу стихли, коли вони пригадали, що нічого не вдасться, якщо вони не будуть сидіти тихо. Я глянув на них і побачив, що нестерпний товстий Сміґральд, який стояв поруч із матір'ю, від здивування роззявив рота й округлив очі. Саме цього я й прагнув.

Тим часом амітрай підійшов до жеребця і став на нього, як на камінь. Зробив кілька кроків по великому, вигнутому тулубу, обережно сів на нього верхи, а потім ліг, спершись тулубом об кінську шию, і завмер.

Через якийсь час жеребець струснув головою, наче прокидаючись, і підвівся. Бенкей обійняв його шию й дозволив себе підняти, а потім перекинув ногу через спину і випростався. Жеребець здригнувся й кілька разів підскочив, побіг уперед, але не виглядало на те, що він хоче скинути вершника. Вони просто їхали разом.

Це тривало досить довго, після чого Бенкей зіскочив з коня і відійшов, ніби нічого не сталося. Жеребець глянув йому вслід, нашорошивши вуха, і заіржав, ніби ставив якесь питання, але вивідник ішов повільно, не озираючись. Кінь витягнув шию вперед, вищирив зуби й рушив за ним. А Бенкей продовжував іти. Він перетнув луку, пробираючись крізь сніг, а я залишився, спостерігаючи, як стадо спочатку дивиться на жеребця, який іде за Бенкеєм, а потім поступово рушає за ним довгим, витягнутим шиком.

Бенкей перейшов струмок, перескакуючи між камінням, а потім відійшов ще трохи й зупинився, чекаючи, поки коні підуть за ним, але не озираючись.

Коли стадо перейшло річку за своїм провідником, я піднявся, забрав речі вивідника й пішов останнім. Бенкей знову почав іти, просто до великої загороди з жердин, яку ми побудували напередодні, й завів коней між огорожі, де стояли годівниці з подрібненим зерном, змішаним із кістками та шматочками м'яса.

Він дійшов аж до протилежного кінця огородженого пасовища, а коли останній кінь пройшов крізь вхід, мені залишилося лише пересунути балки й зв'язати їх на місці.

Бенкей видерся на огорожу, сів на жердину біля годівниць і почекав, поки жеребець підійде й витягне морду до його обличчя. Тоді він погладив коня по голові й шиї, переліз на інший бік огорожі й підійшов до мене, щоб узяти сорочку й хутро.

Він був аж синій від холоду і стукав зубами так, що не міг вимовити жодного слова. Тільки тоді Люди-Ведмеді почали кричати.

Нас плескали по спинах і дали по рогу підігрітого пива. Бенкей трусився так, що ледве міг утримати кухоль біля рота. Нам обом дозволили піти в лазню, що траплялося дуже рідко. Але цього разу Смільдрун підрахувала, скільки заробить від продажу стада, і це її дуже потішило, а її гучний сміх лунав над фортецею, як звук труби.

Лазня була затишною кімнатою, викладеною світлим, струганим деревом, з величезним кам'яним вогнищем, де можна було сидіти на балках серед гарячої пари або купатися в нагрітій воді у великих цебрах. Нам дозволили сидіти там так довго, аж мороз не випарувався з кісток, і того дня нам більше не довелося працювати.

Наступного дня нам наказали прибрати захаращену комору біля стайні, а потім перенести туди свої речі. Нам навіть дали залізний плоский казанок на ніжках, у якому ми могли розводити вогонь, тому ми зробили димар під дахом, аби не задихнутися. Далі нас відправили до коней, і відтоді ми мали доглядати за ними, годувати, тренувати й об'їжджати, щоб вони були готовими до продажу навесні. У нас обох було багато роботи, але легшої, ніж те, що зазвичай нам доручали, і ми могли проводити весь день поза дворищем під наглядом вартового на частоколі, який мав при собі лук і трубу, тож вони були спокійні, що ми не втечемо. Крім того, стало так холодно, що ми не вижили б у горах, навіть якби вдалося уникнути переслідування.

У цей час Бенкей навчив мене приручати коней так, як це роблять степові кочівники, а також доглядати за ними, визначати, чи будуть вони добрими верховими, лікувати, підрізати роги, доглядати за копитами й багато іншого.

— Кажуть, ти жив у Саураґарі, — сказав я. — Звідки ж ти знаєш стільки про коней?

— У мене були родичі серед кочівників, — відповів він. — І я провів із ними багато часу. Але потім вирішив шукати щастя в місті, де життя мало бути легшим, заможнішим і цікавішим. Лише останнє виявилося правдою.

Коли ми носили корм або прибирали гній із загорожі, за нами спостерігав лише вартовий, але коли ми об'їжджали коней, завжди десь неподалік перебував Сміґральд, спостерігаючи за нами своїми водянистими очима. Відбувалося саме те, чого я хотів.

Коли син нашої пані крутився поблизу або сидів на огорожі, Бенкей робив те, що я йому наказував.

Їдучи на великому жеребці без сідла, він ставав на його спині, перескакував з одного боку на інший або ховався під кінським животом. Коли надівав сідло і вуздечку, показував ще більше трюків, брав палицю й удавав, що це лук, показуючи, як стріляти назад, з кінського боку або з-під голови.

Сміґральд дивився на це своїми вилупкуватими очима весь день і ніколи не насичувався. Тоді він навіть забував лаяти нас, тикати загостреною палицею, коли ми щось робили, або розкидати речі копняками чи стріляти в нас із ремінної пращі. Просто дивився на коней.

Коли ж з'являлася Рососяйна, ми влаштовували інше видовище. Жеребець тоді бісився, ставав дибки, бив копитами чи брикався, видаючи дике ревіння. Усі бачили саме те, що я хотів, аби вони бачили.

Було очевидно, що хлопець понад усе мріяв осідлати того жеребця, а Смільдрун, для якої він був улюбленцем, ніколи не дозволила б йому цього зробити.

Загін, в якому ми об'їжджали коней, стояв поруч, ми зводили його окремо й по черзі приводили туди тварин, які мали звикати до вуздечки, потім до попони й сідла, а зрештою й до вершника. Проте, коли ми мали відійти, наприклад, аби привезти корм чи вивезти гній, завжди дбали про те, щоб на цьому вигоні стояв огир — самотній і осідланий, — тільки й чекаючи на вершника. Ми робили так лише тоді, коли нас виразно відкликали, і ніхто не міг би потім сказати, що нас не було в загоні.

Я робив так кілька разів, ніби встановлював пастку на річці.

А на десятий день я нарешті зміг, вийшовши за браму, кинути на землю кошик, повний бульб, і голосно залементувати.

— Жахливо! Вельмишановна Смільдрун! Жахливо! — кричав я. — Він там, на огирі, сам! Необ'їжджений! Не треба на огирі! Бідний Сміґральд.

Смільдрун жахливо верескнула і кинулася за браму, щоби побачити свого сина, безпорадного й зіщуленого в сідлі на жеребці, що мчав як скажений. Вони вже перетнули струмок і ставали все меншими, зникаючи в хмарах снігу. Кінь рвався вперед, і було ясно, що Люди-Ведмеді не мають шансів наздогнати його на своїх важких конях.

Незважаючи на це, вони кинулися сідлати своїх коней, один поперед іншого. Смільдрун уже сиділа в сідлі, коли я кинувся до її стремена.

— Вельмишановна Смільдрун! — викрикнув я з відчаєм. — Амітраї врятувати малий Сміґральд! Ми вміти наздоганяти! Благаю, прекрасна Смільдрун. Якщо огир в'їхати до ліс, бідний Сміґральд впасти на скеля! Вдаритися об гілка! Благаю! Ми самі. Багато люди, то огир налякатися і побігти ще швидше!

— То чого ти ще чекаєш, щурку! — крикнула вона жахливим голосом.

Ми з Бенкеєм кинулися до загону, і ніхто не замислювався, як це так вийшло, що коні там уже були осідлані.

— Ти коли-небудь грав у гарбаґан? — крикнув Бенкей, коли ми мчали плече в плече, намагаючись перерізати шлях огиру. Хлопець, на щастя, не падав, міцно тримався за сідло й вуздечку і верещав не своїм голосом.

— Ні! — відкрикнув я. — Я тільки бачив, як кочівники грали в палаці.

— Буде те саме! Я кину його тобі, як набитий бурдюк. Ти мусиш зловити, інакше нам кінець! Але я й далі вважаю, що буде краще, якщо ми помчимо просто до перевалу.

— Я знаю, що роблю, — закричав я у відповідь. — Ми не перетнемо другої долини, бо там села Смільдрун, а якщо навіть нам вдасться, то замерзнемо в снігах. Однак спробуємо, якщо цей виродок впаде, перш ніж ми його наздоженемо!

Огир уже трохи втомився й почав сповільнюватися, а ми мчали як вітер. Крижане повітря вдиралося в горло, перехоплювало подих, і на мить я відчув себе вільним. Ідея Бенкея просто помчати вперед видалася мені дуже привабливою. Ще мені промайнула думка викрасти малого, але це було не надто розумно. Ошаліла від страху Смільдрун ніколи не перестала б нас переслідувати.

Потім був тільки тупіт копит по замерзлій землі й шалений галоп. Ми перестрибували через каміння, оминали дерева й були дедалі ближче.

Бенкей пришвидшився і зрівнявся з огиром з правого боку, я мчав поруч із ним.

— Зараз! — крикнув він, вихилився в бік і схопив Сміґральда, який верещав і пручався, за комір і пасок ззаду, висмикнув його з сідла й перекинув через шию свого коня. Хлопець далі сіпався та вився, тому я був абсолютно впевнений, що він упаде, але Бенкей випадково зачепив його ліктем за вухом, і син Рососяної якось так обвис.

Вивідник справді кинув його мені, як бурдюк, але ми мчали поруч, тому я без особливих зусиль підхопив непритомного товстого хлопця. Перекинув його через кінську спину, як упольовану звірину, і почав поступово сповільнювати свого коня, тоді як Бенкей перескочив на спину огира.

Я їхав першим, дивлячись Смільдрун просто в очі. Вона безвладно зсунулася з сідла, наче була смертельно втомленою, а потім впала на коліна. Вхопила жменю снігу й розтерла по обличчю, дивлячись, як я під'їжджаю зі Сміґральдом, що звисав із кінської спини.

Вона виглядала страшно — як демониця. З обличчям, пурпуровим в одних місцях і білим, як сніг, в інших, її волосся обрамляло голову, наче хмара полум'я. Сльози текли з очей Смільдрун потоками, крапали з носа й викривлених від жаху вуст. Клубки снігу танули на обличчі й стікали, як слина.

Я зупинив коня, зняв хлопця і взяв його на руки.

— Живий, — сказав я. — Лише трохи вдаритися. Йому все буде добре, прекрасна Смільдрун.

— Що нам це дало? — запитав Бенкей, коли ми сиділи у своїй хатині, дивлячись на залізну миску, в якій жевріло вугілля й ліниво горіло поліно. Назовні скиглив крижаний вітер, завиваючи в димоході й січучи снігом. Наші хутряні куртки й шапки сохли, перекинуті через палиці під дахом, а в хатині, яку ми ущільнили глиною та мохом, було досить тепло.

— Наразі майже цілого печеного каплуна, — почав перелічувати я. — Глек пива й два коржі хліба. Шматок сушеного сиру, цибулину й глечик супу. Кошик торфу й оберемок дров. Це для початку. Але, крім того, це дало нам багато невидимих речей. Нові можливості.

— Ми ні на крок не наблизилися до відкритого простору, — сказав Бенкей, ретельно обгризаючи кістку.

— На відкритому просторі ми зараз помирали б від холоду, зіщулившись під скелями або зваленим деревом. Беззахисні та голодні. Ми не змогли б розвести вогню, лише слухали б завивання хуртовини й гадали б, чи це часом не виття погоні чи голодні роіго. Шановний Н'Деле мав рацію. Втеча зараз нічого нам не дала б. Ми втечемо, Бенкею. Коли повернеться сонце, сніги розтануть, і знову зазеленіє трава. І треба, щоб до цього часу ми були ситі й повні сил. Аби ми не мусили боятися кожного дня. Поки ти не зловив табуна, ми були загнані в кут, без можливості руху. Тепер із кожним днем ми стаємо важливішими для солодкої Смільдрун.

— Я дуже хотів би вбити цю жінку, перш ніж ми підемо, — вицідив він. — Я обіцяв це Гарульфу і Снакальді. А ще я хочу побачити, як згасають зміїні очі цього проклятого амітрая.

— Може, так і станеться, — відповів я. — Хоча сама втеча важливіша.

— Я з радістю дістав би ножа зі схованки, — сказав він, оглядаючи короткий, товстий шматок кістки, який витягнув із супу і висмоктав з нього шпик. — З цієї кістки легко можна зробити сопілку. Для людей у такому становищі, як ми, без свободи, бакхуну, жінок і достатньої кількості доброго пряного пива, єдиною розрадою може бути сумна музика.

— Вони швидко зацікавилися б, як ти її вирізав, — відповів я. — Ніхто не повірив би, що ти зробив це шматочком каменю.

— Та звісно, я знаю, — буркнув він і кинув кістку у вогнище, а потім на мить завмер і зморщив чоло. — Сюди хтось іде. Що це за люди такі, що їм хочеться завдавати клопоту іншим уночі в таку погоду? Ніхто ж їм за це не заплатить.

Я прислухався, але почув лише завивання вітру.

— Іде, іде, — підтвердив Бенкей. — Він худий, має повстяні чоботи й важко дихає. А щойно кашляв, і я гадаю, що це наш улюблений земляк, син хворого бактріана й водяної свині, вельмишановний Удулай Аби-Він-Сказився хоче до нас завітати.

Двері хати скрипнули й відчинилися, впустивши крижаний порив вітру, хмару снігу й Удулая, закутаного з ніг до голови в засніжений плащ.

— Ти! — гаркнув він зі злістю, цілячись у мене своєю палицею. — Місячний пес, Теркею, чи як там тебе звуть. Негайно до двору! Вельмишановна Смільдрун тебе викликає. І я сподіваюся, що...

Не встаючи з плаща, на якому сидів, Бенкей смикнув під себе одну ногу, одночасно схопившись за палицю. Удулай перекинувся через власне плече і грюкнувся на глиняну долівку, аж здійнявся пил.

— Ти впускаєш холод, — прошепотів йому на вухо Бенкей, який сидів просто за його спиною та обіруч притискав йому до горла палицю. — Це перша річ. Друга річ — треба стукати у двері, перш ніж кудись заходити. Третя річ — треба вітатися з господарями, коли заходиш до їхнього дому. Сказати: «Добрий вечір, дорогі земляки». Так, як ти, поводяться лише дикуни й повна голота з Камірсару. Я колись служив у «Сонячному» тимені й знаю, що камірсарці — не люди. Але з цього вечора ти винесеш не лише урок доброго виховання, а й те, що є багато моментів, коли тебе ніхто з тих інших не бачить. А це небезпечна країна. Вистачить одного моменту неуважності, й легко можна загинути. Протягом останнього місяця один із тих інших помер, а двоє ледве дихають, один сьогодні ледве врятувався. А народилися вони тут, не в клоачній ямі в Камірсарі. А тебе, сину козла, хто оплакуватиме?

Він відпустив палицю, і Удулай впав на обличчя, харкаючи й кашляючи. Тим часом я неохоче вдягав штани й хутряну куртку. Старий нарешті підвівся, тримаючись однією рукою за горло і жваво жестикулюючи худим кулаком другої. Його обличчя було зовсім фіолетовим, і він не міг говорити.

— Краще подумай, — порадив я йому. — Перш ніж почати лаятися й погрожувати, подумай, що станеться, якщо вранці знайдуть одного дурного амітрая в заметі, зовсім закоцюблого. Не знаєш, то я скажу тобі: нічого не станеться. Дурний старий збився з дороги в хуртовині, послизнувся й зламав собі шию. Буває.

Тож він нічого не сказав, підвівся, похмуро зиркаючи, і знову закутався у свій плащ. Бенкей люб'язно подав йому палицю, а потім різким рухом забрав її з-під руки. Зрештою ми все ж таки вийшли, і Удулай не хотів іти попереду, лише тупцював кілька кроків за мною. Мені це не заважало, дорогу до двору Рососяйної я знав. Коли ми зайшли в різьблені двері, всуціль вкриті снігом, обвітрені й обморожені, всередині мене засліпило світло, задавила задуха й оглушив шум. У великій залі стояли столи, палахкотіло велике вогнище, а брати й кузени Смільдрун сиділи навколо столу, перекрикуючи один одного та п'ючи до втрати свідомості. Молода жінка з Канґабаду, схлипуючи, на колінах збирала уламки розбитого глека, вже не зважаючи на розірвану на грудях і мокру від вина лляну сорочку.

Напівголий племінник Смільдрун хитався біля столу з піднятим рогом, промовляючи до свого дядька, що сидів на чолі столу. Смілурф був голий, увесь його торс був обмотаний стрічками полотна, а одна рука висіла на черезплічнику. Він ледве тримався на дерев'яному стільці з високою спинкою. Тільки рука, що стискала срібну чашу, здавалася живою.

— І ще тобі скажу, Смілурфе, — ревів той із рогом, — якщо тебе не поставить на ноги гаряча аміграйська сучка — така, як оця, — то навіть не знаю, чи ти кріпкий хлоп! Може, з твоїми нутрощами погано, але решта повинна рости як треба!

Смілурф намагався всміхнутися або щось сказати, але лише закашлявся, і цівка крові потекла йому по підборіддю, всотуючись у заплутану бороду.

— Я тільки хотів допомогти вам жити в страху перед Праматір'ю, — прошепотів Удулай. — Щоб ви не здичавіли, як вони. Пам'ятали, що один — це ніщо. Що добро — це завжди спільнота й заповіді Підземної. Бачиш, як виглядає життя тих, хто не знає послуху й скромності? Хочеш бути як звір?

— Веди, старче, — пробурмотів я.

Ми рушили коридором уздовж різьблених балок, аж опинилися перед дверима, оббитими рядами цвяхів.

— Відчини їх і зайди, — захрипів Удулай. — Зараз ти отримаєш урок смирення.

Тож я штовхнув двері, відчуваючи, як калатає моє серце.

У кімнаті нікого не було, там стояло велике, вкрите хутром ліжко з узголів'ям, з вирізьбленими кінськими головами, величезна шкура якогось волохатого монстра лежала на дерев'яній підлозі, а в кам'яному вогнищі тлів торф. Ще там був стояк, на якому висів напівпанцир із тисненої шкіри, здатний вмістити велике тіло Смільдрун, оббитий залізними пластинами, і шолом, що прикривав потилицю та верхню частину обличчя. На стіні висів щит, а на ньому — меч і спис. Усе це було передбачувано.

Однак, окрім цього, на гачках висіли ланцюги з кайданами, пучки ременів і кілька плетених батогів. Я міг цього очікувати в сараї біля хатини рабів або в збройовій, але в спальні? Подивився в інший бік і мало не закричав. Здригнувся від відчуття, ніби проковтнув власне серце.

На невеликому різьбленому столику стояв чорний ідол, який шкірився на мене оскаленими іклами й витрішкуватими очима Аззіни, Пані Жнив. Вагітної танцівниці з чашею, що чекала на жертовну кров. Поруч лежали ніж із обсидіану та чаша, зроблена з черепа.

Можливо, це був трофей із військового походу на наші землі?

Можливо. З-за інших дверей долинали звуки музики, я чув хихикання і верескливий, завиваючий сміх Рососяйної. Я штовхнув ці двері.

Лазня. Особиста лазня Смільдрун, велика, обкладена полірованим камінням і деревом. У лице мені вдарила гаряча пара, і якусь мить я нічого не бачив. Смільдрун сиділа на дерев'яному стільці, гола, червона від жару і блискуча від поту, вся складалася з набряклих складок, одна лежала на іншій, і я не міг сказати, які з них — її груди. Розвівши коліна, вона спиралася товстими ступнями на підніжжя й виглядала як Праматір.

Інші жінки сиділи в ряд на лавках, там була її сестра і дві кузини, а також дві рабині й ще якісь невістки. У домі Рососяйної мешкали сім молодих жінок, і всі вони, очевидно, саме парилися в лазні, коли Смільдрун викликала мене до себе. Старі жінки жили в окремому будинку і, здається, не мали великого впливу.

Я нічого чітко не бачив, бо рабиня хлюпнула ковшем води на розпечене каміння, і все знову огорнуло густою гарячою парою. Крім того, в повітрі витав різкий пряний запах.

Смільдрун глянула на мене зі свого трону, але не зробила нічого, щоб прикрити свою наготу.

— Щурку! Роздягайся, гайсфинґал! Куди це ти до лазні в хутрах!

Я роздягнувся й залишив одяг біля дверей, не знаючи, що з ним робити далі.

А потім увійшов у клуби пари, звуки арфи й голосний сміх.

Я стояв у задушливій спеці, переді мною мерехтіли розмиті силуети, звідусіль з'являлися долоні, які щипали мене або штовхали, захлинаючись нестримним сміхом. Хтось підставив мені ногу, я впав на лаву, на ряди слизьких стегон і колін, викликавши писк та нову канонаду сміху.

У носі крутило від тривожно знайомого різкого запаху.

Я раптом побачив видовжене, залите потом, обличчя однієї зі шваґерок Дракониці, з диким поглядом і такими звуженими зіницями, що вони перетворилися на чорні смужки, які розрізали бурштинові очі навпіл згори вниз.

Гаргаш.

Чорна Смола Снів.

Вони не вміли палити її в люльці чи водній трубці, тому кидали шматочки смоли на розпечене каміння, а дим змішувався з парою. Його було небагато, але я все одно відчував, як у мене паморочиться в голові.

Раптом Смільдрун, навіть не піднімаючись зі свого крісла, вдарила мене ногою в обличчя, і я впав на мокрі дошки. Біля підлоги було трохи прохолодніше.

— Вставай! — закричала вона.

Я встав, виплюнув кров, і раптом хтось ударив мене ззаду. Не батогом чи ременем, а різкою. Гнучким прутом, зрізаним з якогось куща. А потім іще раз.

І знову.

— Але ж ти брудний, щурку! — розсміялася вона пронизливим сміхом. — Треба стерти з тебе цей бруд.

Я подумав, що доля раба є важкою.

Усі вони мали різки, дехто по декілька одразу, і мені здалося, що я потрапив під коси колісниці. Спершу я не знав, що прикривати, але вистачило одного добре спрямованого удару, щоб я це зрозумів.

Різки залишали сліди, але не різали шкіру так глибоко, як батіг. За якийсь час я весь був укритий опухлими рубцями, але крові не було.

Це тривало без кінця, навколо стояли клуби пари, а мене били серед свисту різок і хихотіння, поки нарешті Смільдрун не заплескала в долоні, й побиття припинилося.

— Тепер твоя черга, — вигукнула вона. — Ти підліток, але маєш тіло чоловіка, тож покажи, що ти чоловік!

Вона кинула мені пучок різок, набагато тонших і делікатніших, ніж ті, що залишили рубці на моїй шкірі, деякі ще мали на собі листя. А потім усі знатні жінки дворища підвелися з лавок і почали підставляти тіла, щоб я їх шмагав, і навіть Смільдрун витягнула свою товсту ногу, а потім другу. Я не мав уявлення, що все це означає, просто вирішив, що як буде, так буде. Декілька з цих жінок виглядали досить привабливо, мали стрункі тіла й екзотичні видовжені обличчя, але це мене зовсім не тішило. Щось мені підказувало, що я тут загину, оскільки вони дозволяють мені бачити свою наготу. Хоч я й думав про це як про обряд у Домі Жінок в Амітраї, але ж бачив тут і статую Аззіни.

Я не шмагав їх надто болісно, гнучкі стебельця на це не надавалися, але робив, що міг, а регіт Смільдрун лунав у лазні, як квікання свині.

Коли всі дами повернулися до мене спинами, випинаючи сідниці, я крадькома знайшов викинуту різку й відшмагав їх, викликавши хоровий писк обурення, але Смільдрун сміялася так, що аж лежала на боці на своєму троні.

Вона заплескала в долоні й тупотінням вигнала жінок до іншого приміщення серед хору протестів, хихотіння й диких криків. У парі було небагато диму від гаргашу, але вони сиділи тут довго, і всі були отуманені.

А потім вона взяла глек і наповнила мені дерев'яний кухоль.

— Випий, щурку, — сказала. — Це тобі знадобиться.

Це прозвучало зловісно.

У кухлі була амбрія, змішана з пальмовим вином і дещицею смоли. Я трохи ковтнув, решту непомітно виплюнув. Смільдрун випила ковток просто з глека, а потім плюнула вином на каміння й гучно відригнула. Її зазвичай розкішне волосся було зовсім мокрим і прилипло до черепа, і вона виглядала як величезна, набрякла жаба.

Трохи подумавши, я простягнув їй кухоль, і цього разу нічого не виплюнув.

— Віддай кухоль, — одразу зажадала вона. — Ти ще замалий.

А коли я простягнув руки, вона раптом накинула на них ремінну петлю і затягнула її, а потім прив'язала до лави. Я завмер, нахилений, і спробував смикнути ремінь. Нічого не вийшло.

— Ти все ще брудний, — оголосила вона, беручи до рук різку. — Все ще брудний.

Мені зовсім не хочеться розповідати, що було далі. І навіть не йшлося про побиття, а про те, що довелося зробити змієві, що причаївся серед листя. Я зрозумів, чого хоче ця жінка, і знав, що повинен їй це дати, хоч найбільше мені хотілося її вбити, і вона викликала в мене відразу. Навіть її різкий запах, коли вона танцювала навколо мене, шмагаючи різкою, був нестерпним і мускусним, як сморід поголеної ведмедиці. Я також знав, що якщо все піде так, як Смільдрун очікує, моя доля буде такою ж, як інших молодих рабів. Вона розчавить мене, поглине й виплюне. На думку Смільдрун, для мене це була честь, але я знав, що це я повинен її поневолити.

Я пам'ятав, однак, уроки моєї солодкої вчительки та коханки. Моєї мудрої Аїни, яка колись сказала мені, що те, що відбувається між жінкою і чоловіком, — це війна.

І цього разу це справді була війна. Боротьба не на життя, а на смерть.

Вона хотіла принижувати мене, тягати по землі, дряпати й копати. Хотіла брати мене за шкірку, як цуценя. Хотіла змусити мене лизати її стопи. Хотіла змусити до всього, що тільки спаде їй на думку.

Я дозволив їй.

І використав це. Я знав, як це зробити.

І поступово підкорив її, як віск, який у моїх руках ставав дедалі м'якшим і м'якшим.

Це було жахливо й огидно. Вона в цей момент була моїм найбільшим ворогом, а я мусив бути ніжним і солодшим за амбрію з медом. Мені вдалося, бо я заплющував очі й уявляв Аїну. Відчував її запах, торкався оксамитових стегон замість загрубілої, волохатої й обвислої шкіри Смільдрун. Замість складок жиру — стрункий, зміїний стан і округлі тверді сідниці. Замість пронизливого сміху я чув голос Аїни. Відчував смак Аїни, ніби вона на мить повернулася з Дороги Вгору, щоб опинитися в моїх обіймах. Знову. Лише Аїна і я.

І на коротку мить я дав лискучій від поту Смільдрун те, чого їй ніколи не давав жоден чоловік. І одразу забрав, аби вона вірила, що я можу відкрити для неї країни щастя, щоб хотіла ще. І щоб зрозуміла, що не зможе цього вирвати силою, що за допомогою батога й ланцюгів може отримати лише те, що зазвичай.

Коли я повертався до нашої халупи, мене переповнювала огида до самого себе й до всього світу. Я знав, що отримав те, чого хотів, і що це було необхідно. І зберіг трохи гордості лише тому, що жодного разу не подумав про Воду. Ніби в такий спосіб міг її від чогось захистити. Аїна зрозуміла б одразу, і тому була зі мною, аби додати мені сил. Вода — ні.

Бенкей усе ще чекав біля вогнища, пробуючи палити різне листя у своїй люльці, але тільки кривився і за якусь мить вибивав його.

— Війна — це тріумф необхідності, — сказав він, простягаючи мені глек. — Я залишив. Пий, тохімоне.

— Якщо п'ять глеків не змили цього смаку... — сказав я, і ми обидва засміялися, хоча я — радше гірко.

Кілька днів потому під дворище знову приїхали купці й розташувалися в тому ж місці, що й завжди. Їхні вози були без коліс, знизу було прикріплено полози, воли парували під густою зимовою шерстю. Серед них я побачив дівчину, яка їхала на одних із саней. Вона мала панцир із загартованої шкури та хутряну шапку, підсилену кольчугою. На плащі було нашите коло з тканини, на якій пурпурними нитками було зображено звивисту потвору з крилами та головою хижого птаха й тулубом лева чи леопарда. Я знав, що такі створіння називаються грифонами.

Минуло два дні, перш ніж я зміг підійти до дівчини сам на сам із кухлем гарячого пива.

— Гарульф? — спитав я, вказуючи на вишивку на її плащі. — Той, хто Читає зі Снігу? Я знав Гарульф. Гарульф із Люди-Грифони. Добрий людина.

Вона насупила брови й глянула на мене згори вниз, була дуже високою. Поклала руку на руків'я меча.

— Ти знаєш щось про мого шваґра? — спитала.

Я засіяв іще одне зерно.