Господар крижаного саду. Носій долі

Розділ 6 Той, хто крокує з вогнем

Зимові дні точилися, як завжди. Разом із Бенкеєм ми доглядали за кіньми, об'їжджали їх, годували й тренували. Вивозили гній, привозили корм. Мене дивувало, чому їх не поміщають у стайню. Бенкей пояснив, що це дикі коні, що звикли до життя під голим небом, і так для них буде краще, а до стайні їх треба привчати поступово. Ми також отримували кращу їжу. Раніше вранці нам дозволяли випити кухоль води та взяти по шматку хліба, на обід видавали трохи каші, а після заходу сонця — суп із залишків, той самий, що готували для собак. Тепер на сніданок до хліба нам давали вудженицю або шматок сиру, а також кухоль кислого молока або пива. Потім у нашій каші й супі також можна було знайти трохи м'яса чи варених бульб ріпника. Часто ввечері нам дозволяли взяти глечик найгіршого або відстояного пива.

Однак що частіше ми бували ситі, то більше сумували за справжньою їжею з наших країв. Приправленою гострим перцем, корінцями й травами, за вареними з сіллю, повними борошнистих зерен качанами дурри, за золотистим, легким, як пух, хлібом, який не був кислим і не хрумтів на зубах, за соковитими шматочками ковечини, запеченими на вугіллі. За лапами черепах і тушками річкових кальмарів із вуличних грилів та яток. За квашеними оливками, руквою й білим сиром з ковечого молока. За фруктами та пряним пивом, амбрією й пальмовим вином. Я згадував страви, які їв у палаці, як-от варенички з пасолі та м'яса або суп із морських огірків. Бенкей розповідав про святкові пироги з яєць пустельних перепелів, з борошном і сливовим цукром, які його тітка пекла на каменях, і які їли з мармеладом з плодів опунцій, що росли на дюнах, і запивали ковтком свіжого молока. Він навіть скучав за солідною мискою військового хишмишу, але я вважав це перебільшенням.

Нам було краще, ніж раніше, але ми все одно залишалися рабами. Моє волосся відросло, і на обличчі теж з'явилася щетина: спочатку м'яка, а потім дедалі жорсткіша, паскудна й рудувата, як і все волосся на моєму тілі. Що гірше, волосся росло навіть не як нормальна борода, а тільки під носом і на підборідді, через що я виглядав ще дурнуватіше. Бенкей глузував із мене, особливо зважаючи на те, що я не мав як позбутися бороди, а в нього волосся на обличчі майже не росло, і він виривав поодинокі волосини, натерши пальці попелом.

— Тепер видно, що ти кірененець, Стовпе, а не паршивий амітрай, — насміхався він.

Дні в цю пору року були всі, як один. Темні, морозні та занурені в сніг, який здавався вічним. Дивлячись на сповиту білизною долину, я не міг згадати, як усе виглядало, коли покручені чорні мітли дерев носили крони листя, а схили вкривала трава. Тоді очі боліли від зелені, а тепер увесь світ складався з білого й чорного. Навіть небо було білим, як випране простирадло. Ліс стояв похмурий, голки дерев були вкриті шапками снігу, і там клубочився туман, а ночами розносилося виття роіго або скельних вовків.

Домочадці цілими днями сиділи біля вогню, пили, розважалися, гладшали й пожирали запаси. Іноді вони полювали, а м'ясо, яке вішали на жердини в спеціальних коморах, костеніло від холоду, ставало твердим, як дерево, і не псувалося. З комори зникали чергові шматки вуджених шинок, чергові діжки пива, звідти забирали головки сиру, бульби, зариті в ящики з піском, і глечики дорогоцінного сливового вина, яке прибуло з Півдня. В стодолах і зерносховищах повільно зменшувалася кількість сіна й зерна для борошна, каші та корму. Тільки так я міг орієнтуватися, що час минає. А поза цим мені здавалося, що зима прийшла назавжди, а темрява, мороз і сніг захопили світ навіки, і ми ніколи не перестанемо мерзнути.

Що кілька днів Смільдрун посилала за мною, і я змушений був відвідувати її в лазні або в алькові, щоб отримувати нову порцію болю й дарувати насолоду. Там вона заковувала мене в ланцюги, шмагала лозинами й батогом. Батіг мав широкий ремінь і не розрізав шкіру, але залишав пекучі смуги, які потім синіли. Тільки в такий спосіб Дракониця розпалювалася до чогось більшого, тому мені доводилося терпіти удари, пута, копняки, піддушування і приниження так довго, поки мені не вдавалося самому її торкнутися й повільно, вміло заволодіти її величезним тілом. Іноді це вдавалося, а іноді — ні. Однак я швидко навчився доводити Смільдрун до повного виснаження від насолоди, але скупо його дозував. Якщо минулий тиждень минув спокійно, і до нас добре ставилися, вона отримувала нагороду, якщо ж ні, отримувала мало, лише стільки, щоб не впасти в лють. Мене рятувала Аїна, яка завжди була поруч зі мною, коли я повинен був розважати Смільдрун. Я постійно поводився так, аби вона думала, що я в неї закоханий, що мене захоплює її розколисане, велике тіло, стовпоподібні ноги та схожі на наповнені бурдюки груди.

Тоді я почувався огидно, ніби облитий брудом, і гадаю, що якби не спогад про Аїну, я вже ніколи не затужив би за жіночим тілом.

Через деякий час я довів Рососяйну до того, що вона почала мені звірятися. Вона говорила швидко й використовувала багато слів, тому мені здавалося, що вона думає, що я мало розумію. Вона просто говорила так, як іноді говорять з конем або собакою, коли немає нікого довіреного, з ким можна поговорити. Іноді можна довірити секрет нерозумному створінню, і на мить на душі стає легше, тож так вона й робила.

Однак я розумів більше, ніж Смільдрун видавалося, і дійшов до висновку, що дім Рососяйної приховує чимало похмурих таємниць. Вона не говорила докладно, наче розмовляючи сама з собою, але багато про що можна було здогадатися. Я зрозумів, що вона тримає своїх домочадців під жорстким контролем, але багато з них воліли, аби її правління закінчилося. Що є якась таємниця, що могла б закінчити її правління, якби стала відомою. Що Смільдрун Рососяйна ненавидить і боїться чоловіків, якщо вони не зв'язані та не принижені. Що вона переконана, що треба стояти їм на шиї, бо інакше вони її поневолять.

Я все це запам'ятовував і намагався бути таким жалюгідним і покірним, як це тільки можливо. Лестився до неї й повторював: «Я кохаю тебе, солодка Смільдрун», а згорнутий у клубок змій насичувався, перетравлював, набирався сили й чекав, наповнений отрутою.

Я складав різні плани, з яких ми могли використати один або декілька, однак усі вони вимагали, щоби сніг розтанув, і можна було жити під голим небом. Найпростіший полягав у тому, що у відповідний момент я вб'ю Смільдрун уночі. Я міг це зробити, наприклад, несподіваним ударом в горло, зрештою під час наших забав на хутрах я знайшов би багато можливостей, а вона вже не була такою уважною. А потім я озброюся, заберу її ключі, звільню Бенкея з халупи, яка легко відкривалася зовні, скориставшись темрявою ночі, ми вб'ємо вартового і поїдемо на конях з нашого загону, на прощання підпалюючи дворище.

Інший план полягав у тому, що ми несподівано виїдемо з усім табуном коней і пройдемо через села другої долини як важка кавалерія, топчучи все, що стане на нашому шляху.

Я також міг поступово відкривати різні таємниці Смільдрун і, вміло розпускаючи плітки, остаточно пересварити між собою домочадців. Міг переконати Драконицю, що хтось із родичів посягає на її життя, а йому дати надію на закінчення її правління. Проте я все ще не знав, у чому полягає ця похмура таємниця. Мені тільки здавалося, що це якось пов'язано з Праматір'ю та Удулаєм, але я не знав, як саме.

Однак відтоді, як я мав доступ до Смільдрун, я міг багато і дедалі більше. Не міг тільки пришвидшити прихід весни.

Наші ножі вивідників, які ми приховували різними способами з моменту прибуття до дому Рососяйної, лежали в халупі, де ми жили, заховані так, що без розбирання будівлі ніхто б їх не знайшов, а моя шпигунська палиця була безпечно втиснута в товсту стріху.

Але світ спав, скутий морозом.

Однієї ночі Смільдрун пустила мені кров. Зазвичай вона намагалася тримати себе в руках, бо якщо била мене або принижувала занадто сильно, я не давав їй великої насолоди, але цього разу її понесло, і вона ненароком розбила мені голову об край ліжка. Я стікав кров'ю, а вона спочатку поцілувала мене, а потім глянула на свої руки, залиті моєю кров'ю, і розмазала її по своєму тілу. Тоді підійшла до статуетки Аззіни й змастила її лоно і зуби моєю кров'ю, а потім видавила кілька крапель крові з ганчірки, яку прикладала до порізу, в жертовну чашу.

— Це так робиться? — запитала вона. — Це богиня твоєї країни, яка живиться кров'ю?

— Згідно зі старою вірою, — підтвердив я.

— Це правда, що у вас чоловіки мусять служити жінкам?

— Згідно з культ Праматір, так. Жінки служать Матір і земля, чоловіки — Матір і жінки.

— Я хотіла би, щоб тут було так само, — сказала вона. — Удулай каже, що я така ж, як вона. Як ваша богиня. Сильна і дика. У нас усе погано. Жінка й дурний чоловік повинні домовлятися. Коли він іде в море, вона залишається вдома. А коли він повертається, вона повинна з ним рахуватися, ніби він зробив щось важливе. Саме жінка носить ключі. Чоловік повинен привозити срібло з морських шляхів, а потім мовчати й відпрацьовувати час, коли його не було. Хіба що жінка захоче поплисти в похід. У мене саме так і є. Але з тією вашою Матір'ю ще краще, і я хотіла б, аби тут було, як в Амістранді.

— Це стара віра, — відповів я обережно. — І не всі її сповідують. Але там є ще жриці та жерці з Червоних Веж. Ти повинна була б їм служити. Насправді це вони мають владу, бо говорять з Праматір'ю. Все належить їм: земля, тварини й люди.

Смільдрун форкнула. І навіть не звернула уваги, що я говорю краще, ніж зазвичай.

— Смільдрун не служить нікому. Смільдрун робить те, що хоче, і завжди так буде. Я сказала, що я така ж, як вона, — вказала на статую, — а не як звичайна амітрайка. Я тримаю амітрайок у загоні для рабів і віддаю для розваг своїм братам. За те, що вони слабкі. Я сильна. Удулай каже, що я можу призвати богиню тільки для себе. Стати нею, її втіленням на землі. Отримати її силу. Тоді ніхто не зміг би мені протистояти.

— А він сказав тобі, як це робиться, солодка Смільдрун?

Вона стиснула мої щоки й підвела моє обличчя. Насупила брови.

— Говори, щурку.

— Буває, живе жінка, яка знає найвищі таємниці, й може отримати силу Праматері. Привести її до своє тіло. Там багато таємниць, яких я не знаю, але знаю одна: така жінка повинна сама принести себе в жертву перед статуєю. Померти. З'єднатися з Підземним Лоном. Зазвичай статую годують кров'ю чоловіки, раби, непокірні жінки й вороги. Але ця жертва інша.

Я не був упевнений, що говорю правду. Якщо навіть і повторював чутки, то ніхто до кінця не знав, як це відбувається.

— Не роби цього, солодка, сильна Смільдрун, як тоді я міг би тебе шанувати, якби твоє тіло стало прозорим? — сказав я, цілуючи її стегно. — Удулаю все одно, бо думаю, що він хотіти стати жерцем, як в Амітраї. Хотіти бути тим, хто говорить з великою божественною Смільдрун і може приносити жертви. Йому навіть не шкода було б себе скалічити, бо він старий.

Змій облизнувся, насичений. Чекав.

Удулай мусив передчувати, що настала зміна, бо пізніше почало траплятися так, що за якісь дрібні провини він скуштував батога, чого зазвичай не бувало. Коли його шмагнули вперше, він був настільки обуреним і розчарованим, що не міг стримати сліз.

І сталося так, що Рососяйна одного дня вирішила, що може довіряти тільки мені.

— Ти підеш до кам'яної вежі над коморою, — сказала вона тоді. — Ніхто не повинен бачити, що ти туди йдеш. Відкриєш ключем окуті залізом двері, за якими я тримаю свої скарби й те, чого нікому не можна бачити. Там буде маленька кімната зі столом. Поставиш на стіл цей глечик і кошик із їжею. А потім повернешся до мене і віддаси ключ. А якщо скажеш комусь хоча б одне слово про те, що там побачиш, я тебе каструю, настромлю на рогатини й повішу над брамою. Запам'ятай. Смільдрун не жартує.

Вежа височіла біля комори, була наполовину збудована з тесаних каменів і могла б витримати облогу або пожежу. Досі я думав, що вона служить саме для цього, а також що там знаходиться скарбниця. Вона завжди була замкнена, стояла в найбільш віддаленому місці від брами, і ніхто туди не ходив.

Деякі з рабів стверджували, що там живе щось страшне, що охороняє скарби Дракониці.

Я вже встиг побачити у країні за горами чимало, і щось таке видавалося цілком імовірним. Спочатку думав, що вона тримає у вежі потвору з урочища, можливо, навіть роіго. Але Смільдрун наказала мені принести туди важкий кошик із кришкою і глечик пива. А це означало, що там мешкає щось живе, що мусить їсти й пити. Тож я підозрював, що це Людина-Ведмідь. Істота, яку називали ніфлинґ, хоча досі я не бачив, аби її поїти пивом з глечика.

До вежі я пішов у ранніх сутінках, і двір за стайнями був уже зовсім порожнім, хоча в іншу пору року це було б лише пообіддя. Двері в кам'яній стіні вежі були маленькими, але товстими, зробленими з потужних дощок і окутими залізними смугами, а відчинялися великим, як моя рука, ключем. Внизу знаходилося тільки кругле приміщення, заставлене бочками та скринями, а маленьку кімнату зі столом я знайшов набагато вище, піднімаючись крутими дерев'яними сходами. Кімната займала, мабуть, чверть вежі, й там був тільки дуже низький дерев'яний стіл, що сягав мені до колін, камін у ніші стіни з отвором для видалення диму, й вузьке вікно з видом на гори. На столі стояв порожній глечик і кілька дерев'яних мисок, навколо лежали крихти хліба й кілька обгризених кісток, але нікого не було. Я забрав порожній глечик, позмітав відходи, залишив повну посудину і кошик, а потім пішов звідти, не зустрівши ані людини, ані монстра, ані роіго. Що б там в тій вежі не жило, і до чого воно могло мені придатися, мусило зачекати, поки Рососяйна переконається, що мені можна довіряти, і пришле мене туди знову.

І справді, через три дні вона знову наказала мені йти до вежі, але цього разу чекала на мене там. Вона відчинила інше приміщення, яке наказала прибрати. Це була чергова тісна кімната з великим ліжком, з якого я знімав аж тверді від бруду, вкриті плямами простирадла і міняв гнилу солому в матраці. Ці речі ми потім спалили в старій бочці, що стояла в кутку двору, вона також наказала мені винести жахливе смердюче відро з відходами й, нарешті, підмести кам'яну підлогу, а потім запалити вогонь у каміні. Цього разу я теж там нікого не зустрів.

Іще кілька разів я підіймався до вежі зі схожим завданням, і завжди кімната, яку я мав прибирати, або та, де я залишав їжу і глечик, були порожніми. Тільки іноді мені здавалося, що чую шелест або шурхіт десь за стіною. Звучало це так, ніби хтось тягнув по землі важкий мішок.

До того часу я не звертав особливої уваги на вежу, але тепер часто дивився на неї, бо її таємничий мешканець цікавив мене і не давав спокою. Раз у сутінках я помітив дивний, скручений силует під квадратним дахом вежі, одного разу в вузькому вікні мигонуло щось біле, схоже на череп.

Окрім цього, я ділив свій час між конями на засніженому загоні, домашніми роботами й спальнею або лазнею Смільдрун, де вона принижувала мене різними способами, а я показував їй тонкощі змагань між чоловіком і жінкою та запевняв у своїй сліпій відданості.

Додатково була ще зима, яка здавалася вічною, як сама смерть. Іноді, коли я виходив до загону, щоб доглядати й тренувати коней, мені хотілося перестрибнути через огорожу й бігти без кінця, поки не побачу сонце та не буду вільним. Бенкей відчував те саме, і часто траплялося, що хтось із нас застигав із вилами або кінською вуздечкою в руках та дивився на шматок неба, який виглядав з-за хмар, або на гірські вершини.

Як для раба, я мав значну свободу, хоча це зовсім не приносило мені полегшення. Я міг зайти до великої кухні й узяти щось поїсти, а рабині, які там працювали та вважали мене улюбленцем господині, не звертали на це уваги. Одна з них, уродженка Канґабаду, Хасміна, кремезна жінка середнього віку, навіть сама підсовувала мені ласощі, вважаючи, що я закінчу так само, як багато улюбленців Смільдрун до мене. Кажуть, їх було вже кілька, і вони не прожили довго, бо набридали їй або починали дратувати. Те, що я сказав, мало значення, бо хтось колись не зачинив собаку. Одного з великих, кошлатих чорних як ніч псів Смільдрун, що нагадували скельних вовків. До цих бестій нікому не можна було наближатися або заводити з ними дружбу. Вони служили для битв, для облав на звірів під час полювань, ловів на рабів-втікачів і охорони двору. Я саме йшов до вежі з глечиком та кошиком, і на маленькому подвір'ї за стайнями не повинно було бути собак, але хтось цього не догледів. До двору вів вузький прохід між будівлями, іноді закритий залізною ґраткою. На маленькому дворі був один з виходів із псарні: все було влаштовано так, що, відкриваючи або закриваючи проходи, домочадці могли спускати собак в одні частини двору, залишаючи інші закритими. Щойно зайшовши на подвір'я, я помітив, що двері відчинені, але занадто цим не перейнявся. Здавалося, що собаки мали бути замкнені в закутку під самим частоколом або всередині псарні, особливо враховуючи те, що одна сука ощенилася. Я помилився. Хтось забув про одного пса, забув замкнути ґратку на маленьке подвір'я, а потім ще випадково замкнув ті двері, через які я зайшов. Мабуть, хтось чекав неподалік, ховаючись у темряві, а коли я зайшов на двір, тихо зачинив двері, бо я нічого не помітив.

Врешті я опинився в пустій частині двору, на очищеному від снігу аж до бруківки майданчика, у квадраті стін із зачиненими господарськими приміщеннями, сам на сам із кошлатим чудовиськом, чия голова сягала мені майже до грудей, а палаючі очі й величезні ікла дивилися просто в обличчя. Пес наїжачив шерсть на шиї, піднявши шипи, що росли вздовж спини, притиснув вуха і видавав глибоке, горлове гарчання. Я стояв абсолютно нерухомо, не маючи уявлення, що робити.

Дуже швидко він вирішив за мене і кинувся в мій бік, скрегочучи кігтями по бруківці. Я кинувся до ґратки, але зауважив, що вона замкнена на засув. Я не міг до нього дотягнутися, але й на ґратку піднятися не намагався. Над хвірткою була суцільна кам'яна стіна, по якій я не зміг би вилізти, а пес відразу мене стягнув би.

На подвір'ї не було нічого, що могло би послужити за зброю, і нічого такого у мене не було при собі. Нічого, крім власного одягу, кошика з їжею і двоквартового глечика пива з корком.

Важкого глечика.

Я боявся ним кидатися, бо якби промахнувся, втратив би єдиний снаряд. Замість цього я кинув кошик із їжею. Влучив псу просто в голову і досяг тільки того, що він зупинився, аби розірвати кошик, а потім відчув запах м'яса, юшки й хліба. Поки він ласував їжею, призначеною для мешканця вежі, я побіг у протилежний кут двору, якнайдалі від нього, і розстібнув пояс, яким був підперезаний кожух. Я застібнув пояс на ручці глека, а кожух зняв і обгорнув навколо лівого передпліччя, слухаючи, як кістки тріщать у пащі бестії, ніби сухі гілки. Пес їв заледве мить, зиркаючи в мій бік, а потім, ледве проковтнувши, видав кілька хрипких риків люті й знову погнав на мене.

Я чекав до останньої миті, стоячи зовсім спокійно, з глечиком на поясі й кожухом на іншій руці. Пес кинувся на мене, спочатку схопившись щелепами за згорнутий кожух, який я йому підставив, а я відскочив убік і, замахнувшись глечиком у повітрі, вдарив пса по голові. Удар буквально втиснув його в брук, під супровід гуркоту розбитого глечика і приглушеного кожухом виття. Я знав, що удар лише на мить ошелешив пса, тому підскочив і всією своєю вагою впав йому на спину, чуючи тріск зламаних ребер.

А потім я сидів на подвір'ї весь у поту, тремтячи й ледве ловлячи повітря, а пес корчився піді мною, жахливо скавучи, з червоною піною на пащі й вищиреними зубами, але зрештою ослаб і тільки важко дихав. Це тривало якийсь час, а коли я отямився, схопив полу кожуха, на якому лежав пес, і потягнув його назад до пустої псарні. Там я поклав його на підлогу під стіною боксу, перекинув якусь бочку, що там стояла, і порозкидав інші речі, а потім вийшов назад на маленьке подвір'я й старанно замкнув хвіртку.

Я не мав ані пива, ані їжі для мешканця вежі, тож мусив повернутися на кухню, знайти інший кошик і приготувати все заново. Як я вже казав, це було неважко, і на мене взагалі не звертали уваги, коли я брав хліб і м'ясо чи навіть спускався в підвал за пивом. Оскільки я робив це так безцеремонно й з упевненим виглядом, було ясно, що це Смільдрун мені наказала.

Того дня я більше не мав пригод, але коли знову прийшов до вежі, раптом наткнувся на її мешканця. Ніхто не знав, що сталося з собакою, який до ранку здох, але мене не підозрювали. Лише Смільдрун і, напевно, Удулай знали, що я туди ходив, зрештою, ніхто не повірив би, що жалюгідний амітрайський раб здатний голими руками вбити бойового пса.

Як завжди, я прибрав маленький столик і поставив на нього глечик та вийняту з кошика їжу, аж тут почув дивне шарудіння й човгання. Після пригоди з собакою я був насторожі, а коли розповів про це Бенкею, він за кілька хвилин підготував мені зброю. Для нас обох стало ясно, що оскільки Удулай вирішив мене вбити, він так легко не відмовиться. Бенкей знайшов шматок тканини, відрізаний від старого мішка, та круглий камінь, який загорнув у полотно так спритно, що той не випадав. А потім показав мені, як виймати його з-за пазухи одним рухом. Це все ще був камінь у ганчірці, але тримаючи її міцно за обидва кінці, ударом можна було зламати дошку. З того часу я завжди носив цей згорток із собою, і коли почув шарудіння у вежі, схопився за ганчірку, готовий завдати удару.

Нагорі було чути скрипіння й дивне шарудіння на сходах. А потім я побачив, як по них сповзає труп.

Висохлий, жовтуватий труп високого чоловіка, худого як скелет, обтягнутий шкірою, вбраного в брудне лахміття, яке колись було коштовним вбранням, прикрашеним вишивкою. Труп, який рухався. Він сповзав по сходах ногами вниз, чіпляючись за сходинки вузлуватими руками, а коли опинився на підлозі кімнати, поповз до столу спритно й швидко, як змія. Він схопив глечик і почав жадібно пити, а пиво вбиралося в його довгу, кустисту бороду й розпатлане біле волосся.

Він відставив глечик, закашлявся і сплюнув.

— Хто ти, що минулого разу дав мені чисту їжу? — запитав він хрипким голосом, дивлячись на мене з підлоги. Я стояв ошелешений, із каменем, який звисав з ганчірки в руці.

— Я Теркей, невільний, — сказав я.

— Амітрай? — Я кивнув.

— Ти не виглядаєш як амітрай, — відповів він амітрайською. — Швидше як кірененець. Я часом їх зустрічав, коли плавав до країн Півдня. Імператор, що почав будувати з імперії нормальну країну, був із їхнього роду.

— Я кірененець, — гордо сказав я, бо мені здалося, що не має значення, що йому відповім. — Мене звати Стовп, син Списника. Однак імператора повалено, повернулося правління Червоних Веж, тому я представляюся амітрайським ім'ям.

— Знаю, що вашого імператора було скинуто. Я був там тоді, бо потрапив у полон. Працював у копальні. Імператорський намісник звільнив нас і віддав усі вцілілі кораблі, а нас було майже двісті, щоб ми допомогли йому придушити заколот війська, яке перейшло на бік Праматері. Ми билися на болотистій рівнині в дельті Фіґісс проти збунтованих тименів — «Сонячного» з Камірсару і «Гнівного» з Харґадіру. Нас перемогли. Потім ми ще мали вивезти родину намісника та його двір на останніх двох кораблях, які в нас залишилися, але нас наздогнали важкі галери та взяли в полон. Я потрапив на корабель, який потім пограбував один із наших кораблів. Довго повертався додому, до моєї солодкої Смільдрун. Моєї маленької дівчинки, яку я взяв за дружину майже підліткою. Мені поламали кістки, я майже осліп у шахті, викашляв легені від кам'яного пилу, а потім блював кров'ю і солоною водою на галері, але я повернувся. До моєї солодкої. Це дуже її розчарувало. Вона вважала, що я загинув у далеких краях. Послухай, хлопче! Минулого разу ти дав мені їжу без отрути. Чому?

— Я не знав, що вона отруєна, — пояснив я. — Я випадково її підмінив, бо те, що ніс спочатку, пропало.

— У мене не так багато часу, бо в цій їжі знову є смола і трави того проклятого жерця. Незабаром мене знову охопить темрява. Благаю тебе, хлопче, викради чисту їжу, як минулого разу! Тепер іди, поїси не повернулися духи... І якщо хочеш жити, не згадуй про цю розмову солодкій Смільдрун. Вона тебе вб'є.

— Ти її чоловік?

— Я стирсман цих людей, але вони не знають, що я повернувся... Вони були в поході, вона залишилася сама... Лише невільні... Всі мертві... Мене звати Кальґард, що Крокує з Вогнем. Запам'ятай. І йди вже. Надходять духи...

Цього вечора мені було про що думати, а змій в мені шипів і непокоївся. Відтоді, коли Смільдрун посилала мене з їжею до вежі, я замінював їжу на іншу, яку крадькома брав раніше. Іноді я підкидав невеликі частини їжі з травами й смолою псам, але не надто багато. Якби вони раптово здохли, Смільдрун почала би щось підозрювати. Я дуже ризикував, але відчував, що Кальґард може бути нашим ключем до свободи.

— Імператора скинули менше ніж рік тому, — сказав я йому одного дня. — Як ти встиг усе це пережити?

— Це почалося ще до того, як повернулася Праматір і Червоні Вежі. Перші бунти спалахнули ще під час посухи, яка охопила середину країни. Це був час, коли панував хаос. А крім того, це сталося наприкінці нашої експедиції, яка почалася кілька років тому. Ми торгували, воювали, мандрували морями Півдня, не маючи змоги повернутися додому. Ми дісталися аж до Канґабаду й Червоного Узбережжя Кебіру. А коли я повернувся до своєї долини, сам один, єдиний, хто вижив, замість солодкої Смільдрун, яку я залишив у безпеці в нашому домі, то застав потвору. Товсту, жорстоку Рососяйну. Якої я не знав. Цілковито під владою гаргашу і групи амітраїв. Тоді нікого з домашніх не було на місці, а моя молода дружина керувала долиною залізною рукою. І все мало залишатися так, як вона собі задумала. У неї є власний човен, на якому вона вирушає на моря, вона поклоняється проклятій богині Амітраю і є іграшкою в руках цих двох, хоча вважає, що це вона ними керує.

— Яких двох? Тут тільки Удулай, раб.

— Він не раб. Це мандрівник. Однак прибув із кількома іншими амітрайськими Дієвцями та, мабуть, жерцями. Під проводом одного, який вміє змінювати обличчя й вимагає називати себе Червенем. Це означає, що ті пішли. Відтоді вона тримає мене у вежі. Не знаю, чому вона мене не вбила. Весь час щось вигадує, відправляє цього амітрая, щоб він нібито мене лікував, а потім знову труїть. Смільдрун ніхто не обирав стирсманкою, тільки мене. Якщо домочадці дізнаються, що я точно помер, вони заберуть у неї владу. Зараз вона править від мого імені й переконує їх, що я за морями. Коли вони вирішать, що я більше не повернуся, і почнуть бунтувати, тоді вона знайде мене живим, але таким хворим, що все одно зможе правити від мого імені. Так я вважаю.

— Знайде тебе у власному домі?

— О, вивезе вночі, отуманеного травами, і залишить на перевалі, а потім поїде туди на полювання й знайде напівмертвого мандрівника, який впав від виснаження, майже дійшовши додому. А потім знову буду правити, замкнений у кімнаті, не піднімаючись з ліжка, за допомогою своєї коханої, солодкої Смільдрун.

Я міг проносити Кальґарду їжу без отрути, і то не завжди, але не міг його звільнити чи принести йому зброю. Якби я просто відчинив йому вежу й привів поперед очі домочадців, вони просто не впізнали б його. Принаймні не за такий короткий час, якого потребувала б Смільдрун, аби убити нас обох. До того ж від трав Удулая він був занадто слабким. Відтоді, як не кожен глек і не кожен шматок м'яса приносив йому отруту, він міг сідати або якусь мить стояти, спираючись об стіну. Раніше або повзав, або лежав. Його постійно переслідували видіння та марення, тоді він не міг говорити, тільки белькотів або плакав і кидався там, де впав, як риба, витягнута з води.

Отже, я знайшов союзника, який міг бути могутнім, але поки що був безпорадним.

І знову я чекав. В полоні чорно-білих, похмурих днів.

Одного дня сніги почали танути. З дахів падали бурульки, і все було обмито крижаною водою, яка лилася зі стріх і текла струмками. Ми раділи, спостерігаючи, як із гір сходять лавини, і навіть тоді, коли нас мочив крижаний дощ.

А потім раптом вся ця вода замерзла, і знову випав сніг. А через два дні він знову почав танути.

Кальґард знову навчився ходити, хоча ноги ставив обережно і швидко втомлювався.

Я почав красти їжу, яку ми ховали в дров'яному сараї всередині в'язанок хмизу або обгортали її корою, щоб пакунки виглядали як поліна.

Вночі було чути тужливий крик птахів, що летіли з півдня. Дерева й земля почали наповнюватися соками, і те ж саме я відчував у своєму тілі.

Я викрав із комори горщик меленого лютоболотця, яким тут ніколи не користувалися, і який стояв там давно, але закоркований та залитий воском, тож, на щастя, не зіпсувався.

Бенкей знайшов біля річки кущ, чиї прямі пагони мали м'який середній прошарок, який було легко видлубати, а місцеві робили з нього свистульки. Ми ж порізали їх на трубки, які заткнули дерев'яними корками, наповнили відваром з лютоболотця й з іншого боку вставили щільно підігнаний кілочок, що потім виступав із трубки.

Достатньо було вийняти цей непримітний пристрій з-за пазухи та, прицілившись у пса, вдарити долонею по виступаючому кілочку, вбиваючи його всередину трубочки. Корок вискакував, і струмінь відвару, який пік в очі так, що навіть під час варіння з них текли сльози, бризкав на морду пса, який падав у муках і втрачав нюх і зір надовго, а іноді навіть назавжди. Тим же відваром можна було окропити свої сліди, змочивши в ньому мітлу з тонких гілочок. Цього було достатньо, щоб собака не міг підійти до цього місця тривалий час, а тим більше взяти слід.

Потім ми почали підковувати коней і щодня водили їх до кузні, до якої зазвичай нам не дозволяли наближатися. Скориставшись нагодою, Бенкей вкрав звідти три погнуті цвяхи, які потім акуратно розплескав і позагинав на кінцях. Він сказав, що може цим відкрити будь-який замок і засув у дворищі, якщо тільки матиме хвилю спокою.

Ми крали шматки мотузок і старі повстини, які зберігали під сідлами. Усюди ще лежали клапті важкого мокрого снігу, а там, де він уже розтанув, було видно жирне слизьке болото або пучки засохлої брудно-жовтої трави. Повітря почало пахнути, хоча ще нічого не росло. Бували навіть дні, коли хмари розходилися, і ми бачили шматочки блакитного неба та сонце, яке, як нам раніше здавалося, вже давно кудись собі пішло.

Наші зимові черевики з повсті, які ми носили під військовими сандалями, давно розвалилися, і нам довелося робити нові з ганчірок, шкіри та шматків повстин. Самі сандалі також довелося серйозно ремонтувати, але Бенкей упорався з цим без особливих труднощів, бо в армії це вмів кожен.

За нагоди нам навіть повернули дорожні кошики. Оскільки з наближенням весни нам належало отримати новий одяг, Удулай вирішив, що набагато економніше буде наказати нам одягнути те, що ми досі мали, і дістав кошики, які все ще лежали в коморі. Не пам'ятаю, коли востаннє щось так мене тішило. Я виймав усе з кошика, погладжував свій дорожній кухлик, металеві миски, щипчики для дурри та інші речі. У мене забрали всі гроші та ножик із роздвоєним кінцем, яким я їв, натомість лишилися чисті пов'язки, плащ із плетеного очерету від дощу, ковдра, запасне літнє взуття, дорожній капелюх і моя куля бажань. Відтоді я засинав, тримаючи її в руці, і почувався так, ніби знову ставав собою. Ніби мені потрібно було нагадати собі, хто я й куди йду.

А коли засинав, стискаючи пальцями холодний метал, я повертався в країну мого дитинства. Переді мною знову відкривалися білі, сяючі стіни того Маранагару, в мої ніздрі вдаряв запах пахучих олійок, фруктів і вуличних жаровень. Я чув музику, гонги та співи жерців різних вір, чув слова рідною мовою. Переді мною знову поставали мої близькі: мій батько, моя мати імператриця, мої брати й сестри, я бачив Аїну, Фіаллу, Тахелу та Іріссу, мого вчителя Ременя, мого провідника і друга Бруса, сина Полинника. Я знову ступав по підлогах палацу або по бруківці мого міста, під яскравим сонячним світлом, плакав у цих снах, але коли прокидався, у мене були сухі очі, і тільки на вигляд почорнілих, ущільнених мохом балок я стискав щелепи.

Коли ми отримали кошики, Бенкей був такий зворушений, що в його очах заблищали сльози.

— Надаку цієї країни кажуть нам, що настав час вирушати в дорогу, — сказав він. — Це знак. Я думаю, що твоє призначення прокинулося. Ти знову станеш Носієм Долі.

Вечорами ми обговорювали план втечі. Знову і знову, крок за кроком, одну справу, яку треба було зробити, за іншою. Ми також визначили, що це станеться в першу ніч, коли обидва місяці будуть молодими.

Ми зробили свічку з жиру, який ретельно збирали з супу, і шматка мотузки, обчислили, як швидко вона горить. Викрадали згортки білої кори, що горіла особливо легко, і яку використовували для розпалювання.

Бенкей зробив нам пастуші пращі зі шкіряних ременів, і ми зібрали запас річкових камінців.

Дні минали швидко, а підготовка заповнювала кожну нашу вільну хвилину. І не було тоді кращого видовища для нас із Бенкеєм, ніж місяці на небі, які поступово убували.

— Скоро настане час, коли певної ночі ти побачиш двері цієї вежі відчиненими, — сказав я Кальґарду. — Краще приготуйся до цього моменту. Я повідомлю тобі, перш ніж це станеться. Вже кілька тижнів ти не отримуєш отруєної їжі й знову вмієш ходити. Це буде ніч, коли ти повинен будеш довести, що стирсман залишається стирсманом, навіть коли він слабкий і хворий.

— Як... — ошелешено запитав він, насупивши брови. — Тільки Смільдрун має ключ...

— Це неважливо, — різко перебив я. — Двері будуть відчинені. Ти повинен будеш вийти та взяти дім Рососяйної у своє володіння. Це все. Я віддаю тобі свободу і твою власну долю, яку в тебе забрали. Взамін хочу того ж самого. Ми з моїм другом підемо звідси. Нас не буде, коли ти ввійдеш до своєї великої зали, щоб стати перед домочадцями. Присягнися, що ніхто не буде нас переслідувати, ані з дворища, ані з сіл у низькій долині, ніхто з твоїх близьких і ніхто з твоїх людей. Навіть тоді, якщо нам доведеться щось знищити, підпалити або когось убити. Присягни на свого надаку, якого ви називаєте Гіндом, і який охоче слухає, коли чоловіки беруть його за свідка своїх слів. Ти не будеш нас переслідувати та відмовишся від помсти за тих, хто стане на нашому шляху.

— Присягаю, — почав він, підводячись із землі, на якій сидів, але я махнув рукою.

— Не так, — сказав я. — Приклич його, як належить. Візьми медовий напій, який я вкрав. Там не більше ніж два ковтки, але лише стільки було на дні глека. Вилий трохи на долоню і приклади до землі. Другий ковток випий і підніми кулак, промовляючи ім'я Гінда, а потім скажи йому, що обіцяв і за що поручився честю. Тільки тоді я визнаю, що, йдучи, можу відчинити твою вежу.

І Кальґард присягнув переді мною, піднімаючи кулак і прикликаючи свого бога за свідка. Я не знав, чи цього буде достатньо, але ці люди шанують своїх надаку, а він говорив щиро як ніхто, і від того часу в його згаслих очах з'явилася надія.

Обидва місяці зустрілися і злилися в один, а потім і він почав зникати, як шматок сиру, до якого дісталися миші.

За тиждень до новолуння Смільдрун знову покликала мене, щоб побешкетувати на хутрах у своїй спальні, і я почувався дивно, дивлячись на її огрядне тіло. Вона все ще викликала в мене відразу, хоча я вже звик до неї та менше страждав, ніж спочатку, коли наступного дня не міг навіть дивитися в бік Росососяйної без огиди до самого себе. Однак тепер я знав, що наступного разу, коли побачу її голою, вона лежатиме в цих хутрах зі зламаним горлом або скрученим карком, і я відчував щось на кшталт жалю, особливо зважаючи на те, що, ніби передчуваючи, що станеться, вона раптом почала ставитися до мене з чимось на зразок ніжності — принаймні на свій лад.

Проте все пішло зовсім не так, як ми запланували.

У долині над струмком знову з'явилися вози купців. Важчі та міцніші, ніж зазвичай, але й купці виглядали заклопотаними та, мабуть, дуже поспішали. На продаж вони виставили лише кілька дрібниць на одному возі, з інших не зняли навіть промасленого полотна, а охоронці здавалися більш недовірливими та краще озброєними, ніж зазвичай. Вони постійно мали при собі зброю й не знімали своїх важких шоломів із захистом для шиї й носа.

Домочадці також поставилися до них насторожено: очевидно, це не був час, коли мандрували купецькі вози. До крамниці пішло лише кілька жінок із дворища під охороною своїх чоловіків та кільканадцять селян із сіл Смільдрун. Вона сама залишилася за палісадом обійстя.

Мандрівники зізналися, що вони поспішають і що залишаться в долині на дві ночі, а потім поїдуть далі.

У дворищі посилили охорону, а після заходу сонця випустили собак на зовнішні подвір'я. Нам наказали зігнати всіх коней із загону в додаткову стайню за палісадом, тим часом до новомісяччя залишилося лише три дні. Це нас непокоїло, бо наші плани виглядали дедалі гірше.

А на другий день, коли вже стемніло, ми побачили дивне сяйво на небі за нижнім перевалом. Собаки вили й гарчали, кидаючись під частоколом, і здавалося, що щось висить у повітрі. Домочадці довго стояли перед обійстям або виходили на помости нагорі частоколу, але крім дивного світла на півночі мало що можна було побачити. Деякі стверджували, що чують якийсь шум, але зрештою піднявся вітер, і почався дощ, заглушаючи всі звуки. У таборі купців жевріло лише невелике багаття, яке потім згасло, залите дощем, і запанувала цілковита тиша.

Врешті домочадці порозходилися по своїх хатах і кімнатах, і тільки собаки вили, як навіжені, а дощ шумів, омиваючи дахи.

— Ще два дні, — сказав Бенкей. — Спочатку підеш до Смільдрун і вб'єш її, коли настане година сови.

— Засув на дверях нашої халупи вже буде розхитаний, — підхопив я. — Тим часом ти підготуєш наші кошики та інші речі. Із ціпка шпигуна візьмеш мій меч. Підеш до стайні й підготуєш двох верхових коней і двох на зміну. На копита надягнеш накладки з ганчірок. Потім підеш до вежі та відкриєш замки тими своїми цвяхами. Вб'єш кожного, хто стане на твоєму шляху, а трупи сховаєш.

— У цей час ти візьмеш зі спальні та комори зброю і срібло, якщо знайдеш. Вийдеш із двору, як зазвичай, і покладеш на наші сінники в'язанки хмизу й кори, а на них — свічки. Потім зайдеш до приміщення для рабів і тихо відкриєш комору, де спить Удулай, після чого вб'єш його, а тіло принесеш до нашої халупи. Візьмеш обидва кошики й ціпок шпигуна та прокрадешся до воріт. Якщо зустрінеш собак, осліпиш їх лютоболотцем, а потім уб'єш списом з ціпка шпигуна. Вони не скавучатимуть, бо лютоболотець позбавить їх дихання.

— Ти ж приведеш коней і залишиш їх під частоколом, під прикриттям сироварні. У цей час Кальґард дошкутильгає до дворища та зайде всередину, а потім піде до великої зали. Якщо там усе ще бенкетуватимуть, тим краще. Якщо ж ні, він поставить їх на ноги, вдаривши у гонг. Вибухне великий галас. Вартовий на воротах почне цікавитися тим, що відбувається у дворищі. У цей час я підбіжу сходами, кличучи вартового по імені й кричачи, що Смільдрун за ним послала, бо сталося щось жахливе. А потім уб'ю його ножем із ціпка шпигуна.

— Я в цей час відкрию замок і зніму засув із воріт. Відчиню їх і виведу коней. Ти побіжиш за мною, і ми знову закриємо ворота, а потім увіб'ємо під них клини, які вже чекають під камінням. У цей час наша халупа і стайня вже горітимуть.

— А ми поїдемо.

— Вільні.

— Вільні. Мосукандо!

Ми потиснули один одному зап'ястя.

І в цей момент ми почули гуркіт. Важкий дерев'яний звук, ніби потужний таран ударив у ворота. Халупа була замкнена, тому я скочив на мій дорожній кошик, підтягнувся до димоходу й визирнув.

Визирнув — і побачив величезну кулю вогню. Побачив, як вона з протяжним гуркотом перетинає небо над воротами, а потім падає на середину головного подвір'я, розлітаючись на шматки й викидаючи вгору величезний стовп полум'я, схожий на гриб. Полум'я розлилося навколо, запалюючи дах стодоли та стіни сусідніх будівель, гудучи стіною жару на подвір'ї.

— Хтось вистрілив з онаґера по двору! — закричав я до Бенкея. — Це запалювальний снаряд! Двір і комора у вогні!

Бенкей вилаявся і з усієї сили вдарив по дверях. Вони затряслися, але залізний засув тримав міцно.

Ми мали його розхитати лише напередодні втечі.

Краплі запалювальної рідини падали скрізь навколо, я бачив, як на подвір'ї та стінах тліють синюваті вогники. Було чути ревіння полум'я й перші крики людей, з даху нашої хатинки почав сочитися їдкий, густий, як молоко, дим.

— Ми тут згоримо! — закричав Бенкей.

— Разом! — вигукнув я. Палаючий шматок колоди впав із даху, я розтоптав його, захлинаючись від диму. Ми стали поруч та одночасно вдарили по дверях.

— Ще раз! — закричав Бенкей. Двері затріщали, але залишалися замкненими. Ми натиснули знову, і тоді вони з гуркотом відчинилися. На диво, засув досі тримав, але ми вирвали зі стіни гаки, на яких трималися петлі. Я вискочив назовні, закашлявшись, у той час як Бенкей накинув куртку на голову і повернувся до халупи, під дах, що палав, стріляючи шматками залитої вогнем стріхи. За мить він викинув звідти мій дорожній кошик, наші ножі, а я встиг витягти палаючий і закіптюжений ціпок шпигуна лише тому, що в цей момент горіла солома з іншого боку даху.

Бенкей упав усередині, тому я заскочив до халупи, як у піч для випікання хліба, почув тріск, з яким загорілося моє волосся, схопив вивідника під пахви й витягнув на подвір'я. Хтось пробігав у світлі полум'я й клубах диму, жахливо кричачи. Усі тварини почали ревіти страшними голосами, і разом із гулом полум'я це був найжахливіший звук, який я чув у житті. Я знайшов під стайнею дерев'яне відро і хлюпнув водою на голову Бенкею, а потім ударив його кулаком у груди та кілька разів натиснув на них.

На поміст над воротами з пронизливим свистом посипався дощ стріл, вартовий заверещав, перекинувся через огорожу й гепнувся на брук подвір'я, як великий наповнений буклак.

На головному подвір'ї металися чорні силуети, хлюпаючи відрами води на стіни й дах дворища, і скидали солому гаками на жердинах.

Бенкей захрипів і з моєю допомогою припіднявся, а потім зблював.

— Уже... — важко видихнув він. — Матінко, мої коні!

— Стайня далеко, — заспокоїв я його. — Їм нічого не загрожує. Ми повинні тікати.

— Ми не зможемо... якщо хтось штурмує ворота. Нас уб'ють...

— Ми повинні звільнити Кальґарда, — сказав я, піднімаючи вивідника за руку.

— Мої відмички... залишилися всередині... я не встиг.

— Щось придумаємо, — крикнув я. — Нам більше не потрібно бути тихо.

Я простягнув Бенкею ціпок шпигуна. Він схопився за кінець, повернув і витягнув меча. Я відблокував лезо списа, і ми вирушили до самотньої й спокійної вежі, що стояла на іншому боці садиби, просто біля гірського схилу, занадто крутого, щоб хтось намагався звідти атакувати.

Домочадці впоралися з пожежею, і закіптюжене обійстя без частини даху шипіло й випускало клуби пари та диму. Посеред подвір'я все ще горіли залишки снаряда, а також купи хмизу, зірваного з даху, і дошки, які не вдалося загасити. Ми пробігли збоку, і в метушні ніхто не звернув на нас уваги. Смільдрун була вбрана лише в подерту й вимазану сажею сорочку, а також мала на собі криво одягнений панцир та шолом на голові. Хтось кинув їй меча разом із поясом, який вона схопила однією рукою.

Ми відчинили хвіртку до завулка й зачинили за собою на засув.

Озирнувшись, я побачив, як щось із величезним гуркотом вдаряє у ворота, і з нашого боку раптом виріс товстий, як дишель, спис із чотиригранним наконечником. Почувся скрегіт ланцюгів, спис затріщав і раптом відковзнув углиб дверей, чотири леза, схожі на якорі, вп'ялися у балки й розійшлися, як пелюстки квітки, а потім ворота з жахливим скрипом вигнулися та вилетіли з потужним гуркотом і тріском розбитого дерева. Я побачив, як вони від'їжджають у темряву, волочені запрягом із восьми великих коней, а потім почув дикий хор криків, і у ворота ринули люди, але я бачив лише рівну стіну щитів й куполи шоломів, що виблискували над нею.

— Що вони кричать? — запитав Бенкей.

— Ім'я того юнака, що повісився, — пояснив я. — Вони кричать: «Гарульф! Гарульф!»

Ми кинулися далі. Два пси, що вискочили на нас, були вбиті відразу, ми майже не зупинялися. Одному з них Бенкей перерубав шию, а я лише наставив спис під другого, який настромився на нього власною вагою.

В одну мить я відчув, як добре знову мати зброю. Знову став людиною, яку не так легко до чогось змусити. Ще не вийшов за палісад дому Рососяйної, а вже відчув себе вільним.

На головному подвір'ї домочадці зіштовхнулися з нападниками з такою силою, що почувся оглушливий гуркіт зіткнення щитів, деякі люди з перших рядів попадали на землю, хтось перекинувся в повітрі, вибухнув пекельний крик. У мерехтливому світлі палаючих подекуди балок металися чорні силуети.

— Бенкею, двері до вежі! — закричав я у відчаї. Але він уже стояв навколішках перед замкненими воротами, як сліпець, обмацуючи замок і завіси.

— Нігтями я цього не відкрию, — гаркнув він. — Простеж, аби мені ніхто не заважав.

Він кинувся через подвір'я і почав шарпати двері якоїсь шопи, всунув лезо ножа шпигуна в щілину біля дверей, потім навалився на них плечем, штовхнув і відчинив. Зник усередині, і я чув, як він перевертає різні предмети. Сам я стояв із мечем у руці та списом, притуленим до ближньої стіни, зіщулившись у тіні й спостерігаючи за подвір'ям. Домочадці на якусь мить затримали натиск нападників і змогли збитися в тісний гурт, виставивши перед собою стіну щитів, я чув, як метал гримить об метал, як лунає гуркіт ударів тих, хто знайшов місце, щоб замахнутися в натовпі, що напирав. Бачив спини тих, хто стояв позаду, як вони впираються всім тілом, а підошви їхніх чобіт ковзають по бруку. Моторошний бойовий крик стих, чути було лише гуркіт ударів і зрідка поодинокі крики поранених.

Бенкей повернувся з шопи, несучи оберемок якогось залізяччя, якісь цвяхи, обруч від бочки та, здається, зламаний серп, після чого звалив усе це під дверима й опустився на коліна перед замком.

Від юрби у вирі битви почали відриватися окремі фігури та мчати в наш бік або розбігатися між будівлями.

Я побачив, як завулком мчить Смільді, якого я ніколи не любив, бородатий, великий грубіян, який не пропускав нагоди врізати мені ногою, тепер переляканий як дитина. Розмахуючи мечем, він мчав просто на наше подвір'я, стогнучи від страху і бризкаючи кров'ю, що юшила з розрубаного плеча. Шматок щелепи разом із зубами звисав на шматку шкіри, чвиркаючи струменями крові. Я подумав, що цього я з великим задоволенням уб'ю, аж раптом він розкинув руки й упав на пів кроку з таким розгоном, що проїхав по бруківці. З його спини стирчала коротка сокира з широким лезом.

Із галасу долинув гучний, мов сурма, крик Смільдрун: «До вежі! Всі до вежі!», зібраний у центрі натовп почав рідшати й випльовувати поодиноких людей, що бігли в наш бік.

Я тінню підскочив до лежачого Смільді, наступив йому на спину й вирвав сокиру, а потім кинувся назад під вежу, чуючи за собою тупіт багатьох ніг і знову хрипке скандування Людей-Грифонів, які кликали свого мертвого товариша.

— Всі біжать сюди, — закричав я до Бенкея. — Поспішай!

— Затримай їх чимось, тохімоне, — прохрипів він крізь зуби. Із замкової щілини стирчало кілька цвяхів, вставлений одним кінцем розігнутий обруч від малої бочки, а Бенкей сидів боком, ніби прислухаючись до чогось у замку, й обережно рухав наїжаченими шматками заліза.

— Мені потрібен час, — сказав він, сидячи із заплющеними очима.

— Немає часу! — вигукнув я у відчаї. — Я здобув сокиру! Вирубаймо їх!

— Залиш собі ту сокиру, — люб'язно порадив він, потім кілька разів постукав держаком ножа по цвяху й обережно поворушив обручем. Домочадці вбігли на подвір'я під вежею.

— Бенкею!..

У замку щось клацнуло, двері заскрипіли й прочинилися.

Ми обидва вскочили всередину й зачинили двері в цілковитій темряві.

Наосліп їх обмацавши, я зрозумів, що тут немає засува, але залишилися гаки. Можливо, засув лежав десь поруч, але в темряві я не міг його знайти. На подвір'ї під вежею вибухнув шалений галас, хтось бив у двері, не знаючи, що вони вже відчинені, було чути тупіт, крики, скрегіт і свист заліза.

— Прикривайте мене! Відчиню! — кричала Смільдрун. — Охороняйте Сміґральда! З'їм вас живцем, якщо з його голови впаде хоча б волосина!

Знову тупіт, крики, свист сталі. Глухий звук тіла, що падає, булькотливе харчання. А потім — дзенькіт і скрип ключа в замку. І прокляття, тому що відчинений замок не можна ще більше відчинити.

Я схопився за сокиру і намацав гаки на дверях та на одвірку, намагаючись увіпхнути туди держак, коли двері раптом відчинилися, і я опинився віч-на-віч зі Смільдрун. Смільдрун без шолома, червона, блискуча від крапель крові на обличчі, з дикими вибалушеними очима й вишкіреними зубами, як в Аззіни, Пані Жнив. Не роздумуючи, я схопив її за волосся і потягнув до себе, підбивши ногу копняком. Вона впала на мене своїм великим, важким тілом, ми повалилися назад, Бенкей кинувся до дверей і потягнув їх на себе, а потім зі скрипом вставив сокиру в гаки, повністю їх блокуючи. Ззовні почулися розпачливі крики та гуркіт, хтось бив у двері, хтось стрибав на них, але вони відчинялися назовні, й це не могло допомогти.

А я відчайдушно боровся на землі в цілковитій темряві, придушений тілом Смільдрун, яка впихала мені передпліччя в горло, намагаючись вирвати другу руку, товсту й слизьку, як величезна змія. Мені не вистачало повітря. Я перевернувся і вдарив Смільдрун коліном в ребра з усієї сили, потім зумів намацати її руку і вивернув її назовні в зап'ясті, відчуваючи, що вона все ще стискає великий ключ від вежі. Мені вдалося перекинути її вивернуту руку над головою і вислизнути з-під її тіла. Вона мала впасти обличчям донизу, коли я виламував їй плече, тягнучи руку вгору, але натомість сперлася другою рукою об підлогу і, хрипко скавучачи, почала згинати вивернуту руку в лікті. Я не міг її втримати, хоча тягнув обома руками, бо вона була сильною, як ведмідь. Я копнув її в голову й вирвав ключ із пальців, потім відскочив від неї, намацав у темряві замок, вставив ключ і прокрутив. А потім вирвав його із замкової щілини.

Дракониця вже стояла на ногах. У заграві пожежі, що проникала крізь вузькі вікна нагорі, я почав щось бачити в темряві — чорні силуети, які маячили в сутінках, — тож зауважив, як Бенкей кинувся на Смільдрун і вдарив її ножем, вона завила від люті й схопила його за горло, він ударив іще раз, вона підняла його однією рукою і кинула об стіну. Я почув гуркіт, з яким він упав на підлогу, ламаючи щось дерев'яне.

Я прослизнув уздовж стіни до сходів, чув, як вона важко дихає, стоячи посеред кімнати з розкинутими руками, намагаючись намацати щось у темряві. Вона стояла на моєму шляху.

Я повернувся до дверей, схопив сокиру, що лежала на гаках, і зняв її. Вона почула скрегіт заліза й кинулася до дверей, а я спробував прослизнути до сходів. Росососяйна схопила мене за ногу, я впав на сходи, зачепивши сокирою об поручні, люто відштовхнувся ногами й кинувся вгору навкарачки. Вона знала, що ключ у мене, а я хотів відволікти її від Бенкея, тож, підвівшись на ноги, побіг нагору, аж поки не зупинився на вершині вежі — круглій кам'яній платформі, накритій дахом на товстих стовпах.

Чув, як вона тупотить, переслідуючи мене, і не знав, що робити далі. У мене були сокира і ключ. Це все.

З вершини вежі я бачив, як домочадці збилися навколо дверей, і скоцюрбленого біля них Сміґральда, якого двоє воїнів захищали своїми щитами, відчайдушно чинячи опір, усюди лежали покручені тіла, розкидана зброя й порубані щити. Під частоколом наша халупа і стайня з гуркотом палали, кидаючи руду заграву на всю околицю.

Люди-Грифони атакували домочадців групами під прикриттям щитів, але решта вже неспішно блукали подвір'ям, пили воду з цебер або сідали, щоб трохи відпочити, а потім змінити тих, хто все ще рубався з домочадцями під вежею, хтось гнався за верескливими жінками, хтось викидав через вікна дворища срібний посуд, який дзвенів на камінні.

Група купців, мабуть, була лише авангардом; можливо, саме вони привезли сюди складені машини, але нападників було набагато більше.

Смільдрун випірнула з отвору в підлозі з мечем у руці, і в її погляді відбилося заціпеніння.

— Щурку! Це ти?! — підняла брови й подивилася на мене з сокирою і ключем у другій руці. — Не бійся, малий. Просто віддай мені ключ, — сказала вона найлагідніше, як могла, простягаючи руку. — Ми впустимо наших усередину. Давай... Я нічого тобі не зроблю!..

У її голосі зазвучали лють і відчай.

— Ти ж звідси не втечеш. Ти на вежі. Ну ж бо, віддай мені ключ.

— Візьми його сама, прекрасна Смільдрун, — процідив я крізь зуби та показав їй ключ, а потім сунув його за пазуху куртки й схопив сокиру іншою рукою під навершям.

Вона похитала головою та рішуче рушила на мене, навіть не піднімаючи меча. А потім ударила недбало і дуже швидко.

Я заблокував один удар руків'ям сокири, від другого ухилився, вдарив плазом, на волосину не сягаючи її обличчя, і відскочив на інший бік вежі.

Знизу залунали крики.

Одні кричали: «Віддайте нам прокляту Смільдрун, і ми вас залишимо!», а інші: «Впусти нас, Смільдрун!» Спис пролетів просто над балюстрадою вежі й зник з іншого боку, кілька стріл просвистіли поруч, дві вп'ялися в балки даху.

Смільдрун безпорадно роззирнулася, а потім раптом стрибнула в отвір і з гуркотом збігла сходами.

— Виходь, кривава Смільдрун! Спробуй стати до битви з кимось, хто не скутий! — кричав хтось унизу. Інший знову скандував ім'я нещасного Гарульфа.

Домочадці скористалися моментом перепочинку і збилися в прикриту дахом зі щитів групу, як колонія морських рачків, виставивши назовні лише вістря списів.

За мить Рососяйна знову з'явилася на вершині вежі, волочучи перед собою закривавленого безвладного Бенкея. Він ворухнувся і слабо застогнав. Вона труснула ним, як мисливський пес впійманою здобиччю, а потім перевернула набік і притиснула лезо меча до його живота.

— Ти нікуди звідси не підеш, — сказала вона. — Але він піде. Просто вниз. Віддай мені ключ, або я розпорю йому живіт. Віддай мені ключ, і я дозволю тобі стрибнути. Зроби це, віддай мені ключ, щурку. Адже там унизу Сміґральд. Він там внизу. Ну, давай! — раптом закричала вона з люттю. — Або дивись, як я його патратиму!

— Добре! — закричав я у відчаї, бо справді не знав, що робити далі. — Пусти його, і я кину тобі ключ!

— Кинь ключ, і я його відпущу!

Я витягнув ключ із-за пазухи й виставив за балюстраду вежі.

— Відпусти його, бо кину.

Смільдрун вилаялася, а потім різко штовхнула Бенкея в мій бік. Той безвладно впав на підлогу біля її ніг.

Вона підняла меча, тому я кинув ключ їй під ноги. Вона підняла його, випросталася і затиснула руку на кованому залізі. А потім знову замахнулася мечем.

— Чому, щурку... — сказала вона із сумом у голосі. — Чому? Як ти міг... Я любила тебе. І точно випустила б.

Я міцніше стиснув сокиру.

— Я не щурик, — сказав я. — Я Стовп, син Списника, кайтохімон клану Журавля. А ти не відпускаєш нічого, на що хоч раз покладеш руку, солодка Смільдрун.

Вона раптом вищирилася в дикій посмішці.

— Смільдрун бере те, що хоче, — сказала вона. — І так буде завжди.

Раптом пролунав свист, і збоку її шиї виросло лезо меча з ціпка шпигуна. Рососяйна витріщила очі й моторошно захрипіла. Лезо ворухнулося та зникло, а з розрубаної шиї бризнула кров.

— Це я, — сказав Кальґард, що Крокує З Вогнем, тримаючи закривавленого меча. — Я повернувся додому. До свого дому.

Смільдрун обернулася до нього, все ще стікаючи кров'ю. З її широко розплющених, сповнених болю очей покотилися сльози. Кальґард із зусиллям підняв меча та знову вдарив.

Йому знадобилося аж три удари, щоб відокремити голову від тіла Смільдрун, що досі здригалося. Потім він підняв її за волосся і підійшов до балюстради.

— Смільдрун Рососяйна мертва! — хрипко закричав він. — Я Кальґард, що Крокує З Вогнем, стирсман цих людей! Припиніть битися! Що б вам не зробила моя дружина, це вже закінчилося. Це кінець правління Смільдрун!

Голова моєї небажаної коханки, моєї пані, моєї мучительки й моєї демониці водночас з огидним тріском упала на бруківку подвір'я і покотилася до ніг Людей-Грифонів, залишаючи кривавий слід.

— Нехай кинуть мечі й щити, — закричав один із Грифонів. — Тоді ми припинимо рубати!

Домочадці під вежею почали зі стукотом кидати зброю на каміння.

Кальґард обернувся до мене з блідим і блискучим від сліз обличчям.

— Я вбив свою солодку Смільдрун, кірененцю. Моє дворище пограбоване і спалене. У мене на вихованні залишився її син, який насправді не мій.

— Але тепер ти вільний, — сказав я. — Ти повернув свою долю і життя. І ще багато чого зможеш досягти.

— Ці люди тут через тебе? — запитав він, вказуючи мечем на подвір'я.

— Вони тут через Смільдрун, — відповів я. — І через те, що вона зробила. Вона обрала такий шлях. І я також маю свій, і моя доля також може повернутися до мене. Бо всі ми йдемо Під Гору на самоті. Пам'ятай, що ти обіцяв Гінду, богу воїнів.

— Пам'ятаю, — сказав він. — Візьміть, що хочете, і йдіть якнайшвидше. І ніколи не повертайтеся.

Потім нас витягли з вежі: мене й непритомного Бенкея. Нам наказали сісти на залиту кров'ю бруківку разом з іншими домочадцями, позбавленими зброї, пораненими та розгубленими. Ті, хто мав достатньо сил, просто дивилися на безвладно оголене, позбавлене панцира і безголове тіло Смільдрун, на її голову, насаджену на спис, встромлений посеред подвір'я.

Ми сиділи у світлі тремтливого полум'я й чекали. Бенкей прийшов до тями, але був настільки побитий, що ледве міг рухатися. Жінки схлипували, поранені стогнали від болю, спливаючи кров'ю на каміння і сидячих навколо. За тілом Смільдрун лежали в ряд усі вбиті домочадці, їх було дванадцять.

— Пробач мені, тохімоне. Я її недооцінив. Вона була сильною як бик.

— Вона вже мертва, — сказав я. — Ми — поки що ні. А що має бути, то буде.

Через якийсь час хтось вказав на мене кінцем меча і наказав встати. Це був стрункий воїн у лускоподібному обладунку та шкіряному порізаному плащі, який сягав до землі. Коли він зняв шолом, я побачив, що це дівчина. Та сама, якій я колись розповів історію нещасного Гарульфа.

Вона наказала мені йти з нею до головного подвір'я, де мене поставили перед правомовцем — величним чоловіком у вишитому золотом синьому плащі, з довгим золотим волоссям, зав'язаним на потилиці, і короткою бородою, який сидів із похмурим виглядом на власному сідлі, поставленому на землю, і пив найкращий мед Смільдрун з окутого сріблом рогу.

Мене запитали про ім'я, потім наказали показати клейма і пояснити, як я опинився на Землі Мореплавців і як став рабом. Потім мені довелося розповісти, як я жив у неволі у Смільдрун, і що сталося з Гарульфом й тим другим, якого називали Снакальді Сердечна Долоня.

Це тривало досить довго, після чого правомовець якийсь час обмірковував почуте, а потім встав і, розмахуючи рогом, урочисто виголосив кілька віршів, у яких було щось про належну поведінку, розсудливість, про те, що означає бути людиною, про скельних вовків і про богів. Вірші були так майстерно складені, що я мало що з них зрозумів, але воїни навколо поважно кивали головами й виглядали зворушеними. Задоволений ефектом, який справив, правомовець виголосив іще один вірш, в якому, як я зрозумів, ішлося про мистецтво варіння пива, про дірявий човен, а також про фрукти, які зберігають на зиму і про те, що деякі з них гниють, і ці слова справили ще більше враження.

Потім він оголосив, що Люди-Грифони мали повне право на помсту, але до цієї справи повернуться на найближчому вічі в їхній країні. Проте, на його думку, вони вже завдали достатньо шкоди в маєтку, а законний господар ні в чому не винен, тож він заборонив Грифонам брати більше здобичі та вбивати решту домочадців. Потім оголосив, що ми з Бенкеєм маємо отримати знак свободи й можемо піти, взявши з собою по коню, зброю з убитих та провіант на дорогу. Те саме мало стосуватися решти рабів, які відтепер могли піти, куди хотіли.

Я повернувся до Бенкея і повідомив йому новину, але він був сумним і напівпритомним, бо стверджував, що Смільдрун кілька разів ударила його головою об кам'яну стіну. Я ж думаю, що він погано почувався від того, що його заскочили зненацька, і якби не сліпий випадок, він вже був би мертвим.

Тож ми залишилися до ранку, але пішли спати до стайні. Домочадців тим часом зігнали до великої зали, де їхній колишній вождь мав їм багато розповісти. Я взяв із комори трохи запасів: сушеного й копченого м'яса, хліба та сиру, а також кілька ковдр, корм для коней та інші речі, знайшов також свій ножик для їжі й кілька дрібниць, що належали мені та Бенкею. Зі стосу зброї, знятої з убитих, мені дозволили вибрати те, що я хотів, але те, що мало цінність, вже привласнили собі Люди-Грифони. Тож я знайшов дві не надто подерті кольчуги, шоломи, які носили місцеві, два важкі, масивні мечі. Найважче було знайти щити, які ще на щось годилися, бо ці люди зазвичай роблять їх зі спеціальної деревини, обтягнутої шкірою, і швидко їх зношують. Усі, які я знайшов, були порубаними, металеві деталі були погнутими, а шкіра висіла на них клаптями. Однак я знайшов два щити, на яких принаймні ручки та металеві деталі були в хорошому стані, й вирішив, що решту ми полагодимо десь у дорозі.

Я відніс усе це до стайні, де спав Бенкей, який спочатку підлікувався глечиком пива, а потім пішов ще раз поговорити з Грифонами. Я хотів знати, що таке знак свободи, й де перебуває Удулай. Однак виявилося, що перше, що хотів зробити Кальґард, що Крокує З Вогнем, це знайти амітрая. На жаль, лікар, жрець, чи ким він там був, зник без сліду.

Вранці, коли ми з Бенкеєм вже сиділи в сідлах, Кальґард прийшов з нами попрощатися. Він приніс два залізні браслети із символом свого дому, які він дістав зі скарбниці, і оголосив, що відтепер, носячи їх, ми є вільними людьми.

— Ти звільнив мене, кірененцю, але я знаю, що це ти привів озброєних людей до мого дому, і це виглядає так, ніби ти сам його спалив. Я радо даю тобі свободу, бо знаю, що будь-хто, хто спробує тебе поневолити, закінчить як жебрак на згарищах. Я також уважаю, що ти є кимось високого роду з Півдня, бо такі вміють убивати й палити, навіть не поворухнувши пальцем, змушуючи інших робити це за них. У цій країні ми — прості люди. Ми боїмося королів, їхніх інтриг і заплутаних законів. Іди якнайдалі, бо я відчуваю, що ти — один із них.

Ми поїхали, залишивши позаду дворище Рососяйної, яке знову стало дворищем Кальґарда, що Крокує З Вогнем, от тільки з вирваними воротами, з деякими будівлями, які страхали обгорілими стовпами, що стирчали зі згарищ, зграями чорних птахів, що каркали над ним, і всюдисущими клубами диму.

Люди-Грифони сердечно прощалися з нами, дарували подарунки, коли ми проїжджали повз їхні намети й три масивні бойові машини, які вони вже починали розбирати та складати на вози.

З перевалу ми ще раз глянули на долину, яку залишали позаду, а потім спустилися кам'янистою стежкою до низької долини. Там нас також зустрів запах гару й чорні, обгорілі селянські хати, а ще — стоси розрубаних синіх тіл, забризканих кров'ю, що вже стала чорною, жінки в сльозах і каркання птахів. Ми проїхали через село, ніким не потривожені.

Ми їхали там повільно й мовчки, а коли заглибилися в ліс по дорозі вздовж струмка, каркання й запах диму ще довго тягнулися за нами.

Я відчував у собі пустку, як спорожнілий глечик.

Я досяг того, чого хотів. Наші гнобителі були переможені. Я бачив закривавлену голову Смільдрун, що лежала на кам'яному подвір'ї. Ми їхали на добрих конях, мали зброю і провіант, а також залізні браслети, що підтверджували нашу свободу, але все одно я відчував себе порожнім.

Змій ударив. Наситився і впустив отруту. А потім зник без сліду. Залишив порожню, висохлу оболонку.

Мене.

Я знав, що маю знайти своїх людей. Що маю їхати на північ, аж до моря, і знайти свою долю, яка стане порятунком для кірененців. Але це здавалося мені смішним та неможливим. Ніби стосувалося когось іншого.

Неволя змінила мене. Як хвороба, яка може точити слабкість у тілі задовго після одужання, залишаючи людину зболеною й немічною, як старець.

Ще кілька днів тому кожен міг мене копнути й наказати робити що завгодно, що спало б йому на думку. Міг висікти мене батогом або вбити. Я виносив нічний горщик Смільдрун. Їв те, що залишали собаки.

А тепер я дивився на світ із сідла, мав зброю при боці, а за мною тягнувся запах крові та обгорілих дахів.

Проте я не відчував себе собою. Я відчував себе порожньою зміїною шкірою.

Володар Тигрячого Трону, Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник. Кайтохімон клану Журавля. Носій Долі.

Раб.

Щурик.