Господар крижаного саду. Носій долі

Розділ 7 Шпигування

— Твій хід, — кажу і випиваю келишок його жахливого аквавіту. Крижана вежа, увінчана пучком в'юнких мацаків, обплітає мого пішака й розриває його на клоччя, а потім мстиво роз'їжджає гусеницями.

— Тура на В4, — оголошує Фйолсфінн урочисто. — Пішак побитий і моє питання... Подумаймо... Хто зараз президент США?

— Така собі Люсінда Торрез. Чи можна спитати щось більш безглузде? Там дострокові вибори ледь не щороку.

Мій чорний дракон, що виконує роль коня, дихає блакитним пломінчиком на його мацакувату вежу. Мені ця гра навіває нудьгу, але я хочу знати відповіді.

— І моє питання: як убити Ван Дікена?

— Звідки мені знати? Гадаю, що як будь-кого, тільки треба до нього підступитися.

— Він Дієвець, — кажу і пристукую жар у люльці. — Чудотворець, напівбог.

— Подумаєш, — відповідає Фйолсфінн. — Він має їсти, спати, дихати й срати. Якщо добряче вгріти його по голові, то він не встане.

— Тобто якби я в тебе зараз жбурнув стільцем...

— Звісно. Ти розніс би мені голову. Хіба що я встиг би відреагувати.

— Перетворюючи стілець на зграю птахів чи безе?

— На це потрібен час і майстерність, якої в мене немає. Простіше було б його відштовхнути.

Мій слон суне дошкою й зупиняється на незахищеному полі, із задоволенням поглядаючи на його королеву — голу німфу в короні й з батогом. Фігурка кидає батіг на землю, хапається за голову й починає кричати.

— Гарде.

Норвежець схвально прицмокує.

— Я поступаюся партією. Питай, скільки хочеш.

— Що виступає обмежувальним фактором? — я відхиляюся на спинку крісла і з полегшенням закладаю руки за голову. У мене справді немає настрою для настільних ігор. Мені тут не аж так нудно, якщо чесно.

— Тобто?

— Чого не можна зробити? Підняти гори, перенести живу жінку з Землі?

— Мабуть, ні те, ні інше. Нас обмежує уява, ми не створимо чогось, якщо не знаємо, як воно має утворитися і яким чином функціонувати, а ще доступний запас чинника «М». Він витрачається. Зникає з кожним завданням.

— Тому Ван Дікен притягує до себе, скільки може. Змушує урочища видавати примар, щоб ті лізли до нього.

— Досить неекономно, — констатує він. — Навіть якщо вони — справжні вмістилища холодного туману, вже те, що він надає їм життя й мету, багато марнує.

— Власні витрати, — кажу. — Щоб запустити токамак, також треба впустити в нього багато енергії. Окрім того, ці створіння мають певну автономію, як тварини. Дорогою вони нападають, роблять різні речі. Ба гірше, я вже знаходив урочища, де майже нічого не було. Він висмоктав їх до дна. І вже навіть ідеться не про те, скільки цього в нього, а що ніхто інший не має доступу.

— У нас є запаси, — заперечує він. — Чималі. І власні урочища.

— І йому це чудово відомо, — безжалісно кидаю я. — І він дуже охоче їх здобуде, перш ніж узятися за серйозніші справи. Можна вирахувати ефективність цього чинника? Скільки може відро цієї штуки? Або скільки потрібно магії, щоб розігнати слона до швидкості звуку?

— А без магії? Скільки для цього потрібно енергії? І в якому вигляді? Коли слон завантажений на стартову катапульту авіаносця, потрібно стільки енергії, скільки з'їдає ввімкнення запуску. Але якщо ти хочеш досягнути цього тенісною ракеткою, то значно більше. Залежить, як ти хочеш цього досягнути. У цьому замку все існує завдяки потоку лави й вулкану. Ніхто не переносив камінчик за камінчиком. Мистецтво полягало в тому, щоб задати енергії вулкана напрямок і змусити діяти відповідно до програми, це не був телекінез.

— А чим це, do ріčкі materi, було, професоре?! Іде війна! Ще й така, чоловіче, після якої випаде цей сраний мертвий сніг, і до ворожки не ходи. Що це таке? Енергія? Така безхазяйна, яка робить те, що їй велять? А може, ті довбані пісні богів, як усі говорять? Справді якісь рештки божої здатності до креації? Магічні бактерії?

— Не знаю. Я розглядаю це як бактерії, і такий підхід працює.

— Вони розмножуються, — зауважую обережно. Він махає рукою.

— Тільки за певних умов, помалу й не завжди. І схоже, це не розмноження. Жодної аналогії не слід трактувати надто дослівно. Під мікроскопом мені також не вдалося їх побачити. Але натомість вдається їх викрити. Моя черга: зняли новий сезон «Дітей мороку»?

— Боже правий, Фйолсфінне, мене тренували два роки. За цей час я навіть не міг побачитися з родиною, а теленету на очі не бачив.

— Ти одружений?

— Бував. Зараз ні. Але в мене є діти. Дорослі. І мої батьки ще живі. А ти не сумуєш за родиною?

— Не дуже. Батьки вже померли, з братом я розсварився, дітей немає, моя дружина загинула в аварії. Але мені не вистачає книжок. Таких старосвітських, тільки з текстом, з XIX по XXI століття. Особливо класики. Ну, й фільмів.

— У чому проблема? Створи собі книжку. Ти довбаний маг! Прошу дуже, я викликаю тебе, Фйолсфінне, яка твоя улюблена книжка?

— Чи я знаю... Це дурне запитання. Раз — та, раз — інша, я справді любив читати.

— А яку б зараз прочитав?

— Не знаю. «Улісса»? А може, щось із Сакі?

— Давай, бери свій чинник «М» і створюй «Улісса»!

Фйолсфінн якусь мить дивився тією своєю сюрреалістичною маскою, але важко було зчитати вираз обличчя того, в кого на голові аж до носа настромлений макет замку. По самих губах я не можу здогадатися, сміється він чи збирається розплакатися.

Він встає й веде мене сходами на антресолі, що йдуть уздовж усього його салону. Знаходить відповідне місце й бере з полиці товстий том, оправлений у шкіру. На обкладинці витиснений знак ірландської вишивки, заповнений золотом, і написи: «Джеймс Джойс. Улісс».

Я відкриваю важку оправу, заповнену чимось м'яким, і бачу чисті сторінки. Це блокнот, не книжка. Гортаю сторінки й раптом натрапляю на одне речення: «Зроду ще не бачив такої дурненької кицьки, — сказав Блум. Кішка напружено подибала, нявкаючи, навколо ніжки». А далі знову нічого. Потім іще: «Вона, забіливши какао вівсяним відваром, вивершить таким напоєм свою трапезу з недільних оселедців», а ще через кілька порожніх сторінок: «Виходь же! Виходь, богобоязливий єзуїте!». Знаходжу ще: «О, та це просто Дедал, у якого мати здохла, мов скотина! — мовив Малакай Малліґан». І: «Станцюй, Моллі, джиґу за солодку фіґу! Напилися до холєри, а теперки дружно в двері!». І Ні сіло ні впало: «За бронзою золото теж почуло цоки-скоки криці кроки».

— Я давно читав, але мені воно здавалося довшим, — кажу обережно. — Не хочеш обміняти на інший примірник?

— Так це виглядає, — сумно відповідає він. — Може, я й міг би відтворити книжку, якби знав її напам'ять і подумки написав її. Але тоді навіщо було б її створювати? Загального враження і знання змісту не достатньо. Потрібні конкретні слова, які мають опинитися на сторінці. Відповідним шрифтом, бо на мить втратиш пильність і матимеш «Невермор» рунами Зоннермана-Вайґеля.

— Усі ці книжки, вся бібліотека вгорі, — лише реквізит? Збірня нарізаних цитат із голови? — я обводжу антресолі жестом руки. Бібліотека справляє враження, тут можна було б тренуватися до велоперегонів уздовж полиць, заставлених книжками.

— Майже, — відповідає він. — Є трохи того, що мені вдалося записати: тутешні легенди, сказання, пісні й епоси. Якщо я творю книжку, водночас слухаючи, як хтось розповідає, то якось виходить, і майже без помилок, за умови, що я знаю мову. А знаю я лише мову Узбережжя Вітрил і пару слів амітрайською. У мене є кілька версій Пісні Людей, «Слово про Скульдорфа Бляшане Листя» й різні пісні скальдів, які виступають для мене. Однак земної літератури мені це не замінить.

— А звідки взялася ця цитата із «Серця пітьми»? Ти тільки це запам'ятав? До речі, корабель, коли приплив, заморозив двох добрих і шанованих людей. Але не мене. Як він мене розпізнав?

— Ти мав подумати: «Конрад». Або «Hearth of Darkness». Або: «Жах, жах, жах». Або принаймні мати чітке уявлення про земну літературу, навіть невербальне. Такий ефект «Ага!», що зчитується в ритмі мозкових хвиль, властивих людині. Довелося попітніти над цим.

— Ви — дурень, пане професоре Фйолсфінн, от що я вам скажу. Якби в мене були не такі намахані й непристосовані батьки, то я вже був би бурулькою. «Серце пітьми», боже! Ти не міг узяти щось із попкультури? «Hit ту baby in your car, shes gynecoid hey, nah nah» чи щось таке?! Щось, що знають усі? «Ласкаво просимо до Стриболенду»?! «А потім маленьке звірятко загортає соя-бургер у вощанку»?! Хто ще читає книжки з XX ст., окрім родини Драккайненів?!

— На це були свої причини. Я вважаю, що ми носимо в голові певні історії. Такі культурні топоси. Архетипи. Не знаю, ми просякнуті художніми образами. Говоримо фразами з фільмів, книжок та ігор, робимо на них алюзії. Ситуація асоціювалася з Конрадом. А цей світ витягає це з наших мізків. Пасує до цих архетипів. Тож дракар тебе знайшов і привіз, бо ти був як Віллард. Це ж разів десять екранізували, ти мусив бачити якусь версію.

— Якась юнгівська хрінотінь, — кажу гидливо. — Мало нам тут божевілля?

— А те, що з тобою трапилося одразу, в першому поселенні? Це ж була «Пісня про Беовульфа». В деталях, включно з лапою Ґренделя, прибитою над брамою і матір'ю потвор як дружиною короля.

— Та ну, — відмахуюсь я, хоча самому спало на думку те ж саме. Але це надто по-дурному. І жодної з цього користі. Не вистачало ще, щоб я мимоволі зіграв у «Макбеті» чи «Вулиці Сезам». — Це була примара урочища, вона могла виглядати як завгодно. Мабуть, хтось із тих її залишив, як таку собі живу міну. І вона геть не нагадувала Ґренделя. Добре, а фільм? Чому ти не створиш собі фільму, щоб дивитися в якійсь крижаній кулі чи щось таке? Ти можеш усе. Зведи разом Гамфрі Боґарта й Саманту Нікс у «Зоряних війнах» і зроби з цього порнуху. А в ролях другого плану хай будуть Клаудія Кардінале й Чарлі Чаплін.

— Я зовсім не можу всього. Навіть мій аквавіт — це підробка.

Він дещо мені нагадав, тож я спускаюся в салон, до каміна й шмурдяка у крижаному келишку.

— Я мушу знати властивості цього явища, Фйолсфінне. Хочу відзначити, що я рятую і твою сраку теж, тож співпрацюй, perkele! Які є обмеження? Що цей сучий син може зробити? Як цьому протидіяти? Мені треба щось конкретне: кулі вогню, що стрілятимуть із рук, чи навпаки — якесь антимагічне поле. Потрібна бойова магія. F-16! Ти можеш зробити F-16 із льоду?

— Перше обмеження — це доступна кількість чинника. «М»-фактор. Друге — це можливість порозумітися. Це щось — псевдо-розумне, у будь-якому разі інтерактивне. Якщо воно не зрозуміє, що від нього хочуть, то зробить усе навпаки або взагалі ніяк. Ван Дікен не збудує тут мосту до воріт Крижаного саду, бо стільки чинника немає в усьому світі. І не створить атомної бомби, бо холодний туман його не зрозуміє. Якщо він чітко уявить собі просто велике «бах», яке створює гриб після катастрофи, то чинник «М» неохоче, але догідливо висадить його в повітря. А третє — це Пісня Людей. Якщо ми зробимо щось, що занадто не пасуватиме до культурного коду, то воно або не спрацює, або одразу ж здохне, або обернеться проти нас, або, якщо ми обійдемо всі ці запобіжники, нашле цей сраний мертвий сніг.

— Хвилиночку, — кажу. — А є шанс, що він забагато вклав? Витворив такі вартісні дива, що цього туману йому не вистачить?

— Звісно, що є, тільки створене раз уже буде матеріальним і залишиться, хіба що його необхідно штучно підтримувати. Якщо він зробить згадані тобою віверни так, щоб магія весь час змушувала їх залишатися живими, то коли вона вичерпається, вони просто здохнуть. Якщо ж він використає туман тільки для того, щоб мутувати якихось тварин і перетворити їх на драконів, то вони далі житимуть.

— Ти ж науковець, Фйолсфінне. Підготуй мені реферат на тему механіки див. Функціонування магії. Солідний реферат, як на семінар: граничні значення, закономірності, обмеження, синтетичні алгоритми. Матеріали, гіпотези, дискусія.

— Але я — ксеноетнолог, колего. Сюди б накуреного квантового фізика зі схильністю до метафізики. Я можу описати для тебе роль магії в культурі Узбережжя Вітрил чи проаналізувати віршовий розмір Пісні Людей і навести паралелі з вікінгською чи кельтською культурою. Ти колись чув про спеціальності?

— А Ван Дікен тоді хто?

— Культурний лінгвіст і філософ. Він закінчив два факультети. Це була переважно ксенокультурознавча місія.

У мене опускаються руки.

— Я знаю одне: якщо Ван Дікен захопить Узбережжя Вітрил, а це майже стовідсотково станеться, то Крижаний сад буде його першою ціллю. І твоя баштова голова стирчатиме на палі. Але лише після того, як вичавить із тебе всю силу і все знання до останньої краплі. Я — твоя остання надія.

— У нас відверта розмова. Я просто не знаю, що робити.

— Ти, чорт забирай, король цього місця, тож краще почни знати. Він готується, ми також повинні. Ці крижані дракари... Скільки ми можемо їх зробити, як швидко, і чи в битві вони кращі за ті їхні джонки? Скільки в нас може бути традиційних кораблів, і чи можемо ми їх магічно доозброїти? Які ресурси холодного туману? Скільки його потрібно для захисту?

— По черзі: дракар — це не оптимальна конструкція. Він виник, щоб викликати в тебе асоціації з Землею. Він швидкий, але менш маневровий і універсальний, ніж вовчі кораблі. До того ж він використовує досить багато цього чинника. Для плавання, навігації й ведення бою. Кулі вогню ефективні, але цей відповідник напалму чи грецького вогню, який є в них тут, значно ефективніший.

— Драконяча олія... — я схрещую руки на стільниці, спираюся підборіддям на пальці й дивлюся на норвежця. На жаль, його маска так само позбавлена виразу. Цікаво, чи ці вежі на голові еластичні, як, наприклад, вуха, чи тверді, як роги? — Ти не знаєш технології виготовлення, так? Це купується на Узбережжі Вітрил. На вагу золота. А радше купувалося, бо зараз триває війна, й ніхто не хоче продавати драконячу олію. І ніхто не знає, як її робити. Запаси скінчаться і все — срака. Чи, може, я помиляюся?

— На жаль, ні. І справді ніхто не знає рецептури, крім тих, хто її виготовляє. Якийсь народ вище за течією Драґоріни.

— Це їхня таємниця, — погоджуюсь я із втіхою. — Посаг, який вони отримали від свого бога-коваля. Звертаю увагу, що в їхньому виконанні це не суперечить Пісні Людей. Вогнепоклонники. Ті, які зі мною співпрацюють. І ті, чиї обійстя будуть захоплені першими. Завдяки чому Ван Дікен зможе купатися в тій гидоті, хоча щось мені підказує, що він радше викупає тебе.

— А тебе ні? — він здіймає на мене заліплені льодом очниці й уся його обмежена міміка не потрібна, щоб виразити здивування.

— Думаю, що ні. Якщо я не знайду тут способу, щоб допомогти Людям Вогню, то повернуся до них. Дім Вогню я можу захищати й навіть загинути в облозі, якщо буде треба, але ставати на мури Крижаного саду в мене немає причин. Якщо ти допоможеш мені, я допоможу тобі. Це ж так просто. Вигадай щось, щоб урятувати Людей Вогню, то і я вигадаю, як рятувати твій Сад і твій зад, а до цього ти ще й отримаєш драконячу олію. Зараз я піду й ми повернемося до цієї розмови завтра. І ще одне: вичаклуй собі якийсь спортивний костюм.

— Що? Це ще для чого?

— Ми йдемо у відлюдне місце, щоб там зійтися в магічних герцях. Як у спорті. Без перетворення один одного на дерева і сніговиків. Ага... і блискавки також заборонені.

Я люблю ходити Крижаним садом. У ньому багато чарівності середньовічного старого міста і щось від парку розваг: Діснейленду, Гоґвортсу — щось у цьому дусі. Я вже знаю розташування вулиць і завулків, і зазвичай не потребую допомоги свого пташка-провідника. У вільний час я беру Ядрана за мури й галопую по острову, спочатку засипаним снігом пляжем під кручею, потім зигзагоподібною стежкою, витертою в скелі, на плато, навколо озера, по лісу й через луки на пагорбах. Думаю, що цей острів за розміром десь тридцять на вісім-дев'ять кілометрів, але всі його мешканці сидять у фортеці й далі вже не зустрінеш живої душі. Ще є кілька вартівень уздовж узбережжя з невеликими групами із Саду, але вони рідко залишають свій пост.

Окрім того, я ходжу містом і намагаюся відкрити його другий бік. Темніший, прихований і більш таємничий, той, про який Фйолсфінн не згадує. Я відчуваю, що тут щось таке є. Але передовсім намагаюсь знайти сам не знаю що, щось, що виявиться способом здолати Ван Дікена. Я знаю, що норвежець щось таке має у сховку і що на чорний день приховав не один сюрприз. Тому так на нього тисну. Він знає більше, ніж здається. Він догідливий і приязний, але щось він замислив, це точно.

А може, я нарешті стаю підозріливим?

Цього пополудня я прогулююся головною вулицею, серед кучугур снігу, відкинутих із клуатрів, і заходжу до таверн. Намагаюся вести розмови з місцевими, але вони неговіркі. Коли я заходжу, вони замовкають. Потім обмінюються кількома небагатослівними коментарями, але якщо я намагаюся дізнатися хоча би що-небудь про те, як вони сюди потрапили, або як довго вони тут живуть, вони напружуються. «Ти не тутешній», — відповідають. «Ти опинився тут випадково. Той, хто не шукав цього місця, не зрозуміє». Те, де вони жили раніше, до якого народу належали, чи мали там сім'ї — це табу. Виняток — це прибулі, які припливли до Саду ненадовго і з власної волі, отримали згоду, і їх впустили, щоб торгувати чи надавати послуги. А є й такі, хоч їх дуже небагато, і вони зазвичай не покидають маленького району біля внутрішнього порту й сидять у власних тавернах на узбіччі. Не те щоб на них хтось нападав чи виганяв із корчем, але вони не хочуть. Бояться Саду, бояться його мешканців, а передовсім бояться пісень богів. «Тут аж смердить Пісенниками і їхньою роботою», — сказав мені один із них. «А Люди Вулкану дивні. Добре з ними торгувати, але я не залишуся тут ані на хвилину довше, ніж буде треба. І не знаю, чи коли-небудь приїду знову. Усі знають, що половина з них — це Пробуджені, яким Пісенник надав людської форми». Інший же не зносить самого граду: «Це наче жити в печері. Людина повинна мати власну халупу, свої дерева й землю, а з веранди бачити море і свій човен — так, як у нас. Тут усі сидять у кам'яних покоях, один біля одного, як хробаки. Ще й випорожнюються в якусь дірку в камінні, а поруч у кожного власне джерело. Від цього тільки хвороби й зараза ширяться. Усі зачинені між камінням. У мене так кролі живуть, як вони тут».

Я ходжу вулицями, роззираюся, прислухаюся до розмов і шукаю потенційних інформаторів. Шукаю замкнені двері й місць під охороною.

Мені тільки не подобається, що на мене з карнизів озираються кам'яні ґарґуйлі.

Мої люди чекають у визначеному місці — у таверні у «У Кракена» над внутрішнім портом, у серці Ластадії, купецькому районі для приїжджих. Вони роблять те саме, що і я — шпигують. Точніше, шукають своїх: Людей Вогню із команди Ґрунальді та його кузина. Поки що безрезультатно.

Сильфана щирить зуби в драконячій усмішці, дещо демонстративній, яка означає, що вона або дується, бо я не звертаю на неї достатньо уваги, або щось задумала, або вже хильнула. У неї великі зуби як на мешканку Узбережжя, майже як людські, але рівні й білі. Ще й ці виразні брови й вузький, як вістря, випуклий ніс. Точнісінько мій тип, тільки ж я при виконанні. Тож опираюся рештками сил. Не хочу прив'язуватися, кохати, голубити й зітхати. Не під час операції, бо пропаду. Зрештою, мені вже двічі снилася Дейрдре Малліґан. І я не знаю, що це означає. В мене не вистачає сил на такі муки. Ґрунальді й Варфніра ще немає. Вони пішли на Кам'яний Ринок — у торгові ряди, це хороше місце, бо там найохочіше бувають звичайні жителі фортеці. Вони заходять через вхідну вежу, роззираються серед заморських товарів і повертаються додому, брамою, через яку приїжджі також можуть пройти, але чомусь не хочуть.

— Я міг лише розпитувати, — каже Спалле, підсовуючи мені глек. Ми сидимо за бічним столом у чомусь на кшталт кабінету, відділеному від галасливої зали рядом товстих стовпів. — Я живу досить далеко від Ґрунальді й тих людей знав не так добре, щоб тепер упізнати. Тільки от тут ніхто не хоче про це говорити. Коли я згадую, де хто жив у Землі Вогню і як його звали, мені відповідають казна-що і йдуть.

— Я розмовляла з однією дівою. Ще цілком молодою і небридкою як на Грифонку. Вона мені сказала, що якби мусила повернутися в ту задрипану халупу на болотах, де колись жила із дурнем, що смердів, як нифлінґ, то пішла б й утопилася в морі. І ще — що колись була кимось іншим, але та інша померла. Тільки от щоб мені це сказати, вона відтягнула мене в якийсь закуток і шепотіла у вухо, ніби боялася, що хтось почує. Може, в цьому справа? Може, тут їм живеться краще, і тому вони не хочуть, щоби хтось їх забирав?

— Тільки чому? — кажу. — Має бути так, як розповідав Ґрунальді. Пісенник дурить їм голови, і через це Сад здається їм найчудовішим місцем на світі. Тут непогано і тут, мабуть, можна цілком комфортно жити, я не помітив, щоб як король він був якимось особливим прищем на дупі, але ж у цих людей були рідні, дім, предки, рідна земля. І вони не хочуть про це пам'ятати. Гадаю, що всі, хто живе тут постійно, пройшли через те, що й люди Ґрунальді. Магічний сад, частування, все просочене піснями богів. А потім залишаються вже назавжди.

— Інакше ніхто не схотів би тут жити, — додає Спалле. — Тут можна бути купцем або ремісником. Ходити тільки уздовж кам'яних мурів і дихати смородом інших. Не знаю, як можна почуватися вільною людиною в такому місці. Це добре, коли приходить війна. Тоді варто мати кам'яний мур, щоби сцяти з нього на тих, хто взяв тебе в облогу, й насміхатися з їхніх зусиль. Але лише тоді.

Я махаю рукою до помічника корчмаря. На ньому біла сорочка і шкіряний жилет, але крій з XIX ст., ніби це частина комплекту з сюртуком, але тиснений тутешніми кривулястими взорами. Повний дурдом.

Я роблю жест родом із фентезі, який завжди хотів зробити — з брязкотом кидаю на стіл дві срібні різани й цитую:

— Принось ще пива і ще, поки я не скажу «досить». Це з якоїсь гри про винищувача чудовиськ, уже не пам'ятаю, з якої.

На столі з'являється черговий глек, під кришкою навіть плуганиться якась нещасна піна, і з'являється запах, що віддалено нагадує хміль, тільки більше схожий на живицю. Це досі не «Karlovaćko» і не «Kruśovickie», однак треба визнати, що пиво в граді норвежця краще, ніж деінде.

Я набиваю трубку і вкотре вирішую обшукати Кам'яний Ринок з метою відкопати таки аналог тютюну. Просто не втрачаю надії, так мене вчили.

Ґрунальді протискаються крізь натовп і суне до нашого столу, я бачу його крізь ароматичну хмару диму, який випускаю з відчуттям великого блаженства. Одразу за ним іде Варфнір, добре помітний у своєму вишиваному плащі, срібній пов'язці на доглянутому волоссі та з виразом обличчя молодого принца, якого застукали в борделі.

— Є в них тут якась гаряча поливка? — питає Останнє Слово, всідаючись на лавку. — Ми промерзли до кісток.

Я знову махаю офіціанту, вирішуючи, що за першої ж нагоди скажу Фйолсфінну, щоби прийняв ухвалу про винайдення меню. Добре мати доступ до влади.

— Є новини, — оголошує Ґрунальді невиразно між однією зачерпнутою з глиняної миски ложкою і другою. — Ми знайшли одного. Третього стирсмана нашої виправи. Горлейфа Дощового Коня. Тільки тепер його звуть Полин, і він, здається, несповна розуму. Носить каптан із вишитим деревом і вважає себе великим мудрагелем. Дере носа, але ми його переконали, й він сюди прийде. Однак лише після того, як на вежах ударить п'ять дзвонів, бо до цього в його руках доля всього світу.

— Дуже добре, — хвалю я друга. — Може, ми нарешті щось дізнаємося. Спалле?

— Кораблі тепер уже не припливають, — повідомляє він. — Наш, здається, був останнім. Тільки якісь шнеки ще ловлять за кращої погоди. Але в цьому закритому порті для купців велика тиснява. Багато кораблів, зокрема частина ще з товаром. Кілька разів на день відчиняються ворота, і нові кораблі запливають у підземний канал усередину гори. Везуть переважно зерно в бочках, живих корів, свиней, куте залізо і шкури. Всяке таке. І деревину. Дуже багато деревини балками. Думаю, що там усередині якесь зерносховище, а може, кузні й корабельні. До цих каналів не дають підійти, але зсередини чути дзвін заліза і стуки молотів, що відлунюють десь іздалеку.

— Браво, Спалле, — кажу. — Як ти про це довідався?

— Найнявся розвантажувати бочки й мішки та цілий день їх носив за сім грошів міддю.

— Це значить, що він все ж готується оборонятися.

— І ще одне. Сьогодні в порту знайшли вбиту людину.

— Звична річ у Ластадії. Де багато мореплавців, там часом у розпал сварки когось убивають. Через повію, кості або трунок.

— Під тавернами. Але цей був задушений якимось тонким ремінцем, а потім його труп обмотали ланцюгом і вкинули у воду. Тільки він заплутався в якорі одного з тих кораблів, і так його знайшли.

— Чи тут не діє такий акт про ненапад, як під час осіннього ярмарку в Зміїній Горлянці? — питаю я, бо відчуваю, як наростає тривога.

— Не в Ластадії. Не знаю, як у місті. Вбитих знаходять після бійок, але поки це стосується чужих, вартові особливо цим не переймаються. Звична річ. Якщо зловлять крадія, то забирають його до правомовця, але якщо моряки б'ються між собою, то їх розганяють тільки, якщо на них натраплять. Але вони не знали, ким був цей задушений муж, бо хтось здер із нього одяг, а потім він кілька днів полежав у воді, й ним зайнялися риби. Їх це дуже збентежило.

— У портах відбуваються різні речі, особливо в таких, як цей, — каже Ґрунальді. — Але ми маємо бути спритнішими, ніж інші, і тому я думаю про цього Червеня. Не знаю, чи він зміг би сюди приплисти через зимовий шторм, не маючи крижаного корабля, як у нас, але мені й так це не подобається.

Я вирішую поговорити з Фйолсфінном. Прибуття Червеня — це лише гіпотеза, але в певному сенсі вона може стати для норвежця шоком і змусити його краще співпрацювати.

Якийсь час ми п'ємо пиво й теревенимо, і не відбувається нічого суттєвого.

Ґрунальдів земляк з'являється нескоро, коли я вже задумуюся, чи не винайти гральні карти. Він протискається між лавками, ігнорує Останнє Слово, який йому киває, але підходить до нашого столика й сідає збоку. Він високий, як на місцевого, зараз на ньому немає форми — туніки з візерунком дерева, лише звичайний каптан і хутряний плащ, який він кидає поруч, а також полотняна капуза, якої не знімає, тож його гостре худорляве обличчя увесь час сховане в каптурі. Чомусь він мені скидається на монаха.

— Ніт'їсефні — це чужоземець дуже здалека, — представляє мене Ґрунальді. — Він прибув у наші землі, щоб знищити Дієвців, які тут геть пустилися берега, а ми йому допомагаємо. Але це не про твого короля, можеш сісти назад. Ульф щодня балакає з тим Фйолсфінном, і вони разом п'ють сивуху, їдять оселедців і теревенять. Ідеться про короля Зміїв на ім'я Аакен, який саме зараз тримає в облозі наші землі, а потім хоче напасти й на це твоє місто. Ми дружньо налаштовані. Зверни увагу, я сиджу за цим самим столом і п'ю пиво, хоча твої люди вбили багатьох моїх друзів і рідних. Але я розумію, що ми всі вчаділи від пісень богів, тож я не уб'ю тебе, Горлейфе, чи, як ти нині кажеш себе називати, Полине, бо ти — несповна розуму. Однак маєш зрозуміти, що є вороги, що загрожують і нам, і вам, і тому ми нині на одному боці.

— Ніхто з вас цього не зрозуміє, — озивається помалу Полин. — Але тут, у Саду, кожен із нас ніби народився знову. Тому ми носимо інші імена. Крижаний сад дав нам нове життя й показав дива, яких досі не бачили людські очі. Ми не змогли б знову сидіти в дерев'яних будах у Землі Вогню після того, що ми побачили. Тому якщо ви прибули забрати нас додому, то знай, що ніхто з нас цього не хоче. Щодо тих, із ким ми колись були пов'язані й споріднені, то скажіть їм, що ми померли. Нехай поставлять жалобні камені, оплачуть нас, поділяться спадком і почнуть жити з нуля — так, наче нас не було. Адже так буде найкраще для всіх. Бо ж для Землі Вогню і справ, що діються на Узбережжі Вітрил, ми насправді померли. Я вже давно чую, що ви ходите містом і докучаєте людям, випитуючи про давні справи. Припиніть. Жарновець — чоловік, якого ти колись називав Скафальді Мовчазний Вітер, — велів передати тобі відшкодування за всіх убитих під мурами того літа. Це п'ять золотих ґвіхтів на кожного мужа, якого ми тоді вбили. Завези їх у Землю Вогню і віддай там родинам тих, хто загинув. Тоді в битві померло двадцятеро людей одразу і дванадцятеро потім, від ран, попри те, що ми їх лікували. П'ятеро видужали, із них двоє вирішили залишитися в Саду, а троє попливли додому минулого року на торговому кораблі Людей-Коней. Гроші тобі принесуть туди, де ти зараз живеш у фортеці, і на цьому кінець справам, які є між нами. Це тринадцять дюжин ґвіхтів, і це величезна сума. Правомовець каже, що це чесна плата, зважаючи на те, що ви хотіли пограбувати це місто, і ми могли б нічого не платити.

— Ми не про це хочемо поговорити, — відповідає Ґрунальді. — Про те, що ви хочете відпетляти нещасними п'ятьма ґвіхтами за життя таких шанованих мужів, поговоримо пізніше. Поки наша земля стоїть у вогні, Змії підходять до воріт Дому Вогню, як вовки, а коли зійдуть сніги, вони точно вдарять. З ними буде божевільний Дієвець, який перетворює дітей на залізні чудовиська, насилає блискавки й оживляє привидів холодного туману, тож може так статися, що не буде кому завезти твої гроші й твої слова.

— Тоді я не розумію, чого ви хочете.

— Можливо, в місті з'явилася дуже небезпечна людина. Шпигун із Півдня на ім'я Червінь. Це амітрай. Дієвець і вбивця. Він уміє змінювати лице й робити так, щоб на ньому з'являлися червоні знаки, тому потім ніхто не може його впізнати. Він знається на отрутах і магічних травах. Може осліпити, дмухнувши, або вбити скляним стилетом з отрутою жароточиці. Ми мали з ним справу, і я думаю, що він дістався сюди. Ми говоримо тобі, бо тільки тебе знаємо.

— Звідки ти можеш це знати? — різко питає він.

— Я не купець, — відповідаю. — Я прибув сюди через те, що відбувається у світі. Ти маєш знати, що цей Червінь, імовірно, прибув убити твого короля. Ти зрозумів? Він уб'є Фйолсфінна. Я його попереджу, але ти, мабуть, теж повинен щось зробити.

Він нахиляється в мій бік.

— Я скажу, кому треба, а якщо хтось такий з'явиться поза районами для чужих, ми одразу ж його побачимо. Єдине, що він може, це сидіти в Ластадії або в Кавернах, де живуть ті, хто боїться стати мешканцями, але отримали притулок. Там багато тих, кого змінили пісні богів і урочища в далеких краях, чужоземців і знедолених. Ми в Каверни не спускаємося, і вони звідти не виходять. Він може ховатися там, але йому буде нелегко зайти в місто.

— Чому ти приховуєш лице в каптурі? — питаю.

— Мені було б соромно, якби мене хтось побачив в убогій таверні в Ластадії, між чужоземців. Багато з нас, хто прибув тоді на човнах як морські грабіжники, потім стали Вартовими Саду і навіть вступили у Братство Дерева.

— Ви вартові?

— Можна так сказати, чужоземцю. Окрім цього я небагато можу тобі розповісти. Але Брати Дерева — це найстрашніші воїни, яких бачив світ. Ми боронитимемо Сад і не боїмося заради нього померти. Більше не питай.

— Пий, Горлейфе, — зненацька оголошує Ґрунальді, наливаючи йому повний кухоль. — Коли король Зміїв спалить Узбережжя й рушить сюди тисячами кораблів, ми, можливо, стоятимемо на цих мурах плече до плеча. Припинімо свари.

Горлейф-Полин довго не протестує, потім ми сидимо, як групка друзів, плескаючи одне одного по спині й щедро розливаючи пиво. В олов'яних кухлях не видно вмісту, тож ми ледь пригублюємо, наливаючи при цьому Горлейфу по вінця, а потім купуємо ще морського меду з прянощами. А коли він не дивиться, кілька разів доливаємо йому вісімдесятипроцентної ракії з фляги.

Ефект видно десь через годину. Я небагато можу прочитати в химерних горіхових очах вартового, але Ґрунальді нахиляється до нього, щоб цокнутися кухлями, а потім дивиться на мене і злегка киває головою.

— Я багато подорожував світом і не чув про таких страшних воїнів, як Брати Дерева. Наскільки мені відомо, ніхто про них не чув. Найстрашніші — це ніндзя або загрозливі апачі, не кажучи вже про американських морпіхів. Це їх люди бояться і драпають з поля бою, щойно їх побачивши. Але про вас ніхто не чув, і тому мені здається, що ти вас перехвалюєш, — роблю я спробу. Примітивно, але не завадить перевірити.

Горлейф цілить у мене пальцем, і кінець цього пальця коливається між одним моїм оком і другим, наче ніяк не може обрати.

— Ти... як тебе там... ти не знаєш, що кажеш. Про нас не розповідають за пивом... ми не стаємо до битв. Ми хапаєм вождіф-ф. І немає битф-ф-ф. Ми — господарі нотчі-і-і. Але тс-с-с...

Він не говорить більше нічого, але в мене починає вимальовуватися картинка. Поки що гіпотеза.

— Легко так триндіти, коли сидиш за мурами фортеці.

Він заперечно хитає пальцем, але я не знаю, чи він не хоче говорити, чи просто не погоджується. Ґрунальді тягнеться за глеком, щоб йому долити, але він зупиняє його рухом руки. Зараз чолов'яга ступає по лезу ножа — дуже легко передозувати, й інформатор завалиться за три секунди. Я змінюю тему:

— Я бачив уже багато міст, подорожуючи світом. Скажи мені, чим Сад відрізняється від них усіх? Є й більші та краще захищені.

Він поволі простягає руку в мій бік, ніби хоче схопити мене за сорочку, але не дотягується через стільницю.

— Брате... Сат тхакий один... немає іншого такого місця. Тут кожен може бути вільним... розумієш? У мене були діти-и-и... колись... — він показує рукою десь біля землі, а його очі стають скляними. — Одного забрала фороба. Розумієш?! Розумієш це?! Тхакий малий. У Саду є знахарі... Вони вміють лікувати миштецтвом з усього світу й піснями богів. У нас була лише шептуха. Її пісні були до сраки. Помер мій Горґальді... А якби був тут, то не помер би. Другого вбили. А тут він був би жив. Жибий. Бо тут не фбивають просто для розвахи. І моя мала Ільва, її викрали, як було їй лише дванайцять зим... Тому ми будемо бурунити. Розумієш?! І тутешки я не боюся. Бо... — він нахиляється в мій бік, — я бачиф, куди потраплю, як помру заради Сату. І я можу туди іноді піти, бо так в Сату є. І там є Горґальді, і мій Горлунд, і моя Ільва, і я можу піти й побачити. Бо тут пісня бохів є насправді. Не сплять на урочишшах, а лікують і воюють, і помагають. І є цей друхий Сат, в який ми всі йдемо. Не на Океан Вогню, битися добре й похано, і не на луги Долини Сну. Не в землю ставати землею, як амітраї. А в Сат, де є сонце і фрухти, і дівчата, і всі, і Горґальді, і Горлунд, і Ільва. Тому ніхто нас не подолає, Братіф Дерева, бо ми не боїмося смерці.

Після цього він засинає. Голова опадає йому на плечі, й стає зрозуміло, що від нього ми вже нічого не доб'ємося. Але я вже знаю, що мені треба.

— От же сучий син... — бурмочу. — Він таки знайшов свою казочку, і це зовсім не «Серце пітьми».

— Він марив, — стверджує Спалле. — Стільки хорошого пива змарновано.

— Знайди якихось вартових і скажи, що важлива людина з Братства Дерева трохи перебрала «У Кракена», і треба довести її додому.

— Ми теж повертаємося?

— Ні. Ми йдемо в район для змінених піснями, чужоземців і чужих. Ідемо в Каверни.

— Що ти йому долив? Я ніколи не бачив, щоб хтось так швидко напивався.

— Домашньої ракії. З мого краю. У нас це п'ють для задоволення.