Господар крижаного саду. Носій долі

Розділ 5 Крижаний сад

Море вирує, реве, перекочує вали зеленої води. Вітер збиває з хвиль шапки дрібної піни, січе колючим дрібним льодом. А ми пливемо. Туди, куди нас веде ніс дракара. Вода спокійна, хіба що вкрита брижами від подувів лютого вітру. Така невеличка пляма гладенької брили, що випадково трапляється поміж хвилями.

Завжди там, куди рухається ніс крижаного судна. Водяні гори, увінчані димними вершинами, розступаються перед нами, ненадовго занурюються в глибини, вирівнюються там, де нам треба проплисти. Часом у всьому цьому морському хаосі невелика, дво-, триметрова хвиля розбивається об націлений у небо штевень із головою дракона, ополіскує крижану палубу, замерзає бурульками на щелепах дракона й обліплює пучками шпичаків шпігати. Корабель злегка погойдується, підіймаючись на довгі заокруглені хвилі, які з'являються тільки для нього, ніби шторм торує йому шлях. І ми пливемо — на північ. Можна спати, якщо не страждаєш від морської хвороби, можна сидіти в кают-компанії, у тьмяному світлі сяйливих риб у стінних акваріумах, і попивати грифоняче молоко з водою, як Ґрунальді, або печально хитатися зі смертельно блідим обличчям і порожнім глеком, як Сильфана та Варфнір, або спати годинами, як Спалле.

Дивні циліндри помалу згорають у печі ліловим полум'ям, крижана палуба щільна, тож тут тепло й сухо. Рев шторму чути ніби звіддалік. З-за самого борту до нас долинає сичання піни й хлюпіт води, коли нас омивають хвилі.

Це не я торую шлях перед судном, це не я стишую шторм. Корабель сам утілює свою таємничу програму й везе нас кудись у водно-крижаний хаос, хуртовину, завію й чорне небо. Корабель суне на північ через розбурхане море, але ніхто не стоїть біля стерна.

Шторм триває третій день. Моя нудота відступила на другий, і тепер я відчуваю лютий голод. Я міг би зжерти наших коней, яких пораю тричі на день, вигрібаючи гній через задню рампу, що відкривається прямо в бурю й рев вітру над спіненою водою кільватерного сліду. Я спихаю гній із рамп, як колись спихав контейнери з гуманітарною допомогою. Але цього разу я не постачаю нікому нічого цінного. Лише викидаю лайно в море. Пою тварин, годую кормом із жиром. Розмовляю з Ядраном. Перевіряю спорядження.

Змушую людей попивати концентрат бульйону, який постійно стоїть у кухні в хитливому казанку, але Сильфана й Варфнір ледь утримують що-небудь у шлунках і не розстаються зі своїми глеками, в які блюють щопівгодини. Не хочу навіть думати, що було б, якби наш корабель не полегшував нам подорожі. Я вливаю в них рівно стільки, скільки необхідно, щоб уникнути зневоднення і знесилення.

Коли ми вийшли з гирла Драґоріни, розпустилося вітрило. А точніше — виросло. Спочатку частина щогли відпала й поволі перекрутилася, стаючи гафелем, а потім під ним з'явилася крижана павутина, яка за кілька хвилин ущільнилась і перетворилася на полотно, рушій, що складався з багатьох горизонтальних планок, які весь час працюють, злегка відхиляючись або ж закриваючись, вловлюючи саме стільки вітру, скільки потрібно, і несуть нас на північ, дотримуючись швидкості й напрямку. Ледь нахилені, ми сунемо рвучко на вітер, а море розганяє хвилі на боки та звільняє нам дорогу.

Упродовж доби ми щогодини виходимо на задню палубу, щоб під захистом бортів і кормового штевня стежити за розбурханим сірим морем під брудно-білим небом. Або за чорним морем під темно-синім небом. По черзі. Я, Ґрунальді та Спалле.

Закутані в хутро під ударами вітру, що січе нам обличчя крижаним пилом і шпаркими у своєму холоді краплями солоної води. Прив'язані канатом до приступок сходів, ми спостерігаємо за морем попереду носа й за кормою. Але видно лише хвилі.

Кілька разів кожен із нас за кращої погоди бачив невеличкий червоний блиск далеко за дракаром, на горизонті. Іскорку жару серед бушування снігу, кипіння хвиль і багатьох відтінків розмитої сірості. Можливо, це вітрило. А може, обман зору, втомленого крижаною сірістю навколо.

Зрештою уже понад добу його ніхто не бачив. Може, корабель затонув. Може, залишився позаду, а може, відмовився від свого задуму. Ніхто з нас не зізнавався, яка думка поселилася в наших головах. Є тільки одна істота, спроможна рушити за крижаним дракаром у сосновому човні з клепок, просто у кипінь зимового моря.

Червінь.

Ця істота трохи мене жахає. Я не знаю, чи це людина, чи якийсь магічний мутант. Не навіть не знаю, яке в нього обличчя. Я бачив його долю секунди, а потім його вкрили ті розгалужені петехії, і тільки це я тепер пам'ятаю. Маску із закручених на чолі та щоках червоних плям. Чудовий камуфляж. Вочевидь, це з'являється за його велінням. Коли він хоче, пляма з'являється на його обличчі, і ніхто його потім не впізнає. Усі запам'ятають лише жаску маску, а не фізіономію, що під нею ховається. Хто його прислав? Хто така ця kahdin? Пророчиця?

Чи справді він поплив за нами в шторм?

Ми пливемо й підліковуємось. Нічого особливого. Рани й порізи, болючі, але неглибокі. Варфніра й Сильфану трохи побили. Спалле хрипить через опухле від петлі горло. Ґрунальді відходить від отруєння. Я не знав, чи Сильфану зґвалтували, і боявся спитати. Але не схоже, щоб вона цим переймалася. Коли вона не лежить, звалена нудотою, то насміхається з нападників і стверджує, що ті не спромоглися б зробити з нею нічого гідного уваги, навіть якби мали більше часу. Жодної травми, шоку, жодної депресії. Ми живі? Ну то й супер. Ті дістали по заслузі? Ну то закрили тему. В моєму світі давно немає таких людей. Це мене трохи жахає.

Ніс здіймається, дракар випливає на чергову стишену і сплющену хвилю, навколо гудуть водяні гори, що димлять піною, вищою за нашу щоглу, а ми спокійно сунемо долиною.

Через три дні шторм припиняється, залишаючи після себе нервово розгойдану поверхню. Море вже не виглядає як ілюстрація хаосу й лютої злості, натомість стає справді дуже нерівним. На щастя, моя команда поступово видужує. Спочатку Сильфана починає розмовляти і їсти, потім до тями приходить Варфнір. Обоє навіть виходять на палубу і відкладають свої невіддільні глеки.

Уночі дівчина вдирається в мою каюту й буквально мене ґвалтує. Ми кохаємося дико й брутально серед плюскоту хвиль і свисту вітру в крижаних вантах. І схоже на те, наче вона хоче стерти із себе спогад того, що сталося, або, може, того, що могло статися.

Видимість трохи покращується, і ми починаємо минати острови, що маячать на горизонті. Часом як тіні, схожі на хмару, часом значно ближче. Скелясті й лисі або порослі лісом. Рідко коли вдається роздивитися якісь поселення на березі.

— Тут мало хто живе постійно, — пояснює Ґрунальді. — На деяких островах лише влітку: рибалки, ловці морськоней і пласкуд. Дехто любить обносити човни, що повертаються з походів. Осінній ярмарок у Вовчому Кличі — це те, що ти мусиш побачити. Наша Зміїна Горлянка — це дитяча забавка на його тлі. Там на ятках лежать справжні дивовижі, там торгують принцесами з Півдня, люди носять биті монети відрами, на морі часто зустрічаються пограбовані та грабіжники, а суперечки вирішуються не герцями, а справжніми боями, які відбуваються у спеціальній долині.

— Може, колись, — відповідаю. — Звучить непогано.

Дракар змінює курс, і ми запливаємо у справжнісінький лабіринт островів і острівців. Минаємо скелясті вали, об які розбиваються хвилі, зграї морських птахів здіймаються цілими хмарами та потім тягнуться услід за дракаром, наповнюючи повітря тоскним вереском.

Я годинами стою на носі й зі стиснутим горлом вдивляюся в оточені піною скелі, дивлюся, як на відстані кільканадцяти метрів ми минаємо наїжачені кам'яними вістрями кручі, однак таємнича програма корабля веде нас упевнено й безпомилково.

І цілком швидко.

Я неодноразово спльовую за борт і рахую, що ми весь час робимо від шести до восьми вузлів.

Так само часто я зиркаю на корму, але тільки раз мені здається, що, може, десь позаду бовваніє червоне вітрило, але не можу гарантувати, що це не мій зір з мене насміхається.

Часто на кормі я застаю Ґрунальді або Спалле, коли вони спостерігають за горизонтом за нами. Наші погляди зустрічаються, вони відповідають мені незначним рухом голови, але нічого не говорять.

Ми пропливаємо через протоки й проминаємо острови складним зигзагоподібним курсом. Я починаю розуміти, чому на Узбережжя Вітрил ніколи раніше не нападали, попри те, що воно допікає всім державам цього світу. Якщо хтось з імператорів чи королів і вислав сюди флотилію з каральною експедицією, то вона точно донині безпорадно блукає в цьому лабіринті.

За тиждень ми випливаємо у відкрите море, острови й острівці залишаються позаду або видніються темними смугами на затягнутому туманом горизонті. Дракар пришвидшується до десяти вузлів, з-під носа з шумом спадають струмені води, як партики ґрунту з лемеша плуга, за кормою булькотить кільватер.

Вечорами в кают-компанії ми довго й нудно обговорюємо план висадки й тренуємося.

Заготовлене спорядження громадиться на підлозі. Маскувальні анораки й штани, канати й гаки, зброя. Все почищене, оглянуте й старанно складене. Готове до використання.

Ми не знаємо, коли допливемо на місце. Це може статися будь-якої миті.

Тож ми несемо вахту цілодобово, а з другого дня рейсу відкритими водами вже всі ходимо в повному спорядженні.

Найбільше часу проводимо на палубі, вдивляючись у горизонт і мерзнучи під дрібним снігом. У нас розхитані нерви, і ми бурчимо одне на одного.

Щось висить у повітрі. Це відчувається. Дратує, як скабка під шкірою, заважає, не дає спати чи насолоджуватися корабельними вигодами: блискучим льодовим туалетом чи гарячою водою в крижаній душовій кабінці.

Попри це, коли це нарешті стається, ми заскочені зненацька.

Острів з'являється перед носом судна, але не відрізняється від решти островів навколо нас. Те, що з самого ранку драконячий штевень мітить на темну смугу суші на горизонті, мало що значить, бо таке траплялося вже десятки разів, і десятки разів ми стовбичили на палубі зі зброєю в руках тільки для того, щоб потім залишити острів за одним із бортів і дати зникнути за кормою.

Після сніданку ми бачимо гори, що виростають посеред острова, але Ґрунальді втуплюється в них очима, вигнувши брову, як баран на нові ворота, ні в чому не впевнений. А потім здіймається вітер і розганяє хмари. Це триває години дві, зненацька виходить сонце, а ми, як ошелешені, раптом бачимо замок, що відблискує сіро-зеленим і жовтим базальтом, наїжачений вежами й кренеляжем оборонних мурів, ми пливемо за якихось дві милі від берега прямо в темну пащу порту, оточену виведеними в море стінами пірса, наче простягнутими до нас руками.

Ми бездумно витріщаємося на фортецю, врослу в конусоподібну гору зі стятою, як у Фудзіями, вершиною, і це триває кілька секунд, а потім на палубі зчиняється хаос. Тупіт ніг і біганина.

На щастя, ми тренувалися стільки разів, що всі знаємо, що треба робити. Метушня припиняється. Варфнір і Ґрунальді перекидають скручені канати на спину, затикають за пояс складені гаки, ми зі Спалле скидаємо брезент із човна на палубі, Сильфана залазить на щоглу і прив'язує до деревини гіка добротний блок, який дав нам син Копченого Уллє разом із човном. Разом зі Спалле ми тягнемо скрипучий шорсткий канат, шлюпка підіймається над палубою й гойдається, Варфнір і Ґрунальді штовхають її вбік, щоб кіль опинився за крижаним бортом, тоді ми послаблюємо хват, і човен з'їжджає вниз випуклим крижаним боком дракара, поки з плюскотом не вдаряється об воду. Сильфана чекає з прикріпленим до кнаги на носі шлюпки швартовим канатом, ми шарпаємо петлями з мотузки, що оперізують корпус човна, поки він не звільняється й не суне вздовж борту, стримуваний лише канатом у руках дівчини. Варфнір і Ґрунальді зникають під палубою, я чую, як вони тупочуть там по крижаній підлозі, а потім — як відхиляють розміщений в юті трап, яким колись далеко звідси ми зійшли на палубу крижаного корабля. Спалле витягає мотузки та знімає блок, а я забираю в Сильфани швартовий канат і перетягую розгойдану, наче збуджений кінь, шлюпку на корму, під опущений трап. Дракар тим часом суне дедалі швидше на зустріч із замком, вода за бортом кипить, кидаючи шлюпку на всі боки. Я бачу руку Ґрунальді, як вона тягнеться до рампи й притягує ніс ближче, Варфнір стрибає всередину, Ґрунальді одразу після нього, і в цей момент лунає жаский рев. Оглушливий клич, що звучить трохи як сирена на авіаносці, а трохи як крик слона. Він водночас механічний і тваринний, ми присідаємо від несподіванки, хапаючись за зброю, тільки я не випускаю швартового каната, але тулюся за бортом, наче в очікуванні обстрілу.

Носовий штевень вигинається дугою назад, крижаний дракон розтулює пащу й реве, а потім плюється гучною кулею вогню, яка з тріском вривається в повітря, тягнучи за собою коси диму.

— Спокійно! — верещу на все горло. — Це лише цей вошивий дракон! Сповіщає фортеці про наше прибуття! Нічого страшного! Знайдіть дорогу!

— Скоро побачимося! — кричить мені Варфнір із човна. — Кидай!

Швартовий канат в'ється палубою, як змія, і зникає за бортом. Човен, підстрибуючи на хвилях, зникає позаду, я бачу, як він маліє між хвилями в нашому спіненому сліді, Варфнір затягує і скручує канат, Ґрунальді готує весла.

Фортеця росте на очах, я помічаю вежу зі шпичастими шоломами, кренеляжні мури, що оперізують узгір'я п'ятьма чи шістьома терасами, довгі прапорці, що розвиваються на верхівках веж. Стіни кришталево поблискують, їхня поверхня гладенька, як кольорове промислове скло. Будівля велика. Приблизно такого ж розміру, як фортеця в Дубровніку. І така ж добротна, хоча виглядає геть інакше. У неї виразно готичний характер, вона здіймається схилом угору рівнями оборонних ліній і стріляє в небо десятками веж. Її збудували не для захисту від кулеврин Мехмеда Завойовника. Її звів хтось, кому запраглося мати Камелот, Каркасон, Марієнбурґ і Боузов в одному флаконі.

І він чекав усередині.

За пірсами аванпорту, де простір добре прострілюється з чотирьох веж і кренеляжних мурів, куди ми за мить запливемо й потрапимо в пастку, наче тарган у ванній.

Дракар мчить дедалі швидше, немов утомлений мандрами кінь, побачивши стайню.

Звідкілясь із-поміж мурів із гуркотом вилітає снаряд, що бухкає помаранчевим вогнем, прокреслює на небі параболу чорного диму, а потім перелітає високо над нами та з сичанням падає у воду за триста метрів від лівого борту, розливаючи на поверхні пляму вогню.

— Спокійно, — кажу. — Це тільки сигнальний вогонь. Вони показують, що знають про наше прибуття.

Із фортеці до нас долинає понуре завивання, тужливий, ніби китовий, звук, що відгукується вібраціями у діафрагмі.

— Мушля, — сповістив понуро Спалле, міцніше затягуючи ремені панцира й ховаючи меч у піхви. — Мушля Крижаного саду.

Сильфана виглядає сьогодні як валькірія, розрізана спідниця відкриває її довгі ноги, до колін захищені наголінниками, старанно підігнаний під її тіло тиснений напівпанцир із дубленої шкіри, набитий бляшаними пластинами, прикрашають інкрустовані золотом танечні пломені, що в'ються також на глибокому шоломі з нанісником і довгими нащічниками, в еклектичному ахейсько-вікінгському стилі. Вона хвацько тупотить по палубі, перевіряючи, чи все добре лежить, поправляє ремінь із мечем, вдягає на ліву руку рукавицю з кольчужним захистом зап'ястка і протягує її через скоби щита. А потім перекидає старанно заплетену косу за спину, і ось — вона вже готова.

Сестра стирсмана Людей Вогню. Воїтелька.

Наступниця голови клану.

Ватажка.

Сам я також вирядився у все, що маю, тож ідеально пасую до всього цього цирку. Ми маємо привернути увагу жителів граду і принагідно не полягти тут же під дощем стріл. Я вдягнув напівпанцир, наголінники й наруччя. На свій композитний шолом я причепив те, що возив у бесагах. Окуляровий нанісник, передній щиток, нащічники й крислату пластинчасту бармицю. Тепер я виглядаю, як оглашенний покруч Одіна й Токуґави Ієясу. «Пісня про Беовульфа» на сцені токійської Імператорської опери.

Ласкаво просимо.

Замок наче росте, простягаючи по нас оборонні пірси аванпорту, вежі стирчать у небо, завивають мушлі, їм вторує низький повільний бій барабанів.

Невермор, сидячи на кормі, понуро каркає, а потім важко злітає в небо.

— Боягуз, — ціджу я, підтягуючи наборідник під шоломом.

— Якщо ми помремо зараз, — каже Спалле, — то принаймні як воїни, даючи відсіч. Нам сурмлять і навіть б'ють у барабан. Це набагато краще, ніж здохнути на старість у соломі або полягти від удару обісраним ослоном в якійсь клуні, як мій дядько. Мені подобається. Гінду також сподобається.

Я зітхаю.

— Поїхали, — кажу. — Рухайтеся, виводьте коней на палубу. Ви знаєте, що робити?

— Знаємо, — понуро відповідає Сильфана. — А ти знаєш, що робиш?

— Сподіваюся.

Я розправляю плечі, поправляю панцир, а потім іду на корму. Знизу вже лунає глухий тупіт копит, люк трюму з одного боку опускається, як трап, Спалле виїжджає нахилений, в повному спорядженні, зі щитом у руці й луком на спині, за ним трюхикають коні Грунальді й Варфніра, Сильфана виїжджає за ним, ведучи Ядрана без упряжі. Коні ржуть, неохоче ступають палубою і притискають вуха.

— Крах! — горлає згори Невермор.

Палуба стає вологою й лискучою. З гіка й вітрила скрапує вода, фальшборти починають вкриватися краплями, кормовим штевнем течуть маленькі струмочки. Я чую, як вода цюркотить зі шпігатів і з плюскотом стікає з бортів.

Корабель починає танути.

Ми дрейфуємо на крижині.

Далі нікуди зволікати.

— Цифрал, до роботи, — бурчу. — Биймо у хвіст і в гриву.

Вона з'явилася одразу, тягнучи за собою смугу сяйливого діамантового пилу. Драккайнен поглянув на неї понуро через візири свого шолома, а потім рушив у бік трону, що спинкою спирався на кормовий штевень, і з одного боку обпер об нього щит, а з іншого — лук. Сплюнув, а потім обернувся й сів.

Сильфана, дивлячись на нього з сідла, прикусила губу й відвернула голову, коли він із тріском замерз, перетворившись на крижану, вкриту мохом інею скульптуру.

Дракар здригнувся, але далі сунув уперед просто між моли порту. Дракон ворухнув головою й почав роззиратися.

Вхід до оточеної мурами затоки й портових басейнів загороджував розтягнутий між пірсами велетенський ланцюг із метровими кутими кільцями, який гойдався так низько над водою, що його омивали хвилі. Коли ніс дракара опинився за десять метрів, із двох масивних донжонів, що неприємно нагадували бункери, пролунав сталевий гуркіт потужних заскочок і ланцюг із плюскотом упав у воду, тягнучи через клюзи свої кільця услід за шлюзом, що пішов під воду.

Дракар розітнув води аванпорту й заплив у затоку, під прихисток мурів, після чого повернув перед набережною, де тісно стояли найрізноманітніші човни й кораблі. Тракени з Узбережжя Вітрил, якісь тонкі човни з гострими носами й латинськими вітрилами, дві похмурі трипалубні галери з кількома аркобалістами на верхній палубі, двома щоглами й таранами, що стирчали спереду й цілили у відкрите море.

Однак дракар повернув перед набережною, похилившись на один борт, і поплив прямо до брами в іншому пірсі, що закінчувався оборонним муром. Наступний ланцюг плюснув у воду, наїжачена шпичаками герса відкотилася вбік, і корабель заплив у маленький портовий басейн, над яким здіймалися мури та дві вежі з балконами, де стояли потужні балісти, оточені вояками.

На них були зелені туніки з вишитим символом срібного дерева й глибокі шоломи з показними нащічниками в стилі грецьких гоплітів. Вістря списів, що спочивали на ложах катапульт, цілили просто в крижану палубу. За кренеляжем мурів з'явилися ряди людей із луками та, вочевидь, добротними палінтонами.

Дракар загальмував посередині басейну, дрижачи, наче вів внутрішню боротьбу. Вода навколо бортів зморщилась від вібрацій, проте корабель стояв, а голова дракона оберталася на вкритій свищами шиї, лупаючи понурим червоним поглядом, тліючим, як догораючі вуглинки. Писк дракона виглядав дедалі жалюгідніше, він обріс бурульками, щоки вкрилися мереживом овальних отворів, частина схожих на роги відростків над очима розтанула або перетворилася на безформні ґулі, як на обсмоктаній цукерці.

Ґрати закрилися із залізним гуркотом, і в басейні запанувала тиша, було чути тільки плюскіт води, що стікала з бортів підталого корабля, і нервове пирхання коней. Сильфана і Спалле стояли поруч, у повному спорядженні, за ними чекала решта коней. Вони не рухалися, тільки коні часом смикали головами й понуро жували вудила в могутніх щелепах.

Внутрішній порт був порожнім, там була лише невеличка набережна біля підніжжя вежі, закрита з обох сторін мурами, і не було нікого. У вежі були ворота, зараз зачинені, до яких вели широкі сходи, і ще дві обрамлені готичними гостроверхими порталами брами.

Корабель далі стояв і дрижав, і в нього цілили з усіх сторін із чотирьох аркобаліст, двох паскудних катапульт, із яких стирчали цілі пучки болтів, щонайменше кільканадцять валових баліст середнього розміру і кілька десятків луків.

Понуро зазвучала мушля, після чого водночас відчинилися всі брами. Пролунав ритмічний брязкіт важкої ходи загонів, які виступили з усіх брам і, демонструючи досить вишукану муштру, змінили стрій, вишикувавшись у три чотирикутники — один прямо, два — з боків. Ряди чорно-білих щитів із малюнком дерева одночасно вдарили краєм об землю, утворюючи загорожу, опустилися списи, за першим рядом щитів показалися ряди баліст, що нахилились, націлившись у корабель. Стрій зімкнувся і людей майже не було видно — лише шоломи, наче колонія химерних сталевих грибів, і стіни щитів, наїжачених списами.

— Годі цієї комедії! — заричав дракон англійською. — Я прибув, бо ти мене покликав! Дай нам місце зійти з корабля! Якщо ти маєш намір спуститися цими сходами в пав'ячому пір'ї, співаючи «We are the Champions», то ми можемо подивитися на це з берега!

Вони вийшли з брами, вишиковуючись рядами на сходах, і скидалося на те, що шоу продовжується. Спочатку кілька воїнів у мисюрках, чиї обличчя закривала кольчуга, потім три незугарні напівлюдські істоти виняткових розмірів, а насамкінець — худий чоловік майже їхнього зросту, закутаний у плащ, із високим каптуром на голові й патерицею в руці.

— Нарешті! — прогримів дедалі недоладніший і кривіший дракон голосом Драккайнена. — Накажи їм опустити зброю! Я керую цим судном. Ти справді хочеш тут різанини?

— Прошу прибитися до берега, — мовив чоловік шкільною твердою англійською. — І не висувати умов. Адже цей дракар тане. Ще трохи — і ми витягнемо вас із води списами. Покажи своє лице і склади зброю, тоді я відкличу людей. Я маю переконатися.

— Забери військо. Я не дурний, — буркнув Драккайнен. — Тоді покажу лице.

— Я теж не дурний. Прошу не торгуватися, а причалювати.

— Здається, ми зайшли в глухий кут, — зауважив Вуко.

— Не зовсім. Лід тане. Прошу просто скласти зброю і вийти на берег.

— Що він говорить?! — процідив через плече Спалле. — Що робимо?

— Чекай!

Шматок борту із плюскотом відпав у воду і плавав поруч, набуваючи дедалі мутнішого кольору.

— Увага! — гаркнув дракон. Дракар рушив і поплив у бік набережної, цілячи дзьобом просто в ряди щитів і загін, вишикуваний на сходах вежі. Було чути, як скриплять поворотні кола катапульт на балконах і наріжних донжонах порту, тримаючи дракар під прицілом. Корабель м'яко пригальмував і обернувся бортом до набережної. Дракон обернув голову, втрачаючи шматки льоду й частину нижньої щелепи, яка впала на базальтовий пірс і розбилася, як скло. Биколака заревів і струсонув сокирою, яку тримав обома руками.

Щойно борт торкнувся пірса, Спале й Сильфана рушили вперед, вивівши всіх коней, і стали поруч на березі. Вони досі не могли нікуди піти й досі у них за спинами були чорні води порту, а перед ними — три загони, сховані за парканом зі щитів і частоколом списів.

— У тебе просто немає виходу, — оголосив чоловік у каптурі. — Або зійдеш на берег і покажеш мені обличчя, або впадеш у воду. А якщо це хтось із вас, голото, то лише спробуйте промовити закляття, і я рознесу вас на клоччя.

— Опустіть зброю! — буркнув Драккайнен. — Ти мене запросив! Я не ввійду беззбройний і не дамся в полон, чорт тебе забирай! Якщо ти думаєш, що ці кілька катапульт і московський балет із тичками щось змінюють, то ти тупий! Я проявив добру волю, сівши на твоє крижане тістечко, тож забирай свою масонську ложу з берега!

Десь позаду воїнів почувся якийсь галас, чоловік відступив на мить углиб брами, а потім показався знову, пропускаючи вперед групку своїх чорно-білих вартових, які вели перед собою Ґрунальді та Варфніра із зав'язаними позаду руками, в білому маскувальному вбранні, заляпаному кров'ю. Зрештою штовхнули їх на сходи.

— Це ти мав на увазі?! — запитав чоловік. — Це і є твоя добра воля? Вислати асасинів?!

— Цифрал, зараз, — буркнув дракон і розпався у хмарах імли.

Крижаний корабель випустив клуби пари й склався всередину, розлітаючись на шматки серед кипіння води й оглушливого гуркоту льоду. Спалле і Сильфана галопом рушили вздовж узбережжя, але нікого не атакували, лише зіскочили з коней, ховаючись за щитами. Тварини, захищені панцерними шоломами, зіщулились, утворивши навколо них живу барикаду, і припали до землі на зігнутих ногах.

Вода вирувала й кипіла, перемішуючи великі шматки льоду; в тому місці, де щойно колихався корабель, центральна частина корпусу зникла, щогла зламалася навпіл і вдарилася об набережну, і нічого не було видно, крім хаосу, клубів піни й хмар пари. Кінцівка щогли, що спиралася на кам'яний пірс, зненацька розширилася й поросла шпичаками, а потім із води вистрілило щось схожої тонкої форми з кількома суглобами й ударило об каміння поруч, потім ще одне і ще, рештки корпусу вивернулися навиворіт, і з паруючого розбурханого хаосу проступило довгасте безформне створіння на восьми пластинчастих кінцівках, виставивши поперед себе гострі клешні, немов рятувальні палиці, з пласким тулубом, що закінчувався троном, із перехиленою набік крижаною скульптурою, встромленою в рештки кормового штевня, який знизу догори почав вкриватися низкою суглобів і зненацька вигнувся, утворюючи хвіст.

Крижаний скорпіон завбільшки з фургон блискавично виліз на берег, здійняв черево й кинувся вперед, перебираючи кінцівками в такому темпі, що їх майже не було видно, прямо на чотирикутник щитів і списів, що блокував йому шлях до сходів. Бухаючи парою, як локомотив, він виглядав трохи як машина, з рухливими поршнями й тягачами з льоду, а трохи як велетенська багатоніжка. Він мчав так секунди дві серед жаского свисту стріл і снарядів, що сипалися на крижаний тулуб, з гуркотом ударив у стіну щитів, розкидаючи їх навсібіч і ламаючи виставлені вперед списи, а потім пробився, розмахуючи на всі боки клешнями, розкидаючи охоплених жахом людей і змітаючи їх із кам'яних східців. Спис із катапульти гепнувся на базальтову набережну, розкришивши скелю й розбивши прикріплену до древка глиняну посудину, яка порснула на всі боки плямами вогню.

Спалле і Сильфана скочили в сідла, їхні коні кинулися в коротку сутичку на сходах, дощ зі стріл, що сипалися з мурів, оминав їх, ніби натрапляв на скляну кулю. Вони вдерлися в натовп, розштовхуючи збитих докупи людей. Ядран та інші румаки, які скакали позаду, почали буцатися, жахливо квилячи. Хтось підскочив збоку, цілячись списом, голова Ядрана по-драконячи подалася вперед, могутні щелепи схопили чоловіка за плече і груди, а потім здійняли його вгору і кинули через спину просто в натовп. Кінь Варфніра став дибки, перебираючи копитами, і валив на брук гвардійців, які затулялися щитами.

Зблиснули мечі, воїни, які тримали Варфніра й Ґрунальді, впали на землю. Варфнір нахилився, потягнувши вартового, що тримав його ззаду, і перекинув його на сходи через стегно. Ґрунальді угрів когось лобом об закрите шоломом обличчя, а потім звалився на нього й почав шарпати вивернутими назад руками, перерізаючи вузли об його вістря. Варфнір схопився за полицю сідла й вискочив на коня.

Величезний фавн заступив чоловіка в каптурі власним тілом, але відкинутий з розмаху клешнями полетів прямо в бурхливе юрмище внизу. Довгі клешні розчепірились і вистрілили вперед, охоплюючи шию чоловіка і впиваючись у наїжачені заклепками двері. Пластинчастий хвіст вигнувся над тулубом і націлив просто в лице ув'язненого пучок розкручених дул револьверної гармати, наче відірваної від гелікоптера і прикріпленої сюди замість отруйного жала. Хвіст обернувся, грізно водячи дулами вздовж бійниць.

Чоловік щось хрипко крикнув, і стрілянина одразу ж зупинилась, гвардійці, які намагалися зібратися докупи в тисняві й відтворити стрій, відступили.

Запала тиша.

У механізмі гармати щось тріщало й переставлялось, дула вирували навколо осі. Чоловік закам'янів. Люди Драккайнена оточили його колом, прикриваючись щитами.

— Ти хотів побачити моє обличчя, — заскреготіла крижана скульптура, що сиділа на корпусі скорпіона. Після чого вкрилася сіткою тріщин і розсипалася, відкриваючи поглядам Драккайнена в повному спорядженні, який важко підвівся з трону й пройшовся спиною потвори. Серед важелів і зубчастих передач біля кінцівок поршні ритмічно бухали клубами пари.

Пришпилений до воріт чоловік здійняв ліву руку і щось застрекотів. Клешні скорпіона порснули вологою й почали розпадатися. Тулуб вкрився свищами й нахилився набік. Імла, що сочилася з потвори, в'юнкими смугами потягнулася до руки чоловіка.

Вуко вилаявся, підбіг, витягаючи меча, копняком прибив чоловіка назад до дверей і приклав вістря йому до шиї.

— Опусти руку й накажи людям відступити. Якщо ти не припиниш притягувати імлу, зараз доведеться нею тамувати кров із перерізаної артерії. Дві хвилини, друзяко, і — до Бога.

Чоловік опустив руку, діамантова імла, що її огортала, безпорадно розпливлася й розтанула, скорпіон перестав розпадатися, але й так виглядав, наче по ньому потоптався слон.

Драккайнен однією рукою зняв шолом, опустив його на землю і скинув каптур з голови чоловіка. А потім якусь мить дивився мовчки.

— Я очікував побачити людину, — сказав він мовою Узбережжя Вітрил. — Звідки ти знаєш мову, якою я говорив?

— Я — Олаф Фйолсфінн, — представилась істота з очима, наповненими блідо-блакитним льодом, голою й гладенькою, наче базальт, головою, вкритою лісом відростків, що нагадували замок із вежами й кренеляжними мурами. — Я зголив бороду, може, тому ти мене не впізнав. Відпусти мене.

Драккайнен прибрав вістря, але не сховав його у піхви.

— У мене є поранені, — сказав сухо. З лопатки Ґрунальді між кільцями кольчуги стирчала стріла, у Сильфани був неглибокий поріз на стегні, а у Спалле — прим'ятий шолом, з-під якого цебеніла кров.

— У мене також, — визнав Фйолсфінн. — Мені вистачить того, що ти не один із тих, я здаюся. Де решта? Ці також із Землі?

— Тутешні, — коротко відповів Вуко. — Я один. Евакуація влітку, тутешнього серпня, з узбережжя на Пустках Тривоги.

Биколака і пан Орангутано-Лев стояли біля самих щитів людей Драккайнена, ричучи та щирячи великі зуби.

— Забери цих диковиськ назад у Нарнію, Perkele. Й отих клоунів також, вони знову перегруповуються!

— Спокійно! Зупинити бій! — крикнув Фйолсфінн, здіймаючи руки. — Опустити мечі! Це друзі! Досить крові!

У відповідь почулося перешіптування, що здалося Драккайнену здивованим і неприязним. Гарні друзі! Фйолсфінн простягнув до нього руку. Вуко вагався долю секунди, але перекрив це, перекладаючи меч у другу руку, і вони потиснули одне одному зап'ястки за звичаєм Узбережжя Вітрил. Воїни у туніках, оздоблених знаком дерева, понуро, але слухняно розійшлися до колег, які лежали на сходах і набережній. Над портом щемливий клич птахів перемішувався з криками та стогонами поранених.

Спалле поволі обернувся навколо власної осі й рухнув на базальт, випускаючи меча.

— У тебе тут є лікарі? — запитав Драккайнен, ховаючи зброю і присідаючи біля друга.

— Четверо, — відповів Фйолсфінн. — Але це радше знахарі. Зараз прийдуть.

Убитих загалом було п'ятеро. Двох убили Ґрунальді та Варфнір, коли їх брали в полон, на сходах загинуло троє, зате нарахували двадцятьох сімох поранених, зокрема трьох у важкому стані.

На дискусії не було часу. Працювали плече до плеча, вимазані кров'ю до пояса, поячи лежачих заспокійливим відваром, накладаючи шви, вкладаючи поламані кінцівки в дерев'яні дощечки й відганяючи знахарів Фйолсфінна.

— Ти не розробив жодної лікувальної магії? — запитав урешті Вуко.

— Лише на крайній випадок, — відповів норвежець. — Я боюся використовувати це на інших. Те, як я зараз виглядаю, — це побічна дія самолікування. Буває, що я можу когось урятувати, але він перетворюється на потвору. Я не до кінця це контролюю. Допоможи мені, тут внутрішня кровотеча. Здається, ми його втрачаємо.

Драккайнен якусь мить щось бурмотів фінською, після чого приклав розперіщену долоню до грудної клітини гвардійця при смерті. Тіло пораненого напружилося й опало.

— Тепер перев'яжи, — сказав Вуко, масажуючи долоню, наче його вдарило током.

— Ти зупинив кровотечу? — запитав Фйолсфінн.

— Намагався, — буркнув Драккайнен, дивлячись, як норвежець відкриває глиняну посудину й набирає щось, що нагадувало цукрову вату, й перемотує цим рану. — Виживе або ні. Не вимагай забагато. Я закінчив тільки курс бойового парамедика. Що це таке?

— Гніздо одного з видів комах, — відказав Фйолсфінн, обмотуючи пораненого. — Здається, комах. Воно містить антибіотик. Здається. Відповідник нашої павутини.

— Дай трохи. Мене також хтось дзьобнув.

А потім ми йдемо склепінчастими коридорами за людиною у плащі, зі здеформованим, вкритим башточками черепом, схованим під каптуром. Хтось веде наших коней, хтось інший несе багаж. Спалле зі струсом мозку мандрує на ношах, але він уже притомний. Коридор здіймається над нами високою стрілчастою аркою, помережаною колонами й складними геометричними лініями віялового склепіння. Гладкі стіни гудуть від тупоту копит і наших кроків.

Усередині панує сира прохолода готичного собору.

Готика. Вершина інженерних досягнень середньовіччя. Справжній сплеск математики й високого мистецтва будування, обчислень, що велись у голові й патичком на піску, аби мільйони цеглинок кількох десятків вигадливих форм, як конструктор леґо, склалися в шпичасту фігуру, здійнялися до неба й могли передавати одна одній напруження конструкції, щоб будівлі стояли вічно. Іноді їх будували поколіннями, передаючи будівельні таємниці в межах роду. Десятиліттями.

Однак тут немає ніякої цегли, ніяких скріплень, усе ніби відлите з рідкого каміння, гладенького, неначе скло. Лише іноді ми минаємо колони, що зрослися між собою, перехрещені ламані площини склепінь чи нішу зі сходами, що абсурдно ведуть у стелю чи в бічний коридор, що звужується до точки, немов негатив вежі.

Наче замок виріс, геть-чисто як організм. У мене є питаннячка.

У мене багато питань.

Шлях нам освітлюють ряди аргандових ламп, в яких світиться блакитний пломінчик, схожий на газовий. Справді багато питань.

Перед нашим провідником відчиняються двостулкові ворота, і ми виходимо на клуатр всередині мурів. Бачимо внизу вузькі переходи, ніби вулиці та ще більше дахів, веж, розет, пінаклів і краббів, стін і вікон триклініїв. Більше стрільчастих арок, колон і балюстрад.

Нас ведуть сходами, коридорами, потім вулицею. Вона нахилена всередину, де тягнеться риштак, але він не забитий відходами. У підтіннях видно двері й дерев'яні вивіски на ланцюгах. Вулиця присипана дрібним снігом, нас минають перехожі, але небагато. Закутані в хутра, вони, вочевидь, поспішають у своїх справах, виходять із одних дверей і прямують до інших. Дають нам дорогу й часом вітаються з Фйолсфінном, проте в цьому немає чолобиття. Ніхто не падає на коліна й не схиляється у спеціальному поклоні.

Іще якийсь час ми йдемо завулками в тіні мурів, оточеними галереями подвір'ями та звивистими вуличками. Замок — це місто. Найбільше схожий на місто з усього, що я тут бачив.

А потім ми знову занурюємося вглиб мурів і кружляємо коридорами серед гладеньких, як скло, стін, кривулястих колон і сходів. Опиняємося в круглому маленькому приміщенні, з якого немає іншого виходу. Фйолсфінн підходить до ряду вкритих оздобами кутих залізних важелів і пересуває спочатку один, потім інший. Десь недалеко лунає голосний плюскіт води й гуркіт, приміщення дрижить і явно рушає вгору. Ґрунальді й Сильфана присідають, хапаючись за зброю, коні починають форкати. З боку конвою до нас долинають приглушені смішки й гигикання. Спалле сідає на ношах і обмацує стегно в пошуках зброї, Сильфана здіймає чорні брови й кидає на мене питальний погляд, стискаючи руків'я меча. Ми з Фйолсфінном плюс п'ятеро його людей. У тисняві круглого приміщення, що іде невідомо куди, серед кінського запаху й смороду спітнілих тіл під кольчугами й панцирами. Я хитаю головою і заспокоюю їх жестом руки.

«Спокійно. Не зараз. Чекати».

Ліфт іде вгору з гуркотом і брязкотом ланцюгів.

— Замок стоїть на узгір'ї, з якого падає водоспад, — озивається Фйолсфінн. У його голосі немає пихи, як у Ван Дікена. Радше гордість того, хто показує гостям новий дім. — Тож у нас є водяні колеса. У всьому замку є система водопроводу, коліс і трансмісій: вони запускають товарні підіймачі, тягачі й ліфти, відчиняють двері. Приводять у дію ковші, що подають снаряди в катапульти на мурах, міхи й молотки в кузнях, млинові колеса. Усе це технологія, яка тут існує в тій чи іншій формі. Я лише об'єднав її в одну систему.

— Більшість епохальних змін — це відомі речі, поєднані в нову систему, — зауважую. — Зазвичай для того, щоб примушувати.

Він обертається до мене і якусь мить замислено дивиться.

— Ах так. Доктрина неінтеграції. Тільки це доктрина дослідників. Я вже давно не дослідник. І не я її порушив. Тепер я той, хто вижив. І житель цього світу.

— Гравець?

— Я не беру участі в політиці. Не прагну влади над країною, а особливо континентом. Прошу не плутати мене з тими. Це мій дім. Мій притулок. Курінь того, хто вижив. У мене є це місто, але тут переважно живуть біженці. І всі — з власної волі. Все по черзі. Розміщуйтеся, а потім поговоримо. У вас багато питань. У мене також.

Із коридору через засклені вітражами вікна видно інші тераси мурів, ліс веж і стрімких дахів, а далі — море. Досі світить бліде сонце. Я ляскаю по скляному кружальцю, значно прозорішому, ніж звичайне тутешнє мутне скло. Воно відповідає високим мелодійним звуком кришталю.

Перед нами відчиняються наступні різьблені й оббиті заклепками ворота, ми заходимо в гігантську ясну палату. Крізь ряди вікон вливається повінь денного світла, посередині стоїть великий стіл із чорного дерева, навколо якого — стільці із високими бильцями й камін, у якому можна спекти цілу вівцю. Перед каміном — невеличкий різьблений столик, кілька крісел і хутра, кинуті на підлогу. Мило.

— Там спальні, — Фйолсфінн показує на стіну, вкриту різьбленим буазері. Говорить мовою Узбережжя. — Три з одного боку, три — з іншого. Кожна з ванною і туалетом, а також велика лазня з ванною і сауною. Люди зазвичай прибувають групами й спочатку почуваються нервово, хочуть жити разом. Тут ми залишимо ваші багажі та з'їдемо вниз. Побачите, кудою виходити до міста, і стайню, де залишаться ваші коні.

Це все трохи нагадує поселення в готель. Ми втомлені дорогою, відводимо і заспокоюємо коней, а потім заносимо свої речі до палат біля їдальні. На столі з'являється кілька пляшок і глеки з пивом, печеня, хліб і сири. Перекус коштом готелю. Я не можу дочекатися, коли нам скажуть заповнити реєстраційні картки, щоб ми могли нарешті прийняти душ і зустрітися в барі біля пляжу. Насамкінець я ледь не вручаю Фйолсфінну срібної марки.

Він пропонує зустрітися в нього через годину і залишає нас самих.

У гостинному покої, що виглядає, наче створений для оперети про Короля Артура.

Ми миємося в гарячій воді — мені вже не треба давати команді інструкції, як працюють крани, бо вони були й на дракарі. Переодягаємося, їмо, п'ємо пиво.

— Що зараз буде? — питає Ґрунальді. — Я розповідав тобі, як тут є. Поглянь на це все. Їжа надто смачна. Вода надто чиста. Будинки великі. Той сад, який я бачив, теж надто прекрасний. Це неприродно. Скажу тобі, — він націлює в мене обгризену кістку, — що цей Пісенник — наче морська пласкуда, що вабить риб у глибинах прегарним світлом. Ця їжа — ти нюхав, пробував і казав, що вона не отруєна. Але я не знаю, чи ми взагалі прокинемося зранку. У моїй палаті ростуть квіти! Взимку! Хто може збудувати щось таке? Скільки треба грошей і часу, щоб наносити стільки каміння!

— Ти почуваєшся тут дивно? Як тоді в саду? — питаю. Якщо в Ґрунальді справді алергія на магію, то він безцінний. Як надійний датчик.

— Нормально. Я плив збуреним морем. Ми виходили на берег на скелі. Потім я ліз по стіні. Убив одного мужа, а трьох звалив. Мені надерли зад. Потім ми билися на набережній. Мені поцілили стрілою в спину. Вона зайшла неглибоко, але тепер у мене перев'язана рука. Я знаю таких, які нарікали б і з легшими ранами. Але мене не душить так, як тоді. Говорю й думаю я ясно.

— Ми припливли сюди, щоб знайти спосіб подолати короля Зміїв. І якщо нам удасться, крижані човни попливуть на допомогу Дому Вогню, щойно зійдуть сніги. Сила, яка дала змогу звести цей град, може нам знадобитися, якщо ми добре це використаємо. З того, як поводиться цей чоловік, я думаю, що він також ненавидить тих Пісенників.

— У твоїх краях люди виглядають так, як він? — невпевнено питає Сильфана.

— Звісно, ні. Його тут змінила сила урочища, — відповідаю. — Зробімо так: я піду й переговорю з ним, а ви залишіться тут і відпочивайте. Поранені ви й так мені тут нічим не допоможете. І ви не розумієте мови, якою він до мене говорить.

Я перевдягаюся. Вдягаю свіжу білизну, випрані штани й каптан. Не через Фйолсфінна — просто це місце так на мене впливає. І не через якусь магію Крижаного саду, а через чисту лискучу долівку, гладенькі меблі, гарячу воду.

І мило шматками, вочевидь, із додаванням якихось пахощів.

З усієї зброї беру з собою лише ніж, який вішаю на шлейки під пахвою під каптаном. Команда дивиться на мене схвально, коли я кілька разів на пробу виймаю вістря — коротким непомітним рухом родом із Севільської школи холодної зброї.

Я також беру трубку, й мене ніскілечки не обходить, що скандинав буде в шоці.

А потім мене ведуть кам'яними зеленуватими підлогами, на яких природні вени мінералу вкладаються в геометричні візерунки. Через переходи й численні подвір'я, кудись на вершину фортеці. На всяк випадок я викликаю Цифрал.

Його вело двоє людей, один із них поводився, як типовий мешканець Узбережжя Вітрил, був у шкіряних штанах і шнурованій вовняній куртці з каптуром, що оперізується поясом, а на другому, ймовірно, була форма особистої гвардії Фйолсфінна, з тунікою з вишитим знаком дерева, накинутою на кольчугу, і шоломом із нанісником і глибокими нащічниками.

Фйолсфінн прийняв його в круглій залі, в якій без проблем можна було організувати концерт чи публічну екзекуцію. Вона була тридцять метрів діаметром, камін на одній стіні був великим, як печера, на блискучій підлозі були засипані гравієм заглиблення, в яких росли декоративні кущі й дерева, зі стіни навпроти дзюркотів невеличкий водоспад, що спадав у ідеально круглий резервуар, який огинав приміщення річищем із лискучого базальту. Над головою стіни оперізували антресолі з бібліотекою на купу томів, а над цим здіймалася баня із шестикутних кришталевих плит, відкриваючи небо й дедалі густіші хмари.

Фйолсфінн сидів у одному з глибоких крісел біля каміна і встав, побачивши Вуко.

— А слони де? — зацікавлено запитав Драккайнен. — На прогулянці?

Норвежець показав йому на друге крісло, але ніяк не відреагував. Зрештою, його деформоване обличчя не дозволяло зчитати жодної емоції.

— Я також із дитинства хотів жити зі слонами. Світло, просторо, водоспад, фонтан, рослини, — Вуко вийняв із кишені каптана трубку.

— Я збудував собі прихисток, — пояснив Фйолсфінн. — Місце, в якому міг би дожити свої дні, намагаючись досліджувати цей світ. Без втручання, яке так тебе дратує. Але зараз я хотів би позбутися «Серця пітьми». Мені не подобається закінчення. Особливо в кіноінтерпретації.

— Ти хотів би позбутися «Серця пітьми», бо тобі не подобається закінчення... — повторив Драккайнен, набиваючи тютюн і намагаючись звучати так терапевтично, наскільки це було можливо.

— Ми приносимо в цей світ власні історії. Топоси, міфи. А він ними живиться. Так, ніби в нього закінчилися власні, така в мене теорія. Зараз ми двоє виконуємо тут роль Курца й Вілларда. Я сиджу між тубільців і нібито творю тут якусь божевільну утопію, а ти прибуваєш ззовні, щоб закликати мене до порядку. Насправді я не творю ніякої утопії. Просто відвоював собі маленький клаптик на узбіччі, щоб спокійно жити. Я не Курц. Мене не цікавить екзистенційний бік людської природи, і я не ненавиджу цивілізацію. Ні нашу, ні цю. Морок і жах — це не моя парафія. Мене цікавить ксеноетнологія. Природа цього світу. Вона небезпечна, але цікава. Я хочу знати, як вона працює, і спостерігати за цим.

Вуко похитав головою.

— Нам треба поставити один одному питання. Тоді поступово все проясниться.

— Добре, — погодився Драккайнен. — Що це за замок? Ти його збудував?

Фйолсфінн піднявся і повів його в інший бік приміщення. Поміж кущів, мостиком над струмочком, до круглого кам'яного столу. В самому центрі в заглибленні під скляним ковпаком стояв тесаний кристал завбільшки з яблуко, гострим кінчиком спираючись об стільницю. Він виглядав, як величезний діамант, тільки стояв на кінчику, насміхаючись із тяжіння.

— Це зерно. У мене було таких два, коли я вибрався з льоду.

— Зерно?

— Воно містить у собі замок. Треба знайти невеличкий активний вулкан і вкинути його в кратер. Станеться вибух і виверження. Але кожен струмінь лави, кожна вулканічна бомба матиме мету. Замок. Зерно надасть вулкану ціль. Щойно лава застигне, через два-три місяці, можна приплисти й зайти. Він буде готовий, під ключ. Достатньо буде вставити двері й занести меблі. Порухати тим, що має бути рухомим, і розкришити тонку, як папір, верству скелі, якою воно приросло до стін. Готовий замок, зачаклований у зерні. Програма, яка пробудить вулкан і змусить його народити замок. Тут, звісно, є помилки. Цілі коридори й місця, що ведуть невідомо куди, сходи догори дриґом, неможливі фігури й двері на стелі. Буває. Але є й ванни, цілком відлиті з базальту й алебастру, в яких тече вода, гарячі джерела й водоспад, що тече між стінами, канали, які лиш чекають на водяні колеса, щілини в скелі, якими газ тече просто в лампи, або труби, що доставляють гаряче повітря. Замок — це чудова річ, коли хтось відчуває загрозу. Матеріалізація потреби безпеки наляканого розуму. Мене осліпили, а потім вкинули в океан і замурували в льодовику. Була зима. Я був кригою. Сліпою кригою, що мріяла про замок, який би мене захистив. Місяцями я залишався в летаргії, в крижаній темряві, і снив про підлоги, вежі й клуатри. Я знав кожен вигин муру й кожну палату. Це тривало так довго, поки цей замок не виріс у моїй голові. Ще я думав про кригу. Я був кригою. Зрозумів кригу. Зміг наказувати кризі. А потім зміг її формувати. Створювати ізотопи з різними властивостями. Зміг зробити так, щоб вона перестала танути. Зміг зрештою зробити собі з неї очі й почати бачити. А коли після справжніх еонів сенсорної депривації я так контролював лід, що зміг наказати йому розтанути та звільнити мене, в кожній руці в мене було по зерну. Я дрейфував на крижині із зернами в руках, поки не причалив сюди.

— Я був деревом, — сказав Драккайнен тоном людини, яка порівнює враження з відпустки.

— Що, перепрошую?

— Ван Дікен простромив мене списом і зачаклував у дерево. Упродовж кількох тижнів я був деревом. Деревом. Не знаю, яким саме. Я називаю такі ясенами, але, мабуть у них інша наукова назва. Зрештою, це не земні дерева. Моє було трохи схоже на оливкове.

— Ван Дікен... Це він мене осліпив. Ще на станції. Я сказав йому, що він злочинець. А він крикнув, що я сліпий, і мої очі вибухнули.

— Здається, марстонія псевдолиста, — пригадав собі Драккайнен. — Так це називається. Тобто ти вкинув це у вулкан, а він вибухнув, і лава сформувала ціле городище. Разом із туалетами, камінами, маскаронами на дахах. Тому що перед цим ти думав про замок?

— Так.

— Ясно.

— І все?

— Я живу тут уже пів року. Що сталося на станції?

— Ні. Тепер моя черга. Що сталося з рештою екіпажу? З «рятувальним загоном», про який ти писав на жалобних каменях?

— Немає ніякої решти екіпажу. Вся рятувальна група — це я.

— Тебе вислали самого? Не вірю. Агентство так не працює. Це суперечить будь-яким правилам і здоровому глузду.

— Залежить, яке агентство. Те, яке ти маєш на увазі, вже не могло нікого вислати. Політика. Мідґаард — це зараз заборонена зона. Імперіалізм не пройде. У жодній формі, особливо в міжпланетарному вимірі. Власне кажучи, ми щойно виграли війну, і тепер нам соромно. Дуже по-європейськи. Ми будемо захищати всесвіт від лихого людства. Офіційно всю програму закрили. Безекіпажне спостереження також. Нам не можна навіть наближатися до цієї орбіти. А неофіційно хотіли дізнатися, що тут відбувається й позамітати сліди. Не питай, чому саме так. Бо таким було бажання комісарів.

— Ми з Дювалем надсилали звіти. Поки станція існувала. За допомогою біонічних передавачів типу радіолярії зі стратосферним виносним модулем; звичайна куля з гелієм. Мабуть, тому вони взагалі щось зробили.

Він на мить замовк і поправив коцюбою дрова в каміні. Небо над кришталевою банею затягнуло хмарами, схожими на пожовклу вату, за рядом стрільчастих арок на одній зі стін у саду на терасі в японському стилі великими клаптями падав сніг. Підталі сніжинки тонкими килимками почали дрейфувати й морем.

— Я гоню тут аквавіт. Справжній, данський, з несправжніх грушок. Іноді особисто роблю собі фрикадельки. Такі великі, норвезькі. І шведський котбуллар. Іще яблучний пиріг та оселедці в солодкій підливі. Тут немає оселедців, тож я мариную якусь іншу рибу. Власне кажучи, псевдорибу. У оселедців не повинно бути кінцівок, навіть залишкових. Бракує перцю й кориці, навіть їхня цибуля — це не цибуля. Це єдине, чого мені бракує, але це Скандинавія мого дитинства. Потім усе це і так було так чи інакше заборонене. Не знаю, що відбувається зараз, але й не хочу знати. Навіть моя ностальгія якась така ідеалізована. Мені особливо немає за цим сумувати, відколи є цей замок. Запалюй вже цю трубку, я принесу аквавіт і келишки.

Він поставив на столі пляшку з безбарвного скла, майстерно видуту, зі скляною грушкою, що звисала на скляному хвостику усередині. Драккайнен пригадав собі, що в дитинстві його батькові таку саму подарував якийсь норвежець, він іще потім стверджував, що рідина всередині була якась гидотна. Тільки от в Аакі були також проблеми з ракією, він часом упевнено її пив, щоб не виглядати в очах хорватів хирляком, але насправді визнавав лише фінську горілку.

Фйолсфінн налив рідину в келишки, в повітрі розійшовся дивний запах — без сумніву, фруктовий, але до грушок було далеко. Пляшка вкрилася памороззю. Драккайнен торкнувся її, підняв і подивився на розгойдану грушку всередині.

— Вона з льоду, — зауважив.

— Із напівстабільного льоду. Я назвав його лід-4. Я говорив, що я майстер криги.

— Кристалічної форми Н₂О? Скільки там може бути комбінацій кристалічної сітки, навіть якщо укладаєш атом за атомом?

— Із невеличким магічними додатком Н₂О і чинника «М». Навіть звичайний лід може бути кількома десятками різновидів снігу, може бути твердим, як скло, або м'яким, як пластилін. Усе залежить від фізичних умов. Але скажімо, що ми можемо замінити температуру й тиск іншим фактором, більш контрольованим.

Вони випили по крижаному келишку холодного напою. Драккайнен обережно глянув на кадик Фйолсфінна і з мінімальною затримкою проковтнув алкоголь, а потім з величезним зусиллям усміхнувся. Аакі казав святу правдоньку. Це було огидно. Але батько Драккайнена часто мав рацію. Таким уже він був. Надто бунтівним і асоціальним для скандинавів, надто розсудливим і холодним для слов'ян. Вуко ніс крізь світ його прокляття — спокійний індивідуалізм і вічний спротив абсурду. І також часто мав рацію.

— Люди Вогню не дрейфять, — буркнув він собі під ніс. Випив до дна й підставив келишок. Фйолсфінн кивнув головою й налив їм по наступному.

— Чинник «М». Спочатку на нього натрапив Лезергазе. Привіз цілий контейнер електронних гаджетів. Різноманітних: програвачі, комп'ютери, джіпіеси, приставки й цілий набір спеціальних мікропроцесорів із дисплеями й датчиками, спеціально розробленими так, щоб вони могли зламатися й показати, чому. В нормальних умовах це були «пристрої для створення пінґів». Такий собі невеличкий грант паралельно з іншими дослідженнями від «Нісіма Біотронікс». Виявилося, що якийсь час вони працюють, поки герметичні, вакуумно закриті. Він розкладав їх у різних місцях і дивився, що відбувається. Так він знайшов урочище. Спочатку його цікавило переважно те, що електроніка псувалася там швидше. Герметичні контейнери тріскалися, защільнювачі одразу ж псувалися. А потім почалися матеріалізації. Я точно не знаю, що сталося, бо Лезергазе спершу думав, що збожеволів, а потім якийсь час це приховував. Він бачив людей із Землі, за якими сумував. Як матеріальних привидів. Розмовляв із ними, кохався з жінками, які залишилися більйони кілометрів звідси, але він був упевнений, що божеволіє. Потім він почав експериментувати. Спочатку запалював невеличкі багаття силою волі, матеріалізував якісь шоколадки, які з'їдав, наказував камінню перетворюватися на цвяхи. І зрештою розповів нам про це. Матеріалізував пляшку віскі «Old Barley» і приніс на станцію. Це зробило сенсацію. Звісно, що на початку ми йому не вірили. Псих. Тільки от ми всі щомісяця проходили серію тестів під керівництвом Пасіонарії Калло. Ми — цивілізація тестів і процедур. Якщо хтось ставить хрестики у відповідних клітинках і табличка засвідчує, що він дієздатний, це значить, що він здоровий, навіть якщо бачить гномів і розмовляє з померлою бабусею. До речі, вона проводила ці тести, як за царя Гороха: формуляри й олівці. Тож ми почали досліджувати гномів.

Він налив їм ще по келишку псевдогрушівки. Драккайнен натужно проковтнув слину, але подумав, що коли рідина вже протиснеться крізь його стиснене горло, то йому стає добре всередині.

— Ми були бандою вчених. У таких є два шляхи реагування, коли вони наткнуться на щось, що суперечить науковому матеріалізму. Або відвернутися, затулити вуха, заплющити очі й повторювати: «Артефакт, артефакт, не існує, випадкове, неважливе, невідповідне, немає» або хутенько вигадати наукову теорію. Так виникли «креативні поля», «свідома трансмутація», «тавматургічні метареальності». Магія мовою академічної писанини одразу стала прийнятною. Ясна річ, усі ці теорії з'явилися разом зі зліпленою на колінці термінологією, бо, як то кажуть, нам бракувало «семантичних дериватів». Тому припускаю, що з наших звітів ніхто не міг нічого до пуття зрозуміти, окрім того, що екіпаж станції «Мідґаард-ІІ», ймовірно, знайшов велетенську колонію грибів, схожих на псилоцибе. Теорії розвивалися дедалі інтенсивніше, за вечерями панували «неоплатонічні постулати», «гіперкреація» і тому подібне. Вони дійшли до висновку, що урочища — це місця, в яких світ набуває справжньої, вільної від псевдооб'єктивізму форми. Має щось спільне з реальністю платонівської ідеї, інакше кажучи, що це вихід із печери матеріалізму. Це місця, в яких усе може стати всім, досить лишень сформувати це волею. Це була лише одна з теорій, а вони навигадували їх штук сім і сварилися через них. Виявилося, що коли ми позносили на базу землю з урочищ, рослини, гриби та проби, то почали творити дива й там. Дослідницький персонал здіймав у повітря вогняні кулі, перетворював птахів на каміння, Ван Дікен, який був абсолютно фанатичним атеїстом і психом, щодня відтворював дива Ісуса, перетворював воду на вино, ходив по воді, множив хліб і рибу, під час обідів влаштовував пародії меси, на яких перетворював випічку Дюваля на шматок сирого м'яса, а вино — на кров, переважно для того, щоб його подратувати, бо виявилося, що той все ж глибоко всередині вірить.

Вони випили. Драккайнен констатував, що до цієї недогрушківки можна звикнути.

— Як дійшло до різанини?

Фйолсфінн на мить застиг, здіймаючи сліпі, заповнені блакитним льодом очниці.

— До різанини? Це була не різня, а семінар. Я думав, що тільки Дюваля й мене вбили.

— Станція пуста і зруйнована. На місці я знайшов чотири трупи. Дюваля перетворили на дерево, як і мене. Лезергазе й Завратілову зарізали біля ніг статуї. Галлерінґа наполовину перетворили на камінь. Дах був руйнований, ворота — висаджені в повітря. На місці залишилася одна примара урочища, різновид: тасманійський жабо-диявол. Примару я ліквідував, Дюваля зрубав, інші залишки заніс у будинок станції, а потім його спалив. Я тут для того, щоб поприбирати після ваших семінарів, Фйолсфінне. Куди поділася решта? Я локалізував тебе і Ван Дікена. Мені бракує Ульріке Фрейхофф і Пасіонарії Калло.

Фйолсфінн сперся на спину, масажуючи обличчя, обережно протер пальцями крижані повіки, потер чоло й обережно торкнувся веж і донжонів, що стирчали з його голови.

— Спалив... Боже, всі мої нотатки, всі проби... Добре. Потім. Виникли два табори. Коли до нас дійшло, що це таке, більшість вважала, що це вкрай небезпечне явище. Більшість, бо ми з Дювалем якраз вважали, що це відкриття саме такого типу, який слід вкинути в неактивний вулкан і залити бетоном. Але троє з нас вважали інакше.

Він на мить замовк і задивився у вогонь.

— Ван Дікен, Фрейхофф і Калло. На їхнє переконання, ми відкрили щось на кшталт абсолютного Філософського каменя. Ключа до майбутнього. Відкриття всіх часів. Прометеєвого вогню і так далі. І їм ішлося навіть не про достаток, кінець голоду й добробут для всіх. Найбільше їх надихало те, що тепер можна буде втілити республіку філософів. Пригадати собі всі ті чудові нездійсненні соціальні ідеї, що розбилися об людську природу. Створити нову, кращу людину і новий, кращий світ. Маючи магію в руках, можна творити утопію. Коли людська природа стане на шляху, її можна сформувати, як пластилін. Кінець нетолерантності, насильства, нерівності, бідності та хвороб. Утопія.

Він знову замовк.

— До того ж виявилося, що вони контактують... як вони це назвали... з метакреативним створінням. У нас були дуже обережні контакти з місцевими, ми з ними навіть торгували, щоб отримати артефакти, інформацію про мову, збирати матеріали, у нас були механічні аналізатори, що накручувалися пружинами, як патефони, камери на оптичному носії, реєстратори звуку. Але це відбувалося під повним прикриттям, під контролем і рідко. А ця істота прийшла просто на станцію. Вони зустрічалися з нею в лісі.

— Одноокий карлик на двоколісному візку, запряженому віслюком? — різко перебив Драккайнен. — Продавець магічних артефактів? Такий собі Вороняча Тінь?

— Не знаю, я його не бачив. Навіть не знаю, якої статі була та істота. Її бачили лише Ван Дікен, Фрейхофф і Калло. Невідомо навіть, чи це була одна істота й чи це взагалі була істота, чи, може, щось, що згенерувало урочище. Але вони стверджували, що тут є «метакреативні створіння», які цілком підтримують те, що вони хочуть зробити. Ми жахливо сварилися. Вони не мали наміру відступати, навпаки — хотіли негайно розпочинати експерименти на місцевих, а потім знайти спосіб перенести чинник «М» на Землю. Дюваль страшенно картався. Сказав мені тет-а-тет, що ми маємо їх якось ліквідувати. Знешкодити. А якщо це буде неможливо, бо після цих лісових зустрічей вони почали добре розбиратися в цій «свідомій метакреації», назвімо це так, він мав намір вислати дві радіолярії. Я здогадався, що він має на увазі. Дві кодові абревіатури. Спочатку тричі els, наступного дня тричі fomp.

— Тричі «ЕІІоі Llamah Sabahtani»: оголошення критичного режиму й карантину, а потім тричі «Fire On Му Position»: самознищення, — поволі переклав Драккайнен. — Вислав?

— Не знаю. Я почав з ними сваритися. В рамках семінару. Щоб відвернути увагу. Дюваль непомітно вийшов у клуню, де в нас була секція зв'язку. Не повертався дуже довго, зрештою я зрозумів, що щось сталося. Спалахнув скандал, під час якого вони вдалися до магії. Запхали решту в сусіднє приміщення й заблокували двері за допомогою телекінезу, я вдарив Фрейхофф «щитом», таким ніби телекінетичним полем, і пробився до дверей. Дюваля ніде не було. Я втік зі станції. Мене наздогнали на узбережжі, на кручі. Розгорнувся бій. По суті... сніжками. Якщо людина сконцентрується, то сніжка різко вивільнює водень і кисень, після чого вибухає. Фрейхофф створила кульову блискавку, якусь мить ми її відштовхували то в один, то в інший бік, вибух зачепив мою руку. Ван Дікен схопив мене і зробив так, що мої очі також вибухнули. А потім вони зіштовхнули мене з кручі й ув'язнили в кризі. Решту ти знаєш.

— Els і fomp, — повторив Драккайнен. — А відреагували наче на sam: «Salvate Me». Щось тут не сходиться. Хто знав коди доступу до радіолярії?

— Дюваль і Галлерінґ.

— І обидва мертві. Проїхали. Про цей твій Крижаний сад ходить усе більше поголосок. На Узбережжі Грифонів і в Пустці Тривоги, про це говорять у Вовчому Кличі, у Зміїній Горлянці й інших портах. Ван Дікен тебе знайде. Зараз він збирає військо, він уже підкорив Людей-Зміїв і навесні захоче завоювати всю країну аж до Узбережжя. Треба його зупинити. Я співпрацюю з кланом Людей Вогню, яких він збирається підкорити першими. Ми маємо нейтралізувати Ван Дікена.

— У мене тут неповна тисяча людей. Із них, може, чотириста здатні втримати зброю. Вони змогли б утримати замок навіть проти переважаючих сил, але як їм зупинити регулярну армію? Скільки в нього цих Людей-Зміїв?

— Важко сказати. Він викрадає дітей і перетворює їх на бойові машини. Збирає також людей із інших кланів, використовуючи щось типу гіпнозу. Скажімо, що він може висунути понад дві й не більше п'яти тисяч людей. Я прийшов сюди не для того, щоб шукати союзів. Це не так. Я пропоную тобі боротьбу за життя. Він же не дасть тобі спокою. У нього є свої помічники, які шпигують на узбережжі, я знаю, що він збирає ресурси для боротьби проти інших Дієвців. А наскільки я встиг зрозуміти, місцевих тут небагато і вони не об'єднані в одну силу. Це радше пустельники або монахи. А це значить, що магами він вважає тільки нас — землян. Тебе, мене, Калло і Фрейхофф. До речі, звідки ці таланти? Чому кожен із наших одразу стає майстром чародійства, а місцеві на нашому тлі виглядають так собі?

— У мене є теорія. Всього лише теорія. Жодної вичерпної відповіді. За моєю теорією ключ — у візуалізації. Місцеві в плані технологій застрягли в епосі, яку можна порівняти з розвиненою античністю чи середньовіччям. Залежить, яка культура і в якому сенсі, але важливо те, що ці люди позбавлені віртуального знання. Вони знають і можуть собі уявити тільки те, що бачили на власні очі, а з їхніми можливостями подорожувати це небагато. Тисячу кілометрів тут треба долати понад місяць. І це ще в найкращому разі. Ми ж родом із медіацивілізації. Візуальної. Кожен із нас знає, як виглядає гелікоптер чи мумія Туганхамона, або атом води, або поверхня Місяця, навіть якщо ми ніколи не покидали Ліллегаммер. Ми знаємо, що в акули всередині, чи як виглядає робочий антигравітаційний двигун або ядерна боєголовка, або кров'яні тільця, або клітина рослини. Навіть якщо ми не до кінця розуміємо, як щось працює, ми й так це принаймні бачили в теленеті, в іграх і фільмах. Нам показували це в школі. Ми бачили, тому можемо собі уявити. Тутешні не знають цілої купи речей, бо не мали шансів їх побачити або про них дізнатися. Ми навіть знаємо, як виглядає ціла маса явищ і речей, яких узагалі неможливо побачити. А візуалізація, ймовірно, має визначальну роль для керування процесом. Можливо ця сила також мусить «побачити», в голові мага. Чим би вона не була, вона не реагує на прості голосові команди типу: «Столику, подавай наїдки».

— Але чому? Адже місцеві знають, як виглядає стіл, ковбаса і глек із пивом. Може, вони не дивилися «Як це зроблено?» в теленеті, але в деяких питаннях у них немає проблем із візуалізацією.

— А ти зробиш такий фокус? Зможеш матеріалізувати щось із нічого? Якраз це було б особливо важко. Теоретично їжу можна звідкілясь телепортувати, треба тільки знати, звідки саме і як. Можливо перетворити щось із навколишнього середовища, з рослин і тварин, тільки от тут треба уявити собі весь процес на молекулярному рівні. В принципі, це можливо, але страшенно складно. І так це б закінчилось отруйною напівживою ковбасою, вкритою шерстю.

— Забудьмо про ковбасу. Ван Дікен нарощує силу. Якщо ми його не втихомиримо, ти виграєш для себе хіба що пару місяців. До літа тут будуть Термопіли. Це звір. Різник. Він проводить регулярні етнічні чистки й пацифікації, тренує своїх людей, щоб у них не було жодних моральних гальм. Схиляє їх до канібалізму й інцестів, масові катування і страти — це в його краях розвага. І єдиний закон — це його слово. Він збожеволів, розумієш? Дійшов до того етапу, коли Гітлер сам пішов би до психіатра, і він досі переконаний, що продовжує експеримент. Науковий і художній. Хапає дітей, поневолює і зомбує за допомогою магії, а потім садить усередину біонічного напівживого панцира. Робить із них бойових андроїдів. Дітей до дванадцяти років. Ти цього бажаєш для своїх людей? Для свого міста? Цього хочеш для Крижаного саду? «Aleo he polis» наступного року? Навіть якщо ти евакуюєшся, ті, кому ти дав тут дім, залишаються. Їх загребуть у ту біснувату армію, катуватимуть, обливатимуть драконячою олією і спалять живцем або зжеруть. Ван Дікен завжди висуває пропозицію в стилі Мехмеда Завойовника: або капітуляція, присяга й підпорядкування, або цілковите винищення. А я не можу здійснити евакуацію, поки Ван Дікен живий. Долий. Я намагаюся пояснити, що Ван Дікен — це не виключно моя проблема. Можеш навіть не мріяти про якусь нейтральність.

Фйолсфінн дивився на нього своєю неймовірною маскою, з очницями, заліпленими льодом, і короною башточок на голові, замислено кусаючи губу. Драккайнен уявив його собі на вулицях Парижа, як він сидить за столиком у кав'ярні, і зрозумів, що з евакуацією також буде не так просто.

— Я не впевнений, чи це просто нарости на черепі та чи можна їх усунути, — сказав норвежець замислено, ніби читав думки розвідника. — А через ці льодові протези я бачу загалом добре. Якщо в мене будуть біонічні імпланти, я до кінця життя дивитимуся на світ як на мозаїку пікселів. Евакуація не викликає в мене нестримного ентузіазму. А щодо загрози, то я зовсім у цьому не впевнений. Здобути Крижаний сад із моря силами п'яти чи навіть десяти тисяч людей буде геть непросто. Не буду одразу казати, що неможливо, але це саме проситься на язик. У мене є свої способи, і з самого початку я враховував можливість оборонятися. Крижаний сад ми спроможні захистити. Побороти його військо в полі — оце ні. Йому доведеться докласти величезних логістичних зусиль. Якщо він спробує застосувати десант, то не зможе навіть довести армію під мури. Я знаю всі місця, де на цьому острові можна причалити, і вони під моїм контролем. Ті, кого я не спалю на пляжах, муситимуть продиратися через один із трьох гірських перевалів. Він зазнає величезних втрат. Я вважаю, що це найкращий спосіб його нейтралізувати. Хай ударить по Крижаному саду. Це буде кінець його імперії. А щодо розташування острова, то про нього не так уже й добре знають. Так, у портах розповідають різні історії, але це казочки. Зрештою, багато з цих пліток розпускаю я сам. Морські розбишаки не здатні заподіяти мені зла. Зазвичай більшість залишається і підсилює моє населення.

— Він спалить Узбережжя Вітрил, Фйолсфінне. Замість веселого псевдофеодального суспільства з незначними зв'язками між кланами воїнів і вільних селян твоїм сусідом буде тоталітарна імперія Зміїв чи щось у цьому стилі. Тоді не буде мови про п'ять тисяч воїнів на ста кораблях. Якщо він захоче, візьме тебе в облогу на морі й заморить голодом. Або відправить флот, якого ще світ не бачив, а потім спалить замок із моря, з місця, куди не досягають твої катапульти. Він використовує біологічну зброю. Намагається вивести драконів. І одного дня йому це вдасться. Срані летючі віверни, що плюються вогнем. Якщо ти даси йому час, він стане непереможним.

— Але якщо вдарити по ньому додатковими трьомастами воїнами, це нічого не змінить.

Драккайнен зітхнув і витрусив трубку об ґратки каміна. Цей жест якось його зворушив — як спогад добре знаного, але зниклого світу. Камін із палаючими полінцями, трубка, викурена у зручному кріслі.

— Чого ти хочеш, Фйолсфінне? Академічної відпустки? Пенсії? І думаєш, що людина, яка тебе осліпила й ув'язнила в кризі, забуде про тебе, коли переконається, що ти живий?

— Я хочу продовжувати дослідження. Для себе, заради пізнання. І триматися збоку. У мене є для цього причини. Ти приніс мені звістку, яка порушила мій спокій. Я не можу відправити всі сили на допомогу цим Людям Вогню. Не можу послабити команду Крижаного саду. Я хочу допомогти, але не так. Забудьмо про це. Подумаймо, повернемося до цієї теми завтра. Треба вигадати щось краще.

Драккайнен різко встав і сховав трубку в кишеню. Фйолсфінн підвів свою химерну голову з виразом якоїсь безпорадності.

— Ти вже йдеш? Чому?

— Іду в місто, — сказав Драккайнен. — Пройдуся крамничками, зайду в бар на кілька кухлів пива, подумаю.

— Ти чув про Пісню Людей? І про мертвий сніг?

— Так, глобальна епідемія коми, яка закінчується тотальною амнезією.

— Кінець культури. Кінець розвитку. Цілковитий перезапуск. Усі починають спочатку, з моменту, що приблизно відповідає нашому сьомому століттю в Європі. Вони не знають своїх рідних, не знають навіть місць, де вони прокидаються. Єдине, що пам'ятають, це епос, званий Піснею Людей. Базове практичне знання. Тому вони й далі вміють кувати залізо, будувати човни та будинки, знають мову і спроможні вирощувати хліб.

Він здійняв на Драккайнена свої крижані очниці, заповнені скляним блакитнуватим чимось.

— Це відбувається, коли цей світ починає надто змінюватися, коли переінакшується і втрачає рівновагу. Ти помітив, що тут немає розвитку? Немає прагнення до поступу? Це тому, що у відповідь на поступ з'являється мертвий сніг. Він реагує на брак рівноваги й надто інтенсивний розвиток. На зміну. А ми — той чинник, який порушує рівновагу. Ми — зміна. Єдиний шанс — це сидіти тихо й не змінювати цього світу. Інакше ми накличемо на нього винищення. Я намагаюся досліджувати Пісню Людей і все, що вдається дізнатися про мертвий сніг. А дізнався я небагато, бо останній раз це трапилося триста років тому. Але я знаю, що механізм цього світу якийсь час толерує недотримання Пісні Людей. Терпить навіть досить значні втручання, поки не з'явиться надто багато глобальних наслідків. Змін, після яких світ перестає бути собою й переінакшується раз і назавжди. Як на мене, Ван Дікен уже й так поїхав з котушок. Якщо ми чинитимемо йому опір з таким же залученням ресурсів, ми запустимо цей механізм.

— Але якщо ми його не зупинимо, він сам його запустить, — Драккайнен поглянув на співрозмовника. — Добре. Повернімося до цієї розмови завтра. Я просто втомлений. Піду до своїх людей, щоб їх заспокоїти, а потім пройдуся в місто. У тебе немає якоїсь карти чи чогось такого?

— Хаотичне планування фортеці — це моя зброя. У наш час така карта — це річ абсолютно секретна. Якби вона потрапила в руки Ван Дікена, я втратив би одну з переваг. Я дам тобі дещо краще. Птаха.

Він свиснув, і з-поміж листя одного з декоративних кущів вилетів пташок завбільшки з горобця, але дикого неоново-жовтого кольору, що зіпсував би самооцінку будь-якій канарці. Пташок сів на витягнуту руку Фйолсфінна, і той погладив її одним пальцем.

— Він завжди буде поруч. Лише свисни. А потім скажи мовою Узбережжя: «Дім», і він відведе тебе до твого житла. А коли захочеш прийти сюди, скажи: «Фйолсфінн». Він не проведе для тебе екскурсії містом, але принаймні ти не загубишся, куди б ти не пішов. За мурами — Крижаний сад. Не ходи туди. Це моє урочище. Мій інкубатор чинника «М», ув'язненого в крижаних рослинах. Він виглядає, як сад із льоду. Не ходи туди, а особливо не дозволяй своїм людям.

Драккайнен повернувся до своєї кімнати за третім чи четвертим рядом стін, ідучи за миготливим, як яскраво-жовта іскра, птахом. Варфнір і Спалле хропли в ліжках, а Ґрунальді із Сильфаною сиділи у кріслах перед каміном, попиваючи пиво. Вони зраділи, що він живий, але ніхто з них не хотів нікуди виходити. В обох під рукою були мечі, у Сильфани ще й клеєний корабельний лук на колінах і сагайдак, повний стріл, біля крісла. Обоє щохвилини зиркали на двері. Тож він узяв торбу і пішов сам. Просто в кам'яний лабіринт, під сніг, що падав великими клаптями. Пташок чекав на нього на парапеті, а потім полетів, знову кружляючи в нього над головою чи за кілька кроків попереду.

Він поняття не мав, куди йде, його радувало те, що він сам і що проминає коридори, клуатри, вулички й подвір'я без жодної особливої мети. Він не мусив скрадатися, битися чи когось вистежувати. Він просто йшов уперед, мов турист, який уперше приїхав у місто.

Вулиці вузькі, хаотичні, звивалися між мурами й стінами будинків. Він почувався, як в одному з історичних містечок Далмації. Може, в Примоштені чи Троґірі. Тільки тут не було натовпу туристів, а перехожі носили мечі, хутряні плащі й черевики з ременями, що обплітали кісточки. Зрештою, їх було не дуже багато.

Місто жило, але інакше, ніж приморські п'ятисотлітні містечка Далмації. Звичайно, тут не було водневих скутерів, сувенірних крамничок, кафе з морозивом чи біло-червоних парасольок пива «Karlovaćko». Але це також не було прісне раннє середньовіччя Узбережжя Вітрил. Разом зі снігом, що сипав зі свинцевого неба, настали й ранні сутінки, і на вулицях запалали ліхтарі. Чотиригранні, із шибками з кришталю, прикриті дашками з прозорого базальту, вони виростали з муру на кам'яних кремпелях, як зігнуті під прямим кутом, порожні всередині стебла, якими тік природний газ. Він також побачив людину, яка їх запалювала — у хутряній накидці й химерному головному уборі, що виглядав, наче циліндр із хутра, оздоблений хутряною стрічкою з кутими заклепками. У нього в руках була палиця з гаком і палаючим ґнотом, прикріпленим болтом. Він тягнув на себе металевий важіль біля лампи, а потім вкладав ґніт через отвір унизу, і газ спалахував блакитним пломінчиком. Потім ліхтарник ішов, стукаючи по бруківці своєю палицею.

Драккайнен ходив вулицями, підіймався кам'яними сходами на мури, минаючи негусто розставлених вартових у капелінах і хутряних каптанах, на які вони вдягали кольчуги, а на все це — вільні полотняні туніки із контрастним знаком безлистого дерева. Вони грілися біля залізних кошів із розжареним вугіллям і коксом, дивилися в темінь, з якої гуділо й поблискувало зимове море. Кілька разів Драккайнен спирався на бланки та вдивлявся в нічний горизонт, думаючи про дерев'яну фортецю, звану Домом Вогню, якій не було рятунку. Про молодого стирсмана на ім'я Атлейф Кремінний Кінь. Про божевілля свого земляка, яке він мав зупинити, але не зумів і досі не знав, як це зробити.

Маленький жовтий пташок присів поруч на бланках, а морський вітер розвівав його настовбурчене пір'ячко.

Потім він знову кружляв завулками й вуличками. Кілька разів заходив туди, де зустрічав лише поодиноких перехожих, які, вочевидь, поспішали кудись далі, але окрім цього здавалося, що тут пусто, а вузькі віконця вбудованих у плити фортеці кам'яничок були темними й холодними.

Він потрапив у маленький рибацький порт, оточений оборонними мурами, де на пірсі рядочком сиділи люди з линвами для риболовлі. Потім — на освітлений ринок, де під сичання газових ламп він прогулювався серед кам'яних яток. Тут продавали одяг, посуд, прикраси, копчену рибу й м'ясо поруч зі зброєю і білими тканинами. Товари не відрізнялися від того, що зазвичай тут можна було купити на ятках, але й так Драккайнен щомиті натикався на анахронізми, ніби в Крижаному саду брунькувалося XIX століття. Століття пари, гасових ліхтарів, складних приладів щоденного вжитку, кутих із дешевого й доступного заліза, повсюдної доступності заморських товарів.

На відстані кількох днів човнами знаходився світ дерев'яних дворищ, де відгризали м'ясо від кісток, співали саги й ховалися за добротними частоколами від небезпеки ночі й холодного туману. Тут же прогулювались мешканці кам'яниць, у чиїх будинках були ванни, які ходили до перукарів, шили із хутра циліндри й палили дрова в камінах переважно для декорації, бо в підлогах розтікалося тепло приспаного вулкана.

Зміни.

Зміни, які цей світ ненавидів. І був готовий наслати прокляття мертвого снігу. Вуко почав побоюватися, що освітлені вночі вулиці, тепла вода в кранах і магазини можуть порушувати рівновагу не менше, ніж знавіснілі легіони Ван Дікена, його дракони й діти, закляті в залізних крабах.

Нарешті він знайшов таверну. Тут було кілька великих залів із бочкоподібним склепінням, важкі дерев'яні й кам'яні лави, камін із решіткою, на якій оберталася лискуча рум'яна туша, і навіть було кілька офіціантів, оперезаних білими хустками, які розносили олов'яні гальби на дерев'яних тацях і приймали оплату. Іще один анахронізм.

Це заклад з таким же успіхом міг знаходитися зараз на Землі, хіба що сприймався б як трохи стилізований. Вуко з'їв вечерю — малого печеного птаха, неочікувано твердого й волокнистого, пухкий буханець хліба на заквасці, глек пива. Заради самої насолоди, коли можеш замовити собі їжу в ресторані, посидіти за столом, не будучи гостем у чиємусь домі, розчинившись у міській анонімності. Він сидів сам, наливаючи собі пиво в кухоль, пихкаючи трубкою і дивлячись на вогонь у каміні. Ніхто його не турбував, загалом усюди, куди він зазирав, було радше пустувато. Пустувато або взагалі порожньо. У деяких кам'яниць досі були зарослі двері. Драккайнена зацікавило, чи Фйолсфінн друкує газети, чи є тут театри, куди можна купити квиток, чи є міські бібліотеки. Він розкришив скибку хліба й розсипав на стільниці, але його пернатий провідник дзьобнув лише кілька разів, ніби із ввічливості. Усе навколо нагадувало сценографію якоїсь фентезі-гри. Він міркував: якщо достатньо довго сидіти в куточку, курячи трубку, то чи з'явиться Таємничий незнайомець із дешевою пропозицією жмені золота за врятування принцеси чи щось подібне.

Потім він повертався до помешкання, знову кружляючи серед мурів, арок, веж і ґарґуйлів, що витріщалися на нього з-під дахів, поспішаючи за неоновим пташком.

Дорогою він зайшов іще в один заїзд і випив пиво на добраніч.

У салоні досі горів вогонь, але Сильфана і Ґрунальді вже спали. На їхнє місце заступили Спалле й Варфнір, сидячи біля каміна зі зброєю в руках. У каміні бахкав вогонь, а за вікном холодний вітер періщив сніжинками у кришталеві шибки. Усередині було тепло й затишно.

Надто тепло й надто затишно.