Той птах, що п'є сльози. Книга 2. Мрії леконів

РОЗДІЛ 6 ТОЙ, ХТО ТОРУЄ ШЛЯХ

— Темно, темно... Яка темрява... — мислемовив Хваріт Макероу.

У пітьмі до нього наблизилася чиясь свідомість. Хваріт зіщулився, як слабкий звір під загрозою нападу. Але той, хто наблизився до нього, люб’язно запропонував:

— Можеш вийти, якщо не подобається в темряві.

— Стули пельку, Ґалотеку!

— Тобі ж там погано.

— Я постараюся звикнути.

Хваріт був у глибині лісу. Він без кінця блукав серед дерев, які мали там довгі назви, як-от «Тінь одного спогаду затулила інший», «Пережитий досвід, якого не хочеш визнавати», «Забуття, що саме себе забуло». Коли Хваріт зачіпав дерева, з них, мов краплі роси, осипалися викривлені спогади.

— «Зусилля знецінюються, якщо на шляху не зустрілися труднощі». О, як тобі таке? Це — спогад людини, яка мешкала в Лахоцині, — мислемовив Ґалотек.

— Де той Лахоцин?

— Далеко на півночі. Є такий жарт: за ясної погоди там можна побачити північний край світу. Ця місцевість славиться жорстокими хуртовинами й величезними льодовиками.

Хоча Хваріт більше не мав луски, відчув, що вона стала сторч на всьому тілі. Спогад про жахливий мороз увірвався до лісу Хваріта й так його вразив, що він знепритомнів.

Насправді Хваріт не зомлів. Йому лише так здалося. Адже навіть у такому стані він усе чув і розумів. Ґалотек, який це добре знав, засміявся.

— Хваріте, брате, не сміши! Ти не зомлів, це тільки омана.

Хваріт почув цей мислевислів і водночас зрозумів ще дещо.

— Як тобі таке? — відповів він і поширив навсібіч спогад про мить власної смерті. Ґалотек скрикнув і відсахнувся.

— Ти не вмирав! Ти не знаєш, через що я пройшов! Тож відчуй! Ось яка вона, смерть! — люто мислекрикнув Хваріт.

Та невдовзі він дуже шкодував про це. Ґалотек усе-таки був збирачем душ. Він зібрав спогади численних померлих, яких тримав у собі, й кинув їх на Хваріта.

Нажаханий Хваріт заволав і втік у найтемнішу хащу.

Ґалотеку теж довелося зазирнути в спогади про миті чужих смертей, якими він хотів налякати Хваріта. Він і сам не витримав потоку страждань і якнайшвидше повернув спогади душам, а сам виринув на поверхню свідомості. Помінявся місцями з душею, яка була на передньому краї свідомості замість нього, і подумав: «О Богине! Тепер я знаю, чому збирачі душ ідуть на це!».

А ще Ґалотек подумав, що не впевнений у тому, чи вчинить так само, як інші збирачі душ. Старався мерщій прогнати цю думку, але тільки дужче чіплявся за неї. І саме тоді чиясь душа заговорила його вустами:

— Ти зможеш, Ґалотеку.

Він на хвильку замислився: чий це міг бути голос? І пригадав ім’я.

— Джукведо? Давно ми не спілкувалися. Ти довго спав.

— Так. Хто цей юнак? Я був далеко, у глибинах мертвого минулого, і не розгледів як слід. Але, здається, він зовсім юний, так?

— Це наґ, він помер зовсім недавно. І я прийняв його душу.

— Он як. А навіщо ти його лякав? Він уже раз помер, тому витримав твою витівку, але якби я зробив таке з тобою...

— Годі! — Ґалотек здригнувся.

Зацікавлений Джукведо не вгавав:

— Ґалотеку!

— Що?

— Ґалотеку!

— Кажи вже!

— Коли настане той день, тобі доведеться знайти собі заміну...

— Нізащо! Коли я вас прийняв, сказав відразу, що помру, коли настане мій час. І ви всі погодилися.

— А, та клятва. Часто чув про неї. Ти теж її дав?

Джукведо відверто глузував з Ґалотека, і той ображено зашарудів лускою. Джукведо засміявся. Ґалотеку цей сміх був удвічі неприємніший, адже виходив з його власних вуст. Ґалотек взагалі полюбляв посміятися, але сміх Джукведо звучав надто моторошно.

— Прошу тебе, припини цей сміх. Мені неприємно.

— І мені. Важко сміятися через тіло наґа. Мені було зручніше в тілі Ґрасве.

— Ґрасве?

— Це був лекон. Такий здоровань, що навіть інші лекони дивувалися. Не зустрічав його?

— Ні. Він точно є серед вас?

— Авжеж. Ґрасве казав те саме, що й ти. Коли ми запитали, чи прийме він нас, він заявив, що помре, коли настане його час, і поцікавився, чи пристаємо ми на таку умову. Ми відповіли, що він вільний чинити, як забажає. У тілі Ґрасве нам жилося весело. Цей здоровило тягав із собою важезну залізну булаву. Раз він нею так хряпнув бика, що від бідолахи тільки шкура лишилася. Усі кістки розтрощив на порох. Чудові були дні! Від мого сміху через його вуста здіймався справжнісінький вихор.

Джукведо на деякий час замовк, насолоджуючись спогадами про існування в тілі лекона. Ґалотек терпляче чекав. Нарешті Джукведо знову заговорив:

— Але наш сильний, красивий Ґрасве з плином часу постарівся й відчув наближення смерті. Знаєш, що він тоді зробив? Спіймав людського чоловіка, пригрозив йому своєю страхітливою булавою і змусив прийняти його душу! Цей вчинок можна назвати зґвалтуванням душі. Та життя в тілі людини дратувало Ґрасве. Мабуть, тому він переважно спить. Тож послухай, Ґалотеку. Чи не міг би ти зробити ласку нашому любому другові й обрати нам лекона за наступне помешкання?

— Джукведо! Я вже багато разів казав: хочу просто померти. Я мушу приєднатися до моєї Богині. Адже я хранитель, ношу дароване нею ім’я, — урочисто проголосив Ґалотек.

Але Джукведо це тільки розсмішило.

— Ой, до речі, серед нас є й монах. Познайомити?

— Годі! Йди вже.

Джукведо знову зареготав і спустився вглиб свідомості. Ґалотек витягнувся на стільці, намагаючись прогнати обурення.

Він не жалкував про своє рішення прийняти собі всередину збирача душ, бо це дало змогу отримати неймовірний обсяг знань, який неможливо накопичити навіть за довге життя. Та якби Ґалотек знав, що серед душ, які оселяться в його свідомості, є цей бридкий людський чоловік Джукведо, він би зайвий раз замислився, перш ніж погоджуватися. Джукведо казав правду, але від того його слова здавалися геть нестерпними. Ґалотек легко міг уявити, як на схилі віку шукатиме, кому б це передати свою та інші душі.

— Ні! Не буде цього!

Ґалотек досі ніколи в житті не кидав своє вольове рішення, наче корм у пащеку дикого звіра, якого кличуть Неможливістю. Він не визнавав неможливості після того, як попри заперечення й тривоги всіх навколо запхав живу тварину в стравохід власної сестри, якій відтяли голову, і за два роки допоміг їй відростити голову наново. Коли сестра ожила, вона була вже не тією, що раніше: стала чудовиськом, яке не пам’ятало нічого, крім ненависті до свого вбивці — людського чоловіка. Це страшенно засмутило Ґалотека, та він не впадав у відчай.

«Треба ще з ним зустрітися», — подумав Ґалотек і поринув углиб свідомості Хваріта.

У далекому минулому через суворий Сіґуріатський хребет проходило багато доріг, які з’єднували Південь і Північ. І серед них була та, що вважалася одним із чотирьох див Королеви-з’єднувачки, яка сама себе називала З’єднувачкою Півдня і Півночі, а в народі була відома як Королева-дорожниця. Усі ці дороги, прокладені людьми, без догляду й людських рук позаростали бур’янами, були поховані під кам’яними завалами та грязьовими потоками. А на додачу буревії, що крутилися навколо Сіґуріатського хребта, завдавали непоправної шкоди всьому, що люди створили на схилах своєю працею.

І настав день, коли всі дороги через Сіґуріатський хребет зникли, крім однієї — платної. Рюн не міг второпати, чому за прохід якоюсь там дорогою потрібно платити.

— Там, на дорозі, на мандрівників чигають розбійники?

— Ні, не розбійники. Ті вбивають заради грошей. А платну дорогу просто вартові стережуть: не пропускають тих, хто не сплатив за прохід. Отже, на розбійників вони не схожі.

— Чому ж? Таки схожі.

— І в чому подібність?

— У тому, що вимагають гроші за прохід. Не роблять нічого, лише деруть гроші за прохід землею, яка їм дісталася задарма.

— О, це не зовсім так! То ти не знаєш? Тоді я розкажу. Розбійники й направду нічого не роблять, а от вартові платної дороги працюють. Копають колодязі вздовж шляху, проганяють небезпечних звірів, лікують хворих. За додаткову платню надають нічліг і харчі. Перевіряють, чи все на дорозі гаразд, і лагодять, якщо потрібно.

— Тоді зрозуміло. Але чому платня... саме така... що аж слинка тече? — Рюн затнувся, задивившись на гірського козла, який мирно скуб травичку.

Кейґан, який відпочивав, розлігшись на пласкій широкій брилі, відповів, навіть не розплющивши очей:

— Рюне, не смій.

— Не хвилюйся, я не голодний. Але він такий... принадний!

Кейґан купив у Шрадосі трьох гірських козлів. Тінахан був знову неприємно вражений значними витратами, але Кейґан пояснив, що на платній дорозі заборонено полювати. Двох козлів загін спожив, коли зайшов на Сіґуріатський хребет, — одного проковтнув Рюн, а другого спекли та з’їли його товариші. Кейґан сказав, що останній козел слугуватиме платнею за прохід. Саме він зараз і пасся на зарослій травою ділянці між скелями, на яку загонові пощастило натрапити.

— Сподіваюся, одного козла вистачить, щоб заплатити. Хоча, звісно, це тільки сподівання...

— А грошима хіба там не беруть?

— Беруть, але вартові платної дороги неабияк шанують козлів. Не уявляю, якої платні вони вимагатимуть за дракона, але висока ймовірність того, що козел їх потішить і нас пропустять.

— Що значить: шанують козлів? Полюбляють їх їсти?

— Ні. Поклоняються їм.

— Що?

— Є така стара оповідка, яку вартові передають від покоління до покоління. Дуже давно їхній перший голова, майбутній засновник варти платної дороги, пас отару й загубив одного козла. Ганяючись за втікачем, він випадково відкрив шлях, яким можна пройти з одного боку хребта на інший. Ось чому вони поклоняються козлам. Хоча, на мій погляд, річ у тім, що на цьому високогір’ї іншу худобу тримати неможливо.

Почувши слово «високогір’я», Рюн роззирнувся. Тут, на висоті, росли тільки найвитриваліші, найупертіші дерева. Їхні тоненькі сіруваті листочки дивилися просто в безмежні небеса. Вітер, дмухаючи вздовж схилу гори, здіймав у листі хвилі, наче на хутрі шляхетного звіра. Коли вітер відхи-ляв траву, очам відкривалися світлі брили, між якими вона росла. Знизу наступав туман — густий, мов справжня хмара. Гори вели між собою глибокодумну, тільки їм зрозумілу бесіду. Для Рюна, звиклого до заростей Кіборену, все було чуже й незнайоме.

Аж раптом здаля долинув якийсь шум. Біхьон і Рюн скочили на рівні, але Кейґан, який досі лежав на брилі, зупинив їх.

— Не підводьтеся. Бо схил надто крутий.

І обоє сіли. Шумів Нані, який підлітав до них. А верхи на ньому сидів Тінахан, який від напруження зробився втричі більшим. Певна річ, так тільки здавалося, бо він настовбурчив пір’я і напружив м’язи, а вага його не збільшилася. Але Рюну й Біхьону здалося, що Нані надзвичайно важко нести Тінахана. Потоки повітря від крил жука із силою відбивалися від схилу. Рюн і Біхьон зрозуміли, чому Кейґан наказав їм не вставати.

Нані приземлився, здіймаючи в повітря жмутки трави й клуби куряви. Тінахан знизав плечима, спустився і кинув сердитий погляд на жука. Коли пориви вітру вщухли, Біхьон обережно підвівся і запитав:

— То що, не вийшло?

Тінахан і далі мовчки витріщався на жука. Біхьон повторив запитання, і лекон зрештою рвучко обернувся.

— Біхьоне! Ти йому все правильно наказав?

— Аякже! Без сумніву, точно, безперечно! У чому ти мене підозрюєш?

— Та щоб він скис! Ми майже долетіли, а він повернув назад!

Рюн сумно всміхнувся і глянув у небо. Над Сі-ґуріатським хребтом виднілася маленька цятка. Здавалося, вона на льоту зачіпала вершини гір, але насправді летіла значно вище, над ними. То був небоплав.

Помітивши вдалині сильного, величного небоплава, Тінахан наполіг, щоб Біхьон нашвидкуруч навчив його управляти їздовим жуком. Біхьон почав спілкуватися з Нані, показуючи знаки руками. Той, як і всі жуки, затято відмовлявся наближатися до небоплава. Біхьон передав його відповідь Тінахану, а той уперто заявив, що за довгі дні спільного походу його леконяча хоробрість мала передатися цьому боягузливому жукові й що цього дня Нані мусить виявити її. Біхьон не витримав такого натиску й дав Нані вказівку: взяти Тінахана на спину.

Та Нані так і не долетів до небоплава попри всі Тінаханові погрози й умовляння. Той розповідав про невдалий політ, задихаючись від обурення.

— Клятий жук! Він, мабуть, не розуміє слів. Ти йому ще раз покажи руками, як раніше!

— Усе одно не вийде.

— А я кажу, вийде! Якщо він боїться підлітати впритул, хай підлетить, наскільки зможе, але згори. І я зістрибну!

— Ну... можливо, тобі й удалося б зістрибнути, якби Нані не рухав зовнішніми крильми, як колись придумав Кейґан. Але ти важкий, мов шмат заліза! Хіба залишишся неушкоджений, коли впадеш на небоплава?

— Якщо час мені вмирати — хай я помру на спині небоплава!

Рюн захоплено заплескав у долоні. Біхьон і Тінахан розгублено глянули на нього. Рюн засоромився й сховав руки за спину.

— Я думав, у вас заведено так робити, коли сильно вражений чимось.

Зненацька почувся гучний сміх.

Тінахан обернувся до Біхьона, але той не сміявся. Від подиву в Рюна настовбурчилася луска, а Тінахан відчув, як шкірою пробіг холодок. Усі обернулися до скелі, де лежав Кейґан, і побачили, що сміявся він.

Усіх, включно з Нані й Асхваріталем, що сидів на плечі в Рюна, це ошелешило, наче вони побачили щось неприродне й невимовно жахливе. А Кейґан, анітрохи не зважаючи на схвильованих товаришів, весело мовив:

— Юсбі, ну ти даєш!

Усі помітили, що вимовивши це, Кейґан скам’янів, хоча й не змінив положення тіла на брилі.

Біхьон і Тінахан перезирнулися й похитали головами. А Рюн з надією в голосі запитав:

— Ти подумав про мого батька? Значить, колись ти таки показав йому свою усмішку, хоч і залізно-кровний?

Кейґан спохмурнів і сів на брилі.

— Не пригадую, чи було таке. Що ж, рушаймо далі.

Кейґанові слова вкотре розчарували Рюна, а в Біхьона запаморочилося в голові.

Біхьонове погане передчуття, на жаль, справдилося. Кейґан вів загін без зупинок півтори доби. Тривалий перехід через суворі гори дався їм нелегко. Усі були ледь живі. Знесилений Тінахан волік списа по землі та, хоч як це дивно, власна недбалість зовсім його не хвилювала. Нарешті перед загоном, виснаженим майже до непритомності, постала брама Сіґуріатської платної дороги. Захеканий Рюн нахилився й поклав долоні на коліна, щоби стримати тремтіння. Кейґан підійшов до нього й суворо мовив:

— Так.

Рюн здивувався: як легко може виникнути бажання когось убити.

Проте смертельно виснажливий похід знадобився Кейґанові не тільки для обмірковування відповіді на запитання Рюна. Тінахан, у якого ще лишилося трохи сили для докорів, смикнув гребнем і спитав:

— Навіщо ти так нас гнав? Невже для того, щоб...

— Я поглянув на небо й побачив, що скоро буде гроза. Тому вирішив, що нам краще ніде не затримуватися.

— Ти міг просто сказати, що слід іти швидше! — обурено пробубонів Тінахан.

У Рюна зникло бажання вбивати, а Біхьон пошкодував, що не вдалося побачити, як лекон мокне під зливою в горах, де нікуди сховатися. І загін посунув до пропускної брами, тепер уже під нетерплячі заклики Тінахана рухатися швидше.

Пропускна брама Сіґуріатської платної дороги мала вигляд радше просторої печери, продовбаної крізь велику скелю. Вхід і вихід з неї закривали важезні залізні двері. А на вершині скелі, над проходом, стояло укріплення з вартовими вежами.

Для подолання цієї ділянки — найскладнішої на всьому шляху — перший засновник варти платної дороги придумав використовувати мотузяну драбину. Тоді замість укріплення з вежами на скелі стояла мала халабуда. Отримавши гроші від мандрівників, засновник варти спускав їм драбину. Коли він заробив уже чимало, спершу влаштував на скелі дерев’яний підйомник, а згодом проклав шлях крізь саму скелю. І на обох кінцях печери збудував вартівні та поставив вартових для збирання платні за прохід. Засновник варти склав чіткі правила щодо розміру платні, тому між вартовими й мандрівниками ніколи не виникало суперечок, і вартові свою службу любили.

Але під вечір того дня, коли землею до пропускної брами підходив загін, а небом наближалася гроза, вартові вперше за весь час існування платної дороги стривожилися.

— Агов, швидше пропускайте нас! — волав наполоханий Тінахан, який здригався від гуркоту далекого грому. Начальник вартівні біля пропускної брами від його вигляду сполотнів і неохоче визирнув у віконце в залізних дверях.

— Почекайте трохи, будьте ласкаві. Як я вже сказав, наші правила не містять... Там не зазначено, яку платню брати в такому винятковому випадку. Я послав людину нагору, до вежі. Вартовий дізнається і спуститься.

Начальникові кортіло заплакати. Правила щодо платні за прохід людей і леконів він знав добре. Щодо доккебі — на щастя, теж знайшов у книзі правил, у тій частині, куди майже ніколи не зазирав. А от про їздових жуків нічого не зазначалося. А тут ще й дракон! Якби начальник ще довідався, що той, у кого на плечі сидить дракон, — не людина, а наґ, — неодмінно розплакався б. Але Рюн загорнувся в плащ і прикрив обличчя хусткою. Почувши голос Рюна, начальник і вартові не сумнівалися, що перед ними — людська жінка.

На стіні вартівні було вирізьблено засторогу, призначену, без сумніву, для леконів: «Порушників, які намагатимуться перелізти браму, поливатимуть водою». Прочитавши напис, Біхьон замислено запитав:

— Кажете, у ваших правилах є про доккебі, але чому немає про їздових жуків?

Начальник вартівні похитав головою.

— Послухайте, якщо доккебі подорожує без жука, він може пройти тут пішки. Якщо він має жука, навіщо йому йти, адже можна перелетіти хребет? Тож я й хочу запитати: у вас є жук, то навіщо вам наша дорога?

— Один із наших товаришів не може летіти. Ну, гаразд, а про коней у ваших правилах, певно, щось сказано? Може, візьмете за жука, як за коня?

— Я не можу самовільно ухвалити таке рішення. Почекайте ще трохи, прошу вас.

Увічливе прохання начальника заглушило люте ревіння Тінахана:

— Трясця, гроза наближається! Ти ліпше грозу попроси зачекати!

У голосі лекона чулася неприхована нетерплячка. Кейґан не витримав його страждань і попросив у начальника вартівні дозволу зачекати всередині. Той не бажав їх пускати, бо там зберігалися гроші, зібрані за прохід, але був змушений здатися на умовляння.

Загін пустили до приміщення вартівні, яке зовні здавалося тісним, але всередині виявилося доволі просторим, бо додатковий простір теж видовбали в скелі. Та Тінаханів спис усе одно туди не вміщався, і його довелося залишити за дверима, так само, як Біхьонові — Пані.

У вартівні було кілька столів і стільців, але жоден із них не підійшов лекону за розміром. Він плюхнувся на долівку, задоволений і вдячний уже за те, що захищений від дощу. Кейґан поглядом дав йому знак, аби трохи посунувся. Лекон зрозумів натяк і сів так, щоб собою затулити Рюна від очей вартових. А Біхьон поринув у вивчення правил стягнення платні за прохід, розміщених на стіні.

— О, я тепер розумію, чому ви не можете самі ухвалити рішення. У вас встановлена різна платня за мула, коня й віслюка. Які продумані, докладні правила! Але чому тоді тут немає про їздових жуків?

— У мене досі не виникало цього питання. А тепер і мені цікаво. Мабуть, про жуків зазначено у великому зібранні правил, — відповів начальник. — Скажіть, де ви знайшли дракона? Він справжній?

Біхьон спантеличено глянув на Кейґана. Саме тієї миті почався дощ, передбачений Кейґаном.

Почувся дрібний стукіт по даху, мовби з неба сипалися тисячі зернин, налетів густий туман. Далекі гірські вершини повністю затягло водяною завісою, а ближчі лише нечітко вимальовувалися в тумані.

Рюн, схований від чужих очей, не розумів, де опинився. Коли почався дощ, схвильований Тінахан настовбурчив пір'я, і Рюн, який сидів у нього за спиною, взагалі нічого не бачив. І вартовим, і їхнім гостям стало важко дихати.

Через густу зливу в вартівні стемніло. Один із вартових узявся за світильник, та Біхьон засміявся і клацнув пальцями. З них випурхнув вогняний метелик і попрямував до світильника. Усі затамували подих. Біхьонів метелик сів на світильник, склав крильця, і запалала полум’яна квітка. Вартові й начальник захоплено ахнули.

А Кейґан, який визирав у вікно на дощ, помітив на столі глечик і запитав:

— Можна зробити ковток?

— Це не вода й не чай.

— Я знаю, що це.

Начальник вартівні здивувався, але дозволив пригоститися. Кейґан налив із глечика прозорого сріблястого напою в чарку, що стояла поряд. Відпив і передав Тінахану:

— Хильни й ти. І передай Біхьону. А Рюну не давайте.

Тінахан повагався, розкрив дзьоба й ковтнув трохи. Упізнав м’який смак вина. Поки Тінахан дудлив напій, Кейґан звернувся до начальника:

— Хіба не всі мандрівники рівні щодо платні? Я чув, що колись, ще в сиву давнину, тут брали платню навіть з короля. Вартові сказали Королю-володарю: «Платня з дорослого людського чоловіка — десять срібних монет». І Джукведо Сармак теж не ухилився й заплатив.

Начальника вартівні потішило те, що гість знає про славетну минувшину варти платної дороги. І Кейґан м’яко додав:

— Ми вже сказали, що сплатимо за дракона стільки, скільки потрібно. Тож, сподіваюся, ви не образитеся, якщо про походження дракона ми нічого не розповімо.

— Певно, у вас є для цього причина. Звісно, ми вас пропустимо, якщо сплатите. Хто ви й звідки — нам не важливо. Сподобався наш напій?

— Чудове архі[1]! — відповів Кейґан.

— То це — архі! — вигукнув Тінахан, завзято киваючи. — Його роблять із кінського молока, чи не так?

— З козячого чи овечого теж, — сказав Кейґан. — А хіба я не просив тебе передати чарку далі?

Тінахан кліпнув і зазирнув у чарку. Вона була порожня, а Біхьон сидів набурмосений. Перш ніж присоромлений Тінахан устиг перепросити, начальник вартівні налив ще архі в іншу чарку та подав Біхьону.

— Якщо ви знаєте архі, заслуговуєте на по-частунок! А цей пан не п’є? — начальник вказав на Рюна.

Кейґан мотнув головою.

— Він нездужає. Пробачте його за неввічливість. А ти, Тінахане, будь обережніший. Коли сидиш, здається, що це вино для шмаркачів, але як підведешся, знатимеш, що від нього в найсильніших богатирів ноги підкошуються.

Тінахан пропустив попередження Кейгана повз вуха й потягнувся до глечика.

— Хіба хтось бачив п’яного лекона?

Кейґан на те тільки схилив голову набік.

Відчинилися двері, що вели з вартівні в прохід крізь скелю. Вийшов вартовий із ліхтарем, якого посилали на вежу спитати щодо платні. Він трохи здивувався, бо мандрівники сиділи всередині, а не чекали надворі.

— Пан помічник голови варти сказав, що мусить особисто побачити дракона, щоб визначити розмір платні, — доповів він.

Начальник невпевнено спитав:

— Отже, у великому зібранні правил і про драконів не зазначено?

— Мені не дозволили зазирнути у велике зібрання правил. Пан помічник сказав, що немає такої потреби, й забажав поглянути на дракона особисто. Позаяк дракон маленький, він дозволив прохід, але просить привести дракона нагору для огляду.

Начальник вартівні глянув на Кейґана, мовби хотів сказати, що безсилий щось змінити. Кейґан легенько вклонився і підвівся зі стільця.

— Гаразд, ми відведемо дракона нагору.

Але особливості будови пропускної брами завадили зустрічі пана помічника голови варти із загоном у повному складі. Хід, що вів з вартівні до спостережних веж, був розрахований на середній людський зріст. Біхьон міг просунутися туди, нахиливши голову, а Тінахан не вміщався ніяк. Тож ці двоє залишилися у вартівні. Побачивши ліхтар у руках вартового, Біхьон хитнув головою, запалив маленький доккебінський вогник і передав Кейґану. Той прикріпив вогник собі на плече.

Кейґан і Рюн у супроводі вартового вийшли на сходи, які вели до веж.

Обабіч сходів були розташовані численні відгалуження, які вели, напевно, до різноманітних комор та службових приміщень. Вартовий бадьоро крокував сходами нагору. Звуки зливи сюди майже не долинали, тільки з маленьких віконечок, що траплялися де-не-де, ледь чувся шурхіт. Кейґан здогадався, що над Сіґуріатським хребтом суне сильна буря.

Сходження у пітьмі тривало, здавалося, вічність. Аж раптом сходи закінчилися, упершись у величезні двері.

Провідник сказав Кейґану й Рюну туди ввійти, а сам почав спускатися. Рюн з Кейґаном перезирнулися, Кейґан штовхнув двері — і звідти на них полилися яскраве світло й шум дощу.

Вони опинилися в просторому прямокутному приміщенні, з якого далі вели ще кілька дверей. Одні були доволі великі й могли пропустити навіть доккебі та лекона. У протилежній стіні був, мабуть, вихід на балкон, але завіса не давала можливості переконатися в тому. Рюн подумав, що за завісою має бути відкрите повітря, бо там було світло. Він помітив також, що під завісою починаються сходи, які ведуть до невеликого підвищення.

Посередині зали стояв довгий стіл, а навколо нього — багато стільців. За столом сидів старий чоловік з трохи полисілою головою — напевно, помічник голови варти. Кейґан пішов до столу, а Рюн — за ним. Старий усміхнувся, коли побачив доккебінський вогонь на плечі в Кейґана, і запросив обох сісти навпроти нього.

Коли Кейґан і Рюн сіли, старий втупився в стіл перед собою. Рюн здивувався, коли побачив, на що дивиться старий. На столі лежали два стоси великих залізних пластин у обрамленні зі шкіри, а на самих пластинах виднілися викарбувані літери. Рюн здогадався, що це залізна книга. Кейґан і Рюн мовчки чекали, поки старий з гучним скреготом перевертав важкі сторінки, скріплені залізними кільцями. Але старому, здавалося, шум не заважав. Він уважно проглядав сторінки, щільно заповнені рядками.

Минуло чимало часу, перш ніж він із гуркотом перекинув чергову сторінку.

Кейґан чекав терпляче, а Рюн устиг занудитися й почав розглядати все, що лежало на столі. Побачив біля книг письмове приладдя та щось подібне до згорнутої тканини. Придивився й збагнув, що перед ним — доккебінський папір, про який йому доводилося тільки чути. Це його збентежило, бо в уяві відразу сплив образ мертвих дерев, і він відвернувся до завіси.

За завісою Рюн помітив щось гаряче. Це був хтось теплокровний; він відпочивав, напівлежачи в кріслі. Мабуть, милувався дощем. Але дощ — доволі похмуре видовище. Що могло бути в цьому гарного? Рюн поміркував і припустив, що безбожники ставляться до дощу інакше, ніж наґи.

Старий нарешті заговорив:

— Ось воно!

Голос у нього був несподівано потужний як для такого вразливого з вигляду, дрібного тіла. Рюн обернувся до старого. Той указував пальцем на якийсь запис у книзі. На тій сторінці, на відміну від інших, слів було зовсім мало. Старий зачитав:

— За їздового жука — п’ятнадцять срібних монет.

Кейґан кивнув і спитав:

— А за дракона скільки?

— Зачекайте.

І чоловік заходився знову гортати залізну книгу. Коли Рюн знову занудився від тривалого чекання, старий чистим високим голосом промовив:

— Ось воно!

Рюн мимоволі виструнчився на стільці. Не дивлячись на Рюна, старий зачитав:

— За дракона, який волочить черево по землі й поводиться жахливо, — десять золотих монет. За дракона, який залишає на землі борозни, коли йде, але поводиться пристойно, — сто золотих монет.

Рюн витріщив очі й стримано сказав Кейґану:

— Як дорого!

— Це тому, що дракон, який волочить черево по землі або залишає борозни, псує дорогу.

— Але наш дракон може літати й дороги не пошкодить. Як щодо нього?

— Про такий випадок у великому зібранні правил нічого не зазначено. Якщо ваш дракон справді літає, ми встановимо за нього відповідну платню, а потім внесемо її розмір у правила. Саме так велике зібрання правил і складали. То він, кажете, літає?

Вислухавши старого, Рюн подумав, що Сіґуріатською платною дорогою колись проходили дракон, який волік черево по землі, та дракон, який залишив після себе борозни. Кейґан, обернувшись до Рюна, сказав:

— Покажи, що він уміє літати.

Асхваріталь саме сидів на руці в Рюна, міцно обплівши її хвостом. Рюн спробував відділити хвіст від руки, але драконові це не сподобалося, і він перебрався на іншу руку. Рюн насилу звільнився від драконових «обіймів», приловчився і схопив його обіруч. Асхваріталь невдоволено пручався, але Рюн підкинув його в повітря, сподіваючись, що все вийде як треба.

Асхваріталь затявся, не розкрив крил і почав падати. Рюн, хоча й дуже налякався, зумів його спіймати. Старий суворо й похмуро мовив:

— Якщо метнеш його на той бік Сіґуріатського хребта — вважатиму це польотом.

Рюна охопив такий сором, що мало луска не повипадала. Він кинув на Асхваріталя розлючений погляд. А дракон зручно вмостився в нього на руках і розважався, бавлячись хвостом. Кейґан, помітивши це, узяв доккебінський вогонь зі свого плеча й повільно поводив ним перед очима дракона. За мить Рюн помітив, що Асхваріталь стежить за ним очима, хоча й вдає цілковиту байдужість. Зненацька Кейґан підкинув вогник під стелю.

І Асхваріталь злетів за ним.

Він упіймав вогник і, тримаючи його всіма чотирма лапами та пишаючись собою, почав літати по колу так стрімко, що в старого шия заболіла за ним обертатися. Кейґан спокійно спитав:

— Переконалися, що він літає?

Старий кивнув і взявся за пензель та доккебінський папір, що лежали біля книги. Почав записувати на папері, водночас урочисто виголошуючи:

— За дракона, який літає і поводиться, як грайливе кошеня...

Рюн знову подумав, що його луска повипадає від сорому. А старий, так і не договоривши й не дописавши, поклав пензель на тушечницю і підвівся зі стільця.

— Розмір платні визначить голова варти. Давно вже ми не додавали до зібрання нових правил.

Кейґан кивнув і сказав:

— Отже, ви — помічник голови?

— Так. Зачекайте, будьте ласкаві.

Рюн зметикував, що за завісою якраз і сидить голова варти. І справді, помічник відхилив завісу та зайшов за неї. Невдовзі Асхваріталь повернувся на руки до Рюна. Той спробував відібрати в нього вогник, щоб повернути Кейґану, але дракон не відпускав свою забавку. Кейґан хитнув підборіддям, аби Рюн облишив ці спроби.

З-за завіси деякий час долинав шепіт, який неможливо було розібрати через шум дощу та чималу відстань. Аж раптом почувся вигук, який Кейґан почув доволі чітко:

— Прокиньтеся, будь ласка!

Кейґан подумав, що голова закуняв удень. Рюн побачив крізь завісу, що постать, яка напівлежала, випросталася в кріслі. Почулося перешіптування, потім завіса відхилилася, і Рюн з Кейґаном змогли побачити відкритий балкон, дах якого підтримувало кілька стовпів. Дивно, що туди не задував вітер і не потрапляли струмені дощу. Напевно, розташування балкона ретельно продумали й зробили захисний піддашок.

Посеред балкона стояло крісло, в якому сиділа невеличка на зріст старенька жінка. Коліна їй укривала тепла ковдра, а худорляве тіло тонуло в спинці крісла. Кейґан і Рюн могли бачити лише її потилицю, адже вона невідривно дивилася на дощ. Та невдовзі стара таки обернулася в бік зали.

У приміщенні було трохи темніше, ніж на балконі, але вона уважно роздивлялася Асхваріталя, який бавився вогником в обіймах Рюна. Тремтячим старечим голосом голова варти прошепотіла:

— І справді, дракон! Драконеня.

Рюн не розумів, чому голос у неї тремтить, але незграбно підхопився зі стільця, щоб виказати старій жінці пошану, як прийнято в наґів. Раптом збагнув, що перед ним не наґиня, а людська жінка, і застиг. Старенька примружилася, зморшки навколо її очей поглибшали.

— Підійдіть, — тихо мовила вона. — Хочу вас роздивитися.

Рюн глянув на Кейґана, ніби запитував дозволу. Кейґан підвівся і попрямував до балкона. Рюн з Асхваріталем пішов слідом. Коли вони зупинилися перед сходами біля балкона, стара знову заговорила:

— Піднімайтеся.

Рюн і Кейґан піднялися на балкон. Стара захоплено дивилася на дракона.

— Диво яке! Який він чудовий! Скільки живу на світі — жодного разу не бачила. Чула, що десь ще збереглися дракони, але не вірила.

Стара ставилася до дракона значно лагідніше, ніж помічник, і Рюн усміхнувся під хусткою, що закривала його обличчя. Зблизька він побачив, що зубів у бабці нема й підборіддя сильно запало. Він подумав, що пані навмисно розмовляє пошепки, аби не шамкати беззубим ротом. Волосся вона мала ріденьке, схоже на павутиння. Воно давно втратило блиск. А ось очі в промінчиках зморщок повнилися чуттєвим сяйвом. Рюн не очікував побачити такі виразні почуття на старечому обличчі.

Стара перевела погляд на Рюна.

— А чому ти закриваєш обличчя?

— Воно... дуже некрасиве, — пробелькотів спантеличений Рюн.

— Гай-гай! А голосок гарний. Щебечеш, мов пташечка! Не можу вгадати, з яких ти країв. Незвичайно говориш. То що в тебе з личком? Шрами, мабуть? Ой лихо-лишенько. Але, гадаю, тобі вдасться виховати дракона добрим. Так давно не було драконів, неодмінно потрібно постаратися виховати його добрим. А як тебе кличуть?

— Рюном Феєм.

— Дивне ім’я для дівчини. А мене звати Боні[2]. Я — старша сестра Нані. Батько дав мені при народженні таке пишне ім’я, чомусь не подумавши, що його прекрасна донька проживе сто років і перетвориться на стару бабцю, з якої сиплеться порох... А це закон природи. Мені стало соромно перед людьми за це ім’я, і я відмовилася від нього. Усі звуть мене пані головою варти.

Рюн усміхнувся знову. Боні, тобто пані голова, теж усміхнулася і повернулася обличчям до Кейґана. Придивляючись до нього, задумливо нахилила голову набік.

— А ти мені здаєшся знайомим. Невже я тебе колись зустрічала? Як тебе звати?

Рюн глянув на Кейґана й помітив його хвилювання. У його очах читалися страждання і переляк.

Рюн уперше бачив провідника таким. Той хрипко відповів:

— Моє ім’я — Кейґан Дракар.

Пані голова кілька разів пробурмотіла це ім’я собі під ніс.

Раптом вона переполохано зазирнула Кейґа-нові у вічі. Її трусило, неначе в нападі лихоманки. Помічник, який досі стояв поряд із байдужим виразом, нахилився до старої та спитав:

— Пані, що з вами?

Але пані голова мовби не чула слів помічника. Доволі довго свердлила Кейганове обличчя поглядом, а потім злякано вигукнула:

— Геть!

Кейґан покірно розвернувся і вийшов з балкона. Рюн, не знаючи, що робити, побіг за Кейґаном, а пані голова гукнула до помічника:

— Затягни завісу як слід!

Помічник прожогом кинувся до завіси. Рюн, нічого не розуміючи, дивився на Кейгана, а той узяв стільця, сів і дав Рюнові знак теж сісти.

Рюн сів. У нього накопичилося багато запитань до Кейґана, але той склав долоні, переплів пальці й опустив на них чоло. З його вигляду було зрозуміло, що розмовляти він не налаштований.

І Рюн, міцно притискаючи до себе Асхваріталя, терпляче чекав, коли Кейґан заговорить. Асхваріталь відчув, що настрій у всіх навколо змінився, перестав бавитися з доккебінським вогнем і тихо сидів на колінах у Рюна. Той узяв вогник і поклав його на стіл. Минуло чимало часу, поки з-за завіси не долинув тоненький слабкий голос пані голови:

— Що ж, Кейґане. Давно не бачилися.

Її голос сильно тремтів. І причиною тремтіння був не похилий вік, а невимовне збудження. Кейґан опустив руки на стіл, так і не розчепивши пальців, і сказав:

— Так, давно не бачилися.

— Чому не сказав відразу? Хотів зробити мені несподіванку?

— Ні. Просто не думав, що ти можеш бути ще жива. Хоча, певна річ, я радий бачити тебе живою.

— Он як. Я, виявляється, довго живу. Так, мені сто років. Ох, сама винна. Як почула, що прийшов хтось із драконом, могла здогадатися, що це ти.

— Чому?

— Мабуть, голомозі монахи з гори Парим цього разу дали тобі несусвітне завдання — здобути їм дракона? А ти, як завше, виконав свій несусвітний обов’язок.

— Ні, усе не так. Дракон — знахідка Рюна, не моя. А старший наставник Дзютаґі попросив мене супроводжувати Рюна до Великого храму. Я — лише провідник.

— То ця дівчинка — драконодуха? Невже ще залишилися драконодухі?

— Драконодухі могли залишитися тільки в свідомостях збирачів душ, більше ніде. Зустріч Рюна з драконовим квітом була випадковістю.

— Дивина...

Пані голова замовкла. З балкона долинав тільки шурхіт дощу. Кейґан чекав.

Пані голова нарешті порушила тривалу мовчанку:

— Значить, ти — провідник?

— Так.

— Хто тоді чарівник і хто — захисник? Хоча й так зрозуміло. Я ж бачила у вас доккебінський вогонь.

— Так. З нами доккебі й лекон. Вони не змогли піднятися сюди, бо на ваших сходах не помістилися.

— Тож троє зустрілися з одним. Значить, ця ваша Рюн — наґ.

Рюн здивовано глянув на Кейґана. А Кейґан відповів так само спокійно, як і завжди:

— Так.

— У наґів прекрасні голоси. І в Юсбі був чудовий голос.

Почувши ім’я батька, Рюн ледве стримався, щоб не підскочити з місця. Він витріщився на Кейґана. Той і далі дивився в бік завіси. Рюн напружив слух, як тільки міг, і обернувся до балкона. Пані голова вела далі:

— Пригадую, як ти навчив Юсбі співати пісню. Я до нього добре ставилася, але він таки не мав музичного слуху. Щоправда, голос у нього був такий красивий... Ніколи нікому не зізнавалася, але мені дуже подобалося слухати його спів.

Рюн не міг терпіти далі й крикнув:

— Пані голово, то ви знали мого батька?

Кейґан перевів погляд на Рюна. З балкона почулося здивоване запитання:

— Твого батька? Ти — дочка Юсбі? Наґи ж не знають своїх батьків!

Рюн напружився від хвилювання: боявся, що Кейґан не дасть йому змоги поговорити з пані головою. Проте той лише мовчки зазирнув йому в обличчя. Тоді Рюн набрався сміливості й сказав:

— Я — його син, а не дочка. І я знаю, хто мій батько. Пані голово, ви справді були знайомі з ним?

— О, ти хлопець? Отакої! Не впевнена, чи говоримо про того самого наґа, але я знала Юсбі. Одного разу зустрічалася з ним. Він приходив сюди. Але він був не такий жвавий, як ти. Від холоду напівмертвий; його Кейґан приніс на спині. Я думала, помре. Але Кейґан сказав, що наґи так просто не вмирають. А з тобою, бачу, все гаразд? Наґи нарешті навчилися підкоряти погоду?

— Ні, пані. Я огорнутий доккебінським вогнем. Цей вогонь не дає світла, а тільки гріє. Скажіть, яким був мій батько?

— Яким був? Чому ти говориш про нього, як про мертвого?

Від цього запитання пані голови Кейґан здригнувся і глянув на Рюна. Рюн підвівся з Асхварі-талем на руках. Зірвав з обличчя хустку, глянув просто в очі Кейґану й мовив:

— Тому, що мій батько помер. Одинадцять років тому, коли мені було одинадцять.

Струмені зливи розбивалися об скелі й розприскували пітьму. Але Само Фей не бачила цього своїми назькими очима.

Адже вода поглинає тепло. Само розпачливо, стражденно зітхнула, вдивляючись у каламутний простір. Вона стояла біля Хмари-громовиці мокра як хлющ, і розгублено дивилася вниз. Нижче по схилу гори, куди стікав стрімкий потік, вона бачила численних дуоксінів і сама не розуміла, що повинна при цьому відчувати.

«Значить, вони не напали на людські міста», — подумала Само.

Коли вони з тигром проминали Шрадос, як звуть це місто безбожники, а для Само — просто якесь людське місто, вона була переконана, що зграї дуоксінів переслідують її. Потвори не вдерлися ні в Джаборо, ні в Шрадос. Лише пробігли повз них під наляканими поглядами людей. Само гадки не мала, що це могло означати, й вирішила не перейматися. Її не надто турбувало те, що станеться з людьми, хоча якби між дуоксінами й людьми зав’язалася сутичка, вона співчувала б останнім. Підсумок Великого завоювання був передбачуваний, ще коли кітальджоські мисливці продовжували боротьбу. Ця війна завершилася перемогою наґів. Звідтоді минули сотні років, і Само вже було важко ненавидіти людей.

Але вона не відчувала ненависті й до дуоксінів.

«Чим вони завинили перед Небесами, за що отримали такий жалюгідний вигляд?»

Дуоксіни не могли нічого відповісти. Вони були заклопотані подоланням струмка, який розлився під час дощу. Само спостерігала за ними з високої скелі, поглинута печаллю. По тому, як жменька дуоксінів спробувала перейти струмок і була змита потужним потоком, інші не наважилися лізти у воду. Вони все-таки вигадали спосіб переправитися, але він розсмішив Само.

Дуоксіни намагалися прокласти шлях через воду.

Вигукуючи неймовірні нісенітниці, вони вичерпували воду зі струмка: хто чим міг — долонями, а хто не мав рук — ротами. Але вода, тим паче така стрімка, — це ж не земля, і «прокопати» прохід дуоксінам, певна річ, не вдавалося. Спантеличені дуоксіни сердилися, а вода тільки прибувала.

Та вони не кидали своєї безглуздої роботи. Сотні потвор юрмилися вздовж струмка й вичерпували воду, а решта стояли за ними, голосно викрикуючи щось беззмістовне. Важка праця заради примарної мети може викликати в стороннього спостерігача сміх або жалощі. Само жаліла дуоксінів. Їй навіть здавалося, що доля цих істот сумніша за ту, що спіткала їх із братом. Вона не витримала й послала мис-левислів, прорвавшись у свідомості всіх дуоксінів:

— Припиніть, благаю!

Дуоксіни, здавалося, нічого не почули. І Само здогадалася, що мислемовлення міг сприймати тільки Мертвоспад, а окремі дуоксіни на це не здатні. Само схопила Хмару-громовицю за зашийок і віддала йому наказ.

Хмара-громовиця загарчав.

Громове ревіння величезного звіра струсонуло гори. І сталося те, на що Само сподівалася. Усі дуоксіни припинили «копання» води й перевели погляди до протилежного берега струмка, де на скелі стояли Само й тигр-богатир. Само крикнула на все горло:

— Спиніться! Благаю! Невже ви не розумієте, що це марна робота?

Дуоксіни стояли під зливою і мовчки дивилися на Само. Вона почула, як її крик повертається відлунням.

Дуоксіни враз перервали мовчанку й почали вигукувати на різні голоси:

— Дятел засолив корінці!

— Кинь мені три пари чхань кольору кроликів у стрибку!

І заходилися «копати» воду ще з більшим завзяттям.

Само відвернулася від цього нестерпно сумного видовища. Деякий час замислено стояла, тримаючись за зашийок тигра.

— Кажеш, Юсбі помер? — спитав Кейґан.

Рюн кивнув. Кейґан мовби не вірив:

— Одинадцять років тому?

— Так!

— Не може бути! — скрикнув Кейґан і вдарив обома кулаками об стіл. Залізна книга правил підстрибнула, а стос доккебінського паперу розвалився. Рюна здивував такий вияв почуттів, зовсім не притаманний Кейґану, якого він знав.

— Але наґи не помирають такими молодими! Хіба що жінки його спалили? Що сталося?

— Його серце знищили.

— Знищили серце?

Рюн зібрався був пояснити, що таке знищення серця, але збагнув, що Кейґану це відомо. І здивувався ще дужче. Не всі наґи знають цю таємницю — звідки ж міг довідатися Кейґан, хоч би як добре він знав життя наґів?

Наступне запитання зовсім налякало Рюна:

— Його вбили ваші хранителі?

— Звідки... ти знаєш? Звідки взагалі знаєш про знищення сердець?

— Прокляття! Відповідай! Хранителі його вбили?

— Звідки ти знаєш? Це велика таємниця, і навіть не всі наґи...

— Кажи!

— Так, хранителі! — викрикнув Рюн і настовбурчив луску по всьому тілу. Плащ, який вкривав його, здригнувся, мов тварина в передсмертних судомах. Асхваріталь злякався крику й вирвався з рук Рюна, але той не зважав ні на що й кричав далі:

— Так! Так! Хранителі вбили мого батька! Служителі, покликані дарувати наґам безсмертя, наслали на нього смерть! Ті, хто мусять віддаляти наґів від смерті, передали його смерті в руки!

Кейґанове обличчя скам’яніло. Рюн і далі виливав свій біль із криком:

— Як вони знищили батькове серце? Не знаю. Розчавили товкачем на якомусь священному вівтарі? Кинули на долівку й гидливо розтоптали, боячись забруднитися? Стерво! Вони могли так вчинити! Вони — вбивці! Тому я й відмовився стати хранителем і вийняти серце. У мене й досі перед очима... помирає мій батько...

— Годі.

— Що?

— Годі, кажу. Я лише хотів переконатися, що Юсбі вбитий. Цього достатньо. Без зайвих подробиць.

Рюнова луска знову настовбурчилася.

Кейґана не цікавило, що відчуває Рюн через батькову смерть. Він також не бажав ділитися власним болем від смерті Юсбі. Кейґану взагалі було байдуже до Рюна.

Але Рюн був під захистом Кейґана. Хай там що, а Кейґан мусив доправити його до Великого храму Хаінся. Тому що Кейґан так вирішив.

Рюн мимохіть схопився за стіл руками й відчув доторк чогось до своєї шкіри. Це був доккебінський папір, і він із жахом відкинув папір від себе. Білосніжні аркуші, виготовлені з перемеленої плоті дерев, розлетілися залою. Для Рюна це було нестерпне видовище. Він з мислекриком відбіг на протилежний бік зали та вискочив у двері, якими ввійшов туди з Кейґаном.

Кейґан хотів піти за Рюном, але побачив, що Асхва-ріталь перестав кружляти під стелею та кинувся за наґом, і залишився.

З-за завіси почувся тонкий голос, приглушений шумом дощу:

— Ненавиджу тебе[3].

Кейґан повільно перевів погляд на завісу.

— За що ненавидиш?

— За те, що ти нітрохи не змінився.

— Я був таким завжди.

— Я про те, що ти й зараз молодий, як тоді.

Кейґан збагнув, про що говорить пані голова й стулив рота. Пані голова повела араджитською мовою далі:

— Я не ображена на тебе. Я стара, і моїм єдиним другом була самотність. Але зараз, побачивши тебе, пригадала далекі дні молодості...

— Я теж нічого не забув.

На балконі запала тиша. Кейґан чекав, слухаючи шурхіт зливи.

— Мене все несла течія життя, поки я не постарілася. Не варто тепер сумувати за минулим. Усе марно.

— Ти була видатною головою варти й досі нею залишаєшся.

Крізь шум дощу донісся сміх, схожий на зітхання. Потім — тоненький невиразний шепіт, а за мить пані голова знову заговорила на повний голос:

— Підійди до мене, найпрекрасніший звіре!

Кейґан підвівся, підійшов до балкона, проте завіси не відкинув. Він стояв і чекав.

Завіса ледь ворухнулася, з-за неї вистромилася тремтяча рука. Вона торкнулася обличчя Кейґана й миттю відсмикнулася. Але ще за мить знову наблизилася й повільно провела по його щоці.

Кейґан стояв мовчки, із заплющеними очима.

Коли пані голова заснула, помічник повернувся з балкона до Кейґана. Коли виходив звідти, обережно й помалу відхиляв завісу, щоб Кейґан за неї не зазирнув. Але той не дивився туди, пересторога була марна. Він знову сидів, підпираючи чоло кулаками з переплетеними пальцями. Помічник підійшов до нього й тихо мовив:

— Десять срібних монет.

Кейґан ледве підвів голову й глянув на старого.

— Кажу, платня за прохід наґа — десять срібних монет. Так само, як за прохід людини.

— А за дракона?

— Дракон звільняється від платні. Можна вважати, що він не користуватиметься дорогою, адже полетить.

Кейґан підвівся, вклонився помічнику кивком голови й зібрався йти. Проте помічник ще не договорив.

— Ви теж звільнені від платні.

Кейґан зупинився й обернувся до помічника.

Той узяв пензля і почав писати щось на доккебінському папері. Кейґан зазирнув у написане: це було посвідчення про право на безкоштовний прохід. Старий зачекав, поки туш на папері висохне, поставив печатку й передав аркуш Кейґану.

— Покажіть це внизу. Наступного разу, як будете тут, теж можете скористатися.

Кейґан похмуро сказав:

— Раніше ви не були такі щедрі.

— Звісно. Тому що вартові не можуть установлювати правила на власний розсуд. Ми лише суворо й безсторонньо дотримуємося великого зібрання правил.

— Але чому мені надається право на безплатний прохід?

Помічник голови насилу відкрив залізну книгу та знайшов потрібне місце. Кейґан прочитав те, на що вказав старий, і легко кивнув.

— То ви від самого початку знали, хто я.

— Так.

Кейґан скоса глянув на помічника, а той відповів твердим поглядом. Кейґан хотів щось сказати, але помічник мотнув головою. Він охайно склав письмове приладдя і, не дивлячись на Кейґана мовив:

— Бувайте.

Кейґан забрав свій доккебінський вогник і вийшов із зали.

Під час спуску довгими сходами він не думав ані про смерть Юсбі, про яку дізнався лише через одинадцять років, ані про несподівану зустріч із Боні, ані про помічника, який знав, хто перед ним, але нічого не сказав. Він думав про те, що дощ так і не вщух, тому доведеться заночувати в корчмі для мандрівників у пропускній брамі, та про подальший шлях після переходу через Сіґуріатський хребет.

Адже він був провідником.

Кейґан Дракар був провідником.

Раптом він відчув біль у руці. Підняв руку до очей: вона була міцно стиснута в кулак, аж шкіра побіліла. Розтиснув пальці й побачив, що нігті вп’ялися в долоню до кривавих ран. Кейґан розсіяно дивився на поранену долоню, а потім злизав кров і продовжив спуск.

Унизу він побачив п’яного до нестями Тінахана та Біхьона, який ледве ворушив язиком, вигукуючи до Нані з віконця вартівні: «Красуне, з тебе візьмемо тільки одну монету! Що? Ти не та Нані? Просто ім’я, як у неї?». Кейґан коротко зітхнув. Він був таким самим провідником, як і завжди. Рюн, який мовчки стояв у кутку вартівні, зиркнув на нього й усе зрозумів, тому нічого не сказав.

Вартові вислухали Кейґана й підрахували загальну вартість проходу та ночівлі. Він заплатив, передав вартовим козла й попросив провести загін до корчми. Доклавши воістину богатирських зусиль, Кейґан підняв п’яного Біхьона. Але підняти Тінахана годі було й намагатися. За спільною мовчазною згодою лекона покинули сонного на підлозі вартівні. Він отямився посеред ночі від такого страшного головного болю, що, здавалося, гребінь відірветься, і зі стогоном приєднався до товаришів у корчмі.

Ніч підкралася непомітно, а дощ досі не вщухав.

Хмара-громовиця і Само Фей сиділи, спершись спинами одне на одного. Само підібгала коліна до грудей і визирала зі скелі вниз.

Вона могла бачити дуоксінів навіть такої дощової ночі. Ті «копали» воду ледь не цілий день. Десятки попадали мертві через виснаження, і на їхнє місце ставали інші, підштовхнуті натиском юрби ззаду. Їх змивав потік і зносив схилом, бо набрав сили від невпинного дощу. Від «роботи» дуоксінів вода в струмку скаламутилася, й тепер вони стояли в справжнісінькому болоті. Їхня божевільна праця в брудному місиві, здавалося, триватиме вічно.

Само нічим не могла їм зарадити, але й не могла залишити їх і піти.

«Хоча... — подумала вона, — можна дещо зробити. Потрібно тільки наважитися».

Вона мусила наважитися і дозволити своїм рукам нести смерть.

І ухвалила це рішення.

Само підвелася. Дощова вода просочилася під хутряну накидку, Само змерзла, тому рухалася повільно. Стурбований Хмара-громовиця теж підвівся. Само почухала тигру підборіддя і видерлася йому на спину. Хмара-громовиця прийняв її наказ і почав плавно спускатися схилом.

Дуоксіни побачили, як у темряві виблискують синім сяйвом очі тигра-богатиря, і припинили «працювати». Відступаючи потроху під рясним дощем, невідривно дивилися на Хмару-громовицю й Само.

Наґиня кинула короткий погляд на потвор на протилежному березі потоку й віддала Хмарі-громовиці новий наказ. Він повільно пішов до місця, де струмок вужчав. Очі дуоксінів повернулися слідом за ним.

У найвужчому місці струмок зібрав усю потугу й так шумів, що в будь-якої істоти, крім наґів, задзвеніло б у вухах. Само шум не створював жодних незручностей. Вона злізла з тигра й дістала з піхов шиктоль.

Стиснула його обіруч, підняла якомога вище, постояла так трохи, а потім почала безжально вимахувати ним.

Шиктоль вп’явся у величезне дерево. Само насилу витягла його зі стовбура й замахнулася ще раз. Навсібіч полетіли тріски, почувся протяжний лемент дерева, який перекрив шум води. Само не відверталася, хоча тріски летіли їй просто в обличчя. Вона раз у раз змахувала мечем. Коли він укотре застряг, підібрала камінь і вдарила ним по клинку.

Дерево й меч жахливо зойкнули.

Само й далі била каменем. Летіли іскри, і лезо шиктоля щораз глибше проникало в плоть дерева. Само здавалося, що лезо ріже її власне тіло. Щоками покотилися срібні сльози, але вона не зважала й не зупинялася. Коли шиктоль прорізав стовбур до середини, наґиня відкинула камінь, обліплений клоччям шкіри, здертої з її долоні; він покотився по землі. Само затиснула поранену долоню здоровою і люто заволала:

— Хмаро!

Тигр у відповідь гучно заревів.

Він став на задні лапи, і під ним здригнулася вся гора. Передніми лапами звір-велетень наліг на дерево, підштовхнув трохи — і стовбур зламався.

Колода впала на іншому березі, кілька разів підстрибнула, покотилася схилом і врешті зачепилася за скелю й зупинилася.

Само тремтячими руками підібрала із землі шиктоль, який вискочив зі стовбура в мить падіння. Дуоксіни тим часом нічого так і не второпали, тільки обмінювалися безглуздими вигуками. Само було байдуже до них. Вона притулилася до Хмари-громовиці, вилізла на нього й крикнула:

— Рушай!

Тигр вихором помчав крізь струмені дощу вгору схилом. Коли він майже досяг вершини, дуоксіни ледве розібралися, що повалене дерево може слугувати за міст через струмок, і почали його випробовувати.

Опинившись на вершині гори, Само глянула в нічне небо. Дощ періщив по обличчю, а вона терпіла, подумки просила пробачення в убитого дерева.

Над іншою вершиною, удалині, вдарила блискавка.

Рюн прокинувся. Але розбудив його, хоч як це дивно, не удар грому. Він відчув якусь раптову незручність. І річ не в тім, що скучив за відпочинком у справжньому ліжку, хоча й спав так востаннє багато місяців тому. Рюн призвичаївся до похідних умов і звик спати на землі. Тому не міг зрозуміти, що йому так заважає.

Він сів і визирнув у маленьке вікно, пробите в грубій стіні пропускної брами. Надворі розгулявся страшний буревій.

Рюн роззирнувся. Для ночівлі загону виділили найбільший покій у корчмі для мандрівників, і все через Тінаханового списа. Навіть туди спис помістився тільки навскоси. Тінахан, важко дихаючи перегаром, улігся біля своєї безцінної зброї. Біхьон примостився головою на Тінаханову ногу. Певно, він думав, що обіймається з Нані, який насправді ночував у стійлі. Кейґана ніде не було, хоча до покою він заходив разом із усіма. Здивований Рюн схопився на ноги.

Устрій спальні був простий: біля дверей — місце для взуття, на кам’яній підлозі — солом’яні циновки, на стінах — полиці. Димарів для обігрівання під підлогою не було. Якщо брати уваги, що покій видовбали в скелі, він і без того був розкішний. Але Біхьону довелося підтримувати вогонь на тілі Рюна протягом ночі, й він не міг добряче виспатися. За це Рюн почувався винним перед товаришем.

Сподіваючись побачити Кейґана, Рюн визирнув у видовбане в скелі вікно — таке мале, що його радше можна було назвати діркою в товстій стіні.

За вікном періщила злива. Вона заступила весь гірський хребет, і здавалося, що це картина зі сну.

Нічне небо час від часу забарвлювали яскраві спалахи. Від кожного удару блискавки повітря нагрівалося, й утворювалися яскраві теплові хвилі, красу яких неможливо передати людськими словами — тільки назьким мислемовленням. Барви залили світлом нічне небо й мінилися в ньому, перемагаючи пітьму, як чарівні істоти.

Рюн, заворожений видовищем, довго не міг відірватися від вікна. Розміри отвору й товщина стіни надто обмежували огляд, тому кортіло простромити в те віконце голову.

Раптом він помітив Кейґана. І сторопів.

Рюну здалося, що Кейґан висить у повітрі, оглядаючи згори облитий дощем Сіґуріатський хребет. У наґа ледь серце не спинилося від страху. Довго не міг знайти пояснення побаченому.

Насправді Кейґан стояв у невеличкому заглибленні в скелі, яке Рюну з вікна важко було розгледіти. Цю бійницю навмисно влаштувала варта дороги так, щоб його не можна було помітити знизу. Призначалося вона, мабуть, для спостережень або несподіваних нападів на ворогів і порушників. Приміром, для обливання водою лекона, який намагатиметься перестрибнути пропускну браму, як зазначалося в написі біля вартівні. Обміркувавши це, Рюн здивувався, що Кейґану відома таємна засідка вартових. Він пригадав те, що сталося в залі нагорі, й здогадався, що Кейґан знає про будову брами та укріплення над нею завдяки близькості з пані головою.

Бійниця, у якій стояв Кейґан, була трохи нижче, ліворуч від вікна спальні, тому Рюн залишався непоміченим. Виникло відчуття, що він ганебно підглядає, але відвернутися було несила. Рюн досі не знав, як слід ставитися до Кейґана.

Той чітко дав зрозуміти, що з Юсбі його пов’язувала не дружба. Він не виявив скорботи, коли дізнався про смерть батька Рюна. Адже Рюн теж не був йому ні другом, ні бойовим товаришем. По тому, як Кейґан рішуче заявив у Джаборо, що готовий перерізати горло Біхьону, Рюн узагалі засумнівався, що Кейґан хоч когось може вважати товаришем. Йому згадалася моторошна приказка, яку він чув від Кейґана. «Маєш бодай голову й тулуб — уважай, тобі пощастило».

«Він ставиться до всіх як до живих шматків м’яса. Невже не розуміє, що й сам колись зіткнеться з таким ставленням?» — подумав Рюн, і луска в нього настовбурчилася.

Рюн був ще зовсім юний, з невийнятим серцем, але вже мав уявлення про те, що в стосунках має бути взаємність. Якщо один ставиться до іншого як до засобу чи мети, і сам стане колись засобом чи метою. Отже, якщо Кейґан не вважав Рюна «сином друга», то й Рюн не міг вважати Кейґана «батьковим другом». Кейґан мав тільки одне призначення, одну сутність. Він був провідником.

«Якщо Кейґан раптом загине, що ми відчуємо? Чи просто роздратування через те, що залишилися без провідника, чи скорботу за другом?»

Коли Кейґан після виходу з Кіборену попрощався з ними й пішов, увесь загін не бажав його відпускати. Коли повернувся — всі зраділи. І важко було сказати, чи то була радість від возз’єднання з добрим другом, чи заспокоєння завдяки поверненню досвідченого провідника. Рюн був переконаний, що Біхьон і Тінахан теж не змогли б відповісти на це запитання.

Поглинутий складними міркуваннями, Рюн зненацька відчув дещо дивне.

Кейґан не просто стояв під дощем. Він волав у темряву. Рюн напружив слух і скам’янів від почутого.

Кейґан вигукував ім’я Юсбі на весь Сіґуріат-ський хребет, на весь безкрайній простір, затягнутий пеленою зливи. Вигукував зі страшним болем, від якого надривалася горлянка. Але скам’янів Рюн не лише від цього жахливого крику.

Кейґан посилав прокльони наґам, які вбили Юсбі. І прокльони ці були незвичайні.

Кейґан кричав, що змусить убивць свого батька заплатити за злочин.

Дощ не вщухав багато днів поспіль. Бувало, що вітер замовкав ненадовго, мовби для того, щоб перевести подих, а дощ лив невтомно й невпинно. Кейґан байдужим голосом заявив, що загін залишиться в брамі, поки дощ не скінчиться. А Тінахан відчув у цьому вислові глибокий жаль через вимушену затримку. Нещасний і похнюплений, він забився в куток і не виходив звідти. Щодня, коли Кейґану доводилося вносити додаткову платню за нічліг, Тінахан похмурнішав дедалі дужче. Деякі вартові пройнялися щирим співчуттям до лекона — найсильнішої істоти на землі, тепер такої сумної. Вечорами вони влаштовували посиденьки з Тінаханом, розпивали з ним архі. Навчений досвідом першого дня, лекон старався, хоч і не без допомоги вартових, споживати напій помірно. Проте вже після третього застілля можна було побачити, як він досхочу напивається в оточенні поснулих мертвим сном вартових.

Вартові завжди приносили до спальні їжу на чотирьох, але Рюн нічого не їв. Тінахан часто відмовлявся через похмілля, і надлишки харчів переходили до Біхьона. Аби не відростити черево, той виходив тинятися приміщеннями брами й укріплення та якось натрапив на залу, призначену для боротьби. Він упав навколішки й подякував долі:

— О Боже, який себе вбиває! Як я тебе люблю! Я ж казав тобі це раніше?

Так і Біхьон знайшов собі однодумців серед вартових — тих, кого вправи цікавили більше за вино. Вартові один за одним зазнавали від Біхьона нищівної поразки. Коли випадково зустрічалися двоє вартових, один із яких мав яскравий синець під оком, а другий кульгав на одну ногу, вони обмінювалися хвацькими вигуками: «Наступного разу!». Малося на увазі, що вони воліли б ще раз випробувати свої сили в сутичці з Біхьоном. Але то були марні сподівання. Перемога виявилася недосяжною, адже Біхьон був вищий на цілу голову за найбільшого вартового, до того ж володів справжніми доккебінськими прийомами. Він заввиграшки вкладав на пісок усіх супротивників.

Зайняті кожен своєю справою, Біхьон і Тінахан не зважали на те, що Кейґан десь пропадає. Куди він ходив, знав лише Рюн, тому що стежив за провідником, закриваючи обличчя хусткою. Кейґан не дозволяв ходити за ним, але й не забороняв. І Рюн разом з Кейґаном зміг дізнатися більше про Сіґуріатську платну дорогу.

— Варта платної дороги була заснована тисячу чотириста років тому. Тоді тільки почалося Велике завоювання. Ось чому про дорогу й варту написано так багато книжок, — мовив Кейґан, коли зауважив, що Рюн нудьгує в книгозбірні пропускної брами.

У цій книгозбірні було неймовірно багато книжок, але більшість із них, написані тонкими дрібними літерами, не підходили для назьких очей. Скоса глянувши на Кейґана, Рюн попросив:

— Будь ласка, розкажи мені про Велике завоювання.

— Ти й сам усе знаєш.

Рюн підпер голову обома руками й сказав:

— Я хочу почути точку зору тих, хто живе на Півночі.

Кейґан закрив книгу, яку читав, і без тіні будь-якого виразу на обличчі, хоча й люб’язно, розповів таке:

— Можна сказати, що Велике завоювання почалося за правління Короля-героя. Але значного розмаху тоді війна не набула, адже Король-герой і його воїни-араджити були в розквіті сил. Міць араджитів не вичерпалася зі смертю Короля-героя. Тому більшість літописців вважали, що Велике завоювання по-справжньому почалося через вісімдесят років по його смерті. За цей час багато чого відбулося. Наґи навчилися вправно виймати серця. Уперше провели засідання Всезагальних зборів. Люди розчарувалися в королях, жоден із яких не міг зрівнятися чеснотами з Королем-героєм чи бодай наблизитися до них. Приблизно в той час засновник варти Сіґуріатської платної дороги розвідав шлях через гори. Тоді й почалися набіги.

— Війна тривала довго.

— Так. Дуже довго. Чим вона закінчиться, було очевидно відразу. Наґи воювали майже без утрат. А людям після поранень потрібні були місяці чи навіть роки, щоб відновити сили. Єдина причина того, що війна затягнулася, — хоробрість араджитських воїнів. Іншого пояснення не знайдеш. Але й видатна хоробрість не допоможе в битві з невмирущими ворогами. Нарешті настала вирішальна мить.

— Яка вирішальна мить?

— Зник Незламний.

Рюн підвів голову й зазирнув Кейґану через плече. Навіть ідучи до книгозбірні, Кейґан почепив Незламного за спину.

— Так, саме цей меч. Це меч Короля-героя. Араджитські воїни складали присягу на вірність королівському нащадкові, який успадковував його. Як ліпше сказати... Вважалося, що в мечі міститься королівська влада. Це лише меч, просто зброя, але араджити йому поклонялися. Він був для них священний. Але Незламний зник. І в душах воїнів засіли сумніви, чи мусять вони й далі битися за короля, який не володіє Незламним.

— Яке марновірство!

— Так мислили люди в давнину. І не забувай, їм щодня доводилося воювати проти безсмертних чудовиськ. Тепер люди знають, хто такі наґи, а в давнину їх боялися так, що годі й уявити.

— То що сталося з мечем?

— Куди він подівся, так і не з’ясували. Якщо його викрали, він би рано чи пізно десь знайшовся. Але меч зник безслідно. Хто міг його поцупити? Свого часу Незламний потрапив мені до рук. У літописах зникнення Незламного згадується як надзвичайна подія. Можливо, мається на увазі, що араджитські воїни не витримали нескінченної війни, королівство вичерпало силу й занепало. А наґи перемогли завдяки содраку[4] та вийманню сердець. Усі ці прикрощі разом і назвали «зникненням Незламного». Саме тоді й почали з’являтися різні безглузді перекази про цей меч. Його описують у десятки способів, називають десятками різних імен. Ти не чув цих оповідок, але на Півночі їх безліч. До тебе вони неодмінно дійдуть. Про меч, вигнутий мов блискавка, що й зветься Клинком-блискавкою, про меч, який викликає буревії, — Вітрогін, про Герой-меч, який дається до рук лише певному богатиреві, про меч, який убивав тих, хто називав його ім’я, тому забув його сам, — Безіменник. Усі ці нісенітниці вигадані про Короля-героя і його меч. Цих байок розвелося стільки, що зараз, якщо покажу людям Незламного, ніхто не впізнає в ньому священну зброю Короля-героя. Колись я зустрів чоловіка, який усім серцем вірив, що меч Короля-героя був неймовірно важкий і ніхто інший не міг його підняти.

Рюн не засміявся, хоча Кейґан казав, на перший погляд, смішні речі. Адже збагнув, про що йдеться. А Кейґан вів далі:

— Так ось. Сподівання були надмірні, й таке саме було відчуття втрати. Тому й з’явилися ті перекази. А все просто: те, чого більше немає, стає важливішим, ніж до втрати. Таким чином, «зникнення Незламного» означало, що доба Короля-героя безповоротно минула.

— Я бачу, що люди дуже шанували Короля-героя.

— О, якщо тут, на Півночі, ти почнеш розповідати, що Король-герой керував богами, коли ті розвішували в небі зірки, знайдеш чимало людей, які в це повірять.

— А що в той час робили доккебі й лекони?

— Доккебі вирішили віддати наґам землі без бою. Звісно, траплялося, що вони виявляли нестримний гнів, але то вкрай рідкісні випадки. Найжахливіший з них тобі, без сумніву, відомий.

— Ущелина Акінсроу? Де було знищено сто тисяч осіб?

Кейґан кивнув, а потім заговорив неприродним голосом, неначе передавав чужі слова:

— «Ущелину накрила хвиля пекучого невидимого вогню. Безсердечні чудовиська враз перетворилися на попіл, хто де стояв, скелі потекли, мов водоспад. Три дні й три ночі здалеку було видно, як яскраве сяйво здіймається над ущелиною. Його випромінювали розплавлені скелі». Це спогад очевидця. Наґи тоді припустилися помилки. Вони надто жорстоко тиснули на доккебі. Якби повелися спокійніше — доккебі відступили б. Чим наґи прогнівили доккебі — невідомо. Ані самі доккебі, ані літописці про це не говорять.

— Я чув, що один навіжений доккебі кинувся на назький загін.

— Ти бачив Біхьона, так? Хіба він скаженіє без причини?

Рюн не знайшовся, що відповісти. А Кейґан перейшов до леконів:

— Лекони в ті часи були такі самі, як нині. Бігали за нареченими або, як наш Тінахан, займалися своїми справами. Кожен із них відчайдушно захищав власну сім’ю чи власну справу. Про таких воїнів-одинаків збереглося чимало оповідок, але вони не чинили суттєвого впливу на хід війни.

— Отже, троє не змогли об’єднати сили, — завершив його думку Рюн.

Кейґан кивнув.

— Твоя правда. Якби три сили виступили проти однієї — наґів, Велике завоювання, можливо, не мало б успіху. Але доккебі уникали битв, а лекони билися поодинці. Наґів стримала лише погода.

— А я думав, що кітальджоські мисливці.

— Ну... не знаю, що тобі відомо про кітальджоських мисливців, але насправді вони не вели з наґами війну, не боронилися від них. Вони полювали на наґів. Якби Король-володар не був такий дурний і коли кітальджоські мисливці прийшли пропонувати допомогу, належно їх прийняв, хтозна, можливо, ті мисливці стали б воїнами. Але Королю-володарю розуму бракувало, і він їх принизив та прогнав. І кітальджоські мисливці билися, як і лекони, самотужки. Хоча наґам, які вважали, що вже перемогли, несподівані напади мисливців, певно, вельми дошкуляли.

— У переказах нашого племені кітальджоські мисливці зображені страшнішими за араджитських воїнів.

— Тому що араджити вже були вам знайомі, а з мисливцями довелося воювати в непередбачених умовах.

— Ти про погоду?

— Так. Про погоду.

Рюн замовк. Кейґан уже зібрався був перегорнути сторінку книги, яку відклав для розмови з Рюном, але той підвів очі до склепіння стелі книгозбірні й раптом тихо мовив:

— І мій батько справді сюди приходив? Тут же так холодно!

Кейґан здогадався, що Рюн весь цей час підтримував бесіду, щоб поставити це запитання. Проте відповідати на нього Кейґан не збирався.

— Про Юсбі я не говоритиму.

— Я його син!

— То й що?

— Прокляття! Чому ти так кажеш? Я — його син, а не ти!

Рюн схопився на ноги, грубо відштовхнувши стола. Його стілець упав, з грюкотом зачепив сусідній стіл. Кейґан склав руки на грудях і суворо подивився Рюнові у вічі.

— Так, я провів із Юсбі зовсім мало часу — загалом, напевне, кілька місяців. Він лише іноді з’являвся в домі Фей. А якщо відняти дитинство, якого я не пам’ятаю, то взагалі вийде кілька днів. І в ці дні він був для мене лише одним із багатьох чоловіків, що відвідували наш дім. А ти був поряд із ним довго. Ви разом ішли страшними північними землями. Ти навчив його співати пісню, а він нагодував тебе своєю рукою! Та все одно... — Рюн зірвав хустку з обличчя. — Глянь! Глянь на моє назьке лице! Я — його син, а не ти! Ти не маєш права мститися за його смерть. Хай навіть і маєш, але точно не більше, ніж я!

— Але ти втікач.

У Рюна запаморочилося в голові, він мимоволі схопився за край столу. Йому здалося, що тверда поверхня ходить хвилями. Холодні слова Кейґана пронизали його, мов колючки.

— Ти втік з обряду виймання, ти втік з Хатен-ґраджа, від наґів. Щоб наважитися на це, тобі знадобилося одинадцять років. Ніяк не втямлю, про яке право ти говориш, але хай навіть воно й існувало, строк його дії вже сплив.

Рюн відчув, що на очі йому навертаються сльози, і від безпорадності стиснув зуби. Йому було невимовно гірко. Кейґан вів далі:

— Тому, Рюне, не тривож минулого марно.

Рюн зиркнув на Кейґана. А той зі своїм звичайним байдужим виглядом опустив очі до книги.

— Ти не мусиш брати на себе зобов’язання помститися за смерть Юсбі заради того, щоб довести, що ти — його син. Поки не йшлося про помсту, ти не відчував сорому за втечу від одноплемінників, чи не так? А тепер, коли заговорив про неї, тобі соромно. Чому ти заявляєш, що береш на себе зобов’язання, виконання якого від тебе не вимагають, а потім соромишся, бо не здатний його виконати? Хочеш довести, що ти — син Юсбі? Але достатньо подивитися на твоє лице, щоб переконатися. І достатньо твоєї віри.

— Я не зобов’язаний мститися за батька? Чому?

— Юсбі, напевно, зробив десятки синів, крім тебе. Гадаю, він приєднувався не лише до родини Фей.

Розмова виснажила Рюна; він стомлено дивився на Кейґана. Той сказав цілком очевидні речі. Та все одно Рюн гнівався, бо Кейґан поставив його в один ряд із численними невідомими синами Юсбі.

— Тобто синів Юсбі може бути багато, тому обов’язок помсти не лежить винятково на мені? Але саме я бачив, як він помирав! І саме я знаю, що він був моїм батьком!

— Так, усе правильно. Можеш думати, як тобі заманеться. Тільки от що це змінює? Наґи не мають батьків. Якщо ти бажаєш визнавати зв’язок із батьком, хоча ваші звичаї того не вимагають, — визнавай. Але хіба ти зможеш, спираючись на це переконання, покарати тих, хто твого переконання не поділяє? Це неможливо. Тінахан не виношує бажання вирізати всіх суднобудівників через свою ненависть до води. А Біхьон не хоче спалити всіх виробників пергаменту через свою нелюбов до вигляду крові. Тінахан уникає води, Біхьон користується замість пергаменту доккебінським папером, винайденим його предками. От і все. Якщо я пообіцяю Тінахану й Біхьону помститися за них майстрам, які будують човни, і ремісникам, що виготовляють пергамент, вони мене не зрозуміють. Так само з тобою та Юсбі. Заявляти, що бажаєш помститися за нього, — безглуздя.

— Юсбі назвав мене своїм сином!

— Я не сумніваюся у твоїх словах. Але при цьому він не мав на увазі, що ти мусиш мститися в разі його смерті, як буває в людей. Не переймайся цим, це не важливо. Ти все одно його син, навіть якщо не метатимешся.

Рюн підняв відкинутий у чуттєвому пориванні стілець і сів на нього. У голові досі був туман, його охопив жаль до самого себе. Та водночас він відчув полегшення.

Рюн зрозумів, що Кейґан щойно твердо визнав його спорідненість з Юсбі, хоча навіть Само не визнавала цього. А крім Само Фей і Кейґана ніхто на світі більше не знав про Юсбі.

Начальник вартівні Сіґуріатської платної дороги не страждав від страшного голоду і не забажав раптово скуштувати щось незвичайне. Йому закортіло зжувати книгу правил стягнення платні за прохід тільки з однієї причини — він розсердився. З невдоволеним сопінням він ще раз зазирнув у книгу, лише щоб переконатися, що потрібного йому правила там немає. Занепавши духом, понуро втупився в дорогу.

До пропускної брами підходили мандрівники, поява яких і викликала в начальника вартівні незвичайне бажання зжерти кляту книгу. На жаль, він розумів: йому не примарилося. Постаті наближалися, проступали щодалі виразніше. Начальникові хотілося благати всіх вартових, щоби бодай хтось із них сказав: до брами йде не тигр-богатир із вершником, загорнутим у чорне хутро.

Але це було насправді. Він бачив тигра-богатиря, який спокійно крокував крізь дощ, а на ньому — загадкового вершника в чорній хутряній накидці.

Зненацька начальник почув гучний гуркіт. Це один із вартових поспіхом зачинив на замок двері вартівні. «Добра думка!» — мимохіть погодився начальник. Проте не похвалив кмітливого вартового. Картав себе за те, що не перший додумався до цього.

Нарешті тигр дістався пропускної брами й зупинився. З вікна вартівні не вдавалося розгледіти обличчя вершника, але начальник не насмілювався вистромити голову надвір. На щастя, тигр присів до землі, і вершник спішився. Легенько погладжуючи зашийок тигра-богатиря, він мовчки подивився на начальника вартівні крізь отвір, що слугував за вікно.

— Ви бажаєте пройти на платну дорогу?

— Так.

У начальника морозом обсипало шкіру. Вершник мав дивовижний голос, який нагадував голос жінки, яка вже кілька днів ночувала в брамі, й звучав навіть ще чарівніше. Начальник вартівні довго не міг дібрати слів. А ще він засмутився, бо його власний голос нагадував хрипке верещання придушеної ворони.

— Уклінно перепрошую, але в правилах стягнення платні за прохід нічого не зазначено про тигрів-богатирів. Будьте ласкаві, зачекайте. Я пошлю вартового нагору, щоб це з’ясувати, — сказав нарешті начальник і нетерпляче махнув рукою вартовому, щоби мчав до помічника голови.

— Яка платня? Тут беруть платню за прохід?

— Що? Ви не знали? Цю дорогу проклали вартові, й вони її доглядають. За це стягується платня.

Жінка в чорному хутрі на хвильку замовкла. Усім вартовим нестерпно було бачити, як вона мокне під дощем. Якби не тигр, негайно завели б її до вартівні.

— Ваша правда. Дорога в належному стані. Справедливо, що ви берете платню. Скільки з мене?

Начальнику вартівні трохи не сподобалося, як самовпевнено тримається жінка, але він подумав, що занадто обурюватися не слід. Він пам’ятав, що всі подорожні рівні перед платнею, і не мав права ставитися до когось із особливою пошаною, а до когось — зі зневагою. До того ж, він подумав, що пані з таким прекрасним голосом варто пробачити її зверхність.

— Як я вже сказав пані, я не відаю про розмір платні, яку потрібно стягнути за тигра-богатиря. Зазвичай подорожні на тиграх не їздять. Як ви приборкали такого страшного звіра?

Замість відповіді жінка спитала:

— Тобто не існує єдиної платні? Вона буває різна?

— Так. З людини, лекона, доккебі стягується різна платня. Найвища за прохід лекона. Вони важкі й прудко бігають. Можуть пошкодити дорогу.

— Значить, і для наґів передбачений окремий розмір платні?

— Що? Для наґів? Звісно, так має бути. Але наґи мешкають на південь від Кордону, і ми їх не врахували.

— Наґи є не лише на Півдні, — жінка скинула з себе хутряну накидку.

Тепер начальник вартівні зрозумів, чому вона нічого не знала про платню, хоча про це мало бути відомо всім.

Напівроздягнений Біхьон забіг похапцем до спальні й викрикнув:

— Вона тут! Ви чули?

Рюна спантеличило це повідомлення. Кейґан, який саме чистив Незламного, відклав його й глянув на Біхьона.

— Ти про кого? Про наґиню?

— Так! Кажуть, вона чекає біля брами. Не вірите?

Рюн і Тінахан кинулися до вікна й добряче вдарилися лобами біля нього, змагаючись за можливість визирнути. Рюн після удару захитався, не в змозі навіть торкнутися ґулі, Тінахан підхопив його на руки. Тому перший у вікно визирнув Кейґан.

Він глянув на те, що відбувалося внизу, й поморщився.

— Справді, це вона.

Більше Кейґана нічого не цікавило, і він поступився місцем біля вікна Рюнові. Біхьон, одягаючись, запитав:

— Що нам робити?

— Складно сказати. Правила платної дороги однакові для всіх. Усі подорожні рівні перед платнею. Як виняток, не пропускають лише хворих на заразні недуги. Якщо вона заплатить, скільки потрібно, увійде до брами. Але дощ досі ллє, і ми не можемо піти.

Тінахан витріщився в стелю. А Кейґан, удаючи, що не збирався дивитися на нього, мовив:

— А ще є правило: подорожнім заборонено битися між собою на дорозі. Тому нападати на неї не можна.

На цих словах Рюн відірвався від вікна й зі змученим виглядом повернувся до Кейґана. Той відійшов у куток, де сидів раніше, узяв Незламного й сказав:

— Але коли дощ ущухне і ми перейдемо на той бік хребта, я вступлю в сутичку з нею.

Рюн зашурхотів лускою і запитав:

— Ти про що?

— Ти, мабуть, не дозволиш її вбити?

— А як інакше? Хіба сутичка потрібна тобі не для цього?

— Тоді я відрубаю наґині ноги та залишу її під наглядом пані голови варти. Так ми виграємо час, щоб доправити тебе, Рюне, до Великого храму.

Біхьон був приголомшений цим задумом. Побачивши, що Рюна ця пропозиція заспокоїла, уже й не знав, що думати.

Але тієї миті найбільш спантеличений був не Біхьон, а начальник вартівні, який нетерпляче чекав на повернення вартового від помічника голови. Від того, що сказала йому Само Фей, він зовсім очманів.

— Ви говорите... про дуоксінів?

— Так. Скільки ви берете з дуоксіна?

— А ви... хіба дуоксін?

— Та ні. Але за мною суне тисячі зо три дуоксінів. Ви маєте знати.

Начальник забурмотів щось нерозбірливе, і Само навіть засумнівалася, чи не тече, бува, у його жилах, дуоксінова кров.

Невдовзі повернувся вартовий, посланий дізнатися щодо платні. На подив начальника, йому вдалося з’ясувати, скільки слід брати з тигра-богатиря і наґа. Начальник зрадів і в захваті подумав, що велике зібрання правил передбачає всі можливі випадки. Тільки от дозволити Само Фей пройти через браму він не міг. Напустив на себе якомога суворіший вигляд і виголосив:

— Я не пущу вас. Але не тому, що ви — наґиня. Якщо ті дуоксіни справді вас переслідують, вони становитимуть небезпеку для інших мандрівників на дорозі. Позаяк мені достеменно не відомо, чи є зв’язок між вами й дуоксінами, не можу вас пропустити.

— Ти правий. Гадаю, дуоксіни справді женуться за мною. Адже вони проминули двоє міст і не завдали там шкоди. Не зроблять нічого поганого й тут.

— Ви впевнені?

Звісно, Само Фей знала: щодо дуоксінів жодної певності бути не може.

— Не впевнена. Пробач.

— Тоді я не дозволяю прохід. Перебувати на дорозі вам заборонено. Поверніться на початок дороги та йдіть іншим шляхом.

— А якщо я не можу?

— Тут, в укріпленні, служать три сотні вартових. Навіть ваш тигр-богатир не зможе протистояти трьомстам чоловікам.

Само глузливо поцікавилася:

— Ти впевнений?

На жаль, начальник вартівні певності теж не мав. Глибоко в душі він вважав, що серед тих трьох сотень вартових навряд чи знайдеться бодай один, хто не втече, коли побачить тигра-богатиря. І, на щастя, Само більше не мучила начальника.

— Скажи, чи є, крім вашої дороги, десь інша стежка, якою мій тигр міг би пройти на той бік? Буду вдячна, якщо вкажеш нам шлях.

— Як високо тигр може стрибнути?

— Трохи південніше є велике місто з високим муром — Джаборо. Мешканці того міста думали, що тигр нізащо не перестрибне їхнього муру.

Переляканий начальник не дочекався, що Само скаже далі, й нарешті запитав:

— І... цей тигр перестрибнув стіну Джаборо?

— Так. З моєю допомогою. Коли стрибав сам, трохи не долетів.

Начальник вартівні не міг уявити, як Само вдалося допомогти тигрові перестрибнути міський мур. Але не розпитував далі. Натомість розповів Само, де проходили забуті нині дороги, прокладені Королевою-дорожницею.

— Люди цими стежками вже давно не користуються. Там подекуди шлях завалений камінням. Навіть лекони не бажають там ходити. Тигру вашому теж там буде непереливки.

— Кажеш, лекони не можуть пересуватися тими стежками? Тоді й тигрові, напевно, не вдасться. А тут поблизу живе велет-орел?

— Велет-орел? Ні, не бачили такого.

Само Фей думала відпустити Хмару-громовицю й перебратися через хребет, захопивши свідомість велет-орла, але була змушена відмовитися від цього задуму.

— А якщо я обійду хребет?

— Вам знадобиться два місяці на ту дорогу. Ось чому наша платна дорога процвітає.

Само Фей не знала, що сказати. Хоч як швидко біг Хмара-громовиця, двомісячний похід навколо хребта значно ускладнив би пошуки Рюна.

«Зараз доккебі гріє Рюна своїм вогнем, і він не страждає від холоду. Тому я могла б затриматися й не додавати братові зайвих мук. Але не відомо, як довго ще доккебі буде поряд із ним», — міркувала вона.

Само було важко ухвалити рішення. Подумала, що начальник вартівні мав бачити Рюна, якщо той уже пройшов через браму, і взялася розпитувати, щоб дізнатися, чи все з її братом гаразд.

— Вибач, що надокучаю запитаннями, але я хотіла б знати, чи не проходив тут до мене інший наґ?

— Що? Ні! Не проходив.

Само на хвильку знітилася, але припустила, що Рюн міг приховувати свій справжній вигляд, і спитала ще раз:

— Подумай добре. Можливо, він чимось прикривав обличчя... А ще він має голос, схожий на мій.

Начальник вартівні сторопів. Йому пригадалася мандрівниця з чарівним голосом, яка вже кілька днів ночувала в брамі. Він був переконаний, що то жінка, хоча обличчя так жодного разу й не бачив. Вислухавши зізнання начальника, Само здивовано скрикнула:

— Вона тут?

— Так, виходить, вона тут.

Само вихопила з піхов шиктоль.

Наполохані начальник і вартові відступили подалі, та Само було байдуже до них. Вона підняла шиктоль і спрямувала його в бік укріплення над брамою. Шиктоль повідомив їй, що Рюн точно там.

Само опустила меч.

— Скажи їй, щоб вийшла до мене.

— Що?

— Накажи передати їй, щоб вийшла до мене! Я давно її розшукую. Мерщій!

Начальник мимохіть обернувся. Але перш ніж розтулив рота, пригадав свій обов’язок. Він не віддав наказу підлеглим, а визирнув у вікно й гукнув до Само:

— Хто б не була та жінка, вона сплатила за прохід сповна, і тепер це наша гостя. Я передам їй ваше запрошення, та якщо вона не погодиться вийти, ми її силоміць не виводитимемо.

— То не вона, а він! Мій брат.

— Брат? Що? Значить... ще один наґ?

— Так. Він — наґ.

Після цих слів у начальника геть зникло бажання продовжувати розмову. Він негайно віддав наказ.

Коли Рюну передали запрошення вийти до Само, він настовбурчив луску й глянув на Кейґана. Той сказав вартовому, що відповідь буде трохи пізніше й відіслав його. Вартовий скоса оглянув Рюна й решту членів загону та вийшов. Рюн відразу накинувся на Кейґана із запитаннями:

— Що робити?

— Не знаю. Найпростіше — вийти просто зараз і порубати їй ноги на січку. Але...

Біхьон і Рюн гарячково зітхнули.

— Але вартові не пробачать нам, якщо ми влаштуємо бійку під брамою. А нам не можна допустити, щоб нас вигнали в гори під час дощу.

Тінахан почав поступово надуватися. Озвався стурбований Рюн:

— Кейґане, здається, ти недооцінюєш мою сестру. Говориш так, наче вона погодиться віддати свої ноги.

— Біхьон допоможе. Він з вікна напустить в очі тигру й твоїй сестрі вогонь. Вони осліпнуть, і ніхто мені не заважатиме рубати ноги.

Рюну відібрало мову. А Біхьонове обличчя щоразу змінювало забарвлення від згадки про відрубування ніг. Кейґан поміркував трохи й мовив:

— Хоч вона й має тигра-богатиря, вистояти проти вартових їй не вдасться. Краще нам просто залишитися тут і зачекати, чим усе скінчиться. Ми сплатили за прохід, ми — гості. Нас захищатимуть.

Кейґан розсудив правильно. Вартовий передав Само відмову Рюна спуститися та оголосив їй, що варта не видасть гостя. Само, стискаючи в руці шиктоль, замислилася, чи не можна якось пробратися до приміщення вартівні. Та єдине вікно було замале, а залізні двері щільно замкнені. Навіть розлючений лекон їх не зміг би розбити.

Само й Хмара-громовиця відступили. Наґиня подумала, що коли подорожніх збереться багато, двері муситимуть відчинити.

Проте її сподівання не справдилися. Буря лютувала вже кілька днів поспіль, і ніхто не рухався Сіґуріатською платною дорогою. Само чекала до ночі й не дочекалася жодного мандрівника. Вартові не вийшли, щоби прогнати її. Ніхто з них не хотів наближатися до тигра-богатиря.

Мовчазне протистояння наґині й варти неочікувано закінчилося пізно вночі.

Само відчула голод, подумала, що Хмара-громовиця теж має бути голодний, і послала його на полювання. Набігавшись досхочу схилами Сіґуріатського хребта, тигр наївся сам і здобув для Само живу тварину. Щойно вона зібралася проковтнути здобич, з укріплення на брамі почувся надривний крик.

— Стривай!

Само здивувалася й не втримала в руках гірського козла. Хмара-громовиця розчавив йому кістки ніг, тож тварина не могла пручатися й утікати. Само, нічого не розуміючи, видивлялася в бік укріплення. Почувся ще один тривожний крик:

— У тебе козел?

— Так, а що?

— Не їж його! Не можна! Благаю, не їж!

Само зовсім розгубилася. Розгубився й Кейґан, якого розбудили ці відчайдушні зойки.

— Вона взяла козла в заручники? — промимрив Кейґан, протираючи очі, щоби прогнати сон.

Вартові за дверима спальні одноголосно вигукнули:

— Так!

Тінахан стояв на вході й не пускав нікого всередину, тому Кейґан не міг бачити вартових, тільки чув їхні голоси. Він гадав, що обставини не вимагають поспіху, тому вдягався повільно.

— Знаю, що ви поклоняєтеся гірським козлам, але ви й самі їх їсте.

— Але ж не живцем! Ми не можемо допустити, щоби просто на наших очах відбулося таке звірство! Якщо не втрутимося, на нас упаде козлине прокляття! — палко вигукнув один із вартових, і решта теж виглядали вкрай збудженими.

Кейґан закінчив одягатися й понуро підійшов до вікна. Не побачив Само, але почув здаля тонке жалібне мекання, приглушене шумом дощу. Мабуть, вартові теж визначали розташування козла лише за тим звуком. Поки Кейґан роззирався, вишукуючи в темряві Само, вартові за дверима сипали страшними оповідками про козлине прокляття: один вартовий надумав уполювати козла, оступився і провалився в прірву; іншого вартового, який не врятував козла від нападу рисі, покарав удар блискавки... Кейґан не став їх переконувати, що все те — нещасні випадки, звичайні в гірській місцевості. Він добре розумів, що це буде марна розмова.

— Хіба козлине прокляття не на неї впаде? До чого тут ви? — тільки й сказав він, і далі визираючи у вікно та намагаючись розгледіти Само.

— Козел і нас прокляне, бо ми бачили його нещастя й не допомогли! Якщо ми вже бачили, мусимо діяти!

Кейґан не знайшов Само поглядом. Нічого не сказав вартовим, лише підкликав Рюна змахом руки.

— Глянь у вікно й скажи, де твоя сестра й що робить.

Рюн визирнув і сказав:

— Бачу щось велике. Це, значить, тигр. А поряд — щось кругле, маленьке. Це моя сестра в своїй накидці. І козла бачу. Але дивно, що він не рухається і не втікає. Вона захопила його свідомість? Чи, мабуть, у нього просто переламані ноги?

Кейґан промовив голосніше, щоб чули вартові за дверима:

— Козла вже неможливо врятувати. Тигр переламав йому ноги. Тільки так він міг принести тварину живою.

За дверима все стихло. А за мить почувся вигук:

— Тоді ми повинні поховати його, як годиться! Так уникнемо гніву козла. Не можна допустити, щоб наґиня його проковтнула!

Кейґан зітхнув. А Рюн зізнався, що дорогою до пропускної брами проковтнув козла. І подумав, що тепер із ним може щось трапитися. Раптом він помітив, що між струменів дощу світяться дрібні теплові плями. Пильніше придивися і сторопів.

Схилом піднімалися тисячі плям.

— Кейґане! Хто це до нас може наближатися? Їх дуже-дуже багато! — заволав Рюн.

— А сам як думаєш?

— Вони ще далеко, не можу розгледіти. Але їх так багато!

Кейґан замислився на хвильку й дав Біхьону знак рукою:

— Кинь доккебінський вогонь туди, униз. Нехай буде великий і яскравий. А ти, Тінахане, подивися, що там.

Біхьон зробив, як хотів Кейґан. Яскравий вогонь вилетів у вікно, освітив перелякану Само й тигра-богатиря, пролетів над ними далі. Тінахан і досі був біля дверей; він кинув на вартових короткий погляд і грізно зареготав:

— Хто з вас поткнеться в наш покій — поцілую! Зрозуміло?

Ніхто не хотів поцілунку дзьоба Тінахана. Вартові заклякли на місці, й лекон вихором кинувся до вікна. Від побаченого у світлі доккебінського вогню в нього настовбурчився гребінь.

— Кляті дуоксіни! їх тисячі!

Побачивши, як з укріплення вилетів величезний доккебінський вогонь, Само напружилася. Зрозуміла, що вогонь призначався не їй, але прослідкувала за його польотом і помітила внизу на схилі тисячі теплових цяток. Луска в неї навіжено зашурхотіла.

Само підхопила козла, вилізла на спину Хмари-громовиці й спрямувала його до залізних дверей вартівні.

— Відчиніть! Ідуть дуоксіни! — благала вона вартових.

— Не можемо. Ці дуоксіни прийшли по тебе.

Само розгнівалася й підняла козла над головою.

— Як не відчините — розірву його та окроплю його кров’ю вашу вартівню! Ви будете прокляті!

Само не була до кінця впевнена, що погроза подіє. Але почувся наляканий крик:

— Ні! Не роби цього!

Само не знала, радіти їй, чи жаліти цих легковірних нещасних.

— Тоді відчиняйте негайно! — крикнула вона твердо.

За залізними дверима почувся гамір, вигуки й суперечки. Вартові були певні, що прокляття, наслане таким чарівним голосом, неодмінно справдиться. Але Само й гадки не мала, що її голос так впливає на людей. Нарешті двері повільно прочинилися.

Хмара-громовиця забіг до вартівні.

Приміщення було освітлене кількома смолоскипами на стінах. Відкритий вогонь не сподобався Само. А тигр розхвилювався, опинившись в оточенні десятків озброєних вартових.

Хмара-громовиця обтрусив з мокрого хутра воду. Раптові холодні бризки розлютили вартових. Але вони враз принишкли, їхні обличчя скам’яніли, бо тигр майже нечутно загарчав.

Вартові почали безпорадно задкувати, бо відчули незрозуміле, неприємне до болю тремтіння в м’язах. Тигр зовсім озвірів і загарчав голосніше. Дехто з вартових напудив у штани, але того не помітили ні вони самі, ні ті, хто стояв поряд. Крім Само, зір якої добре вловив появу теплих плям на штанях горе-вояків. Але вона залишила це поза увагою і спокійно мовила:

— Двері потрібно зачинити.

Переполохані вартові подивилися на двері. Справді, їх ніхто на зачинив за тигром. Само відвела Хмару-громовицю вбік, наскільки це було можливо. Тоді кілька вартових набралися сміливості й пробралися до дверей. Печерою прокотився гуркіт засувів.

Само почувалася ув’язненою, та старалася не виказувати цього перед людьми. Вартові не мали сили й можливостей, щоб скористатися її становищем. Надовго запала тиша. Само подивилася на списи, спрямовані проти них із тигром, і нарешті запитала:

— То ви підете бити дуоксінів?

Ватажок вартових тільки тепер збагнув, що мовчати було не обов’язково, і крикнув:

— Відпусти козла!

— Не знаю, як ви ставитеся до цих козлів, але це здобич мого друга. Чому він має віддавати чесно впольовану здобич?

— Ти на нашій дорозі!

— Так, ви доглядаєте дорогу й маєте право висувати до подорожніх певні вимоги. Проте вам не належать гори. Хмара-громовиця спіймав козла не на вашій дорозі.

Ватажок не зрозумів, що йдеться про тигра. Але тієї миті звідкись почувся тихий голос:

— Це кличка тигра. Він пухнастий, як хмара, але водночас небезпечний.

Вартові, вражені цим поясненням, обернулися в бік голосу. Само придивилася туди й помітила, що від вартівні відгалужуються кілька проходів зі сходами, які ведуть нагору. В одному із цих проходів стояли людський чоловік і доккебі. Само розгледіла в чоловіка за спиною чудернацький подвійний меч і здогадалася, хто перед нею.

— Так, він пухнастий і м’який. Коли біжить, мені здається, що я лечу на хмарі. Але хмара ця приховує ікла — грім і блискавку. Ти правильно кажеш, Наґожере.

— Я так і зрозумів, кате.

— Де Рюн, Наґожере?

— Нагорі, з леконом Тінаханом. А що з дуоксінами, кате?

— Моє ім’я — Само Фей.

— А моє — Кейґан Дракар.

— Я бачила вас усіх біля того міста з високим муром, де ми зустрічалися, Кейґане.

— Те місто зветься Джаборо, Само.

Само й Кейґан зважили становище, у якому опинилися, і прийняли обоє те саме рішення. Вони усвідомили, що безглуздо сваритися зараз, перед лицем навали дуоксінів. Само та Кейґан вели стриману, розважливу розмову.

— Я попередила мешканців Джаборо про наступ дуоксінів і вирушила далі на північ. Досягла іншого міста і хотіла попередити тамтешніх людей. Але побачила, що дуоксінів людські міста не цікавлять. Вони сунули за мною.

— Мабуть, вони переслідують тебе ще від піраміди. Ти їх чимось прогнівила?

— Я те саме хотіла спитати у вас. Коли я вас знайшла, ви билися з тим жахливим чудовиськом...

Кейґан озирнувся на Біхьона, а той відразу кивнув. Кейґан знову заговорив:

— Можливо, вони справді переслідують не тебе, а наш загін. Ти з ними спілкувалися мисле-мовленням?

— Ні. Вони не розуміють.

— Тоді ми нічого не з’ясуємо, поки не зіткнемося з ними в бою. Біхьоне, відчини бічні двері й випусти когось.

Біхьон, зачарований спокійною розмовою Само й Кейґана, не відразу зрозумів, про що йдеться.

— Випустити кого?

— Потрібно влаштувати дуоксінам теплий прийом. Представники трьох племен, крім кімів, тигр-богатир, жук. Повинні вийти п’ятеро.

— Без тигра. Його не було в піраміді, — додала Само, вислухавши розпорядження Кейґана.

Біхьон знітився, бо заувага Само здалася йому слушною. Вартові теж розгублено дивилися на Само та Кейґана, які мило балакали, ніби чи то пара закоханих, чи брат і сестра, попри ту очевидну обставину, що ці двоє були з різних племен. Біхьон ледве спромігся відірватися від міркувань про незалежність порозуміння від походження, опанував себе й створив доккебінські вогні.

Крім дивного забарвлення, схожого на переливи вечірньої заграви, вогняні постаті неможливо було відрізнити від справжніх доккебі, наґа, лекона й Нані. Вартові вражено охкали. Та Само зауважила, що постаті випромінюють тепло не так, як справжні істоти, а Кейґан не схвалив забарвлення. Та часу на вдосконалення бракувало. Кейґан висмикнув з-за спини Незламного й сказав Біхьону:

— Хай вони супроводять мене.

Щойно Біхьон розтулив рота, Само випередила його запитанням:

— Ти вийдеш назовні? Це небезпечно!

— Нічого. Тільки пообіцяй не шаленіти тут без мене, Само Фей. До речі, заради безпеки мандрівників користуватися зброєю на платній дорозі заборонено.

Само кинула на Кейґана короткий погляд і кивнула.

— Обіцяю, Кейгане. Але не через якісь заборони. Даю слово честі.

Кейґан не став більше про це говорити й рушив до бічних дверей. Біхьон похапцем пересунув вогняних примар. Вартові відчули, що втратили керування над власним укріпленням, проте не знали, як поводитися в таких складних обставинах, і, здавалося, не заперечували проти того, щоб залишатися просто глядачами.

Кейґан вийшов у супроводі вогняних примар.

Дуоксіни були вже близько. Він невдоволено цокнув язиком і побіг. Біхьон, який спостерігав за ним біля відчинених бічних дверей, пришвидшив рух вогняних постатей. Рухалися вони цілком правдоподібно, хоча відмінність між Кейґаном і ними все-таки була: від його кроків хлюпала вода в калюжах і летіли бризки, а примари летіли, не торкаючись землі.

Побачивши Кейґана й примар, дуоксіни сповільнилися. Кейґан теж сповільнив біг і відкинув з обличчя налипле мокре волосся. Він озирнувся, щоб перевірити, чи, бува, не відстали примари. На политій дощем дорозі вони здавалися химерними тінями. «Світлі тіні в пітьмі», — пробурмотів собі під ніс Кейґан.

Він і дуоксіни зупинилися майже одночасно.

Над ними висів у повітрі доккебінський вогонь, кинутий Біхьоном раніше, тому зустріч відбулася при світлі. Мокрі тіла дуоксінів блищали. Примружившись, Кейґан уважно й незворушно роздивлявся їх крізь дощову завісу, поки не зрозумів те, що не відкрилося Само, бо розум їй затуманили жалощі.

«Їхній вигляд — не груба випадковість. Вони цілком дієздатні».

Більшість дуоксінів, хоча й скидалися на породження хворої уяви, були добре пристосовані до життя й діяльності. І Кейґану це відкриття не сподобалося.

Наперед виступив дуоксін-велетень, високий і кремезний, як Тінахан.

Він мав дві голови — по одній на кожному плечі. Звідти, де у звичайних істот буває шия, у нього стирчала права рука. У місці, де зазвичай розташовуються дітородні частини, Кейґан побачив у нього ліву руку. Обидві руки закінчувалися волохатими жмутами, тому руки нагадували величезні пензлі. Колінні суглоби цього дуоксіна були вивернуті назад, як у птахів. Ступні — чотирипалі, і пальці розходилися хрестом на всі боки.

Перша заговорила ліва голова:

— Наґ.

Потім заговорила права:

— Доккебі.

Потім знову ліва:

— Лекон.

І знову права:

— їздовий жук.

Кейґан хотів додати, що й людина присутня, але саме тієї миті прибирав з очей волосся, тому не встиг. Двоголовий дуоксін ще раз перелічив усіх істот, яких бачив, неначе бажав перевірити, що не помилився.

Голови перезирнулися й кивнули одна одній. Кейґану подумалося, що це видовище надто жахливе; він зітхнув: «Перевіряє сам себе, сіромаха».

Раптом ліва рука потвори піднялася.

Кейґан зрозумів, який намір має дуоксін, тільки коли йому в обличчя безладно полетіли краплі дощу. Дуоксін щосили змахнув правою рукою знизу вгору. Рука подовжилася і прорізала примару-«лекона», що стояла біля Кейґана, а потім скоротилася до початкової довжини й повернулася на місце.

Кейґан не бачив, як це сталося. Хоча, якби бризки й не завадили йому дивитися, він все одно подумав би, що дуоксін просто махнув рукою. У Кейґана мороз пробіг шкірою. Він міцніше стиснув руків’я Незламного.

Дуоксінові голови знову перезирнулися. Він змахнув обома руками одночасно.

Кейґан, напружений в очікуванні нападу, переконався: його здогад правильний. Він устиг побачити тільки слід руху дуоксіна в повітрі, але був певен, що той уміє видовжувати руки на певний час і що цими видовженими руками він намагався змахнути «лекона» й «наґа», ніби довгою нагайкою. Кейґан розгледів, що в «пензлях» ховаються кістки, подібні до козячих рогів.

«Це не руки видовжуються, а випинаються кістки, коли він розмахує руками».

З пропускної брами долинув крик. Звідти, з підвищення, могли бачити далі, ніж Кейґану було видно зі схилу гори. І він знав, хто бачить у темряві найкраще.

— Ке-ейґане-е! Ті-ка-а-ай!

Але він не зрушив з місця. Вирішив перевірити, що робитимуть дуоксіни тепер, коли зрозуміють, що «лекон» і «наґ», на яких намагався напасти велетень, залишилися неушкодженими. Кейґан пригадав, що той дуоксін чомусь не назвав людину, хоча, безперечно, мусив бачити його перед собою.

Але він відмовився від свого рішення, коли обидві голови дуоксіна сказали разом:

— Запах.

— Треба йти на запах.

Не дочекавшись, поки друга голова закінчить вимовляти слова, Кейґан прожогом помчав до брами. Він біг, не оглядаючись. Тому що знав, звідки відчуваються запах наґа, доккебі, лекона та їздового жука.

Невдовзі це збагнув і двоголовий дуоксін. Він теж кинувся в бік пропускної брами, куди його вели запахи. А за ним зі страшними криками сунули три тисячі його одноплемінників.

— Кохання — добра кістка!

Кейґан спритно добіг до бічних дверей вартівні, й Біхьон із вартовими його впустили. Зачинивши за ним двері, усі зачаїлися й затамували подих.

За мить почулося вперте грюкання в залізні двері. Дуоксіни гатили в них так сильно, що печерою пішло відлуння, від якого всі, хто там був, здригнулися й затулили вуха долонями. Кейґан прокричав крізь нестерпний гуркіт:

— Біхьоне! Нагрій двері!

— Що? Що ти кажеш?

— Нагрій двері!

— Ой, але ж вони спечуться!

Але Кейґан не вимагав нагріти двері так, щоб від доторку до них дуоксіни згорали на смерть. Щоправда, не через свою людяність, а через те, що знав, як Біхьон поставиться до такого наказу.

— Нагрій так, щоб були просто гарячі, як вода в казанку! Щоб їм боляче було тарабанити!

Біхьон кивнув і випустив кілька гарячих доккебінських вогників, які прикріпилися до залізних дверей. Само бачила, як двері швидко змінювали забарвлення. Невдовзі знадвору почулися зойки, і грюкання припинилося. Усі полегшено зітхнули й прибрали руки від вух. Біхьон чимшвидше прибрав вогники з дверей. Кейґан теж зітхнув, але не дорікнув Біхьону.

— Трохи згодом підігрій знову.

Він обернувся до вартових і збагнув, що ті не вірять власним очам.

Останніми днями їм випала ціла низка незвичайних подій, і зараз, у мить затишшя, вони раптом зрозуміли дещо цілком очевидне: все це відбувалося в їхній брамі. Вони усвідомлювали, що Кейґан робить усе можливе для захисту брами, проте він не спитав у них дозволу й не запрошував до спільних дій. Просто робив, що вважав за потрібне. І вартові не зраділи. Саме це можна було прочитати на обличчі їхнього ватажка, коли він звернувся до Кейґана:

— Смішно, що ми досі не познайомилися. Я — Харц Добін. Що ти задумав?

Кейґан тихо відповів:

— Я — Кейґан Дракар. Про що ти?

— Я спитав, бо ти, здається, узявся всім керувати. То що буде зараз? Ти скажеш нам: «Тут — ваша брама, ваша дорога, робіть, як буде ваша воля»? Чи підкажеш, як позбутися дуоксінів і відібрати козла в навіженої наґині?

Кейґан кинув на Харца байдужий погляд. А Харц не міг і подумати, що Кейґан не відчув у його словах глузування, але той і справді не зрозумів, що хотів сказати начальник варти. Він дивився на Харца й обмірковував відповідь. Але в голові у нього панував безлад.

«Я — провідник», — сяйнуло йому.

Кейґан був провідником. Але водночас був і постояльцем пропускної брами. Та останнього він не брав до уваги. У скрутних обставинах, коли потребував негайних рішень, Кейґан завжди відкидав усе зайве й зосереджувався на своїх обов’язках провідника. Нелегко було додуматися, що його дії могли образити вартових — господарів брами й дороги. У відчаї він заволав на все горло, хоча обличчя його нічого не виражало:

— Я не можу думати про все одночасно! Стільки всього на мене звалилося! Не встигаю міркувати! Я — провідник загону й мушу захищати загін. А ви хочете, щоб я ще був чемним гостем? Не вийде!

— Харце! — почувся зненацька чарівний голос.

Усі обернулися на звук. Само сиділа верхи на Хмарі-громовиці й говорила спокійно:

— Харце! Оцей чоловік допоміг вам, хоча ви його не просили. Але немає в чому його звинувачувати. Звісно, ви могли образитися на те, що чужинець втрутився у ваші справи, проте зауважте, що він наразився на смертельну небезпеку заради вас. Це не втручання, а допомога.

Біхьону подумалося, що це — найдивовижніша мить за цілий вечір. Навала дуоксінів справляла значно слабше враження, ніж те, що Само заступилася за Кейґана.

Той здивовано дивився на Само. Харц піддався був чарам голосу наґині, але швидко отямився й вигукнув:

— А тобі взагалі краще помовчати! Незаконно вдерлася до вартівні!

— Ви самі впустили мене.

— Ти погрожувала вбивством козла! А цих дуоксінів — ти привела!

Вартові запалали оновленим гнівом. Але Само рішуче замотала головою.

— Ні! За ким ганяються дуоксіни, ми щойно з’ясували. Перш ніж підбігти до брами, їхній велетень вивчав доккебінські вогняні подоби й щось казав, тільки я не чула, що саме. Кейґане, скажеш, що він белькотів?

Кейґан, мовби в нестямі, мовив:

— Наґ, доккебі, лекон, їздовий жук.

Само, Біхьон і всі вартові витріщилися на нього. Він повторив:

— «Наґ, доккебі, лекон, їздовий жук» — ось так він усіх перерахував. А потім напав.

— Отакої! Тож можна майже впевнено стверджувати, що дуоксіни переслідують загін, який складається з наґа, доккебі, лекона та їздового жука, чи не так?

Кейґан рвучко обернувся до Біхьона. Той знітився від його пронизливо допитливих очей.

— Біхьоне, кажи, як є. Що було між вами й дуок-сінами?

— Га? Хіба ми не розповідали? Та змія з мертвеччини сказала, ой, ні, — мислемовила, — що ми вбили Бога дуоксінів. Мабуть, вони мали всі підстави, щоб переслідувати нас аж сюди.

Само кивнула.

— Я теж була там і чула подібний мислевислів. Те чудовисько передало: «Я не допущу, щоб ви знову вбили Бога».

Кейґан по черзі глянув на Само й Біхьона, потім важко зітхнув.

— Отже, дуокісни звинувачують вас у вбивстві Бога. Нечуване звинувачення!

Старий помічник голови варти сказав суворо:

— Послухайте, чи правильно я все зрозумів? Дуоксіни підозрюють, що ви вбили їхнього Бога. Вони розгнівалися і кинулися навздогін. Зізнайтеся: ви справді вбили дуоксінського Бога?

На жаль, Біхьона розсмішило це запитання й він щиро відповів:

— Ми не збираємося приховувати жодного злочину, пане помічнику. Усе відбувалося вночі, було темно, тож ми не впевнені, чи вбили того Бога. Але зазвичай ми вбиваємо богів ночами. Удень воно якось незручно.

Кейґан зітхнув, а Само посміхнулася. Помічник зиркнув на здорованя доккебі й перевів погляд на залізні двері. За дверима вже деякий час було тихо. Дуоксіни, певно, зрозуміли, що двері ще гарячі. Помічник мовив до Кейґана:

— Ваш дракон міг би прогнати дуоксінів. Хай він дихне на них вогнем, та й по всьому.

— Пане, ви самі бачили: драконеня неслухняне. Ще не навчене, тільки пустує. Якщо Рюн у небезпеці, дракон його рятує, але накази, мабуть, виконувати не здатний.

— Буду вдячний, якщо ви хоча б спробуєте.

Кейґан скоса глянув на Само й відповів:

— Рюн не може спуститися до вартівні, поки тут ця наґиня. Харце, пошли когось нагору.

Харц виконав прохання Кейґана. Само уважно простежила, якими сходами пішов посланець. Помічник звернувся до неї:

— Пані, ви ще довго триматимете козла?

— Мені й самій це не до вподоби, та козел — запорука моєї безпеки.

— Навіщо взагалі ви його спіймали?

— Щоб з’їсти.

— Гаразд, тоді їжте.

Харц і решта вартових скрикнули. У їхніх зойках звучали обурення й жах. Але помічник голови варти говорив спокійно:

— Козел скоро помре. А ви, наґи, їсте тільки живих тварин, як мені відомо.

Само нахилила голову до плеча й спитала, заглядаючи старому в очі:

— Чи обіцяєте мені безпеку після того, як я проковтну козла?

— Так. Тільки сплатіть сімдесят п’ять срібних монет.

— Що?

— Якщо дуоксіни женуться не за вами, ми можемо пропустити вас через браму. Питання лише в тому, яку платню з вас стягнути. Згідно з великим зібранням правил, з наґа — десять срібних монет, за тигра-богатиря — п’ятнадцять.

— А звідки ж узялося сімдесят п’ять?

— Ще ви мусите заплатити за незаконне полювання на дорозі. П’ятдесят монет. Полювати тут заборонено, тому що мисливські пастки й стріли становили б загрозу для подорожніх.

Само з усмішкою дістала одну золоту монету. Помічник голови побачив, що вона відрізняється від тих, які ходять у північних землях, і сказав, що зважить монету й поверне решту. Само кивнула й без вагань запхала козла до рота. Усі вартові сполотніли, а Біхьон здригнувся й відвернувся. Лише помічник спокійно споглядав небачене видовище: цілий козел зникає в роті невисокої стрункої наґині.

— Якщо вам доведеться ще раз скористатися платною дорогою, потурбуйтеся про запас харчів. Не розраховуйте на те, що можна вполювати тут козла й просто сплатити за нього.

Само бачила, що вартові дуже сердиті на неї, але не наважуються сказати бодай щось у присутності шанованого ними помічника голови; з вигляду старого важко було здогадатися, якою владою він наділений.

— Я візьму до уваги вашу пораду. Отже, я тепер ваша гостя і маю право на захист?

— Авжеж. Ви наша гостя, тому, будь ласка, утримайтеся від використання зброї.

— Ох! Забагато у вас правил! За зброю теж можете стягнути платню? — жартівливо насупилася Само.

Але помічник не всміхнувся.

— Так. Бачу, між вами складні стосунки. Не знаю, хто перед ким завинив, хто з вас кривдник, а хто — жертва, але прошу забути про ворожнечу, поки ви на нашій дорозі. Правила дороги існують з давніх-давен. Королі теж поважали їх. Тому навіть особливо небезпечних злочинців не затримували на дорозі із застосуванням зброї.

Само було байдуже, як ставилися королі давнини до правил платної дороги, хоча вона погоджувалася з міркуваннями помічника. Раптом Біхьон втрутився в розмову з дурнуватим запитанням:

— Тобто королі не могли робити, що заманеться?

Кейґан глянув на Біхьона. Той розгублено пояснив:

— Ти ще в Джаборо казав, що королі давнини не вдиралися до храмів без дозволу. А пан помічник каже, що королі не могли ловити злочинців на платній дорозі. Значить, королі теж стикалися із заборонами? А я гадав, що король міг робити, що хоче.

— Так, мабуть, вважають хворі на королівську недугу. Але, думаю, навіть провидець і Кітата Джаборо не хотіли б служити королю-розбишаці.

Біхьон аж рота роззявив, але кивнув.

Вислухавши звістку від вартового, Рюн стривожено глянув на Асхваріталя. Кейґанові вистачило кмітливості управляти драконом за допомогою доккебінського вогника, а от Рюн був не такий винахідливий. Він відчув на собі пильний погляд Тінахана, який стояв у дверях, склавши руки на грудях; узяв Асхваріталя на руки. Дракон умостився в обіймах Рюна й витягнув усі лапи та хвіст.

— Не вдавай мертвого. Послухай мене. Ти можеш прогнати дуоксінів?

Малюк Асхваріталь чув, що Рюн звертається до нього, але нічого не розумів, тільки водив головою сюди-туди. Рюн роздратувався від безпорадності. Тінахан вирішив йому допомогти. Порада Тінахана ледь не довела Рюна до сліз, проте іншого виходу він придумати не зміг, тож погодився її прийняти. І драконеняті довелося дивитися, як Тінахан натхненно вдає жахливого дуоксіна, а Рюн недоладно зображує дракона.

— Я страшний дуоксін! О-о-о! Я дуже лютий!

— Я спалю тебе, потворо! Ху-у-ху! От як дихну!.. Стривай. У мене немає хвоста.

— Хвостом хай буде рука.

Насилу стримуючи сльози, Рюн перестав розмахувати руками, наче крильми, і підняв одну руку, ніби то хвіст. Видовище було сміховинне. Рюн почувався жалюгідним, але грав далі: дихнув на підняту руку.

— Ось тобі вогонь! Ху-у-ху! Гаряче?

— А-а-а! Як гаряче! Ой, пече!

Тінахан повалився на долівку й почав стогнати, качатися з боку на бік. На цьому вистава видатних лицедіїв завершилася. Рюн і Тінахан подивилися на ошелешеного Асхваріталя.

— Зрозумів, як думаєш? — прошепотів Тінахан.

— Чесно сказати?

— Ліпше не треба. Ще разок йому покажемо... Я дуже-предуже страшний дуоксін!..

Тінахан і Рюн розіграли виставу ще двічі, та Асхваріталь усе одно нічого не второпав. Тінахан сказав, що дракона принаймні розважає вистава. А Рюн хвилювався, чи, бува, Асхваріталь не налякався. Йому набридло «дихати вогнем». Він узяв Асхваріталя на руки й підніс до вікна.

— Зроби, як ми просимо. Благаю тебе! — Рюн запустив дракона в повітря.

Вони з Тінаханом були переконані, що їм удалося вкласти щось у голову драконеняти. Не марно ж старався Тінахан: стільки разів божевільно корчився на підлозі, охоплений уявним вогнем Асхваріталя.

Кейґан знову зітхнув, коли почув від посланця розповідь про вигадку Тінахана й Рюна, а Само всміхнулася. А Біхьон від реготу хапався за живіт. Помічник голови здивовано глянув на божевільного доккебі й звернувся до Кейґана:

— Можливо, ви запропонуєте інший спосіб прогнати дуоксінів?

— Нічого не спадає на думку.

— Гаразд. Тоді варта візьме цю справу на себе. Прошу вас виконувати наші розпорядження.

— Як скажете, — відповів Кейґан.

Помічник глянув на Само:

— А ви згодні?

— Так. Робитиму, що скажете.

Помічник кивнув і обернувся до Харца.

— Проголошую дуоксінів за дверима нашими ворогами! Варта вступає в бій!

— Нашими ворогами? Хіба дуоксінам потрібні не ці подорожні?

— Ці подорожні вже сплатили за прохід і за багато днів постою. Ми дозволили їм пройти, і тепер не можемо скасувати дозвіл. Вони — наші гості.

— Та все одно, це не наша справа! Чому ми повинні битися з дуоксінами?

— Тому що дуоксіни не сплатили за прохід!

Очі Харца й решти вартових запалали рішучістю. Звісно, не тому, що помічникові вдалося їх переконати. Помічник не зважав на те, що могли подумати вартові, й вів далі:

— Не забувайте про це. Наказую стати до бою.

Харц і вартові заметушилися.

— Де я мушу стояти, Харце?

— Трясця! Глянь на свою службову бирку!

— Там хіба написано?.. О, справді, є!

Вартові витягали з-за пазухи невеличкі дощечки, що висіли в кожного на шиї, роздивлялися їх і сновигали печерою, шикуючись у правильному порядку. Коли вони вийшли надвір, у вартівні залишилися Кейґан, Біхьон, Само з тигром і помічник голови. Помічник звернувся до Кейґана й Біхьона:

— Скоро прибудуть ще загони вартових, оточать браму й стануть на оборону. А ви хутко біжіть до своєї спальні й не виходьте звідти.

Потім він глянув на Само й сказав:

— А ви, пані з Півдня, пройдете через браму чи залишитеся на ночівлю?

— Залишуся, — відповіла Само, не зводячи очей з Кейґана й Біхьона.

Кейґан прийняв її виклик і не відвернув погляду. Обличчя його нічого не виражало, як і завжди. Помічник насупився, подивившись на тигра-богатиря.

— Перша доба постою безкоштовна. А далі доведеться платити. Що робитимете з тигром? Візьмете до себе в спальню чи пошлете в стійло? Краще, щоб він не лякав коней, а ночував із вами.

— Так. Ми спатимемо разом.

— Я проведу вас.

Само пішла за помічником. І для неї стало несподіванкою, що Кейґан і Біхьон рушили до інших сходів. Вона зметикувала, що помічник навмисно розділив їх. Сперечатися Само не могла, бо щойно пообіцяла помічникові виконувати його розпорядження. Помічник піднявся з нею високими сходами, провів до вільної спальні, наказав не виходити, поки не закінчиться бій, і зачинив двері. Само штовхнула їх, коли помічник пішов, і переконалася, що замкнена. Гірко всміхнулася, вихопила шиктоль і почала спрямовувати його в різні боки в пошуках Рюна. Потім роздягнулася й сіла.

Тим часом Кейґан і Біхьон у своїй спальні теж почули, як двері за ними замкнули. Побачивши Кейґана, Рюн накинувся на нього із запитаннями:

— Як там моя сестра?

— Вирішила залишитися на ночівлю. Не знаю, де її спальня, та й зустрітися з нею зараз все одно неможливо. Вартові вступили в бій з дуоксінами, і від подорожніх, мабуть, хочуть, щоб вони сиділи тихо, не заважали.

Вражений Біхьон сказав:

— Вартові пропускної брами схожі на справжніх вояків, не те що курчата, які служили Королю-лицарю. Вони діють продумано, злагоджено. Правда ж?

— Так, адже варта стереже дорогу вже тисячу чотириста років.

Тінахан, спершись ліктем на стіну, визирнув у вікно й зауважив:

— Так то воно так, але чи зупинять вони цю навалу? Ці дуоксіни не такі прості, як ті, що зустрічалися нам у піраміді. Здається мені, Мертвоспад відібрав для погоні найсильніших.

Кейґан кивнув.

— Мені теж здається, що битва буде незвичайна. Та вартові Сіґуріатської платної дороги не легкодухі слабаки. Колись вони вибили десять срібних монет платні із самого Джукведо Сармака!

Тінахан хотів був розпитати подробиці про цю особу, аж раптом крізь шум дощу прорізався гучний звук сурми, який за мить відбився луною від високих скель. Здалося, що весь Сіґуріатський хребет забринів і підскочив до буремного нічного неба.

Сурма проголосила початок битви між вартовими платної дороги та істотами, які втратили Бога.

Ноґі Хасуон був видатним доккебінським ковалем. Як можна зрозуміти з його прізвища, народився він у краю Хасуон. У п’ятнадцять років уже прославився на цілий край як найвправніший коваль. Найліпше йому вдавалися різноманітні хитромудрі пристрої. На радість своїм друзям він виготовляв рухомих ляльок та інші іграшки. Найбільшу славу йому приніс залізний їздовий жук. Жук не літав, хоч як старався Ноґі цього домогтися, зате з грізним виглядом вайлувато походжав, перекидаючи мости. Посеред ночі залізний жук будив усіх доккебі моторошними замогильними звуками, яких не чули хіба що зовсім глухі. Ось якими чудовими вміннями володів Ноґі. Ця дивовижна заводна іграшка складалася з тисяч шестерень, важелів і коліщаток, які урухомлювали кілька доккебінських вогнів. Ніхто не міг второпати, як працює жук, і не наважувався запитати, але й сам Ноґі, здавалося, усього до кінця не розумів. Доказом цього можна вважати те, що другого жука Ноґі не змайстрував, хоча надходили численні прохання. Звісно, доккебі розуміли, що жук міг бути створений випадково, з неусвідомленого натхнення, і не принижували цінності творіння Ноґі. Адже в них було прислів’я: «Щоби знайти на дорозі гроші, потрібно принаймні дивитися під ноги». До коваля прислів’я застосовувалося таким чином: «Щоб випадково створити залізного жука, потрібно принаймні замислити щось створити».

Ноґі «випадково» виготовляв один чудернацький виріб за іншим, поки не попрощався із життям у шістдесят років. По його смерті жоден доккебі не спромігся створити подібних «випадкових забавок». Вони не помилялися: таланить лише тим, хто шукає талану. Або, якщо переінакшити ці слова, талан не применшує досягнень видатних творців. Тобто залізного жука цінували, навіть знаючи про випадковість його появи.

Ґалотек знав цю оповідку, тому вперто сушив мізки над кресленням, яке лежало перед ним. У його свідомості крутився вислів Ноґі Хасуона: «Я зробив, що від мене залежало, але не знаю, може, усе вийшло випадково».

Ґалотек захотів викликати душу Ноґі, щоб розпитати, та втомлена душа коваля, здавалося, поринула в глибокий сон, бо давно вже не виходила на поверхню свідомості Ґалотека. Викликати Ноґі ніяк не вдавалося, а самостійно Ґалотек не міг розібрати складне креслення, хоч скільки витріщався на нього. Коли зрозумів, що ці зусилля марні, ще раз покликав душу Ноґі.

Але становище тільки погіршилося. На виклик відповів той, кого Ґалотек хотів зустріти найменше.

— Що це в тебе? Креслення?

— Джукведо! Я кликав не тебе!

Джукведо не звернув уваги на заперечення Ґалотека й далі ворушив його губами:

— Це намалював Ноґі Хасуон? Ти попросив його вигадати якийсь пристрій?

— Це тебе не стосується.

— О, напевно, Ноґі сильно дратувався, коли креслив це залізною голкою на залізній пластині. Годі й уявити, як важко йому було вигадати пристрій, який могли б побудувати наґи, не знаючи вогню.

Ґалотек здригнувся. Джукведо сказав те саме, що колись промимрив Ноґі. Ґалотек пригадав: за життя Джукведо теж вважався видатним майстром. Хоча прославився він в іншій галузі, міг розпізнати в Ноґі видатного майстра свого рівня, і це збуджувало уяву Ґалотека.

Ґалотек непомітно для Джукведо взяв миску з водою і полив із неї на залізну пластину. Джукведо мовби зацікавився, що буде далі, й відступив від переднього краю свідомості, щоб дати Ґалотеку змогу вільно користуватися власним тілом. Той протер мокру пластину рушником, і вода лишилися тільки в тоненьких борозенках, продряпаних залізною голкою. Вода поглинула тепло, і Джукведо зміг назьким зором побачити на пластині чіткі риски креслення. Ґалотек поступився Джукведо переднім краєм свідомості.

— Джукведо, тобі добре видно?

— Чого дурницю питаєш? Очі ж твої! Ти бачиш — і я бачу, нема про що питати. Цікаве креслення.

— І це... працюватиме як слід?

— О-о!

— Що? Ти чого?

— Воно повинне рухатися?

Ґалотек подумав, що Джукведо заслуговує на стусана. Та мусив придушити гнів, бо не міг вдарити сам себе. Джукведо посміявся трохи тим сміхом, що його так ненавидів Ґалотек, і промовив:

— Тут усе складно. Ваші ковалі зможуть це викувати? Бо навіть людські майстри не здатні зрівнятися з доккебінськими. Мабуть, сам коваль Останньої кузні поступається в майстерності доккебі!

— Коли я просив Ноґі вигадати для мене цей пристрій, багато разів наголосив, що будуватимуть ті, хто не вміє поводитися з вогнем. І Ноґі це врахував.

— О, тоді твоє щастя! Що це таке взагалі? Усередині пристрою не триматиметься жар!

Ґалотек стрепенувся.

— Джукведо! Ти знаєшся на кресленнях?

— Та тут Ноґі надряпав, що внутрішня частина охолоджується, якщо змішаються два види пари.

Ґалотек замислився над тим, щоб дати ляпаса собі самому. Джукведо не зважав на його почуття і далі зацікавлено розглядав креслення.

— Ну, я бачу, пристрій вийде нічогенький! Не знаю, навіщо він тобі, але загалом це призначене для охолодження чогось, так? То навіщо тобі це складне пристосування? Для охолодження чогось достатньо мати велике відро з водою.

— Ти, певно, забув, що ми не в твоїх рідних місцях. Тут — Хатенґрадж! Вода у відрі миттю нагріється.

— Тоді можна покласти речі в прохолодну печеру або закопати.

— Ох, якби це було можливо, я б так і зробив! Але це немислимо, тому ж я й звернувся до Ноґі.

— Це ви, хранителі, мабуть, хочете потай від жінок цмулити холодне вино?

— Немає в наґів цього вина, яке туманить свідомість, не п’ємо ми його! Трясця! Не можеш допомогти — відчепися! Ти ж так давно помер, звідки стільки бадьорості?

— Ґалотеку, я не хочу засинати.

— А чому?

— Поганий сон наснився. Хочеться не засинати, а напитися вина, щоб затуманилася, як ти висловився, свідомість.

Здивований Ґалотек ураз збагнув, про що говорить його вустами Джукведо, й обережно запитав:

— І що ж тобі наснилося?

— Битва.

— Усе твоє життя пройшло в битвах.

— Одна з них була особлива для мене.

Ґалотек зрозумів, що страшна рана, завдана гідності видатного Джукведо, мучила його все життя й дошкуляла йому навіть по смерті.

— Ти про битву з вартовими Сіґуріатської платної дороги?

Джукведо мовчав. Ґалотек отримав можливість ворушити власними губами на свій розсуд, але не міг дібрати слів. Навпаки, відчув полегшення, коли Джукведо знову заговорив через його рот.

— За п’ять місяців загинули десять тисяч воїнів! Я втратив десять тисяч людей, але тому клятому укріпленню хоч би що! Зрештою довелося сплатити десять срібних монет. Ось ціна моєї гідності. А ще довелося відшкодувати збитки. Ліпше б ті злодюги забрали моє життя! Вони витребували з мене ще й десять монет! Справжні розбійники, інакше не скажеш!

Ґалотек здогадався, що відсунути Джукведо з переднього краю свідомості буде нелегко. Він подумки зітхнув і відступив у глибину власної свідомості. І поринув у спогади людського чоловіка, якого називали Майстром смерті, чоловіка, найбільш подібного до істинного короля з-поміж усіх хворих на королівську недугу. Ґалотек уважно, як уперше, передивлявся спогади, які бачив і чув уже десятки разів.

Почувся звук, схожий на гуркіт грому. Тінахан підвів очі до стелі. Звук, безперечно, видавало щось важке; воно стрімко звідкілясь котилося. З вікна він побачив, як схилами котяться здоровенні каменюки, страшніші за буревій, який охопив Сіґуріатський хребет. Тінахан визирнув униз. Каменюки трощили голови й кістки дуоксінам і котилися далі, замащені кров’ю і плоттю потвор. Три тисячі дуоксінів безладно скупчувалися, відступаючи зі страшними криками. Знову почувся глухий гуркіт, і голови дуоксінів уразила кам’яна блискавка. Тінахану відібрало мову.

— Певно, десь вище стоїть величезна метавка! — здогадався він.

У верхньому ярусі укріплення було окреме приміщення з отворами в стінах, крізь які вартові-метальники викидали каміння на довгі жолоби. Валуни котилися жолобами, розганялися й перетворювалися на смертоносні ядра, що вражали дуоксінів.

Нападники відчайдушно сунули назад. Та злива каміння означала тільки початок битви. Коли дуоксіни відійшли на відстань, якої не могли подолати камені, з укріплення вилетіла хмара стріл. Тінахан пам’ятав, як укріплення виглядає ззовні, й міг уявити, звідки виривалися ті стріли. Дуоксіни зчинили такий ґвалт, що задрижали гори. Збуджений Тінахан оглянув спальню. Він хотів поділитися бойовим духом з товаришами, але ті сиділи такі похмурі, що лекон сторопів.

Рюн думав про Само Фей і розсіяно дивився на Асхваріталя. Біхьон затуляв вуха, аби не чути стражденних зойків поранених дуоксінів, і відвертався від вікна. Кейґан, тримаючи в руці ковдру, підійшов до лекона. Зазирнув Тінахану в очі, показав йому ковдру й сказав:

— Я хотів затулити вікно. Хочеш дивитися ще?

— Навіщо його затуляти?

Кейґан указав на Біхьона. Тінахан підпустив Кейґана до вікна, щоб затулив отвір ковдрою. Пронизливі зойки тепер звучали трохи глухіше. Біхьон із зажуреним виразом на обличчі глянув на Кейґана й кивнув на знак вдячності. А той усівся біля дверей і мовив:

— Лягайте спати.

— А ти?

— Я чатуватиму. Невідомо, як розгортатиметься битва. До того ж у брамі ночує наґиня-кат. Вона заприсяглася не братися за зброю, але пильності втрачати на варто.

Ніч видалася важка й страшна. Укріплення над пропускною брамою для подорожніх було надійним прихистком, а для ворогів — безжальним кам’яним звіром. Проте дуоксіни припинили відступ. Битва, яка на початку здавалася майже виграною вартовими, затяглася. Цілу ніч Кейґан дослухався до метушні вартових.

На світанку він почув новий звук і насторожився. Це вже дуоксіни почали кидатися камінням. Вони стояли віддаля, де їх не могли дістати навіть стріли, і жбурляли камені, які могли підняти. Особливої загрози для укріплення це не становило, хоча й значно стривожило всіх, хто був усередині. Тінахан підскочив на постелі, брудно вилаявся, підійшов до вікна й зірвав з нього ковдру. Спальня наповнилася шумом дощу й звуками битви. Тінахан клацнув дзьобом і сказав:

— Камінці, значить, кидаєте, падлюки?

Раптом він підніс руку до обличчя: спіймав те, що залетіло крізь вікно. На його долоні лежав камінь завбільшки як людський кулак. Тінаханів гребінь настовбурчився.

— От молодці! — вигукнув лекон і зібрався був пожбурити камінь назад, у дуоксінів. Але отвір вікна для цього виявився завузьким. Тінахан не-вдоволено засопів, викинув камінь і знову завісив вікно.

— Хай їм грець! Спати не дають. Кейґане, я тебе зміню. Лягай.

Кейґан кивнув і влігся.

Але відпочити йому не судилося. Коли розвиднілося, почувся брязкіт ключів у замку. Тінахан навіть не встиг розбудити Кейґана; той підхопився й узяв Незламного. Лекон напружено дивився на двері. До покою ввійшов вартовий з мечем у одній руці й світильником у другій.

— Кейґане Дракаре! Пані голова варти викликає тебе й твоїх товаришів.

— Нас усіх?

— Так.

— Зачекайте хвильку.

Кейґан і Тінахан розбудили Біхьона й Рюна. Хоча в укріпленні було вже відомо, що Рюн — наґ, Кейґан наказав йому про всяк випадок прикритися плащем і хусткою, аби не дратувати й без того схвильованих вартових. Терпляче дочекавшись, поки вони зберуться, посланець повів гостей до пані голови.

Ідучи довгими проходами, вони чули звуки, що свідчили про розпал битви. Туди-сюди бігали вартові із заклопотаними обличчями, носили стріли, харчі, кошики з камінням. Було помітно, що до війни вони не призвичаєні. Хто схвильовано поправляв на голові шолом, хто мінявся на виду від раптового гуркоту. Укріплення всередині просто кипіло. І попри все Біхьон бачив готовність до бою на рішучих обличчях вартових. А Рюн досі не міг заспокоїтися, бо йому здавалося, що на нього всі дивляться, хоча йшов загорнутий у плащ і хустку, поки Біхьон не пояснив йому, що цікаві погляди спрямовані не на нього, а на Асхваріталя на його плечі.

Вхід до покою пані голови охороняли озброєні вартові. Посланець передав їм гостей і пішов геть. Охоронці, перш ніж відчинити двері, попросили віддати їм зброю.

Тінахан клацнув дзьобом, а Кейґан не витрачав часу навіть на німе невдоволення. Сам штовхнув двері, не зважаючи на охоронців із піднятими мечами, і сказав:

— Якщо мені не можна ввійти з моїм мечем, я повернуся вниз.

Із покою пані голови долинув суворий голос помічника:

— Заходьте зі зброєю. Усе одно лекон — страшна істота. Неважливо, озброєний він чи ні.

Кейґан навіть не глянув на охоронців і ввійшов. Охоронці скривилися на таку неповагу, але Тіна-хан стрільнув у них таким пекучим поглядом, що ті знітилися.

Біхьон увійшов останній і зачинив за собою двері. Рюн, який уже побував у цій залі, збагнув, що тепер заходив у інші, широкі двері. Усі наблизилися до столу, де сиділи помічник голови та кілька високопоставлених начальників. Завіса була запнута, і Рюн припустив, що пані голова сидить на балконі. Один із начальників показав рукою на стільці, запрошуючи гостей сісти. Усі, крім Тінахана, сіли, а лекон розмістився на підлозі. Ніхто з присутніх за столом і не думав називати прибульцям свої імена. Помічник теж не приділив уваги знайомству й відразу перейшов до справи.

— Зараз ми в скрутному становищі, тож сподіваюся, ви пробачите мені пряме запитання, — звернувся він до Кейґана. — Ми просимо розказати все, що вам відомо про дуоксінів. Це допоможе їх здолати.

Кейґан скоса глянув на помічника й відповів:

— Чому ви не запитали вчора, на початку битви? Чому викликали нас у такий незручний час?

— Тому що злива вщухає.

Тінахана ця новина потішила. А Біхьон позіхнув і підозріливо глянув на помічника. Той холодно вів далі:

— Коли сонце зійде, дощ зовсім припиниться. І ви підете звідси. Ось ми й викликали вас, поки ще є можливість поговорити.

Біхьон і Рюн здивувалися.

— То ви дозволяєте нам піти? — запитав Біхьон.

— Чому ви запитуєте?

— Ну... як би це сказати... Ми накликали на вас біду, а тепер ви берете дуоксінів на себе, а нас відпускаєте?

Кілька начальників насупилися і глянули на помічника. Вони мовчали, але в їхніх очах палало те саме запитання. Помічник відповів стримано:

— А ви готові спалити цих нещасних, що втратили Бога?

Біхьон ледве не зомлів, коли уявив, як спалює дуоксінів. Він так сполотнів, що помічник мусив трохи пом’якшити голос і вираз обличчя. Якщо досі воно нагадувало залізо, то тепер стало не твердіше за камінь.

— Якби ви навіть привели за собою не дуоксінів, а розлюченого небоплава, після сплати за прохід ви стали подорожніми. А варта платної дороги створена для захисту подорожніх. Ідіть, якщо така ваша воля. Ми вас не затримуємо. Але будемо вдячні, якщо поділитеся знаннями.

Рюн, затинаючись, спитав:

— О... ви вважаєте... це своїм обов’язком?

— Такі правила варти, і їх ми дотримуємося, — відповів помічник, звертаючись відразу до всіх гостей.

Начальники, які погоджувалися з Біхьоном, тяжко зітхнули й потупилися. Рюн стулив рота під хусткою. Помічник оглянув усіх по черзі, щоб дізнатися, який вплив мала його заява, і знову повернувся до Кейґана. Але той заговорив перший:

— Мені шкода, але нам нема чим з вами поділитися.

Начальники були розчаровані й розгнівані.

— Судоми трупа, який поступово дубіє, можна назвати танцем смерті. Вихід пари з казанка під час кипіння можна вважати бунтом води проти вогню. Дехто полюбляє такі красномовні порівняння, але вам для успіху в битві потрібні однозначні прості поради. А я не можу нічого сказати про дуоксінів, бо вони не знають жодних законів.

— Тобто вам зовсім нема чого нам сказати?

— Звісно, є.

Рюн не очікував від Кейґана такої впевненої відповіді. Він і гадки не мав, що міг порадити Кейґан вартовим. Біхьон і Тінахан теж затамували подих в очікуванні продовження. Помічник пронизав Кейґана поглядом:

— Я прийму будь-яку вашу пораду. Кажіть.

— Коли ми пройдемо крізь браму, не зачиняйте прохід. Якщо дуоксіни справді переслідують нас, вони підуть крізь браму по наших слідах. Ось і вся порада: пропустіть їх.

Сонний Хмара-громовиця лежав на боці, витягнувши лапи. Уві сні він постійно гарчав і скреготів зубами; лапи смикалися, неначе він бачив сон про полювання на велике стадо слонів. У світі сну він, мабуть, кидався на слонів і трощив лапами їхні черепи, але насправді його рухи не несли жодної загрози для Само. Вона в повному спокої лежала на тигрячому боці, заклавши руки за голову й укривши ноги хутром чорнолева.

Зі свого найстрашнішого в світі ліжка Само дивилася у вікно. Видовище відкривалося не менш страшне. Світанкове небо, яке поволі яскравішало, прорізували численні стріли. Від тертя об повітря в стрімкому польоті вони нагрівалися, тому були добре помітні Само. Вона не хотіла думати про те, куди ці стріли могли влучити. Коли з протилежного боку прилітали у відповідь каменюки, Само навіть відчувала полегшення. Не розуміла власних почуттів, але за ніч так і не стулила повік.

— І навіщо я, дурепа, влаштувала для них переправу?

Само це зробила, бо не могла більше бачити безглуздої роботи дуоксінів, що ніби справляли обряд на честь марноти. Для неї було справжньою мукою дивитися, як істоти, що свого часу, напевно, мали розум, цінували красу й замислювалися над сутністю добра, тепер безмежно принижувалися.

І Само перерубала мечем дерево, неначе для того, щоби припинити цю муку. Завдяки цьому дуоксіни потрапили сюди й розв’язали жахливу бійню з мирними людьми, які прокладали дороги. Само цілу ніч спостерігала за протистоянням стріл і каменюк, яке під ранок перетворилося на взаємне випробування на стійкість: супротивники розташувалися на безпечній відстані одні від одних та з невеличкими перервами продовжували обстріли. Для Само це був немислимий жах.

Але найбільше враження справило на неї ставлення вартових платної дороги до подорожніх.

Тут, у пропускній брамі, ніхто не зважав на особисті риси мандрівників, на їхні розум і почуття. Для вартових існувало лише чорне й біле: сплатив мандрівник за прохід чи ні. Таке ставлення здавалося на перший погляд принизливим, проте Само знайшла в ньому протилежний сенс. Вартові не брали до уваги того, чому зазвичай приділялося значення, — зовнішності мандрівника, приналежності до певного племені, місця народження тощо, — усього, що насправді нічого про подорожнього не говорить.

У пам’яті Само засіли слова помічника голови: «Дуоксіни не сплатили за прохід».

Вона переінакшила їх так: «Якщо дуоксіни сплатять, вважатимуться не ворогами, а подорожніми».

Порада Кейґана здивувала не тільки членів загону. Начальників варти налякала ця смілива пропозиція; вони тільки мовчки дивилися на нього. А помічник похитав головою.

— Так не піде.

Начальники були спантеличені. Помічник суворо мовив:

— Визнаю, це сміливий хід, але прийняти пораду не можу. Не можна наражати на небезпеку подорожніх під час перебування на шляху. А ви — наші подорожні.

— Ви могли б тримати браму зачиненою поки ми не перейдемо хребет.

— Тобто зачинити браму на той час, поки ви йтимете дорогою?

— Так! А потім ми перестанемо бути вашими подорожніми, і вам не потрібно буде дбати про нас.

— Слушно. Коли ви пройдете дорогу, наша відповідальність за вас закінчиться. Та залишається інше питання.

— Яке?

— Якщо ми відчинимо браму для дуокіснів, це означатиме, що ми надаємо їм безкоштовний прохід.

— Не можна брати платню з дуоксінів, пане помічнику.

— Чому? Вони ж користуватимуться дорогою?

— Це те саме, що вимагати платню з дощової води, яка тече дорогою.

Начальники за столом тихо зойкнули. Тінахан, який досі слухав з міцно стиснутим дзьобом, підтримав Кейґана:

— Він правду каже.

Начальники перевели погляди на Тінахана. А він, погладжуючи сережки, спокійно мовив:

— Ми... ну, принаймні я... Не хочу, щоб ви мали клопіт із дуоксінами через нас. Якщо дуоксіни женуться за мною, я розберуся з ними оцим списом! Якщо ви не можете відступити від обов’язку нас захищати, захистіть нас, як сказав Кейґан, поки ми будемо на дорозі. А потім пропустіть дуоксінів.

Коли Тінахан висловився, Біхьон додав:

— Так, пане помічнику! Я теж погоджуюся з Кейґаном. Дуоксіни — як дощова вода. Не слід вимагати від них платні. Вони живуть, не знаючи жодних законів, вони нічим не відрізняються від потоку води. Якщо вони пройдуть безкоштовно, це не буде порушенням ваших правил.

Начальники звернули погляди до Рюна, мовби передавали йому слово. Він трохи розгубився. Граючись із хвостом Асхваріталя, який примостився в нього на грудях, Рюн обережно сказав:

— Пане помічнику, дуоксіни втратили Бога. Вони не керуються жодними правилами й законами. Вони просто не зрозуміють вашої вимоги щодо сплати за прохід, навіть якщо ви їх присилуєте. Буває, що дитина нашкодить і її карають, щоб навчити, мовляв, так робити не можна. Але того, хто не розуміє мови, нічого не навчите. Мабуть, тому Кейґан порівняв дуоксінів з дощовою водою. Неможливо дати воді вказівку, куди їй текти, а куди — ні.

Начальники були задоволені промовою Рюна. Один з них заговорив:

— Здається, наші гості праві. І я поважаю їхню думку. Вони готові власноруч долати труднощі, які їм випали, та ще й дбають про те, щоб нам не довелося порушувати наші правила. Якщо ми не пристанемо на їхню пропозицію, це буде образою їхньої гідності та зневагою до їхньої турботи про нас.

Помічник оглянув усіх присутніх за столом і гримнув:

— Чільпунді!

— Так, пане помічнику.

— Я не збираюся дбати про гідність цих зухвальців!

Начальники були ошелешені й сердиті. Біхьон розгублено кліпав очима, а Тінахан обурено настовбурчив гребінь і гострим поглядом стрільнув у помічника. Начальники перезирнулися й теж витріщилися на свого зверхника. Чоловік на ім’я Чільпунді, затинаючись, запитав:

— Що... що ви хочете сказати?

— Вони не мають права вирішувати, з кого нам стягувати платню, а з кого не стягувати!

Помічник говорив до Чільпунді, але, без сумніву, звертався до Кейґана та його супутників. Кейґан лише нахилив голову. Помічник твердо сказав:

— Для нас подорожній — не просто той, хто має вигляд, як у подорожнього. От скажи, Чільпунді: хто такий подорожній?

Чільпунді зніяковів. Помічник глянув на нього, потім обвів поглядом інших начальників за столом. На їхніх обличчях з’явився такий самий вираз. Усвідомили свою помилку.

— Подорожній — це той, хто йде кудись із певною метою, — мовив Чільпунді.

— А тепер скажи: чим займається варта платної дороги?

— Ми торуємо шлях.

— Для кого?

— Для тих, хто бажає іти нашою дорогою.

Помічник мовчки обернувся до Кейґана.

— Кейґане Дракаре! Цих дуоксінів не можна прирівняти до грязьового потоку, який біжить, не знаючи мети. Їхня мета очевидна — вони переслідують вас! А варта торує шлях для тих, хто йде з певною метою. Нас не стосується, у чому полягає ця мета. Ми не здатні оцінити мету чи мрію кожного подорожнього й не маємо такого бажання. Ми тільки збираємо платню. Платня стає доказом того, що подорожній має мету. Хто не сплатить — хай шукає інший шлях. Тож я кажу, Кейґане, що з дуоксінами мусимо розібратися ми самі. Ви не маєте права заявляти про турботу, коли просите безкоштовно їх пропустити! Ви втручаєтеся в нашу службу! Ось у чому я вбачаю вашу зухвалість.

Кейґан коротко зітхнув.

— Інших пропозицій не маю.

Само зустріла схід сонця. Вона так і не заснула вночі. Крізь вікно своєї спальні, що виходило на південний схід, вона побачила, як небо потроху змінює забарвлення. На мить втомлено затулила обличчя долонями, а потім знову визирнула у вікно й здивувалася.

— Дощ ущух?

Само спустилася з тигра й підійшла до вікна. Дощу справді не було. А ще вона побачила дуоксінів, які відступили так далеко від укріплення, що обмін стрілами й камінням став неможливий. Дуоксіни й вартові стежили одні за одними здаля, наче готувалися до нового запеклого бою. Само раптом згадала про Рюна.

— Якщо дощ закінчився, Рюн, мабуть, уже пішов? Чи його теж тримають під замком, адже битва досі триває?

Само взяла з полиці шиктоль і провела ним у повітрі.

Шиктоль підказав їй, що Рюн вийшов з брами.

— А щоб вас!..

Само похапцем позбирала одяг з полиці й начепила на себе. Руки в неї були зайняті, тож розбудила Хмару-громовицю, полоскотавши йому носа пальцями ноги. Тигр громоподібно чхнув, але не прокинувся, лише перевернувся на інший бік. Само так роздратувалася, що їй уже кортіло всадити в тигра сто шиктолів і сто каменюк. Вона дала тигрові стусана й на все горло загарчала.

Хмара-громовиця переполохався, сердито відстовбурчив вуса й роззирнувся. Побачив Само, яка саме взувалася, щось пробурмотів і потягнувся.

Само подумала була вибити двері, але вирішила, що не варто, бо за дверима, напевно, стоїть охоронець. Тому вона постукала. У відповідь почулося щось нерозбірливе. Само гукнула, щоб повторили.

— Я питаю, чому ви стукаєте.

— Те дивовижне товариство вже пішло?

— Так, нещодавно.

— Мені теж треба йти! Відчиніть!

З-за дверей наказали зачекати. Само загорнулася в ковдру й притулилася до Хмари-громовиці, щоби швидше зігрітися.

Вона невідривно дивилася на двері, насилу долаючи спокусу вибити їх. Нарешті, коли терпець Само майже ввірвався, двері відчинилися. Вона кинулася до виходу й ледь не зіштовхнулася з чоловіком, який заходив. Само стиснула руків’я шиктоля і відстрибнула назад. Той, хто ввійшов, швидко підняв руки, аби показати, що неозброєний. Це був помічник голови.

Само відклала меча й випросталася. Помічник залишив вартових, які його супроводжували, за дверима і так само з піднятими руками запитав:

— Ви ж дозволите ввійти?

Само мовчки пронизувала його поглядом. Помічник глянув на її ноги й зауважив:

— Краще вам роззутися.

Само збагнула, що взута стоїть на циновці. Але не роззулася, а заявила:

— Я йду.

— Хочу запитати у вас дещо. Тож усе-таки роззуйтеся.

— Я не маю часу на розмо...

Само не договорила, тому що двері за помічником зачинилися. Почувся звук обертання ключа в замку. Збентежена наґиня дивилася, як помічник роззувається й сідає на циновку. Не могла застосувати силу до старого чоловіка, який сидів перед нею на долівці.

Само теж роззулася, поставила своє взуття поряд із чобітьми помічника й сіла. Чоловік деякий час роздивлявся тигра-богатиря; раптом наче щось пригадав і мовив:

— Я чув, що наґи сплять на ліжках, щоб уберегтися від холоду, який іде від землі. Вам, певно, було незручно ночувати на циновці?

Само вказала пальцем на Хмару-громовицю. Помічник здивовано скрикнув:

— Он яке у вас ліжко!

— Так. М’якеньке. Але про що ви хотіли поговорити?

— Ми хотіли запросити вас на нараду, але з тигром до зали пройти не вдалося б. Сходи завузькі для нього. А позаяк тигр підкоряється лише вам, ми подумали, що розлучати вас не слід. Тому я прийшов сам.

— То в чому річ?

— Будьте ласкаві, розкажіть усе, що вам відомо про дуоксінів. Знання могли б допомогти нам їх здолати.

— А що ви збираєтеся з ними зробити?

Само помітила зміну в погляді старого, таку незначну, що не знала, як її тлумачити.

— Бажано прогнати їх з дороги, — відповів помічник.

— А якщо не вийде?

— Тоді ми їх усіх знищимо.

Обличчя Само спалахнуло незгодою.

— І ви гадаєте, що зможете вбити всіх дуоксінів отими стрілами?

— Якщо буде ухвалено рішення їх повбивати, ми підберемо відповідні засоби.

— В укріпленні, як мені відомо, триста вартових. А дуоксінів — три тисячі. Як перебити тих, хто вдесятеро переважає чисельністю?

— Не турбуйтеся. Ми не боїмося битви. Так, дуоксіни — не те саме, що люди. Та колись вартовим вдалося знищити десятитисячне військо. А вартових тоді теж було близько трьох сотень.

— Тобто ви впевнені в своїх силах?

— Так, упевнені, — відказав помічник твердо, але не хвалькувато.

Само опустила очі.

— А якщо хтось сплатить за їхній прохід?

Погляд помічника знову ледь відчутно змінився. Але голос його залишився суворим.

— Тоді ми їх пропустимо.

— Пропустите?

— Звісно. Буде платня — буде й дозвіл на прохід.

— Скільки коштує прохід дуоксінів?

— Тридцять срібних монет.

— Що?

— Одна мідна монета з одного, за всіх виходить тридцять срібних.

— Чому так дешево?

— Тому що вони втратили Бога.

— До чого тут це?

Помічник на хвильку задивився у вікно, а потім відповів:

— Дуоксіни йдуть із певною метою, отже, ми мусимо визнати їх подорожніми. Проте ми не можемо вимагати з них багато грошей, адже вони втратили найцінніше. Тому встановлена платня в розмірі одного мідяка з кожного.

— Розумію.

Само замовкла. Помічник чекав, поки вона заговорить.

— Я дала вам один золотий, і ви мені винні двадцять п’ять срібних монет решти. Я дам ще п’ять срібних монет, і за прохід дуоксінів буде сплачено сповна.

— Ми нічого більше з вас не візьмемо.

— Чому?

— Ваша золота монета важча за ті, що ходять у нас, на Півночі. Тож я підрахував, що ми винні вам не двадцять п’ять, а тридцять срібних монет решти.

Само радісно засміялася:

— А чому ви не запитуєте?

— Про що саме?

— Про те, навіщо мені платити за дуоксінів.

— Мені не потрібно цього знати, пані Фей. Ми лише торуємо дорогу. А дорога призначена для всіх охочих пройти нею. Від просвітлених мудреців до злочинців, які не заслуговують на прощення.

У Хатенґраджі йшов дрібний, мов роса, дощик.

Джукведо бачив у вікно, як над дахами скупчуються густі клуби туману. Прохолодне вологе повітря торкнулося щоки Джукведо. Назькому тілу, в якому він перебував, було неприємно біля вікна, але Джукведо на це не зважав. Він учепився в підвіконня й сказав:

— Якщо захопити пропускну браму, можна заволодіти південно-західною частиною Сіґуріатського хребта. Таке вдале розташування! їм дістався дар природи, а вони просто збирають нікчемну платню з перехожих! Недоумки!

Ґалотек скористався миттю, коли Джукведо замовк, і заговорив сам:

— То як сталося, що ти заплатив їм десять срібних монет?

Джукведо не відповів. Ґалотек напосідав:

— Можна було відступити. Навіщо ти сплатив за прохід і пройшов крізь браму? Це через упертість? Пусту впертість? Ти мусив пройти крізь ту браму? І те, що вона розташована в такому важливому місці, тут ні до чого? Так чи ні?

— А ви, наґи, узагалі хоча б знаєте, що таке впертість?

— Це — небажання програвати. Це — прагнення заплющити очі, щоб не визнавати поразки. Упертість призводить до ще страшнішої поразки. Хто має достатньо розуму, нізащо не дозволить собі впертості.

— Агов, і як розмовляти з тобою, холоднокровний? — Джукведо потрусив головою.

Ґалотек вирішив, що з нього досить, і вирушив на передній край свідомості, та Джукведо не поступався місцем. Непокора обурила Ґалотека, і він відчув спокусу відштовхнути Джукведо силоміць, але не наважився. Кожен має жити в злагоді з собою, а тим паче — збирач душ.

Споглядаючи краплі, що відбивалися від вікна, Джукведо мовив:

— Воно працюватиме.

— Що?

— Пристрій, накреслений Ноґі. Думаю, він працюватиме. Цілком імовірно.

— Імовірно, кажеш? Сам Ноґі не був упевнений.

— Як кажуть, щоб мати справу з одним, потрібні троє. Щоб визначити, Нані перед нами чи Боні, справжнє чи підроблене, потрібні двоє. Якщо і Ноґі, і я підтвердили, значить, це — Нані!

— Подейкують, що Нані — не одна жінка. Їх було четверо тезок. У кожному племені — своя Нані. У наґів, леконів, доккебі та людей, — цокнув язиком Ґалотек.

— Яка нісенітниця! Таке могли вигадати лише ви, холоднокровні!

— Не знаю, чи це правда, але важко повірити, що всі чотири племені вважали красунею одну й ту саму жінку. Найімовірніше, ішлося про різних красунь.

— А мені навпаки здається, що чотири тезки — повна маячня.

— Тоді, мабуть, Нані була леконкою. Силою переконувала всіх у своїй красі.

Джукведо вимушено засміявся у відповідь на дотеп Ґалотека.

— А це вже схоже на правду!

— Отже, ти переконаний, що в нас не Боні, а Нані. Пристрій працюватиме, так?

— Я колись замислив подібний, тому знаю.

— Що? А тобі це для чого?

— Щоби зберігати напій, який туманить свідомість. Ох, щось твоє тіло мерзне. У твоєму тілі нелегко жити. Пересели нас потім у тіло лекона, не забудь. Ну все, я пішов.

І Джукведо зник у глибині свідомості, а Ґало-тека винесло наперед, бо передній край не міг залишатися порожнім. Повернувши собі управління тілом, він чимшвидше відійшов від вікна й зашурхотів лускою.

Ґалотек сів за стіл і знову заходився вивчати креслення, але це розглядання нічого не дало, крім запаморочення в голові. Він безсило відкинувся на спинку стільця. Як сказав Джукведо, щоб відрізнити Нані від Боні, потрібні двоє. Якщо двоє знавців підтвердили правильність креслення, Ґалотеку залишалося тільки погодитися.

Віас упивалася перемогою. Ґалотек дотримав обіцянки, і до родини Макероу приєдналися нові чоловіки. Каріндоль розгубилася, коли їх побачила, а дізнавшись, що вони спілкуватимуться лише з Віас, ледь не спопелила їх гнівним поглядом. Свачі після цього стало непереливки. Каріндоль наполягала, щоб він зробив дитину Сомеро, і навіть не нехтувала найжахливішою погрозою: виказати таємницю знищення сердець.

— Як ви можете таке мислемовити? Ви ж розумієте, що станеться, коли розкриється таємниця?

— Дякую за співчуття до мене в моєму відчайдушному становищі, Свачі. Тобі варто знати, що я сховала в надійному місці заповіт з докладною розповіддю про знищення сердець.

Свачі довелося залучити Кару, щоб вгамувати Каріндоль. Сомеро Макероу спантеличило раптове й надмірне зацікавлення нею відразу двох чоловіків. Вона добре розуміла: якщо вона, старша дочка, яка користується великою довірою очільни-ці родини, народить дітей, її становище в родині так зміцниться, що Віас більше не наважуватиметься виступати проти неї. Проте Сомеро все одно не підпускала до себе Свачі й Кару.

Ошелешена Каріндоль намагалася якось натякнути їй, що потрібно прийняти увагу чоловіків. То вона ненав’язливо говорила Сомеро, що мріє побачити милих племінників, то відверто радила їй устигнути народити, перш ніж настане час успадкувати звання голови родини. Але Сомеро відповідала, що поступається чоловіками Каріндоль, бо тій у цей час скорботи за Хварітом діти потрібні більше. Сомеро пам’ятала, якими нерозлучними були в дитинстві Каріндоль і Хваріт, і чуйно ставилася до горя сестри. Каріноль не знала, що вдіяти.

— Не будь такою щедрою. Подбай про себе, дурненька! Не допусти, щоб Віас завагітніла перша! — пристрасно мислемовила Каріндоль сама до себе.

Свачі легенько засміявся, коли почув цей мислевислів.

— Пані Сомеро така чиста душею, що, мабуть, вітатиме Віас із вагітністю й допомагатиме підбирати імена майбутнім племінникам.

— Ой, і не кажи. Я теж таке уявляю. Не хочу й думати, що це справдиться! Де ж клята Віас узяла тих підлабузників?

— Якщо вас це так хвилює, може, завагітніли б самі?

— Просишся, щоб я тебе пригорнула?

Луска Свачі неприємно зашурхотіла.

— Навіщо ви так? Це ж лише порада.

— Тільки чоловік міг дати таку дурну пораду! Навіть не хочу дякувати за турботу! Якщо завагітнію зараз, Віас почне зі мною відкриту війну. Буде таке суворе протистояння, що голова родини точно відішле одну з нас у ліс, служити вартівницею. І я здогадуюся, кого саме! Звісно, мене! Бо подумає, що Віас принесе користь мешканцям Хатенґраджу, займаючись своїм зіллям, а я нічого не вмію.

— Он як. Визнаю, я дав кепську пораду. Пробачте.

— Завагітніти мусить Сомеро. Хай тобі грець, Свачі. Ти геть не стараєшся!

— А що маю робити? Пані Сомеро не запрошує мене до спальні. І це не тільки моя біда. Кару вона теж не приймає.

Каріндоль настовбурчила луску й сіла на землю. Скуйовджена після дощу трава в садку дому Макероу нагадувала неохайне полотно недбалої та невмілої ткалі. Наґи ніколи не стригли траву в садках, віддавали перевагу її природному вигляду. Розгнівана й розгублена Каріндоль мимохіть висмикувала травинки, а Свачі ледь чутно шурхотів лускою. Коли вже він був зібрався закликати Каріндоль припинити це, вона застигла, роздивляючись зірвані травинки в руках, і мислемовила:

— Свачі, ти ж колись був послушником, так?

— Так, і наставник мав зі мною чимало мороки.

— Я б хотіла, щоб ти знайшов спосіб підібратися до хранителів.

— Мені будуть не раді у Вежі, але я міг би туди піти. А для чого це вам?

Каріндоль дивилася на травинки й мовчала. Свачі не мав жодного припущення, навіщо їй знадобилося посилати його до хранителів. Крім одного, яке кортіло прогнати з голови. Та Каріндоль мислемовила саме це.

— Якщо наґ попросить про знищення серця, яка буде відповідь хранителів?

Свачі остовпів.

— Богине! Хранителі не вбивають на замовлення!

— О ні, принаймні одного разу вони це зробили. Я була свідком такого вбивства. Не будь простаком.

— Ви ж знаєте, що хранителі вдаються до такого у виняткових випадках, коли інакше не можна, і при цьому вони обливаються слізьми! Не сумніваюся, що ви стали свідком подібного випадку. А знищення серця сестри-суперниці — про це й мислемови бути не може.

Каріндоль стиснула кулак. Свачі здалося, що він відчуває, як мучиться і лементує стиснута нею трава.

— Якби ти мав хоч краплю розуму, Свачі, то вже здогадався б з мислерозмов зі мною, хто вбив Хваріта і Ювекса. Як гадаєш, убивця заслуговує на покарання?

Свачі зібрався щось відповісти, але не зміг, бо Каріндоль піднесла кулак до рота й проковтнула траву. На всьому тілі Свачі настовбурчилася луска. Каріндоль мислемовила:

— То що?

Свачі трохи замислився, добираючи слова для відповіді.

— Пані, я думаю... ви керуєтеся не прагненням справедливості.

— Твоя правда. Мені байдуже до справедливості. Я лише хочу повідомити хранителям, що вони могли б її відновити. Сподіваюся, хранителі пишатимуться своїм вчинком, якщо виконають моє прохання.

— Хранителі, мабуть, такого прохання не приймуть.

— Треба спробувати. Інакше не дізнаємося.

— Що ви маєте на увазі?

— Знайди у Вежі впливового хранителя і перекажи йому мої слова. Ти був послушником, у тебе там залишилися знайомі. Мислемов, що одна жінка знає все про знищення сердець і навіть записала це в заповіті. І що вона бажає провести цей таємний обряд. Можеш навигадувати щось від себе, даю тобі волю. Та неодмінно передай суть. Зрозумів?

— Хранителі відмовляться це слухати!

— Тоді додай, що після моєї смерті, коли знайдуть заповіт, вони можуть очікувати не вельми бажаних наслідків.

Свачі, охоплений жахом, мислемовив:

— Взагалі не вірю в існування цього заповіту! Кого ви могли запросити для засвідчення? Невже наважилися показати заповіт стороннім?

Каріндоль засміялася.

— Молодець, Свачі! А ти кмітливий! Тільки от не вгадав. Троє шанованих осіб засвідчили мій заповіт.

— Хто це?

— Дусена Макероу, Сомеро Макероу й Віас Макероу.

Свачі налякано дивився на Каріндоль. Він раптом прозрів.

— Ви вкрали їхні печатки!

— У мене є маленьке захоплення: я колекціоную ключі. Це корисна розвага. Звісно, коли заповіт відкриють, ці троє можуть заявити, що не ставили печатки, але чи не байдуже? Це станеться вже після оголошення змісту. А більше нічого й не треба.

Свачі відібрало мову. А Каріндоль вела далі:

— То йди, Свачі, до Вежі й перекажи, як я навчила. Не вважаю це єдиним способом, але потрібно діяти негайно й безпомилково. І хранителі можуть допомогти. Я здобуду безпеку, а хранителі — нагоду встановити справедливість.

Наляканий Свачі подумав, що Каріндоль знала про знищення сердець і весь цей час мовчала не тільки тому, що дбала про добробут назького суспільства. Вона замислила скористатися цими таємними знаннями. І від цього здогаду луска Свачі вкотре настовбурчилася.

Ґалотек пірнув у далекі глибини власної свідомості.

Сягнув межі, де спогади починали втрачати чіткість та правдивість, і почав ретельні пошуки. Спогади навколо належали не лише йому, а й душам, яких він носив у собі. Тому Ґалотеку доводилося бути пильним і обережним.

Закріпившись у спогадах, Ґалотек покликав Хваріта:

— Асхваріталю Сефавілю Макероу! Я прийшов до тебе.

— Ти що, здох? — донісся приглушений мисле-вислів Хваріта.

Ґалотек криво всміхнувся.

— Ні. Я тимчасово помінявся місцями з іншою душею.

— А так хіба можна? Послушники перелякаються, коли побачать, що хранитель розмовляє голосом.

— Дякую за турботу. Я зазвичай поводжуся дивно, тому це не приверне особливої уваги. Тож не хвилюйся. Як тобі тут ведеться?

— Я щасливий, як ніколи.

— Радий це чути.

Ґалотек притягнув до себе чийсь забутий спогад, умостився на нього й мислемовив у бік лісу, де ховався Хваріт:

— Годі тобі вже гніватися. Ми живемо в одному тілі. Треба товаришувати. Я помру, коли настане мій час. Не хочу переселяти свою душу в наступного збирача. Отже, ти підеш до Богині разом зі мною. Я надовго тебе не затримаю. Ти загинув таким молодим, ще не встиг насолодитися життям. Хіба так не краще?

— Ґалотеку, я не поспішаю до Богині.

— Що?

— До неї не треба нікуди йти. Вона тут.

Ґалотек не міг уторопати, про що мовить Хваріт, і це його збентежило. За мить Ґалотековою свідомістю пробіг дрож.

— Невже?

— А ти не знав?

— Не може бути! Не може бути, що я — утілення...

Із лісової пітьми вивергнувся бурхливий сміх. Свідомість затремтіла від нестримного реготу. Ґалотек безпорадно вдивлявся в ліс. Зрештою розлючено гукнув:

— Ти!

— «Не може бути! Не може бути, що я — утілення...» Ха-ха-ха!

Стримуючи гнів, Ґалотек не відразу відповів на це глузливе передражнювання. Ледь не закрив свідомість, щоб себе опанувати.

— Мушу визнати, вдало ти мене розіграв.

Хваріт ще реготав, коли Ґалотек, намагаючись не виказувати своїх справжніх почуттів, мисле-мовив:

— Негоже брати на кпини того, хто звертається до тебе щиро. Ще раз мислемовлю: я помру й душі нікому не передам.

— Справді?

— А чому ти сумніваєшся?

— Ґалотеку, я тут передивився силу-силенну спогадів. Так багато душ колись ухвалювали рішення не переселятися! Але перед лицем смерті вони змінювали думку.

— Клянусь: я помру, і все.

— О, і тих, що клялися, теж достатньо!

Ґалотек пригадав, як Джукведо так само глузував з нього, й обурився. Із забутого лісу знову долинув мислевислів Хваріта:

— Не вдавай із себе не такого, як усі. І ти, Ґалотеку, спробуєш переселитися. Зачекай, ти згодом захочеш не йти до Богині, яка не залишає слідів, а натомість оселитися в свідомості збирача душ і вічно блукати світом. Так, друже, цей день настане. І тоді вже вибачай, я з тебе досхочу посміюся!

— Тобі не випаде такої можливості. Годі про це! Ти обдумав те, про що я запитував?

Хваріт вдав байдужість, хоча ні про що інше й не думав:

— А навіщо тобі це знати?

— Волів би не відповідати.

— І я так само.

— Слухай-но, Хваріте. Я можу дізнатися про це й без тебе. Хочу дати тобі нагоду прислужитися наґам. За життя ти накоїв чимало дурниць. Не бажаєш бодай по смерті виправитися? Обов’язок послушника велить тобі прославляти Богиню, яка не залишає слідів. Хваріте, іншої нагоди не буде. Кажи, як її звати.

Хваріт замислився. І зосереджено мислемовив:

— Її звати Нані.

Ґалотекове обличчя скам’яніло. Хваріт мислемовив:

— Ой, чи, може, Боні? Я щось плутаю.

Ґалотек важко зітхнув і відвернувся. У спину йому знову вдарила хвиля жвавого сміху.

— Ґалотеку, стривай! Хочу дещо спитати.

— Не маю ані найменшого бажання відповідати.

Хваріт знехтував цим зауваженням.

— Чому ти мислемовив, що не можеш бути втіленням Богині?

Ґалотек на хвильку завагався. Хваріт помітив це вагання і спробував ним скористатися:

— Ти дивно висловився, Ґалотеку. Міг просто перепитати: «О, значить, я — утілення Богині?». Але ти заявив, що не можеш бути втіленням. Дуже дивно. Так, імовірність зовсім незначна, але чому ти так рішуче її заперечив?

— Тобі потрібна загадка, Хваріте. Бо ти нудишся тут. Ось і покумекай.

— Ти такий турботливий, Ґалотеку. Дякую.

Сповнений неприязні до Хваріта Ґалотек виринув на поверхню свідомості.

Багатоденна злива змила м’яку землю із Сіґуріатських гір. Зусібіч стікали бурхливі потоки. Повітря так насичилося вологою, що варто було змахнути хустинкою, і вона просякла б слізьми вітру. Жаби голосно кумкали від блаженства на берегах струмків, засипаних мокрим листям.

Жаби насолоджувалися життям, доки не прийшов дуоксін, який захотів наловити їх, щоб з’їсти. І йому це вдалося б, якби не певні труднощі. Приміром, жаба не вміщалася до носа, розташованого на місці рота. Захеканий дуоксін чхнув, і жаба ляпнулася з його носа в каламутну воду струмка.

Дуоксін розсердився на брудний струмок, який відібрав у нього жабу.

— Жирний мир! Мішанка з гикавки в любові до батьківщини!

Розгніваний до нестями дуоксін заходився ляпати руками по воді. Він мав по п’ять пальців на кожній руці, як і належить, але кожен із тих пальців, своєю чергою, був окремою рукою. Тобто загалом їх було п’ятдесят. Бризки полетіли дуоксіну в лице й потрапили в усі троє його очей, яких він від несподіванки не встиг заплющити. Переполоханий дуоксін закректав і втік.

Він збирався передати товаришам цінні відомості про сповнене ненависті чудовисько, яке краде впольованих жаб і на додачу ще й прискає водою межи очі. Та коли їх наздогнав, побачив, що всі як один кудись дивляться. Дуоксін розмашисто кивнув і спрямував погляд у протилежний бік. Мабуть, він вирізнявся прагненням незалежності або був трохи дурноверхий. Не побачивши нічого дивовижного, він розчаровано глянув, куди й усі.

Залізні ворота пропускної брами Сіґуріатської дороги відчинялися.

Не бокові двері, а великі ворота. Ошелешені дуоксіни вдивлялися у темряву широчезної печери за ворітьми. Звідти хтось вийшов, і один гостроокий дуоксін чуттєво й щиро вигукнув:

— Кохання моє!

Решта дуоксінів пропустили цей крик повз вуха. Як і особа, яка з’явилася з печери. Хоча їй і було смішно.

Само Фей, стримуючи сміх, дивилася на дуоксінів, тримаючись за шию Хмари-громовиці. Дуоксінів було так багато, що вона не бачила ні дороги, ні узбіччя — вони заполонили весь простір до виднокраю. Хмара-громовиця трохи розхвилювався й настовбурчив хутро на спині. Само гладила його, щоб заспокоїти. Небо було чисте, яскраво-синє.

Тигр зненацька загарчав на все горло, так, що було чутно, мабуть, на весь Сіґуріатський хребет. Дуоксіни, не поступаючись йому в гучності, відповіли безглуздими криками. Коли відлуння тигрового рику стихнуло, він кинувся назад у печеру. Дуоксіни посунули слідом. Вони вже геть забули, що саме з брами їх цілу ніч обсипали стрілами й камінням.

Тепер стріли не летіли.

Опинившись у печері, дуоксіни збагнули, що з неї є вихід на іншій бік. Нестримний вал цих істот прокотився печерою та з радісними криками помчав дорогою вниз, слідом за Хмарою-громовицею. Прохід трьох тисяч дуоксінів тривав доволі довго. Коли вибіг останній — коротконогий товстун — залізні ворота з брязкотом зачинилися.

Помічник голови варти Сіґуріатської платної дороги почув цей звук і зробив такий запис у службовому щоденнику: «Само Фей сплатила за прохід зграї дуоксінів і заманила їх за собою. Раз дуоксіни втратили Бога, побажати їм Божої помочі неможливо. Проте ми бажаємо їм зустрічати скрізь таку саму шляхетну поблажливість, яку виявила Само Фей».

Він відклав пензля, залишив папір сохнути, а сам обережно підійшов до балкона й відхилив завісу. Пані голова спала в кріслі, утиснувшись у нього маленьким тілом. Не розплющуючи очей, вона раптом вимовила:

— Вони вже пішли?

— Так, пані, — сухо відповів помічник, маючи на увазі Само Фей і дуоксінів.

Але пані голова питала не про них.

— Я більше ніколи його не побачу...

— Мабуть, так, — помічник нарешті здогадався, про кого мова.

Пані голова мовчала. Помічник чекав, поки вона заговорить знову.

— Можливо, якби я переселилася в збирача душ...

— Це нічого не дасть, пані.

Голова розплющила очі й глянула на помічника. Той жорстко вимовив:

— Це зовсім, зовсім марна надія.

— Ти так думаєш?

— Дорога може пам’ятати сльози, пролиті мандрівником, але не здатна його наздогнати.

— Ми торуємо шлях, чи не так?

— Так, пані.

— Кею, тобі, мабуть, сумно?

Помічник тихо розсміявся.

— Мамо, мені вже сімдесят вісім років. Вісімнадцять мені було шістдесят років тому.

Пані голова здивовано глянула на помічника. І теж тоненько захихотіла.

— Авжеж! Я й забула, що прожила сотню років! Забула, скільки тобі років. Та все одно хочу дещо в тебе спитати. Усі матері такі дурні. Упевнені, буцімто знають, що на душі в їхніх дітей, проте заспокоюються, лише коли запитають. Тож пробач, що запитую. Як ти почуваєшся?

— Зі мною все гаразд, мамо.

— Пам’ятай: твій батько не залишав нас із тобою.

— Так, я знаю. Він і не міг.

— Що?

— Мамо, у нього нас ніколи й не було. Неможливо покинути те, чого ніколи не мав. Він навіть не знається на правилах платної дороги. Спосіб уникнути бою з дуоксінами був очевидний, а він і не здогадався.

Пані голова протяжно зітхнула. Небо, вільне від дощу, сяяло синявою.

Старенька довго мовчала. Кей загорнув матір у ковдру.

— Ви підготувалися до нападу на дуоксінів?

Усі почуття й спогади зникли без сліду. Старенька перетворилася на голову варти Сіґуріатської платної дороги. Помічник стисло доповів:

— Необхідність нападати відпала. Дуоксіни вже пройшли крізь браму.

— Як це?

— Пам’ятаєте, я розповідав вам про наґиню? Вона прибула верхи на тигрі-богатирі. Ця пані сплатила за прохід дуоксінів, заманила їх до печери й провела на той бік.

Ошелешена пані голова пильно дивилася на помічника.

— Це хоча б не ти їй підказав? Сама додумалася?

— Так. Вона сама запропонувала.

— Дивовижна жінка!

— Атож, вона подібна до Нані, — помічник кивнув.

Пані голова здивовано всміхнулася.

— А ти знаєшся на назьких красунях? Хоча якщо вона й справді гарна, як Нані, розпізнати її красу нескладно.

Помічник нічого не відповів, а натомість ще раз здивував матір усмішкою, якої вона не бачила на його обличчі вже десятки років.

Платна дорога спустилася з височіні, де нуртували бурхливі потоки, на нижчі схили, де ніздрі лоскотали пахощі рослин. На м’яких берегах повноводих струмків виднілися купки ніжних, мов туман, рожевих квітів. Де-не-де почали траплятися дерева, що попереджали мандрівників: попереду — ліс. Тривалий дощ позбивав листя й пелюстки, змішав їх із землею та залив схили гір пишним різнобарв’ям.

Ця ділянка дороги, хоча й доволі віддалена від брами, була старанно доглянута вартовими. Круті схили обладнані кам’яними сходами, а навіть невеликі струмочки — містками. Тому Тінахан міг спокійно обертатися назад, не побоюючись за щось перечепитися. Він обернувся вже вісімнадцять чи дев’ятнадцять разів. Рюн, який поринув у роздуми, врізався в спину Тінахана.

Лекон підхопив Рюна, щоб той не впав, і пробурмотів:

— Прокляття. Не можу я заспокоїтися. Агов, Кейґане!

Кейґан, який ішов попереду, обернувся. Замислено чухаючи сережки, Тінахан сказав:

— Нічого, що ми залишили дуоксінів на вартових? Чи не боягузи ми?

— Вартові самі так хотіли, Тінахане.

— Може, треба було хоча б допомогти їм у битві? Мені здається, ми мусили приєднатися до них і допомогти відкинути дуоксінів від брами.

Кейґан на мить підвів очі до неба. Але не для того, щоб дібрати слова, а щоби просто визначити час. Небо саме безгучно перетинав небоплав, якого загін бачив кілька днів тому. У червонястому сяйві заходу сонця виблискували скарби в нього на спині. Кейґан зрозумів, що скоро на гори впаде ніч і поспішати вже нікуди не варто.

— Тінахане, у нас є завдання, а укріплення над брамою достатньо міцне, щоб вартові обійшлися без нашої допомоги. Джукведо Сармак втратив там десять тисяч воїнів, але нічого не досяг. Вартові відіб’ються від дуоксінів, не сумнівайся.

— Хто був цей Джукведо Сармак?

— Хворий на королівську недугу. Жив він двісті п’ятдесят років тому й був видатним воїном, гідним порівняння з Королем-героєм. Міг би стати справжнім королем, якби не прокляття кітальджоських мисливців. Він почав будувати державу, та припустився помилки: забажав захопити пропускну браму платної дороги. Він тримав браму в облозі п’ять місяців, загинули десять тисяч воїнів. Але нічого не вийшло.

Біхьон слухав, затамувавши подих. Кейґан спокійно закінчив розповідь:

— Джукведо врешті визнав свою поразку, сплатив десять срібних монет і сам-один пройшов крізь браму. Не вельми вишуканий спосіб довести справу до завершення, проте на його захист можна сказати, що він тоді був не в тому стані, щоб турбуватися про вишуканість. Отже, він пройшов платною дорогою і зник у невідомому напрямку. І його недобудована держава розсипалася на порох.

Раптом усі обернулися на збуджений крик Рюна:

— Можна й так!

Біхьон схилив голову набік.

— Рюне, я не погоджуюся. Можна й так, але краще було б нам не гарячкувати, а помізкувати ще. Хтозна, може, знайшовся б інший спосіб!

Рюн тупнув ногою і закричав:

— Біхьоне! Зараз не час для жартів. Можна вчинити, як цей Джукведо! Заплатити за прохід!

— Але ми сплатили.

— Ні! За прохід дуоксінів!

Тінахан і Біхьон, ба навіть Кейґан були приголомшені. Рюн вказував на схил, яким прийшов загін:

— Битва почалася через те, що дуоксіни не сплатили за прохід. Вартові вважали, що дуоксіни мусять платити, як і решта подорожніх. Як там вони казали? Подорожній — це той, хто іде з певною метою. Тому можна заплатити за прохід дуоксінів, та й по всьому! І битися з ними не було потреби. Дуоксіни женуться за нами, а вартові з їхньою брамою їм ні до чого.

Кейґан обережно промовив:

— Дуоксіни живуть без правил. Не можна з певністю сказати, чи пройшли б вони крізь браму тихо-мирно.

— Але вони не зачепили Джаборо й Шрадос!

Кейґан мовчав. Біхьон і Тінахан, до яких почала доходити Рюнова думка, в очікуванні витріщилися на Кейґана. Гадали, що той обмірковує, чи не варто загону повернутися до пропускної брами. Проте він думав про помічника пані голови.

— Старигань випробовував мене!

Кейґан тільки тепер збагнув, чому помічник так наполягав на визнанні дуоксінів рівними іншим подорожнім. Зрозумів, що мусив сам додуматися до сказаного Рюном. Збагнув також і причину, з якої не додумався до такого очевидного рішення: він був провідником.

І Кейґану не було соромно. Він залишався провідником.

— Рюне, дуоксіни можуть нам завадити. Вони небезпечні. Хай вартові впораються з ними. Навіщо нам платити за клопіт на свої голови?

— Клятий залізнокровний! — вигукнув Рюн, але, на щастя, це був лише мислевигук.

Перш ніж повторити те саме вголос, Рюн пригадав події в Джаборо. Кейґан тоді випробував Рюна: запитав, чи згоден той передати Асхваріталя Королю-лицарю. І Рюн припустив, що Кейґан знову хоче його випробувати. У чому полягало випробування, він і гадки не мав, проте вирішив виявити твердість.

— Якщо ми заплатимо за дуоксінів, не купимо собі клопоту. Ми заплатимо за чистоту власного сумління. Мені от совість не дозволяє йти далі, поки вартові, які не мають до нас жодного стосунку, проливатимуть за нас кров. Грошей у мене вдосталь. Я заплачу.

Кейґан зітхнув. Не бажав гаяти часу, тому промовив:

— Біхьоне!

— Що?

— Сонце вже низько. Найкраще буде тобі злітати туди й назад. Лети й запитай, чи дозволять нам заплатити за прохід дуоксінів. Якщо дозволять, дізнайся розмір платні.

Біхьон без запитань виліз на спину до Нані. І жук швидко поніс його у зворотній бік. Тінахан хвацько вигукнув:

— Правильно! Негоже ховатися за чужими спинами! Свого ворога треба зустрічати з відкритим обличчям! Сплати за них і запроси сюди. Я з ними впораюся!

Кейґан не сумнівався в хоробрості Тінахана, але не відкидав і того, що один воїн може й не здолати три тисячі відчайдушних дуоксінів. Лекон здавався безтурботним, але Рюн відчув його страх. Він чув, як Кейґан і Тінахан назвали чисельність дуоксінів завеликою, і пригадав вислів, згідно з яким двоє можуть визначити, Боні чи Нані перед ними. Намагаючись не допустити перемоги страху над сумлінням, Рюн стривожено дивився на дорогу.

Біхьон повернувся швидше, ніж очікував Кейґан. Провідник здивовано спостерігав за приземленням жука. Вираз обличчя Біхьона здивував його ще дужче. А той оглянув усіх членів загону й повідомив:

— Платити за дуоксінів не потрібно.

— Чому це? — поцікавився Кейґан від імені решти.

— Платню за них уже внесли. На шляху до брами я зустрів благодійницю дуоксінів. І тому негайно повернувся до вас. Ця особа могла б рухатися значно швидше, але віддаляється від брами поволі, щоб вести за собою дуоксінів. Я їй трохи посприяв. Летів поряд і спілкувався. І мушу сказати, вона — чудова співрозмовниця. Особливо мені запам’яталися її слова перед прощанням. «Доккебі, — мовила вона, — ми тепер далеко від брами, і я переслідуватиму вас на повній швидкості. Я дотримаюся обіцянки, яку дала вартівникам дороги, тому думаю, ми зможемо возз’єднатися наприкінці шляху. Що скажеш?» Справляє враження, згодні?

Рюн водночас зрадів і злякався. Кейґан насупився й запитав:

— І що ти відказав Само Фей?

— Ти зрозумів, що це була Само Фей? Я не здивований. Але звідки ти знаєш, що я їй щось відказав?

Кейґан не зізнався, що йому просто добре відома вдача Біхьона.

— Припускаю, що ти не змовчав.

— Он як. Гм. Я сказав їй таке: «Кейґан замислив відрубати тобі ноги, коли я напущу в твої очі доккебінського вогню. Як тобі?». І що вона відповіла — вгадаєш?

Кейґан, який зазвичай не сварився й не гнівався, цієї миті тим паче не мав такої потреби, тому що Тінахан не втримався і накинувся на Біхьона з лайкою. Він на різні лади повторив твердження, що телепень, який видав ворогу замисел своїх, мусить відчувати невимовний сором і гірку гризоту. Біхьон, вислухавши ці докори, нарешті зміг переказати відповідь Само.

— Отже, Само Фей відповіла мені так: «Якщо ти гратимеш з вогнем, відрубаю собі руку й розмахуватиму нею в тебе перед носом. Пильнуй». Невже вона справді на таке здатна?

Рюн зойкнув, а Тінахан співчутливо застогнав. Кейґан підвів сумний погляд до неба.

— Небажано перевіряти правдивість її заяви. І становище наше погіршується тим, що вона веде за собою дуоксінів. Тінахане, бери Рюна на плечі. А ти, Біхьоне, візьми мене із собою на спину до Нані. Тигр-богатир бігає швидко. Нам потрібно пришвидшити просування. Пізніше обміркуємо, що робити з наґинею.

Тінахан, Біхьон і Рюн не запитували, як довго Кейґан збирається втікати від Само. Вони й так здогадувалися. Тому перезирнулися, заздалегідь жаліючи один одного.

Півтори доби по тому Біхьону вже доводилося без кінця стримувати Нані, щоб не брикався під Кейґаном. А Рюн угамовував Асхваріталя, щоб не дихнув на Кейґана вогнем. Проте Кейґан не зважав на розлючених тварин. Запропонував підтримувати таку саму швидкість ще півтори доби, щоб досягти нарешті Парймської долини. Тінахан у відповідь загарчав.