Той птах, що п'є сльози. Книга 2. Мрії леконів

РОЗДІЛ 9 КОРОЛЬ ПІВНОЧІ

На Місто безсердечних проливалося безжальне сонячне світло.

Віас Макероу старалася не тішитися сонячним теплом, яке пестило їй шкіру. Адже сонячна погода стояла лише завдяки рішенню хранителів припинити дощ. І було гидко відчувати вдячність за те, що кинули їй це, мов жебрачці. Від раптового нападу гніву по всьому тілі почала настовбурчуватися луска, але шкіра й далі насолоджувалася теплом. Не можна було так відверто виказувати ворожість до хранителів неподалік Вежі сердець. Намагаючись стримуватися, Віас підійшла до вартових на вході до Вежі.

Вираз їхніх облич задовольнив Віас.

Вони спостерігали за нею ще здаля, проте вдали, ніби щойно помітили. Вигляд мали такий жалюгідний, що піддатися їхньому обманові було б справжнім приниженням. Тому Віас глянула на них так, мовби пробачала невдалу витівку.

Вартові безпорадно озиралися на чоловіка, якого, мабуть, мали за начальника. А він журився, бо насправді лиха доля, передбачена ворожкою, спіткала його надто швидко, й ледь мислемовив:

— Нічогенька погода, чи не так?

Віас кинула простодушний погляд на начальника варти й прочитала на його обличчі, що бідолаха волів би втекти від самого себе. Але чоловік зробив над собою зусилля, сяк-так прибрав поважного вигляду, що личив стражеві порядку, і мислезапитав:

— У якій ви справі?

— Я — Віас Макероу. Прийшла відвідати Дусену Макероу, голову нашої родини. Мені точно відомо, що відвідування дозволені.

Начальник варти зібрався виправдовуватися, мовляв, відвідування дозволені, але ніхто не приходить і нікого не відвідує, тому він ще ніколи не потрапляв... тобто вперше потрапив у незручне становище, коли доводиться суворо розмовляти з жінкою. Нещасний насилу пригадав отриманий наказ і витріщився на ношу в руці Віас.

— Що це у вас?

Віас опустила ношу на землю й зняла з неї покривало. Вартові побачили залізну клітку, у якій сиділа, сторожко роззираючись, видра з кмітливим писочком.

— Це гостинець.

Пиха вартових ураз випарувалася. Усі з’юрмилися навколо клітки й почали щиро висловлювати захоплення. Начальник, який разом з підлеглими показував на видру пальцем і розводив теревені, раптом підвів очі на Віас. Помітивши презирство в її погляді, настовбурчив луску від сорому й гримнув на вартових:

— Гей, невігласи! Чому на чатах нікого немає?

Вартові набурмосилися й повернулися до входу, який мали охороняти, а начальник оглянув Віас з голови до ніг. Наґи зазвичай проводили обшук без дотиків. Невеличкий кинджал, який можна сховати в пазусі, для наґів особливої загрози не становить. Тому начальник лише перевірив, що при ній немає великої зброї, і дав знак рукою одному з підлеглих.

— Е-е-е, ти...

— Мекфорі.

— Точно. Мекфорі. Проведи пані Макероу всередину. Супроводжуй до наглядача, а потім повертайся.

Мекфорі й Віас увійшли до Вежі сердець. Відразу за порогом Віас накинулася на чоловіка:

— Де хранитель Ґалотек?

— Прошу?

— Веди мене до Ґалотека.

— Ви ж прийшли відвідати...

— Спершу мені треба до нього.

Мекфорі без зайвих роздумів повів Віас до Ґалотека. Через це йому довелося вислухати від хранителя добірну лайку; він присоромлено сахнувся й утягнув голову в плечі. Віас тим часом байдуже обводила поглядом полицю на стіні. Коли Ґалотек підійшов до неї, мислемовила:

— Давно не бачилися. Не гнівайтеся на цього бідолаху. Йому не спало на думку, що чоловік може відмовити жінці в зустрічі.

— Так було донедавна. Тепер усе змінилося.

— Але ті, хто влаштовує перевороти, легковажно вважають, що здатні назавжди спрямувати річку навспак.

Галотек не сперечався, не заявив, що Віас нічого не знає про перевороти. Він і сам не вельми виразно уявляв, що це означає, і вже встиг припустити, що Віас зловила його на цьому та навмисно хотіла посіяти в душі зневіру.

— Можливо, гадаєте, що можете зустрічатися зі мною коли заманеться, бо невдовзі річка знову ввійде в звичні береги, але сьогодні я відмовляюся з вами розмовляти. Ідіть собі. Наступного разу зробіть запит, щоб отримати дозвіл на зустріч.

На слові «дозвіл» Віас закипіла від люті.

— І скільки ви сподіваєтеся так протриматися?

— Вічно.

— Нісенітниця... Невже всі чоловіки так просто зміняться? Он ті ваші вартові біля входу боялися мене як вогню! їм бракувало сміливості зупинити мене й спитати, навіщо я прийшла! Вони ще здаля спостерігали за мною з настовбурченою лускою і вдавали, начебто не дивляться. Не могли зазирнути мені в очі!

Ґалотек вірив у те, про що говорила Віас. І його це засмучувало. А вона переможно вела далі:

— Навічно, значить? Марні сподівання! Хочете, проведемо дослід: я вийду до так званих вартових і накажу цим нікчемам напасти на вас, хранителю. Цікаво, чий наказ вони виконають?

На обличчі Ґалотека не позначилася стурбованість, на яку сподівалася Віас. Він несподівано холодно засміявся.

— Що ж, спробуймо!

— Що ви сказали?

Ґалотек сів, склав долоні разом і підніс до вуст. Він мислемовив цілком спокійно:

— Ви ще не позбулися оманливого переконання, що жінки вищі за чоловіків. Тож зробіть, як пропонуєте. Я навіть наполягаю на цьому. Ідіть, умовте вартових напасти на мене. А я викличу сніг і заморожу вас усіх. А потім принесу посудини з вашими серцями та розіб’ю їх. І на ваших очах розтопчу серця ногами. Звісно, уб’ю не всіх. Деяких залишу живими, щоб поширили Хатенґраджем новину: хто встановлює порядок і стоїть над порядком, хто охороняє правила і стоїть над ними. Коли серця повипадають з посудин, неможливо буде визначити, де чиє. Тож, може, ваше потрапить мені під ноги. А може, і ні. Та ви смілива жінка, пані Віас. Виконайте свій задум.

Віас подивилася на Ґалотека. Її очі потьмяніли. Вона не бажала виказувати страх і гнів, тому якомога стриманіше мислемовила:

— Я передумала.

— Ет, шкода. Ну, гаразд. Ідіть собі.

— Дозвольте показати подарунок, який я принесла.

Перш ніж Ґалотек устиг щось відповісти, Віас поставила на стіл клітку й підняла хустку. Ґалотек просвітлів.

Одне із занять, надзвичайно важливе для інших племен, зовсім не потрібне наґам. Це приготування їжі. Наґи харчуються живими тваринами, тому до смаку страв їм байдуже. Але все-таки в них теж є улюблена їжа. Інші племена цінують страви за приємний смак і полюбляють рідкісні наїдки. А наґи віддають перевагу істотам зі спокійним норовом, які приємно пахнуть. Наґи вважають цінними тих тварин, поїдати яких можна легко і з задоволенням, а також пишаються поїданням тварин рідкісних, яких важко дістати. Видра якраз була особливою здобиччю. Упіймати видру здатний не кожен мисливець, бо живе вона у воді, невеличка й чудово плаває.

Ґалотек, який довгі десятиліття вів скромне життя хранителя, сповнене самообмежень, певна річ, ніколи навіть не бачив видри. Очі в нього засяяли.

— Це ви принесли для мене?

Віас пригадала стражденне обличчя Сомеро Макероу, яка просила віднести гостинець голові родини, і засміялася.

— Так, для вас!

— О, вельми вам вдячний!

Віас не хотіла, щоб Ґалотек жадібно зжер видру в неї на очах, але була трохи розчарована його спокійним ставленням до подарунка. Накрила клітку й зиркнула на Ґалотека, ніби завагалася.

Той засміявся.

— Гаразд! Сідайте, поговоримо.

Віас проковтнула приниження й сіла навпроти. Ґалотек не мав наміру поступатися їй ще раз. Але його спокійний погляд тільки роздмухував упертість жінки.

— Я теж умію давати й забирати, Ґалотеку. Ви послали в наш дім п’ятьох чоловіків, вони пішли й не повернулися. І Каріндоль зникла. Тому я більше не вірю у ваше твердження, що ті п’ятеро мали завдання спіймати Кару й Свачі. Ви цілилися не в них. Вам була потрібна Каріндоль.

— Будь ласка, продовжуйте.

— Схопивши Каріндоль, ви здобули чарівні вміння й захопили Хатенґрадж. Не розумію, яким чином, але, підозрюю, ці дві події пов’язані. Чи не хочете мені щось пояснити?

— А чому я маю пояснювати?

Луска Віас настовбурчилася. Щоб це не стало помітно, вона зіщулилася під одягом.

— Уважайте це подарунком вашій можливій союзниці.

— Гм... Пані Макероу. Не думаю, що від вас може бути користь.

Віас була внутрішньо готова до наступного приниження, тому не розлютилася.

— І даремно не думаєте. На вашому місці я насамперед розшукала би собі союзницю, яка допоможе налагодити стосунки з жінками Хатенґраджа в нових умовах.

— Для цього ми забрали очільниць родин. Вони підійдуть для нашої справи краще за жінку, яка нізащо не стане очільницею родини.

Віас подумала: «Ну-ну, пожартуй ще. Зараз я тебе здивую».

— Звісно, серед голів родин може знайтися така, що підіграє вам. Та на її пошуки знадобиться чимало часу. Вони оговтаються від страху, приймуть содрак і позбавляться вас одним махом. Ходять такі чутки.

Ґалотек не виказав подиву. Але його мислевислів був просякнутий тривогою.

— То вам... надійшла пропозиція?

— Усі в Хатенґраджі знають, що я вмію готувати содрак найвищої якості.

Ґалотек склав руки на грудях і трохи опустив голову, щоб Віас не помітила його розгубленості. Джукведо Сармак розпорядився, щоб змовники обмежили виробництво зброї та право на її зберігання. Але він не врахував особливої назької зброї — содраку. Утім Ґалотек не міг дорікнути Джукведо. Це був його власний промах.

— Я подумав і вирішив, що ви таки можете бути нам корисні, Віас. Розкажіть, як обмежити виробництво содраку.

Віас звернула увагу на те, як Ґалотек назвав її на ім’я й не вжив звертання «пані». Але вдала, що не помітила.

— Ви ще не виконали моєї вимоги. Який зв’язок між зникненням Каріндоль і здобуттям вами чарівної сили?

Ґалотек прибрав руки від грудей.

— Ви згодні вислухати, хай навіть ця таємниця поставить під загрозу ваше життя?

— Моє життя й так у ваших руках. У вас моє серце.

Ґалотеку сподобалася ця відповідь.

— Я вам розповім.

Пояснення Ґалотека позбавило Віас душевної рівноваги. Їй потрібен був час на обмірковування почутого, і Ґалотек чекав, поки вона впорядкує думки.

Нарешті Віас продовжила мислерозмову:

— Отже, у тілі Каріндоль ув’язнена Богиня. Але як ви користуєтеся її силою?

— Дуже просто. Ув’язнена Богиня, а не її сила. На її силі, разом із силами інших трьох божеств, як і раніше, тримається світ. Ось, наприклад, очільниця родини Макероу — Дусена. А родина Макероу разом з іншими родинами складає населення Хатенґраджа. Ми ув’язнили Дусену, проте це не значить, що зникли її родина та майно.

— Здається, я зрозуміла. Сила Богині залишається у світі. Тільки от ії власниця втратила свободу. Сила немовби стала нічиєю, і ви нею користуєтеся.

— Це поверхневе розуміння, але близьке до істини.

— А користуватися силою Богині можуть лише її женихи?

— Лише ті, кому вона дарувала ім’я. Тобто ви не зможете.

— Жінка не може стати хранителькою?

— Подумайте самі. Хранителі — женихи Богині. Як жінка може стати женихом?

Віас презирливо мислемовила:

— Не знаю, для чого потрібні ті женихи. Але якщо їхнє служіння полягає в тому, щоб ув’язнити наречену й привласнити посаг, то для цього не обов’язково бути чоловіком.

Ґалотек розлютився так, що не зміг стриматися:

— Віас, мене ваш осуд не обходить. Коли все закінчиться, ми звільнимо нашу наречену.

— Звільните? Ха! Але тоді вона вас...

— Так. Покарає.

Віас на мить закрила свідомість. Потім мислемовила:

— А що саме ви зібралися закінчити?

— Вирізати всіх безбожників на землі, насадити для наґів ліси аж до самісінького Лахоцину й скрізь побудувати Вежі сердець.

Віас не здивувалася. Але знітилася.

— Навіщо?

— Про що ви запитуєте?

— Для чого це? Наґи й так володіють половиною світу. Цих земель нам більш ніж достатньо. Навіщо наражатися на небезпеку заради захоплення другої половини?

— Жінки... Усі ви такі! Мовляв, цього достатньо, більше нам не потрібно. Ви живете сьогоднішнім днем! На вашу думку, скільки ще безбожники дозволятимуть нам жити в спокої?

— То це удар на випередження? Вибачте, мені годі таке збагнути. Немає жодних ознак загрози з боку мешканців Півночі. Та навіть якби й були...

— Немає ознак? Ви що, прожили все життя із закритою свідомістю? Невже ніколи не чули про Наґожера?

Віас примружилася.

— Який стосунок до нашої розмови має це марновірство, вигадане чи то для залякування малих дітей, чи для розваги балакучих, небагатих на розум чоловіків?

— Марновірство, гадаєте?

— Хочете сказати, що ця байка створена для того, щоб підігрівати пильність наґів? Щоб вони не забували про небезпеку з боку безбожників?

— Це не казка для виховання дітей і не байка для застереження дорослих. Це правда. Наґожер існує!

— Маєте докази?

Ґалотек зашурхотів лускою й розчаровано мислемовив:

— Докази? Відтята голова моєї сестри — ось вам доказ!

Віас на хвильку роззявила рота.

— Що ви мислемовили?

— Більше не хочу це обговорювати.

Віас глянула в обличчя Ґалотека й зазирнула в його свідомість. На обличчі в нього неохайно стирчала луска, а в свідомості панував ще більший безлад. Віас вирішила трохи піддатися.

— Нехай Наґожер — не вигадка. Та все одно це не підстава вважати, що безбожники замислили напасти на нас. Їм відомо, що ми виймаємо серця. Як вони можуть наважитися на завоювання?

— Байдуже, можуть безбожники напасти чи не можуть. Ми продовжимо Велике завоювання, яке вимушено зупинилося сімсот років тому. Наші предки не були вдоволені досягнутим. Вони просувалися б і далі, якби не холод. Тепер ми маємо засіб, який допоможе подолати Кордон. Можна рухатися вперед! Така нагода не повториться.

Віас не схвалювала міркувань і висновків Ґалотека. Вона припустила, що Ґалотек бере участь у змові чи, можливо, очолює її з особистих причин. Та вона прийшла не заради суперечок з ним і не для того, щоб тривожити його болісні спогади або вивідувати потаємні бажання.

Вона цим не цікавилася.

Віас пішла, а Ґалотек ще доволі довго сидів непорушно. Наґиня так і не повідомила, чого хоче, та він прочитав це в її очах. Вона хотіла зав’язати з ним нові стосунки, щоб повернути собі втрачені переваги. Натякала, що Ґалотек обманом використав її. І справді, завдяки їй він упровадив у дім Макероу п’ятьох своїх спільників. А ще, хоч Віас про це й не знала, через неї довідався повне ім’я Каріндоль. І совість Ґалотека була спокійна.

«Ти простачка, Віас! Не здогадуєшся, що тебе ненавидять двоє. І ці двоє — я!»

Але дещо з мислемовленого Віас підштовхнуло Ґалотека до глибоких роздумів.

Вона спитала: «Чому?». Як і решта жінок, Віас була переконана, що половини світу, якою володіють наґи, достатньо.

Наче це жінки власноруч захопили ту половину світу!

Але жінки нічого не зробили, щоб отримати її. Народилися, і все. Тому й не уявляють, що потрібно докладати зусиль, а не просто існувати, якщо хочеш чимось володіти. Навіть такі честолюбні жінки, як Віас. Та це не існування. Вони сплять наяву, не зважають на плин часу. Ґалотек тепер зрозумів, чому так важко домовитися з очільницями родин. У пориві гніву він випробував новий спосіб спілкування.

Незабаром до келії ввійшов неабияк збентежений Ґрос.

— Слухай, Ґалотеку. Мені здалося, ти мене викликав.

— Так.

— Це ти залишив на стіні моєї келії мокрі плями у вигляді букв?

— Я.

Ґрос похитав головою.

— Неймовірно! Не уявляв, що це можливо! Тобі вдається краще пристосовуватися до сили, ніж нам. Певно, через те, що ти збирач душ.

Ґалотек був не в гуморі й не бажав теревенити, але слова Ґроса перервали його роздуми.

— Тому що я збирач душ? До чого тут це?

— Гадаю, ти звик вважати своїми чужі спогади й навички. Ось до чого.

Ґалотек кивнув. Це не спадало йому на думку. Мабуть, Ґрос не помилявся.

— Справді, я не відчуваю чужорідності. Про мокрі букви у твоїй келії я згадав, бо ти про них мис-лемовив. Я їх створив несвідомо, наче поворухнув рукою чи ногою. Вирішив, що потрібно передати тобі послання, і вони з’явилися.

— Тобто ти не зможеш когось навчити робити те саме?

— Не зможу.

— Шкода. Доведеться вчитися самостійно. До речі, навіщо кликав мене?

— Справи з головами родин посуваються кепсько.

Ґрос насторожився. Але Ґалотек мотнув головою.

— Ні, я не збираюся тебе звинувачувати. І сам не відав, що з ними робити. Тож оголосив, що дозволяю родичкам їх відвідувати. Сподівався, що вони трохи пом’якшають, коли побачаться з тими, кого люблять.

Ґрос роздратовано мислемовив:

— Але ніхто до них не приходить. Не розумію, чому.

— А я нині зрозумів.

— Що?

— У мене щойно була Віас Макероу. Поки ми говорили, я загалом збагнув, з якої причини жінки не приходять. Ми не знаємо, як вони мислять. От у чому халепа. По-перше, прихід до Вежі означатиме для них необхідність схилитися перед чоловіками. На Віас справила велике враження ніяковість вартових, коли вона до них наблизилася. Вона йшла сюди, готуючись пережити приниження, але зустріла переляканих вартових, і це її добряче потішило.

— Смішно. А по-друге?

— Жінки вважають, що їм не потрібні наші дозволи. Хочуть зі зброєю в руках звільнити своїх очільниць. Це буде поведінка, гідна справжньої жінки.

Ґрос подумки зареготав.

— Якщо вони не задовольняться грою уяви й вирішать таки довести свою рішучість і здійснити свій сміховинний задум, уся їхня жіноча гідність миттю випарується.

Ґалотек посміхнувся. Хоча й не так весело, як Ґрос.

— Вони хочуть напасти, прийнявши содрак.

— То й що! Содрак їх не врятує під снігом! А якщо знадобиться, то під кінець можна ще їх розважити розбиванням посудин із серцями.

— Слушно! Але це тільки поглибить тріщину між нами й жінками. А нашому суспільству потрібна єдність. Нам потрібно згуртувати весь Південь. Внутрішні чвари, звісно, навряд чи призведуть до численних смертей, але так ми змарнуємо чимало часу.

— Що ти пропонуєш?

— Потрібно домовитися з головами родин. Балакаючи з Віас, я дещо придумав. Хочу узгодити з тобою і Джукведо.

Похмурий старший наставник Дзютаґі сидів посеред зали. Для нього була приготована подушка, та Дзютаґі її вперто відкинув і сів на підлогу, підібгавши ноги. Обабіч сиділи рядами стривожені молоді монахи. Перед наставником за низеньким столиком розташувалися старші монахи, на обличчях яких читався вираз вдячності. Одним із них був настоятель Лашарін. Він кашлянув і сказав:

— Преподобний Дзютаґі, сідайте на подушку. Вам буде зручніше.

— Мені й так добре.

— Ми тут надовго.

— Нічого.

Лашарін почувався незатишно, коли перед ним сидів на голій підлозі такий шанований наставник, але не наполягав. Зрештою, це була зала Тлумачення законів віри. Хоча від назви й віяло вченістю, це була судова зала — моторошне місце, де могли навіть ухвалити рішення про вигнання старшого наставника з храму. Щоправда, таких суворих рішень ще жодного разу не було.

Суд у залі Тлумачення законів віри відбувався, ніби звичайне обговорення. Передбачалося, що двадцять монахів, які сиділи рядами ліворуч і праворуч від Дзютаґі, зможуть ставити йому запитання на свій розсуд, а також ставати на його захист. Старші монахи, які сиділи перед Дзютаґі, за столиком, мали стежити за порядком, хоча під час подібних засідань обговорення вкрай рідко йшли в непотрібному напрямі.

Тривалість засідання не обмежувалася. Воно обов’язково мусило завершитися плідно. Тобто ніхто з двадцяти чотирьох присутніх не мав права залишити залу до ухвалення остаточного рішення. Тому наставник Лашарін трохи боявся оголошувати початок засідання. Проте зволікати він теж не міг.

— Почнімо двісті дев’яносто четверте засідання Ради тлумачення законів віри, і хай Бог, якого ніде немає, оберігає нас!

Усі напружилися, але найбільше злякався сам Лашарін. Він знітився від вагомості вимовлених слів. Побачивши, що Дзютаґі не втратив самовладання, Лашарін засоромився. Щоб заспокоїтися, перевірив, чи всі присутні. Певна річ, він добре бачив усіх, і робив це лише заради відданості правилам. А ще перевірка мала посприяти пробудженню відчуття відповідальності в учасниках зібрання.

Назвавши всі імена, настоятель глянув на захисника законів віри наставника Дюкері.

— Захисник законів віри наставник Дюкері звинувачує старшого наставника Дзютаґі в порушенні спокою і добробуту храму, а також у заподіянні суттєвої шкоди славі й честі храму та вимагає позбавити його священного звання. Прошу вас, зачитайте звинувачення.

Залою прокотився гомін. Обличчя захисника законів віри наставника Дюкері, набуло такого виразу, немов він жував лайно. Позбавити священного звання старшого наставника Дзютаґі — найважливішу особу в храмі — пропозиція немислима. Але хтось мусив виступити зі звинуваченнями, і ця несолодка доля випала, безперечно, захисникові законів віри.

Дюкері здогадувався, як ніяково почувається настоятель Лашарін, і пропонував просто понизити Дзютагі в званні. Дюкері розумів, що Лашаріна неабияк здивує ця пропозиція. Але той спокійно запропонував позбавити Дзютаґі звання й вигнати, чим налякав захисника законів віри. Дюкері заперечив, що таке покарання надмірне для найшанованішого в храмі монаха, але Лашарін не поступився. Тож Дюкері зрештою мусив прийняти на себе неприємний обов’язок оголосити перед двадцятьма братами пропозицію щодо викреслення імені Дзютаґі з храмової книги та вигнання.

Наставник Дюкері взяв лист звинувачення, кинув косий погляд на настоятеля, який поклав на нього цей тягар, і почав читати.

Тінахан настовбурчив гребінь і сердито загарчав.

— Не до вподоби мені все це! Дзютаґі обдурили! Він і так страждає через докори сумління, а вони його не втішають, а тільки дошкуляють дужче! — він ніяк не міг вгамуватися.

Ореноль зітхнув і сказав:

— Це для того, щоб йому пізніше ніхто не дошкуляв.

— Ти про що?

— Учасники засідання майже одностайні. Найсуворіше покарання, яке вони підтримають — пониження в званні.

Ореноль не міг уявити, що старшого наставника Дзютаґі посміють викликати до зали Тлумачення законів віри.

— Сьогодні вони проведуть обговорення й дійдуть висновку, що старший наставник ні в чому не винен. Навіть якщо припустити найгірше, йому закидатимуть недбальство: мовляв, дозволив наґам себе обдурити. Можливо, винесуть догану. І навіть не в письмовому вигляді, а лише усно оголосять, що засмучені його поведінкою.

— Що? От лицемірні святенники! Могли б пробачити й забути. Але ні, роблять з людини посміховисько!

— Це потрібно, щоб захистити його в майбутньому. Щоб ніхто не пригадав помилку старшого наставника й не звинуватив його знову. Суду, вищого за зібрання в залі Тлумачення законів віри, не існує. Його рішення буде остаточним.

Тінахан замислився.

— Гм. Запобігти нападкам у майбутньому... І це найнадійніший спосіб... Отже, суд точно йому пробачить?

— Без сумніву.

— Мушу зауважити, що ви ведете справи вельми заплутано! Щоб вам усячина, крючкодери!

Ореноль похитав головою.

— Так, заплутано, але це потрібно. Зовсім скоро нам доведеться відбиватися від наґів, які володіють божественною силою. Уся братія мусить згуртуватися. Між нами не має залишатися нез’ясованих питань і образ. Ми впорядкуємо минуле й приготуємося до майбутнього.

Тінахан був зворушений.

— Отакої! Забираю назад свої слова про крючкодерство. Тепер мені все зрозуміло.

Ореноль удячно вклонився.

— Не турбуйся про старшого наставника. Нам ліпше подумати про Кейґана. Як він?

— Не знаю, що тобі сказати...

Ореноль підозріливо зазирнув Тінаханові в очі. Той повільно мовив, погладжуючи сережки під дзьобом:

— Ну, він тримається спокійно. Тобто достоту так само, як під час першої нашої зустрічі в Останньому притулку.

— Чудово.

— А мені так не здається.

— Чому?

— Він завше стримується, замість того щоб вилити гнів. От зараз не знаю, що й робити. Ніхто не пхатиме руку в розплавлене залізо. Побачить, що палає червоним, збагне, що обпечеться, та й облишить, поки воно не охолоне. А як щодо замороженого заліза? Якщо ти не наґ, нізащо не розпізнаєш його очима. Торкнешся такого ненавмисно, і... Знаєш, що з тобою буде?

— Шкіра прилипне.

— Отож. І відірвати руку зможеш тільки з м’ясом. Так от вічно спокійний Кейґан якраз на заморожене залізо й схожий. Він — заморожена криця.

Ореноль кивнув. Тінахан, захопившись розмовою, необережно щипнув себе за сережку, сіпнувся від болю й погладив те місце.

— Кейґан стверджує, що має право винищити всіх наґів.

— Такого права не має ніхто, Тінахане.

— І я так думав. І сказав йому. Але з’ясувалося... Я його вислухав і погодився. Ет, це право... мені нізащо не збагнути...

— Що ти хочеш сказати?

— Чи є в мене право вилізти на спину небоплава?

Ореноль невпевнено підвів очі на Тінахана, який вдивлявся в небо, ніби пронизував його гострим дзьобом.

— На спину небоплава? Хтозна. Ти хочеш цього, ти нічого не пошкодуєш заради мети. Певно, тобі належить право сміливця.

— Кейґан так само нічого не пошкодує.

Ореноль мотнув головою.

— Тінахане, право — це наче дозвіл чи поступка. Ніхто не казатиме, що кішка має право ловити мишей. Кішка не здатна спитати в них дозволу, тому до неї це поняття не застосовують. А ми, розумні істоти, можемо просити дозволу. І мусимо. Коли інший погодиться, тоді ти й отримаєш право. А в небоплава ти нічого спитати не зможеш, він не зрозуміє тебе. Але якби ти навчився спілкуватися з ним, то мусив би попитати в нього згоди.

Тінахан трохи помовчав і заявив:

— Мабуть, можна сказати, що Кейґан отримав від наґів дозвіл.

— Що?!

— Наскільки мені відомо, наґи колись пообіцяли Кейґану дещо й заприсяглися життям свого племені. А потім обдурили його. Виходить, вони передали свої життя Кейґану, хіба ні?

— Це він тобі розповів?

— Еге ж.

— Ті наґи заприсяглися тим, чим не можна було присягатися, Тінахане. Ти й сам це знаєш.

— Ну... не впевнений.

Тінахан підняв обидві руки.

— Зізнаюся відверто: я вважаю, що ті поганці — дуже лихі. Не мрію влаштувати похорон назького племені, проте якщо хтось мене попросить сказати добре слово на їхній могилі, я не зможу. Не хотів би я їх поминати добрим словом. Якщо вони справді прийдуть на Північ, скориставшись силою Богині, я не розмірковуватиму про право їх убивати. Якщо постане вибір: пролити власну кров чи забруднитися їхньою, оберу останнє.

Ореноль зібрався був заперечити, але бажання захищати наґів тієї ж миті зникло. Дізнавшись, що наґи так поглумилися над своєю Богинею, він пройнявся страшною відразою до них.

— Зрозуміло. Але ми забалакалися. Ти взагалі навіщо прийшов?

Тінахан хвильку пом’явся й пригадав, що шукав Дзютаґі у справі, але виявилося, що той зайнятий на засіданні, й раптом зустрів Ореноля.

— А-а, прийшов повідомити, що йду з храму. Своє завдання я виконав і хотів би отримати обіцяну платню — гроші на підкорення небоплава.

— Як? Ти йдеш від нас?

— Атож. Богині, яка нижча за всіх, нічого не загрожує, і я можу повернутися до своїх клопотів.

Ореноля розпирав гнів. Він хотів запитати в Тінахана, чи усвідомлює той, що вони стоять на порозі великої війни з наґами, і чи можна зараз вважати, що пошуки скарбів важливіші. Проте йому відразу спало на думку, що під час Великого завоювання, яке тепер здавалося зовсім недавнім, лекони намагалися не залишати своїх звичних занять.

Ореноль важко зітхнув.

— Ласу писав про вас, леконів, що ви — самовпевнені велетні, які йдуть по життю під тягарем своїх мрій. Кошти на підкорення небоплава ми вже передали твоєму товаришеві Робсу. Показати розписку?

— Он як. Ні, не треба.

— То ти все-таки підеш?

Тінахан кивнув.

Наставник Джота стурбовано сказав гостям храму: — Можливо, все не так страшно. Що як ці наґи не зазіхатимуть на наші нікчемні північні краї, а користуватимуться чарівною силою у своїх внутрішніх суперечках? Але тим з вас, чия батьківщина ближче до Кордону, ліпше повернутися додому й підготуватися до оборони.

Каштелян Джікома підняв руку. Його замок, Калідо, стояв дуже близько до Кордону.

— Преподобний, я щиро вдячний вам за пораду, але чи не могли б ви докладніше розповісти, у чому полягає сила, якою заволоділи наґи? Щоб готуватися до війни, потрібно знати ворога якнайкраще.

Інші правителі схвально загомоніли. І наставник Джота спробував ухилитися від прямої відповіді:

— Я не вповноважений ділитися зайвими подробицями, та ви можете й самі здогадатися, адже почули чимало. Ми очікуємо, що наґам завдяки новій силі удасться перетнути Кордон.

Метикуватий, але нестриманий вождь Мупінто спитав:

— Ця сила дає змогу змінювати погоду?

Усі охнули.

— Така нісенітниця могла народитися тільки з каші в твоїй голові, — мовив вождь Семіквор, запеклий недруг Мупінто, і татуювання на його обличчі перекособочилося від презирливого виразу.

Мупінто зиркнув на Семіквора. З очей посипалися іскри. Наставник Джота наморщив чоло, слухаючи, як двоє вождів «обмінюються люб’язностями». Іншим гостям теж гидко було чути їхню суперечку. Один з них зрештою не витримав і запропонував обом стулити пельки, щоб ощасливити всіх присутніх. Сперечальники не вгамувалися, а натомість почали огризатися. Становище погіршилося. Джота хотів якось присмирити порушників порядку, але перед ним були не скромники-монахи. Настоятель Лашарін, певно, упорався б з ними, та викликати його із зали Тлумачення законів віри було не можна.

Наставник Джота безпорадно махав руками, коли раптом з юрби долинув низький потужний голос:

— Не забувайте про пристойність! Преподобний викликав нас, щоб дати цінні поради, а ви що ' тут розвели?

Усі гості озирнулися в пошуках мовця. Побачили, що це Ґвальхайд Ґ’юріхар, і замовкли. Ніхто не наважився ослухатися цього чоловіка — з поваги до його влади, військової слави та віку. Та всі були вельми невдоволені. Тоді втрутився Конедо Вільфар, здоровенну голову якого прикрашала корона з оленячих рогів:

— Великий князь слушно зауважив. Не заважайте преподобному!

Ґвальхайд Ґ’юріхар не знав, як відповісти. Він відчув вдячність до головного вождя Конедо, але водночас пам’ятав про задум балькенейського правителя стосовно двох синів. Великий князь гордо називав себе останнім підданим араджитських королів, тому ніяк не міг змиритися з тим задумом. Тож подякував тільки легким нахилом голови.

Коли гості замовкли, наставник Джота зміг продовжити:

— Дякую. Вождь Мупінто припустив, що наґи здатні змінювати погоду. Ми теж схиляємося до такого припущення.

Слухачі завмерли. Наставник поквапливо додав: — Звісно, це найстрашніше припущення.

На жаль, правителі тільки закріпилися в переконанні, що це — єдиний можливий здогад.

— Усе не так просто, як здається.

Каштелян Джікома знову підняв руку.

— Слухаємо, пане каштеляне.

— Преподобний, ваші слова не можуть не вселяти тривоги. Упевненість і відвага на обличчях присутніх тут видатних воїнів мене втішають, проте я помітив, що одного поважного пана тут бракує.

— Ви про кого?

— Про Бау Морідоля, каштеляна замку Тисячі всесвітів. Ми мусили б насамперед запитати його думку з цього приводу. Адже, як каже стародавнє прислів’я, наґи безпорадні тільки перед доккебі. Мені відомо, що в храмі утримують їздового жука для надсилання звісток до замку Тисячі всесвітів.

Хтось сердито зауважив:

— Під час Великого завоювання доккебі лише тим і займалися, що відмовлялися від боїв, пане Джікомо!

— Хіба в ущелині Акінсроу доккебі не засмажили десять тисяч наґів?

— Авжеж, то була видатна перемога. Але сталося це випадково, через якогось навіженого доккебі. Інші доккебі цього не хотіли.

— Я це чудово знаю. Та каштеляни замку Тисячі всесвітів завжди славилися особливими здібностями. Дехто називає це дивовижною проникливістю, дехто — подарунком п’ятої дитини Ночі. Якщо говорити прямо, каштелян може ухвалювати найкращі рішення, перебуваючи у своєму замку. Настанови, які він міг би дати, варті нашої уваги.

Усі здивовано глянули на Джікому. Джота похитав головою.

— Пане каштеляне, не скажу, що ви помиляєтеся, але все-таки звернення до каштеляна Бау нам користі не принесе. Справді, ніхто з доккебі не сперечатиметься з його рішенням. Усі вони погодяться, що воно правильне. І то їхнє право — вірити, в що їм завгодно. А ми, можливо, не побачимо в тому рішенні здорового глузду. Так, каштеляни замку Тисячі всесвітів переважно ухвалюють правильні рішення, та ми не маємо певності, що чергове рішення буде слушним. До того ж, хай навіть каштелян і наділений дивовижною проникливістю, вона, певно, стосується доккебінських справ. А ми — не доккебі. Часто трапляється, що рішення, корисне для одного племені, іншому приносить лихо. От наґам Велике завоювання принесло користь, а нам що? Ми втратили половину світу й короля.

На слові «король» головний вождь Конедо примружився. Відчув на собі численні колючі погляди й обернувся до великого князя Ґвальхайда. Той, здавалося, намагався зазирнути Конедо просто в душу.

Конедо загадково всміхнувся й відвернувся.

Джікома продовжив:

— Погоджуюся з вами. Проте я думаю про здібності каштеляна замку Тисячі всесвітів так: коли вже каштелянам удавалося налагоджувати життя принаймні свого племені, значить, у них достатньо мудрості для ухвалення найліпших рішень. Ми могли б узяти цю мудрість до уваги. Порада каштеляна Бау точно нам не зашкодить. Жук у вас є. Тож спершу вислухаймо пораду доккебі, а визначитися, дотримуватися її чи ні, не пізно ніколи.

— Що ж, хай буде по-вашому. Я накажу послати жука до каштеляна Бау. Повідомлю йому наші новини й попрошу висловитися щодо них.

— Дякую, преподобний. Ще хотів запитати: коли нас познайомлять з гостями, які живуть у молитовні Журавлиного танцю?

Правителі зацікавлено подивилися на наставника Джоту. Той почав белькотіти щось невиразне. Тоді каштелян Джікома звернувся до великого князя:

— Один з них витримав воістину дивовижний поєдинок з великим князем. Пане Ґвальхайде, якби у вас і супротивника були однакові мечі...

— Він переміг мене.

Ґвальхайд не бажав приймати лестощі від Джікоми, мовляв, причиною поразки стала різниця в можливостях зброї. Джікома прикусив язика. І вельми вчасно. Адже поразку щойно визнав не який-небудь безславний молодик, якому особливо нема чого втрачати.

— Він просто грався зі мною. Добре, що це був не вияв його брудного норову. Він навмисно роздражнював мене й спонукав до двобою, щоб відвернути всі погляди від молитовні Журавлиного танцю. Якби він щиро хотів поглумитися, я не пробачив би ані йому, ані собі. Та я знаю, чого він хотів насправді.

Правителі шанобливо подивилися на Ґвальхайда, та зрештою обернулися до Джоти. Каштелян Джікома ще раз узяв слово:

— Як щойно зазначив вельмишановний великий князь, гості в молитовні Журавлиного танцю — не звичайні особи. Я чув, що там оселилися наґ, дуоксіни, тигр-богарир і, хоч як це неймовірно, дракон! Не на кожному подвір’ї побачиш таке товариство! У жодному літописі не натрапиш на згадку про такий дивовижний союз. Тим паче ми воліли б дізнатися, хто вони й навіщо прибули до Великого храму Хаінся. Який зв’язок між їхньою присутністю тут і здобуттям наґами чарівної сили впливу на погоду? Тільки зауважте, преподобний, що жоден з нас не вдовольниться відповіддю на кшталт: «Пробіг доккебі — запалав вогонь».

Наставник Джота подумав, що не варто виказувати, як його спантеличило це запитання. Але йому не вдалося приховати збентеження. Гості свердлили наставника допитливими поглядами, а він довго мовчав, вигадуючи, як викрутитися.

— Ваші сумніви й цікавість цілком природні й справедливі, — Джота спинився, щоб ковтнути слину. — Проте я не можу без згоди гостей з молитовні Журавлиного танцю розкривати подробиці. Можу сказати лише одне: вони зібралися, щоб запобігти вторгненню наґів. І того дня, коли зламався важкий меч великого князя Ґвальхайда, ми якраз намагалися це зробити. Та не досягли мети, адже наґи підступно нас обдурили. Саме таким чином вони здобули чарівну силу. І ми з гостями молитовні тепер відчайдушно шукатимемо способу виправлення помилки.

Помилкою називають неприємний наслідок розбіжності між наміром і вчинком. Виходило так, ніби наставник Джота припустився помилки, а не збрехав гостям. Адже Тінахан поринув у думки про повернення в Кіджунські гори, а не «відчайдушно шукав способу виправлення помилки». А про Кей-ґана взагалі годі й казати.

Кейґан спостерігав за тим, як його душа розривалася навпіл.

Одна половина бажала, щоб він кинувся до Рюна, порубав його на січку й обмазався його кров’ю. Інша половина вимагала, щоб Кейґан не дослухався до поклику першої, а тихо сидів і дивився на Рюна. Відповідно до нашіптування другої половини душі Кейґан наполегливо доводив собі, що це не Рюн його зрадив. Але перша половина вимагала, щоб він широко розплющив очі й придивився: перед ним наґ. А Кейґан хотів пошматувати всіх наґів на світі.

Дикі лілії. Ось як називалися її улюблені квіти.

Ніщо інше не мало для нього значення: ні її улюблена пісня, ні погода, яку вона любила. Кейґан призначив заборонним знаком, якорем, завісою, перепоною саме улюблену квітку. Він забув назву квітки й не занурювався надто глибоко, до дна пам’яті, під грубий шар часу. Міцно тримався за теперішнє, у якому був «провідником» і більше ніким.

Але тепер вимовив назву квітки, прогалина в спогадах заповнилася, і він миттю опинився на дні пам’яті.

Це занурення не наклало жодного відбитку на його поведінку чи душевні переживання. Кейґан не відчував сам себе. Він лише трохи пожив у сьогоденні й у минулому та почувався розгубленим.

Але коли наґи обдурили його втретє, Кейґан різко випірнув з дна. І підняв звідти забуте минуле. Хвилі, здійняті цим підйомом з глибини, тепер і розривали його душу навпіл. Кейґан водночас відчував бажання колишнього й теперішнього себе. І це було нестерпно. Він ніяк не міг упоратися з цими бажаннями.

Але зараз поволі випробовував себе.

Без поспіху, без зайвого збудження.

Незворотно.

Кейґан дивився на Рюна.

Наґа знову оточили дуоксіни й закружляли в танці. Істота в піраміді, далеко на Півдні, мабуть, висловлювала в такий спосіб своє болісне розчарування. Кейґан здогадався про це зі скорботних рухів дуоксінів. Мислебесіди Мертвоспаду з Рюном він чути не міг. А ось наґа поглинув потік розчарованого мислемовлення.

— Твої одноплемінники справді дуже-дуже лихі, Рюне Фею.

— Мені нема чого відповісти.

— Усі мої я сумують через втрату Бога. Наґи не могли не знати про нашу гірку долю. Нізащо не зрозумію, чому вони так зневажили свою Богиню, замість того щоб любити й шанувати її. Захопили Богиню в полон — і що отримали? Її ненависть?

— Я відмовився від послушництва, не завершив навчання, тому не здобув достатніх знань про взаємозв’язок Богині зі світом. Але, наскільки я зрозумів, наґи опанували силу води.

— Поясни.

— Світ тримається на чотирьох силах — воді, вогні, вітрі й землі. Усі вони взаємозалежні. І четверо божеств управляють цими силами. Коли наґи ув’язнили Богиню, яка не залишає слідів, отримали доступ до сили води. Хранителі вкрали в неї силу!

— Як?

— Адже вони мають імена, даровані Богинею. І це дозволило їм скоїти таку жахливу зраду...

— Ти теж маєш таємне ім’я, дароване Богинею.

— Що?

Рюн здивовано озирнувся на дуоксінів. Мертво-спад вів далі:

— Ти маєш ім’я, отже, теж здатний користуватися силою божественної нареченої, хіба ні?

— Ти... правий. Проте я не можу! Не можу стати співучасником зради! Моя наречена — єдина володарка цієї сили!

Мертвоспад ненадовго замовк, неначе щось обмірковував.

— Пробач за неприємне запитання, Рюне. Але я хотів би, щоб ти відповів. Наґи вважають, що найближчі до Богині — женихи, яким вона дарувала свої імена?

— Загалом так.

— Тоді хто може користуватися тим, що належить нареченій?

— Не будь-хто. Володарка сили — Богиня. Не знаю, чи можна бути певним, що женихи до неї найближчі... Ти натякаєш, що...

— Так, Рюне. Я маю прохання. Скористайся силою Богині та дізнайся, що сталося з Богом дуоксінів.

На жаль, Рюн сам про це не подумав. І мислемовив до дуоксінів:

— Вибачте, я спершу випробую цю силу для своєї мети. Поговорімо пізніше, гаразд?

Рюн виразно відчув розчарування у свідомості Мертвоспаду. Але за тисячу років існування той добре навчився терпіння. Тієї ж миті він перервав спілкування. І дуоксіни припинили кружляння.

Рюн пройшов між них до молитовні.

Хмара-громовиця, який охороняв вхід, здригнувся від несподіванки й підвівся, Асхваріталь на даху розправив крила. Кейґан заніс руку за спину, схопився за руків’я Незламного й теж підвівся. Оглянув дуоксінів, роззирнувся навкруги. Ніде на подвір’ї не було помітно небезпеки. Хмара-громовиця та Асхваріталь теж дійшли такого висновку й розслабилися, а Кейґан, схиливши голову до плеча, спостерігав, як Рюн заходить у молитовню.

Той влетів до зали, де лежала Само.

Рана, завдана сестрі, уже загоїлася. Проте Само Фей не була жива. Її щільно закрита свідомість не відповідала на мислезвернення Рюна. Він провів біля Само багато днів — час, сповнений самотності, мороку й холоду. Але тепер відмовлявся згадувати про той час.

Він став перед Само навколішки з чітким розумінням, чого бажає. Постарався вгамувати хвилювання. Коли досяг душевної рівноваги, спокійно мислемовив:

— Ларґанд!

Він не забув, як казав Мертвоспаду, що сила належить тільки Богині. Спробував упорядкувати думки. У чому полягає сила Богині? Чого вона прагне? Кожне божество опікується певним племенем. Отже, Богиня, яка не залишає слідів, бажає лише добробуту наґів.

Яке безглуздя!

Рюн зрозумів, що ці міркування — несусвітні нісенітниці. Божество — не «безкоштовний усемогутній раб, який служить нам, не знаючи відпочинку». Використовувати силу Богині для того, щоб повернути до тями сестру, було нечесністю й себелюбством.

Це прохання зробило б його подібним до женихів-зрадників, які жадали божественної сили.

Але Рюн не міг і далі стримуватися. Поле його зору поступово звужувалося, поки в його особистому всесвіті не залишилося нічого й нікого, крім нього та Само.

І він почав мислемовити про одне-єдине на весь цей усесвіт бажання.

Тінахан помітив Кейґана й підняв руку. Той у відповідь коротко кивнув. Тінахан кинув погляд на казкових вартових молитовні, прихилив списа до дерева й підійшов до Кейґана.

— Яйду.

— Он як.

— Еге ж. Завдання храму виконане вже давно, я переконався, що Богиня, яка нижча за всіх, не потребує мого захисту, тож чому б не повернутися до звичайних занять? Тільки от наостанок хотів спитати дещо в тебе.

— Питай.

— Ти тоді, в долині, заманив небоплава й змусив спуститися. Якщо я так само його роздратую і він спуститься, вийде в мене залізти йому на спину?

— Ти загинеш, — відрубав Кейґан.

Тінахан знітився й похнюпився.

— Невже зовсім неможливо побувати на небоп-лаві й повернутися неушкодженим?

— Якщо полетиш на спині жука, зможеш урятуватися. Як ми з Біхьоном. Але більше їздовий жук тобі нічим не допоможе. Він нізащо не насмілиться підлетіти достатньо близько. Тобі доведеться вигадувати, як перестрибнути з жука на розлюченого небоплава. Це чистісіньке божевілля. Можеш он у них запитати, якщо не віриш.

Кейґан кивнув на дуоксінів, а Тінахан провів рукою по сережках і мовив:

— Отже, повітряний змій — найкращий засіб.

— Можна й інакше.

— Як?

— Виманити душу з якоїсь людини, ув’язнити в тілі Бога, якого ніде немає. Тоді монахи заволодіють силою вітру, піднімуть тебе в повітря й ти полетиш у небесну блакить до своєї слави.

Тінахан був спантеличений, не розумів, жартує Кейґан чи ні. Трохи подумав і збагнув, що його взяли на кпини.

— Наґи й справді скоїли жахливий злочин.

Кейґан не відповів. А Тінахан склав руки на грудях і додав:

— Невже їм так потрібна друга половина світу, що ладні здобувати її такою ціною? У них уже є половина. Не вірю, що їм бракує землі.

Кейґан і далі мовчав. Тінахан злегка клацнув дзьобом і спитав:

— А ти що надумав?

— Надумав?

— Ну, ти теж віднині вільний. Що робитимеш? Повернешся додому... до свого звичного заняття?

— Полювати на наґів і їсти їх?

У Тінахана трохи напружився гребінь.

— Так.

— Я поки що тут побуду.

— Чому?

— Здогадуюся, що старший наставник Дзютаґі незабаром дасть мені нове завдання.

— Яке ж?

Кейґан зітхнув.

— Напевно, урятувати Богиню, яка не залишає слідів, себто тіло, у якому вона замкнена.

Тінахан сильно переполохався.

— Навіть не думай! Це втілення, мабуть, тримають під суворою охороною десь посеред низького міста!

— Так, гадаю, воно у Вежі сердець Хатенґраджа. Найбільш імовірне місце. Усе відбувалося саме там.

— О-о-о! Це незрівнянно складніше, ніж супроводжувати Рюна. Він сам прийшов до нас. А втілення ховають у Хатенґраджі. І ти згоден туди піти? Це неможливо!

— Мабуть, неможливо.

— Значить, відмовишся?

— Ні.

Тінахан розсердився.

— Але чому? Навіщо тобі йти на вірну смерть за наказом цих монахів? Трясця! Якщо замислитися, біду накликали голомозі бовдури, які дозволили себе ошукати! Розвісили вуха, радо прийняли посланця, який носить таємне ім’я, намалювали цю свою мандалу, викликали Богиню... Вони відповідальні за все! Ти не мусиш відповідати за них!

— Я зроблю це, Тінахане.

— Чому? Хай тобі!..

— Так я не допущу перетворення на того, ким не бажаю бути.

Тінахан подумав, що це якийсь хитромудрий вислів про духовне просвітлення, і чекав подальших пояснень. Але збагнув, що Кейґан нічого більше не скаже, образився й вирішив обміркувати щось інше. Аж раптом почув над собою гучний шум крил.

Здивований Тінахан спершу подумав, що це повернувся Біхьон. Але в небі пролітав жук, значно менший за Нані, й без вершника. Кейґан також глянув угору й зауважив:

— Це храмовий їздовий жук.

— У храмі тримають жука?

— Так. Замок Тисячі всесвітів надсилає добірних породистих жуків у деякі важливі місця в усьому світі, щоб обмінюватися звістками. Ось один з них. Але, як бачиш, люди не здатні виплекати жука як слід. Виховали якогось недоростка, навіть вершника взяти не здатного. А монахам і байдуже. Послання доправити може, та й по всьому.

— Як він передасть повідомлення без вершника?

— Якщо повідомлення довге — пишуть листа, якщо коротке — жук передає жестами.

— Ха! То його послали в замок Тисячі всесвітів?

— Напевно. Там теж мають дізнатися про нещодавні події. Чув прислів’я: «Наґи безпорадні тільки перед доккебі»? Хочуть отримати пораду від каштеляна Бау.

— Краще б він послав сюди не пораду, а кілька сотень доккебі. Вони допомогли б тобі пробратися в Хатенґрадж і все владнати.

— Не можна просити цього в доккебі, Тінахане.

— Але ти не можеш піти сам-один!

— Якщо монахи накажуть — піду навіть сам-один.

Лекон грізно зиркнув на Кейґана. Не сумнівався, що товариш замислив самогубство. Страшно уявити людину посеред назького міста! А який зір у наґів! Та й не відомо, чи Кейґан узагалі дістанеться того Хатенґраджа.

Переконувати Тінахан ніколи не вмів і зрештою вирішив попрощатися по-доброму. Хотів і з Рюном попрощатися, та Хмара-громовиця й дуоксіни не підпустили до молитовні. Тінахан погукав, але Рюн так і не вийшов. Кейґан пояснив, що наґи зазвичай не зважають на звуки. Тож Тінахан попрощався тільки з ним і пішов собі.

Та вийти з Великого храму Хаінся без пригод йому не вдалося.

Уже біля вхідних воріт до нього кинувся великий натовп із надокучливими розпитуваннями. Тінахана розлютила така нечемність, і він настовбурчив пір’я. Та все одно вже у воротах його зупинив великий князь Ґвальхайд.

— Ви супутник Кейґана Дракара, чи не так?

Тінахан глянув униз, поміж власного відстовбурченого пір’я, і побачив князя.

— Так. Я — Тінахан. А ти — той чоловік, який бився з Кейґаном?

— Так. Ґвальхайд Ґ’юріхар. Ви зібралися піти?

— Еге ж.

— Дозвольте провести вас у долину.

Тінахан хвильку вагався. Він поважав хоробрих воїнів, а чоловік, який спокійно розмовляв з леконом попри його настовбурчене пір’я, безперечно, був сміливцем. І Тінахан кивнув.

— Як тобі завгодно.

І вони рушили вдвох донизу стежкою, між розлогих старих дерев.

Пахло лісом. Ледь відчутний запах вологої землі подобався Тінаханові. Він пригадав, що сила Богині, яка нижча за всіх, — у землі. І подумав, що саме тому лекони не зносять однієї рідини. Ця рідина завжди тече вниз, а внизу — земля. Крокуючи стежкою, укритою мереживом з тіней і сонячних плям, подорожні довго мовчали.

— Ви не могли б розповісти мені про Кейґана Дракара? — тихо спитав Ґвальхайд.

Тінахан схилив голову набік.

— А що саме тебе цікавить?

— Різне. Чи правда, що він збирається стати королем Півночі? Якщо так, то чи підходить він для цього звання? Якщо підходить, то чим саме, якщо ні — які має недоліки й чи можливо їх виправити?

— Кейґан не мріє про корону.

— Певно, сказав так, щоби втягнути мене в бійку.

— Мабуть.

Ґвальхайд помовчав ще трохи й нарешті запитав:

— Якщо я висуну його в королі, як гадаєте, усі вирішать, що я впав у старече слабоумство?

Тінахан зненацька покотився з реготу. Ґвальхайд підняв брови, чекаючи на відповідь. Тінахан, не в змозі стримати сміх, помахав рукою.

— О, ні-ні. Я сміюся не з тебе. Уявив, що може сказати Кейґан на таку пропозицію.

— І що б він сказав?

— Пробач, але він порубав би тебе на шматки, а потім промовив: «Гулянка скінчилася. Час усім додому!».

Певна річ, великий князь нічого не зрозумів. І Тінахан розповів про хворих на королівську недугу, яких вони зустріли дорогою до храму. Для Ґвальхайда все прояснилося.

— Цим бридким нікчемам я б і сам так сказав! Якби подібний пришелепуватий з’явився у краї Ґ’юріхар, я наказав би відтяти йому голову. А Кейґан належить до них?

Тінахан не уявляв, що може подумати людина про іншу людину, яка поїдає наґів. Не збирався розповідати про це, а натомість вирішив запитати у Ґвальхайда:

— Ти справді хочеш повернути короля?

— Це призначення нашої родини. Чекати на його повернення й захищати його землі.

Ґвальхайд на хвильку замовк.

— Але я, мабуть, уже втомився, — знову заговорив він і зітхнув. — Страшна суперечність: для захисту королівських земель я змушений убивати людей, які могли б стати його підданцями.

Глибоко вражений Тінахан кивнув.

— Гм. Оце-то приключка! Твоя правда. Не гірше за прокляття кітальджоських мисливців.

Великий князь невиразно посміхнувся.

— Ви вельми мудрий. Я чув, що лекони не цікавляться нічим, що не має стосунку до здійснення їхніх заповітних мрій. Невже ваша мрія — стати літописцем?

— Та куди мені. Просто Кейґан розказав.

— Он як. Ця суперечність зводить нанівець усі мої життєві досягнення. Кейґан зауважив, що я все життя примножував число вдів і сиріт. Та нести цей тягар — доля кожного воїна. А моя суперечність ще жахливіша. Я вбивав людей, які переходили Джіраркватерський хребет. Вони могли стати підданцями короля, а я залив гори їхньою кров’ю. Звісно, це моє право як великого князя. Король не може зазіхати на землі великого князя, як і підданці короля. Проте... ви ж знаєте, що я не справжній князь? Я хочу, щоб король дав оцінку моїй діяльності. Чи справді я захищав те, що колись повернеться до короля? А може, я приписав собі владу, якої король не надавав, — просто вбивав його майбутніх підданців? Хочу, поки живий, отримати відповідь. Нестерпна думка, що помру, так і не дізнавшись її.

Тінахан пройнявся співчуттям до старого чоловіка.

— Розумію твою гризоту. Та невже ніхто, крім короля, не може сказати тобі, що ти жив не марно?

— Сказати, що я жив на світі марно, теж може тільки король, Тінахане.

— А ти сам не можеш цього собі сказати?

— Я намагався. Смерть чигає на мене, а я досі намагаюся. Але хотів би встигнути побачити повернення меча Короля-героя, — з гіркотою мовив Ґвальхайд і помітив, що Тінахан чимось спантеличений.

— Меч Короля-героя? Ти вже бачив його, коли бився з Кейґаном.

— Що?!

— Меч Кейґана, що зветься Незламним, — це і є меч Короля-героя.

Ґвальхайд здивувався так, як ніколи за всі свої шістдесят років.

Послушники, які стояли на чатах біля молитовні Журавлиного танцю, ладні були розплакатися. Старий великий князь невідривно дивився на них. Його біла борода здригалася від збудження. Він був беззбройний, але в послушників жижки трусилися від самого його погляду. Їм трохи полегшало, коли позаду почулися кроки. На щастя, то йшов Кейґан.

Він проминув варту й запитав у Ґвальхайда:

— Ви хотіли мене бачити?

Ґвальхайд був готовий закричати, але помітив стан послушників і стримався. Кивнув підборіддям, щоб Кейґан відійшов із ним у спокійніше місце, і той послухався.

Біля невеликого гаю, на достатній відстані від вартових, Ґвальхайд сказав, прикипівши поглядом до руків’я Незламного, яке випиналося з-за спини Кейґана:

— Кейґане Дракаре, в вас справді меч Короля-героя? Мій важкий меч не витримав удару меча Короля-героя?

— Ви це почули від Тінахана?

— То це правда?

Кейґан стомлено кивнув. У Ґвальхайда серце мало не вискочило з грудей. Важко дихаючи, він мовив:

— Зможете довести?

— А я мушу?

— Благаю, не відповідайте запитанням на запитання! Чи можливо це довести?

Кейґан скоса глянув на великого князя й кивнув ще раз. Ґвальхайд затамував подих.

— А як доведете?

— Цей меч викував коваль Останньої кузні. Але туди пускають лише леконів. Проте у Великому храмі Хаінся зберігаються стародавні сувої, у яких можна відшукати записи про часи Короля-героя. Там зокрема сказано, що Король-герой попросив з’єднати два мечі на одному руків’ї.

— Він попросив їх з’єднати? Ось чому меч такий дивний!

— Так.

Ґвальхайд старався не виказувати збентеження. Це було схоже на правду. Таких чудернацьких мечів знічев’я не виковують. Він дивився на Незламного розширеними очима.

— Гаразд, я знайду той запис. Але спершу запитаю ще дещо. Як цей меч опинився у вас?

— Колись потрапив мені до рук. І став моїм. Приблизно так само, як Ґватель і Кенарін заволоділи землями, які нікому не належали.

— Меч Короля-героя — святиня араджитських воїнів.

— Знаю.

— А не схоже, що знаєте. Якщо володієте мечем Короля-героя, можете мати власних воїнів! Адже араджитські воїни заприсяглися служити тому, до кого перейде меч Короля-героя.

— Навіщо мені воїни?

— І ви ще питаєте?

— Напевно, це натяк на те, що я міг би стати королем. Але мене це не обходить. Того дня я заявив про бажання стати королем, щоб підбурити вас до тривалого двобою. Пробачте мені.

Ґвальхайд ледь не рвав на собі бороду.

— Нам потрібен король! Його немає так довго! Невже ви не маєте очей? Невже не маєте слуху, як ті наґи? Не бачите, скільки людей чекають на появу короля, не чуєте їхніх голосів? Король повинен повернутися. Особливо зараз, коли наґи зосередили у своїх руках дивовижну силу!

— Я знаю, чого вони прагнуть. Але королем бути не хочу.

Ґвальхайд стрільнув у Кейґана грізним поглядом і хотів був щось додати, але Кейґан його випередив:

— Нізащо.

— Про що ви?

— Не передам Незламного комусь іншому.

Ґвальхайд стиснув кулаки.

— Кейґане Дракаре! Не хочеш ставати королем сам, поступися мечем іншому! Будь розсудливим!

— Меч належить мені, і я ним розпоряджатимусь.

— Ні, він не лише твій. Цей меч належить усім, хто чекає на короля!

Кейґан не бажав продовжувати розмову. Відступив крок назад, але Ґвальхайд насідав, не давав пройти. Кейґан виставив долоню, і Ґвальхайд зупинився.

Тоді Кейґан заговорив мирно:

— Я надам право тим, хто чекає на короля.

— Яке право?

— Убити мене й заволодіти Незламним.

Ґвальхайда немов блискавка вразила. Кейґан скористався його розгубленістю й відвернувся, щоб іти геть. Повернувся спиною, і Незламний опинився перед очима великого князя у всій красі; той прикусив губу.

Кейґан кинув йому через плече кілька слів:

— Але ти навіть не намагайся, Ґвальхайде Ґ’юріхаре.

— Чому?

— Ти вже зберігаєш королівське майно. І тобі це чудово вдається. Ти зробив для короля достатньо.

Ґвальхайд відчув, як заворушилося на голові волосся. Саме ці слова старий великий князь надіявся почути від короля. І хоча Кейґан не був королем, слова ці принесли Ґвальхайду душевний спокій. Можливо, тому що сказані були тим, хто володів Незламним. Поки Ґвальхайд намагався зібрати докупи думки, щоб відповісти, Кейґан уже підходив до молитовні Журавлиного танцю.

Великий князь провів його поглядом і відвернувся.

Збудження не вляглося, безлад почуттів давався взнаки. Ґвальхайд відчув, що навіть хода в нього змінилася, і розгубився ще дужче. Заглиблений у тяжкі думи, рушив схилом донизу.

Невдовзі хтось вийшов з гаю, біля якого відбувалася розмова.

Чоловік з кмітливим обличчям поспішив услід за великим князем, обмірковуючи підслухане. А потім переповів батькові й старшому братові. Балькенейський головний вождь Конедо перелякався.

— Меч Короля-героя! Неймовірно!

Токарі Вільфар тихо мовив:

— Так, батьку. А ще вони казали, що докази стосовно меча можна знайти в храмових літописах.

Очі Ґрума Вільфара, старшого брата Токарі, засяяли.

— Певно, цей меч дуже дорогий? — спитав він і миттю спіймав сердиті погляди батька й брата.

Токарі сумно зітхнув. Але Конедо був менше розчарований. Похвалив себе за рішення послати одного з синів на навчання до Великого храму.

— Поясни братові.

— Добре, батьку. У давнину араджитські воїни заприсяглися, що вірно служитимуть тому, до кого перейде меч Короля-героя. Коли меч зник, араджитські воїни втратили хоробрість і розбрелися по всіх усюдах, збираючи недолугі ватаги з селян. А власник меча Короля-героя має право скликати воїнів знову.

— Он як. Але то лише пустий звук, лише назва. Хай навіть і назвуть когось араджитським воїном, він не перетвориться на справного вояка, такого, як араджити в давнину.

— Ти глянь хоча б на великого князя Ґвальхай-да! Не всі хворі на королівську недугу прагнуть стати королями. А скільки людей ходить за цими хворими! Тих, хто хоче стати королівським воїном, тобто підданцем, значно більше, ніж охочих стати королем. Що станеться, якщо власник меча нарече їх араджитськими воїнами? Джукведо Сармак завдяки розуму та відвазі скликав безліч прихильників. Адже багато людей чекають на короля. Що було б, якби Джукведо Сармак отримав право наректи своїх слуг араджитськими воїнами?

Ґрум Вільфар тільки тепер зрозумів, до чого веде брат. Його очі засяяли іншим вогнем. Конедо переконався, що старший син знає те саме, що й менший, і сказав:

— Мусимо здобути цей меч. Коли дійде до справи, він знадобиться вам.

— Тільки от як його викрасти? Він постійно в молитовні Журавлиного танцю. І той, хто ним володіє, — незрівнянний майстер, здатний заввиграшки перемогти самого Ґвальхайда Ґ’юріхара! — проскиглив Ґрум.

Конедо похитав головою.

— Ми виманимо його з молитовні.

Тієї ночі один з балькенейських вояків непомітно вислизнув з храму. Щоб рухатися якнайтихіше, навіть обмотав копита коня соломою.

Коли балькенеєць виїжджав з храму, Кейґан побачив, що Рюн виходить з молитовні.

Рюн стояв на подвір’ї сам не свій, з настовбурченою від бурхливих переживань лускою. Помітивши Кейґана на протилежному боці, посунув до нього. Дуоксіни міцно спали, а Хмара-громовиця на мить підвів голову, але не загарчав. Кейґан, який лежав на циновці, підвівся, коли наблизився Рюн. А той ніяково мовив:

— Чому ти спиш надворі?

— Зараз літо, мені добре на свіжому повітрі.

— Ти охороняєш мене? Тут Хмара-громовиця й дуоксіни, а ще Асхваріталь.

Рюн раптом збагнув, що Асхваріталя немає поряд. Глянув на дах і побачив, що драконеня розслабилося й спить там черевцем догори. Кейґан тихо сказав:

— Не найсумлінніший охоронець.

Рюн усміхнувся й сів біля Кейґана на циновку, потім сторожко зняв хутро чорнолева, довірившись зауваженню про літо. Та літня ніч у горах була недостатньо тепла для наґа. Він знову натягнув на себе хутро.

— Чому ти так зненацька кинувся до молитовні, Рюне?

— Хотів дещо випробувати.

— Що ти там робив?

— Намагався розбудити сестру...

— За допомогою сили Богині?

Рюн злякано обернувся до Кейґана. Той сидів, спершись руками на циновку, і милувався нічним небом.

— Ти теж маєш ім’я, дароване Богинею.

— І давно ти здогадався?

— Коли Богиню ув’язнили.

— А я тільки сьогодні вдень. Та й навіть не сам, а Мертвоспад мені підказав.

— Он як. Але з твого вигляду бачу, що успіху ти не досяг.

— Не розумію, як це робиться. Знаю, що можу позичити силу Богині, але нічого не виходить. Ніби забиваю цвяхи серпом, а колосся зрізую молотом.

— Отже, ти не навчився користуватися силою.

— Не навчився. Але вдалося дізнатися, що свідомість Само жива. І мені це не здалося. Я цілком упевнений. Тільки не зміг передати їй мислевислів, бо навіть не знаю, як повідомити, що я поряд. Що мені робити?

— Я не божество, Рюне.

Наґ зітхнув.

— Усе думаю, що даремно перервав навчання у Вежі сердець. Можливо, я зараз знав би, як поводитися з силою Богині.

— Дзютаґі та Ореноль могли б тобі щось порадити. Піди, спитай у них.

— Але зараз ніч, вони сплять.

— Ні.

— Як це? Чому?

— Засідання в залі Тлумачення законів віри затягнулося. І старший наставник не може вийти звідти. Ореноль теж там, підтримує свого вчителя.

— А чому засідають так довго? Адже мета зібрання — виправдати наставника.

— Його вже виправдали. Йому пробачили. Тепер обговорюють, як діяти далі. Та от монахи майже нічого не відають про наґів. Раніше вони отримували з Хатенґраджа зміїні повідомлення, а тепер довіра до глечика втрачена. Глечик виявився знаряддям обману.

— Але глечик доставив сюди Юсбі, чи не так?

Кейґан зиркнув на Рюна. Той вів далі:

— Нам сказали, що глечик приніс наґ. І я знаю, що до мене й Само ніхто з наґів не перетинав Кордон. Лише мій батько.

— І ти запідозрив, що твій батько був учасником змови?

— Не віриться. Він загинув одинадцять років тому. Значить, глечик потрапив до храму ще раніше.

— Юсбі приніс глечик зі зміями, щоб налагодити зв’язок між наґами та монахами. Він умів захоплювати свідомість.

— Отже, Само успадкувала це вміння від нього!

Кейґан завовтузився. Рюн пильно стежив за ним.

— Так. Вона теж його дитя, — упевнено мовив Рюн.

— Не учениця, а дочка?

— Ну чому ж, учениця теж.

— Ви обоє... Так?

— Так, ми його діти.

— Он як.

Невдовзі Кейґан повторив:

— Он як.

— Тепер ти розумієш, що значиш для мене?

Кейґан зазирнув Рюну в очі. Наґ злякався, що цей погляд висмокче з нього всю душу, і відвернувся в бік молитовні.

— Крім сестри, тільки ти знав Юсбі особисто. Але вона лежить непритомна. Значить, ніхто більше не пам’ятає його, тільки ти. Тому благаю, розкажи про нього. Який зв’язок був між вами? Я чув, як ти назвав Юсбі батьком!

— Коли?

— На платній дорозі, коли я розповів тобі про його смерть. Ти потім вийшов під зливу й вигукував у темне небо, що обов’язково за нього помстишся. Звісно, я розумію, що наґ не може бути батьком людини. Тож він був тобі замість батька. Але чому ти так до нього ставився?

— Юсбі був моїм останнім батьком.

— Що?

Кейґан підтягнув до грудей коліно, поставив на нього лікоть і підпер підборіддя долонею. Скоса поглядаючи на Хмару-громовицю, сказав:

— Я мав померти вже давно. Моє життя — звір, який наставив на мене страшні пазурі, щоб схопити й зжерти. Утечам і гонитвам немає кінця. Уже кілька разів цей звір мене мало не зжер. Але щоразу, коли я опинявся на порозі смерті, знаходився рятівник. Двічі це були жінки, а в решті випадків — чоловіки. І цих чоловіків я вважаю своїми батьками. Юсбі — мій останній рятівник, останній батько.

— Юсбі врятував тебе від смерті?

— Так, відрубав собі ліву руку, щоб нагодувати мене.

Луска Рюна настовбурчилася. Ніяк не міг звикнути до цієї подробиці. Наґ довго мовчав.

— А дві жінки — вони для тебе як матері?

— Одна з них справді народила мене.

— А друга?

— Це моя дружина, яку зжерли наґи.

До цього теж неможливо було звикнути. Тож Рюн знову замовк. Боявся розпитувати далі.

Наґ і людський чоловік мовчки милувалися нічним небом.

Хатенґраджем ширилася дивна чутка.

Вона приголомшувала й водночас здавалася сміховинною. Але істина в тому, що велика брехня перестає бути брехнею. І наґів ця істина теж стосується. Неймовірна, дивовижна чутка приваблювала їх своєю незвичайністю. Ніхто не міг уявити, що таке може мислемовити наґ сповна розуму. Якщо таке говорять, значить, це правда. Які можуть бути сумніви?

Тому, коли хранитель Ґалотек зі скорботним виразом оголосив, що безбожники викрали Богиню, мешканці Хатенґраджа не усміхнулися, а мис-лескрикнули від жаху.

Віас Макероу здивовано спостерігала за Ґалотеком: той ніби заворожив довірливих наґинь, які зібралися на площі, щоб дізнатися, чи правдива ця дивна чутка, і поливав безбожників страшними прокльонами. А наґині повірили в неймовірне. Віас ледве стримувала сміх.

— Так і є! Дуоксіни теж стали жертвами такої мерзенної змови! Кілька тисяч років тому плем’я дуоксінів процвітало під опікою свого Бога, а безбожники позаздрили їм і Бога викрали. Мабуть, не треба пояснювати, які наслідки мав для дуоксінів цей жорстокий злочин, від самої думки про який луска стає сторч. Не хочу й мислемовити про це! Адже таке лихо може спіткати й нас! Подивіться!

Ґалотек рвучким рухом указав на небо, поворушив рукою, і звідти несподівано вдарила злива. Проте краплі не падали на голови наґинь, а немов розчинялися в повітрі. Нечуване диво ошелешило всіх.

— Моліться й дякуйте! Це — сила нашої Богині, яка не залишає слідів. І сумуйте! Я, жених Богині, можу користуватися її силою. Знаєте, чому так сталося? Тому що володарку сили викрали безбожники! Сила втратила володарку і підкорилася її жениху.

Почувся гул пройнятих жахом мислевисловів. Ґалотек спинив дощ.

— Можливо, думаєте, що я радію? Що мене тішить і п’янить володіння силою? Ні, аж ніяк. Я наляканий. Такий наляканий, що задихаюся. Адже неможливо навіть припустити, що з нами тепер буде. Невже ми невдовзі станемо такими, як дуоксіни, яких навіть описувати важко?

Натовп захлинувся жахом. Віас вирішила підіграти Ґалотеку й водночас нагадати йому про себе. Послала йому гострий мислевислів:

— Дозвольте запитати, хранителю Ґалотеку!

Ґалотек насторожився, розпізнавши мисле-мовлення Віас. Постарався не виказати настороженості, бо її могли відчути наґині, і швидко опанував себе.

— Будь ласка, запитуйте, пані Макероу.

— Ми мусимо звільнити нашу Богиню з брудних лап безбожників, чи не так?

— Звісно, пані. Ви — шанована всіма вчена, ви маєте рацію.

— Тоді поясніть, чому ви скористалися божественною силою, щоб викрасти наших шанованих очільниць родин. Чи має це стосунок до визволення Богині?

Ґалотеку кортіло засміятися. Віас, без сумніву, прагнула йому допомогти. Вони ще не досягли остаточної домовленості, а Віас уже так винахідливо підтримала його, що Ґалотек вирішив пристати на її пропозицію про співпрацю.

— Ви вельми точно здогадалися. На це є дві причини. Але зараз вони поєдналися. Я поясню. Перші викрадення очільниць родин — справа рук кількох нетерплячих хранителів. Їх переповнював страх, і їм кортіло якнайшвидше викликати до Вежі сердець очільниць родин, щоб обговорити з ними, як діяти в цих страшних обставинах. Страх затьмарив їм розум, і вони скористалися божественною силою, щоб доправити поважних наґинь до Вежі. Через страх і відчай бідолахи забули про чемність.

В іншому племені такої поведінки правителеві не пробачили б. Але Ґалотек навмисно підкреслив перед наґинями, що чоловіки незрілі та схильні до помилок і що їм необхідні жіночі поради. І слухачки були задоволені. Особливе враження на них справило те, що хранитель визнав чоловічу слабкість після того, як власноруч учинив диво.

— А трохи згодом ми збагнули, що цей загалом неприйнятний крок був необхідний. Адже нам... доведеться перейти Кордон!

Мислевислів Ґалотека ніби розчавив усіх на площі. Деякі наґині рішуче замотали головами. Ґалотек чекав, поки вляжеться хвиля здивування. Натовп вибухнув мислевисловами, сповненими недовіри, підозріливості й безлічі запитань. Ґалотеку саме це й було потрібно. Він не забарився заявити:

— Так! Мусимо поновити Велике завоювання. Адже неможливо врятувати Богиню, не перетинаючи Кордону!

Заперечення вмить стихли. Під здивованими поглядами наґинь Ґалотек урочисто мислемовив:

— Точно не відомо, де утримують нашу Богиню. Мабуть, нам доведеться перейти вбивчі льодовики, здолати неприступні гори, укриті вічними снігами!

Наґині в натовпі відчули холод від самої згадки про лід і сніг.

— Ми знайдемо Богиню. Якщо знадобиться, обнишпоримо кожен клаптик північних земель. Інакше нас спіткає доля дуоксінів! Тому нам потрібні очільниці родин. Без них у нас нічого не вийде. Усі знають, що ці наґині наймудріші, найсильніші духом. Але в нас заведено, що очільниці керують родинними справами, а для ухвалення рішень, які стосуються всього суспільства, скликають Зібрання родин. І зараз назріла необхідність визначити майбутнє цілого суспільства. Очільниці саме зібралися разом. Ми не можемо марнувати час! Пані Макероу, то що мислемовите? Як нам бути з очільницями родин?

— Краще скористатися становищем, яке склалося. Якщо очільниці зібралися в одному місці, хай навіть і ціною викрадення, потрібно виробити новий спосіб ухвалення рішень — швидший і простіший, ніж Зібрання родин.

— Ми теж так уважаємо. Зараз очільниці обмірковують, як нам згуртувати мешканців усіх назьких міст. Вони погодилися з нашим наміром вирушити на Північ. І нещодавно ми дозволили відвідувати їх.

Ґалотек не додав, що відвідувачок у Вежі так і не дочекалися. У цьому не було сенсу. Проте натовп, здається, здогадався, про що саме Ґалотек недоговорює. Усі засоромилися, а він по-своєму їх утішив:

— У давнину наші предки почали Велике завоювання, щоб розширити ліс. Щоб поліпшити життя наґів. А нині ми продовжимо їхню справу заради звільнення Богині! Заради нашого виживання!

Ґалотек був задоволений собою. Із натовпу наґинь вивергнувся могутній потік мислевисловів: вони висловлювали готовність до порятунку Богині.

Після несподіваного дощу, викликаного Ґалотеком, щоб справити враження на натовп, небо над Хатенґраджем знову захмарилося. Це постаралися хранителі. Вони сказали наґиням усе, що хотіли, і готувалися викликати «природний» дощ, який спонукав би слухачок розійтися по домівках. І натовп почав розходитися. Ґалотек з усмішкою визирнув у вікно.

— Як вдало все пройшло!

Пихата життєрадісність Ґалотека викликала у Віас гірке відчуття.

— Справді вдало. Нічого не скажеш. Це ви на ходу все вигадали?

— Так. І Джукведо просто лютував.

— Хто це?

— Одна з душ, які мешкають усередині мене. Мій мучитель. Він був вельми прославленим воєводою на Півночі. Я вважав, що достатньо переконати тільки голів родин, і зізнався йому в цьому. А він сказав, що в хробака розуму більше, ніж у мене!

Віас була наґинею і не зрозуміла, що саме так не сподобалося Джукведо. Ґалотек пояснив їй:

— Якщо замислитися, у нас, наґів, життя влаштоване доволі просто. Жінки прив’язані до родин і беззаперечно виконують накази очільниць. Чоловіки живуть кожен сам по собі. Очільниці цікавляться лише тим, що відбувається в їхніх родинах, а до зовнішнього світу їм геть байдуже. Ми звикли до такого порядку, тому вважали, що переконаємо очільниць родин — і всі наґи підуть за нами.

— Я теж так думала.

— Але це помилкове судження. Спільниці родин — найбільша перепона для згуртування наґів. Кожна з очільниць досі була в своїй родині єдиною правителькою. І вони не звикли комусь коритися, їм важко визнати, що над ними може бути хтось старший. Їм не потрібно йти на таку жертву заради захоплення світу, про яке вони не мріяли.

Віас зрозуміла. А Ґалотек посміявся подумки й мислемовив далі:

— Неможливо бігти, коли на шляху стоїть найстрашніша перепона. Це ж очевидно. Тому Джукведо сказав мені просто зібрати очільниць і забути про них.

— Сказав? А, забула. Він же людина.

— Так. Джукведо порадив тримати очільниць родин в ув’язненні й більше не думати про них, а натомість зайнятися розгубленими наґинями, які втратили керівниць. Він підказав мені, що найліпшим засобом переконання є велика брехня, адже правда народові не цікава. І ми вирішили послухати Джукведо, хоча й не без сумнівів. Але його поради дали плоди, на які я навіть не сподівався!

Віас гірко мислемовила:

— Отже, очільниць більше ніхто не побачить?

— Так. Ти не зможеш зустрітися з Дусеною Макероу.

Віас здригнулася й глянула на Ґалотека. Він м’яко мислевідповів:

— Тих, які не сперечатимуться з нашим задумом, ми відпустимо. Але Дусену Макероу відпускати не будемо.

Віас здогадалася, чому Ґалотек так вирішив. Це означало, що він віддає управління родиною Макероу їй.

— Що я можу зробити для нашої очільниці, яка залишиться в ув’язненні?

— Допоможіть нам.

— Ви берете мене в очільниці?

Ґалотек прохолодно всміхнувся.

— Віас, ви знаєте, чому я дав вам слово там, на площі?

— Тому що зрозуміли: я хочу вам допомогти.

— Це одна з причин. А ще тому, що я був готовий закип’ятити воду, яка міститься у вашому тілі, якби ви почали мислемовити щось небезпечне.

Луска Віас настовбурчилася.

— Ви не наважилися б на вбивство на очах цілого міста.

— О ні, наважився б. Ну, довелося б щось вигадати. Це не складно. Мислемовив би, що ви перетворюєтеся на дуоксіна. Усі повірили б, що це наслідки втрати Богині. Гарна вийшла б вистава.

Віас відібрало мову. Вона дивилася в обличчя Ґалотека, а в її душі вирували відчуття приниження й страх. Ґалотек поблажливо мислемовив:

— Можете вважати себе нашою очільницею, якщо вам це до вподоби. Але поки не тіште себе надією на те, що я про вас такої самої думки.

Віас важко було примиритися з цією заявою. Вона не почувалася вдячною за таку «щедрість». А Ґалотек насолоджувався її обуренням. Він спокійно додав:

— А тепер нарешті повідомлю, навіщо викликав вас. Доручаю вам скласти доповідь про можливі способи обмеження виробництва содраку та знайти заповіт Каріндоль.

— Який ще заповіт?

— Ми дізналися, що ваша сестра склала заповіт, у якому докладно розписала, як відбувається знищення сердець. Ми не впевнені, що він насправді існує... Може, вона просто погрожувала. Гадаю, навіть у разі оприлюднення він не створить нам особливих труднощів. Але все-таки буде краще, щоб заповіт потрапив до нас. Знайдіть його!

— Ви розмовляєте зі мною, як зі служницею!

— Я надаю вам можливість.

— Можливість?

Ґалотек прибрав усмішку з вуст і пронизав Віас лютим поглядом.

— Можливість спокутувати гріх.

Віас згадала про Ювекса, хранителя книг. Але Ґалотек, помітивши його образ у свідомості Віас, заперечив:

— Ні. Я про Хваріта Макероу. Через те, що ви накоїли, ми нині маємо нездоланного ворога, здатного користуватися божественною силою, як і ми!

— Рюн Фей?

— Атож! Він носить ім’я, дароване Богинею. І він не вийняв серце. Ми не можемо знищити його.

Віас зметикувала: якби на Північ вирушив Хваріт, хранителі вже знищили б його серце. Ґалотек із сумом мислемовив:

— Сподіватимемося, що Само Фей виконає свій священний обов’язок і стратить його. Проте якщо їй це не вдасться, Рюн може нам добряче нашкодити.

У неба викрали право творити погоду на Півдні, але на Півночі його право було недоторкане. Стояло літо, і небо, вірне своєму звичаю, накрило землю страшною спекою. Сонячні промені, як нещадне прокляття, палили черепичні дахи, стріхи, стовпи й огорожі гірського храму. Розжарене повітря струмувало на подвір’ї молитовні Журавлиного танцю пекучими потоками. Спека дратувала Хмару-громовицю, і він примоститися в затінку під стіною молитовні. Змучені дуоксіни, які волали на всі голоси, теж шукали затінку. Та лихо було в тім, що інша достатньо велика тінь лежала там, де постелив свою циновку Кейґан. Дуоксіни, вагаючись, наближалися до нього, а він їх зустрічав цілковитою байдужістю. Дуоксіни заспокоїлися й повсідалися біля нього. Один з них стражденно застогнав, і в тому звукові бриніла ненависть до цілого світу; бідолаха викопав ямку й припав черевом до прохолодної вологої землі. Товариші заходилися наслідувати його приклад. Вони робили заглибини в землі й тулилися тією частиною тіла, якою могли. Не всі дуоксіни мали частини тіла, придатні для копання, але кожен силкувався хоч якось пристосуватися до нагальної потреби. Вони незграбно довбали землю — хто гострими пазурами, хто рогами, хто чим узагалі міг — розкидаючи навсібіч грудочки землі. А Кейґан лише позіхав.

Коли дуоксіни влаштувалися й трохи вгамувалися, Кейґан мовчки підвівся й пішов до джерельця, в інший куток подвір’я. Дуоксіни провели його напівсонними поглядами. Кейґан змочив водою свій плащ, приніс його назад до циновки, сів і накрився з головою. Дуоксіни сердито щось забелькотіли та й собі метнулися до джерельця. Набрали води в долоні й роти, щоб полити свої ямки. Усі повлягалися в мокру землю й тепер здавалися щасливими. Хмара-громовиця спостерігав за всім цим з-під стіни, де лежав з висолопленим язиком. Не наважувався вийти з тіні ані на мить і лише презирливо дивився на розжарене подвір’я. Зрештою, хекаючи, перевернувся на спину.

Гості, які прибули до Великого храму Хаінся зі значно холодніших країв, з лементом кинулися до гірської річки, полягали у воду й замислилися, чи, бува, природа не створила людину водною істотою. Гості зі спекотних країв не відчували такого самого блаженства, бо хоч і були загартовані гарячим повітрям, не могли здолати тугу за прохолодним кокосовим і банановим вином. Добросерді монахи поділилися з ними храмовими запасами, за що отримали щиру вдячність. Гості гризли скибочки кавунів і динь, малюючи в уяві милі серцю рідні місця. Навіжені цикади надривно скрекотіли, перегрітий вітер метався, мов божевільний.

Така літня днина видалася в храмі. По обіді здавалося, що все навколо розплавилося.

Зненацька серед розплавленого світу з’явився чоловік.

Його одяг і хустка, яка закривала обличчя, були заплямовані кров’ю. На обличчі зяяла велика рана. Хитаючись, закривавлений мандрівник увійшов у храмові ворота. Ледь притомні від спеки монахи й гості спершу не могли визначити, чи, бува, не примара перед ними. Та за хвильку перелякано кинулися до пораненого. Він повідомив, що прибув з Балькене. Новину передали Конедо Вільфару, і він разом зі своїм загоном поспішив до посланця. Схопившись за руку Конедо, закривавлений чоловік мовив, ледь відсапавшись:

— Головний вождю! Вождь Пакасі підняв повстання.

— Повстання?!

— Так, мій пане. Щойно ви від’їхали, вождь Пакасі заявив своє право на володіння короною з оленячих рогів!

Правителі закивали. Балькенейські розбійники славилися своєю «справедливістю». Крали навіть один в одного. Конедо Вільфар прошипів крізь зуби:

— А що з моєю сім’єю?

— Когось убили, комусь удалося втекти. Я й сам насилу врятувався. Вождь Пакасі оголосив баль-кенейцям, що ви, головний вождю, украли корону з оленячих рогів і втекли з нею до Великого храму Хаінся.

Конедо скочив на рівні ноги, вивергаючи лайку. Він гукнув найближчому монаху:

— Я негайно вирушаю додому!

— Воля ваша. А ми подбаємо про...

— Ні! Я забираю його.

— Як? У такому стані?

— Він мусить мені все розповісти. Зміг дістатися сюди — зможе й повернутися! Ну ж бо, підведися!

Поранений напрочуд спритно підвівся. Балькенейська витривалість справила враження на гостей храму. Конедо, підтримуючи посланця, квапливо повів його геть. Токарі Вільфар, виконуючи батьків наказ, збирав речі, проклинаючи зрадників, через яких довелося перервати навчання. Невдовзі в храмі не залишилося жодного балькенейця.

Гарячкове відбуття балькенейців збаламутило храм, занурений спекою у в’язку дрімоту. Правителі заспокоювали себе тим, що залишили володіння без нагляду не так уже й давно. Усі якнайшвидше примчали до храму, дізнавшись цікаву новину, але розумно подбали про те, щоб передати домашні справи гідним довіри людям. Тому досі були спокійні, не побоювалися, що їхні підлеглі знахабніють, як балькенейці, у яких беззаконня в крові. Та тепер у їхніх душах оселилася тривога. А ще вони засумували на рідними краями. Звісно, тривога переважувала той сум.

Коли день добіг кінця і від нього залишилися тільки уривки тривоги та задушлива спека, старший наставник Дзютаґі вийшов із зали Тлумачення законів віри.

Засідання надто затягнулося, і виснажений вигляд старшого наставника вельми засмутив Ореноля. Він хутко приготував для Дзютаґі постіль, приніс їжу й заходився мало не силоміць годувати свого вчителя з ложечки. Той, ковтаючи зовсім потроху, сказав:

— Мені оголосили усну догану.

— Як я і думав.

— Але я не очікував, що захисник законів віри вимагатиме мого вигнання.

Рука Ореноля, який саме наливав води в кухоль, здригнулася, і вода розлилася. Витираючи рушником калюжу на столі, Ореноль ніяково дивився на наставника. Той насилу виринув з глибоких роздумів і мовив:

— Мені пощастило, що ти не лекон.

— Вигнання... Як можна взагалі таке казати? Вигнати найшанованішого наставника!

— Підозрюю, що це підлаштував Лашарін. Він здатний на рішучі дії.

— Гадаєте... настоятель прагне вас позбутися... через заздрощі?

— Ой доле моя, доле! Юначе, не верзи дурниць! Настоятель теж чудово розумів, що засідання завершиться винесенням усної догани. Погрожуючи вигнанням із храму, він залякував не мене, а інших монахів.

— Інших?

— Лашарін хотів посилити їхню пильність. Щоб усі збагнули, яка небезпечна зараз мить. Існування храму та нашої братії під загрозою! І я підтримую Лашаріна. Ми стоїмо на краю прірви.

Ореноль визнав слушність цього міркування.

— Я зрозумів, преподобний. Чи знаєте ви, як можна по-мудрому уникнути падіння у прірву?

— Вихід є. Перш за все потрібно розбудити Само Фей.

— До чого це нам?

— Вона вміє захоплювати свідомість. Мусимо передати послання наґам, а без неї не впораємося. Як її стан зараз?

— Кейґан казав, що Рюн намагається привести її до тями, користуючись силою Богині.

Цього разу спантеличився Дзютаґі.

— І йому вдається... опанувати силу?

— Так. І це доводить припущення Кейґана, що хранителі здатні позичати силу Богині.

— То які в Рюна успіхи?

— Поки що жодних. Він упевнився, що має доступ до сили, проте поки не навчився її застосовувати. Дістався до свідомості Само, але поки не зміг поспілкуватися. Навіть у мене питав поради. Та я ж не божество! Як я можу навчити його користуватися цією силою?

Старший наставник насупився.

— Твоя правда, без поради божества тут не обійтися.

— Я ось подумав: якщо Рюн не здатний впоратися з божественною силою, певно, і хранителі на Півдні не можуть так просто нею заволодіти?

— Мабуть, ти помиляєшся. Хранителі добре знають свою Богиню. А Рюн не закінчив навчання, чи ти забув? До того ж перед Рюном стоїть вельми непросте завдання. Недаремно кажуть, що сколихнути небо й землю легше, ніж чужу волю.

Ореноль зрозумів, про що йдеться. А Дзютаґі нарешті наздогнало відчуття голоду, і він накинувся на їжу.

— Потрібно вірити, що Само почує звертання брата й прокинеться. А нам поки є чим займатися.

— Про що ви?

— Знайти спосіб переселити Богиню, яка не залишає слідів, в інше втілення.

Від цих слів у Ореноля холодок пробіг спиною.

— Ви... ви хочете сказати, що... хтось має піти до Хатенґраджа й врятувати ув’язнене втілення? Хіба це можливо?

— Я такого не казав, Оренолю. Казав лише, що шукаю спосіб переселити Богиню.

— Але як інакше це можна зробити?

Дзютаґі спохмурнів.

— Мушу зізнатися, іншого способу я поки не вигадав. Але я не здамся.

Ореноль відвернувся, щоб не виказати зневіри.

— А ще ми мусимо повернути короля.

— Коро...

— Так-так! І встигнути раніше, ніж наґи відновлять Велике завоювання. Щоб згуртувати Північ під владою короля. Інакше нам забракне сміливості протистояти наґам.

Ореноль утягнув голову в плечі й мовив:

— Але він не бажає бути королем.

Старший наставник важко застогнав:

— У такий складний час він не може відмовитися!

— Преподобний, пробачте мені ці слова, але... Це нам усе здається жахливим. А він живе на світі неймовірно довго, і для нього це лише спогади про далеке минуле, які раптом ожили.

Дзютаґі не розсердився. З гіркою усмішкою сказав:

— Хочеш сказати, що ми як ті малюки, що у відчаї кричать: «Ніколи такого не бачили!»?

— Так, це, мабуть, доречне порівняння. І нас випередили. Ми не перші попросимо його стати королем перед лицем нинішньої загрози.

— Ти правий. Та ми змушені просити. Як усі прохачі до нас.

Дзютаґі виструнчився, ніби зібрався йти просити вже цієї ж миті. Але Ореноль запропонував йому лягти поспати. І неабияк доречно. Адже Дзютаґі, стомлений напруженим нічним засіданням і тривогою через те, що чекало на них усіх, ледь не заснув під час розмови. Він улігся під ковдру, приготовану Оренолем, і провалився в сон.

Тінаханові не спалося.

Спати він улаштувався на гірському схилі, де невтомно гуляли люті вітри, та густе пір’я цілком замінювало теплу ковдру. Отже, безсоння спричинив зовсім не холод. Він недостатньо находився вдень. Навіть з людського погляду Тінахан пройшов замало. Не похід, а прогулянка. Не розтрачена сила вовтузилася в його тілі й не підпускала сон. Тінахан клацнув дзьобом і витріщився в небо. З хмар раз у раз визирав місяць.

Лекон пригадав, яким величезним здавався місяць на Півдні, в спекотному Кіборені, й мимоволі гигикнув. У тому лісі він пережив незвичайний досвід. Галасувати й сповільнюватися, коли за тобою женуться? Не турбуватися про сліди на землі, але не наступати на каміння? Такого довіку не забудеш. Так, він провів кілька божевільних місяців, коли доводилося діяти всупереч здоровому глузду.

Чи повториться в його житті щось подібне?

Тінахан відповів сам собі: ні.

У пам’яті спливли спогади про блукання в піраміді. Як він ішов з товаришами заплутаними проходами, де пітьму розсіював доккебінський вогонь, як відбивав напади мерзенних дуоксінів. Згадав і Короля-звитяжця та його провидця, загиблого у вогні. Згадав і події з Джиґрімом Джаборо — цікаві й моторошні водночас. Згадав обличчя всіх, хто там був.

Тінахан залюбки перебирав спогади. Але в голові крутилася також і настанова Кейґана: «Коли гулянка закінчилася, час повертатися додому».

Та лекон досі не мав своєї домівки. Хижка, у якій він мешкав на горі Байсо, була тимчасовим притулком на час полювання на небоплава. Його дім стоятиме на спині небесного велетня. Змальовуючи в уяві ще незбудований будинок і поки що незнайдених дружин, він упевнено, без сумнівів, дивився в майбутнє.

Але думки про майбутнє викликали й роздуми про те, що буде з Кейґаном. Неприємно було уявляти майбутнє Наґожера, коли той знову опиниться в Кіборені сам-один. Щоб прогнати прикру думку, Тінахан роззирнувся.

І раптом примружився.

На виднокраї з’явилася цятка. Тінахан лежачи намагався її роздивитися. З напрямку руху цятки здогадався, що невдовзі щось пролетить просто над ним. Тінахан не зводив погляду з небес і зробив певне припущення, хоча досі не роздивився того, що летіло в серпанку з місячного сяйва. Навіть видатний леконячий зір, якому люди й доккебі могли тільки позаздрити, не допоміг йому. Він був певний лише одного: це не небоплав. Тому Тінахан спокійно лежав собі й далі, повернувшись до думок про Кейґана: «Невже він і справді сам піде до наґів?».

Тінахану це було не до душі. Він сподівався, що совість не дозволить монахам послати Кейґана на вірну смерть. Але як їм тоді здолати наґів із захопленою ними божественною силою? Голова в Тіна-хана просто розривалася від цих думок.

Коли він зрештою перервав тяжкі роздуми й знову глянув у небо, летюча цятка вже значно побільшала. Тінахан упізнав їздового жука й припустив, що він летить із відповіддю від замку Тисячі всесвітів, адже жук прямував до храму. І лекон стулив повіки.

Проте за мить розплющив очі.

На спині в жука сидів вершник! Місяць саме визирнув з-за хмар і добре освітив його. Доккебі! Хто ж іще? Найімовірніше було, що на жукові летить саме доккебі. Але щось не давало Тінахану спокою.

Він придивився й упізнав Нані та Біхьона.

Підскочив і протер очі. Так, ці жук і доккебі йому знайомі. Тінахан радісно помахав їм, та, як на лихо, місяць сховався й схил гори поглинула темрява. Гукати було марно, бо дзижчання крил перекривало будь-які звуки.

Тінахан зібрався був закукурікати, але подумав, що кликати Біхьона не потрібно. Певно, той летить передати відповідь каштеляна Бау Морідоля. Справа вельми нагальна. Поки Тінахан тупцював на місці, Біхьон і Нані промчали над ним і почали стрімко віддалятися. Скидалося на те, що Біхьон дуже поспішав переказати монахам пораду каштеляна. Коли жук зник за горою, трохи розчарований Тінахан улігся знову.

Спис, прихилений до дерева, затремтів від пориву вітру.

І Тінахан підскочив наче вжалений.

— Та щоб йому! Е-ех!

Підхопив наплічник і спис, підстрибнув і побіг туди, звідки нещодавно прийшов. З таким завзяттям відштовхнувся від брили, на якій стояв, що вона втратила тисячолітню рівновагу й покотилася в прірву. А Тінахан помчав схилом угору. Швидкість, з якою миготіли скелі та гірські вершини, його дуже тішила.

— Чарівник повернувся! Гулянка ще не скінчилася! — заволав він так, що мало не порвав дзьоба.

Північним схилом гори Парим просувалися дивні постаті, які, здавалося, просочилися з пітьми гірської ночі.

Вони рухалися швидко, пригнувшись. Хмари кровожерливих комарів напосідали на них, але жоден не видавав ані звуку. Якби хтось побачив їх, миттю виснував би, що це скрадаються наґи. Але то були люди.

Ватага виявила надзвичайну стійкість. Неподалік від вершини гори Парим люди перейшли на південний схил, зупинилися на деякий час і подивилися вниз.

Перед ними відкрився краєвид на безладно розташовані численні будівлі Великого храму Хаінся.

Храм спочивав, огорнутий тишею і місячним світлом. Лише в кількох вікнах блимали вогники. Була глибока ніч, більшість монахів спали. Прибульці зібралися в купку, про щось жваво пошепотілися й почали спуск. Тут, на південному схилі, вони рухалися ще тихіше й обережніше. Найупертіші комарі, уже не надто численні, переслідували їх і тут, не бажаючи переривати кривавої трапези. Але інші комахи переставали скрекотіти й шурхотіти, коли люди наближалися.

Знайти стежку між крутих скель і великих брил було нелегко. Ватага вступила до храмових володінь. Усі вийняли зброю з піхов. Клинки були притрушені попелом, щоб не давали відблисків; кожен робив повільні, безгучні кроки. Але вся ця обачність виявилася марною. На черговому повороті стежки вони зіткнулися з послушником.

На мить запала тривожна мовчанка.

Послушник оглянув непроханих гостей: їх було приблизно десятеро, обличчя у всіх прикриті хустками. Вигляд вони мали радше кумедний, ніж страшний. Особливо розсмішило послушника те, що вони всі ніби скам’яніли. Він замислився, у яку саме халепу вскочив і як можна собі зарадити.

Послушник зітхнув і вигукнув:

— Ви що, зовсім зелені?

Люди із закритими обличчями почали виходити із зціпеніння, але знітилися від гнівного вигуку. А послушник посміхнувся і мовив:

— Бачу, досвіду у вас катма... Що це за сміховинні хустки? Боїтеся, що тварини запам’ятають ваші пики та прийдуть мститися?

Прибульці розгублено помацали хустки на обличчях. Послушник суворо відчитував їх далі:

— Розумію, що ви пішли на полювання вперше й заблукали. Але якими безмозкими треба бути, щоб зайти до храму? Вам повилазило чи що? Ваше лігво по той бік гори!

Порушники нічного спокою трохи опанували себе й уторопали, що сталося непорозуміння. Але розгубленість і досі заважала їм дібрати потрібних слів. Навіть краще було б, якби послушник закричав, бо це могло все спростити. Але той помітив у їхніх руках зброю, ніби приготовану до нападу.

— Що це у вас?

Прибульці сором’язливо заховали мечі за спини. Послушник вирячив очі:

— Паскуди, що ви вполювали? Віддайте! — і вказав на одного з них.

Той вимушено випростав руку. Рух здався послушникові занадто різким.

Наступної миті він відчув пекучий біль у животі.

Від болю й переляку очі послушника викотилися ще дужче. Він безпорадно крутив головою, але недовго, поки врешті не зігнувся навпіл. Нападник підхопив послушника, щоб той не впав. І тоді ватага приглушено загомоніла від страшного усвідомлення:

— Ти... ти вбив монаха!

Винуватець дбайливо вклав пораненого на землю й дуже обережно витяг із рани меча. Послушник судомно здригнувся від болю й знепритомнів.

— Що нам робити? Убитий монах!

— Стули пельку! Не сконає він. Вилікують, і житиме.

— Хай навіть і виживе, але вожді нам цього не подарують!

— Йолопе! Ти не чув, що він казав? Сплутав нас із розбійниками, які незаконно полюють у горах. Якщо виживе, звинуватить розбійників.

Усі полегшено зітхнули. Той, хто поранив послушника, додав:

— Гм. А нам із ним пощастило. Вдамо з себе лісових розбійників. Гайда!

Один з ватаги махнув на послушника:

— А з ним що? Не кидати ж так?

— Зупини кровотечу й поклади його на видноті. Потім помолися за його здоров’я. Решта — за мною. А ти наздоженеш. Знаєш, куди йти?

Той, кому наказали допомогти послушникові, сердито щось пробурмотів і почав оглядати рану. Решта нечутно рушили за ватажком донизу схилом.

Невдовзі зупинилися на скелі, звідки виднілася молитовня Журавлиного танцю.

На стежці біля входу чатували кілька послушників. Тому прибульці й обрали складний шлях крутим схилом у темряві. Беззвучне пересування невимовно виснажувало, але їм вдалося зрештою дістатися молитовні непоміченими. Відсапуючись, вони визирали вниз зі скелі.

Тигр-богарир спав біля дверей, дуоксіни примостилися хто де. Один із найуважніших чоловіків помітив на подвір’ї Кейґана, який сидів на циновці під деревом. Прибульці налякалися, проте коли трохи заспокоїлися, збагнули, що той спить сидячи. Він устромив подвійного меча в землю й прихилився до нього спиною. Чоловіки затамували подих: воїн міг прокинутися будь-якої миті.

— А що, як прокинеться?

— Що ж, нудно йому не буде.

Вони прив’язали до дерева, яке росло на скелі, мотузку, але не кинули її вниз, а поклали на землю. Один дістав з-за пазухи глечика — пузатого, з довгим горлечком, схожого на глечик для вина. Горлечко було заткнуте клаптем полотна. Викресали вогонь і піднесли глечик до ґнота.

Коли перший вогняний глек ударився об дах молитовні, Кейґан мимохіть смикнув рукою вві сні. Гнучко, мов змія, вивернувся, схопився за руків’я Незламного, відштовхнувся від нього та скочив на рівні. Обернувся до воріт.

І лише тоді прокинувся.

Кейґан пильно вдивлявся в темну стежку. Там нікого не було. Він здивовано роззирнувся й почув наступний удар об дах. Глянув у напрямку звуку — і на мить закляк із витріщеними від подиву очима.

Дах молитовні охопило полум’я.

Хмара-громовиця вискочив на середину подвір’я й настовбурчив хутро на зашийку. Заворушилися схарапуджені дуоксіни. Кейґан помітив у небі якийсь рух. Примружився: це летів ще один запалений глечик. Він збирався був крикнути, але хтось його випередив:

— Розбійники! Розбійники з лісу напали на храм!

Кейґан насторожився, адже голос линув не з храму, а звідкілясь згори. Він запідозрив щось не те, збагнув, що від крику прокинуться монахи, й кинувся до дверей молитовні.

Проте дуоксіни зупинили його.

Кейґан насупився й пронизав їх лютим поглядом. Хмара-громовиця приєднався до дуоксінів із сердитим гарчанням. Тоді Кейґан указав на дах будівлі:

— Вогонь! Потрібно вивести Рюна й Само!

На жаль, дуоксіни й тигр не розуміли слів. Кейґану довелося замість пояснень підняти Незламного. Хмара-громовиця при цьому виставив пазурі, готовий до стрибка.

А з неба прилетіла вогняна смуга.

Це запалений глечик загрозливо проскочив між тигром і Кейґаном. Звір і чоловік відстрибнули від нього в різні боки. Кейґан глянув угору й побачив дракона, який завзято трусив хвостом.

— Асхваріталю!

Дракон зиркнув на Кейґана, потім на тигра-богатиря. Тигр заревів, але драконові було байдуже до нього. Кейґан скреготів зубами від нетерплячки, бо вогонь устиг опуститися з даху на стіни.

Асхваріталь ще раз пролетів над подвір’ям.

Недосяжний для кігтів Хмари-громовиці, він випустив струмінь вогню. Від близькості до жару Кейґану здалося, що загорілися його брови. Він примружився і зрозумів, що Асхваріталь проганяє тигра й дуоксінів. Тигр не збирався відступати, але дракон наполегливо поливав його вогнем. Тоді Кейґан прилаштувався трохи позаду в Асхваріталя, щоб просуватися під його захистом. Тигр уперто гарчав, але дракон дав можливість Кейґану прослизнути до дверей.

Усередині Кейґан побачив, що Само лежить так само, як її поклали першого дня. Рюн біля неї спав міцно, мов непритомний. Кейґан здогадався, що наґ остаточно виснажився, цілими днями вправляючись із силою Богині. Підійшов до Рюна й поплескав його по щоці. Тієї ж миті з даху почувся страшний тріск.

Кейґан ше раз поплескав Рюна по щоці, але це не допомогло. Довелося безжально вперіщити наґа по обличчю, лише тоді Рюн розплющив перелякані очі — й відразу заплющив, бо ледь не осліп. Повітря в залі так розжарилося, що світилося нестерпно яскраво.

— Рюне, мерщій!

— Кейґане?

— Пожежа! Ходімо!

Рюн підвівся з підтримкою Кейґана. Тримати очі розплющеними досі не міг. Кейґан однієї рукою обіймав Рюна, а другою, в якій тримав Незламного, прикривав обличчя від вогню. Миттю добіг так до виходу, вивів Рюна надвір. Тут Рюн отямився, роззирнувся й перелякано заволав:

— Само! Де вона?

Кейґан, прикусивши губу, глянув на молитовню, яка вже більше скидалася на багаття, ніж на будівлю. Відштовхнув Рюна, перекинув меч в іншу руку, бо залізо нагрілося так, що тримати було несила. І кинувся до дверей.

Кейґан пірнув у полум’я, і лише тоді Рюн збагнув, що Само так і лежить всередині. Він зойкнув і рвонувся за Кейґаном, але шлях йому перегородив Асхваріталь, накинувшись на обличчя. Рюн захитався й осів на землю. І, як то часто буває, раптове потрясіння призвело до неочікуваних наслідків: він зрозумів, що відтепер здатний управляти силою Богині.

Але щоб скористатися силою, потрібно було спершу позбутися дракона, який затуляв обличчя тулубом і ляскав крильми по голові. Задихаючись, Рюн вигукнув:

— Асхваріталю! Пусти!

Насилу вдалося скинути дракона, той піднявся в повітря й стурбовано глянув униз. Рюн на мить замислився: чи варто кидатися у вогонь. Пояснювати щось дракону було ніколи.

Наґ заплющив очі й мислемовив:

— Ларґанд!

Його опанувало знайоме відчуття. Рюн молився, щоб сила ввійшла в нього.

— Твоя сила — у воді. Благаю, виклич зливу!

У небі загуркотів грім.

А тим часом у залі Кейґан підхопив Само. Стіна поряд палала, згори сипалися іскри. Надривно кашляючи від їдкого диму, Кейґан поніс Само до виходу. Важка кроква, підточена язиками вогню, обвалилася йому на голову. Він намагався підвестися, стогнав і задихався. Легені свистіли, мов дудка, кашель розривав груди, але Кейґан шукав очима Само. І зненацька зомлів.

З неба ринув дощ.

— Благаю, виклич зливу! — і далі повторював Рюн. Краплі болюче шмагали його по плечах, але він не зважав.

— Ще, ще дощу!

— О Богине моя!

Тінахан не вірив власним очам.

Він стояв на вершині гори. Перед ним височіла гора Парим, а ліворуч простягалася Паримська долина. Але увага його була прикута до неба.

Над ним лютувала гроза.

Здавалося, до цієї гори з шаленою швидкістю збиралися хмари з усіх усюд. Від такого миготіння перед очима Тінаханові стало зле.

Крім карколомної швидкості польоту хмари дивували й лякали ще надзвичайною щільністю та дивовижним відтінком. Вони скидалися на живих істот, які рухалися з власної волі. І воля ця виражалася в гніві. Над горою Парим відбувалося жорстоке зіткнення хмар, і вони моторошно лементували.

Один удар грому глушив інший, одна блискавка запалювала іншу.

Дощ, здавалося, міг розмити гору Парим до підніжжя.

Це був не дощ, а справжнісінький потоп. І під цим неприродним потопом гора скидалася на розворушений мурашник, прихований за водяною пеленою. Тінахан усвідомив, що навіть під страхом смерті не наблизиться до гори. У відчаї він стиснув списа й осів навколішки. Далі йти не міг. Від самого цього видовища серце впало в п’яти.

І тоді Тінахан помітив Біхьона.

Той безпорадно метався біля гори верхи на жукові, кидався з боку на бік, ніби малий жалюгідний комар біля величезного водоспаду. У Тінахана пір’я настовбурчилося від жаху: здавалося, безжальні водяні струмені от-от розтрощать Біхьону кістки. Лекон здогадався, навіщо Біхьон так сновигає то туди, то сюди: він ухиляється від найстрашніших струменів. Думка про страждання доккебі була така нестерпна, що Тінахан закукурікав на все горло. Та Біхьон не чув. Куди там щось почути за дзижчанням крил, гуркотом грому й ударами блискавок! Тінахан кукурікав, хоча й розумів, що марно. Принаймні це допомагало боротися з тривожністю.

Ореноль упав. Спробував підвестися, але послизнувся й ляпнувся обличчям у болото. Почувався осоромленим; пробурмотів слова, яких не дозволив собі жодного разу за весь час перебування у храмі. Зрештою підвівся, глянув у небо й подумав, чи, бува, не утворилася дірка в небесному склепінні.

— Зроду не бачив такої зливи!

Раптом до нього долинув чийсь кволий крик. Він побачив чоловіка, який також намагався видертися слизькою стежкою, більше схожою на річку, що вийшла з берегів. Ореноль заціпенів від побаченого жахіття: стрімкий потік ніс зламане гілля дерев, пісок і каміння. Раптом позаду почувся голос:

— Сказитися! Тут завжди влітку така негода?

Ореноль придивився й упізнав у змученому, замурзаному грязюкою і мокрому як хлющ чоловікові великого князя Ґвальхайда.

— О ні! У нас бувають рясні дощі, проте зазвичай не аж такі... А-а-а!

Ґвальхайд раптом смикнув Ореноля на себе й разом із ним упав набік. Це було вдале рішення, адже він і сам насилу тримався на ногах, а на них обох сунула здоровенна брила. Ореноль відчув, як спиною пробіг холодок. Брила здійняла високу хвилю брудної води, і він ледь не захлинувся. Ґвальхайд відчайдушно молотив його по спині. Ореноль зрозумів, що топить князя, і відсунувся. Ґвальхайд випірнув, жадібно схопив ротом повітря. Потік зносив їх донизу схилом, і опиратися вони не могли, просто падали, борсалися у воді, підводилися й знову падали. Обтерши трохи обличчя, великий князь спантеличено дивився на воду, що сягала йому по коліна. Такого він не очікував у горах. Не відразу йому спало на думку, що така злива насправді врятувала храм.

— Пожежу, мабуть, загасило.

— Так! Так!

— Що ти сказав?

— Кажу, мабуть, згасло, — на все горло кричав Ореноль крізь шум дощу.

— Але звідки взялася така злива? Невже... Рюн...

Ореноль від несподіванки похитнувся й випростав ногу. За неї зачепилася гілка, яку принесло каламутним потоком. Він засмикався, щоб звільнитися, Ґвальхайд кинувся на допомогу — аж раптом вдарила хвиля, яка вкрай ошелешила великого князя й знесла обох ще нижче схилом. Ореноль віддався на волю течії, і вона понесла його невідомо куди, а в голові в нього крутилася думка: «Хоч би клята злива не змила весь Великий храм». Кейґан виплюнув воду й підвів голову. Ще трохи — і він захлинувся б на смерть.

Стоячи навкарачки, роззирнувся й спершу подумав, що опинився в річці. Руки й ноги його були занурені у воду, перед очима — пітьма. Глянув угору — й відразу заплющив очі.

Крізь отвір у проваленій стелі лилися потоки води.

Такого дощу на пам’яті Кейґана не траплялося. Він розплющив очі й налякався: вода прибувала. Рвучко підвівся й згадав про Само, схилився й заходився шукати її. Нарешті намацав лускату руку й витягнув з води наґиню.

Вона була нерухома й розслаблена. Кейган мимоволі підніс руку до її горла, але миттю відсмикнув назад: збагнув, що це безглуздя. Само не мала серця, він все одно не відчув би в її жилах биття крові. Намагаючись підхопити слизьке тіло, Кейґан міркував, чому навколо так багато води.

Роздивитися бодай щось у темряві не вдавалося, можна було тільки висувати припущення. Зруйнована стіна, обвалена кроква, нечисленні меблі, які потік зніс до дверей, перекрили вихід. Виходу для води не було. А з дірки в стелі й далі періщив дощ. Кейґан збагнув, що опинився в становищі миші, яка впала в глечик. Мусив дістатися дверей, але в темряві нелегко визначити напрямок.

Кейґан затримав подих, аби відчути, куди біжить вода. Не мав цілковитої певності, але все-таки обрав напрямок і рушив.

Зробивши кілька кроків, Кейґан знесилився й захекався. Воно й не дивно, адже брів по коліна у воді, під потоками, що били згори, ще й з важкою ношею. Нарешті дістався дверей і переконався, що не помилився: вихід був захаращений якимись уламками. Опір води заважав відкинути їх ногою, а течія міцно притискала те нагромадження уламків до дверей.

Вода піднялася до рівня грудей Кейґана. Він подумав, що можна просто зачекати, поки потік винесе їх із Само до проламу в даху, та сумнівався, що зможе протримати наґиню так довго.

За якийсь час вода перестала підійматися. Кейґан поміркував ще трохи й пригадав, що в залі є вікно, крізь яке вона тепер мала б витікати, і скрикнув від радості.

Часу на роздуми було обмаль, і він рушив туди, де мало бути вікно: то брів у воді, то плив. Зір кілька разів затуманювався, і щоразу здавалося, ніби він уже помер; зрештою таки дістався вікна. Перехід тривав для нього невимовно довго.

Кейґан намацав вікно, підняв Само за поперек і викинув надвір. Побоювався, що вона може зламати шию, але в душі жевріла надія, що її врятує назька здатність до відновлення після будь-яких тілесних ушкоджень.

Почулося виття Хмари-громовиці. Кейґан підтягнувся на підвіконні. Вода, яка досі створювала йому труднощі, тепер милостиво допомогла — течія миттю виштовхнула його надвір. Кейґану навіть на якусь мить здалося, що він летить.

На подвір’ї теж було аж ніяк не сухо. Він вилетів із вікна так стрімко, що здійняв хвилі у величезній калюжі. Сидів мокрий і змерзлий, але тішився, що вода принаймні не сягає грудей.

Нарешті підвівся. Краплі дошкульно сікли тіло.

Пітьма й дощова завіса заступили храмові будівлі. Кейґан змахнув з обличчя налиплі пасма й роззирнувся в пошуках Само. Чи не захлинулася вона, невдало випавши з вікна? Але неможливо було бодай щось роздивитися.

Спалахнула блискавка, і він побачив, що Само вже під опікою дуоксінів. Двоголовий велетень турботливо обіймав її, а решта юрмилися навколо. Біля них стояв і Хмара-громовиця, пильно кудись вдивлявся, але Кейґана ніби не помічав, так само, як і наґині. Кейґан обернувся в той бік і, щойно вдарила наступна блискавка, рвонувся з місця.

Адже видовище було тривожне: один чоловік тягнув Рюна, який здавався непритомним, а другий тримав у руках Незламного й сторожко роззирався. Були там ще кілька чоловіків. Але вони стояли непорушно, мабуть, розгублені через дощ і темряву.

Кейґан здійняв хмару бризок, стрімголов кинувшись туди, де мить тому бачив викрадачів, але зупинився в очікуванні нової блискавки. Ще один короткий спалах дав змогу побачити дещо нове.

Чоловіки встигли трохи переміститися, а над ними літав Асхваріталь з навдивовижу нещасним виглядом. Кейґану сяйнув здогад, що дракон не може запалити вогонь, адже дощ розпорошував дим, який він випускав зі щілин на морді. Асхваріталь був безпорадний під дощем. Кейґан кинувся за чоловіками. Ударила ще одна блискавка.

Він наздогнав одного з викрадачів. Розмахнувся кулаком, прицілившись туди, де мало бути підборіддя. Подумав, що схибив, проте кулак уперся в щось тверде. Темряву прорізав зойк.

— Агов! Хто це волає? — гукнув хтось інший.

— Мене вдарили!

Дослухаючись до криків у вологій пітьмі, Кейґан холодно подумав, що погода не сприятлива для бійки навкулачки, і відскочив убік.

Коли знову спалахнула блискавка, він ледь не зіштовхнувся з тим крадієм, який тримав Незламного. Розлючений Кейґан заскреготів зубами. Ватага трохи віддалилася. Кейґан прицілився кулаком ще раз і схибив, бо трохи поквапився. Хтось врізався шиєю в його випростану руку й упав. «Теж непогано!» — подумав Кейґан. Шум дощу й хлюпотіння ніг у калюжах не давали викрадачам змоги вгадати, звідки на них нападають.

— О-о! Щось ударило мене по шиї! Ой, боляче...

— Це він! Кейґан! Десь тут!

«Ось чиє обличчя я бачив», — збагнув Кейґан і вдарив ногою туди, де мав лежати чоловік, який врізався в нього. Цього разу влучив. Здалося, що тріснула щелепа. Кейґан і далі вів непередбачуваний, напружений і виснажливий бій з темрявою.

Насправді він зламав не щелепу, а носа. І то був ніс Конедо Вільфара. Збуджений до межі Конедо не відчув болю, лише підскочив від несподіванки. Коли кров, змішана з дощовою водою, просочилася йому до рота, він нарешті збагнув, що з носом щось не так. Помацав обличчя, застогнав від болю й ледь не зомлів. Проте стогнав він зовсім недовго, адже зрозумів, що звуками викаже своє розташування. Намагаючись не зважати на біль у розтрощеному носі, Конедо замислився, чому його задум не вдався.

Підпалили спритно. Кейґан кинувся до молитовні без меча, як і розраховував Конедо. Тоді його вояки хутко спустилися мотузкою зі скелі на подвір’я. На заваді їм стояв тільки наґ. Але він не озирнувся, поки вони наближалися, бо нічого не чув: Конедо знав про слух наґів. Він збирався схопити Незламного й утекти разом із вояками. Усі в храмі вважали, що він уже далеко, стрілою мчить у рідний край, у Балькене. Тому запідозрити мали, певна річ, лісових розбійників. Усе склалося б якнайкраще.

Якби не цей несусвітний дощ.

Дощ загасив пожежу й занурив храм у чорний морок. Світло місяця й зірок не могло пробитися крізь хмари. Балькенейці ніби осліпли й заблукали на рівному місці. Раптом Конедо почув крик. Він упізнав голос Токарі.

— Хапайте наґа!

— Навіщо?

— Трясця, це і є та треклята сила! Наґ викликав дощ! Хапайте! Треба його знешкодити!

Усі заходилися гарячково шукати наґа. Мов навіжені, гасали темним подвір’ям цілу вічність, аж поки комусь не пощастило натрапити рукою на лускату шкіру. Удар руків’ям меча в потилицю — і Рюн упав непритомний. Проте дощ не вщухав. Конедо вилаяв сина. Крізь шурхіт крапель невиразно долинув крик доведеного до відчаю Токарі:

— Хай би він здох! Викликав забагато хмар, паскуда!

— Що ти патякаєш?!

— Дощ падає не тому, що наґ його викликає. Лускатий гад просто скликав хмари. Можна сказати, дощ іде сам по собі.

Гнів Конедо трохи влігся. Він простяг долоню під дощ і погодився з кмітливим сином. Злива, яка нещодавно погрожувала розмити гору аж до підніжжя, перетворилася на звичайний дощ. Але навіть такий дощ звів нанівець увесь задум.

— Халепа! Якщо наґ зміг прикликати дощ, зможе й спинити! Хто там його тримає, хлопці? Приведіть лускату тварюку до тями!

Але розбудити Рюна не вдалося. Він майже зомлів ще до удару, адже Кейґан витягнув його з вогню без хутра чорнолева, а тепер він змок під дощем. Конедо не знав, що буває з наґами на холоді, й нещадно звинувачував вояка, який ударив Рюна по голові. Той не знав, як зарадити лихові.

А на додачу ще й Кейґан причепився. У суцільній темряві примудрявся завдавати чималої шкоди: зойки чулися то тут, то там. Головному вождеві Конедо урвався терпець. Він несамовито заволав:

— Кейґане, годі! Інакше вб’ємо наґа!

У Токарі від сорому палало обличчя, хоча він і стояв під холодними струменями. Очікував, що Кейґан розсміється, мовляв, батько в нього невіглас. Адже наґа вбити неможливо! Проте сміху ніхто не почув. Зойки припинилися. Токарі геть спантеличився.

Кейґан загалом дотримувався переконання, що невігластво — не гріх. Це могли б підтвердити Біхьон, Тінахан і Рюн, невігластво яких у певних питаннях Кейґан багато разів стерпів і пробачив. І нині він не зненавидів Конедо Вільфара за незнання особливостей назького племені, але обурився тим, що той накоїв через своє невігластво.

Якби Конедо Вільфар бодай трохи знав про наґів, нізащо не погрожував би вбивством Рюна. Але він це сказав. І лихо було в тім, що Рюн справді міг померти.

Кейґан стиснув кулаки. Щоб викрадачам було складніше визначити, звідки долинає голос, він заговорив на ходу:

— Хто ви такі?

Балькенейці здригнулися від цього голосу. На мить розгубилися, бо тепер голос чувся з іншого боку:

— Хто ви, питаю!

Тримаючись за перебитий ніс, Конедо гугняво пробурмотів:

— Навіщо тобі знати?

Знову вдарила блискавка. Кейґан запам’ятав те, що побачив у її світлі, і трохи змінив напрямок.

— Ви не втечете. Нічого не видно.

Конедо не озвався, а замислився: де залишилася їхня мотузка. Поки він чекав ще однієї блискавки, Кейґан мовив:

— Здавайтеся, поки не пізно. І я збережу вам життя. Ви не втечете!

Знову блискавка — і Конедо мало не знепритомнів. Обличчя Кейґана насувалося просто на нього. Конедо скрикнув і позадкував. Несподівана зустріч здивувала й Кейґана.

— Кепські справи з твоїм носом. А коли нацькую на вас дракона й тигра-богатиря, зламаний ніс здасться тобі дрібницею!

Конедо, задихаючись від жаху, озирнувся. Хтось вигукнув здалеку:

— Нацькуєш дракона й тигра? Вони ж не твої. Не мели дурниць! Я бачив усе. Тигр-богатир слухається лише наґині. І він бився з тобою!

— Якщо ти бачив той бій, значить, живеш у храмі. Ви не лісові розбійники, — твердо заявив Кейґан.

Той, хто щойно говорив з ним, — а це, звісно, був Токарі Вільфар, — злякано скрикнув. Затремтів і стулив рота. Кейґан трохи поміркував і сказав:

— Я згадав, що сьогодні по обіді якісь гості відбули з храму. Певно, щоб уникнути підозри. Ви пішли, а потім повернулися. Треба запитати в монахів, хто були ті гості.

Конедо кортіло розірвати Токарі пельку. Закрався сумнів, чи можна отримати користь від цього сина. Тямущий крадій не став би ні з ким перемовлятися. Але його син надміру пишався своїми знаннями й не зміг утриматися, аби не вказати супротивнику на його помилку. Конедо прийняв рішення вбити Кейґана.

Кейґан зауважив, що дощ почав стихати. Блискавки більше не спалахували. Пересуватися подвір’ям між схованих у пітьмі ворогів стало ще небезпечніше. Але говорити він міг тільки рухаючись, тому довелося постійно переміщуватися подвір’ям.

— Вам не пробачать підпалу храму. Здавайтеся. І я постараюся вам допомогти.

Темряву прорізав вогник.

Кейґан підняв долоню, щоб захистити очі від сліпучого світла. А Конедо побачив, де він стоїть, кинув у той бік вогняний глечик і побіг. Кейґан ухилився, але меч Конедо все одно його наздогнав, бо тієї ночі він виснажив сили й рухався повільніше.

Пекучий біль пронизав йому бік.

Він упав у калюжу й не зміг поворухнутися. Потім відчув удар ногою в живіт. Стиснув зуби в очікуванні наступного удару.

І в його живіт увійшов клинок.

Перед очима в Кейґана промайнули спогади минулого життя.

Він збагнув, що все закінчилося. Тепер міг існувати в одному часі. Колишній і теперішній Кейґан з’єдналися. Ба навіть не дві, а можливо, і три, чотири різні його особистості могли тепер існувати одночасно. Він повністю прийняв своє минуле. Не просто тримав його в пам’яті, а примирився з ним. І вибачився перед усіма своїми минулими особистостями.

Конедо обернув меч у рані та вийняв його. Крізь жахливий біль до Кейґана пробилася думка, що його спіткав не такий уже й поганий кінець.

Конедо здалося дивним, що Кейґан не кричить. «Невже вмер?» Але Конедо був уважний і розважливий. Він схилився, щоб перевірити дихання Кейґана. Той дихав. І Конедо посміхнувся.

— А ти терплячий, Кейґане. Не кричиш. Гадав, я піду, якщо тихо лежатимеш? Удаєш мертвого? Хитро! Та мене так легко не обдуриш.

Кейґан хотів би засміятися. Він не кричав з іншої причини — надто занурився в минуле. Але пояснювати не збирався. Конедо тим часом устромив меча в піхви й вийняв кинджал, щоб перерізати Кейґану горло. Намацав у темряві його обличчя й холодно зареготав:

— Дякую за твого меча, Кейґане.

І підніс кинджал до горла жертви.

Раптом почувся моторошний звук, із яким залізо входить у плоть.

Конедо з лементом відсахнувся. Лівою рукою хотів помацати праву, але не знайшов її. З чорноти долинув голос неймовірної краси:

— Без цієї руки житимеш спокійніше. Віднині не зможеш більше нападати на неозброєних і перерізувати горлянки пораненим.

Конедо миттю забув про біль. Таким прекрасним голосом, здавалося, говорив злий дух. Але страшний біль невдовзі повернувся. Ліва рука страшно тремтіла, але Конедо спромігся вихопити нею меч. На носія чарівного голосу це справило враження:

— Ти сміливець, але ліпше бою не починати.

Щось вдарило в меч Конедо. Біль не дозволив утримати зброю. Він дивувався, як можна було в темряві поцілити в меч, і намагався вгадати, чий голос чув. Такий красивий і водночас гнітючий.

Хтось мовив далі:

— Віддайте мені наґа.

Вояк, що тримав Рюна, аж підскочив від несподіванки. Вихопив зброю, але відразу й закляк, бо відчув дотик гострого леза до шиї. Його охопив той самий страх, що й Конедо. Хто міг так добре бачити в темряві?

— Відпусти наґа. Я не хочу тебе вбивати.

І балькенеєць відпустив Рюна, досі безтямного; той ляпнувся в калюжу. Красивий голос і далі звучав:

— Тепер усі забирайтеся.

Хтось запалив ще один глечик. Дощ не дав вогню розгорітися, але короткий спалах дав балькенейцям змогу розгледіти на подвір’ї наґиню, загорнуту в хутро чорнолева.

Кейґан затуманеним зором спостерігав, як Само піднімає Рюна. Конедо втікав. Сини підтримували його з обох боків. Кейґан помітив, що один з них забрав Незламного. Хотів закричати, але крик не вирвався з горла: на губах закипіла кривава піна. Само підбігла до Кейґана, потягла за собою Рюна. Кейґан підняв руку й указав на викрадачів. Але тільки у власній уяві. Він не міг поворухнути й пальцем. Стурбована Само гукнула:

— Кейґане!

І під цей щемкий прекрасний звук він знепритомнів.

Галотек подивився в нічне небо Хатенґраджа й мислемовив:

— Яка незвичайна, бентежна ніч. Мовби перед появою дракона.

Серізма нахилив голову набік.

— Що тебе гризе, Ґалотеку? Мені от здається, що ніч тиха й мирна.

— Сам не знаю. Я трохи збуджений. Небо таке, як завжди. Але відчувається в ньому щось дивне.

Серізма м’яко всміхнувся.

— Зізнайся, що турбує тебе.

— Спільниці родин повірили нам. Усі погодилися на відновлення Великого завоювання заради порятунку Богині.

Серізму це потішило.

— Чудово, Ґалотеку! Цікаву нісенітницю ти їм наплів. Джукведо Сармак підказав?

— Так, преподобний. Джукведо — неабиякий хитрун.

— Отже, маємо радіти. Це успіх. Чому ти говориш про погані знамення? Чому чекаєш на появу дракона?

Ґалотек знітився.

— Якраз це мене й хвилює. Дивуюся, що все пройшло так легко, без перешкод. Подумайте самі. Коли загинув Хваріт, я подумав, що нашому задуму не судилося здійснитися. Але Рюн Фей випадково опинився біля друга й погодився виконати його передсмертне прохання. Нам неймовірно пощастило! І тут клята Віас призначила Само Фей катом. Ніби навмисно, щоб усе нам зіпсувати. Я тоді ладен був розбити посудину з її серцем!

Серізма посміхнувся.

— Я вдячний тобі, Ґалотеку, за виявлені стриманість і твердість духу!

— Нині можна спокійно про це мислемовити. Тож поясніть, чому ви тоді не знищили серце Само? Чому послали слідом за нею Кару, який не знав нічого про наш задум, а не мене або Ґроса? Невже ви не до кінця усвідомлювали небезпеку?

Серізма мислемовив, погладжуючи пергамент на столі:

— Перш за все, я не посилав Кару. Він сам заявив, що піде. А поки він був біля Само, я не міг знищити її серце. До того ж Рюн не пройшов обряду виймання, і ми ніяк не могли на нього впливати. Коли Кару доповів, що Рюну вдалося перетнути Кордон, я зрозумів, що Само навряд чи його вб’є, і подумав, що варто зберегти її живою, бо вона єдина може усунути Рюна на Півночі. Само — наша зброя.

— Усе так, преподобний. Але що ви зробили б, якби Само стратила брата надто швидко?

— Тоді довелося б ще зачекати.

— Зачекати?

— Так. Почекали б ще рік, призначили б іншого послушника замість Хваріта. Не було потреби поспішати, адже Каріндоль нікуди не поділася б з Хатенґраджа. Могли б набратися трохи терпіння й зачекати сприятливої миті, щоб не накликати підозри.

Ґалотек зрозумів. Сів на стілець і мислевідповів:

— Так, мудре міркування. Та я радий, що чекати не довелося. Якби ми відклали задум ще на рік, уся луска в мене повипадала б! Я чекав дванадцять років!

— Чекав дванадцять років, почекав би ще один. Але я теж радий, що все добре склалося вже зараз.

Серізма усміхнувся Ґалотеку й мислемовив, дивлячись у вікно:

— Так! Чудово! Тепер нам навіть дракон не страшний! Ми легко впораємося з його полум’ям. Але підкорити північних безбожників без війни не вдасться. До речі, як там справи з підготовкою війська?

— Вам ліпше послухати Джукведо. Він уважає за честь очолити переможний похід безсмертного війська на Північ. Я викличу його. А сам спущуся на глибину свідомості, щоб переговорити з деким. Бо давно не мав нагоди.

— Хочеш подякувати Ноґі Хасуону?

— Ні. Зустрінуся з Хварітом і Каріндоль.

— З обома?

— Мені подобається дражнити сестричку й братика, — із жорстокою посмішкою мислемовив Ґалотек.

Кейґан бачив страшний сон.

Він був щасливий. Аж раптом хтось заговорив до нього:

— Не можу зрозуміти: живий ти чи мертвий.

«Я допоможу тобі, — подумав Кейґан уві сні. — Я помер».

У страшному сні спогади безладно переплуталися. Кейґан страждав, і його почуття теж змішалися. Невиразні відчуття стикалися зі спогадами й розсипалися на порох.

— Ти — нащадок дракона. Завжди пам’ятай про це.

«Азельківере, річ у тім... що я про це пам’ятаю, а ось дракон мене забув».

Дорогі серцю спогади втратили виразність, а неприємні, навпаки, стали жахливо яскравими. Кейґан затято відвертався від них, і спогади згнивали з нестерпним смородом.

— Гарячка минула. На щастя, рана не загноїлася.

«Любий Оренолю, не бреши. Усередині в мене повно бридкого, липкого гною».

Коли Кейґан розповідав комусь про свого давнього друга, а слухачі сприймали його як бездушну неживу річ, хоча й не сумнівалися в його існуванні, бажання розповідати випаровувалося. Та він все одно розповідав, змушував себе до цього, проте людей завжди спантеличували розповіді про тих, хто помер сотні років тому, адже Кейґан говорив так, наче зустрічався з ними вчора. Між ним і слухачами виникало непорозуміння. І тоді він переривав розповідь.

— Ну ж бо, нападай! Невже думаєш, що здатний перемогти доккебі?

«Каштеляне Бау, я поставлю вам підніжку. І ви програєте. А двадцять років по тому доккебі на ім’я Біхьон Шрабль пам’ятатиме про цю підніжку. Нічого тут не вдієш».

Згадував своє минуле, наче розповідав вигадливу казку. Мовби це було не з ним. Трохи прикрашав, трохи змінював. Яскраві спогади переповідав безбарвними висловами. Уживав стародавню мову. Не тому що так говорили в давнину, а тому що йшлося про давнину. І відчував, що сам поступово перетворюється на бездушну, неживу річ. Нинішній він був уособленням досвіду, накопиченого за довгий час. Але Кейґан не казав усієї правди.

— Кейґане Дракаре, ви справді король Півночі?

«Великий князю Ґвальхайде, ви щиро вірите, що король повернеться? Вам варто замислитися, чи потрібно в це вірити».

Кейґан залишився сам десь посередині між минулим і теперішнім. Для цього відрізку часу не існувало назви. І нікому досі не спадало на думку, що потрібне таке слово. Йому довелося відкинути минуле, наче відрізати грузило, яке тримало на дні. І він виринув на поверхню теперішнього. Кейґан здригнувся від власного вигляду.

— Смак мені не запам’ятався. Я сподівалася, що смак помсти буде вельми особливий, а було в ньому щось таке, наче ми це їли вдома щодня. Нічого цікавого.

«Заметинебо, мабуть, засмутився, що розчарував тебе, моя Йорим[5]».

Він міг обрати лише один образ. Важко підтримувати вигадані зв’язки з усіма незліченними павутинками, з яких складається теперішнє. Усі вважають, що минуле мертве. Тож і Кейґан погодився з тим, що воно померло.

— Кейґане, отямтеся, благаю. Зараз король потрібен нам як ніколи. Не помирайте!

«Так, преподобний Дзютаґі. На Півночі проллється чимало сліз. І хтось мусить їх випити».

— Ти бачив добрі сни?

— Не зовсім, — відповів Кейґан і розплющив очі.

Усі навколо радісно ахнули. Кейґан роззирнувся. Усе було мов у тумані. Він лежав, а навколо зібрався цілий натовп. І Кейґан не був упевнений, що всі вони належать теперішньому. Можливо, він бачив знайомі обличчя з різних часів? Але придивився й переконався, що всі вони — мешканці одного часу. Теперішнього. Ще не впізнав їх, але сумніви відпали. Ще трохи, і він усіх згадає.

— Отямився! Дякувати Богу! — Дзютаґі підскочив до Кейґана.

Той утупився в стелю й запитав:

— Скільки часу я тут пролежав?

— Минуло шість днів. Відтоді, як ти прибув до храму... Хоча ні, ще й протягом кількох місяців до того ти зробив так багато! Ти був виснажений, а тут ще й така рана.

Усі співчутливо кивали.

— Ось чому я так зголоднів.

— Митно принесу обід! — почувся голос Ореноля десь біля ніг Кейґана.

Потім — його швидкі кроки й стукіт дверей. Кейґан зітхнув і сказав:

— Тут є доккебі? Хто запитував, чи добрі сни я бачив?

— А ім’я його згадаєш? — пролунав веселий голос.

— Біхьон!

Наблизилося обличчя Біхьона, широко усміхнене, з теплим світлом у очах.

— Я привіз відповідь від каштеляна Бау. І дорогою сюди зустрів ще декого. Пригадаєш іще одне ім’я?

— Тінахан теж повернувся?

З іншого боку вигулькнула велетенська голова Тінахана. Він насупився й прокричав:

— Довгенько ти вилежувався!

— Пробач.

Тінахан нічого більше не сказав, лише потиснув Кейґану долоню під ковдрою. Кейґан зненацька згадав:

— Що з Само й Рюном? Хто з них помер? Сподіваюся, обоє живі?

Почулися красиві голоси:

— Жива!

— Живий!

Поряд із Біхьоном з’явилися двоє назьких облич. Доккебі поступився їм місцем біля Кейґана. Рюн і Само дивилися на хворого стривожено, але з радістю в очах. Само заговорила перша:

— Чому ти питав, чи живі ми?

— Думав, коли ти оживеш, знову візьмешся за свій сьозайн-те-шиктоль.

— Ні. Я відмовилася від нього.

— І чому ж?

Само низько опустила голову й замислилася.

— Кейґане, не впевнена, що ти зараз у тому стані, щоб вислухати.

— Зі мною все гаразд.

Само зиркнула на Рюна, той кивнув, і вона швидко заговорила:

— Говоритиму стисло. Рюн намагався розбудити мене за допомогою сили Богині. Він гадав, що нічого не вийшло, але насправді я майже ожила. Але я й далі бажала, щоб він відтяв мені голову, тому не приходила до тями остаточно. Хотіла дізнатися більше про цю загадкову нову силу, що її отримав Рюн. Та була змушена отямитися, бо дещо сталося.

— І що ж це було?

— Якісь поганці схопили Рюна, а тобі до горла приставили ножа.

— Гм.

— Вода винесла з будівлі хутро чорнолева, я його знайшла і надягла. Його легко було помітити, адже воно втримує тепло. Там поряд лежав і шиктоль. І я напала на тих поганців. Потім мені розповіли, як Рюн здобув цю силу. Якщо все це правда, до Хатенґраджа мені зараз вороття нема. Принаймні поки що. І я вирішила, що сьозайн-те-шиктоль втратив сенс.

Кейґан зітхнув.

— Я тобі дуже вдячний за порятунок. Але було б ще краще, якби тобі вдалося відібрати в них мій меч. Не думай, що я тебе звинувачую, ні! Але цей меч зараз надзвичайно важливий!

Само ніжно всміхнулася. А Тіханан, який сидів по інший бік, гримнув на Кейґана:

— Не думав, що ти не здатний бачити далі свого носа!

— Тінахане, знаю, це важко зрозуміти, проте Незламний зараз...

— Авжеж, щось у тебе з очима не те, це точно! Кажеш, загубив меча, а він лежить біля твого узголів’я.

Кейґан був ошелешений. А Біхьон тієї ж миті взяв щось і зі сміхом показав йому. Це був Незламний.

— Як вам це вдалося?

Тінахан загиготів.

— Ті мерзотники вкрали меча, наробивши страшної шкоди, і втікали, задоволені собою. Але не бачили, хто перед ними.

Кейґан почав здогадуватися, що трапилося:

— Вони не знали, що в темряві причаївся лекон з довжелезною різкою, готовий відшмагати зухвалих розбишак?

— У яблучко! Хіба я міг не впізнати Незламного? Я їх трошки притоптав і приволік назад до храму. Сидять зараз замкнені в коморі. Якщо вони справді такі видатні крадії, хай надалі врахують, що треба не лише втекти, а й подумати, чи не перестріне їх хтось попереду.

— Тепер усе вирішено, — відрізав Кейґан, аж присутні трохи напружилися.

А він звернувся до старшого наставника Дзютаґі: — Преподобний...

— Що? Кажи.

— Я посплю ще один день. А завтра у цей самий час зберіть усіх, хто живе у храмі. На подвір’ї перед головною молитовнею. Я їм дещо повідомлю.

Дзютаґі аж підстрибнув від подиву й підібрався ближче до Кейґана. Але той, як щойно й заявив, уже заснув. Наставник ледь здолав спокусу розбудити його. Вирішив, що пораненому зараз найбільше потрібен відпочинок. А ще на його рішення, безперечно, вплинув грізний погляд Тінахана, який сидів з настовбурченим гребенем.

Наступного дня зібралися всі правителі — усі ті, які вважалися вищими за інших або принаймні бажали, щоби про них так думали. Невимовно суворий вигляд монахів, які запросили їх, справив на правителів сильне враження. Усі очікували надзвичайно важливого оголошення, та припущень щодо його змісту ніхто не мав. Готувалися почути щось неймовірне, мало не казкове. Хоча такі люди переважно не вірять у казки. Проте злива, яка раптово пролилася на гору Парим сім днів тому, без сумніву, мала неприродне походження. А якщо ви не вірите в казки, це зовсім не означає, що маєте вперто не визнавати того, що відбувається.

Монахи постелили циновки на просторому подвір’ї головної молитовні, поставили навіть столики з вином і закусками. Це трохи спантеличило правителів, але вони здогадалися, що оголошення буде урочисте, і потішилися. Усі розсілися купками, згуртувавшись із давніми приятелями чи новими друзями, яких зустріли під час проживання в храмі. Хильнули по чарці й трохи розслабилися. Навіть вожді Семіквор і Мупінто, на загальний подив, утрималися від «виявлення взаємних дружніх почуттів».

Але всі сполотніли й затремтіли, побачивши гостей, які прибули на подвір’я пізніше за всіх і сіли на вільні циновки. На їхню появу очікували, та все-таки вона виявилася несподіваною. Вождь Мупінто навіть запитав не в когось іншого, а саме у вождя Семіквора:

— Як гадаєш, це справжній дракон у наґа на руках?

— Здається, так. Щоб я скис! А сьогодні-таки день чудес!

Каштелян Джікома витріщився на тигра-бога-тиря й дуоксінів.

— Дивно, що ніхто з присутніх досі не дістав зброї, чи не так, великий князю?

— Тепер зрозуміло, навіщо монахи влаштували нам тут пригощання.

Каштелян розгублено кивнув. На циновках сиділи людський чоловік, доккебі, лекон, двоє наґів, тигр-богатир, дракон і їздовий жук, а також десятків зо два дуоксінів. Вони мовчки чекали на щось і не дивилися на інших гостей. Коли збентежені правителі нарешті трохи отямилися, перед зібранням виступив настоятель храму, наставник Лашарін.

Він вибачився перед гостями за те, що храм так забарився з пригощанням шанованих гостей, виправдовуючись численними нещодавніми потрясіннями. Правителі нашорошили вуха, бо відчули, що настоятель натякає на щось дуже важливе. Саме заради цього всі й зібралися.

Настоятель Лашарін набрав повітря в груди й сказав:

— Як більшість з вас уже чули, наші південні брати пережили пригоди, варті вашої уваги.

Від подальших пояснень настоятеля всі сполотніли. Він майже нічого не приховав: розповів про втечу Рюна з Хатенґраджа, про похід рятувального загону, про задум боговбивства, спробу викликати Богиню в храмі та її ув’язнення в Хатенґраджі. Відвертість Лашаріна вельми здивувала монахів. Він навіть спокійно розповів про причину страшної зливи, яка налетіла на храм сім днів тому. Коли настоятель закінчив промову, усі прикипіли поглядами до Рюна. Той віддав хутро чорнолева сестрі й сидів тепер, зігрітий доккебінським вогнем. Надмірна цікавість людей його стривожила, і він настовбурчив луску. Асхваріталь, який сидів у нього на колінах, витягнув хвоста й легенько обгорнув ним шию Рюна. Само спиралася на спину Хмари-громовиці й усміхалася, милуючись братом у обіймах дракона.

— Ось через які обставини ми змушені просити поради в каштеляна Бау. Біхьоне, вийдіть сюди й поділіться з усіма.

Біхьон усміхнувся товаришам і встав. Тінахан тихо напутив його:

— Тільки не жартуй, прошу тебе.

Біхьон підморгнув йому й наблизився до Лашаріна. Оглянув слухачів і бадьоро почав:

— Сподіваюся, ви бачили добрі сни! Я — Біхьон Шрабль, слуга Бау Морідоля, каштеляна замку.

Тисячі всесвітів, учасник рятувального загону, про який щойно згадував вельмишановний наставник Лашарін. Преподобний докладно розповів вам про наш похід, але мушу дещо додати. Сотні років ніхто з північних племен не перетинав Кордон. Тому всі погодяться, що наш похід — дивовижна пригода.

Тінахан тихенько загарчав собі під ніс і пробурмотів:

— Чи не збирається цей хвалько цілу вічність розповідати про себе? Я йому не дозволю!

Кейґан зітхнув, бо погоджувався з Тінаханом. Але, на щастя, Біхьон не заглиблювався в подробиці.

— Але зараз не час віддаватися спогадам про похід рятувального загону.

Тінахан здивувався. Рюн і Кейґан припустили, що Біхьон хоче в такий спосіб підігріти зацікавлення слухачів.

— Я прибув до Великого храму Хаінся, щоб передати вам пораду каштеляна Бау. У посланні з храму до каштеляна викладені всі обставини, з якими ви вже ознайомлені. Каштелян прогнав усіх від себе й надовго усамітнився в останній залі замку Тисячі всесвітів, де займався самоспогляданням. Ну, якщо по правді, я точно не знаю, чим він там займався... Туди мають доступ лише старійшини доккебі. До речі, колись давно один доккебі, який не був старійшиною, спробував увійти до останньої зали замку Тисячі всесвітів і...

Раптовий гуркіт перервав мову Біхьона. Рюн, Само і Кейґан скоса глянули на Тінахана, який настовбурчив пір’я і грюкнув порожньою чаркою об стіл. Біхьон тихенько свиснув.

— Овва, це пан Тінахан попереджає, що не дозволить мені розпорошувати увагу. Ви не злякалися?

Тінахан здавлено застогнав і всміхнувся правителям. Біхьон знизав плечима й продовжив:

— Щоб ніхто не втомився мене слухати, перейду до найголовнішого. Отже, каштелян вийшов з останньої зали й відрядив мене летіти сюди, до храму. Його порада в мене записана від слова до слова! Зачекайте, будь ласка.

Біхьон дістав із-за пазухи аркуш доккебінського паперу й зачитав:

— Сьогодні, коли наґи отримали небачену донині силу, ми мусимо повернути те, що втратили сотні років тому, і зміцнити нашу оборону. Король-володар зник безвісти. І нині мешканці Півночі повинні віднайти короля.

Правителі зойкали, охали й стогнали. Біхьон, анітрохи не зважаючи на них, продовжив читати:

— Я відчуваю, що нинішній король Півночі перебуває у Великому храмі Хаінся. Ця особа має знак королівської влади. Я і все доккебінське плем’я підтримуємо цю особу. Прошу вас ухвалити мудре рішення й повернути Півночі короля.

Правителі перезирнулися. Заява про те, що король у храмі, серед них, спантеличила всіх. Дзютаґі відразу спрямував погляд на Незламного за спиною в Кейґана. Туди само подивився й Ґвальхайд Ґ’юріхар. Біхьон згорнув аркуш.

— Ось яку пораду передав вам каштелян Бау.

— Дякую, Біхьоне, — мовив настоятель Лашарін.

Біхьон повернувся на свою циновку, а Лашарін деякий час стояв, не в змозі дібрати слів, і оглядав слухачів. Коли він нарешті заговорив, голос від хвилювання звучав невпевнено. Лашарін прокашлявся і спробував ще раз:

— Вельми неочікувана порада. Проте всі вже, певно, здогадалися, якою вона буде. Адже всі повторюють те саме вже впродовж сотень років після зникнення короля. Король має повернутися!

Лашарін помовчав хвильку й повторив:

— Король має повернутися!

Правителі зосереджено кивали. Рюн і Само побачили на обличчях безбожників смуток і відчуття страшної втрати й зрозуміли, яке велике значення має король для населення Півночі. Лашарін вів далі:

— Так! Наші батьки й батьки наших батьків, а також їхні батьки говорили про це сотні років. Сьогодні король потрібен нам як ніколи. Наґи заволоділи силою, про яку раніше ніхто й думати не смів, і готові скористатися нею заради свого добробуту. Ми можемо лише надіятися, що вони не обернуть цю силу проти нас. Тому нам потрібен король. Ні, ліпше сказати ось як: нам конче потрібно, щоб король повернувся.

Правителі помітили, що Лашарін постійно дивиться в одну точку. Усі обернулися туди й побачили обличчя Кейґана. Лашарін говорив, зазираючи Кейґану в очі:

— Кожен з нас бажає цього всім серцем. Ми чекаємо на це, затамувавши подих. Бажаємо цього так, що ладні за це померти.

Кейґан опустив погляд на глечик з вином. Настоятель Лашарін розвів руки й сказав:

— Нам потрібно, щоб король повернувся, настановив нас на правильний шлях, стримав безчесну й самолюбну жадобу наґів та звільнив Богиню, яка не залишає слідів. Зустрічайте того, хто має безпосередній стосунок до повернення короля, — Кейґана Дракара. Виходьте, Кейґане!

Той мовчки підвівся. Тінахана стривожило бліде обличчя Кейґана, адже стояла страшна спека, а він зовсім недавно отямився. Тому лекон прошепотів:

— Якщо тобі зле — краще сядь.

Кейґан коротко кивнув йому й підійшов до Лашаріна.

Роззирнувся подвір’ям, на мить підвів погляд у небо. Здавалося, від спеки ясна небесна блакить тане й стікає на землю. Комахи, хоч як це дивно, не стрекотіли — навіть невтомні цикади стихли. Мабуть, їх лякала близькість тигра-богатиря, дракона й дуоксінів. Люди завмерли. На подвір’ї головної молитовні запала така тиша, що можна було подумати, ніби там порожньо.

Кейґан опустив голову й заговорив:

— Я — Кейґан Дракар, провідник рятувального загону, про який сьогодні згадували. До походу я жив у Караборі, полював на наґів і поїдав їх.

Обличчя правителів скривилися. Луска Рюна від жаху настовбурчилася. Само насупилася. Рюн глянув на Біхьона й Тінахана, ніби запитував, чому Кейґан це каже, а ті двоє лише присоромлено відвернулися, бо теж не очікували такої відвертості. Тоді Рюн збагнув, що Кейґан сказав правду, хоча повірити в це було важко.

— Наґи звуть мене Наґожером. Ви можете подумати, що я — божевільне чудовисько. Але все одно вислухайте до кінця, а вже потім думайте що завгодно. Я тільки вчора опритомнів після поранення, тому говорити довго не зможу. Отже, перейду до суті.

Присутні помітно збентежилися. А Кейґан і далі говорив рівним голосом:

— Це не єдина моя особистість. Я не тільки Наґожер, а ще й останній араджитський воїн, а також останній кітальджоський мисливець.

Тут і там почувся брязкіт розбитих чарок і глечиків. Але всі дивилися лише на Кейґана.

— Знаю, ви не вірите. Думаєте, що це неможливо, бо араджитських воїнів нема на світі вже вісімсот років, а кітальджоських мисливців — сімсот. Але запитайте в монахів, і вони підтвердять мої слова.

— Клянуся іменем Бога, якого ніде не можна побачити! Це правда! — вигукнув Лашарін.

Ошелешені правителі перезирнулися. Великий князь Ґвальхайд стиснув кулаки, аж кісточки пальців побіліли. У каштеляна Джікоми запаморочилося в голові. А Ореноль дивився на Кейґана вологими очима.

— Дехто вже знає, що Кейґан Дракар — не справжнє моє ім’я. Це слова з мови кітальджоських мисливців, які означають «чорнолев» і «дракон». Досі вважалося, що ці обидві тварини повністю винищені наґами. Але з’ясувалося, що драконам удалося вижити. Я обрав собі таке ім’я, щоб здійснити дві помсти. Так, на моїх плечах лежить тягар обов’язку помститися. За араджитських воїнів і за кітальджоських мисливців. Тому я рубав наґів мечем, за яким ішли колись араджитські воїни, і поїдав плоть ворогів, як велить звичай кітальджоських мисливців. А ще я таким чином не давав наґам самовідновлюватися.

При згадці про меч, який вів за собою араджитських воїнів, великий князь Ґвальхайд зиркнув на Незламного. Кейґан заклав руку за спину й зняв меч з гачка. Підняв високо, щоб усім було видно.

— Перед вами — меч Короля-героя.

Слухачі не змогли стримати зойків. Вождь Му-пінто голосно вимагав доказів, а вождь Семіквор кричав ще гучніше. Кейґан дочекався, поки всі вгамуються.

— Король-герой мав два мечі. Коли він утратив руку в бою, не зміг обрати, від котрого меча відмовитися, бо обидва були дорогі йому. І він вирішив з’єднати їх на одному руків’ї. Ось цей подвійний меч — Незламний. Походження цього меча вам також можуть підтвердити монахи. Але це зараз не надто важливо. Найважливіше — повернення короля. Ви мусите віднайти короля.

Розчулений Ореноль глянув на Дзютаґі. Старший наставник кивнув, його очі теж зволожилися. Кейґан повернув меч за спину, опустив підборіддя й замовк.

Коли всі розхвилювалися до нестями, Кейґан підняв голову й заговорив знову:

— Але це нелегко.

В очах слухачів загорілося запитання.

— Вам, певно, відоме прокляття кітальджоських мисливців. Король не повернеться, поки не вибачиться. Це прокляття містить суперечність, як і решта проклять мисливців. Хоч я останній з кітальджоських мисливців, суперечність не зникає. Що робити, коли воля араджитів і воля кітальджосців містяться в одному тілі? Адже, крім мене, араджитських воїнів більше немає. І кітальджоських мисливців, крім мене, більше немає. Лише араджитський воїн може вибачитися замість короля. Це я. Якщо я вибачуся сам перед собою, можна вважати, що король попросив вибачення в кітальджоських мисливців. І днями я вибачився сам перед собою.

У настоятеля Лашаріна відпала щелепа. Він стояв із роззявленим ротом, і лише завдяки цьому не скрикнув. Правителі сиділи ні живі ні мертві й не зводили очей з Кейґана. А він проголосив:

— Король повернувся.

Ґвальхайд відчув непереборне бажання підвестися. Йому кортіло привітати вигуком нового короля Півночі. Але Кейґан тієї миті підняв руку й зупинив його.

— Великий князю, прошу, не вставайте. Я ще не договорив.

Ґвальхайд Ґ’юріхар сприйняв це як королівський наказ. Як і решта слухачів. Усі мовчки чекали, що Кейґан скаже далі. Кейґану стало важко дихати. Перед очима все попливло, і він на короткий час стулив повіки.

— Я вибачився сам перед собою, тож король повернувся до вас. Повернувся, як ви того бажали. Тільки от навіщо повернувся?

Ніхто не зрозумів, до чого він хилить. Останні слова скидалися на загадку, і Біхьон ледь не гукнув Кейґану, щоб не казав відповідь відразу. Доккебі вже був розтулив рота, але збагнув, що матиме дурнуватий вигляд, і ковтнув слину.

— Каштелян Бау говорив про особу, яка має знак королівської влади. Що це за знак? — запитав Кейґан у присутніх.

А далі сказав дещо несподіване:

— Чому тигр-богатир з власної волі супроводжує наґиню, яка навіть не вміє захоплювати свідомість?

Само, яка сиділа розслаблено, прихилившись до спини тигра, здивувалася, що заговорили про неї, і випросталася. Вони з Кейґаном обмінялися поглядами. Кейґан різко обернувся й рушив до Само зі словами:

— Якщо кажуть, що король має повернутися, значить, він не на Півночі. Він був на Півдні. Отже, знак влади, який він носить, — не меч Незламний. Це лише меч Короля-героя. Азнак короля насправді — чорнолев. Отже, тигр-богатир супроводжував короля.

Обличчя правителів спалахнули. Вони підвелися й переводили погляди від Кейґана до Само. Усі хотіли кричати, але ніхто не міг розтулити вуста.

Злякана Само теж підвелася. Кейґан якраз дійшов до неї і з зусиллям став навколішки.

— «Короля більше немає. І не буде, доки король не попросить вибачення!» — так прокляли Північ кітальджоські мисливці. І все правильно. Король, який просить вибачення, і король, який повертається, — різні особи. Інакше й бути не може. Король минулого впорядковує минуле, а новий король веде підданців уперед.

Кейґан вихопив Незламного з-за спини й передав до рук Само Фей.

— Я, останній араджитський воїн Кейґан Дракар, уклоняюся королеві Півночі. З поверненням, моя королево!