Той птах, що п'є сльози. Книга 2. Мрії леконів

РОЗДІЛ 7 ЖЕНИХ БОГИНІ

Феніна Сіедб нарешті прийняла креслення, але це не принесло Ґалотеку полегшення.

Як і всі назькі ковальки, Феніна Сіедо проводила дні, оплакуючи своє покликання, і не спала ночами від пекучого гніву за те, що мусить уклонятися чоловікам. Наґи зневажали ковальство й гончарство — ремесла, що вимагають спалення деревини, і тих, хто цим займався, відносили до осіб, які себе не поважають. Вони не заперечували, що ці ремесла важливі, але злякано сахалися від ковалів і гончарів, якщо випадково їх зустрічали.

Ґалотеку не до душі була догідлива поведінка ковальки, така принизлива для жінки; до того ж вона різко не збігалася з самовпевненістю Ноґі Хасуона, до якої вже звик Ґалотек. Ноґі міг сказати: «Я зробив, усе, що міг. Сподіваюся, випадково вийде те що треба». Розмову з Феніною Ґалотеку дедалі важче було терпіти, і він зрештою твердо мислемовив:

— Пані Сіедо, не мислемовте, що можете це виготовити, аби лишень потішити мене. Мені конче потрібен цей пристрій.

Луска Феніни настовбурчилася.

— Не звертайтеся до мене так увічливо, святий пане.

— Гаразд, Феніно, — знехотя погодився Ґалотек, насилу долаючи відразу. — Якщо не можете виготовити, так і зізнайтесь. Така прямота мене справді потішить.

— Я можу викувати цей чарівний пристрій. Авжеж, можу. От лишень, шановний жениху Богині... Благаю, пробачте мені, нечемі... Хочу запитати: як ви це накреслили? Бачу, маєте видатний хист до ковальської справи.

Ґалотек мало не вилаявся, та вчасно збагнув, що саме цього прагне Феніна Сіедо, й стримався. Мислемовив якомога м’якше:

— Вдале креслення, чи не так?

— Що? О, так! У ньому помітний досвід кількох десятиліть.

Ґалотек відчув, що ковалька знову намагається його зачепити, і знову відповів м’яко:

— Як то мовиться, новачкам щастить!

Феніна збиралася була зробити собі невеличку приємність — довести до сказу жениха Богині вихвалянням його за хист у такому брудному занятті як ковальство, та Ґалотек зрозумів її намір. Проте й Феніна була не з дурних. Вона припинила марні спроби поглузувати з Ґалотека та перейшла до справи. Пообіцяла завершити роботу за три дні. Ґалотека ця заява не здивувала, і Феніна хвильку підозріливо на нього дивилася. Подібний виріб за три дні ніхто не скував би, але з таким досконалим кресленням це було можливо. Феніна замислилася, чому Ґалотек не дивується заявленому короткому строку, і не могла визначити, чи він справді знається на кресленнях пристроїв і ковальстві, чи креслення створив для нього хтось інший. Та вона не бажала заглиблюватися в ці роздуми, а натомість почала торгуватися за винагороду. Коли досягли домовленості, Ґалотек сплатив завдаток і наказав чоловікові, який весь цей час сидів у кутку:

— Проведи Феніну.

Цьому чоловікові зовсім не хотілося заради якоїсь там ковальки спускатися з тридцять другого поверху, щоб потім підніматися назад. Тому він провів її лише до сходів і повернувся до Ґалотекової келії. Ґалотек зустрів його усмішкою, неначе передбачив такий вчинок.

— Неймовірно, що ця чоловікоподібна жінка — найкращий у Хатенґраджі коваль, чи те так, Ґросе? Так кланялася, ледь п’яти мені не лизала. От Віас Макероу — справжня жінка!

Ґрос настовбурчив луску й застогнав:

— Твоя правда, то справжня жінка. Чи любить, чи вбити хоче — не вгадаєш!

— Ґросе, що за непристойності!

— Та які там непристойності? Думати навіть про них не хочу! Просто скаржуся на складні умови служби. Віас — одна, нас — п’ятеро, і хай їй грець! Ми ходимо виснажені, а їй хоч би що. Ладна до смерті нас довести, якщо це допоможе швидше зачати. Не уявляєш, якими заздрісними поглядами мене свердлили решта четверо, коли я вранці мислемовив, що мушу вийти через справу з ковалькою!

— Ґросе, годі з мене цих непристойних подробиць. Мене ця розмова вже дратує.

— Тоді я спитаю: коли це закінчиться?

— На це запитання можу відповісти з легкою душею. За п’ять-шість днів. Коли пристрій буде готовий, встановлений і випробуваний. Тоді ваша служба й закінчиться.

Ґрос збуджено перепитав:

— П’ять-шість днів?

— Так. Гадаю, не більше.

— Ох, не вірю. Лише за п’ять-шість днів... ми зможемо... О наша Богине!

— Угамуйся, прошу тебе. Віас прониклива. Ніхто не встоїть перед нею. Постарайся не виказати себе.

— Нізащо цього не допущу!

— Не будь таким самовпевненим. Мій новий наказ тебе трохи охолодить. Ви повинні дізнатися її їм'я.

Ґрос здригнувся, але незабаром розчаровано глянув на Ґалотека, спрямувавши промовистий погляд йому в груди.

— Значить, тобі не вдалося вмовити того хлопчиська?

— Тому й віддаю цей наказ.

— Нелегке завдання.

— Знаю, але необхідно це з’ясувати.

Ґрос знизав плечима.

Того ж дня, але трохи згодом, Свачі теж знизав плечима. У тій самій будівлі, лише на значно більшій висоті. Хранитель Серізма побачив це й суворо мислемовив:

— Це одна з основних причин, з якої знищення сердець огорнуте глибокою таємницею. Аби не виникало бажання вдатися до нього з особистих спонукань.

— Каріндоль у безвиході. Переконана, що загине того ж дня, коли Віас стане головою сім’ї Макероу. Зовні вона спокійна та розважлива, але в душі, мабуть, налякана, як і деякі наґи перед обрядом виймання. Я не можу на неї вплинути.

— Вона постійно живе поряд із Віас і знає про неї більше, ніж ти. Віас — божевільна вбивця, яка знищила брата через безглузду злість і прибрала з дороги хранителя, який міг стати на заваді. Я повністю розумію почуття Каріндоль. Та все одно знищення серця — це занадто.

— Вона погрожує виказати таємницю, якщо її прохання не виконають.

— Маєш її переконати, щоб заспокоїлася. Через страх вона може серйозно помилятися.

— Що ви маєте на увазі?

— Навіть якщо Віас пощастить завагітніти просто зараз, мине чимало часу, поки дитя підросте. Якщо ж народиться хлопчик, їй доведеться вагітніти ще раз. Віас знадобиться щонайменше десять років, щоб домогтися призначення наступницею Дусени Макероу. А тим часом Сомеро обов’язково встигне стати матір’ю.

Свачі приклав долоню до чола, ніби відчув головний біль.

— Чому ми мусимо відволікатися на такі дрібниці зараз, коли наша турбота — боговбивство? Яка ганьба для мене — бруднитися в цих чварах між сестрами! Хочу займатися чимось гідним.

— Ми більше нічого не можемо вдіяти. Тепер усе в руках монахів Великого храму. Тож іди та заспокоюй Каріндоль, бо це теж украй важливо. Це гідна справа.

— Єдина гідна справа, що спадає мені на думку, — покарання Віас Макероу!

Серізма сумно глянув на Свачі. Той більше не міг приховувати від нього, та й від себе самого, що в цьому підтримує Каріндоль.

— Для Каріндоль установлення справедливості — лише засіб для боротьби з сестрою, але не можна заперечити: вона права. Віас не покарана за злочини. Через неї постраждало багато наґів. Хваріт і Ювекс утратили життя, Рюна Фея безпідставно знеславили, Само Фей мусить убити брата, якого любить, Каріндоль Макероу живе у страху. Віас заподіяла зло п’ятьом наґам! Вона — як жар, що тліє, просякаючи жахливим димом весь ліс. Якщо її не загасити зараз, може спалахнути велика пожежа. Благаю, дозвольте знищити її серце!

У погляді Серізми читалося заперечення.

— Свачі, ми не судді. І знищення серця — не спосіб звершення правосуддя.

— Так, це не суд. Це — самозахист! Що буде з назьким суспільством, якщо такі, як Віас, ставатимуть очільницями сімей? Я мислемовлю, що ми мусимо вирізати пошкоджену частину тіла, щоби врятуватися. Наше завдання — запобігти боговбивству, але чому тоді ми не запобігаємо вбивству наґів? Дати спокій Віас — усе одно, що стати співучасниками вбивств!

— Годі, Свачі, припини. Поки я не посіяв у твоїй душі непотрібні підозри.

— Які підозри?

— Загалом, я не хотів заробити славу того, хто вказав тобі на твою закоханість у Каріндоль.

Свачі зашурхотів лускою, а Серізма холодно продовжив:

— Що, неправда?

— Неправда!

— Невже? Думка про вбивство як засіб запобігання вбивству — це зовсім не схоже на тебе. Доведеться мені ще поміркувати, як така думка могла оселитися в твоїй голові.

Свачі нічого не відповів. Поправляючи поли одягу, Серізма мислемовив:

— Вона тебе просто використовує, Свачі.

— Як і ви, преподобний, я прийшов служити у Вежі, щоби мною користувалися всі наґи.

— Саме в тому й суть, Свачі! Ти мусиш служити всім наґам, а не Каріндоль Макероу. Заспокой її — і принесеш користь усім. Цього й вимагає наше служіння. Ти перейнявся сліпою ненавистю до Віас, піддався навіюванню. Але подумай про всіх наґів, Свачі. Іди до Каріндоль і вгамуй її.

Пригнічений Свачі підвівся.

Здавалося, що земля в цьому місці вичерпала уяву та впала у відчай. Тут не було гір, річок, озер чи лісу. Лише безкраї хвилі пагорбів, що заступали виднокрай. Небо здавалося неймовірно низьким. Вітер викроював у ньому хмаринки й ворушив високу траву між пагорбів, виводив разом з нею протяжну й сумну пісню пустища.

Кейґан стояв на пагорбі й похмуро вдивлявся в південний край неба. За спиною в нього розлігся на землі Тінахан, а Рюн грався з кінчиком хвоста Асхваріталя. Провідник наказав їм відпочивати.

Невдовзі на півдні з’явився їздовий жук. Під музику його крил затанцювала трава. Жук приземлився. Біхьон спішився й підбіг до Кейґана. Тінахан і Рюн підхопилися з місць.

— Вона зовсім близько. Дуоксіни трохи відстають, але й вони скоро будуть тут. Що робитимемо?

— Часу в нас достатньо. Влаштуємо засідку для Само й тигра.

Біхьон збентежився:

— А якщо вона... справді відрубає собі руку й розмахуватиме нею перед моїм носом?

— Простіше сказати, ніж зробити. Подумай: правою рукою вона могла б відтяти ліву. Права вже зайнята шиктолем — то як вона підніме ліву? Ну, кине шиктоль і потягнеться по відрубану лівицю. Але як знайде її, якщо буде засліплена? Тож не хвилюйся.

Рюн підійшов до Кейґана й сказав:

— Я мушу точно знати, що ти замислив проти неї.

— Я відрубаю їй лише кисть, щоб не могла тримати шиктоль. І ми візьмемо її із собою до Великого храму Хаінся. Обіцяю.

— Навіть засліплену, мою сестру здолати непросто.

— Я не битимуся з нею.

— Не битимешся?

— Не хочу наражатися на небезпеку. Тінахане, коли Біхьон засліпить вогнем Само й тигра, скинь своїм списом з неї хутро чорнолева. Спис довгий, вона тебе ніяк не дістане. Само змерзне й зомліє, і я зроблю те, про що говорив. Ми заберемо її із собою і за два дні дістанемося храму. На час переходу хутро чорнолева віддамо Рюну, а Біхьон обігріватиме негарячим доккебінським вогнем Само, щоб вона не була в повній свідомості. Так нам буде легше її доправити.

— Гаразд. Але ще прийдуть дуоксіни!

— Нам годі з ними впоратися. Якщо вони справді переслідують загін із наґа, доккебі, лекона та їздового жука, треба лише дотягнути до храму. Наше завдання буде виконане, і ми розійдемося кожен у свій бік. Ці нещасні істоти втратять мету й повернуться на Південь. Більше й бажати нічого.

Рюн, Тінахан і Біхьон вирішили, що Кейґанів задум цілком надійний, і схвалили його.

Але невдовзі вони відмовилися від здійснення цього задуму.

Само Фей прямувала за їздовим жуком, який зненацька з’явився над нею, недовго покружляв і полетів геть. Вона вважала, що не слід робити дурниць, і передбачила заготовану для неї пастку. А Кейґан, хоча й міг приблизно вгадати хід її думок, очікував, що наґиня поспішатиме, адже ззаду напирають дуоксіни. Але Само здогадалася, чого від неї очікує Кейґан, зібралася на силі й зупинилася.

— Наґ, доккебі, лекон, їздовий жук. Таке товариство вони шукають. Наґиня й тигр-богатир їм не цікаві.

Хмарі-громовиці рішення Само не подобалося, він тихо загарчав. Коли вловив запах дуоксінів, загарчав гучніше. Само теж не могла залишатися безтурботною і вихопила шиктоль з піхов.

Щойно дуоксіни заповнили долину й помітили Само з тигром, вони сповільнили крок і зрештою зупинилися на незначній відстані. Уперед вийшов двоголовий дуоксін-велетень, який зустрічався з Кейґаном на Сіґуріатській платній дорозі. Завдяки тому, що Само сиділа верхи на Хмарі-громовиці, її обличчя було на рівні голів дуоксіна.

Вона повернула шиктоль у піхви.

Поклала долоні на голову тигра й мовчки дивилася дуоксіну в очі. Хмара-громовиця нетерпляче виставив пазурі. Само погладжувала його, намагалася заспокоїти, але водночас не відвертала погляду від дуоксіна. Та велетень мав дві голови, дивитися по черзі на кожну було незручно, тому Само врешті втупилася в його ліву руку, що стирчала між головами.

Голови велетня подивилися на Само й перезирнулися між собою.

— Тигр-богатир везе наґа.

— Наґ верхи на тигрі-богатирі.

Повітря бриніло від напруження, але Само розсміялася, коли почула ці обернені визначення. Голови знову спантеличено перезирнулися.

— Тигр-богатир везе наґа!

— Наґ верхи на тигрі-богатирі!

Само подумала, що голови зараз посваряться і поб’ються. Її це трохи розважило. Та годі було зрозуміти, яка рука почне битися з якою головою, і подальші міркування про цю бійку могли перетворитися з розваги на мороку. Само не бажала відволікатися і відкинула непотрібну думку, а дуоксінові голови тим часом дійшли висновку, що суперечка безглузда.

Двоголовий дуоксін пройшов повз Само й тигра.

Само неабияк хвилювалася, спостерігаючи за подальшим розгортанням подій. Уся зграя рушила за двоголовим, не зважаючи на Само. Хмара-громовиця так і рвався ляснути лапою кожного дуоксіна, що проходив повз нього. Щосили стримуючи його, Само влилася в потік дуоксінів і рушила з ними. Дуоксіни не звернули на неї уваги.

Хмара-громовиця не відразу звик до нового способу пересування. Він біг, як веліла йому Само, під прикриттям трьох тисяч дуоксінів і куряви, яку вони здіймали.

Збагнувши, що сіра хмара, яка насувалася з виднокраю, — це дуоксіни, Кейґан стривожився. Намагався оцінити відстань до них, але на відкритому просторі рівнини зробити це було важко. Часу до сутички залишалося обмаль. Біхьон із відчаєм у голосі спитав:

— Ну що, утікаємо?

— Іншої ради не бачу.

Кейґан знову сів на спину Нані, Рюн із Асхваріталем влаштувалися на плечах Тінахана, і загін рушив у напрямку гори Парим, збільшуючи розрив між собою і дуоксінами.

Наступного дня вони досягли підніжжя гори. Їм вдалося відірватися від дуоксінів на відстань, що становила півтори доби пішки, але ціною цього успіху стало цілковите виснаження. На знаменитих паримських стежках Біхьон куняв на ходу, а напівсонний Тінахан ледь не розтрощив довжелезним списом перші вхідні ворота Великого храму. Якби Кейґан не скрикнув учасно, лекон залишив би жахливий рубець на стародавньому обличчі храму.

Рюна переповнювала радість. Але не від того, що загін досяг кінцевої точки подорожі. Приємно було бачити густий, пишний ліс, хоча й не схожий на його рідний Кіборен. Уздовж доріжки, що вела до головної будівлі, урочисто вишикувалися старі дерева, вільно розкинувши гілля. Їхні стовбури були завтовшки щонайменше в три обхвати, але траплялися й такі, що навіть десятеро людей не змогли б їх обійняти. Якщо дерева Кіборену справляли враження бурхливого життя, дерева в храмі мали статечний і суворий вигляд. Їхнє гілля відсіювало надто яскраві сонячні промені, створювало для відвідувачів храму стримане, вишукане освітлення. Коли нарешті дерева розступилися й загін пройшов у останні ворота, Рюн навіть відчув жаль, що похід лісом закінчився.

На теренах храму панувала тиша. Кейґан пройшов рівним подвір’ям до головної молитовні, склав руки на грудях і зробив неглибокий уклін. Підняв голову й помітив подив у очах супутників, тому змушений був пояснити:

— У храмах так заведено. Перш за все потрібно вклонитися біля головної молитовні.

Присоромлені Біхьон і Рюн метушливо склали долоні перед грудьми та вклонилися. Тінахан уперто дивився на них, неначе запитував, чому він мусить вклонятися якійсь будівлі. Зрештою не витримав стражденного погляду Біхьона, здався й теж зробив уклін. Раптом звідкілясь почувся вигук.

З іншого боку подвір’я до них поспішав монах. Кейґан привітав його поклоном, а Тінахан радісно закричав:

— Овва! Я тебе знаю! Як там тебе?

— Ореноль. Нарешті ви тут! — монах простягнув руки їм назустріч.

Побачивши дракона, Ореноль так змінився на виду, що члени загону не стримали усмішок. Ледь згадавши правила пристойності, монах поспіхом вимовив:

— Мене звуть Оренолем. Ви, певно, Рюн Фей? Радий вітати в нашому храмі.

— Дякую.

— У вас і справді вельми красивий голос!

Але на цьому терпіння Ореноля вичерпалося й він дав волю цікавості:

— А на плечі у вас... Це — справжній...

— Так. Це дракон.

— Боже! — монах був глибоко вражений. — Значить, його знайшли ви!

Рюн зніяковів.

— Брате Оренолю, що ви хочете сказати? — тихо втрутився Кейґан.

— Ой, ви, мабуть, здивовані. Вибачте. Мені вже давно відомо, що дракон ожив. І я чекав на ваше прибуття, Кейґане, щоб дати завдання — іти на його пошуки. Але... Боже! Ви прийшли з ним!

— Як ви дізналися, що дракон ожив? Невже драконодухий вам сказав?

— Саме так. Одного разу в нашій молитовні займався самоспогляданням збирач душ, у якому мешкає душа драконодухого.

Кейґан із розумінням кивнув. Рюн притримував Асхваріталя за кінчик хвоста й стривожено дивився на Ореноля. Той зауважив вираз його обличчя й усміхнувся.

— Дракон обрав вас, Рюне? Це ви його знайшли?

— Так.

— Тоді постарайтеся виховати його як належить. Пам’ятайте про відповідальність.

Рюн відчув полегшення, зрозумівши, що монахи не мають наміру відібрати в нього дракона, і кивнув. Ореноль знову заговорив до Кейґана:

— Ви здивували нас. Утім, як завжди! Успішно виконали завдання, та ще й дракона привели! Ходімо зі мною, шановні гості. Я покажу скит, виділений для вас.

— Дякую, Оренолю. Правду кажете, я вмію дивувати. Адже привів не лише наґа й дракона.

— А кого ще?

Кейґан твердо відповів:

— Наґиню-ката. Вона переслідує нас.

— Мені це відомо. Надійшло повідомлення з Міста мовчання. Ви говорите про Само Фей?

Ореноль співчутливо глянув на Рюна й додав:

— Це називається сьозайн-те-шиктоль, так?

Рюн сумно кивнув. Ореноль щиро проголосив:

— Ми вас захистимо. Не хвилюйтеся.

Кейґан замотав головою.

— Усе не так просто, як може здатися. Наґиня їде верхи на тигрі-богатирі.

— Що?! На тигрі-богатирі?

— Атож. А за півтори доби тут будуть ще й інші гості. Три тисячі дуоксінів. Дивовижних супутників ми назбирали, чи не так?

Ореноль зблід.

Скит Залізної крові розташовувався за головною молитовнею, значно вище на схилі. Його оточували могутні дерева, але широке подвір’я щедро освітлювало сонце. Старший наставник Дзютаґі сидів надворі в очікуванні гостей. Зустрів їх усмішкою, не приховуючи подиву, коли побачив дракона. Вислухавши попередження про наближення дуоксінів, Дзютаґі спохмурнів.

Коли обмін привітаннями закінчився й усі розсілися, Ореноль приніс із кухні скиту чай і легкі закуски.

Побачивши на столику живу мишу, спійману і зв’язану турботливими монахами, Рюн розчулився. Ореноль подав ще печену картоплю, призначену, без сумніву, для Біхьона, і великий глек, повний вина. Та лише Кейґан знав, що монахи такого не споживають, і зміг по-справжньому оцінити їхню старанну підготовку до зустрічі загону.

Старший наставник звернувся до Кейґана:

— Кажеш, вони будуть тут за півтори доби?

— Так, преподобний.

— І ти впевнений, що вони хочуть вам зашкодити?

— Імовірність дуже висока.

— А чому вони до вас причепилися?

— Дуоксіни щось неправильно зрозуміли. Вони вважають, що ми вбили їхнього Бога, що вони втратили Бога через нас.

Кейґан говорив твердо, проте помітив зміну в погляді наставника й трохи збентежився. Дзютаґі поспішив спитати:

— І як виникло це непорозуміння?

— Не знаю. Рюн припускає, що Мертвоспад прочитав його спогади.

Рюн хитнув головою.

— Мої спогади такого не містять. У піраміді я був не єдиним наґом. Там була ще моя сестра. Можливо, Мертвоспад проник у її спогади. У Мертвоспаду багатоосібна свідомість, і він міг не розрізнити мене й сестру.

Дзютаґі й Ореноль на хвильку остовпіли. Згодом Ореноль викрикнув:

— У піраміді могли бути інші наґи, крім тебе й сестри?

— Не знаю. Не впевнений. Але це можливо. Тому що сестра казала потім, нібито натрапила в Кіборені на Хварітового товариша.

Ореноль зойкнув, а наставник лише кивнув.

— Дозвольте запитати, чому вас так стурбувала ця нісенітниця про боговбивство? — тихо мовив Кейґан.

— Я розповім, і ти все зрозумієш. Тільки от зараз маємо нагальну справу. І лише ти, Кейґане Дракаре, здатний із нею впоратися.

— Ви про зграю дуоксінів?

— Так. Ти можеш їх стримати?

Тінахан, Біхьон і Рюн сполохано витріщилися на Дзютаґі. Але Кейґан не втратив самовладання:

— Гадаю, що зможу.

Тепер сполохані, недовірливі погляди звернулися до Кейґана. Його завзяття вразило навіть наставника.

— Тільки маю одну умову. Чи приймете її? — додав Кейґан.

Дзютаґі нахилив голову до плеча.

— Яку умову? Кажи.

— Ці потвори не розуміють слів. Я з ними не домовлюся. А сили, щоб відкинути три тисячі ворогів, мені не вистачить.

Тінахан кивнув на підтвердження його слів. Але далі Кейґан сказав дещо несподіване, так що Тінахан аж дзьоба розтулив.

— Проте я міг би всіх їх убити.

Обличчя Дзютаґі й Ореноля сполотніли.

— Усіх? Усіх вбити?

— Так. Це моя умова. Я піду битися з ними, якщо ви згодні, що всі вони будуть знищені.

Погляди присутніх природно перемістилися на Біхьона. Той нажахано замахав руками.

— Ні! Не дивіться на мене!

— Я говорю не про це.

— А-а-а! Нізащо, нізащо!

— Не про це, кажу!

— Ні-ні-ні! Я не витримаю! Я нізащо не погоджуся!

— Та про це не йдеться!

— Не йдеться? Справді?

— Справді.

Монахи й члени загону полегшено зітхнули, переконавшись, що задум Кейґана полягає не в тому, щоби притягти Біхьона з його вогнем до дуоксінів, внаслідок чого він має скупатися в крові. Біхьон дивився на Кейґана зі слізьми на очах. А той ще раз його заспокоїв:

— Спосіб, про який ти подумав, застосовувати не можна, Біхьоне. Бо тоді я теж загину.

— То що ти збираєшся робити?

Замість того, щоб відповісти, Кейґан глянув на наставника Дзютаґі.

— Ви приймаєте мою умову?

— Ти просиш дозволити тобі вбити три тисячі живих істот просто перед храмом?

— Я не наполягаю. Лише кажу, що це єдиний спосіб уберегти храм від навали дуоксінів. Іншої ради не бачу.

Дзютаґі похилив голову, ніби сили полишили його. Стиснуті на колінах кулаки тремтіли. Рюн побачив, що горло наставника нагрілося. Наставник процідив крізь зуби:

— Скільки часу потрібно тобі на підготовку?

— Гадаю, зброя наставника Ідзуму, який мешкав у скиті Яшмового місяця, зберіглася неушкодженою?

— Так, чудово зберіглася. Але вона зберігається для увічнення пам’яті про благочестя наставника, а не для всіляких витівок.

— Доведеться творити дива з тим, що є. Іншої зброї в храмі катма. Це насправді не зброя, а пам’ятні речі, але вона мені необхідна. Передайте її — і я буду готовий.

Дзютаґі рвучко підняв голову.

— І відразу будеш готовий?

— Так.

— Ох, не уявляю, як ти здолаєш три тисячі дуок-сінів. Але гаразд. Поки ще є час, розповім тобі, що ти хотів знати.

Старший наставник озирнувся на всіх і почав розповідь:

— Я скажу вам, чому ми тут зібралися. Скажу, у чому полягає наше покликання. Звісно, я не бажаю, щоб ви, дізнавшись суть справи, ухвалили рішення замість мене. Тягар гріха нестиму я сам. Рішення залишаю за собою. Тільки от я поки що нічого не можу вирішити.

Біхьона неймовірно здивувало, що старший наставник Дзютаґі не відмовляється навідріз від знищення тисяч живих істот, а каже, що не може ухвалити рішення. Біхьон знав, що кіми з голеними головами ненавиділи вбивство так само, як і доккебі. Дзютаґі вів далі:

— Розповідаючи вам, я ще раз і собі розповім. Це допоможе знайти підстави для рішення. Але ви, певно, бажаєте перепочити після далекої дороги...

— Рюн прийшов сюди заради справи, про яку ви говорите. Він хотів би послухати зараз, — випалив Тінахан.

Рюн вдячно кивнув йому, адже лекон угадав його почуття. Очі Біхьона блищали від нетерплячки, і Кейґан не заперечував проти продовження. Наставник стражденно кивнув і підвів очі на обличчя Тінахана.

— Тінахане!

Той, зайнятий підготовкою до вислуховування довгої розповіді — себто наливанням вина з великого глечика в чарку, — стрепенувся від несподіванки.

— Що? Я?

— Почну з твого племені.

Тінахан розгубився, як і решта слухачів. Ніхто не чекав, що таємна справа, задумана людьми й наґами, стосується і леконів. Прямодушні леко-ни ніяк не в’язалися з таємницями та змовами. Тінахан опустив на стіл чарку з вином і напружено помацав сережки.

— А наше плем’я тут до чого?

— Тінахане, ти знаєш, де розташований храм на честь Богині, яка нижча за всіх?

— Не знаю. І що? — поквапливо відповів Тінахан, і лише згодом збагнув, що про це не варто було заявляти так пихато.

Усвідомив він це не сам, а завдяки натякам у наступних запитаннях Дзютаґі.

— І ніколи не хотів дізнатися?

— Ніколи.

— Можливо, ти колись задумувався, чи не бажають дізнатися про це інші лекони?

— Гм, кому б це знадобилося?

— Тобто, якщо можна так висловитися, вам, ле-конам, зовсім байдуже, де стоїть храм на честь Богині, яка опікується вашим племенем. Правильно?

Тінахан відчув, як червоніє в нього гребінь, і сказав:

— Ну... навіщо ви так... Але нікому з нас це не відомо, і що тепер можна вдіяти? Якби я знав, де той храм, може, і захотів би піти. Авжеж, захотів би. Чому б і ні? Я пішов би й помолився, щоби Богиня підказала, як мені вилізти на спину небоплава. Іноді про це думаю. Але ж нема в кого спитати. Леконам не байдуже до Богині. Ми просто припинили розпитувати про храм, бо ніхто цього не знає. Стривайте! Ви хочете сказати, що знаєте?

Наставник мотнув головою.

— І я не знаю.

— Отож-бо й воно! Ніхто не знає!

— Але кілька наґів дізналися про це.

— Що?!

— Наґи натрапили в заростях Кіборену на храм Богині, яка нижча за всіх.

Тінахана зойкнув.

— То храм у Кіборені? Ось чому лекони не знали, де він!

— Мабуть, ти правий. Так ось, наґи, які знайшли храм, замислили неймовірне.

— Неймовірне?

— Побачивши покинутий леконами храм, наґи згадали оповідь про Бога без вірян. І тут відразу згадайте про вже знайомих вам істот, які втратили Бога, — дуоксінів. Якщо говорити стисло, ті наґи подумали, що з леконами можна зробити те саме, що сталося з дуоксінами.

Від переляку Тінахан ледь язика не проковтнув. Біхьон, Рюн і Кейґан дивилися на Дзютаґі виряченими очима. Дзютаґі здавався розлюченим і жорстким. Він прокричав пекучі, сповнені муки слова:

— Так! Неймовірна, нечувана зухвалість! Вони задумали вбити Богиню, яка нижча за всіх!

Скитом Залізної крові прокотився потужний струс.

Тінахан спересердя стукнув кулаком по столу й пробив його наскрізь. Вино вихлюпнулося з глечика, і всі скам’яніли. Витягаючи кулака з дірки, Тінахан заволав:

— Не вірю я в цю дурну байку!

— І я спершу не йняв віри, Тінахане. Коли один сумлінний хранитель доніс мені цю новину, я запідозрив, що він несповна розуму!

Від згадки про хранителя Рюнові очі блиснули. Наставник вагомо сказав:

— Так. Наша з вами справа задумана тим совісним хатенґрадзьким хранителем. Він не міг самотужки завадити здійсненню задуму змовників і вирішив знайти допомогу за межами назької частини світу. І звернувся до нас.

Тінахан був замахнувся кулаком ще раз, але спіймав докірливий погляд Біхьона й стримав руку. Не здатний приборкати гнів, він схопився за пір’я на шиї та вигукнув:

— Але хіба можна взагалі вбити Богиню чи Бога?!

— Це ми й мусимо з’ясувати.

— Що? Як?

— Той хранитель довідався про змову, але подробиць не знає. Тож ми повинні з’ясувати, у який спосіб вони збираються вбити Богиню. Щоб запобігти нещастю. До речі, як гадаєте, кого слід розпитати про це?

— Саму Богиню. Або її втілення, — відповів Кейґан, і всі перевели погляди на нього.

Наливши собі вина, Кейґан додав:

— А кого ж іще? Це очевидно.

Дзютаґі кивнув.

— Кейґан вгадав. Але втілення Богині нам знайти не вдасться. Доведеться запитати в самої Богині.

Біхьон жваво цим зацікавився:

— А що таке втілення?

Рюн, який колись проходив навчання в храни-телів, обережно пояснив:

— Так називають того, у кого вселяється божество. Хоча не зовсім. Не вселяється, а підселяється.

— Як це?

— Той, хто стає втіленням, носить у собі водночас власну душу та божество. Як збирачі душ. Але є відмінність: божество зазвичай не виходить на поверхню свідомості. Якщо воно вийде, то привласнить тіло. І це вже буде уособлення.

— Тобто Бог чи Богиня можуть жити в якомусь тілі? Не тільки в небесах чи в інших світах, чи як там це зветься?

— Не знаю, як тобі розтлумачити. От, наприклад, весна хіба міститься у бруньках? Не можна точно сказати. Хоча бруньки, безперечно, містять у собі весну.

Рюнова відповідь вдовольнила Біхьона. Рюн вів далі:

— У втіленому стані божество може зануритися в життя племені, яким опікується. Ось, до порівняння: ти, Біхьоне, прагнеш добре дбати про їздових жуків, але ти, так би мовити, вищий за жуків, і ця вищість заважає тобі їх зрозуміти. Щоби зрозуміти потреби жуків, тобі самому слід стати жуком. І ти легко дізнаєшся, чого жуки хочуть і чого не люблять. Так само й божества, незрівнянно вищі за нас, не здатні зрозуміти наші безглузді, несусвітні вчинки. Вони втілюються, аби вивчати нас.

Біхьона це вразило. Рюн кинув короткий погляд на наставника й повів далі:

— Неможливо визначити, хто є втіленням. Навіть той, у кого божество втілилося, цього не знає. Уяви, що збирач душ носить у собі чужі душі й не здогадується про це. Я чув колись, що збирачі душ з’явилися на світі саме завдяки втіленням божеств. Мовляв, божества дізналися, що в одному тілі може мешкати більш ніж одна душа, і вирішили провести досліди з підселенням додаткових душ в одне тіло, які виявилися успішними.

— Збирач душ незадовго до смерті мусить передати душі комусь іншому. А як щодо втілень?

— І з утіленнями так само. Коли носій помирає, божество вселяється в інше тіло. І простежити, у кого воно вселилося, неможливо.

Старший наставник Дзютаґі взяв слово:

— Я лише одне можу додати до пояснення Рюна Фея. Говорити з утіленням — це все одно, що говорити з божеством. Тільки от як визначити, хто є втіленням? Тому нам доведеться спілкуватися безпосередньо з Богинею.

Тінахан не стримався:

— То спитайте якнайшвидше! Спитайте у вашого Бога, якого ніде немає, чи можливо взагалі вбити божество!

— Бог, якого ніде немає, на таке запитання не відповість. Він майже ніколи не говорить із нами. Але інше плем’я має особливий зв’язок зі своїм божеством. Це плем’я називає служителів Богині її женихами. Ось який тісний цей зв’язок.

Цього разу всі погляди звернулися до Рюна. Він настовбурчив луску й сказав:

— Я чув, що тільки ті, хто знає ім’я Богині, яка не залишає слідів, можуть... можуть із нею... Значить, ось для чого...

— Так.

— Чому... чому я?

— Ми все обміркували та дійшли висновку, що необхідно поспілкуватися з Богинею, яка не залишає слідів. Викликати божество можна, певна річ, тільки в храмі. Храм на честь Богині, яка нижча за всіх, не підходить, бо ми не знаємо, де він. У замку Тисячі всесвітів це зробити неможливо. До останньої зали в ньому можуть потрапити лише каштелян і старійшини. У Вежі сердець теж не вдасться — вороги не дозволять. Залишається наш храм. І нам був потрібен наґ, який носить таємне храмове ім’я; він мав прийти сюди й викликати Богиню. Для цього обрали Хваріта Макероу.

Згадка про Хваріта розтривожила Рюна. Він міцно обійняв Асхваріталя. Дракон обгорнув шию Рюна хвостом і його кінчиком погладив потилицю. Дзютаґі проголосив:

— Але через непередбачений жахливий випадок до нас замість Хваріта прибув ти, Рюне Фею. Ти замість нього викличеш Богиню, яка не залишає слідів. І розпитаєш її, чи можливо вбити божество і як саме. Тоді ми зможемо запобігти боговбивству.

Запала моторошна тиша, яку раптом пронизав тонкий писк. Це заворушилася на столі миша, приготована для Рюна.

— Це не принесе користі.

Усі обернулися до Кейґана — єдиного з товариства, хто зберігав спокій. Прикриваючи рота рукавом, він поставив порожню чарку на стіл, а потім звернувся до старшого наставника:

— Тепер зрозуміло, чому ви так налякалися, коли мова зайшла про боговбивство й дуоксінів. І з’ясувалося, як виникло це незбагненне непорозуміння. Мертвоспад прочитав спогади товариша Хваріта, якому відомо про задум змовників убити Богиню, яка нижча за всіх. Але все це не принесе користі.

— Що значить: не принесе користі?

— Хай навіть після боговбивства лекони перетворяться на істот, подібних до дуоксінів, але ж лекони живуть на Півночі, а наґи — на Півдні. Яка наґам із того користь?

Тінахан витріщився на Кейґана й настовбурчив пір’я. З глибини грудей Дзютаґі вирвався стогін.

— Заздрю твоїй здатності за будь-яких умов зберігати розсудливість, Кейґане! У всьому світі в скрутні миті лише наґи й ти здатні холоднокровно передбачати наслідки!

— Нічого особливого. Але холодний розум — зброя, значно корисніша за залізо. Його не загубиш, його в тебе ніхто не відбере.

— Так, так! Гаразд. Я зараз поясню. Тільки от... у горлі пересохло...

Дзютаґі налив собі вина й трохи відсьорбнув. Тінахан мовби теж раптово відчув напад спраги та й собі добряче хильнув вина. Дзютаґі набрав повітря в легені й продовжив бесіду:

— Є такий вислів: «Троє зустрінуться з одним». Кому, як не вам його знати? Адже ваш рятувальний загін скликали згідно із цим давнім пророцтвом.

Біхьон кивнув.

— Атож, Кейґан нам пояснив, що він — провідник, я — чарівник, а Тінахан — захисник. Ви про це?

Наставник усміхнувся.

— Яка точність! Мабуть, ви пережили чимало пригод дорогою сюди. Спитаю лише одне: що було б, якби з вами не йшов Тінахан?

Тінахану аж подих перехопило з переляку. Він пригадав, як утікав від крокодила, кинутого Само Фей у річку, як під час дощу збудував сховище й відсиджувався там, затримуючи загін, як утік від Короля-звитяжця та провидця. Він так розхвилювався, що почав щипати себе за пір’я на руці в нетерплячому очікуванні відповідей товаришів.

— Без Тінахана ми загинули б у піраміді, правда ж, Рюне, — сміючись, сказав Біхьон.

— Так. Без нього ми перетворилися б на дуоксінів. Тінахане, ти що, плачеш?

— Тобі здалося. Світло надто сліпуче, аж очі сльозяться, — відповів Тінахан, мало не зірвавшись на кукурікання.

Рюн, який добре бачив, як потепліла шкіра навколо очей Тінахана, знав, що помилитися не міг, але не сказав нічого, щоб не псувати Тінаха-нові настрій. Дзютаґі вів далі:

— Утішно бачити, що ви потоваришували за час походу, що готові допомагати один одному. Не забувайте: сила вашого загону — у злагодженості. Тільки троє можуть мати справу з одним. Тож я хочу розповісти вам про давнє минуле. Колись, дуже давно, наґи розв’язали війну проти трьох інших племен. Вони хотіли насадити свій ліс по всіх землях. Та їм не вдалося.

Рюн обережно втрутився:

— Ви говорите про Велике завоювання?

— Так, Рюне. Наґи не змогли перемогти, бо їм протистояли троє племен.

Рюн здивовано глянув на Кейґана. Той легенько кивнув. І Рюн майже дослівно повторив почуте від Кейґана:

— Уклінно прошу вибачити мені, преподобний. Хіба наґи не перемогли в тій війні? Вони захопили половину світу! А ще ви сказали, що троє племен протистояли наґам, хоча все було, як мені відомо, цілком навпаки. З наґами билися переважно люди — араджити й кітальджоські мисливці. Док-кебі уникали битв, а лекони билися хоробро, але поодинці. І наґи перемогли, тому що троє племен не згуртувалися.

— Тоді що ж зупинило вас, наґів?

— Погода. А не троє, що згуртувалися проти одного.

— Про це й мова, Рюне Фею.

— Я не розумію, преподобний.

— Річ тут у погоді. Троє протистояли одному. І з’явився Кордон.

Спантеличений Рюн відчув, як по всьому тілу піднімається луска. Кейґан заговорив спокійно, хоча з грізним виразом обличчя:

— Тобто, якщо усунути одне з трьох божеств, які протистояли Богині, яка не залишає слідів, погода зміниться?

— Авжеж, Кейґане. Зміниться цілий світ. Справді, яка наґам вигода від того, що лекони уподібняться до дуоксінів? Ти правильно сказав. А от якщо на Півночі потеплішає — це вже зовсім інше!

Від цих слів наставника всіх слухачів пройняв холодок. Зазираючи в очі Дзютаґі, Кейґан мовив:

— Велике завоювання поновиться, якщо Кордон більше не зупинятиме наґів. Поновиться через сім сотень років!

— Вісім сотень років, якщо не рахувати війну з кітальджоськими мисливцями, Кейґане.

Страх, тривога, гнів і сум повисли в повітрі. Тінахан сидів сердитий, ніби присутні чимось йому завинили, а приголомшений Біхьон втупився в Нані. Кейґан, склавши руки на грудях, заглядав у глечик з вином, мовби крізь нього можна було зазирнути в минуле. Рюн несподівано сказав:

— Я хочу перевірити.

Дзютаґі та Ореноль подивилися на Рюна, який сидів із настовбурченою лускою.

— Я не Хваріт. Він, мабуть, знав усе, про що ви розповідаєте, а я це чую вперше. Хочу перевірити, чи є правда в цих страхітливих розмовах. Преподобний, я так розумію, що ви маєте якийсь засіб зв’язку з тим «совісним хранителем»?

Тінахан і Біхьон охнули. Погодилися з тим, що найважливіше — перевірити слова наставника. Дзютаґі кивнув.

— Так, ти маєш право переконатися в правдивості моїх розповідей. Я спілкуюся з хранителем за допомогою змій.

— О, зміїні послання? Як ви це робите?

— Колись один наґ доставив нам глечик зі зміями. І змії передають послання з Хатенґраджа. Ти вмієш захоплювати свідомість?

— Не вмію.

— Тоді нічого не вийде. Ми тільки читаємо зміїні послання, а надіслати відповідь не можемо. Хранитель враховує це і складає послання вельми докладно, щоб у нас виникало якомога менше запитань.

Рюн розчаровано зітхнув. Біхьона розпирало від цікавості. Йому кортіло більше дізнатися про мову змій, але він не наважився перебити наставника. Рюн обернувся до Кейґана, й вони зустрілися поглядами, неначе Кейґан передбачив погляд Рюна. Наґ і не сумнівався, що він це передбачить.

— Кейґане...

— Кажи.

— Ти ж знаєш, моя сестра вправно захоплює свідомість. Вона, щоправда, не володіє мовою змій, проте преподобний міг би її навчити. Він уже не раз отримував зміїні послання і добре знає, що до чого.

— Так, це можливо.

— Приведи сюди мою сестру.

Кейґан перевів погляд на Дзютаґі. Той запитав:

— А де вона зараз, Кейґане?

— Точно не знаю. Але впевнений, що наближається до нас.

— Знайти її та привести зможеш тільки ти. Згоден це зробити?

Кейґан ледь помітно кивнув.

— Я спробую.

Рюн засяяв від радості. Перш ніж він кинувся дякувати Кейґану, той сказав:

— Тільки от що робити з дуоксінами?

Обличчя Дзютаґі, який зрадів разом із Рюном, скривилося. Він сумно похилив голову. Тінахан не витримав загальної зневіри, вдарив себе в груди й вигукнув:

— Побий мене грім! Я ж захисник! Запросто розкидаю цю наволоч!

Біхьону й Рюну одночасно прийшла думка про нерозсудливість Тінахана. А наставник стримано мовив:

— Так, ти — захисник. Але треба спитати в провідника. Що скажеш, Кейґане? Тінахан зможе відкинути дуоксінів?

— Ні, він хоробрий, але нерозважливий, — відрубав Кейґан.

З обличчя Біхьона стерлася усмішка. Тінахан кинув лютий погляд на Біхьона, а потім подивився на Кейґана. Той додав:

— Не ображайся, Тінахане. Ти мусиш довіряти своєму провідникові.

Тінахан поважав Кейґана, та поважав і свою впевненість у перемозі.

— Ти сказав, що можеш сам вийти проти них, то чому я не можу?

— Я такого не говорив. Казав, що можу їх усіх знищити.

— Хіба це не те саме?

— Зовсім ні. Уяви, що дуоксіни — вередливі нерозумні діти. Можна турботливо й терпляче пояснювати їм, що вередувати — погано. Можна це назвати «вийти проти них». А можна взяти камінь і розтрощити дітям голови. Це буде — «знищити». Ось що я мав на увазі. Жорстокий, відчайдушний спосіб.

Тінахан стулив дзьоба й перелякано дивився на Кейґана. Той обернувся до Дзютаґі.

— То ви дозволяєте?

Наставник із безмежним сумом в очах глянув на Кейґана.

— Убити одного, щоби врятувати десятьох, — значить зробити десятьох убивцями.

Кейґан на те нічого не відповів. Поринув у роздуми, які могли затягнутися на півтори доби. А часу залишалося обмаль.

Дзютаґі не витримав тривалої мовчанки й зрештою випалив:

— Убий їх! А тягар гріха понесу я.

Кейґан підвівся.

Виявилося, що святі подвижники Великого храму Хаінся щиро цікавилися Богом, якому служили, будовою всесвіту та законами природи, а от на зброї геть не зналися. Побачивши зброю наставника Ідзуму, що зберігалася в скиті Яшмового місяця, Тінахан розчаровано клацнув дзьобом і невдоволено скривився. Тіло в нього напружилося й надулося, а суворий погляд по черзі свердлив монаха на ім’я Фера, відповідального за зберігання зброї, та його підлеглих.

Насправді монахи сумлінно дбали про реліквії наставника Ідзуму. Тільки от їхнє невігластво в цьому питанні зашкодило зброї. Монахи заходилися напоказ розмахувати мокрими ганчірками, збираючись стерти з неї пил. Обурений Тінахан неохоче зауважив:

— Хто ж миє клинки водою? Що ви робите? Протріть сухими ганчірками й змастіть олією, хай вам грець!

Фері та його підлеглим нові знання дали наснагу, але Тінахан, мацаючи сережки, прямодушно сказав Кейґану:

— Слухай-но, якщо покласти руку на серце, зброєю таке не назвеш.

Кейґан якраз мовчки роздивлявся стріли. Шкіряний сагайдак від багаторічного надміру ретельного протирання безнадійно обдерся. Вибрав стріли, якими ще можна було користуватися, узяв лук і сказав:

— Брате Феро, я візьму це. Цього достатньо.

Обличчя Фери набуло такого виразу, наче Кейґан оголосив, що збирається пограбувати храм.

— Це храмові святині! — вигукнув Фера.

Кейґан мовчки глянув на Ореноля, і той заходився переконувати Феру:

— Брате, пробач цьому панові. Йому зараз конче потрібно взяти лук і стріли. У храмі більше нема де взяти зброю. Що тут удієш?

— Луки можна позичити в послушників-чужо-земців.

— Вони не мають луків.

— Тоді — у розбійників, які вештаються по той бік гори.

— Розбійники не користуються луками. Опанувати лук не так легко. Для полювання це надто вишукана зброя. Замість навчання стрільби вони тільки ставлять пастки.

Пояснюючи це байдужим голосом, Ореноль раптом зауважив на собі підозріливі погляди Фери та послушників. Збагнув, що не варто було так хизуватися обізнаністю з життям лісових розбійників, але він вирішив триматися твердо й продовжив:

— Як я вже сказав, становище нині складне. Наставник Ідзуму цією зброєю захищав храм і не заборонив би скористатися нею заради такої самої шляхетної мети. До того ж ми отримали благословення старшого наставника.

Нарешті Кейґан забрав лук, стріли й напальчник для стрільби, що належали колись наставникові Ідзуму. Зношеного сагайдака Кейґан не взяв, а натомість застромив стріли за пояс. Тінахан клацнув дзьобом, ніби хотів сказати, що цей лук нічим не кращий за рогатку.

— І навіщо він тобі здався?

Кейґан глянув на Біхьона й віддав наказ:

— Біхьоне, знадобиться твоя допомога. Треба мерщій летіти в долину.

Біхьон з готовністю підкликав Нані змахом руки. Та Кейґан не сів на жука, а зазирнув у вічі Біхьону й попередив:

— Біхьоне, ти повинен бути готовий. Ти побачиш зараз справжнє жахіття. Подумай, для чого я зібрався туди летіти? Тобі доведеться не просто доправити мене, ти мусиш стати співучасником.

Біхьон змінився на виду.

— Але ти казав, що не вимагатимеш від мене нічого такого...

— Ні! Звісно, ні. Але мені потрібен твій жук.

— Тобі потрібен не я, лише Нані?

— Так. Ліпше, щоб ти керував жуком. Але, якщо для тебе це завдання нестерпне, я можу полетіти сам, як уже літав Тінахан. Дай йому вказівки, і я полечу.

— Отже, тобі треба летіти на жукові. Складний буде політ?

— Надзвичайно складний.

— Тоді я з тобою, — Біхьон рішуче стиснув кулаки.

Кейґан хотів був ще раз запропонувати Біхьону все обміркувати, але той відповів без вагань:

— Я не впевнений, що витримаю. Якщо дам слабину, зроби мене старійшиною, гаразд?

Кейґан не відвернув погляду:

— Обіцяю.

Біхьон рішуче видерся на спину до Нані. Кейґан наостанок глянув на Ореноля, Тінахана й Рюна, потім сів за спиною в Біхьона.

Жук злетів і описав коло над Великим храмом Хаінся, а потім рушив у напрямку долини. За деякий час Біхьон помітив на виднокраї хмару куряви. Він озирнувся, і Кейґан дав знак приземлитися. Біхьон посадив жука на невисокому пагорбі край болота. Він обрав це місце, бо там можна було зачаїтися у високій траві, до того ж розташування на підвищенні було вигідне для битви. Кейґан спішився, глянув, як далеко дуоксіни, і нарвав трави.

Зробив собі підстилку, сів і почав натягувати тятиву на лук, притримуючи один його кінець ногою. Лук піддався не відразу, бо довго не використовувався, та Кейґан виявив наполегливість. Упоравшись із луком, він попросив Біхьона створити на землі доккебінський вогонь.

Кейґан розслаблено нагрівав лук на вогні, щоб додати йому гнучкості. А Біхьон, який не мав корисного заняття, час від часу позирав на південь і щоразу переконувався, що хмара куряви наближається. Кейґан зовсім не дивився в той бік, звідки мали прийти дуоксіни, і тільки поволі то підставляв лук до вогню, то клав його на землю та натискав стопою, аби вигнути; Біхьон тим часом нудився.

Добряче прогрівши лук, Кейґан кілька разів смикнув за тятиву для перевірки, залишився задоволений і взяв напальчник для стрільби. Але замість того щоб стріляти, як гадав Біхьон, відклав лук і заходився грайливо крутити в руках напальчник. Біхьон згорав від нетерпіння. Але Кейґан сказав, що лук має охолонути, і сидів собі далі, ніби на жодних дуоксінів не чекав. Біхьон уже думав, що вся підготовка до бою, яку Кейґан обговорював із Дзютаґі, й полягала в натягуванні тятиви. Більше нічого робити Кейґан мовби й не збирався.

Біхьон ще раз зиркнув на південь, і Кейґан нарешті ліниво підвівся. Біхьона це потішило, проте Кейґан кинув короткий погляд на виднокрай і всівся назад. Біхьона це спантеличило.

— Слід зачекати.

Біхьон сів на спину Нані, а Кейґан склав руки на грудях, заплющив очі й ніби закуняв. Якщо врахувати, що поблизу були три тисячі дуоксінів, така поведінка трохи дивувала Біхьона. Коли його нетерпіння змінилося страхом, Кейґан знову підвівся. Доккебі зрадів, але Кейґан глянув у напрямку дуоксінів і знову сів.

— Треба ще чекати.

Зрештою сполохався й Нані, бо відчув, як задвигтіла земля від тупотіння навали дуоксінів.

Долиною ширився гул і незвичайний рух повітря. Ще далекі й невиразні, але вже моторошні вигуки дуоксінів різали слух доккебі. Кейґан підвівся знову, і Біхьон засичав:

— Що, скажеш, треба ще чекати?

— Тепер уже ні.

Біхьон злякано підскочив. Кейґан дивився на південь, але якось дивно. Доккебі підійшов, простежив за поглядом Кейґана й збагнув, що він дивиться не на дуоксінів, а в небо. Біхьон і собі глянув у небо та зойкнув.

Кейґан схопив лук і стріли й кинувся до Нані.

— Зараз полетимо до цього небоплава.

За дуоксінами, прорвавши величезну хмару, показався ще більший небоплав — той, що супроводжував загін ще від Сіґуріатського хребта. Біхьон збентежено прокричав услід Кейґану:

— Нані не полетить до небоплава!

— Ти казав, що він може наблизитися на певну відстань.

— Ну, так.

— Цього достатньо. Очей у нього багато.

— Що? Багато очей?

— У небоплава. Він має багато очей.

Біхьон застиг, пройнятий жахом, переводячи погляд від Кейґана з луком у руці до небоплава.

Того дня під вечір усіх монахів Великого храму Хаінся налякав сильний землетрус.

Попадало все, що лежало на полицях, усе, що висіло на стінах. Застогнали крокви під дахами, затанцювали чарки й глечики на столах. Нахилилися дерева на горі Парим, покотилося схилом велике й дрібне каміння, що пробивало дахи, залітало в келії та молитовні й жахало монахів. Подекуди в храмі спалахували пожежі через падіння свічників. Ці події нікого, звісно, не тішили, але найбільше засмутився брат Фера. Старший наставник Дзютаґі, віддавши наказ знищити дуоксінів, з гнівним виразом обличчя повернувся до своєї келії, а Ореноль залишився в скиті Залізної крові, щоб підтримати Тінахана й Рюна. Усі були бліді й не відвертали очей від неба.

Рюн здавленим голосом спитав:

— Усе це... влаштував Кейґан?

Ніхто йому не відповів. Землетрус почався після відльоту Кейґана з храму, тож це було цілком імовірно, але водночас важко було в таке повірити. Тінахан сердито мовив:

— І гадки не маю, що він там виробляє. Сподіваюся, хоча б сам розуміє, що робить.

Земля все ще билася в судомах. Рюн здогадувався, що цей землетрус не природного походження, бо надто затягнувся. Але що насправді відбувалося, уявити не міг. Рюна тривожила поведінка Асхваріталя, який злетів на дерево й звідти невідривно спостерігав за південним краєм неба. Землетрус нарешті закінчився, а дракон усе одно не бажав спускатися.

Коли на гору Парим опустилися гнітючі сутінки, Біхьон і Кейґан повернулися до храму.

Біхьон був небачено задумливий і сумний. На спині жука він ще тримався стійко, та коли став на тверду землю, відчув запаморочення й зомлів. Тінахан поспішив віднести його ближче до будівлі скиту.

Кейґан знехтував зверненими до нього допитливими поглядами, спокійно сів і віддав лук Оренолю.

— Поверніть, будь ласка, братові Фері. І передайте мої вибачення за те, що використав усі стріли. А ще передайте всім у храмі, що я не раджу юним послушникам і подвижникам, у яких слабке здоров’я, найближчими днями ходити в долину.

Оренолю кортіло розпитати, що сталося в долині, але боявся, що відповідь може його засмутити. Метушливо забрав лук і напальчник та побіг геть з подвір’я скиту. Тінахан похмуро подивився на Кейґана й запитав:

— То що там у вас було?

— Тепер храм у безпеці.

— Це все, що ти можеш сказати?

— Я вбив не всіх дуоксінів.

— Не всіх?

— Так. Деякі вижили.

Кейґан обернувся до Рюна.

— Там була Само Фей.

— Що з моєю сестрою? — злякано скрикнув Рюн.

— Вона врятувала частину дуоксінів.

— Що?

— Десятків зо два. Не знаю, чи можна назвати це розумним вчинком. Краще б подбала про себе. Хай там як, вона з цими дуоксінами втекла. Повернеться, мабуть, але не скоро. Тож я піду відпочивати. Втомився. А як нам бути з твоєю сестрою — поміркуємо згодом.

Кейґан пішов до спальні, а Рюн і Тінахан подивилися на Біхьона, який досі не отямився. Лекон раптом звернув увагу на свої руки, які після перенесення Біхьона стали мокрими. Він заходився якнайшвидше витирати їх від небажаної вологи, роздивляючись доккебі.

Той обливався холодним потом.

Незрозуміло, звідки почалася ця розповідь. Її вели здавлений голос і стривожені очі, а безмежна уява прикрашала подробицями. Початком став короткий беззмістовний вигук, з якого розповідь розрослася, поступово набираючи сили, і почала підтверджувати сама себе. Коли Ореноль вийшов зі скиту Залізної крові, щоб повернути лук Фері, розповідь уже текла бурхливим потоком. Ореноль приніс її в скит і переповів там. Тінахан украй розхвилювався.

— Невже?

— Таке розповідають у храмі.

Біхьон отямився, розгублено роззирнувся навкруги й вибухнув божевільним реготом. Було очевидно, що доккебі зле. Він задихався від сміху, доки не виснажився й не зомлів знову.

Невдовзі ніч упала на храм і прикрила тривоги й страхи того дня широкими чорними полами своєї одежі. Самотній світильник, що блимав у скиті, димів, і той дим нагадував тонку шовкову завісу. Біхьон опритомнів; тепер він здавався значно спокійнішим. Ореноль запропонував повечеряти, але доккебі відмовився. Тінахан не міг стриматися й почав розпитувати:

— Гей, Біхьоне. Тут у храмі ходять дивні чутки.

— Тобі що, кортить постригтися в монахи? Цікавишся «переказами», що ходять у храмі?

— Про небоплава...

Біхьон припинив свої похмурі жарти, а Тінахан і далі допитувався:

— Плетуть усілякі нісенітниці, але всі торочать про небоплава. Що там сталося насправді? Розкажи, прошу тебе! Ну-ж бо!

— Блискавка блідне, вражена швидкістю польоту істини. Але істина так швидко пролітає, що ніхто не може її до ладу роздивитися.

— Не треба мені туману напускати, кажи чітко і ясно. Що трапилося в долині?

— Я волів би не розповідати.

— Трясця! Хоч скажи, Кейґан справді викликав небоплава чарами?

Спантеличений Біхьон довго дивився на Тінахана, і згодом промовив низьким голосом:

— «Чарівників не існує», Тінахане.

І засміявся.

— Скидається на те, що таки вийшло?

В іншому випадку Тінахан виявив би повагу до небажання Біхьона говорити, але йшлося про небоплава. Дух шукача скарбів рвався із Тінахана назовні. Рюн попросив його дати Біхьону відпочити, але лекон холодно сказав:

— Оренолю, принеси нам ще глек вина.

— О, тортури насолодою! — сполошився Біхьон, але заперечувати не став.

Щойно Ореноль повернувся з чималим глеком, Біхьон прожогом налив собі вина в чарку, хильнув і відразу зробився п’яний у дим. Переконавшись, що в очах товариша заграли хмільні іскринки, Тінахан сторожко почав допит:

— То там був небоплав?

Розмахуючи спорожнілою чаркою, Біхьон жваво вигукнув:

— Аякже! Що там ще могло бути?

Само Фей довго сиділа, притягнувши коліна до грудей і похиливши голову.

Вітер ворушив її хутряну накидку, нечемно дмухав у ніздрі, але вона не зважала на те. Вітер-пустун, сам того не знаючи, розносив трупний сморід. Само здавалося, що він бризкає кров’ю на її щоки. Вона повільно підвела голову, гидливо поводила підборіддям і глянула на дуоксінів біля себе.

Два десятки тих істот ледь не пів дня накручували кола біля неї та Хмари-громовиці, ніби в танці. Узагалі Само не мала причини так сидіти, проте двоголовий дуоксін-велетень, як їй здалося, увічливо попросив її залишитися. Усі дуоксіни поводилися чемно.

Само зробила кілька кроків убік, щоб побачити, що робитимуть дуоксіни. Вони трохи невпевнено рушили за нею, намагаючись не розривати кола. Двоголовий знову кивнув, ніби просив її сісти. Дуоксіни, без сумніву, були налаштовані по-дружньому. Тому Само дозволила їм кружляти навколо себе.

Коли вона підвела голову, двоголовий велетень змахом руки наполегливо попросив її зачекати ще — так вона зрозуміла. Само ледь кивнула, і заспокоєний велетень продовжив танець.

Дуоксіни рухалися зі сталою швидкістю. Спостерігаючи за ними, Само згадувала події того дня, коли й вона мчала на Хмарі-громовиці в зграї дуоксінів, підтримуючи сталу швидкість. Тигр перестав їх боятися, бо дуоксіни не виказували ворожості. Вони забули про битву біля пропускної брами і про шляхетний вчинок Само, яка допомогла їм переправитися через річку. Наґиня збагнула, що їх веде єдина мета — пошуки загону, що складався з наґа, доккебі, лекона та їздового жука. Решта світу для них мовби не існувала.

Зненацька рух дуоксінів став безладним.

Само, тримаючись на зашийок Хмари-громовиці, роззирнулася, щоб дізнатися, що відбувається. Дуоксіни також збентежено крутили головами, безладно вигукували. Само помітила, що один з них дивиться в небо, й підняла очі.

Над ними пролітав небоплав — більший за грозову хмару.

Приголомшена Само впізнала небоплава, якого бачила ще на Сіґуріатському хребті. Тут, у долині, він здавався більшим, ніж над горами, хоча тепер, безперечно, летів значно вище.

Само не відразу зрозуміла, чому дуоксіни злякалися небоплава, якого бачили над собою ще від Сіґуріатського хребта. Придивилася уважніше й помітила біля здоровенного тіла небоплава щось дрібне, схоже на комара. Вона протерла очі й придивилася пильніше.

Очі небоплава гаряче зблиснули й невдовзі згасли. Минуло трохи часу, і на голови дуоксінів полилася з неба якась рідина.

Це була кров.

— Перші кілька стріл, здається, відскочили від нього. Я хотів закричати, щоб Кейґан це припинив. Стріляти в очі такій прекрасній, величній тварині...

Я подумав, що ми коїмо непробачний злочин. Але Кейґан уперто стріляв, його неможливо було переконати. А потім... зрештою кілька стріл влучили. Кейґан схопив мене за підборіддя і відштовхнув у бік, протилежний від небоплава. Так, я до тієї миті на все дивився й це мене ошелешило... Бачив, як сяйні, мов самоцвіти, очі лускали й з них щось виливалося... Я не міг дивитися далі... Більше я голови до небоплава не повертав. Несила було.

Тінахан не сказав, що на місці Біхьона вчинив би інакше. Він мовчки налив собі вина в чарку. Рюн, пригладжуючи на руці настовбурчену луску, сказав:

— І що було потім?

Біхьон довго не розтуляв рота. Згодом вимовив щось безглузде:

— Тільки подумайте! От ви летите в небі, а навколо — нікого й нічого. Порожнеча. Ви ж у повітрі. Але якщо підлетіти до небоплава... О-о-о! Мухи, певно, напрочуд сміливі! Уявіть, що в небі є перешкода, об яку ви враз розплющитеся, якщо вріжетесь. І ця перешкода не стоїть на місці, як, приміром, скеля. Вона рухається, і вона неосяжно велика... Уявили?

Насправді ніхто не зміг уявити, про що говорить Біхьон. Рюн мимоволі кивнув, але Біхьон роздратовано змахнув пальцем і створив доккебінський вогник завбільшки як комар. Тінахан, Рюн і Оре-ноль придивилися й збагнули, що вогник має вигляд їздового жука. Вогняний жучок літав навколо Біхьона. Біхьон раптом підняв руку. Його широко розставлені пальці дрібно тремтіли від напруження. Біхьон дмухув і тихо свиснув.

Його рука помалу наближалася до вогника. Вона вкрила вогник величезною густою тінню. Усі дивилися на руку Біхьона, затамувавши подих.

Небоплав змінив швидкість, і Само навіть про дихання забула.

Здавалося, що обвалюється небо. Тінь густішала. Рух величезного небоплава був навдивовижу плавний. Їздовий жук несамовито нісся вперед, рятуючись від небоплава. Само бачила, як швидко нагрівалися крила жука й повітря біля них закручувалося в гарячий вир. На очах у наґині жук перетворився на сліпучу хвостату зірку, за якою мчало страшне чудовисько, розтинаючи хмари грудними плавцями, здатними розбити будь-яку брилу. Небо потемніло, мовби ніч перемогла день, і небесний звір роззявив пащеку, неначе зібрався проковтнути блискучі зірки. Повітря переливалося важкими хвилями, хоча вітру не було. Дуоксіни завмерли, земля й рослини на ній тривожно коливалися. Барви світанку й заходу, ясного дня та дощу змішувалися й миготіли.

Хмара-громовиця протяжно завив від співчуття до землі в її стражданнях.

Само швидко опанувала себе й так різко вдихнула, що надривно закашлялася. Вона шумно зашаруділа лускою й роззирнулася.

Усі дуоксіни стояли нерухомо, мов кам’яні.

— Тікайте! — закликала їх Само й схопилася за зашийок тигра.

Але дуоксіни нічого не чули. Тоді Само спішилася, підійшла до найближчого дуоксіна й струсонула його.

— Тікай! Тікай, кажу тобі!

— Загублений, повний смугастих несподіванок... пісок! — бурмотів дуоксін, не зважаючи на неї.

Само нічого не домоглася від дуоксінів і ще раз глянула в небо. Неба вона більше побачила, бо його повністю затуляло тіло небоплава. Між очей у нього стікали криваві струмки. Очей він мав безліч, і лише кілька були поранені, але криваві сльози текли рясно. Неушкоджені очі випромінювали пекучу лють.

Само стрибнула на Хмару-громовицю.

Тигр приготувався до наказу втікати, але отримав зовсім інший. Само спрямувала його до двоголового дуоксіна.

Насуплений Біхьон і далі тримав руку над доккебінським вогником. Вогник потроху меншав у тіні руки.

— Я боявся, що мені з обличчя зірве шкіру. Ось як швидко ми летіли вниз! Навіть падіння не буває таким стрімким! Ніколи в житті так не розганявся. Нас так і тиснуло донизу, аж мороз продирав. У голові крутиться буревій, усе тіло нестримно дрижить. Аж тут бачу раптом між дуоксінів унизу — Само Фей! Здогадуєтеся, що вона робила?

Рюн напружено дивився на Біхьона в очікуванні продовження. Тінахан спитав:

— І що ж?

— Пам’ятаєте, на Сіґуріатській платній дорозі до Кейґана вийшов двоголовий дуоксін? Само Фей гнала свого тигра до цього здоровила. Тигр наскочив на дуоксіна й раз — повалив його на землю! А потім за ногу куснув. Мені аж цікаво стало, навіщо все це. А тигр потягнув двоголового кудись, хоча той верещав і пручався. І тоді деякі дуоксіни повиходили із заціпеніння й побігли за Само й тигром. Гадаю, вона так поманила їх за собою, щоби врятувати. Згодні?

Само Фей перейшла від припущення до дії.

Двоголовий велетень завжди йшов на чолі зграї та міг більш-менш зв’язно висловлюватися, хоча б найпростішими словосполученнями. Але до рішення Само підштовхнули навіть не ці міркування, а передчуття. І воно не виявилося оманливим.

Хмара-громовиця біг з дуоксіном у зубах, а той люто волав. І деякі дуоксіни, що побігли слідом, урятувалися. Проте їх виявилося дуже мало, їздовий жук за мить до зіткнення із землею різко рвонув угору, пролетів під черевом небоплава, де не було очей, і проскочив між його хвостовими плавцями, наче муха під стелею. Такої швидкості небоплав розвинути не міг, бо навіть не думав про щось подібне. Аж ось здоровенна риба, стікаючи кривавими слізьми, усім тілом гепнулася на дуок-сінів.

Рвучкий вихор і страшне ревище пройняли Само та дуоксінів до кісток і відкинули вбік.

— А ми в цей час лежали в траві, я нічогісінько не бачив, тому що Кейґан тиснув мені на потилицю, не давав голови підвести. Знаю лише одне: його рука не відпускала мене ледь не пів дня. Я так боявся, що вона може зникнути! Я вдячний тій руці. Як же довго це тривало?

Рюн відповів:

— Не надто довго. Ти перебільшуєш. Я пам’ятаю, як дрижала земля.

Біхьон здивовано скрикнув:

— Недовго, кажеш? А мені здалося — цілу вічність.

Само вже достатньо віддалилася від небоплава, але ще не могла розрізнити, чи лежить долілиць у траві, чи сидить верхи на норовливій тварині. Кожен удар плавців небоплава об землю вмить руйнував порядки, що встановлювалися на ній протягом довгих століть. Здіймалися стовпи рідкої грязюки й пилу, наче кров землі. Здавалося, вони здатні задушити все живе поблизу — такі високі, що майже закривали тіло небоплава. Струмінь небесного вогню, що розбився об землю, гірський хребет, охоплений тремтінням, несамовитий безтілесний дух, доказ непізнанності світобудови... Само раптом збагнула, що марно старається дібрати слова для опису того видовища. Таких слів у мові просто не існувало. І вона обурилася бездумним насильством над землею, неймовірною суперечністю між почуттями й здоровим глуздом.

— Він має тисячі очей, але не розуміє, де винні, а де безневинні!

Небоплав повернувся в небо, а земля ще довго здригалася, ніби від ридань. Само не відразу змогла підвестися. Їй здалося, що земля перестала дихати.

У долині більше не було пагорбів. Замість них зяяли бездонні западини. І Само не бажала навіть думати про те, що лежало в них на дні. Вона з ненавистю підняла очі до неба й здивувалася: скарби на спині небоплава попри всі бурхливі події залишилися неушкодженими.

Хмара-громовиця глухо загарчав.

Само не почула звуку, але відчула, що тіло тигра дрібно тремтить. Вона роззирнулася й побачила, що до неї зусібіч підходять врятовані дуоксіни.

Само вихопила шиктоль і зібралася вже скочити тигрові на спину, коли двоголовий дуоксін наблизився й сказав:

— Ніж.

— Ні.

Само схилила голову до плеча й запитально глянула на двоголового. Голови повторили:

— Ніж.

— Ні.

Само опустила очі на шиктоль, потім знову глянула на двоголового. Дуоксіни вже встигли колом обступити її та Хмару-громовицю. Тигр напружився, ніби приготувався до стрибка, ладний стерти дуоксінів на порох. Само заспокійливо погладила його по зашийку й обережно запитала:

— Не потрібно діставати ножа? Не потрібно битися?

— Ніж.

— Ні.

Само кивнула.

— Немає нічого доброго в тому, щоб пошитися в дурепи, та й боятися цього не слід, — мовила вона сама до себе й повернула шиктоль у піхви.

Дуоксіни не робили спроб нападу, тож Само зрозуміла, що вчинила правильно. Тільки її неабияк спантеличило те, що дуоксіни почали водити навколо неї танок. Хмара-громовиця не міг спокійно спостерігати за незрозумілими танцями й загрозливо смикнувся до їх учасників, проте вони не розірвали кола й не зважали на страшне гарчання. Тигр підняв лапу, але Само смикнула його за хвіст, перш ніж він увіп’явся пазурами в ногу дуоксіна. Хмара-громовиця невдоволено замуркотів і сів.

Дуоксіни описували кола до пізньої ночі. Само почала думати, чи варто лягти спати тут-таки, чи розігнати їх і пошукати безпечнішого місця для ночівлі.

— Я пробачаю тобі, — долинув до неї несподіваний мислевислів.

Само підхопилася й узялася за руків’я шиктоля. Переполоханий Хмара-громовиця озирнувся, але не помітив нічого підозрілого. Само, тримаючи в одній руці зброю, а другою притискаючи голову тигра, мислемовила:

— Хто ти?

— Я не маю імені. Але ти, певно, упізнаєш мене.

У свідомості Само промайнув огорнутий пітьмою образ: глибоко під землею, де панують холод і морок, тече ріка мертвеччини. Само злякалася.

— Чудовисько з піраміди! Ти десь поряд?

— Я мислемовлю з частини свого тіла.

Само роззирнулася і збагнула, що ходіння дуоксінів по колу нагадує самовідновний рух Мертвоспаду.

— Оце так! Ти далеко й водночас тут! Отже, ти можеш із піраміди бачити й чути все, що діється у світі?

— О так, мабуть, зможу!

— Ти вперше спробував?

— Так. Дуже цікаво. Але зараз не вдасться, бо я втратив більшість частин свого тіла.

— Мені шкода. А що ти мав на увазі? Що ти мені пробачаєш?

— Ти колись ударила мене цим ножем. Це я тобі пробачаю.

— Я не думала, що ти насправді живий. І вигляд ти мав аж ніяк не приязний. Я була неправа, коли напала на тебе й навіть не спробувала поспілкуватися. Пробач.

— Я вже пробачив. Достатньо вибачень. Прийми мою вдячність. Ти сьогодні врятувала нас.

— Ти мислемовиш про себе «ми»? Як збирач душ? Але мені немає за що дякувати. Я сподівалася, що за мною підуть усі, але не вийшло... Я думала, той двоголовий велетень... тобто той двоголовий ти, найрозумніший.

— Саме так. Я збирався керувати іншими нами через цього мене.

— Я хотіла, щоб цей ти покликав за собою інших вас. Але цей ти, мабуть, не почув мене.

— Я вдячний тобі за намір врятувати нас. Вдячний за те, що ти зробила. Ті ми, що зараз кружляють навколо тебе, — найкращі. На створення їх я витратив багато часу. Інші ми зроблені цими ми.

Само було важко сприйняти те, що одна свідомість міститься в такій безлічі тіл. Вона раптом згадала про Рюна Фея і безбожників з його супроводу:

— На знак вдячності чи не міг би ти відповісти, чому ви переслідували... переслідували їх?

— Щоб не дозволити їм знову скоїти боговбивство!

— Про що ти? Хіба можливо вбити Бога?

— Бога можна втратити, це ми вже знаємо. Отже, можна й убити!

— З болем у душі мушу визнати, що згодна з тобою... Але розкажи, будь ласка, чому ти їх у цьому запідозрив?

— У піраміді я прочитав пам’ять наґа. Там був задум убити божество.

— Убити? Як?

— Про спосіб там нічого не було. Лише намір. Я зрозумів, що боговбивство можливе, і дійшов висновку, що Бог дуоксінів теж був кимось убитий. Не можу допустити повторення того, що сталося з нами.

— Тому ти створив цих дуоксінів, здатних вийти за межі піраміди? Але чи не занадто сміливий висновок з двох слів: «убити» й «Бог»? Може, це якийсь жарт, почутий Рюном від безбожників? Я зустрічалася з ними, й вони теж були спантеличені, коли дізналися про це твоє звинувачення.

— Спантеличені?

— Ще й як! Не менше за мене. Ти можеш мислемовити, що вони брешуть, але мені вони здалися щирими.

— Ще вчора я не вважав, що їхня жорстокість є доказом мого припущення. Проте сьогодні остаточно переконався. Хоча моє плем’я, втративши Бога, втратило й право на співчуття, хоча я не цінніший за комаху, невже заслуговую на те, щоб мене безжально розчавив отой жах, притягнутий з небес?

Само закрила свідомість. Вона теж не схвалювала жорстокого вчинку Кейґана. Пригадала коротку зустріч із ним у пропускній брамі Сіґуріатської платної дороги. Тоді він не справляв враження безсердечного вбивці. Але й забути про те, що Кейґана заслужено прозвали Наґожером, вона теж не могла.

— Їздовим жуком, напевно, управляв доккебі, проте стріляв у небоплава людський чоловік. Тут сумнівів бути не може. Лекон не міг полетіти, бо заважкий для жука, а Рюн не вміє стріляти з лука. Цей чоловік визнав, що вбиває і їсть наґів. Твоя правда. Це неприпустима жорстокість, хоча той чоловік не здається лихим.

Думка про те, що така людина постійно перебувала поряд із Рюном, доводила Само до сказу й водночас викликала жаль. Адже вона не уявляла, кого Рюн ненавидить більше — Наґожера чи сестру, яка прагне його стратити.

— Цей чоловік знищив чимало наґів, без вагань напав на небоплава, розчавив три тисячі дуоксінів, та все одно на боговбивство він би не замірився. І річ тут не в тім, що йому забракне жорстокості. Гадаю, йому для цього забракне засобів.

— Можливо, на вбивство божества спроможний хтось інший. Можливо також, що сила, достатня для боговбивства, проявиться, якщо ті четверо об’єднаються. У їхньому загоні зібрані представники всіх племен. Цікаво, навіщо це?

— Вони зібралися протистояти ворогові наґів. І для цього їм потрібен Рюн.

— Невже ворог наґів — Бог?

— Не верзи дурниць. З усіх племен саме наґи мають найтісніший зв’язок зі своїм божеством, — мислемовила розгублена Само, і в її свідомості в той самий час промайнула дивна думка.

Ця думка налякала Само, але спинити її вона не могла.

Рюн колись казав, що потрібно боротися з ворогами наґів, які перебувають у Вежі сердець. А у тій Вежі — хранителі. Женихи Богині. Вона подумала, що «битися з женихами Богині» може мати те саме значення, що й «убити Богиню». І ця думка нажахала Само.

Біхьон так міцно заснув, що могло здатися, ніби він знепритомнів знову. Поряд із ним стояли п’ять порожніх глеків, і Біхьон особисто спорожнив принаймні чотири з них. Ореноль займався прибиранням, а Рюн про всяк випадок сів біля Біхьона. Тінахан сердито дивився в стелю. Розповідь Біхьона містила недостатньо подробиць.

«Вони розізлили небоплава, аби змусити спуститися?» — міркував він.

Такий спосіб досягнення мети досі не спадав на думку Тінаханові. Він стільки років силкувався піднятися до небоплава, а виявилося, що потрібно, навпаки, спустити його! Проте зі скупих Біхьонових слів виходило, що до небоплава, який спустився на землю, усе одно ніяк не підібратися.

«Якщо його розлютити — він спускається. Але до розлюченого небоплава неможливо підійти! Хай йому грець!»

Тінахан подумав, що слід якось з’ясувати, на що здатний розлючений небоплав. І, звісно, найліпший спосіб — розпитування свідків. Але Біхьон пропустив найцікавішу частину. Він лежав долілиць у траві. А тепер спав, п’яний, мов чіп. Тому Тінахан вирішив розпитати Кейґана, який усе це замислив і здійснив.

Тінахан постукав до спальні Кейґана й спитав дозволу зайти, але відповіді не було. Тоді Тінахан наважився трохи прочинити двері.

Поки ошелешений Тінахан оглядав порожню спальню, Кейґан піднімався на гору.

Світло зірок губилося в хмарі куряви, що висіла над долиною і до ночі сягнула гори Парим. Кейґан сходив на гору, а мовчазні мерехтливі зірки спостерігали за ним. Він на хвильку зупинився й підвів очі до скелі, що була метою його походу. Залишилося пройти небагато. Він затамував подих і збіг угору одним ривком.

Видерся на скелю, що здіймалася над прірвою, відновив дихання й роззирнувся.

Сонна Паримська долина коливалася хвилями туману в обіймах ночі.

Кейґан довго вишукував поглядом небоплава й урешті помітив його на виднокраї — темну пляму, звідки не випромінювалося сяйво зірок. Небоплав був уже зовсім далеко.

Кейґан провів його поглядом і відвернувся.

За скелею він побачив невеличку печеру — неглибоку, але дуже темну. Кейґан сів на вході до неї, випростав спину. Невдовзі з темряви почувся якийсь шурхіт і стукіт кресала.

Спалахнуло світло, і перед Кейґаном постав старший наставник Дзютагі, який долонею захищав ще кволий вогник. Коли вогонь розгорівся добре, Дзютагі поставив світильник у куток, куди не потрапляв протяг, і запросив Кейґана:

— Заходь, прошу.

— Я побуду тут.

— Дрижали небеса й земля.

— Я приманив небоплава.

— Як?!

— Підлетів до нього на жуку й пускав стріли йому в очі. Пробив кілька очей. Він розлютився і погнався за нами. А я привів його до дуоксінів.

Дзютагі застогнав.

— Я взяв на себе невимовний гріх. То ти знав, що цими місцями пролітає небоплав?

— Він рухався в тому самому напрямку, що й наш загін, від самої Сіґуріатської платної дороги.

— Якщо ти побував у пропускній брамі Сіґуріатської дороги, то, певно, зустрівся з Кеєм?

— Хто такий Кей?

— Це твій син. Не знаю тільки, котрий.

— Якщо ви хочете мене ошелешити, припиніть негайно, Дзютагі. Він — мій син, але може бути й прапраправнуком.

— Що?

— Висока імовірність того, що його мати, Боні, — моя пра-правнучка.

Дзютагі замовк. Він збирався вразити Кейґана, але вийшло навпаки. Кейґан твердо мовив:

— Для монаха, що мешкає в гірському храмі, це вже занадто, чи не так?

— Пані голова варти знає про це?

— Не знає. Може, щось підозрює, але доказів у неї нема. Як і в мене.

— Як ти міг лягти із жінкою, якщо знав, що вона може бути твоєю родичкою?

— Ви чекаєте від мене виправдань?

— Так, було б непогано їх почути.

— Дзютаґі, це було двісті років тому. Я зустрів жінку й покохав її. Якщо пам’ять не зраджує мене, ми провели разом дев’ять днів. А на десятий я пішов і відтоді більше її не бачив. Сто двадцять років по тому я зустрів на Сіґуріатській платній дорозі іншу жінку. Вона була схожа на ту, яку я пізнав двісті років тому. Вона могла бути моєю праправнучкою, але цього виявилося замало, щоб не закохатися в неї.

Старший наставник Дзютаґі похилив голову. Кейґан вів далі:

— Ще виправдовуватися?

— Досить.

Дзютаґі замислився. Якщо копнути глибше в минуле, можна знайти спорідненість між усіма людьми на світі. І Кейґанів випадок якраз відповідав цим умовиводам. Кожен користується власною міркою, і не слід прискіпуватися, хто виміряв точніше.

Кейґан сказав:

— Я нещодавно прокинувся й вирішив піти з храму. Але мене охопило відчуття, що ви маєте прохання. Я вгадав?

— Так.

— Завдання для мене — це запобігти боговбивству?

— Так. Рюн допоможе нам з’ясувати спосіб, і ти його застосуєш.

— Ви сказали, що в разі вбивства одного з божеств, які протистоять Богині наґів, на Півночі потеплішає. Ви певні цього?

— Ні, не певен.

Кейґан кинув моторошний погляд у печеру. Наставник спокійно відповів:

— Кейґане, я лише передав вам те, чим зі мною поділився совісний хранитель.

— Пам’ятаю.

— Якщо це точно, цей совісний хранитель тяжко мучився б, чи не так?

— Розумію, про що йдеться. Якщо не втрутяться лекони, наґи зможуть захопити цілий світ.

— Отож-бо! Але той хранитель не страждає, тому що все це тільки припущення. Він не може бути впевнений, що саме знають і роблять інші хранителі.

Кейґан поміркував трохи й мовив:

— А якщо похолоднішає? Ніхто не знає, що тоді станеться.

— Так, ніхто не знає, які відбудуться зміни. Цей хранитель знає тільки те, що дуоксіни стали потворами, бо втратили свого Бога. Ось він і переніс знання про дуоксінів на світ.

Кейґан коротко зітхнув.

— Якщо вбити одне з божеств, цілий світ стане подібний до дуоксінів.

— Життя дуоксінів не підпорядковане жодним правилам. Це якраз і означає, що неможливо вгадати, як зміниться світ. Але хранителі-змовники чомусь переконані в потеплінні.

— І той ваш хранитель звернувся до Великого храму з проханням допомогти зупинити його товаришів, які надто захопилися грою і забули про поміркованість?

— І ми вирішили допомогти йому.

Кейґан ледь опустив голову. У тьмяному світлі його очі здавалися втомленими. Йому примарилося, що він бачить не теперішню мить, а щось інше, і він стулив повіки.

— Дзютаґі...

— Слухаю.

— Якщо в лісі я наткнуся на наґа, у якого відрубані всі чотири кінцівки, не подумаю, що він мертвий, навіть якщо в нього заплющені очі. Радше подумаю, що цей наґ зголоднів, відрубав собі кінцівки, наївся ними й заснув. Бо імовірність цього дуже висока.

Наставник не розсміявся. Нічого веселого в цих словах не було. Кейґан тихо додав:

— Я не довіряю наґам. Не можна повертати меча в піхви, бо вони можуть лише вдавати слабких, мертвих чи хворих. Довіра до них дорого мені коштувала.

— Жодному з них не довіряєш?

— Довіряю тим, кого зварив і з’їв. Не можу довіряти й наґу з відтятою головою. Тому що бачив, як один із них вижив навіть після цього.

Наставник Дзютаґі здригнувся і сумно глянув на Кейґана.

— Колись ти таки вірив одному наґу. І я говорю не про далеке минуле, коли я ще не народився. Це було лише якихось п’ятнадцять років тому. Ти вірив йому...

— Годі!

— Ти міг би нарешті відкинути свою ненависть до наґів і...

— Годі, кажу вам!

Дзютаґі замовк. Освітлений каламутним світлом, що просочувалося з печери назовні, Кейґан дивився на нього тигрячим поглядом. Наставник терпляче дочекався, поки його обличчя поверне собі людську подобу. Нарешті Кейґан сказав:

— І ви зможете викликати Богиню, яка не залишає слідів, до свого храму?

— Ми займалися в скиті Залізної крові приготуванням до обряду ще до приходу загону. Тепер лише потрібні вказівки від хранителя. Якщо вдасться домовитися з цією наґинею-катом, сестрою Рюна Фея, ми могли б перші надіслати звістку.

Кейґан підвівся з каменя. Він дізнався все, що потрібно. Наставник подивився йому вслід, підніс до губ світильник, дмухнув, і печеру поглинула темрява.

Ґалотек сидів на підвіконні свої келії, розташованої на тридцять другому поверсі Вежі сердець, і дивився в ніч, що пролилася на Місто безсердечних.

Цієї висоти було достатньо, щоб навіть наґ, який пройшов обряд виймання, відчув, як стає сторч луска, та Ґалотек не боявся. Можливо, на відміну від інших, він умів володіти собою. А може, гра на бамбуковій дудці захопила всю його увагу.

Його пальці прудко бігали отворами дудки.

Ґалотек подумав, що люди дуже слушно назвали Хатенґрадж Містом мовчання. Урочистий і насичений спів дудки без перешкод ширився між тихими будівлями, майданами та пам’ятниками. Ґалотек не переймався тим, що музика з Вежі сердець може налякати якогось наґа-дивака, який дослухається до звуків. Почувався, мов доккебі в чарівній шапці-невидимці, й завзято дмухав у дудку.

Коли закінчив гру, губи в нього заворушилися.

— Гарно зіграв, Ґалотеку! Хоча не знаю, чи годиться так хвалити глухого дударя.

— Я не глухий, Джукведо!

— Я от за життя славився надзвичайно гострим слухом! Порівняно зі мною ти — глухий!

Ґалотек запідозрив, що Джукведо не схотів помирати, бо злякався: мертвий він не зможе правити пусті теревені й вихвалятися.

— Старанна гра холоднокровного, туговухого наґа, як ти мене називаєш, потішила твій тонкий слух. Тепер, зроби ласку, послухай ще й мою розповідь.

— А можна спершу ще хоч одненьку мелодію?

Ґалотек похитав головою, і Джукведо зареготав. Обличчя Ґалотека при цьому страшно викривилося, але, на щастя, ніхто цього не бачив. Насміявшись, Джукведо з удаваною турботою спитав:

— То що ти хотів розповісти, Ґалотеку?

— За життя ти був видатним знавцем військової справи, чудовим полководцем.

— О, лишилося дев’яносто вісім!

— Не збираюся перераховувати сотню твоїх визначних чеснот. А ще через брак часу не маю змоги назвати сотню твоїх вад, щоб розбити стіну твоєї самозакоханості. За двісті п’ятдесят років, що минули після останньої твоєї битви, здібності полководця не притупилися. Я дослідив спогади багатьох душ у себе всередині й дізнався, що ці твої здібності навіть розвинулися. Тож не витрачатиму багато слів. Потребую твоєї допомоги.

— З якого це дива знадобилася вона тобі? Ви, наґи, не ведете війн.

— Вісімсот років тому ми билися з цілим світом. Тому ти неправий. Ми теж можемо воювати.

— Але нині ж не воюєте!

— Гадаю, на порозі нова війна.

— Розказуй, — Джукведо зацікавився.

— Скоро мені доведеться битися з деякими наґами.

— Що? З наґами?

— Так. І обставини складаються не на користь мені. У мене є прибічники, але — не воїни в душі. І ніхто з нас не знається на битвах. Я розумію, що битва — це не просто велика бійка. Знаю, що існують такі поняття як військова справа, мистецтво ведення війни. Я так само знаю слово «меч», але якщо мені всунуть до рук меча і змусять битися з людиною, за мить буду безславно порубаний.

— Не всі люди вміють битися на мечах. Ви в своїй половині світу прибрали всі небезпеки. А от на Півночі панує груба сила. Та все одно серед вашого племені трапляються непогані воїни.

— Так. Приміром, Само Фей. Я просто хочу сказати, що для мене війни й битви — темний ліс як кажуть люди. Але битви уникнути не вдасться. Тому я прошу тебе в цей час вийти на поверхню, щоб керувати битвою замість мене.

— Під іменем Джукведо Сармака?

— Ні, під іменем хранителя Ґалотека.

— Та щоб ти скис!

— Мені шкода, але тобі не можна вступати в битву під іменем Майстра смерті. Адже потрібно тримати в таємниці те, що я — збирач душ.

— Річ не в тім, тупоголовий лантуху! Я не здатний мислемовити! Як мені керувати тими, хто не зрозуміє мене?

Ґалотек ще раз переконався, що він і справді надзвичайно далекий від військової справи. На жаль, не зміг врахувати навіть основного призначення воєводи — віддавання наказів. Ґалотек похнюпився.

— Тоді хоча б віддавай мені накази з глибини свідомості.

— Ох і млява ж вийде битва! Невже ти не розумієш, яка важлива швидкість?

— І так не вийде?

Джукведо довго бурмотів, а коли трохи вгамувався, сказав:

— Твоїм супротивником буде наґ? Він теж, певно, такий самий неборак, як і ти. Тоді я міг би й стати тобі в пригоді. І скількох воїнів я зможу повести?

— Тридцять, десь так?

Джукведо не на жарт обурився.

— Агов, телепню! Хіба це битва? Тридцять воїнів — то шайка розбійників, а не військо! І ти зібрався використати навички найвидатнішого воєводи минулого й сучасності в дрібній сутичці розбишак? Ще поклич кітальджоського мисливця спіймати мишу!

— Я поважаю твої заслуги. Джукведо, ти — неперевершений воєвода. Для тебе тридцять воїнів — сміховинно мало, але в нас, особливо в хранителів, такий загін вважався б доволі значним.

— Забудь! З тридцятьма воїнами нічого не досягнеш. Дай мені десять тисяч. Я тебе зроблю королем Кіборену!

— Мені це ні до чого. Кажи свої вимоги.

— Вимоги?

— Так, ми ж укладаємо угоду. Якої винагороди бажаєш за допомогу?

— Заприсягнися, що коли вмиратимеш, знайдеш собі на заміну лекона! Як тобі таке?

— Не вмієш ти торгуватися, Джукведо. Потрібно вимагати так, щоб викликати в співрозмовника хоча б найменше співчуття.

— Але це єдине моє бажання. Уже нудить від ваших дерев. Їх у вас страшенно багато! І нудить від того, як ви з ними носитеся! Ви пропонуєте найвидатнішому воєводі загін із тридцяти воїнів? Ваше плем’я просто жалюгідне. Здохнути можна від спілкування з вами! Хочу на Північ. Хочу крокувати безкрайньою рівниною, де не стирчить жодного бридкого дерева, і тримати в руці меча!

— Якщо виконаєш моє завдання, я можу це тобі забезпечити.

— Що?! Що ти таке кажеш?

— Те, що чув, Джукведо! Ти хочеш війни, хочеш на Північ? Я здійсню твоє бажання. Тільки за однієї умови — виконай моє проха...

— Згода!

І Ґалотек усміхнувся.

На світанку Тінахан розминався м’язами на подвір’ї скиту Залізної крові. Раптова поява Кейґана, який вийшов зі спальні, добряче налякала його, адже він був переконаний, що того не було в скиті цілу ніч. На запитання Кейґан тихо підтвердив, що це правда, і пішов умиватися. Тінахан подивився йому в спину й подумки собі сказав: «Не зважай. Навіщо тобі це?». І щоб відволіктися, почав перекидатися через голову; аж тут на подвір’я виповз Біхьон з обличчям, спотвореним похмільними стражданнями. Його розбудило тупання ніг Тінахана. Навіть якби перекидатися через голову надумав бегемот, у нього це виходило б тихіше. Біхьонові здавалося, що хтось переплутав його голову з барабаном і чимдуж гамселить у тім’я. Щойно Тінахан припинив стрибати, Біхьон упав долілиць і знову заснув мертвим сном просто біля порогу. Рюн, який прокинувся пізніше за всіх, виходячи на подвір’я, перечепився через Біхьона й упав.

Після скромної вранішньої трапези, поданої монахами, Тінахан заявив членам загону, що збирається залишитися в храмі.

— Наше завдання виконане, але справа ця життєво важлива для леконів, і я мушу спостерігати, що та як відбувається. Кейґане, а ти?

— Я теж поки залишаюся. Пообіцяв же привести наґиню.

Намірами Біхьона Тінахан не поцікавився, бо той досі не отямився. Він ледве продер очі опівдні. Дізнавшись, що Тінахан і Кейґан вирішили залишитися в храмі, він сказав, що повернеться до замку Тисячі всесвітів. Усе-таки Біхьон не належав сам собі, а був слугою каштеляна Бау.

Ореноль розтопив грубку, а коли підлога в скиті добряче прогрілася, Біхьон прибрав свій вогонь із тіла Рюна. Неприємна прохолода вразила наґа так, що луска мимохіть зашурхотіла, та він показово виструнчився і мовив:

— Я попрощаюся з тобою тут, Біхьоне. На подвір’я мені тепер зась. Був радий знайомству. Бажаю щасливого повернення додому.

— А я бажаю тобі завжди бачити гарні сни, Рюне! Сподіваюся, колись доля зведе нас ще раз.

Біхьон підвівся і рушив до дверей, але рвучко повернувся, опустився біля спантеличеного Рюна на коліна, пригорнув його здоровенними ручиськами й прошепотів на вухо:

— Ти — не чудовисько. Ти такий, як ми. Не забувай.

— Біхьоне, про що ти?

— Не забувай.

Рюн нічого не відповів; збагнув, що на відповідь Біхьон не чекає. Замість слів він обійняв доккебі, сподіваючись у душі, що надалі чинитиме правильно. Біхьон ще раз міцно обійняв товариша та нарешті вийшов.

На подвір’ї на нього чекали Нані, Кейґан, Тінахан і Ореноль. Тінахан простягнув руку, й Біхьон щиросердо потис її обома руками.

— Пробач мені, Тінахане. Ти мав через мене чимало клопоту.

Після пригод у піраміді Тінахан більше не розраховував на допомогу Біхьона, тому й не розчаровувався в ньому, але відчув, як десь у далекому закапелку душі щось кольнуло. Поки Тінахан намагався з’ясувати, що б воно могло означати, мить для відповіді була втрачена. Біхьон уже відпустив його руку й підійшов до Ореноля.

Ореноль передав доккебі важку з вигляду торбинку, в якій лежали золоті монети.

— Дякуємо тобі за сумлінну службу. Передай наші вітання панові каштеляну.

Біхьон сховав торбинку за пазуху. Наостанок глянув на Кейґана. Той висловився скупо:

— Прощавай.

Біхьон із шумом зітхнув і тихо відповів:

— Пам’ятаєш, Кейґане, на початку нашого знайомства ти сказав, що я маю право спробувати тебе вбити, якщо мені не подобається твій спосіб життя?

— Пам’ятаю.

Ореноля здивував цей несподіваний поворот у розмові, що здавалася такою мирною. Тінахан щільно стиснув дзьоба. Біхьон спокійно вів далі:

— У подорожі я все міркував, чи можу прийняти твій спосіб життя, чи існує пояснення, яке допомогло б мені його виправдати. І дійшов висновку, що не можу, непохитно, навідріз! Ти розчарований?

— Ні.

— Я знав, що ти так скажеш. Тобі геть байдуже, що про тебе думають інші.

— Авжеж.

Біхьон усміхнувся.

— Маю до тебе прохання. Є одна справа, Кейґане, яку можеш зробити тільки ти.

Ореноль безгучно засміявся, а Тінахан нахилив голову набік. Кейґан, скоса глянувши на Біхьона, спитав:

— І що це?

— Я тебе не вбиватиму. Зможеш убити себе сам?

— Твоя правда, це до снаги лише мені.

Біхьон пирснув сміхом. Не дочекався відповіді й виліз на спину до Нані. Усі відступили в очікуванні пориву вітру від крил жука. Біхьон помахав усім, Нані відштовхнувся від землі, піднявся в сліпучу синяву неба й попрямував до замку Тисячі всесвітів.

Само почула дзижчання жука в небі й сховалася під черево Хмари-громовиці, сподіваючись, що захисні смужки тигра зроблять його непомітним згори. Коли жук відлетів достатньо далеко, вона висунула голову. Серед високої трави стояли дуоксіни й теж проводжали жука поглядами. Коли жук зник за виднокраєм, Само обернулася на голоси двоголового дуоксіна:

— Доккебі.

— Полетів.

— Так, він полетів геть. Шкода. Хтозна, чи повернеться. Ми повинні вирішити, що робити далі.

— Лекон.

— Людський чоловік.

Само підперла підборіддя пальцями й замислилася. Невдовзі неохоче мовила:

— Нам потрібен чоловік. Лекон втече, якщо йому пригрозити водою, і в нього тоді нічого не запитаєш. Ми проженемо лекона й запитаємо в цього Кейґана. Хоча він не такий балакучий, як доккебі.

— Відповідь надасть?

— Відповіді не надасть?

— Якщо не надасть, запитаємо в монахів. Вони, мабуть, знають. У будь-якому разі, не нападайте ні на кого, поки не перевіримо, чи є для цього підстави. Пообіцяйте!

— Обіцянка.

— Так.

Само кивнула дуоксінам і знову осідлала Хмару-громовицю. Тигр побіг у напрямку гори Парим, а дуоксіни — за ним.

Зграя дуоксінів із Само на чолі сунула вперед упевнено, керована чіткою метою, проте розгублено зупинилася, коли гора Парим несподівано постала перед ними. Само малювала собі в уяві Великий храм Хаінся високою будівлею, схожою на Вежу сердець. Дуоксіни ж гадали, що храм виявиться нагромадженням будівель у вигляді піраміди. Але храм не пнувся до небес і не був скупченням будівель. Він вільно й широко розкинувся посеред схилу. Само й двоголовий велетень перезирнулися. Вони сховалися за пагорбом і почали обдумувати подальші дії. Від роздумів у Само розболілася голова. Вона ніяк не могла прогнати дурнувату думку, що двоголовий страждає від головного болю вдвічі дужче.

— І де його шукати? Це не храм, а справжнісіньке місто!

— Вдертися.

— До храму.

Само спершу хотіла заперечити, але стрималася. Дуоксіни пропонували просте рішення, яке могло дати необхідні плоди. Само подумала трохи й кивнула.

— Гаразд. Монахи не становлять небезпеки. Наші противники — тільки лекон і Кейґан. А ми переважаємо їх числом. Але спершу пообіцяйте мені ще одне. Ви мусите мене слухатися!

— Слухатися.

— Обіцянка.

— Гаразд. Зачекаємо до ночі. Усі ви добре бачите в темряві?

Невдовзі по відльоті Біхьона Рюн усвідомив, що став в’язнем. Без доккебінського вогню він не міг вийти на прохолодні простори гори Парим. Ореноль співчував його становищу, тому приніс книжки, але для назьких очей вони не підійшли. Кейґан мовчки скинув верхній одяг і поклав Незламного на підлогу. Прихилився спиною до стіни й почав читати вголос. Рюн сидів біля протилежної стіни й уважно слухав тихий голос Кейґана. Асхваріталь примостився у нього на колінах і вдавав, що теж слухає.

Тінахан не зміг всидіти в нагрітому приміщенні, бо не цікавився книжками, а ще тому, що мав на тілі пір’я. Ореноль так щедро наклав хмизу в грубку, що в покої стало чи не гарячіше, ніж у рідному Рюновому Кіборені. Тінахан похитав дзьобом і стрілою вискочив на подвір’я, щоб дочекатися, коли Кейґан дочитає книжку й можна буде розпитати його про спосіб спустити небоплава на землю. Він підійшов до Ореноля, який саме підкидав ще хмизу до устя грубки, і спитав, скільки днів треба чекати на вказівки. Ореноль знизав плечима.

— Хранитель не знає, що ви вже прибули, тому невідомо, коли він вирішить надіслати звістку. Треба набратися терпіння.

Тінахан гарячково відібрав у Ореноля товсту гілку, якої той ніяк не міг розломити, одним рухом переломив і запхав до грубки.

— Обов’язково чекати на звістку? Ми могли б і самі викликати Богиню, яка не залишає слідів. Ми на місці, й Рюн тут. І нам вирішувати, що робити, залежно від одкровення, яке дасть Богиня.

Ореноль витер піт із чола та відійшов від грубки.

— Але Богиня — не наша.

— Ну то й що?

— Якщо Богиня, яка не залишає слідів, з’явиться тут бодай на найкоротшу мить, вона не зможе в цей час дбати про наґів.

— Не зможе дбати?

— Так! Хай навіть тут перебуває Рюн — її жених, якому вона дарувала своє ім’я, це не її дім. Хаінся — дім Бога, якого ніде немає. Якщо Богиня завітає на поклик жениха до нашого храму, наґи на цей час залишаться поза полем її уваги.

— О-о-о! ... Виходить, наґи на цю мить втратять своє божество?

— Ні. Не втратять, бо Рюн — теж наґ. Богиня розмовлятиме з ним, а він — один із наґів. Тому нічого страшного не має статися. Але ми не знаємо, чи помітять хранителі відсутність своєї Богині.

— Охо-хо!

— Хранителі підтримують із Богинею, яка не залишає слідів, особливо тісний, незбагненний для нас зв’язок. Щось подібне до стосунків між подружньою парою. Коли вона відвідає нас, хранителі зможуть це відчути. Хоч би вони не заподіяли чогось нашим спільникам у Вежі!

— Розумію. Отже, нам потрібно чекати на знак з Вежі. Там знатимуть, коли настане слушна мить. Так?

— Так.

— Але чому кажуть «жених»? Богиня, значить, — «наречена»?

— Що?

— Чому не чоловік і дружина?

— А-а! Наґи вважають, що від дня, коли Богиня дарує хранителеві ім’я, і до його смерті триває весільний обряд. Зі смертю весілля закінчується, і хранитель приєднується до Богині, стає її чоловіком.

— Он як. Я ж бо й думаю: подружжя має жити разом!

Тінаханове щиросерде судження викликало в Ореноля напад реготу. Тінахан сів на землю, сперся на стіну.

— Слухай, а де ваш старший наставник?

Очі в Ореноля потемніли.

— Преподобний у печері, займається самоспогляданням. Йому довелося віддати наказ на знищення дуоксінів, і він у скорботі й душевних терзаннях.

— Ці потвори втратили Бога. Навіщо за ними так побиватися?

Ореноль зібрався на силі й мовив:

— Тінахане, якщо задум наґів-змовників здійсниться, твоє плем’я, можливо, спіткає та сама доля! Що б ти сказав, якби хтось заявив, що з леконами можна чинити що заманеться, бо вони, мовляв, утратили Бога?

Присоромлений Тінахан стулив дзьоба. Ореноль, почуваючись винним у тому, що розтривожив леконові душу, підвівся і сказав:

— Тінахане, якщо ти нічим не зайнятий, підеш зі мною?

— Куди?

— На той бік гори, до розбійників. Рюну Фею потрібна жива тварина. Попросимо її спіймати. З тобою мені буде спокійніше. Усе-таки ті хлопці не дуже чемні.

Тінахан погодився. Повідомивши Кейґана, що йдуть зі скиту, Ореноль і Тінахан подалися на інший бік гори.

До вечора Кейґан одноманітним рівним голосом читав Рюну й переривався лише для того, щоб підтримати вогонь у грубці. Аби тепло не витрачалося марно, він позачиняв вікна й двері. У покої стояла задушлива спека. Кейґанів одяг просочився потом і липнув до шкіри, мокре волосся падало на обличчя. Рюн не витримував видовища такої самопожертви й запропонував припинити читання, та Кейґан відмовився.

— Само Фей рано чи пізно прийде по тебе, Рюне.

Рюна досі переповнювала вдячність до Кейґана, змішана з відчуттям провини, але його настрій ураз змінився. Виявилося, що Кейґан сидів поряд не для того, щоб розважити Рюна. Він чекав на Само. Рюн обурився, але й відчув докори сумління. Зрештою, якщо Кейґан не зупинить Само, Рюн втратить голову. Він замислено пестив Асхваріталя; і раптом сказав:

— Може, краще розкажи що-небудь. Піт крапає на книжку, вона зіпсується.

Кейґан відклав книгу.

— Що тобі розказати?

— Ну, хоча б про Юсбі.

— Ні.

Рюн не впав у відчай, бо передбачив відмову.

— Що ти думаєш про цей задум боговбивства? Це взагалі можливо?

— Це ти мусиш спитати у своєї Богині. Вона все скаже.

— Хоча й ношу таємне храмове ім’я, ніколи навіть не насмілювався думати, що викликатиму Богиню.

— Вона — твоя наречена.

Рюн погано уявляв собі, що значить мати наречену. Йому відоме було значення слова, але наґи цього слова не вживали. Рюн мовби зненацька дещо усвідомив і пильно подивився на Кейґана.

— Кейґане, а ти маєш дружину?

— Дружину?

— Так. Дружина — це жінка, якій ти мусиш усе життя зберігати вірність, а вона має бути відданою тобі. Правильно?

Кейґан понуро глянув на Асхваріталя. Драконеня солодко дрімало в Рюна на колінах черевцем догори, грайливо посмикуючи довгим хвостом. Кейґану здалося, що улюбленець Рюна підріс. Він байдужим голосом відповів:

— Мав.

— Мав? Тобто ви розлучилися?

— Вона померла.

Рюн злякано зазирнув Кейґану в обличчя. «Так швидко?» — ледве не спитав він, та встиг зметикувати, що в людей смерть може настати й унаслідок хвороби чи нещасного випадку.

— О! Вибач. Стався нещасний випадок?

— Вона загинула від назьких рук.

Рюнова луска настовбурчилася, він здвигнувся. А Кейґан і далі роздивлявся дракона, й обличчя його нічого не виражало. Рюн довго набирався сміливості, щоб обережно запитати:

— А як це сталося? Невже вона... опинилася на Півдні?

— Так.

— Кейґане, я так хотів би принести тобі вибачення, але мені бракує слів...

Кейґан нарешті підняв очі до Рюна. Вони трохи почервоніли, але голос звучав безбарвно, як завжди:

— Я не гніваюся.

— Що?

— Не серджуся за те, що ти не можеш дібрати слів для вибачення. Мою дружину розірвали й зжерли просто на очах у мене. Сам не знаю, які слова підійшли б для вибачення за таке.

Рюнова луска настовбурчилася дужче. Нестерпне шарудіння від тертя луски об стіну та підлогу сполохало Асхваріталя. Він прокинувся й ошелешено роззирнувся. Рюн склав разом долоні, щоб стримати їхнє тремтіння. У пам’яті промайнув мислевислів Хваріта: «Тебе переслідуватимуть, доки не вб’ють... Ти станеш здобиччю». Тепер він зрозумів, на що натякав Хваріт, попереджаючи про сумну долю вогненаґа, яка могла спіткати Рюна. Якщо наґи чинили так із вогненаґами, чому вони не могли зжерти й людську жінку? Але Рюну все одно не вірилося.

— Невже... вони таке зробили з нею?

— Їх було тридцятеро. Тридцять наґинь накинулися на неї, роздерли на шматки й проковтнули все до решти. Нелегко було мені впоратися з ними, щоб забрати те, що залишилося від дружини.

Хоча Рюн тремтів від жаху, не міг не зауважити, що Кейґан сказав дещо дивне. Він повернув собі останки дружини. Але ж вона була з’їдена? Рюн миттю здогадався, як йому це вдалося. Він застиг із роззявленим ротом і витріщився на Кейґана. Той стримано кивнув.

— Ти вгадав. Я розтинав їм животи й діставав шматки тіла дружини. Тридцять животів. Потім склав шматки як належить.

Рюн застогнав і знепритомнів.

Асхваріталь схвильовано походжав біля його обличчя. Тріпотів крильми, тицяв Рюна голівкою в плече. Раптом дракон відчув позаду якийсь рух і обернувся.

Це Кейґан підійшов до непритомного Рюна з Незламним у руці.

Асхваріталь склав крила й уважно придивився до Кейґана, який нависав над ним усім тілом. Дракон випнув живіт, хвіст у нього дрібно затремтів. Був уже готовий дихнути вогнем, коли Кейґан скоса глянув на нього й сказав:

— Дракаре, шкода, що ти випадково в це вплутався. Знаю, він виявив милість до тебе, він посприяв твоєму народженню...

Кейґанові слова ніяк не вплинули на Асхваріта-ля. Він підняв хвіст і заніс його над головою. Вогонь міг спалахнути будь-якої миті. Кейґан зітхнув.

— Вельми великодушно, дракаре.

Він розвернувся і пішов до дверей.

Небо на заході палало кривавою загравою. На золотавій землі подовжувалися тіні. Кейґан підставив гарячі груди свіжому вітрові, заплющив очі.

Він нічого не забув. Вона стояла, прив’язана до дерева, з плачем і криком благала його не підходити, а втікати. Ніби від гніву, тремтіло листя, стрімко наближалися несамовиті наґині. Раптом крик обірвався, зелена трава заплямувалася кров’ю. А потім зчинилася моторошна бійня. Він почувався жахливо, коли розтинав тулуби наґинь, витягав їхні ребра й розривав нутрощі. Кейґан пам’ятав усе, неначе це сталося вчора.

Усе, крім одного. Кейґан затулив обличчя долонями.

Він не міг згадати назву її улюблених квітів. І його охопило невимовне відчуття втрати.

А невдовзі дуоксіни під проводом Само Фей вдерлися до храму Хаінся.

Коли Само впевнено заїхала в храмові володіння верхи на тигрі-богатирі завбільшки як будинок, на чолі зграї потвор, яких можна побачити лише в страшному сні, монахам здалося, що вони марять. Але Само й дуоксіни не заподіяли їм особливої шкоди. Само наказала тигру якомога страшніше заревіти, і монахи кинулися навтьоки. Цього Само було достатньо. Напад на храм відбувся без жертв, і його навіть назвати нападом було важко. Само розраховувала, що один із мешканців храму, наділений владою та відповідальністю, сміливо виступить наперед, щоб зупинити її, а з нього можна буде видобути потрібні їй відомості. Але вона помилилася. Довелося на ходу вигадувати інший спосіб здобути відповідь.

Само приперла одного з монахів до стіни. Він, майже непритомний, стояв перед пащекою здоровенного тигра, здатного нараз проковтнути людину. Але перш ніж цілком піддатися страхові й утратити свідомість, монах почув голос небесної краси:

— Де загін — людина, лекон і наґ?

Монах дурнувато кліпав очима. Само повторила запитання. Коли до неї почали підходити суворі з вигляду дуоксіни, подвижник випалив:

— У скиті Залізної крові.

— А де скит Залізної крові?

Монах указав рукою напрямок, але це ніяк не допомогло Само зрозуміти, куди йти, бо там виднівся тільки ліс на гірському схилі, тому обурено вигукнула:

— І чого ти так перелякався?

Монах не встиг і слова мовити, як Хмара-громовиця підхопив його в зуби. Попри вереск бранця, який гадав, що настала його смертна година, Само звеліла:

— Показуй дорогу. Він тебе не з’їсть, не бійся.

Монах ще довго волав, не розуміючи слів Само. А коли вгамувався, повів їх із дуоксінами до скиту Залізної крові.

На подвір’ї скиту Само помітила чоловіка. Вона дала тигрові знак зупинитися й відпустити монаха-провідника. Той дременув, як обпечений.

Кейґан стояв, спираючись на Незламного. Побачивши його, дуоксіни втратили миролюбність. Чотириногий дуоксін заходився загрібати землю всіма чотирма ногами. Інший моторошно заревів на всі свої п’ять ротів. З рук двоголового ватажка дуоксінів вискочили «роги», які він показував Кейґану біля пропускної брами.

— Напав на небоплава!

— Напав на нас!

Само гукнула двоголовому:

— Ви обіцяли мене слухатися, чи ні?

Одна з голів глянула на Само, а друга не відвертала погляду від Кейґана. Само гукнула ще раз:

— Ну ж бо, дуоксіни, усім слухатися мене!

Велетень втягнув «роги» в руки. Його обличчя були водночас ображені й розгнівані. Але він приструнчив своїх товаришів криком. Весь цей час Кейґан стояв непорушно й стежив за Само. Наґиня переконалася, що всі дуоксіни заспокоїлися, і звернулася до Кейґана:

— Ось ми й зустрілися знову, Кейґане.

— Так, пані Фей.

Не стримуючи злості, Само вела далі:

— А ти, як бачу, добре поводишся з небоплавами!

— Захоплююся твоєю хоробрістю. Ти врятувала дуоксінів.

— Може, вибачишся хоча б перед тими, хто вижив?

— Мені немає за що вибачатися.

— Чому ти це зробив? Невже конче потрібно було знищувати стільки живих істот?

— Ці численні істоти, про яких ти говориш, самі довели себе до біди. Вони ж гналися за нами, щоб знищити, бо хибно звинуватили в намірі вбити якесь божество.

Само насилу згадала, заради чого прийшла до храму.

— А ви насправді до цього не причетні?

Кейґан ледь помітно хитнув головою. Само напружено настовбурчила луску. Кейґан твердо мовив:

— Тепер я знаю, що це не зовсім так.

— Не зовсім так?

— Еге ж.

— То ви збираєтеся вбити Бога?

— Навпаки.

— Що це значить?

— Рюн Фей, твій брат, прибув сюди, щоб запобігти боговбивству.

— Що?!

— Кажу, щоб зупинити тих, хто замислив боговбивство. Виникло непорозуміння. Мертво-спад прочитав у свідомості наґа спогад про «боговбивство», але не помітив там наміру «запобігти».

— Що ти верзеш? Рюн мислемовив, що ви зібралися боротися з ворогами наґів! І ці вороги — у Вежі сердець. Уже це — безглуздя, а тепер ти ще й інше плетеш!

Приголомшена Само замовкла. Її налякали власні слова. Під холодним поглядом Кейгана ледве змусила себе вимовити те, чого не хотіла говорити:

— Отже, це хранителі з Вежі сердець замислили боговбивство?

— Так.

— Навіщо це їм?!

— Не впевнений, що можу тобі про це сказати.

— Чому?

— Моє завдання полягало лише в тому, щоб доправити твого брата сюди, до храму.

Само, роздратовано всміхаючись, подивилася Кейґанові в обличчя.

— Кейґане, не марнуймо часу. Набридло мені витягувати з тебе все по крихті.

Кейґан зітхнув.

— Я сказав тобі правду.

— Припини! Мене не обдуриш. Кажи, навіщо хранителі це замислили! Це ж нісенітниця!

— Подумай сама: чому твій брат прибув для зустрічі з Богинею аж сюди, чому він не може викликати її з Вежі сердець?

— Він зібрався викликати Богиню?

— Ще раз тобі поясню, Само. Хранителі з Вежі сердець хочуть убити божество. Щоб не допустити цього, ми повинні з’ясувати, в який спосіб можна взагалі вбити Бога чи Богиню. Дізнатися це можна в Богині, яку викличе той, кому вона дарувала ім’я. Але робити це у Вежі небезпечно, бо там — хранителі-змовники. Тому був потрібен інший храм. Де храм Богині, яка нижча за всіх, — ніхто не відає. До останньої зали замку Тисячі всесвітів дозволено заходити лише каштеляну та старійшинам. Залишається Великий храм Хаінся. Тому сюди відрядили послушника Хваріта, але обставини змінилися, й обов’язок Хваріта перейшов до Рюна. Хоча твій брат відмовився від послушництва, він досі носить таємне храмове ім’я, дароване Богинею, тому здатний поспілкуватися з нею. Тепер я спитаю в тебе, Само: чи міг я миттю вигадати все це, щоб тебе ошукати?

Само подумала, що таке вигадати непросто. Старалася не виказувати свого переляку, та її зраджувало тіло. Луска шурхотіла так, що навіть дуоксіни переполохалися.

Кейґанова розповідь збігалася з тими уривчастими відомостями, що Само вже чула від інших. Кару мислемовив, що на Рюні лежить найважливіше в світі завдання, а Рюн мислемовив, що мусить, об’єднавшись із людьми, здолати ворогів наґів. Він також називав хранителів ворогами наґів. І дуоксіни знали про чийсь задум убити божество.

Із тремтінням у голосі Само сказала:

— Невже хранителі... хочуть убити свою Богиню? Але ж вони — її женихи! І що, тоді всі наґи стануть подібні до дуоксінів?

Само не йняла цьому віри. Хоча Рюн і мислемовив, що серед хранителів є ненависники всіх наґів, ладні через гнів і образу заподіяти зло самим собі, їй не вірилося, що хтось настільки переповнений люттю, може вчинити самогубство разом із усім своїм племенем.

Але про долю наґів хвилювалася вона дарма. Кейґан похитав головою.

— Само, існує не лише ваша Богиня.

— Що? Ідеться не про Богиню, яка не залишає слідів? Тоді про кого?

— Про Богиню, розташування храму якої невідоме. Богиню, якій із цієї причини ніхто не поклоняється.

— Богиня, нижча за всіх! — пролунав вигук.

Але це був не голос Само.

Це вигукнув на все горло Тінахан, який вистрибнув просто на голови дуоксінам. Саме на його появу й чекав Кейґан, відволікаючи наґиню.

Тінахан з’явився нізвідки, ніби з неба спустився. Приземлився, рвучко змахнув списом. Вихор, здійнятий цим рухом, неприємно вдарив Само в обличчя. Тінахан поставив списа вістрям у землю й кинув Кейґану:

— Вибач, я запізнився. Ти довго чекав?

Кейґан коротко кивнув. Дуоксіни знітилися, коли побачили лекона, а Хмара-громовиця тихо загарчав.

Само стало соромно. Адже вона відчула повернення душевної рівноваги, дізнавшись, що небезпека загрожує чужій Богині, а не назькій. Подумки перепросила за це плем’я леконів і сказала:

— То наші хранителі хочуть перетворити леконів на дуоксінів?

Тінахан вигукнув, захлинаючись від гніву:

— Так! І немає прощення тим, хто замислив таку підлість!

Само вже встигла оговтатися від потрясіння, тому звернула увагу на певну суперечність:

— Дивно. Лекони — не вороги наґам. Навіщо хранителям так знущатися з них?

Кейґан спокійно мовив:

— Якщо тільки ці хранителі не є збоченцями, які полюбляють когось мучити, вони, певно, розраховують на певну вигоду.

— Тобто їхня мета — не знищення племені леконів?

Кейґан більше не мав потреби тягти час і швидко виклав Само всю суть справи:

— Є такий стародавній вислів: «Колись троє зустрінуться з одним». Можна тлумачити його таким чином: троє божеств протистоять одному. Тобто троє божеств Півночі протистоять Богині, яка не залишає слідів. Тому на землі виник Кордон.

— Що це означає? Кордон — це просто межа, за якою наґи не здатні вижити через холод.

— А ти гадаєш, божества не причетні до цього?

— Хай навіть це воля божеств, що з того?

— Хранителі сподіваються на посилення Богині, яка не залишає слідів, після загибелі одного божества з трійці суперників. І тоді, можливо, на Півночі потеплішає.

Само здивовано подивилася на Кейґана й Тінахана. Миттю збагнула, які наслідки матиме потепління. Кордон пересунеться на Північ. Кіборен розшириться. Почнеться Друге велике завоювання.

— Кейґане, а який зв’язок між посиленням могутності нашої Богині та потеплінням?

— Звідки мені знати? Це ваші хранителі навигадували.

— Тепер мені все зрозуміло.

Само кивнула сама собі.

— Так. Хранителі хочуть прибрати Богиню, яка нижча за всіх, щоби змінити погоду. Але впевненості в успіху нема. Є імовірність, що після вбивства цієї Богині плем’я леконів загине. Тому наґи, які хочуть зупинити змовників, послали сюди послушника для переговорів із Богинею, яка не залишає слідів.

Само згадала Кару й зрозуміла, що його поява в лісі теж була частиною задуму.

Кейґан відставив Незламного вбік і сказав:

— Усе правильно, Само. Гадаю, ти зрозуміла, який важливий твій брат для всіх? Ти не передумала його вбивати?

Тінахан пристрасно замотав головою і поки Само не встигла нічого відповісти, викрикнув:

— У жодному разі! Не можна його чіпати! Нізащо!

Само похилила голову, замислилася й невдовзі мовила, так і не підіймаючи голови:

— Де Рюн?

— Тут, у скиті.

Само підняла голову й стрільнула колючим поглядом у Кейґана. Той не зміг розібрати, що в неї на думці. Не відвертаючи від нього погляду, Само дала Хмарі-громовиці наказ.

Тигр ліг на землю, і Само сковзнула його боком донизу. Спантеличені дуоксіни почали сипати безглуздими вигуками. Само спокійно сказала:

— Дякую тобі, Кейґане, за те, що все розповів.

Раптом зі стежки, що вела до скиту Залізної крові, долинув гомін. Кейґан помітив ватагу монахів зі смолоскипами в руках. Само виставила шиктоль.

— Дуоксіни! — покликала вона.

Коли двоголовий підійшов, Само жорстко наказала:

— Схопіть чоловіка та лекона!

Обличчя Кейґана загрозливо скривилося.

Монахи, які наближалися до скиту Залізної крові, почули страхітливий галас. Юні послушники завмерли посеред дороги, ладні розплакатися, і тоді дорослі, щоб підбадьорити юнаків, підкреслено міцно стиснули в руках зброю. Але за зброю в них слугували палиці, качалки й товкачі, яким ця назва не вельми пасувала. Один прийшов із бамбуковою жердиною, якою лупцювали недолугих подвижників, що дрімали під час самоспоглядання або молитви. Мабуть, він подумав, що дуоксіни вдерлися до храму через ревне бажання досягти просвітлення. Виглядав він із цією жердиною смішно, та ніхто з нього не кепкував.

Утім, не всі прибігли з господарським знаряддям. Дехто мав справжні мечі й списи, залізні булави та важкі залізні стрижні. Це були послушники, які нерідко стикалися в миру з гіркою бідою, жорстокістю та злом і прибули на навчання до Великого храму Хаінся з далеких країв, щоб насолодитися блаженством і відлюдництвом у загубленому серед гір храмі разом із чистими душею монахами. Та несамовиті крики налякали їх не менше, ніж монахів.

Поки ватага м’ялася посеред стежки, один старий монах вибіг наперед.

Це був настоятель храму — наставник Лашарін. На противагу іншим монахам, які похапцем повискакували з келій, узявши те, що трапилося під руку, наставник Лашарін не втратив самовладання і вийшов тільки по тому, як знайшов свій звичний ціпок. Він зроду був худорлявий і високий, а на додачу ще й заморений суворим постом, і скидався на живе стебло бамбуку. Проте вигляд мав хоробрий і завзятий, як і під час молитов і духовних вправ, коли розмахував бамбуковою жердиною. Монахам закралися недобрі підозри, нібито в душі наставника назріло бажання вбивства, не гідне просвітленої людини. Лашарін, люто виблискуючи очима, замахнувся ціпком і чимдужче заволав.

На очах в ошелешених монахів і послушників наставник Лашарін, тримаючи ціпок високо над головою, стрімголов побіг схилом угору, аж сива борода тріпотіла на вітрі. Уся ватага метушливо побігла за наставником.

Опинившись перед скитом Залізної крові, Ла-шарін не зміг стримати стогін. На подвір’ї саме розгорталася кривава битва.

На Кейґана й Тінахана кидалися шалені потвори, немислимі для здорової уяви. Та Кейґана, здавалося, не лякали чудовиська. Він вправно й гнучко відбивав їхні напади. Руки й ноги в дуоксінів росли в різних неймовірних місцях, їхня кількість була різна, причому билися вони й іншими частинами тіл. Проте непередбачуваність їхньої поведінки не заважала Кейґану рухатися чітко й точно, ніби він народився і виріс між дуоксінів. Швидко й рішуче він рубав плоть і кістки, ніби злившись водно з мечем, то відступав, то просувався вперед.

Тінахана ж цікавили тільки випади, про відступи він навіть не думав. Настовбурчивши гребінь, за допомогою довжелезного списа, здатного розколоти скелю, він без вагань кинувся в сутичку із чотирируким дуоксіном.

— Агов, куди пхаєш свої брудні руки!

Тінахан підняв важезного дуоксіна на списі, розмахнувся й метнув його мов камінь з пращі. Поки Тінаханові руки були підняті, його груди виявилися вразливими, і на них націлився дуоксін із пащекою, не гіршою за крокодилячу. Тінахан учасно відкинув списа, опустив руки й тріснув нападника по голові ліктем. Стуливши кровожерливу пащу, дуоксін упав. Тінахан дуже видовищно спромігся впіймати списа на льоту та ще й піддати дуоксіну ногою.

Переконавшись, що Кейґан і Тінахан гідно б’ються з потворами, Лашарін глянув у бік будівлі скиту, хвилюючись, чи все гаразд зі старшим наставником. На вході до будівлі, на свій превеликий жах, він побачив наґиню й тигра-богатиря. Звіра дратувало наближення галасливої ватаги монахів, і він попередив їх гарчанням. Наґиня почула це попередження, що свідчило про появу людей, і обернулася до Лашаріна.

— Усім зупинитися! Ані руш! — голосно гукнув наставник Лашарін.

Наґиня мовчки дивилася у вічі наставникові. Поклала долоню на голову тигра, і він зненацька стрибнув на ватагу. Усі монахи й послушники розбіглися, тільки Лашарін закляк на місці, виставивши ціпок перед собою.

Але тигр лише сипав іскрами з очей і шкірив ікла, проте на людей не нападав. Лашарін зрозумів, що наґиня дала йому завдання стримувати ватагу. Він зиркнув на двері скиту, побачив, що наґиня заходить туди, і зойкнув.

Наґиня відчинила двері й ураз відсахнулася. З покою вирвався струмінь полум’я.

Само вибігла на подвір’я скиту й почала качатися по землі, щоб загасити вогонь на тілі. За нею стрімголов погнався дракон. Він завис у повітрі, гнівно виблискуючи очима. За ним вийшов Рюн. Видовище, яке розгорталося на подвір’ї, глибоко його вразило. Асхваріталь підлетів до Рюна й трохи пом’якшав.

— Само!

Тримаючи шиктоль на рівні обличчя, Само кинула Рюну мислевиклик:

— Рюне, діставай сайкер.

— Що роблять дуоксіни? Кейґане! Тінахане!

Кейґан саме метушливо стрибав з боку в бік, наче миша від двадцяти котів. На щастя, «коти» були незграбні, бо їм заважали безладно розташовані частини тіла. Вони мусили пильнувати, аби не зіштовхуватися між собою, і тому просувалися повільно. Це давало «миші» можливість гострими «різцями» іноді «кусати» «котів». А Тінахан скидався на кремезного скаженого пса, який відбивається від двох десятків котів. Хоча Кейґан і Тінахан билися хоробро, «коти» значно переважали їх числом.

Рюн вихопив сайкер з піхов і хотів був кинутися в гущу битви на допомогу товаришам.

Але Само вихором підскочила до нього й перегородила шлях. Рюн відступив на крок. Підлетів Асхваріталь, його хвіст дрібно тремтів. Побачивши дракона, Само зашурхотіла лускою. На цей звук обернувся Хмара-громовиця. Він нажахав монахів потужним ревінням, що пронизало їх до нутра, і стрибнув до своєї наґині. Тепер Само та Рюна розділяли дві казкові тварини.

— Прожени дракона, Рюне, — спокійно мислемовила Само.

— Я не захоплював його свідомість і не можу на нього впливати. Він робить усе з власної волі.

— Тоді я сама його приберу.

Перш ніж Рюн устиг щось відповісти, Само спробувала захопити свідомість Асхваріталя.

Проте наступної миті вона похитнулася й зробила крок назад.

Само не була особливо вправна в захопленні свідомості. Зрозуміла, що схибила: лізти в свідомість дракона — все одно, що намагатися стримати паводок долонею. Хмара-громовиця обурено загарчав у бік Асхваріталя. Це налякало монахів, які обережно підкрадалися ззаду, і навіть дуоксінів, захоплених напруженою битвою, та Асхваріталь нітрохи не зважав на погрози тигра. Само відновила душевну рівновагу й мислемовила:

— Ти ба, не вийшло!

— Сестро, якщо дуоксіни слухаються тебе, скажи їм, щоб залишили моїх друзів, благаю!

Само мотнула головою.

— Рюне, не забувай про сьозайн-те-шиктоль!

— Сестричко!

Само не відповіла Рюну, а натомість послала тигру наказ. Той пригнувся до землі й рвучко стрибнув до Асхваріталя. Рюн з переляку затулив обличчя руками. Адже дракон уже висів у повітрі просто в Рюна над головою, і йому здалося, що тигр може впасти на нього.

Асхваріталь ухилився від тигра, той загрозливо пролетів над головою Рюна й приземлився в нього за спиною.

Рюн глянув угору й побачив, що на нього летить шиктоль.

Йому вдалося миттю відбити удар. Асхваріталь був кинувся на порятунок Рюна, але Хмара-громовиця ще раз стрибнув і завадив йому. Дракон збагнув, що становище надзвичайно складне: Само й Рюн боролися, їхні тіла переплуталися, і пустити струмінь вогню вже було неможливо. Якщо між Само та Рюном утворювався бодай найменший проміжок, тигр підстрибував, щоби збити дракона з пантелику.

Підбіг розгніваний наставник Лашарін, готовий втрутитися, аби зупинити Само. Але Хмара-громовиця, напевно, отримав завдання не допускати нікого. Він стрибнув на Лашаріна, і той не загинув лише завдяки монахам, які самовіддано кинулися на допомогу й за руки-ноги відтягнули наставника від звірячих пазурів. Наставник обурено чинив спротив тим, хто волік його, і вигукував:

— Пустіть! Пустіть, кажу!

Хмара-громовиця не міг відійти від Само й Рюна, бо мусив стримувати дракона. Інакше наставникові та монахам було б непереливки. Коли наставника оточили монахи й послушники, він і далі гучно вимагав припинити бійку.

Саме тієї миті приспів захеканий Ореноль. Він тільки тепер зміг наздогнати прудконогого Тінахана, який кинувся до скиту, ледь зачув підозрілі звуки. Ореноль промайнув повз ватагу монахів, підбіг до скиту якомога ближче й заволав на все горло:

— Припиніть, пані наґине! Припиніть, благаю! Рюна не можна вбивати! Якщо він помре...

— Вона все знає! — гукнув Кейґан.

Ореноль обернувся на його голос і побачив, що Кейґан покотився по землі, щоб уникнути удару незрозуміло якою частиною тіла дуоксіна. Його очі палали люттю.

— Я їй усе розповів. І вона тепер ще дужче прагне вбити Рюна!

Нажаханий Ореноль знову звернувся до Само:

— Ні! Не можна! Немає певності, що настане потепління! Це лише припущення!

Монахів і послушників здивували слова Ореноля, та він не мав часу на пояснення.

— Благаю вас! Ви хочете допомогти наґам? Навіщо вам убивати Рюна? Адже певності немає. Ніхто не знає, чи буде наґам з того користь.

Збуджений Тінахан з твердим настовбурченим гребенем щосили ляснув чергового дуоксіна-нападника по лобі й вигукнув:

— Може, ця клята дівка бажає загибелі леконам!

Перед Тінаханом упало на землю водночас троє дуоксінів. Він виліз на купу тіл і націлив списа в голову Само. Проте від несподіваного поштовху в руку зі списом Тінахан крутнувся на місці й ледве втримався на ногах. Він озирнувся і зустрівся поглядом із двоголовим дуоксіном. Тінаханів гребінь здригнувся від злості.

— Гей, ти, з двома гарбузяками! Нащо чіпаєш мого списа? Набридло спати на двох подушках? Я тобі допоможу!

Тінахан умів зосереджуватися тільки на чомусь одному. Він забув про свій гнів на Само й несамовито накинувся на двоголового велетня.

Насилу ухиляючись від шалених ударів шиктоля й стрибків тигра-богатиря, Рюн посилав мислевислови. Спілкування під час руху без витрат дихання на звуки — зручне назьке вміння, хоча воно й розсіює увагу.

— Сестро! Годі! Наґам уже належить половина світу.

— Але друга половина — ще ні.

— І ти... готова вбити брата заради цього?

— Немає нічого понад сьозайн-те-шиктоль, Рюне! Якщо завдяки твоїй смерті наґам удасться заволодіти другою половиною світу, це буде додаткова вигода.

Рюн не міг повірити в почуте. Само, рішуче вимахуючи шиктолем, мислемовила:

— Без тебе твої друзі не зможуть зупинити хранителів. Богиню вб’ють, настане потепління, і в руках наґів опиниться цілий світ! Як можна цього не бажати?

— Само, що з тобою?

— Тут, на Півночі, я не побачила процвітання чеснот. Скрізь лише безумство, ненависть, кровопролиття. Тобі подобається цей край? Волів би тут жити? Твоє тіло вже холоне, я бачу.

Само не помилялася: Рюн, розігрітий жаром грубки, вийшов на відкрите повітря й тепер помалу втрачав тілесне тепло. Кейґан здогадався, що Рюн почав мерзнути, і гукнув, не припиняючи відкидати дуоксінів:

— Асхваріталю! Якщо розумієш мене, дмухни вогнем біля Рюна!

Та Асхваріталь не розумів мови. Він лише наполегливо старався вразити Само струменем полум’я. А Хмара-громовиця непохитно тримав оборону нагині від замахів дракона. Кейґан ніяк не міг звільнитися від дуоксінів, щоб допомогти Рюну. Для нього зараз головне було — не опинитися в оточенні.

Ореноль оцінив становище й гукнув братії:

— Агов! Не стійте! Проженімо страховиськ!

Він відібрав у монаха, який стояв ближче, залізні щипці — зброю хоча й недолугу, та для Ореноля цілком підхожу. Адже в невмілих руках навіть чарівний меч, посланий божествами, не приніс би ані найменшої користі.

— Преподобний! — гукнув Ореноль настоятеля Лашаріна.

— Хай буде, що буде! Усі — на порятунок наших гостей!

Якби монахи з галасом і ревінням побігли на ворогів, вийшло б направду гідне уваги видовище, але сталося не так, як гадалося. Ватага рушила не без вагань, тихо й обережно. Невдоволений таким боягузтвом наставник Лашарін побіг попереду з високо піднятим ціпком, і перш ніж хтось устиг зойкнути, угрів по плечі найближчого дуоксіна.

— Покидьки! Як смієте вдиратися до храму й так бешкетувати?

Приголомшений дуоксін витріщився на наставника, розлютився й зібрався був дати відсіч, але Ореноль схопив його щипцями за ногу й ривком повалив долілиць, а по тому, не лякаючись криків пораненого дуоксіна, заходився гамселити його щипцями по спині. За прикладом Ореноля інші монахи й передовсім послушники відчули, як у їхніх душах пробуджується непотрібна під час проживання в храмі схильність до насильства. Батьки й опікуни цих молодиків дуже засмутилися б, якби побачили, що ті сміливо біжать на дуоксінів, замість того щоб набиратися мудрості й очищати дух у славетному храмі.

Кейґан залишив дуоксінів на Тінахана й монахів, а сам стрибнув до наґині. Хмара-громовиця не збирався здаватися й зустрів Кейґана самовпевненим гарчанням. Але вже наступної миті побачив те, що його дуже налякало.

Підбігаючи до тигра, Кейґан схопився рукою за один із клинків Незламного, підняв його до плеча і, коли Хмара-громовиця здогадався, що буде далі, щосили пожбурив меча.

Хмара-громовиця заревів і спіймав Незламного на льоту зубами. Тигру цей прийом здався дурнуватим. Він пошукав очима Кейґана, але того ніде не було видно. Розгублений тигр роззирався навкруги, коли раптом відчув удар у тім’я. Розгніваний звір хотів був знайти нападника, коли відчув другий удар, який прийшовся по спині.

— Боже! — вирвалося в Ореноля, коли він побачив Кейґана.

Той кинув Незламного, щоб відволікти звіра, потім високо підстрибнув і вискочив на голову Хмарі-громовиці. Тепер було зрозуміло, чому він запустив меча так низько. Кейґан пробіг тілом тигра-богатиря від тімені до основи хвоста, відштовхнувся і стрибнув на Само.

Кутиком ока вона помітила щось дивне й відхилилася. Тому Кейґан пролетів повз неї, сторчма врізався в землю і кілька разів перекинувся через голову, поки не спинився, ставши на одне коліно.

У витягнутій руці він тримав накидку з хутра чорнолева.

Само пройняв холод, луска в неї настовбурчилася.

Хмара-громовиця виплюнув меча, сердито загарчав і помчав до Кейґана. В очікуванні зіткнення з тигром Кейґан напнув хутряну накидку, так широко тримаючи руки, що шви в пахвах ледь не розійшлися. Коли тигр наблизився, Кейґан застрибнув йому на голову й повис, спираючись ногами на нижню щелепу, а руками закриваючи тигрові очі накидкою.

Кейґан і Хмара-громовиця зі страшенним гуркотом врізалися в стіну. Будівля здригнулася аж до крокв. Шум налякав навіть Тінахана. Затиснутий між стіною і мордою велетенського звіра, Кейґан мало не знепритомнів. А засліплений тигр і далі вперто бився в стіну. Нарешті він виснажився, захитався й відступив, і тоді Кейґан зібрав останні сили та перестрибнув туди, де його нізащо не могли дістати зуби тигра, — на його ніс. Але в тигра-богатиря, як і в його близького родича — звичайного тигра, є й інша зброя. Він заходився пазуристою лапою змахувати з очей надокучливого чоловіка з накидкою.

Із роздертої спини Кейґана бризнула кров. Він заволав, але не від болю, а більше від люті, та вчепився зубами у вухо Хмари-громовиці. Настала черга тигра-богатиря злякатися. Як і звичайних тигрів, його вкрай дратували будь-які доторки до вух. Тигр шалено замотав головою, намагаючись струсити Кейґана, але той міцно тримався сам і не давав упасти накидці. Хмара-громовиця вже підняв лапу, щоб підчепити Кейґана пазурами, як зненацька відчув холодок на хвості.

Хмара-громовиця мимохіть підскочив, і відразу на місці, де щойно був його хвіст, холодний дим спалахнув вогнем.

Тигр не міг бачити, куди впаде після стрибка, але Кейґан бачив усе. Він ухопився ногами за тигрячу морду, щоби стати з ним єдиним цілим. Від їхнього падіння на дах будівлі скита дзенькнула черепиця і здійнялася густа хмара куряви, що змішалася з драконовим вогнем, і подвір’я затягло жахливим димом.

Рюн стояв спиною до вогню й дивився на Само.

Тепер перевага була на його боці. Вогонь добре обігрівав Рюна, до нього поверталася життєва сила. А от Само без своєї накидки вистигала, хоча це, здавалося, особливо не турбувало наґиню, бо вся її увага звернулася до розтрощеного скиту.

— Страшний чоловік цей Кейґан, — зачудовано мислемовила вона.

— Ти справді хочеш мене вбити заради цього?

— Ти про що?

— Ну, щоб наґи захопили цілий світ... Ти ладна вбити мене заради добробуту наґів?

— А ти маєш на думці інший спосіб смерті?

— Що?!

— Тобі нізащо не вдасться повернутися на Південь. Як ти зібрався виживати тут? Наказуватимеш своєму драконові палити все довкола? І так — усе життя?

— Я про це не думав...

— Чи довіку просидиш ув’язненим у глечику, підігрітому спалюванням дерев?

У Рюна затремтіли коліна. Само суворо мислемовила:

— Ти готовий до самої смерті просидіти замкненим у задушливому, просякнутому твоїм тілесним смородом скиті? Ти стулятимеш повіки — і в пам’яті спливатиме недоступна тобі краса Кіборену... Ти примушуватимеш себе забути про неї, тішитимешся тим, що вдало перелиняв і принаймні вижив? Не зможеш нікуди піти, нічого зробити сам, не попросивши когось, тобі не буде з ким обмінятися мислевисловом. Ти не дозволиш наґам захопити решту світу й виживеш. Але хіба це життя? Зізнайся: монахи тобі щось пообіцяли за те, що ти зрадиш наґів?

Рюн не відповідав. Його свідомість була відкрита, і Само змогла дізнатися, що Рюн не чекав жодної винагороди від монахів. Він пристрасно мислемовив:

— Я не маю на думці зраджувати наґів. Немає певності, що вбивство Богині, яка нижча за всіх, посприяє потеплішанню!

— Ти так беззастережно віриш монахам? Не хранителям?

Від згадки про хранителів у Рюна зникли всі вагання. Перед очима промайнули образи Юсбі й Хваріта. Він виставив перед собою сайкер і заявив:

— Хранителі вбили мого батька!

— Не можу в це повірити, але нехай так. То з якої причини вони його вбили?

— Що?

— Ти ніколи не мислемовив, чому його вбили! Не заради розваги, певно? То чому його вбили?

Приголомшений Рюн мовчки дивився на Само. Ніколи не замислювався про причину. Щоразу, коли думав про батькову смерть, відчував лише безмежний жах, який стискав серце, мов лещатами. Само холодно мислемовила:

— Ти взагалі знаєш бодай щось про Юсбі? Га? Якщо хранителі вирішили його позбутися, значить, він був дуже небезпечний. Сенс служби хранителів — у захисті наґів. Заради добробуту наґів вони ладні навіть убити Богиню! Якщо вони вбили наґа, значить, не мали вибору!

Гірка правда охолодила Рюна. Він мимоволі заговорив уголос:

— Ні, ні!

Само напосідала:

— Ти й сам у глибині свідомості це підозрював. Та страх перед обрядом виймання переважив здоровий глузд, і ти зненавидів хранителів. Коли ти вже ненавидиш хранителів, то мусиш довести, що вбитий ними Юсбі був доброчесним наґом. Ти носиш цю суперечність у душі й навіть не бажаєш думати, що підштовхнуло хранителів до такого кроку. Задумайся. І почнеш ставитися до Юсбі зовсім інакше.

— Ні! Я не мав страху перед обрядом виймання!

— Тоді чому втік?

Рюн хотів мислемовити, що не бажав повторити долю Юсбі. Та не наважився. Його знову опанували сумніви й тривога, він не міг дібрати слів.

— Ти хіба не розумієш, що женихи Богині бажають якнайкраще задовольнити свою кохану наречену?

— Кохану наречену?

— Так, їхню єдину наречену, якій вони служать усе життя.

— Єдину...

Асхваріталь підлетів до Рюна, спонукаючи його відійти від Само. Якби тільки Асхваріталь міг, він би заволав на все горло, та був не здатний видавати звуки. Само урочисто підняла шикголь і проголосила:

— Рюне, після того як ти обмовив хранителів, назвавши їх лиходіями, і зрадив, ти не вартий навіть життя, подібного до смерті. Твоя поведінка — злочин проти самого себе, злочин проти хра-нителів, злочин проти Богині. Не можна бажати такого нікчемного й болісного існування.

Очманілий Рюн втупився в лезо шиктоля, що піднімалося щораз вище. Мабуть, Само збиралася відтяти Рюну голову одним ударом. Шиктоль був достатньо гострий для цього. І Рюн подумав, що вона права. День, проведений без Біхьоно-вого вогню, був для нього нестерпною мукою. Тіло поступово вистигало, і душа наповнювалася жахом.

«Навіщо мені примножувати такі сумні дні? Ще й жити, знаючи, що зрадив хранителів і свою Богиню?»

Рюн не міг знайти підстав для того, щоб чіплятися за життя. Якщо здійсниться сьозайн-те-шиктоль, честь його сім’ї буде відновлена, Само зможе повернутися до Хатенґраджа, наґи, імовірно, підкорять цілий світ. Усе буде, як має бути. «А я, замість життя у вічному приниженні й ганьбі, приєднаюся до Ларґанд — моєї Богині... Великої Богині...»

— Ні!

Рюн раптом підняв сайкер. Але шиктоль уже був занесений високо й готовий до удару. Рюн мислекрикнув:

— Ні! Я не дозволю, щоб моя Богиня перетворилася на ворога всього світу! Щоб усі ненавиділи та проклинали її!

Рюн прокричав водночас і мислемовленням, і голосом:

— Не допущу!

Цієї миті заворушилися руїни скиту. З уламків дверей, стін і потрощеного начиння вилетіла хмарка пилу, а потім підняв велетенське тіло Хмара-громовиця.

Його хутро було забруднене землею і кров’ю. Усе-таки падав він із затуленими очима. Кров зі рваної рани на вусі заливала тигрові морду. Тільки ця рана не була наслідком падіння.

Тигр дивився на Кейґана, що лежав на землі, а той — на нього. Кейґан не міг поворухнутися, але очі його красномовно сочилися люттю. Цей погляд викликав у Хмари-громовиці почуття, схоже на повагу до жорстокого чоловіка. Тому що в його очах не було страху.

Хмара-громовиця перевів погляд на середину подвір’я й скам’янів. Кейґан насилу повернув голову, щоб теж туди глянути, і на мить затамував подих від подиву.

Рюн і Само стояли лицем до лиця. Само обіруч тримала занесений над головою шиктоль. А Рюнова рука в цей час рвонулася вперед.

Сайкер увійшов у живіт Само.

Дуоксіни припинили битися й застигли з витріщеними очима. Розгублений Тінахан і собі глянув у той бік, куди звернулися всі погляди. Його тіло напружилося й збільшилося від переляку. Монахи заклякли в страхітливій тиші, що запала зненацька.

Тишу прорвав рик Хмари-громовиці. Він метнувся до Само, яка повернула до нього застигле обличчя. Кейґан не мав сили, щоб хоч пальцем поворухнути, але таки намагався схопити тигра за хвіст. Та звір несподівано зупинився й застиг із піднятою лапою, мов зачарований Само, перш ніж нарешті поставив лапу на землю й зробив крок.

Кейґан здогадався, що Само дала звіру наказ заспокоїтися. Кейґан заходився розкидати завал, щоби звільнитися, але тигр не обернувся на гуркіт.

Кейґан сидів на руїнах і спостерігав за Рюном і Само.

Шиктоль випав із рук наґині.

Рюн не почув звуку падіння, але бачив, як це сталося. Він вийшов зі стану зціпеніння й намагався не виказати тремтіння рук, поглядаючи на сайкер.

Спробував відсахнутися, але рука Само, вільна від шиктоля, лягла на його руку. Хоча рука сестри була зовсім безсила, Рюн не міг її скинути. Його луска настовбурчилася, він зазирнув Само в обличчя.

— Само!

— Рюне...

Рюн помітив, що сестра ворушить губами, і прислухався. Само повисла на руці Рюна, якою він тримав сайкер, що пронизав їй живіт.

— Я скажу вголос, щоб усі знали...

Кров Само забарвила червоним клинок сайке-ра. Само не мала серця, тому цівки крові стікали повільно, мов сльози. Само було важко говорити, їй перехопило подих.

— Сьозайн-те-шиктоль здійснився.

— Ні! Ні! О, сестричко! Відпусти, відпусти меча! Тобі потрібна допомога, ти відпочинеш і...

Само насилу підняла одну руку. Рюн стежив за її рухом і не відвернувся, навіть коли долоня сестри затулила йому рота. Само поплескала Рюна по губах, ніби забороняючи йому говорити.

— Дякую, Рюне, — з усмішкою мовила вона.

Рюн не розумів, за що вона може бути йому вдячна, і волів про це не думати. Він сподівався, що марить.

На губах Само виступила кривава піна. Вона забрала руку від рота Рюна, обережно витерла собі рота й промовила:

— Зроби, як тобі кажуть. Не дай убити Богиню. Захисти леконів. Не допусти появи нових нещасних, як ті дуоксіни... Порятуй свою Богиню, свою наречену, від загальної ненависті й прокльонів. Рюне! Будь завжди рішучим і прямодушним, як сайкер у твоїй руці... як сайкер Юсбі!

Само захекалася й замовкла. У її очах з’явився срібний блиск. Заструмували срібні сльози, і вона додала:

— А тоді... тоді, як усе закінчиш... повертайся до Кіборену.

— До Кіборену? — перепитав вражений Рюн.

— До рідною краю. З моєю головою.

Луска в Рюна стала сторч. Він завзято мотнув головою, але Само торкнулася його щоки, і він знову застиг. Погладжуючи щоку Рюна, Само продовжила:

— Коли виконаєш прохання монахів, твоє життя все одно буде подібне до смерті. І річ тут не в їхній невдячності. Вони просто не спроможні дати тобі найважливіше... Тобі щиро подякують, тільки от... Тому ти мусиш повернутися в наш прекрасний Кіборен. І зможеш знову там жити, якщо принесеш мою голову.

— Що ти таке говориш?!

— Сьозайн-те-шиктоль вимагає... вимагає, щоб один обов’язково був убитий. А другий... виходить, що другий обов’язково мусить жити!

Кейґан стиснув губи. А Тінахан на іншому кінці подвір’я навпаки роззявив дзьоба. Один із них сприйняв слова Само з холодним серцем, інший — з гарячим.

Вони зрозуміли, чому Само погодилася прийняти обов’язок ката. Вона хотіла передати своє життя Рюну, який не уникнув би смерті, якщо не від рук наґів, то від північного холоду. Хотіла його врятувати. Ось чому вона взяла шиктоль, перетнула Кордон, і, долаючи всі небезпеки на шляху, переслідувала його аж до Великого храму Хаінся. І нарешті домоглася виконання умови сьозайн-те-шиктоля.

— Якщо повернешся з моєю головою, тобі нічого не загрожуватиме в Хатенґраджі. Повернешся в наш дім... зачекаєш рік... чи два... і пройдеш обряд виймання. Коли все закінчиться, ти зможеш подолати свій страх, Рюне.

— Я... я не зможу...

— Від втрати крові та від холоду... я скоро буду все одно що мертва... Візьми шиктоль і відрубай мені голову. От і настала мить розлуки.

Само опустила руку, якою водила по щоці Рюна. Він злякався, що сестра знепритомніла, але її рука вхопилася за сайкер у рані.

Само заштовхнула його якомога глибше.

— Само!

Вона впала. Рюн опустився навколішки й придивився до її обличчя. Само перевела погляд до Кейґана й мовила:

— Дякую тобі... За те, що оберігав... мого брата. І за те, що стягнув із мене накидку. Сподіваюся, вона не порвалася. Віддай її... Рюну... Я лише не можу... пробачити тобі те, що ти... скоїв із дуоксінами... хоча й розумію чому.

Попри жахливий біль Кейґан зіп’явся на ноги. Він і досі стискав у руці накидку з хутра чорнолева. Само ледь помітно всміхнулася й обернулася до Рюна.

— Я змерзла... я ціпенію... Зараз зомлію...

— Само!

— Прощавай, братику, — прошепотіла Само й опустила повіки.

Рюн кликав сестру то голосом, то мислемовленням. Але вона не відгукнулася, не розплющила очей. Обливаючись слізьми, Рюн упав на тіло Само.

А Хмара-громовиця тужно заревів.