Той птах, що п'є сльози. Книга 2. Мрії леконів

РОЗДІЛ 10 ЗНОВ У ДОРОГУ

У Великому храмі Хаінся з усіх різновидів духовних занять найбільше шанують хвилювання. Не слід плутати його із самоспогляданням, адже до цього заняття залучені одночасно тіло й дух. Певна річ, остаточна мета монахів — стати не мудрецями, а просвітленими, тобто звільнитися від хвилювання. А щоб досягти просвітлення, монахи найчастіше вдаються до нескінченних міркувань та необмеженого хвилювання. Якщо почати розпитувати монахів про це збочене задоволення, вони обурено захищаються. Але все одно занурюються в хвилювання. А для цього заняття немає кращого місця, ніж гірський храм.

Старші монахи збиралися в місцях, не відомих звичайним монахам, і так само віддавалися хвилюванню. Але якщо молоді брати займалися хвилюванням із задоволенням, старші при цьому відчували в голові, грудях, животі й інших місцях біль, породжений, як уважалося, якраз важкими переживаннями. Стомлені хвилюванням, вони час від часу піднімали голови й перезиралися, проте не бачили в обличчях сусідів нічого дивовижного й знову схиляли голови.

Один такий виснажений монах мовив:

— Можна сприйняти це так: він виконав наше завдання, як завжди. Ми хотіли короля, і пан Кейґан нам його дав.

— Не пам’ятаю, щоб ми просили лускатого короля.

Після цього понурого й різкого зауваження хтось зітхнув. Інший хтось озвався, щоб покращити всім настрій:

— Хотів би я більше дізнатися про цю наґиню, яку привів до нас пан Кейґан.

— Оренолю, ви не могли б розповісти?

Ореноль зніяковів. Серед учасників зібрання були монахи різних звань, зокрема й нижчих, ніж в Ореноля. Але Ореноль, пострижений у наймолодшому віці за всі століття існування храму, ще не заслужив особливої поваги серед старших монахів. Його запросили сюди лише тому, що він, помічник Дзютаґі, був утаємничений у всі подробиці. Отже, Ореноль брав участь у засіданні з мовчазної згоди старших монахів, і виявлена ними милість не тішила його, радше лякала: він боявся припуститися помилки.

— Ця наґиня — сестра Рюна Фея. Коли Рюн утік з Міста мовчання, на нього звели жахливий наклеп. І призначили покарання за злочин, якого він не скоїв, — сьозайн-те-шиктоль. Воно полягає в тому, що родичка злочинця повинна його вистежити й стратити. За ката обрали Само, і вона гналася за Рюном аж до нашого храму. Вона здобула вже відоме вам хутро чорнолева і завдяки йому змогла перетнути Кордон.

— О, наґиня так відчайдушно переслідувала брата! А заради чого вона пішла на таке? Заради справедливості чи з обов’язку перед родиною?

— Мета в неї була інша. Неймовірна. Само Фей хотіла, щоб Рюн її вбив.

Приголомшені монахи загомоніли.

— Що все це значить?

— Звичай вимагає, щоб хтось обов’язково помер — або звинувачений у злочині, або кат. І обидва вони — з однієї родини! Якщо сьозайн-те-шиктоль виконаний, честь родини вважається відновленою. І Само бажала врятувати Рюна, пожертвувавши собою. Її смерть стала б відплатою за злочин, а Рюн отримав би право на життя.

Старші монахи кивали й радісно вигукували.

— Яка винахідливість! Знайшла спосіб порятунку брата без порушення назьких звичаїв. Але спосіб страшний!

Один монах запитав:

— її захищав у дорозі незвичайний звір, чи не так?

— Авжеж, тигр-богатир, прозваний Хмарою-громовицею. Само несподівано зустріла його, і звір з невідомої причини пішов із нею. Пан Кейґан каже, що тигр-богатир — захисник короля. А ще вона привела двадцятьох двох дуоксінів. Дуоксіни випадково почули про задум боговбивства, подумали, що рятувальний загін збирається його здійснити, тому переслідували його. Само з дуоксінами було по дорозі, й вони мовби уклали союз, який зрештою утратив сенс. Але дуоксіни, здається, хотіли скористатися нагодою і довідатися про дещо дуже важливе для себе.

— Розкажіть більше про дуоксінів.

Ореноль розповів усе, що знав, і монахи глибоко замислилися.

— Ця жінка й справді непересічна, — сказав один монах.

— Непересічна наґиня, а не жінка, — додав хтось засмучено, і всі монахи раптом застогнали, бо відчули повернення болю в різні частини тіла. Мовчанка тривала доволі довго. Аж тут хтось мовив:

— Мовчання нерідко буває чеснотою, але може виявитися й злом, якщо ним замінять слова, яких не бажають вимовляти. Ми мусимо всебічно розглянути становище, в якому опинилися, і ухвалити рішення. Кейґан Дракар привів Само до людей, які бажали повернення короля. І тепер храму потрібно обміркувати пропозицію Кейґана та оголосити правителям, підтримує він її чи відкидає. Тому, шановні брати, кожен має висловитися, хоче він цього чи ні.

— Серед усіх нині живих ніхто, крім Кейґана, не бачив короля і не служив йому. Слід визнати, ми не можемо сказати, яким має бути король. Але важко припустити, що гуска стане вожачкою курей, а корова поведе за собою табун коней.

— Порівняння з тваринами недоречне. Король-герой був леконом, та люди й доккебі визнавали його. А от леконам, навпаки, було до нього байдуже. Вони займалися своїми чудернацькими вигадками та пошуками наречених. Отже, король цілком може бути з іншого племені.

— Ваша правда, плем’я наґів нічим не гірше за інші троє племен, крім того хіба, що почало в давнину Велике завоювання і стало лютим ворогом цих трьох племен.

— Я вважаю, що Велике завоювання вже забуте наґами. Це було так давно! Вони змінилися. Це ми, люди, постійно воюємо.

— А що буде, коли хтось із Півночі потрапить до їхнього лісу?

— Наґи його вб’ють. Але ми не повинні вчиняти так само з усіма наґами.

— Ні, не повинні. Але чи можемо ми служити королеві-наґині?

Розмова зайшла в глухий кут і всі замовкли. Ореноль насилу наважився розтулити рота:

— Перепрошую, преподобні, що втручаюся... Гадаю, ви не взяли до уваги одного важливого питання.

— Якого?

— Чи має Само Фей бажання стати королевою?

Монахи розгублено глянули на Ореноля.

Само не знала, що сказати, тому вимовила перше, що спало на думку:

— Оце зіпсував ти їм гулянку!

Кейґан розмахував мечем посеред подвір’я, забризканого його потом. Скинув просякнутий потом одяг, і тепер сонце пекло його шкіру. Казав, що так швидше одужає, але Само здалося, що він це робить, щоби знову знепритомніти.

Кейґан вимахував Незламним так завзято, ніби хотів себе виснажити. Нарешті він озвався до Само:

— Поки не можна оголошувати на цілий світ, що ти стала королевою. І коронувати тебе за всіма правилами зараз неможливо. Спершу слід обрати радників. Без допомоги Ґвальхайда Ґ’юріхара тобі не обійтися. Також звернися до каштеляна Бау. Він, либонь, засміється у відповідь на цю пропозицію, але потім відразу погодиться, пишаючись власною мудрістю. Їздові жуки та доккебінський вогонь стануть тобі в пригоді, а доккебі, коли вже почнуть розважатися, смерті не бояться. Головне — не вимагати від них проливати кров. Вони здатні на таке, що годі й уявити.

— Кейґане!

— Спочатку заручися підтримкою Ґ’юріхара, Касіди, Енґера, Джаборо й Шрадоса. Я назвав саме ці землі недарма. Вони важливі, бо розташовані неподалік від Кордону. Крім Ґ’юріхара, звісно. А Ґ’юріхар допоможе тобі стримувати Північ. З головним вождем Конедо Вільфаром теж треба дружити. Балькене славиться не ремісничими виробами, а своїми чоловіками. Таких покидьків ніде більше не знайдеш. Таких на нічліг не пустиш. Це все одно, що покласти гострий меч до себе в ліжко. Але на полі битви більше користі від меча, ніж від доброчесності та сміливості.

— Кейґане!

Той з грюкотом устромив Незламного в землю й відпустив руків’я. Меч трохи нахилився, але не впав. Спостерігаючи за мечем, який ледь похитувався, Само трохи збентежилася. Нарешті зітхнула й мовила:

— Смішно, що доводиться тобі нагадувати, Кейґане, але я не людина, я наґиня.

— І це тебе засмучує?

— Ні, я щаслива, що народилася наґинею. Але мешканці Півночі, мабуть, дуже сумніваються в тому, що наґиня може бути їхньою королевою. Якщо чесно, я теж думаю, що це нісенітниця.

Кейґан пригладив бороду, яка безладно розрослася, поки він лежав непритомний. На долоні зібралися великі краплі поту, і Кейґан струсив їх. Коли піт крапнув на гарячу землю, Само згадала, як наґи бризкають водою на жаровню, і подумки засміялася. Кейґан глянув на Хмару-громовицю й сказав:

— Тигр не погоджується з тобою.

Само теж глянула на Хмару-громовицю. Він розлігся біля входу до молитовні, змучений жорстокою спекою. Само знову стало смішно.

— Ти помиляєшся щодо тигра. Я й справді не захоплювала його свідомість. Але наші стосунки можна тлумачити інакше, не так, як ти. Це називається дружбою.

— Кітальджоські мисливці називали тигрів-богатирів гірськими самітниками. Вони бездушні, хитрі й люті, не знають, що таке дружба. Він міг потоваришувати з тобою, лише відчувши, що ти така сама, як він.

— Я погано знаю тебе, Кейґане. Іноді ти здаєшся надто холодним, іноді — розсудливим, іноді — по-дурному марновірним. Не розумію, як такі суперечності співіснують в одному тілі, але ти ж сам сказав, що є араджитським воїном і водночас кітальджоським мисливцем. Хоча в це й важко повірити. І в тебе є ще одна особистість.

— Ти про те, що я — Наґожер?

Само ледь зашаруділа лускою.

— Дізнавшись про це, Рюн страждає.

— Якщо розхвилювався через те, що я міг дорогою будь-якої миті його з’їсти, хай не думає про це. Я під час походу був провідником, а не Наґожером.

— Ні, річ не в тім. Рюн уважав тебе своїм другом. Аж раптом довідався, що цей друг — чудовисько, яке пожирає його одноплемінників.

— Одноплемінників? — хрипко перепитав Кейґан.

Само насупилася й зазирнула йому в очі.

— Хай Рюн думає про мене що завгодно, — вів далі Кейґан, — але наґів йому не варто вважати одноплемінниками. Наґи послали сестру вбити його, наґи обманом ув’язнили його наречену. Якщо Рюн повернеться на Південь, його негайно зжеруть, бо він для них чужинець — вогненаґ! Рюн не має нічого спільного з наґами.

Само гучно шурхотіла лускою, але поступово заспокоювалася.

— Рюн це усвідомлює і страждає через це. Він уже обірвав усі зв’язки зі своїм племенем. Але якщо він тепер тебе зрозуміє і пробачить, то стане не просто чужим для наґів, а їхнім ворогом. Адже ти — ворог наґів.

— Так, я ворог наґів.

— І як же ти висунув мене в королеви? Чому я повинна стати королевою Півночі?

— Тому що ти гідна цього звання.

— І в чому я гідна? Бо маю хутро чорнолева? Бо мене супроводжує тигр-богатир? Ти хоча б сам віриш у це?

— Я навів ці пояснення для слухачів. Щоб їх удовольнити.

— Овва! А тобі самому це навіщо?

— Ти наґиня, яка мало не померла.

— Дивна відповідь.

— Наґи без серця так легко не помирають. Якщо тільки не зустрінуть мене. Хто з них мене зустрів — той приречений. Переді мною жоден наґ не може вихвалятися своїм безсмертям. Я їх шматую, з’їдаю, перетравлюю. Щоб остаточно знищити. А з тобою було не так. Ти наблизилася до мене, коли вже мала в душі бажання померти. У наґів це рідкість. Це доказ того, що ти здатна пити чужі сльози. З усіх наґів ти одна така... Може, навіть, серед усіх, хто живе на світі.

Само дивилася на Кейґана, трохи опустивши голову. А він утупився в Незламного.

— Незабаром на Півночі проллється чимало сліз. І потрібен той, хто їх вип’є. Сльози ці проллються через наґів, отже, буде справедливо, якщо вип’є їх теж наґ. Як гадаєш?

— Що це означає — випити сльози? Ти говориш про співчуття?

— Співчувати — значить проливати сльози разом з усіма. От добряга Біхьон такий. Він скоро багато плакатиме. Але народові не потрібен король, який плакатиме разом з ним. Сліз від цього тільки побільшає. Король повинен випити сльози.

— Кейґане, я не розумію тебе.

— Поступово зрозумієш.

— Може, і зрозуміла б, якби стала королевою. Але я цього не хочу.

— Ти прибула сюди, щоб стати королевою.

— Я прибула сюди, щоб померти...

— Це те саме.

— Те саме?

— Ти прибула на Північ, щоб померти, тож ти — королева Півночі. Відкинь сумніви!

Само відчула, що більше не витримає. Але не тому, що Кейґан говорив дуже переконливо. Вона збагнула, що ніяк не може його зрозуміти.

— Ці пояснення вдовольняють лише тебе. Я не можу їх прийняти. Я відмовляюся.

— Ти теж матимеш користь від цієї пропозиції, Само Фей.

— Я не маю бажання управляти безбожниками.

— Річ не в тім, що ти зможеш насолоджуватися владою і роздавати накази. Невже ти згодна віддати наґів під владу хранителів, які поглумилися з власної Богині?

— Наґи самі з цим упораються.

— Зовсім не обов’язково. Коли почнеться вторгнення, Північ стане проти них. І ти, і мешканці Півдня муситимете битися. Бо це стосується не лише наґів.

Само розгублено глянула на Кейґана. Той скоса подивився на Незламного, потім підставив коліно до нахиленого клинка, а долонею вдарив по руків’ю. Незламний вискочив із землі, обернувся й підлетів угору. Сонце відбилося в дзеркалі клинка, і яскравий спалах боляче вколов очі Само. Кейґан спіймав меч на льоту, двічі обернув його над головою, мовби прорізав повітря, й почепив за спину. Відчувся різкий порив вітру.

Само задумливо спитала:

— А чому б тобі не стати королем? Безбожникам сподобається, що їх очолить людина, а не наґ. Гадаю, так буде розумно.

— Я не можу стати королем.

— Чому? У тебе меч Короля-героя, ти — араджитський воїн.

— Я не вмію пити сльози.

Само зітхнула.

— Годі з мене цих загадок, Кейґане. Вони нам ні до чого. Ідеться про те, що хтось буде керувати, а хтось — підкорятися, та й по всьому.

— Я все одно вважаю, що ніхто, крім тебе, не може очолити Північ, хоч як мені тяжко прийняти те, що ти наґиня. Якщо хочеш обмежитися питанням правителя й підданців, гаразд. Так от, ти маєш силу, необхідну правительці, й мусиш домогтися від підданців покори. Ти маєш помічника, який тебе віддано любить і здатний користуватися божественною силою.

Само настовбурчила луску.

— Кейґане, я не хочу робити з Рюна знаряддя для досягнення мети.

— Ти сама просила відійти від загадок і перейти до справи.

— Тобто моя справа — керувати твоїм племенем? Хочеш, щоб я наказала Рюну влаштувати потоп, щоб позбутися непокірних?

Кейґан знову вихопив Незламного, наставив його на невидиму ціль і мовив:

— Ти не зрозуміла, що значить бути королевою. Ти матимеш таке право.

— Право?

— Маєш право зробити це, хай навіть з розпачливим криком.

— І ви згодні віддати наґині право розпоряджатися нашими життями й свободою?

Ґвальхайд Ґ’юріхар добре розчув запитання каштеляна Джікоми, але нічого не відповів, а тільки цюкнув молотком. Його увагу поглинуло важливе заняття: він власноруч лагодив свого важкого меча в кузні Великого храму Хаінся. Для цього й залізо сам замовив. Послушники, які служили в кузні, не заперечували. Тільки походжали біля нього й раз у раз давали поради, яких він не потребував.

Великий князь довго бив молотком, нарешті помістив залізо в горно й заговорив:

— Пане каштеляне, не думав, що ви так вузько мислите.

— Знаю, яке враження могло справити моє запитання, але все-таки скажіть, що думаєте. Вона прибула в наші краї з не вельми дружніми намірами. Можете сказати, що вона нічого поганого не вчинила, що не можна судити за зовнішністю, що ми мусимо довести свою шляхетність. Але більшість з нас не такі мудрі й шляхетні. Не знаю, як інші правителі, а от я не такий.

Ґвальхайд криво всміхнувся:

— Розумію, про що йдеться.

Джікома взяв відро, яке трапилося під руку, висипав з нього сміття, перевернув і сів на нього. Прикипів очима до великого князя й мовив:

— Як міг Кейґан Дракар зробити нам таку жахливу пропозицію?

— О, нам краще послухатися Кейґана Дракара.

— Чому б це?

Великий князь зазирнув до горна. Відблиск полум’я забарвив червоним його обличчя й оголені груди.

— Кейґан — останній араджитський воїн і останній кітальджоський мисливець. Дехто не вірить, що таке можливо, але навіть настоятель храму підтверджує це. Мусимо погодитися, що він правий. А це означає, що він довіку нестиме тягар боротьби з наґами. А наґи — безсмертні чудовиська, які захопили половину світу. І з ними він бореться безстрашно! Я б на його місці не прийняв такої долі.

Каштелян Джікома заперечив:

— Великий князю, ви не з тих, хто відмовляється від долі. Ви прийняли тяжку ношу — обов’язок охороняти Ґ’юріхар до повернення короля.

— У мене було багате князівство, збудоване Ґвателем і Кенарін, і сильне військо. А що має Кейґан? Араджитських воїнів і кітальджоських мисливців більше не існує. Він б’ється сам-один, без підтримки. Його супротивники — безсмертні повелителі Кіборену, але він не здається! Порівняйте, на чиєму боці перевага? Хто ще погодився б прийняти таку долю?

Ґвальхайд витяг з горна розжарене залізо й поклав на ковадло. Високо заніс молоток і, перш ніж ударити, мовив:

— Якщо він вимагає визнати королевою наґиню, значить, підстави точно є.

Від звуку удару об залізо та снопа іскор Джікома стрепенувся.

— Але я не можу позбутися тривоги. Думаю, душа Кейґана Дракара поранена. Він сам казав, що полював на наґів і поїдав їх. Якщо це правда, він жив у постійному душевному неспокої.

Великий князь закінчив кувати залізо й знову поклав його в горно. Полетіли нові іскри, вдарила хвиля пекучого повітря.

— Не знаю... Чи можна говорити про це так відсторонено...

— Ви про що?

— А ви не здогадалися? Монахи нам не все сказали. Велике завоювання відтепер не залишатиметься на сторінках літописів. Воно повернеться в наші життя.

Джікома здригнувся від страшного усвідомлення. А великий князь зазирнув до горна.

— Тихі мирні дні скінчилися. Настає доба крові й сліз. От я й готуюся до цього.

Каштелян перелякано глянув на горно. Залізо вбирало в себе полум’я й червоніло на очах.

— Готуюся, щоб моя гідність, моє життя, моя пристрасть не залежали від когось іншого.

У каштеляна Джікоми затрусилися жижки. Він відчув себе зганьбленим і підсвідомо намагався не зізнаватися сам собі, що відчуває страх. Старий воїн, який стояв перед ним, щойно зруйнував таку звичну й милу серцю надію, що завтрашній день не відрізнятиметься від учорашнього.

Ґвальхайд поклав розігріте залізо на ковадло й несподівано сказав:

— Пообіцяйте, що нікому не викажете мою таємницю, каштеляне. І я розповім про своє маленьке бажання.

— Обіцяю. Будь ласка, кажіть.

— Я мрію про те, що меч, який зараз кую, ще послужить королю.

Джікома стривожився дужче. Але не зізнався в тому, а спрямував погляд на гаряче залізо.

У головній молитовні панувала тиша. Тінахан глибоко в душі почувався зайвим у цьому тихому, урочистому місці. Воно його гнітило. Лекон роззирнувся приміщенням утридцятьшосте й у відчаї глянув на Біхьона. Той непорушно сидів неподалік, підібгавши ноги, як і слід було сидіти під час самоспоглядання. Тінахан стражденно застогнав і випростався.

Перед ними сидів Рюн — як одна з вершин утвореного ними трикутника. Він рівно тримав спину й дивився на вівтар. Асхваріталь поклав голову Рюну на коліна. З курильниці вилітали клуби пахучого диму.

Минуло чимало часу в повній тиші, аж нарешті Рюн сказав:

— Тепер я зрозумів.

Біхьон і Тінахан допитливо глянули на нього. Рюн рішуче сказав:

— Кейґан хоче вбити мою сестру.

— Що?! Ти чого, Рюне?

— Він же казав, що король — це птах, який п’є сльози. Той птах, що п’є сльози, співає найкрасивішу пісню, але помирає раніше за інших птахів. І Кейґан хоче вбити Само заради Півночі. Мабуть, додумався до цього, коли дізнався, що вона була готова померти заради мене.

Тінахан і Біхьон перезирнулися. Обоє сиділи з роззявленими ротами. Тінахан оговтався перший і сказав:

— Рюне, Кейґан керувався порадою каштеляна Бау: призначити королем того, хто носить знак королівської влади. Цей знак — хутро чорнолева.

— Тінахане, це відмовка для дурнів. Ти не вмієш читати між рядків! Насправді Кейґан бажає, щоб моя сестра зробила для Півночі те саме, що для мене. Щоб померла заради безбожників.

Тінахан стулив дзьоба. Погладив сережки й поринув у міркування. А Біхьон здивовано запитав:

— Рюне, ти навчився передбачати майбутнє?

— Що?

— Ну... завдяки силі Богині.

Тінахан смикнувся від подиву й настовбурчив пір’я. Він зиркнув на Біхьона, потім підозріливо глянув на спину Рюна. Той так і не обернувся, лише ледь похитав головою.

— Не знаю, чи можу, але я не зазирав у майбутнє.

— То це не передбачення, а припущення?

— Так.

Біхьону відлягло від серця.

— Тоді, Рюне, я тобі скажу ось що: ти помиляєшся. Зараз, у небезпечний для Півночі час, король особливо потрібен. І якщо король загине, Північ охопить ще більший безлад, ніж раніше. Якщо Само погодиться стати королевою, вас із нею невсипуче охоронятимуть. Це ж очевидно.

Трохи заспокоєний Тінахан кивнув. Але Рюн не відкрив їм таємниці знищення серця, від якого нема захисту. Адже товариші нічим не могли зарадити, просто хвилювалися б за нього й за його сестру, хоча за це теж Рюн був їм вдячний. Біхьон вів далі:

— Само ще не дала згоди. Зараз вона обговорює це з Кейґаном. Нічого не вирішено. Без її бажання нічого не буде, хоча Кейґан і висунув її в королеви.

— Чому ніхто не сказав мені, що Кейґан — Наґожер?

Біхьон злякано зіщулився, глянув на Тінахана й відчув себе зрадженим. Бо Тінахан відсторонився від незручного запитання, з удаваною зацікавленістю розглядав стелю молитовні, мов той будівельник.

— Пробач, Рюне... Ти ж здогадуєшся, що нелегко було наважитися таке сказати. Ми всі були членами загону, який скликали для твого порятунку. Якби ти втратив довіру до когось із нас, якби зненавидів... ми втратили б єдність. Йой, ні... Ні! Знаю, це виправдання. Я вважав, що Кейґан сам повинен зізнатися. Чи ти гадаєш, було б краще, якби я тобі сказав?

Рюн зітхнув.

— Ми підемо звідси.

— Що?

Рюн обернувся. Біхьон і Тінахан напружено дивилися на нього. Дивлячись у порожнечу між ними, Рюн сказав:

— Коли сестра повернеться від Кейгана, ми з нею підемо з храму.

Біхьон почав затинатися з переляку:

— Я-як? Але С-само обрана ста-тати королевою?

— Щойно сяде на трон — уважайте, вона вже мертва. Я не можу цього допустити.

— Рюне, прошу тебе... Невже Кейґан і справді...

— Кейґан не вбиватиме її власноруч. Але сподівається, що це станеться, тому й саджає її на трон. Не знаю, чому він вирішив, що смерть моєї сестри допоможе мешканцям Півночі вижити. Лише він сам може пояснити. Але мені байдуже. Головне — не дати йому занапастити Само. Ми повинні піти.

— Куди ви підете? Куди?

— Повернемося в Хатенґрадж, звільнимо Богиню. У нас є важлива справа.

— Хіба ви впораєтеся вдвох? І ще — хіба в Хатенґраджі не вб’ють одного з вас, щоб сьозайн-те-шиктоль здійснився?

Рюн сумно всміхнувся.

— На нас обох смерть чигає звідусіль.

Того вечора Само й Рюн сіли разом у залі молитовні Журавлиного танцю.

Хмара-громовиця й дуоксіни влягалися спати надворі, де приємно дихала прохолодою ніч, Ас-хваріталь відпочивав на даху, тому сестра й брат могли поспілкуватися без сторонніх очей. Але мислевислови, якими вони обмінювалися, були аж ніяк не спокійні.

Само слухала Рюна й знічев’я водила пальцем по клинку шиктоля. Людські воїни не схвалюють такого легковажного поводження зі зброєю, але Само повністю довіряла своєму шиктолю. Рюн милувався нетривким тепловим слідом від пальця сестри на холодному залізі. Само то тиснула сильніше, то послаблювала тиск, проводила пальцем з різною швидкістю і в різних напрямках — клинок переливався хвилями чарівних барв. Само зауважувала й швидкість вистигання заліза: коли помічала, що певна ділянка клинка давно холодна, приставляла туди палець, і там спалахувала яскрава риска. Усе це вона робила майже неусвідомлено.

Наґам не відоме мистецтво малювання, але розвагу Само можна було б назвати малюнком у танці. Вона не старалася зобразити щось, а виводила примхливі візерунки, які витанцьовували на клинку завдяки грі з часом, рухом і теплом. Рюн пригадав, що Само вправно володіє мечем. Отже, її рухи точні й плавні, і тільки вона здатна створювати такі візерунки, нітрохи над цим не замислюючись. Коли Само помітила, що Рюн стежить за її пальцем, припинила свою гру, ніби схаменулася. Рюну було прикро, що візерунки зникли. Він чекав, що мислемовить сестра.

— Тож ти думаєш, що Кейґан бажає зробити мене королевою, щоб убити.

Рюн кивнув.

— Це випливає з його оповіді про птахів. Ти вип’єш сльози мешканців Півночі, отруїшся ними й помреш. Цього він і хоче.

Само зітхнула, почувши знову про сльози, які їй доведеться випити. Вона почасти вловила думку, яку хотіли донести до неї Кейґан і Рюн. Кейґан назвав її королевою Півночі, бо вона прийшла на Північ, щоб померти. Іншими словами, король чи королева Півночі — це особа, яка мусить померти на Півночі.

Хоча ця думка була й не до душі Само, вона спробувала обміркувати її глибше.

— За уявленням Кейґана я повинна померти після того, як стану королевою.

— Авжеж! Він — Наґожер. Він вигадав вишуканий спосіб тебе вбити.

— Тобто він став навколішки й привітав мене тільки заради цієї мети?

— Звісно, ні. Він хоче, щоб ти ще й порятувала Північ. Я переконаний, що він додумався до цього, коли дізнався, що ти була готова померти заради мене. Ти станеш королевою, вип’єш сльози безбожників і помреш, а вони житимуть!

Само підняла брови.

— Твоєму тлумаченню бракує подробиць. Непереконливо.

— Пробач, поки я досяг тільки цього розуміння. Не можу пояснити, чому Північ виживе, якщо ти помреш.

Само зібралася була повернути шиктоль у піхви, але раптом застигла. Роздивляючись лезо, вона мислемовила:

— Коли я йшла сюди... там, де люди побудували дорогу...

— На Сіґуріатській платній дорозі?

— Так. Незадовго до мого прибуття туди, коли я вже йшла горами, падав сильний дощ. Я тоді побачила, що дуоксіни, які мене переслідували, не можуть перебратися через гірський струмок, бо вода піднялася. Вони шукали спосіб перейти на інший берег, старалися, як тільки могли, а я спостерігала за їхніми зусиллями. Дуоксіни вичерпували воду руками...

Само передала Рюну спогад. Він побачив це видовище й засміявся. А Само не було смішно.

— Я тоді не розсміялася.

— Ні?

— Ні. Я зрубала для них дерево.

— Що? — переполоханий Рюн настовбурчив луску.

— Я зрубала дерево, і воно стало для дуоксінів містком. Ніколи не рубала дерев, але шиктоль і Хмара-громовиця мені допомогли.

— Ти вбила дерево заради дуоксінів?

— Так.

Рюн збентежено зазирнув Само в обличчя.

— Але навіщо ти мені це розповіла?

— Сама не знаю. Чомусь пригадала.

— Сестричко...

Шиктоль у руці Само описав коло й пірнув у піхви. Вона підвелася. Рюн не зводив з неї очей. Само взяла хутро чорнолева, яке висіло на стіні, й мислемовила:

— Лягай спати, а я трохи погуляю.

— Куди ти?

Само не відповіла. Рюн устав, щоб іти з нею, але Само мотнула головою. Рюн слухняно сів, сестра кивнула і вийшла. Двері за нею зачинилися.

Само зупинилася біля виходу й оглянула подвір’я. На деякій відстані від будівлі лежала велика теплова пляма. Ще далі виднілася мішанина теплових плям. Само зробила крок уперед.

Протягом дня погода стояла ясна, але подвір’я все одно було мокре. Само дійшла до середини, де просто на землі лежав Кейґан, роздягнений до пояса. Він простягнувся, розкинув руки й ноги. Біля нього стирчав із землі Незламний, і на перший погляд здавалося, що Кейґан мертвий, а меч устромлений йому в живіт. Само не піддалася цій омані, адже бачила, що Кейґан теплий.

— Ти так не змерзнеш?

— Ні, насолоджуюся прохолодою.

Цілий день Кейґан то їв, то вимахував мечем. Коли піт і спека нестерпно дошкуляли, підходив до джерела й обливався водою. Само знала, що влітку дні на Півночі довгі, й здивувалася, що Кейґан зміг так довго вправлятися з мечем. Подвір’я було залите його потом і водою, тому Тінахан, повернувшись із головної молитовні, неабияк розсердився: йому довелося перестрибувати калюжі.

Хмара-громовиця стрепенувся й підійшов ближче до Само. Вона схопила його за зашийок і попестила. Прокинулися й деякі дуоксіни. Само махнула їм, щоб не турбувалися, й обернулася знову до Кейґана. А він так і лежав горілиць, вдивлявся в нічне небо.

Само примусила Хмару-громовицю сісти, смикнувши за хвіст, і вилізла йому на спину. Але тепер, з висоти тигра, погано бачила Кейґана, тому зістрибнула. Штовхнула тигра в бік, щоб той ліг, але він сприйняв це як гру — ліг і відразу скочив. Покачався так по землі, проте врешті влігся, і тоді Само вмостилася на його боці. Кейґан, роздивляючись зірки, мовив тихо й доволі співчутливо:

— Неслухняна в тебе подушка для сидіння.

Само ковтнула повітря від несподіваного зауваження й відповіла:

— Зате зручна. Хоч і велика, ходить за мною сама.

— Якщо не хочеш сидіти на мокрій землі, сядь на мою циновку, отам.

Само подумки вилаяла себе за те, що не здогадалася раніше, і спустилася з тигра. Принесла циновку й постелила поряд із Кейґаном. Сіла, склала руки на грудях, зиркнула на нього.

— До наради все готове. Сідай біля мене.

— Не можу підвестися.

— Сам винен. Тобі багато хто казав сьогодні, що не варто махати мечем без перепочинку. Сядь! Де твоя ввічливість?

— Не хочу.

— Хмаро! Сядь хоча б ти біля мене.

Кейґан повільно підвівся й сів. Відкинув із чола брудне й сплутане волосся, просякнуте потом, і глянув на Само. Вона сиділа на циновці, прихилившись спиною до боку тигра, й усміхалася Кейґану.

— Бачу, тобі зручно й затишно, — сказав він.

— І ти сядь, як я.

Він кинув погляд на голову Хмари-громовиці, завбільшки як двері.

— Я, мабуть, відмовлюся від твого запрошення.

Кейґан трохи обтрусив пил з грудей і зазирнув Само у вічі.

— Що будемо обговорювати?

— Задум Кейґана Дракара щодо вбивства Само Фей.

— Ми про це вже говорили.

Само дивилася на грудочку глини у волоссі Кейґана:

— Мені чомусь не здається, що зі слів «Ти прибула на Північ, щоб померти, тож ти — королева Півночі» випливає висновок: «Королева Півночі повинна померти на Півночі».

— Тут ти сама винна.

Само всміхнулася. Ледь стримувалася, щоб не зірвати глину з волосся Кейґана, і шкодувала, що люди не спроможні чути мислевислови, інакше вона б натякнула співрозмовнику, що треба обтрусити голову. Аж раптом Кейґан потягнувся рукою до голови, і Само здивувалася. Але він просто підпер підборіддя, а волосся так і не торкнувся. Само зітхнула й указала пальцем, де в нього налипла глина. Спостерігаючи, як Кейґан зчищає її з волосся, Само сказала:

— Якщо я стану королевою й невдовзі помру, як це допоможе мешканцям Півночі? Вони втратять королеву, яку щойно отримали. Хіба це не гірше, ніж просто жити без короля чи королеви, як жили досі?

— На це запитання я вже відповідав.

— І що ж ти відповів?

— Поступово зрозумієш.

— Я поступово зрозумію? Тоді я запитаю дещо інше: ти сам мене вб’єш?

— Я — араджитський воїн і не можу вбити короля.

— То як же я тоді помру?

— Певно, твоє серце знищать.

— Як це?

Кейґан скоса глянув на Само й розповів їй про знищення сердець. Вона зацікавлено слухала, а її луска шурхотіла від жаху. Коли Кейґан договорив, Само зі скам’янілим виразом запитала:

— Це... правда?

— Спитай у Рюна.

Само надовго замовкла. Кейґан терпляче чекав. Він розумів, як приголомшена Само: те, у що вона свято вірила, виявилося брехнею. До того ж віра ця стосувалася не чого-небудь, а її безсмертя. Само дивилася на власне тіло, наче не впізнавала його.

— Тепер... я загалом уявляю, що чекатиме на мене попереду. Стану королевою, поведу військо проти своїх одноплемінників, вони зрозуміють, що я зрадниця, і знищать моє серце, яке лежить у посудині у Вежі сердець. Ось як я помру.

— Дуже ймовірно, що так і буде.

— І ти можеш так спокійно говорити, що я помру? Чи не занадто ти впевнений у своїх міркуваннях?

— Усе очевидно. Я лише поєднав усі обставини. Ти прийшла на Північ, загорнута в хутро чорнолева. Тебе супроводжує тигр-богатир. Твоє серце зберігається у Хатенґраджі. Які тут ще можуть бути висновки? Ти прийшла, щоб стати королевою, а ставши королевою, ти помреш. Ми тебе поховаємо, оплачемо, а потім, мабуть, зможемо звільнити Богиню. Можливо, удасться заслати Рюна назад у Кіборен.

Спантеличена Само пильно дивилася на Кейґана.

— Невже все це стане можливим, тільки коли помре королева Само?

Кейґан струсив із рук висохлі крупинки солі з поту:

— Я сподівався, що ти зрозумієш. Ти вже одного разу спробувала так вчинити. Хотіла власною смертю забезпечити Рюну можливість жити.

— Тому що цього вимагали правила сьозайн-те-шиктоля.

— У дрібних правилах криються частини значно більшого закону.

— Дозволь запитати, що це за великий закон.

Кейґан на мить замовк і поринув у роздуми. Здавалося, йому було важко дібрати слова. Само чекала, погладжуючи тигра.

Кейґан зненацька запитав:

— Тобі відомо, що буває з деревами на Півночі восени? Знаєш, що таке осінній вогонь?

Само схилила голову набік.

— Чула, що листя змінює колір, коли холоднішає. Дерева стоять, мовби охоплені вогнем.

— Так. У вашому лісі цього не побачиш. Та коли й побачиш тут, у нас, ці кольори не справлять на тебе особливого враження. Хай там як, але гора Парим восени прекрасна. А коли листя опаде, дерева залишаться голими. Цікаво, як дерева відрізняються від тварин. Тварини на зиму відрощують довге густе хутро або наїдаються, щоб погладшати й захиститися від холоду шаром жиру. Проте дерева до зими оголюються.

— Деревам не потрібно підтримувати в тілі тепло.

— Так, але за допомогою листя дерева споживають сонячне світло. Узимку сонце виглядає рідко й ненадовго, то чому б деревам не відростити більше листя, щоб можна було напитися світла, скільки треба? Чому вони роблять навпаки?

— Тому що за допомогою додаткового листя отримували б значно менше життєвих сил, ніж витрачали на його відрощування.

— Отож. Інакше цього не поясниш. У скрутний зимовий час дерево не нарощує нічого нового, а, навпаки, убиває частину себе, щоб вижити. Важко повірити, але це стосується й суспільств: у складні часи вони виживають, пожертвувавши кимось. І на цю особу, яку потрібно вбити заради виживання решти членів суспільства, хоч як це дивно, виливаються загальна ненависть, гнів і насильство. Навіщо це? Щоб взаємна ворожнеча не розхитувала суспільство, обирають одну жертву, на яку накидаються всі разом. Якщо взимку коріння, стовбур, гілля й листя почнуть ворогувати між собою, дерево загине. Тож коріння, стовбур і гілля гуртуються проти листя, і воно опадає. Принесення листя в жертву рятує дерево. Так і в нас. Коли гине жертва, живі перестають боятися й ненавидіти одне одного. Страх і ненависть помирають разом із жертвою.

Само бездумно дивилася на Кейґана й не заперечувала. І він продовжив міркування:

— Лекони — цікавий крайній приклад. Вони дужі та войовничі. Якщо збираються разом, неодмінно починаються суперечки й протистояння. Якби щоразу вони когось убивали, лекони давно вже перевелися б. Тому вони й не живуть громадами. А спосіб життя наґів — цілковита протилежність. Ви не вбиваєте нікого, але кожен наґ переживає досвід смерті.

— Ти про обряд виймання?

— Звісно. Тому вам і не потрібні королі чи королеви. Якщо порівняти назьке плем’я з деревом, ви — дерево, яке взимку не те що не жертвує листям, а ще й пишно квітне.

— Цікава думка.

— А ще цікавіше ось що. Ставлення до жертви, на яку громада націлила ненависть, згодом змінюється. Її починають шанувати, любити, поклонятися їй.

— І чому ж, по-твоєму?

— Я вже сказав, що після загибелі жертви решта членів суспільства перестають одне одного боятися й ненавидіти. Установлюються мир і злагода. І всіх це глибоко вражає. Якби всі ворогували між собою, запанували б чвари й безлад, але спільний напад на жертву приносить мир. І тоді суспільство доходить висновку, що жертва була особливою істотою. Їй починають поклонятися, наче божеству, нарікають особливим іменем. Листя, перед тим як опасти, буває найкрасивішим. Це називають осіннім вогнем. А в людей для цього є назва, яку тобі неважко буде вгадати.

— Король!

Кейґан кивнув і повів далі:

— Є одна давня оповідка, аж ніяк не приємна. Останнім араджитським королем був Король-володар. Він був найгіршим з королів. Не можна згадати жодної його чесноти. Він мав лише незліченні вади. Найстрашнішим його вчинком більшість, мабуть, уважала образу, завдану кітальджоським мисливцям під час Всезагальних зборів. Хоча інший його гріх теж важко назвати легшим: він був кровозмісником. Злягався з власним сином.

Хмара-громовиця здригнувся, бо Само різко вчепилася йому в хутро. Але миттю розслабила пальці, випросталася й глянула Кейґану в обличчя.

— Яка гидота!

— Згоден. Кажуть, Королю-володарю подобалося нагадувати оточенню про те, що араджитські воїни вбивали жінок і ґвалтували чоловіків. Але сам він жив у такий час, коли любов до чоловічої статі не схвалювалася. Та ще й коханцем він зробив не абикого, а рідного сина! Гріх на гріху, та й годі. Проте мені не здається, що це його найбільша провина. Я не можу пробачити йому загадкового зникнення безвісти.

— Його найбільша провина — зникнення?

— Він забрав у народу надію. Араджитських воїнів тоді вже не було, кітальджоські мисливці відмовилися допомагати іншим мешканцям Півночі. То був найтемніший для Півночі час. Надія зникла.

— Але як такий безсоромник і нечестивець міг стати надією Півночі?

— Якраз він і міг. Король-володар скоїв чи не всі гріхи, які здатні вигадати люди. Він був би чудовою жертвою. Його потрібно було вбити разом з його провинами. Презирство й ненависть усього суспільства зосередилися б на ньому. Але він усенародно довів свою глупоту, прогнавши кітальджоських мисливців, і таким чином зруйнував їхню надію.

Кейґан склав руки на грудях і трохи опустив голову.

— Я все думаю: що сталося б, якби Король-володар не втік, а був убитий підданцями на троні? Можливо, Північ, переживши загибель короля, відновила б сили для боротьби.

— Ось чому моя смерть допоможе Півночі вижити?

— Так.

Само сиділа під чужим нічним небом, колір якого був незвичним для неї, вдихала незнайомий запах вітру чужого краю і слухала розповіді людського чоловіка, найзапеклішого ворога наґів. Слухати його було цікаво. І водночас це бентежило її душу.

— Цей великий закон, про який ти кажеш, Кейґане... Скидається на те, що ти довго й ретельно його обмірковував. Та все одно твоїм міркуванням бракує впорядкованості.

— Само, я вже казав. Станеш королевою — поступово зрозумієш усе. Більше мені нема чого пояснювати.

— А що як я все-таки відмовлюся від трону?

Кейґан мовив рівним байдужим голосом:

— Тоді я постараюся знайти спосіб повернути тебе в Хатенґрадж.

— Що?

— Коли ти лежала непритомна, Рюн поставив мені умову: він викличе Богиню, а я мушу придумати, як повернути тебе в Хатенґрадж. Щоправда, закінчилося все тим, що нас обдурили хранителі, але Рюн ні в чому не винен. Він дотримався своєї обіцянки, а тепер моя черга виконати свою.

Само схилила голову до плеча.

— І як ти можеш повернути мене в Хатенґрадж?

— Зроблю тебе королевою Півночі й відправлю туди на чолі війська.

Само покотилася з реготу.

Нестримно сміялася, хоча нічого дотепного Кейґан не сказав. Не в змозі вгамуватися, вона сховала обличчя в хутрі Хмари-громовиці. Обернулася до Кейґана, побачила його холодне обличчя й тільки тоді змогла вимовити:

— У мене кольки від сміху.

— Ніколи не бачив, щоб хтось із наґів так реготав.

— О, твоя правда. Теж скільки живу, такого не пам’ятаю.

— Ти налякала Ореноля.

Само кинула погляд у вказаному Кейґаном напрямку. Там стояв ошелешений Ореноль. Само бадьоро помахала йому на знак привітання. Ореноль насилу опанував себе та підійшов до Само з Кейґаном. Приніс глечик, але заговорив із Само спокійно, наче глечика при ньому не було і прийшов він просто так:

— Який красивий сміх у вас!

— Дякую.

Само підвелася, а за нею і Кейґан. Ореноль мотнув головою, ніби щоб струснути раптове примарне враження, і пішов слідом за ними.

Спальня, у якій ночували Тінахан і Кейґан, а тепер ще й Біхьон, була найбільша в молитовні Журавлиного танцю, тому нараду провели там. Останнім увійшов Рюн і сів біля Само. Кейґан обвів поглядом присутніх.

— З чого це ти так заливалася сміхом? — мислеспитав Рюн у сестри.

— Кейґан розповів мені про твою вимогу. Сприймає її як ще одну причину зробити мене королевою. Якщо вірити йому, цілий світ цього бажає.

— Це ти про що?

— Ти вимагав, щоб Кейґан знайшов спосіб повернути мене до Хатенґраджа?

— Було таке. Але я не розумію...

— Він пропонує мені стати королевою і вирушити на Південь на чолі війська.

Рюн зашурхотів лускою і послав Кейґану гострий погляд. Само м’яко мислемовила:

— Він правильно каже. Я справді в скрутному становищі, й без підтримки війська мені немає вороття додому.

— Ні, це хибна думка. Якщо станеш королевою — загинеш!

— Краще відкласти цю розмову. Ореноль чекає.

Усі в спальні здогадалися, що брат і сестра ведуть беззвучну розмову. Само трохи присоромлено нахилила голову.

— Пробачте.

Ореноль похитав головою.

— Нічого. Усе гаразд. Можна починати?

Само відновила в пам’яті знання зі зміїної мови, які передав їй Ореноль, і лише по тому, як отямилася, погодилася:

— Так, випускай.

Усі посунулися до стін, і на звільнене місце Ореноль висипав із глечика змій. Вони сторожко вивчали підлогу, шукаючи схованки. Але Само вже була готова й відразу захопила їхні свідомості. Плазуни впокорилися перед Само й зібралися на середині кімнати.

— Я думала, буде складніше.

— Ці змії звичні до захоплення їхньої свідомості.

— Що ж, тоді я почну.

Само поволі передавала зміям повідомлення зміїною мовою. Вони деякий час незграбно вовтузилися, але врешті склалися в стрункий візерунок.

Джукведо перший зауважив, що глечик затремтів, і здивовано вигукнув:

— Агов, Серізмо! Чого це раптом глечик двигтить?

Серізма глянув на полицю з глечиком.

— Хтось надсилає нам зміїне повідомлення. Негайно поступися місцем Ґалотеку.

Джукведо випустив Ґалотека на передній край свідомості. Виринаючи, той побачив, як Серізма забирає глечик з полиці. Він відсунув стіл до стіни, й Серізма випустив змій на підлогу. За мить обоє спантеличено зашаруділи лускою.

— Повідомлення з Великого храму Хаінся?!

Ореноль зачитав уголос отриману відповідь:

— Не бреши. Ти хто такий?

Само передавала зміям речення за реченням, і на кожне надходила відповідь. Ореноль зголосився бути тлумачем для присутніх, які не знали зміїної мови.

— Я Рюн Фей. Мої вітання, Серізмо!

— Не вірю. Рюн Фей не вміє захоплювати свідомість.

— Я навчився. Тепер володію чарівною силою.

Рюн подумав, що непогано було б, якби це була правда. Адже серце Само могли знищити коли завгодно, а передавати повідомлення вміла тільки вона. Південь доволі довго барився з відповіддю й нарешті передав:

— Дивовижа. Не думав, що ти навчишся.

— Але я навчився. Що відбувається у вас, у Хатенґраджі?

— А ти не здогадуєшся?

— Здогадуюся. Ви скористалися миттю, коли я викликав Богиню, та ув’язнили її втілення. Тепер Богиня — ваша полонянка. І женихи привласнили собі силу Богині. Правильно?

— Не заперечуватиму.

— Навіщо це вам?

Біхьон схвильовано ковтнув у очікуванні зміїної відповіді. Змії прудко ковзали підлогою, гучно шурхотіли.

— Щоб наґи заволоділи цілим світом.

— А що буде з безбожниками?

— Ми їх знищимо.

Голос Ореноля здригнувся. Біхьон застогнав, а Тінахан настовбурчив пір’я. Рюн запитально подивився на Кейґана. Той сидів, як завжди, з байдужим виразом і пильно дивився на змій.

Само зашаруділа лускою і передала зміям:

— Навіщо вбивати мешканців земель, непридатних для нашого проживання? Ми могли б жити з чистим сумлінням, як жили досі.

— Ті землі теж скоро стануть нашими.

— Завдяки силі Богині? Це можливо. Але навіщо? У наґів є Кіборен, і його цілком достатньо.

— Достатньо? Ти мислемовиш так, наче сам його здобув. Достатньо тобі чогось чи ні — суди про те, що виборов сам! Ми володіємо зараз половиною світу тільки тому, що наші предки не вдовольнилися тим, що мали. Навіщо залишати землі в руках диких безбожників, які нещадно рубають дерева? Ці землі можуть стати нашими! Ти сам бачив, мандруючи Північчю, як вони поводяться з деревами. Вони їх не шанують, еге ж?

— Ваша правда, не шанують. Вони безжально рубають дерева, яких не саджали. Уважають себе від народження господарями дерев і думають, що їм дозволено робити, що заманеться.

Ореноль стурбовано витріщився на Само. Вона з несподіваною відвертістю висловила свої враження. Усім стало трохи неспокійно, Рюн настовбурчив луску й напружено чекав на зміїну відповідь. Само продовжила свою справу. Наступне її речення, надіслане співрозмовникам з Півдня, приголомшило Ореноля.

— Так само, як і ви!

— Що?

— Ви вважаєте себе від народження хазяями Богині, гадаєте, що вам дозволено робити з нею, що заманеться. Хіба у ваших учинках можна побачити пошану до Богині?

Змії смикнулися й заклякли. Само знову змусила їх рухатися.

— Чи ви намислили собі, що можете розпоряджатися Богинею, бо захопили її в полон?

— Обирай слова! Схаменися!

— Ви не маєте права засуджувати безбожників за поводження з деревами, тому що поглумилися з Богині. Звільніть її. І моліться, щоб вона пробачила вам.

Змії не ворушилися. Само намагалася уявити перекривлене обличчя хранителя в Хатенґраджі. Уже була зібралася передати наступне повідомлення, як надійшла відповідь.

— Ми так і зробимо.

Ореноль зачитав це й мало не підскочив від подиву. Само поквапила змій з новим запитанням:

— Так і зробите?

— Зробимо. Коли знищимо тебе й усіх безбожників. Ти мене зневажаєш за те, що я ув’язнив Богиню. Так, Богиня покарає мене за це. Але вдячні нащадки мене прославлятимуть!

Само охопило дивне відчуття. Змії раптом перестали плазувати й підняли голови. Складалося враження, що вони опираються волі Само, бо з Півдня надходила воля наґа, значно сильнішого в мистецтві захоплення свідомості. Змії з високо піднятими головами сунули до Само.

— Ні! — скрикнув Біхьон.

Тінахан кинувся вперед і велетенською рукою з розмаху гупнув по підлозі. Кейґан миттю вихопив Незламного й ляснув ним по зміях. Обоє пам’ятали про ставлення Біхьона до крові, тому старалися уникнути кровопролиття. Само заходилася ловити змій руками й запихати в глечик. Вони шаленіли, кусали її руки, але Само не зважала. Переловила всіх, закрила глечик і лише тоді полегшено зітхнула. До неї підбіг Рюн.

— Сестричко, як ти?

— Усе гаразд.

— Гаразд?

— Наш співрозмовник, певно, подумав, що напад змій тебе вб’є, адже ти маєш серце.

Наґ прикипів очима до покусаних рук сестри, але вона жартівливо тицьнула його пальцем у чоло й звернулася до Ореноля:

— Забери глечик.

Блідий Ореноль кивнув і схопив глечик. А Само з суворим виразом обернулася до Кейґана.

— Чув? Вас усіх хочуть знищити.

Біхьон зітхнув, Тінахан настовбурчив пір’я, а Кейґан спокійно сказав:

— Нам потрібен король.

— Нізащо! — заволав Рюн.

Кейґан і Само одночасно глянули на нього. Рюн заступив сестру собою:

— Вона не стане вашою королевою. Ніколи!

— Чому ти не погоджуєшся, Рюне?

— Тому що ти замислив її вбити!

Приголомшені Біхьон і Тінахан дивилися на Кейґана. Той з безбарвним виразом обличчя мовив:

— Я не вбиватиму ЇЇ.

— Але збираєшся наразити її на небезпеку! Це те саме. Хіба не ти казав, що король — птах, який п’є сльози? І той птах, що п’є сльози, помирає раніше за інших. Само стане королевою і невдовзі загине. Не знаю, як це станеться, і не хочу знати! Не дозволю вам її вбити!

Само поклала руку на плече брата.

— Рюне, ми з тобою вдвох не зможемо подолати наґів, які володіють половиною світу й божественною силою.

— Сестро! Що ти говориш?! — у Рюна луска стала сторч.

Само пильно глянула йому в очі й мислемовила:

— Після обміну зміїними посланнями я все зрозуміла. Ті хранителі — божевільні. Розмови з ними — марнування часу. Принаймні, коли між нами така відстань.

— І ти... погодишся стати королевою?

Само сказала вголос:

— Тимчасово. Це моя умова. Тільки щоб запобігти відновленню Великого завоювання й звільнити Богиню.

У Біхьона та Тінахана покруглішали очі. Ореноль нарешті отримав відповідь, яку міг принести старшим монахам. А Рюн закричав, розмахуючи руками:

— Ні, не роби цього!

— Рюне, лихо спіткало не лише нас із тобою. Я хочу допомогти й іншим наґам. Вони не можуть опиратися хранителям, які користуються силою Богині. Хто їх порятує? За межами Кіборену тільки ти і я, тож усе залежить від нас, — уголос відповіла Само.

Водночас вона передала мислевислів про те, що хранителі вже могли почати переслідування незгодних, адже для відновлення Великого завоювання їм потрібно домогтися цілковитого згуртування наґів.

Рюн гнівно шурхотів лускою.

— Чому ми повинні дбати про них? Ті наґи хотіли побачити, хто з нас кого вб’є!

— Ні, не всі цього хотіли. Хотіла тільки Віас Макероу. В інших не було ненависті до нас. Вони підкорилися звичаю, — заперечила Само.

— Якщо для них такий важливий той звичай, хай самі його виконують!

Обличчя Само скам’яніло.

— Рюне, а як же твоя наречена? Ти її не рятуватимеш?

— Я робитиму це власними силами. Тобі не потрібно через це помирати.

— Не думаю, що помру.

— Ти не забула про знищення сердець? — мислезапитав Рюн і додав уголос: — Це правда!

— Знаю, вірю тобі, — відповіла Само, а далі мислемовила: — Хранителі можуть подумати, що раз я стала королевою, захопити Північ буде легко. Імовірність того, що вони перехитрують самі себе, вельми висока. Вони не вб’ють мене — боятимуться, що мене замінить на троні хтось із людей, леко-нів чи доккебі.

Само звернулася до брата вголос:

— Ти мене підтримаєш?

— Я... Е-е-е... Я... — промимрив Рюн.

— Подумай, усе може бути навпаки... — переконувала його Само й додала мислевислів: — Якщо я стану королевою, наґи захочуть, щоб я жила.

Для тих, хто не чує мислемовлення, розмова Само з Рюном здавалася незрозумілою. Ореноль тримав у руках глечик зі зміями, але так і не вийшов з ними, а знічено спостерігав за суперечкою брата й сестри. Зненацька глечик сильно затремтів.

Ореноль не втримав його. Розлетілися й задзеленчали черепки, Само й Рюн замовкли. Розгублений Ореноль позадкував від розбитого глека й пробурмотів:

— Оце несподіванка! Так задвигтів, що годі втримати!

З купки черепків виповзли змії. Кейґан тихенько свиснув і міцніше стиснув руків’я меча, а Тіна-хан збуджено вигукнув:

— Біхьоне, хай тобі всячина! Пали їх! Чого чекаєш?

— Ні! Стривайте! — закричала Само.

Біхьон здригнувся. Наґиня зупинила його змахом руки й пильно придивилася до змій. Усі миттю збагнули, що вони зараз покажуть повідомлення. Кейґан нетерпляче підморгнув Оренолю.

Переляканий Ореноль оговтався й почав читати:

— Там справді мій син?

Рюн здивовано глянув на Само. Вона теж була спантеличена, але швидко зосередилася й передала відповідь.

— Хто це? Очільниця Джікоен?

Біхьон запитав у Рюна:

— Про кого це вона?

— Очільниця родини Фей, наша мати. Але, наскільки я знаю, вона не вміє захоплювати свідомість.

Щойно Рюн це вимовив, Само теж згадала, що їхня мати не має цього вміння. Вона передала наступне повідомлення:

— Очільниця Джікоен не володіє навичками захоплення свідомості. Це хтось інший. Хто ти?

— А ти — Рюн Фей?

Само глянула на Кейґана в очікуванні підказки. Той кивнув.

— Так, я Рюн Фей.

Змії деякий час лежали без руху. Тінахан від нетерплячки клацав дзьобом. Коли змії знову заворушилися, Само й Ореноль здригнулися.

— Ти не мій син. Хтось схожий, але не він. Хто ти?

Само, трохи спантеличена, передала наступне послання:

— А ти хто? Зізнайся. Наша очільниця не вміє захоплювати свідомість. Чому ти називаєш мене своїм сином?

— Я Юсбі.

Рюн моторошно застогнав і ледь не зомлів. Сидів на підлозі сам не свій і дивився на повідомлення від мертвого батька. Кейґан присунувся до нього й виразно, але тихо прошепотів у вухо:

— Ти ж казав, що Юсбі помер?

— Помер... Так, без сумніву. Це сталося в мене на очах! Сестро, що відбувається?

Подив і переляк Само не мали меж. Вона втратила здатність керувати зміями. Кейґан грюкнув кулаком по підлозі, й це допомогло їй отямитися. Вона знову почала впливати на змій, а Ореноль з тремтінням у голосі читав:

— Юсбі помер одинадцять років тому. Навіщо ти вдаєш давно мертвого? Хто ти?

— Думай, що хочеш. Але я — Юсбі.

— Доведи.

— Спершу зізнайся, хто ти.

— Ні. Так не вийде. Ти перший. Хто ти? Ти, напевно, хранитель. Хочеш налякати мене й наказати зміям напасти?

— Ні, я не мав такого наміру. Не знаю, з ким спілкуюся, тож як можу довести, що я — Юсбі? Якщо кажеш, що Юсбі помер, значить, ти мене знаєш. Зізнайся, хто ти, і тоді доведу, що я — Юсбі.

Само стиснула кулаки, бо не могла визначитися, чи варто зізнаватися наґам, що не стратила Рюна. Кейґан не витримав і втрутився:

— Запитай про його улюблену пісню.

Само глянула на нього здивовано.

— Пісня? Кейґане, ми ж наґи...

— Запитай!

Розгублена Само передала зміям запитання. Відповідь надійшла негайно й виявилася неочіку-ваною:

— З тобою Кейґан Дракар?

Біхьон вигукнув:

— Це злі чари!

Гребінь Тінахана так налився кров’ю, що вперся в стелю. Кейґан скривився, але не відривав погляду від змій. Ореноль, запинаючись, читав відповідь:

— Про це міг запитати лише Кейґан. Кейґане, ти ж знаєш, я міг співати одну-єдину пісню. Але, мабуть, передати спів через змій не вдасться. Зараз, згадаю слова...

Рука в Кейґана затремтіла, він схвильовано затулив нею рота. Прикусив руку й довго так сидів.

— Це справді Юсбі. Значить, він не помер? — нарешті вимовив Кейґан.

Само рішуче мотнула головою і передала повідомлення:

— Я — Само Фей.

— О! Донечко! Ось чому мені здавалося, що ти не Рюн, але хтось дуже схожий на нього. І ти вмієш захоплювати свідомість, я знаю.

— Якщо ти й справді Юсбі, маєш знати мою звичку вправлятися з мечем. Ти вчив мене битися.

— У тебе немає особливої звички.

Стривожений Ореноль глянув на Само, а вона перезирнулася з Кейґаном. Обоє кивнули, і це здивувало Ореноля ще дужче.

— Так Юсбі навчав мене: не можна мати звички. Слід бути непередбачуваним для супротивника. Але це теж не остаточний доказ. Скажи ще, від якої звички Юсбі намагався мене відучити.

— Само, я так багато разів тебе перемагав, користуючись твоєю звичкою повертатися ліворуч під час відбиття ударів знизу! Ти постійно падала, перечепившись об власну ногу, але зрештою позбулася цієї звички. А потім деякий час розважала мене тим, що почала повертатися праворуч.

Само настовбурчила луску. З її вуст зірвався вигук:

— Неймовірно... Це справді Юсбі!

— Само, спитай, як він вижив? — гукнув Рюн, і вона передала зміям наступну думку:

— Як сталося, що ти вижив? Ти ж загинув одинадцять років тому.

— Вибач, зараз мені не до балачок. Ти переконалася, що це я, і це дуже добре, але ми витратили чимало часу. Якщо там поряд Кейґан, ми зможемо швидко закінчити розмову. Запитай у нього, як краще діяти, щоб завадити наґам здійснити їхній задум.

Кейґан був спантеличений, але говорив швидко й чітко:

— Передай Юсбі: потрібно обрати Само королевою Півночі, щоб згуртувати навколо неї мешканців усіх північних земель, і вирушити походом на наґів. Потім звільнити Богиню.

Рюн хотів був заперечити, але Само вже почала передавати повідомлення зміям. Невдовзі з’явилася відповідь:

— Королева Само? Цікаво Кейґан придумав! Що ж, пані Фей, погоджуйтеся!

— Батьку! — не втримався Рюн.

Він і сам розумів, що марно кричить до змій. Вони виконували волю Юсбі.

— Проте спершу хай Кейґан заприсягнеться, що буде твоїм драконом-охоронцем.

— Юсбі! — не стримався Кейґан.

Його крик ошелешив присутніх. Усі обернулися. Але Кейґан анітрохи не знітився, і його самовладання всіх вразило. Змії тим часом передавали нове повідомлення, й Ореноль швидко прочитав:

— Само, коли Кейґан дасть клятву, погоджуйся. Стань королевою. Але Кейґан має ще одну важливу справу. О-о-ой! Часу немає! Просто передай йому, щоб він не забував! Тільки троє зможуть зустрітися з одним! Тільки троє...

І змії раптово завмерли.

Само спробувала надіслати нове повідомлення, і змії покірно складалися в потрібний візерунок, але відповідь не надходила. Вона роззирнулася, побачила розгубленість на обличчях усього товариства й здогадалася, що має такий самий вигляд.

— Розкажіть нам про Юсбі, — попросив один зі старших монахів.

Ореноль глянув на наставника Дзютаґі, але той теж мовчки чекав. Ореноль послав наставникові сердитий погляд, але мусив почати:

— Це друг пана Кейґана.

Старші монахи здивувалися. Один навіть не повірив і роздратовано перепитав:

— Хіба ви не казали, що це наґ?!

— Так. Ідеться про наґа.

Залою покотився гомін.

— Кажіть далі.

— Мені не відомо, як вони познайомилися. Знаю лише, що це сталося приблизно п’ятнадцять років тому. Припускаю, що зустріч була випадковою і відбулася, коли пан Кейґан займався своєю звичною справою поблизу Кордону. І... з певної причини, яку годі навіть уявити, між ними зав’язалася дружба. Дванадцять років тому Юсбі прийшов на Північ, щоб зустрітися з паном Кейґаном. Звісно, подорож далася йому нелегко. Він міг померти, але таки знайшов Кейґана.

— Як йому це вдалося?

— Юсбі був дуже вправний у захоплюванні свідомості. Навіть гадаю, що він міг би захопити свідомість людини... Ну, принаймні не найрозумнішої, але все-таки...

Здійнялася нова, ще гучніша хвиля гамору. Оренолю довелося заговорити голосніше.

— Юсбі мав добру вдачу, полюбляв кепкувати з юного послушника. Одного разу змусив повірити в несусвітну нісенітницю, буцімто прибув верхи на небоплаві, свідомість якого захопив. І юний послушник провів тоді жахливу безсонну ніч. Боявся, що Юсбі захопить і його свідомість, не міг навіть вийти справити малу нужду.

Монахи трохи розслабилися. У деяких заграли на обличчях усмішки. Ореноль теж усміхнувся і продовжив розповідь:

— Можливо, я повірив у його здатність захоплювати людську свідомість, бо колись мене ввела в оману казка мудрого й досвідченого мандрівника. Але Кейґана він знайшов точно завдяки вмінню захоплювати свідомість. І коли вони зустрілися, пан Кейґан супроводжував Юсбі в мандрівці Північчю. Вони й наш храм відвідали. Я тоді був зовсім зелений. Але жити на Півночі для Юсбі було дедалі важче. Тоді стояло спекотне літо, як і нині, та він все одно страждав від холоду. І йому довелося повернутися на Південь. А Кейґану він залишив глечик зі зміями, щоб можна було передавати новини. Сам пан Кейґан не знає зміїної мови, тому глечик віддав нам на зберігання.

— То он звідки взявся той глечик!

— Одного дня глечик затремтів, і ми, певна річ, подумали, що надійшло повідомлення від Юсбі. Але той, хто зв’язався з нами, назвався Серізмою. Так усе й почалося.

Від спогадів у душі Ореноля закипів гнів, він заскреготів зубами, проте за мить опанував свої почуття, бо засоромився поведінки, не гідної монаха.

Тоді інший монах спитав:

— А чому пан Кейґан не... не повівся з Юсбі, як з іншими наґами? Чому їхні стосунки такі особливі?

— Цього я не знаю. Я бачив Юсбі лише кілька разів, поки він перебував у храмі. І намагався допитатися в Кейґана, але той — ані пари з вуст. Юсбі запам’ятався мені, юнакові, як життєрадісний чоловік, який дарував радість і всім навколо. Зараз дивуюся, як йому вдавалося підтримувати в собі таку бадьорість духу в несприятливих умовах. Він ніколи не виказував того, що йому зле.

— Невже Кейґан перейнявся повагою і любов’ю до наґа за його добру вдачу?

— Іншої причини не бачу. Так, мабуть Юсбі підкупив його цим.

— Гаразд, це зрозуміло. Але казали, що він помер, аж тепер з’ясувалося, що він живий?

Ореноль зітхнув.

— Це найбільше дивує. Рюн наполягає, що бачив смерть Юсбі на власні очі. А пан Кейґан підозрює, що той міг вижити, бо наґи навдивовижу живучі. Само каже, що тіло Юсбі спалили, і відкидає припущення Кейґана. Смерть Юсбі пояснювали загадковою заразною хворобою, тому й спалили тіло, аби недуга не поширювалася. Та пан Кейґан запитав, чи бачила Само спалення, а вона відповіла «ні».

Раптом один монах звернувся до нього з дуже хитрим запитанням:

— Скажіть, а можна якось здогадатися, від кого надійшло зміїне повідомлення? От ніби впізнати знайомий почерк у листі?

Ореноль неабияк здивувався, адже те саме вже запитував Біхьон.

— У мене вже запитували про це. Здається, зміїні повідомлення не мають «почерку». Хоча той, хто назвався Юсбі, відчув, що з ним спілкується не Рюн, лише помітив подібність. Дивовижна проникливість! Це була Само, а не Рюн. Теж його дитя. Можливо, ті, хто вміє захоплювати свідомість, і вловлюють якісь відтінки.

— Тобто вийшло так, що з того боку визначили, хто передає повідомлення звідси, але Само не змогла зрозуміти, хто з нею спілкується?

— Атож.

— Само Фей не змогла розпізнати співрозмовника, але пан Кейґан пропонує її в королеви. Чи не поквапився він з висновком? На нього це не схоже. До речі, що вирішила Само Фей? Погоджується стати королевою?

Ореноль зітхнув.

— Погоджується, але висуває умови.

— Які умови?

Монахи очікували відповіді, та Ореноль застромив руку собі за пазуху. Здивовані слухачі побачили, що він дістав звідти аркуш доккебінського паперу, підняв його, щоб усі побачили, і сказав:

— Я записав, щоб нічого не пропустити.

І зачитав:

«Дурень намагається примиритися з собою, розумний намагається зрозуміти, у якому становищі опинився, а мудрець намагається прийняти світ, який він є. Я не мудрець; мене важко назвати й звичайною для цих земель особою, та й примиритися із собою я ніяк не можу. Не впевнена, що можу знайти своє місце у світі, зрозуміти, у яких я стосунках із тими, хто живе поряд, і ухвалювати правильні рішення. Я не боюся нових помилок, не боюся визнавати, що вчинила нерозумно. Мене лякає те, що ви можете розчаруватися в мені й засмутитися. Прошу, обміркуйте мою пропозицію розважливо, піддайте мене найсуворішим докорам та осуду, не хваліть і не погоджуйтеся зі мною легковажно.

Я прибула сюди з думкою, що тут немає короля, бо він нікому не потрібен. Але виявилося, що все інакше: ви хочете мати короля, але його у вас нема. І я не розумію вашої потреби. Хоча й відчуваю ваш сум за королем, ваш відчай. Якщо всі ви одноголосно попросите, я дам згоду й стану вашою королевою. Ось мої умови.

По-перше, я хочу бути королевою, яка поведе за собою ворогів хранителів, а не ворогів усіх наґів. Відтоді, як Кордон відрізав вас від наґів, минуло дуже багато часу. Сподіваюся, ви більше не носите в душах ненависті до наґів. Сподіваюся, ви вмієте пробачати. Якщо напад з Півдня все-таки відбудеться, його слід уважати жахливим злочином хранителів-блюзнірів. Я хочу, щоб ви чітко уявляли, хто ваші противники. Якщо ви згодні з таким тлумаченням, битимуся пліч-о-пліч з вами, не жаліючи себе.

По-друге, я залишатимуся королевою тільки до звільнення Богині з жорстокого принизливого ув’язнення. Маєте тверде право визначати власну долю, обираючи правителя з-поміж вас. Нині, у темні часи розпачу й скрути, я прийму трон короля Півночі, але тільки тимчасово. Цей трон не може стати моїм назавжди. Коли все закінчиться, єдине, чим я зможу вам допомогти, — це мирно поступитися троном вашому обранцеві. Ви так довго чекали на короля, що я залюбки сприятиму його поверненню.

Третя умова випливає з другої. Я не хочу стати королевою, яка віддасть вам Кіборен. Хочу стати королевою, яка захистить землі, які належать вам. Я різко засуджу вторгнення хранителів у ваші землі, якщо воно станеться, але й засуджу ваші зазіхання на назькі землі. Звісно, якщо того вимагатимуть обставини й правила війни, я поведу вас через Кордон на Південь. Якщо буде потрібно захищати честь Півночі, я провчу своїх одноплемінників, які спокушатимуть наґів знову зазіхнути на Північ. Але я не віддам вам Кіборен. Він належить деревам і наґам.

По-четверте, на додачу до попередніх умов заявляю, що стану королевою лише в тому разі, якщо останній араджитський воїн Кейґан Дракар поклянеться стати моїм драконом-охоронцем».

Закінчивши читання, Ореноль глянув на правителів. І звернувся до них із заготованою заздалегідь промовою:

— Ви ознайомилися з умовами, на яких Само Фей погодиться битися пліч-о-пліч з нами проти власних одноплемінників. Старші монахи Великого храму Хаінся вислухали ці умови вчора й тепер обмірковують їх. А ще Само Фей просить повідомити, що готова прийняти певні умови з вашого боку, якщо визнає їх слушними.

Глибоко зворушені правителі мовчали. Тільки каштелян Джікома негайно висловив сумніви:

— Само Фей заявила, що погодиться «провчити» своїх одноплемінників заради захисту честі Півночі. Але чи усвідомлює вона, до чого ми можемо дійти? А раптом «повчання» обернеться вбивствами наґів і спаленням Кіборену? Пишатися тут нема чим, але всі ми знаємо, що під час війни ворогів повчають безжально. То як вона собі це уявляє? Хтозна. Наскільки мені відомо, у наґів немає не лише королів і кухарів, а й воїнів. Можливо, Само Фей погано розуміє, що таке війна.

Ореноль ніби чекав на це зауваження. Він стримано сказав:

— Вона все розуміє.

— Розуміє?

— Так. Само Фей знає, що таке війна, тому й висловилася так, як ви чули. Якби була переконана, що війна — це звичайний двобій, уживала б інші слова.

— Скажу відверто, я здивований.

Джікома зітхнув, проте не можна було зрозуміти, полегшення він відчув чи розчарування. По тому Джікома обернувся до чоловіка, який уже багато разів «провчав» своїх ворогів:

— А ви що думаєте, великий князю?

Ґвальхайд суворо й похмуро дивився в підлогу. Озвався він не відразу.

— Мені здається, Само Фей не вміє обирати, до кого приєднатися вигідніше.

— Що ви маєте на увазі?

— Якби вона була хитра й прагнула вигоди для себе, приєдналася б до безсмертних, які користуються божественною силою, але вона зробила інший вибір, хоча й народилася серед них.

Правителі як один сполотніли. Великий князь вагомо проголосив:

— Дозвольте мені трохи погратися в провидця. Якщо почнеться назьке вторгнення, знайдеться чимало мешканців Півночі, які перекинуться на їхній бік. А що зробить ця наґиня? Якщо й вона перейде на бік наґів, хіба ми зможемо їй дорікнути? Це ж її родичі! Але вона стверджує, що не схвалює підступного задуму наґів, тому погодиться очолювати нас. Навіть якби вона просто допомагала нам боронитися, уже цим накликала б на себе неприязнь одноплемінників. А якщо стане нашою королевою, її проклянуть, і прокляття буде жахливе. І вона каже, що готова стерпіти цю ненависть.

Під кінець промови великий князь ще дужче насупився, наче пошкодував, що марно говорив так довго. Його останні слова прозвучали несподівано:

— Вона мені до вподоби.

Правителі усміхнулися. Ґвальхайд вдавано відкашлявся і провів долонею по обличчю. Хотів приховати, що спалахнули його щоки. Каштелян Джікома криво всміхнувся і кивнув.

— Скидається на те, що наґиня хоче, щоб ми билися проти хранителів. Але ми й самі цього хочемо, бо ми не жалюгідні нікчеми. Якщо ті хранителі здатні влаштовувати приголомшливі природні лиха, як те, що ми недавно пережили...

Правителі здригнулися від згадки про страшну зливу на горі Парим.

— ...ми не можемо спати спокійно. Битви не уникнути. Але в нас одна мета, а в наґині інша. Якщо ми вручимо їй наші життя й свободу, що вона дасть нам?

Фансайський князь Беміон спантеличено мовив:

— Каштеляне, до чого ви хилите? Король не повинен чимось платити нам за те, що став королем. Він править, а підданці підкоряються. Якщо ми визнаємо Само Фей нашою королевою, нам залишиться лише сподіватися, що її правління буде справедливим і мудрим. Таким має бути король.

Джікома ввічливо кивнув.

— Дякую, князю Беміоне. Саме це я й хотів сказати. Король не зобов’язаний нам чимось платити. Тому королем може стати хтось інший, не обов’язково Само Фей.

Правителі викотили очі. Ореноль налякано оглянув залу. Заговорив великий князь Ґвальхайд:

— Навіщо ви це кажете, каштеляне Джікомо?

— Я вже ділився з вами міркуваннями, великий князю. Гадаю, що королем ліпше обрати когось більш звичного для мешканців Півночі. Вельми ймовірно, що народ розгнівається й злякається, коли дізнається, що Північ очолила наґиня. От якби Само Фей не була наґинею... Півночі дуже потрібен король. Але не той, що викликатиме недовіру. А Само Фей якраз така.

— Он як. Тоді приношу вам вибачення. Я подумав, ви самі хочете посісти трон.

Каштелян Джікома гірко всміхнувся.

— Розумію, чому вам так здалося. Якщо чесно, я мав таке бажання, коли прибув сюди.

Ореноль помітив, як розхвилювалися правителі. Ґвальхайд Ґ’юріхар чекав на короля, щоб отримати від нього визнання. Та було б дивно, якби всі інші правителі, які з гідною подиву проникливістю та швидкістю примчали до храму з усіх найвіддаленіших куточків світу, не були честолюбцями. Джікома продовжив:

— Але я послухав, що кажуть монахи, поміркував, і це бажання зникло. Тому що, як ви сьогодні зазначили, великий князю, стати королем зараз означає стати ворогом безсмертних, які володіють божественною силою. Великий князю, дізнавшись про моторошний задум наґів, я зрозумів, що мушу захищати свій край, Калідо, і навіть, можливо, настане мить, коли мені доведеться віддати життя заради свого народу.

Усі відчули, як холод пробігає спиною. Ґвальхайд із суворим обличчям сказав:

— Така мить обов’язково настане. Мить, коли кожному правителеві доведеться стати між народом і ворогом. І ще до цього страшного випробовування ми мусимо зробити вибір.

— Так. Тепер зрозуміло, що бути королем Півночі означає бути готовим віддати життя за людей, доккебі й леконів.

Слова Джікоми нажахали Ореноля. Тільки зараз він збагнув, про що говорить Рюн, коли звинувачує Кейґана в намірі вбити його сестру, зробивши її королевою. Ореноль засмутився: «Як я міг бути таким недоумком! Навіть Рюн, який прийшов звідти, де короля немає, це розуміє!».

Каштелян Джікома тим часом промовляв:

— Можете назвати мене боягузом. Я буду щасливий, якщо королем стане хто завгодно, аби тільки не я. Не хочу займати таке небезпечне місце. Навіть ладний був би подякувати Само Фей, якби вона його посіла. Якби тільки вона не була наґинею! Вона не згуртує народ, а посіє чвари й страх.

Ґвальхайд легко вклонився Джікомі.

— Каштеляне, ще раз прошу прийняти вибачення.

— Не вибачайтеся двічі, великий князю.

Ґвальхайд похитав головою.

— Удруге я вибачаюся з іншої причини.

— З якої ж?

— Ви сказали, що хочете бачити королем будь-кого, аби лише не Само Фей. І я вам відповім на це. Якщо королем стане інша особа, вона стане ворогом Ґ’юріхара!

Ґвальхайд зауважив, що навколо запанувала важка тиша.

Його слова прозвучали мов грім з ясного неба. Бліді від жаху правителі свердлили його поглядами. Губи каштеляна Джікоми тремтіли.

— Чому ви це оголосили?

— Тому що наґиню обрав Кейґан Дракар!

Розлючений вождь Мупінто крикнув:

— Великий князю! Невже ви щиро повірили, що цей чоловік — останній араджитський воїн? Він невідомо звідки взявся! Як можна довіряти цьому волоцюзі? А його чудернацький меч? Невже ніхто не сумнівається, що це справді меч Короля-героя?

Ореноль почервонів від гніву, коли почув, що Мупінто зневажає підтвердження, надане настоятелем Великого храму Хаінся. Зібрався вже заперечити, коли Ґвальхайд вигукнув:

— Неважливо, хто він.

Правителі й Ореноль були ошелешені вдруге. Джікома дивився на великого князя з роззявленим ротом. Ореноль насилу наважився сказати:

— Будьте ласкаві, великий князю, поясніть.

— Хоч би хто був цей чоловік, він вісім сотень років здійснює помсту, про яку ми забули чи то несвідомо, чи напівсвідомо. І жодного разу не просив у нас допомоги.

Джікома збагнув, що його найгірше припущення справдилося, й стулив рота.

Старий воїн, який усе життя захищав королівські землі, відчув у Кейґані споріднену душу й уважав, що він у боргу перед цим воїном. Великий князь боронив край Ґ’юріхар, віддалений від Кордону, і не міг рушити з військом на Південь, залишивши свої землі без захисту, як це зробив у давнину Хусарін Ґ’юріхар, тому що на його володіння зазіхали численні суперники. Ось чому він відчував свій борг перед Кейґаном — самотнім месником, який нападав на наґів на південній стороні від Кордону. Джікома подумки не погоджувався з Ґвальхайдом. Гадав, що ґ’юріхарці не звинувачують свого правителя в нехтуванні помстою за злочини, скоєні вісімсот років тому. «Хоча...», — Джікома пригадав, як пишалися г’юріхарці часів правління Ґвателя своїм «войовничим духом». Певна річ, вони плекали в собі цю войовничість, розраховуючи на повернення короля. І Ґвальхайд був їхнім очільником.

А той обвів залу вогняним поглядом.

— Я все життя захищав землі короля і вважав це за честь. А Кейґан Дракар мстився за короля своїм одним-єдиним мечем. Я зможу прийняти тільки короля, обраного Кейґаном Дракаром.

Джікома вимовив понуро, наче оголошував перед смертю заповіт:

— Але він обрав наґиню. Це крайнощі.

— Крайнощі? Хай відповіддю вам буде широко відомий вислів Королеви-дорожниці. Пригадуєте?

Джікома зціпив зуби. Королевою-дорожницею називали в народі Королеву-з’єднувачку. Вона любила казати, що можна поєднати будь-які крайнощі.

Рюну Фею здавалося, що він опинився посеред безладу, створеного чиєюсь зловмисною волею. Змалку він не виходив із дому, а коли ледь досяг двадцятидворічного віку й отримав можливість вивчати навколишній світ, мусив утікати з Кіборену. Так і не полюбив Північ і міг покластися тільки на Само та Кейґана. Рюн не завжди був сам із собою відвертий, але йому бракувало сміливості заперечувати свою потребу в підтримці від Кейґана. Кейґан Дракар був його провідником.

Рюн уперше наважився не погодитися з ним, лише коли возз’єднався із Само. У нього з’явилося ще одне джерело підтримки, провідник більше не був йому потрібен. Бажання опиратися Кейґану народилося з його вимоги щодо Само. А Само зрештою прийняла цю вимогу, і Рюн відчув, що втратив опору. Ще більший безлад у його душі зчинився після зміїного повідомлення від Юсбі. Батько не помер. Отже, переживання, які пригнічував у собі Рюн упродовж половини свого життя, повністю знецінилися. Тепер він не розумів, чому має боятися обряду виймання та ненавидіти хранителів.

— Хіба ти не радий, що батько живий? — запитав турботливий Біхьон.

Рюн кивнув. Але навіть Тінахану було ясно, що це не знак згоди, а проста ввічливість.

— Сподіваюся, усе буде добре, — Біхьон почухав потилицю. — Тінахане, до речі, а твій батько живий?

Тінахан здивовано озвався з іншого кутка подвір’я:

— Що? Звідки маю знати?

Біхьон поцокав язиком, дорікаючи сам собі. Розпитувати в лекона про батька може тільки дурень. Адже Тінахан, як і всі лекони, отримавши в Останній кузні зброю, жодного разу не бачив батька. Щоправда, Біхьон і сам нічого не міг розповісти стороннім про свого батька. Той помер, але це не заважало доккебі підтримувати з ним стосунки. Біхьон ніколи не жалкував, що його батько мертвий. Пригадав день батькової смерті.

— Синку, маю погану новину. Я помер!

— Що? Невже? Тоді я приберу твоє ім’я зі списку борців! Ти помер просто зараз?

— Так, хай йому грець! У Шраблі поменшало на одного видатного борця!

— Ні, батьку, не поменшало. Я лише сказав, що приберу твоє ім’я зі списку!

— Що?! Малий негіднику!

Біхьон похитав головою і подумав, що ділитися таким спогадом ні з ким не варто. Він і далі втішав Рюна:

— Якщо батько живий, ви зможете знайти один одного!

— Так. Я дуже хотів би.

— Тільки от, Рюне... Я не бачу радості на твоєму обличчі.

Рюн зітхнув.

— Не знаю, чому так. Виходить, я звичайний наґ, як усі. Певно, раніше відчував таку прив’язаність до батька тільки через те, що був свідком його смерті. А нині я відчуваю до нього неприязнь, бо він закликає Само стати королевою!

Не в змозі далі стримуватися, Рюн вигукнув:

— Досі не вірю, що він живий! Якщо Юсбі не загинув, чому ніколи не бачився зі мною? Чому не подумав про почуття сина, який на власні очі спостерігав, як він начебто помирає? Яка жорстока байдужість! Невже він не розумів, у якому страху я жив після того? Одинадцять років не знав спокою!

— Певно, він мав причини для зникнення. Недарма ж ховався весь цей час. Ти ж казав, що його за щось покарали? От він і хотів приховати, що вижив. У зміїному повідомленні він казав, що в нього обмаль часу, пам’ятаєш? Він від когось криється. А ще він чомусь згадав те пророцтво... що тільки троє зможуть зустрітися з одним.

— Не знаю, до чого він це сказав. І не хочу вгадувати. Він тоді звертався до Кейґана. І нічогісінько не сказав ні мені, ні про мене! Згадав своє минуле з Кейґаном, із Само. Дав їм розпорядження.

— Ти не правий. На самому початку він запитав, чи розмовляє з сином. Він згадав про тебе.

— Але не звертав на мене уваги після того, як з’ясував, що спілкується не зі мною!

— Він же пояснив, що мав обмаль часу. І розмова так дивно обірвалася. Ох, і все-таки навіщо він нагадав про трьох і одного?

Біхьон намагався в будь-який спосіб відволікти Рюна від цих думок. Та Рюн холодно відповів:

— Батько ж сказав, що це стосується Кейгана. Чи воно мене обходить?

Біхьону кортіло таки розворушити млявого Рюна.

— Ну гаразд, це стосується лише Кейґана. А до цього Юсбі що сказав? Про клятву, про якусь драконячу охорону, чи як там її? І Кейґан так розпачливо заволав! Чого б це?

Відповідь на це запитання дав не Рюн.

— Тому що Юсбі просив забагато.

Біхьон обернувся на той голос. Рюн настовбурчив луску. Кейґан, як виявилося, теж вийшов на подвір’я і деякий час підслуховував. Він глянув на потилицю Рюна, який вдавав, що не помічає його, і сів неподалік.

— Ця клятва зобов’яже мене захищати Само Фей за будь-яку ціну.

Рюн здивовано озирнувся.

— Ти захищатимеш її?

— Так, навіть ціною власного життя.

Луска на тілі Рюна вляглася, він аж рота розтулив з подиву й спантеличено дивився на Кейґана. Очі в Біхьона й Тінахана теж горіли від цікавості.

— Клятву дракона-охоронця давали кітальджоські мисливці. А я ще й араджитський воїн, тож мушу захищати короля. Але якщо я заприсягнуся служити Само Фей драконом-охоронцем, вийде, що пообіцяю захист їй особисто, а не королеві. Це суперечність.

— У чому суперечність?

— Якщо стисло, виходить так. Як араджитський воїн, я можу вбити королеву, якщо вона накаже. Та коли складу присягу дракона-охоронця — як кітальджоський мисливець муситиму вбити себе, якщо Само Фей накаже вбити її.

Приголомшений Біхьон вигукнув:

— Убити себе заради неї?

— Так. Щоб захистити її.

Обличчя Рюна мінилося через дуже різні почуття. Щоб допомогти йому зрозуміти, Кейґан коротко додав:

— Якщо заприсягнуся служити драконом-охоронцем Само, вона не зможе померти, випивши сльози.

— Отже... Ти скасуєш пропозицію коронувати Само?

Кейґан скоса глянув на Рюна й мотнув головою.

— Я ще не склав присяги дракона-охоронця. Потрібно все обміркувати. А зараз є нагальніші справи.

— Які?

Рюн і гадки не мав, що можуть існувати інші важливі справи.

— Останні слова Юсбі. Тільки троє зможуть зустрітися з одним. Я довго думав над цим і дійшов дивного висновку.

— Якого?

Кейґан змінився на виду. Глянув на Тінахана й Біхьона, а потім мовив:

— Дуже, дуже дивного висновку.

У Будинку зібрань Хатенґраджа зазвичай відбувалися засідання Зібрання родин, хоча там займалися й іншими громадськими справами, приміром, там було Сховище пергаментів, де зберігали записи рішень Зібрання родин та важливі особисті пергаменти — заповіти, договори тощо. Віас Макероу завітала сюди саме для того, щоб залишити дещо на зберігання.

Але їй довелося провести там доволі багато часу. Вона роздратовано мислемовила до голови Сховища, Консуми Бальтен:

— Пані Консумо, ваша правда. У всіх різний стан здоров’я. Але будь-яка знахарка, не тільки я, порадить наґині, старшій за вісімдесят років, утриматися від уживання содраку. Він може нашкодити.

— Яка може бути шкода, якщо я вийняла серце?

— Звісно, я погано уявляю, що таке війна, проте припускаю, що на війні переживають значне тілесне й душевне напруження. Не всі наґи, навіть ті, що вийняли серця, здатні витримувати це довго, та ще й під дією содраку. Напевно, з цієї причини хранителі встановили вікові обмеження.

— Напруження? Я помру від нього, якщо не піду на Священну війну!

Віас не здивував мислевислів «Священна війна». Він уже широко вживався по всьому Хатенґраджу. Але її здивувало приховане значення цього вислову.

Віас ніколи не вважала, що наґи якось особливо шанують Богиню й віру. Навіть леконів, які не знають, де розташований храм їхньої Богині, у яких немає монахів чи хранителів, можна назвати більш відданими вірянами. Лекони ладні віддати життя заради здійснення заповітної мрії, і їм байдуже, що думають інші. Це і є справжня відданість тому, у що віриш. Люди бажають віднайти короля, а доккебі не бояться смерті. Вони теж носять віру в душах. А от наґи прив’язані до дійсності й не схильні до легковажної поведінки. Вони виймають серця, щоб здобути безсмертя, і вельми цінують та бережуть свої тіла. Наґи не наражаються на небезпеку заради чогось примарного, як лекони.

Аж тут раптом — Священна війна! Остання війна в житті наґів — Велике завоювання — відбулася з цілком визначеною, чіткою метою. Наґам були потрібні ліси, де можна ловити живу здобич, а безбожникам — просторі поля, щоб вирощувати зерно. Велике завоювання стало зіткненням двох способів життя, і в ньому не було замішано ані краплі віри чи вигадки. Тому дивно, що тепер на-ґині на кожному кроці мислемовили про Священну війну, відкинувши міркування про її доцільність та ймовірність успіху.

Віас пояснювала це для себе чудесами, які хранителі показали наґиням. Хранителі відірвали наґинь від очільниць родин, ті піддалися страху й розгубленості й були мов заворожені. Тільки от Віас не хотіла зупинятися на цьому поясненні. Вона також підозрювала, що наґині могли боятися повторити долю дуоксінів. Вони були охоплені страхом перед утратою своїх дорогоцінних безсмертних тіл.

Це припущення їй подобалося більше, та поведінка Консуми Бальтен не вкладалася в нього. Хранителі оголосили відбір охочих вирушити на Священну війну. У людей, більш призвичаєних до війн, вимогами для відбору могли бути бойовий досвід, навички володіння зброєю, міцні м’язи. Але звідки взятися бойовому досвіду в наґів? До такого досвіду можна хіба що прирівняти службу в загонах лісових вартівниць. Але це те саме, що прирівняти падіння на мокрій від дощу дорозі з багаторічним ходінням морями. Наґи мають невразливе тіло, і для них не вельми важливе вправне володіння зброєю. Тому хранителі висунули лише одну вимогу: здатність переносити надмірне вживання содраку. Таким чином, голова Сховища пергаментів, якій було вже за вісімдесят, наважуючись на вживання великої кількості содраку, погоджувалася мало не на самогубство. Але такі настрої поширювалися Хатенґраджем, мов пошесть.

— Будь ласка, пані Віас. Якщо ви, така відома знахарка, дасте дозвіл, наґині мого віку теж зможуть брати участь у Священній війні. Невдоволених суворими правилами хранителів дуже багато!

— Пані Консумо! Воювати не обов’язково на полі битви. Одні б’ються, інші постачають їм харчі, одяг і зброю.

Мислемовлячи це, Віас розуміла, що верзе нісенітниці. Постачати довелося б живих тварин. Простіше вже з’їсти ворога. Зброю виготовляли в кузнях. Консума не втішиться пропозицією допомагати ковалькам. Та Віас відчула, що співрозмовниця знається на війні ще гірше, ніж вона сама, тому непохитно наполягала на значенні постачання. Хоча й трохи соромилася, що виставляла себе дурепою.

Зрештою Віас здалася: пообіцяла, що передасть хранителям прохання Консуми. І лише по тому голова Сховища вгамувалася й запитала про справу, щодо якої прийшла Віас. Та показала їй пергамент.

— Хочу залишити це на зберігання.

— Я приготую для вас скриньку. Зачекайте трохи.

Консума на мить схилила голову до плеча та кудись вийшла.

А Віас підняла на рівень очей зошит на дванадцять аркушів пергаменту, який принесла, — заповіт Каріндоль. Коли Ґалотек повідав їй про існування таємного заповіту, Віас подумала, що Каріндоль вигадала його для погроз. Вона ніколи не любила сестру, але добре знала її звички. «От дурненька. Кажуть, ти геть замерзла». Можливо, Віас відчувала, що вони з Каріндоль дуже схожі. Каріндоль жила в теперішньому і не переймалася тим, що буде після смерті. Але відсутність зацікавленості в майбутньому означала, що Каріндоль було однаково, чи розколеться світ на друзки, чи його захоплять вороги й житимуть тут щасливо, коли її не стане. Приблизно так мислила й Віас. І підозрювала, що Каріндоль навряд чи писала заповіт. Та радше заколола б себе сайкером, ніж допустила, щоб вороги отримали зиск від її смерті. Певно, тому Віас тепер відчувала дивну неузгодженість. Каріндоль була якраз із тих наґинь, які піддалися б новій пошесті. Ось чому Віас схилялася до думки, що заповіт підроблений.

Хоч як це дивно, заповіт таки існував. Власне, це не був заповіт, завірений, як належить, печатками свідків. Він скидався на чернетку якогось нарису. Але зміст був близький до того, про що мислемо-вив Ґалотек.

Починався заповіт з розповіді про смерть чоловіка на ім’я Юсбі, яка сталася в домі родини Фей одинадцять років тому, і складався з власних свідчень Каріндоль, думок Рюна Фея, видобутих нею з його свідомості, та її міркувань щодо цього. Віас уже багато разів прочитала заповіт, але захотіла уважно перечитати, намагаючись уявити, які наслідки мало б його розголошення.

Якби таємниця знищення сердець розкрилася просто зараз, нічого особливо непоправного не сталося б, як і мислемовив Ґалотек. Наґині не кинулися б, розпалені люттю, убивати хранителів і руйнувати Вежу. Віас передбачала протилежне: наґині, налякані чудесами хранителів, остаточно їм підкоряться. Імовірність цього була висока. Віас здогадувалася, що заповіт поки що варто потримати в таємниці.

Хранителі берегли таємницю доволі давно. І Віас не думала, що їхня пересторога марна. Нині Віас не мала змоги опиратися хранителям, бо від розкриття таємниці не мала б ані найменшої користі, тому розраховувала скористатися заповітом пізніше.

Раптом Віас скам’яніла.

Вона збагнула, що підсвідомо ставиться до хранителів як до ворогів. І це було цілком природно. Хранителі її обдурили, використали. Віас зашаруділа лускою.

«Вони — просто нікчемні чоловіки!»

Віас не розуміла, чому Ґалотек досі її не вбив. Невже щиро вірив, що жінка, яка порубала на шматки брата за те, що знехтував нею, може бути до кінця віддана й сумлінна? Чи він занадто самовпевнений? Віас не поводилася б так на його місці.

«Якби я була Ґалотеком, перш за все позбулася б такої особи. Він, бачте, не думає, що від мене може бути користь! Глузує з мене! Постривай, Ґалотеку. Ти припустився найстрашнішої помилки в своєму житті!»

Охоплена гнівом Bіас визирнула з вікна. Звідти, як і з усіх вікон міста, видно було Вежу сердець. У душі Віас закипіла ненависть.

«Треба негайно заспокоїтися, щоб уляглася луска. Мушу вдавати незворушність. Але, Ґало-теку, не забувай про Хваріта, який отримав удар у спину до того, як здобув безсмертя. Він мешкає в тебе всередині, ти знаєш, що він відчував. Стережися приходу слави, Ґалотеку. Коли вважатимеш, що досяг усього, за твоєю спиною опинюся я! »

Невдовзі повернулася Консума зі скринькою. Віас поклала туди пергамент і опечатала. Скриньку позначила тільки власним іменем, щоб доступу до вмісту більше ніхто не мав. Не збиралася віддавати заповіт Ґалотеку, бо розуміла, що він їй бреше й хоче тримати в страху. Консума знову завела мислерозмову про зняття вікових обмежень для охочих піти на Священну війну, але Віас її перебила:

— Не хвилюйтеся, я не забуду. Запропоную хранителям провести досліди. Можна давати добровольцям содрак і влаштовувати випробування. Це дасть змогу більше дізнатися про те, яких наґинь можна брати до війська.

Консума палко вітала таку пропозицію. Віас усміхнулася й мислемовила:

— До речі, про накопичення знань... Я згадала, що маю дещо пошукати в записах Зібрання родин. Чи дозволите?

— Я вас проведу, ходіть за мною.

Консума Бальтен особисто супроводила Віас до зали, де зберігалися записи засідань Зібрання родин, і видала на її прохання пергаменти із записами одинадцятирічної давності.

Віас швидко знайшла те, що хотіла. Зазначалося, що в Хатенґраджі тоді з’явилася незвичайна хвороба. Уражений був лише один наґ, тому Зібрання ухвалило рішення, що хвороба не заразна. Проте для запобігання її поширенню вирішили спалити його речі й тіло. Так Віас переконалася, що Каріндоль не вигадала ту смерть. Переконатися було необхідно, адже сестра була здатна на що завгодно. Одинадцять років тому в домі Фей за нез’ясованих обставин загинув чоловік на ім’я Юсбі. І Віас здалося дивним, що про цю смерть так легко забули. Раптово помер наґ без серця, і всім було байдуже? Чому не здійнявся страшний галас? Консума, яка стояла біля Віас, усміхнулася й зауважила:

— Он що вас цікавило!

— Так. Я чула, що одинадцять років тому хтось помер від заразної хвороби, й хотіла більше дізнатися про той випадок. Мені потрібно для досліджень.

Консума подумки зареготала, і Віас це спантеличило.

— Заразна хвороба... Сміх та й годі!

— Авжеж, тут написано, що...

— Я пам’ятаю, як це сталося. Той чоловік розгнівив очільницю родини Фей, Джікоен. Відкрито називав одну дитину в родині своїм сином.

— Сином? Називав чоловік?

— Атож! Певно, з глузду з’їхав. Пані Джікоен дуже гнівалася. І тоді його вразила та «заразна» недуга.

Цим мислевисловом Консума виказала свою недовіру до запису. Тепер Віас загалом уявляла, що сталося. Усі думали, що Джікоен просто прибрала чоловіка, який її дратував. А позаяк у місті її поважали, Зібрання родин допомогло прикрити дивну смерть «спаленням». Тобто наґині нібито повірили, що Джікоен справді боїться поширення невідомої хвороби, і люб’язно ухвалили рішення спалити закривавлене тіло. Віас хотіла впевнитися.

— Його справді спалили?

— Так, звісно.

Мислевідповідь Консуми містила приховане значення: спалили не через страх перед хворобою, а для того щоб він точно не відновився після завданих поранень. Юсбі був по-справжньому мертвий, а вони цього не знали. Це було відомо лише хранителям, які знищили серце Юсбі, і випадковим свідкам — Рюну та Каріндоль.

— Дякую, що розповіли. Отже, у цьому випадку немає нічого цікавого.

— І я так уважаю.

Консума й далі всміхалася, ніби її смішило, що видатна знахарка Віас вірила в «заразну хворобу». Віас награно зніяковіла й попрощалася з Консумою. Коли вже виходила зі Сховища пергаментів, подумала, що тоді, одинадцять років тому, наґи легко далися в оману, але інакше й бути не могло.

«Називав когось сином? Оце божевільний! Де він набрався такої маячні? Хіба що з безбожниками вештався?»

Віас несподівано зупинилася. Обернулася до Сховища пергаментів і пригадала думку, яка промайнула в її голові, поки вона була там.

Її охопив жах, і вона рвучко відвернулася. Тепер її погляд спрямувався до Вежі сердець. Перебирала різні думки й здогади, намагаючись установити зв’язок між ними. І поступово в голові почало прояснюватися. Віас застигла на вулиці в середмісті, насуплена, занурена в роздуми. Вона лякала своїм виглядом перехожих, але не усвідомлювала цього.

Свачі постукав у двері келії. Розумів, що стукає марно, але не припиняв цього.

— Мерщій! Агов! Відчиніть! — мислегукав він.

Із-за дверей почулося невдоволене мислебурмотіння хранителя, розбудженого глупої ночі:

— Чого тобі?

Свачі нетерпляче мислевідповів:

— Кару зібрався линяти! Переведіть мене деінде. Або його. Не хочу з ним сидіти.

— Що? Він линяє? — здивувався хранитель.

— Так, швидше відчиняй, щоб ти скис!

Із-за дверей більше не долинали мислевислови. Свачі нетерпляче стукав і дивився на двері. За мить почулася гостра мислевідповідь:

— Відійди від дверей! Сядь біля дальної стіни, щоб я бачив тебе.

Свачі відсахнувся, обережно обійшов Кару, який лежав на підлозі, й сів біля стіни навпроти дверей. Двері прочинилися, і Свачі побачив кількох чоловіків із сайкерами. Але ніхто з них не ввійшов. Тоді Свачі вказав рукою на Кару.

— Трясця, самі гляньте!

Переконавшись, що Кару й Свачі не можуть напасти зненацька, четверо чоловіків сторожко ввійшли. Двоє стали біля Кару, двоє підійшли до Свачі й наставили на нього сайкери. На порозі постав хранитель, — мабуть, головний над вартовими.

Він оглянув келію і теж увійшов. Схилився над Кару. Той направду був кволий, важко дихав, з його обличчя почала обсипатися тьмяна луска. Хранитель гидливо скривився.

— Линяє-таки мерзотник. І що з ним робити?

— Як — що? Потрібно залишити його на самоті!

— Ще чого! Ви ув’язнені. Для вас зручності не передбачені.

Щоб тримати Кару окремо, довелося б звільнити якусь келію. У Вежі сердець не було приміщень, призначених для утримування в’язнів, тому головний роз’ярився. До того ж для охорони двох келій знадобилося б удвічі більше вартових. Нажаханий Свачі мислезапитав:

— Тож ви залишите його линяти тут?!

— Можеш очі заплющити, щоб його не бентежити.

— Тварюки! Безжальні, безсоромні виродки!

Головний помітив, що вартові розхвилювалися. Вони не належали до числа хранителів чи послушників, їх набрали на службу поспіхом. Цей хранитель збагнув, що вони можуть рознести плітки про жорстокість, яку чинять у Вежі, й посіяти в народі розчарування та гнів. І хранитель визнав, що вибору немає.

— Гаразд... Переведемо його кудись.

— Кого? Мене?

Хранитель спантеличено глянув на Свачі. Насправді він мав на увазі Кару, бо ослаблений наґ, який линяє, не може чинити опір або намагатися втекти.

— Ти мене за дурня маєш? Ви, двоє! Піднімайте цього.

Вартові, які стояли обабіч Кару, повернули сайкери в піхви й заходилися обережно його піднімати. Кару не міг триматися на ногах, і вартові змушені були його підтримувати. Виявилося, що він не може зробити жодного кроку й завалюється назад, і вартові його випадково впустили. Кару впав і відкотився.

Раптом у обох руках Кару блиснули сайкери й прокололи очі двох вартових, які стояли біля Свачі.

Вартові повалилися на підлогу з болісними зойками. Ті двоє, які щойно допомагали Кару встати, налякано обмацали піхви: там було порожньо. Кару розвернувся й рушив до хранителя. Той геть розгубився через таку неочікувану спритність наґа, який линяє. І Кару поцілив точно йому в очі. Удар був потужний, з розбігу, тому сайкери застрягли в голові хранителя.

— Ні! — зарепетували двоє вартових, у яких Кару поцупив зброю.

Тим часом Свачі підскочив, відібрав сайкери в поранених, які впали поряд. Кару й Свачі збили з ніг тих двох, що вціліли. Після короткої сутички Свачі раптом безсило осів на підлогу.

Кару покінчив з п’ятьма наґами й лише тоді подивився на Свачі. На стіні, до якої той прихилився, були сліди крові. Кару струсив з обличчя клапті мертвої шкіри з лускою. Цю шкіру він відірвав зі спини Свачі й приклав до обличчя, щоб вдавати, ніби линяє. Відривати шкіру голіруч було неабияк важко, але ще важче було Свачі терпіти біль.

— Як ти?

Свачі насилу кивнув і спробував підвестися. Але ноги не слухалися його. Кару ледве встиг підхопити товариша. Вони повернулися до обговорення того, щодо чого так і не дійшли згоди.

— Свачі, мені дуже шкода. Але ми мусимо забиратися звідси!

— Ні! А як же Каріндоль? Потрібно звільнити її, щоб цей жах закінчився!

— ЇЇ, либонь, пильно стережуть. А ти в такому стані не можеш добре битися.

— Ну, трохи спина подерта. Переживу!

— Свачі, цих бовдурів ми захопили зненацька, але біля Каріндоль зграя хранителів, які заволоділи силою Богині. Таких супротивників ти й здоровий не подужаєш. Утікаймо!

— Трясця! Що нам дасть утеча? Наші серця у Вежі! Нас можуть убити будь-якої миті.

Кару стрепенувся від цього зауваження.

— Так! Потрібно викрасти посудини! Я знаю, де наші серця. Бачив колись. Це недалеко.

— Кару! Як гадаєш, чому їх зберігають тут? Чому жінки не забирають посудини зі своїми серцями додому? Бо місце сердець — у Вежі! Інакше вони загинуть.

Кару не засмутився, хоча й виставив себе невігласом. На це бракувало часу. Він гарячково міркував. Серця не можна забрати із собою, але й залишити в руках хранителів теж не можна. Кару відчув спокусу розбити посудини з серцями хранителів. Але поверхів з полицями так багато, обійти їх швидко неможливо. До того ж вони не знали імен усіх хранителів і не змогли б знайти всі потрібні посудини. Кару зачинив двері келії та мислемовив:

— Тоді залишається тільки одне. Спершу перевдягнемося в їхнє вбрання.

— А що потім?

— Не марнуй часу на теревені. Треба втікати. Мерщій!

Свачі пильно глянув на Кару й опустив голову. Мусив роздягнути хранителя. Кару вибрав одяг вартового, найменше забрудненого кров’ю.

Уранці Ґалотек підіймався сходами до своєї келії, щоб узяти бамбукову дудку, і дорогою раптом зупинився від незрозумілого відчуття: щось не так. Він дивився просто перед собою і не міг второпати, що його стурбувало.

Та за мить здогадався й стривожено зашурхотів лускою. Кинувся сходами вниз, до келії, яку щойно проминув, де були ув’язнені Кару й Свачі. Там не було вартових. Наляканий Ґалотек відчинив двері.

І відразу зачинив. Підпер двері плечем, низько нахилив голову, відсапуючись. З його вуст зірвався чи то болісний стогін, чи зойк.

Серізма пожвавився:

— Замазали тушшю?

Ґалотек не міг так тішитися тим, що сталося. Від гніву йому не сиділося, тому він мислевідповідав, походжаючи сюди-туди:

— Так, преподобний. Замазали тушшю імена на посудинах. Поки що не знаю, на скількох. Мабуть, цілу ніч тинялися сходами. Спустилися вниз, вимастили долоні тушшю й замазали посудини. А відтак утекли. Не сумніваюся, що й посудини зі своїми серцями вони теж знайшли та замазали.

— І посудини з серцями хранителів. Кмітливі! Недарма я обрав їх.

— Ми перевіряємо, імена яких хранителів залишилися незамазаними, а які тепер не можна прочитати. Часу знадобиться чимало. Як подумаю, що ті кляті покидьки могли розбити мою посудину... Луска так шурхотить, що мало не сиплеться!

— Не розбивали, щоб утекти непомітно. Якби ти раптово помер, це привернуло б загальну увагу.

— Може, просто не знали, де зберігається моє серце. У будь-якому разі вони вже далеко в хащах. Нам їх наздогнати не вдасться.

Серізма опустив голову й на хвильку занурився в роздуми. Його очі загадково блиснули.

— Ні, зовсім не обов’язково їх шукати.

— Що?

— Їм відомо, що ми ув’язнили Богиню. Можуть піти до жінок і попросити допомогти з її звільненням.

Ґалотек зупинився. А Серізма швидко мисле-мовив:

— Кидайте розглядати посудини, це зараз ні до чого. Треба обшукати Хатенґрадж! Утім, хитруни могли передбачити цей наш крок і насправді втекти до лісу. Але не можна сидіти, склавши руки. Мусимо дізнатися, утекли вони чи ховаються в місті.

Серізма не отримав відповіді, бо не встиг він завершити мислевислів, як Ґалотек уже стрімголов вибіг з келії.

Кару й Свачі не знайшли ні того дня, ні за три дні. Напевно, вони таки втекли до лісу. Серізма й Ґалотек не знали, радіти чи журитися.

Ґвальхайд Ґ’юріхар густо почервонів і опустив погляд на чайну чашку. Чоловік середніх літ, який сидів перед ним, з усмішкою мовив:

— Ти так і сказав?

— Годі тобі. Не перепитуй.

— Брате, про тебе кажуть, що ти міг би гори повчити незворушності. Уявляю, як усі баньки повитріщали, коли ти таке ляпнув! Невже забув, що ти не двадцятирічний юнак?

Великий князь відкашлявся, щоб приховати ніяковість.

— Визнаю, перестарався. Але був відвертий, Ласу!

Двоюрідний брат Ґвальхайда, Ласу Ґ’юріхар, знову ледь помітно всміхнувся й сказав:

— Ох, коли я писав тобі листа, звісно, був готовий до того, що ти втнеш щось видатне! Мені однаково, що хто подумав. Я знаю свого брата. Занудьгував я тут, у храмі, от і вирішив розважитися, викликав блазня. Та не сподівався, що ти мене аж так розважиш!

Великий князь Ґвальхайд Ґ’юріхар лише гірко всміхнувся нахабному братові, який посмів назвати могутнього правителя блазнем. Ласу добре знав Ґвальхайда, так само й Ґвальхайд не сумнівався в меншому браті. Він роззирнувся, оглянув келію Ласу й подумав, що її вигляд і облаштування багато говорять про мешканця.

Будь-який сміливець почувався б у цій келії пригніченим. За незліченними стосами книжок неможливо було побачити бодай найменшого клаптика стіни. Стеля теж ховалася за довгими полицями, захаращеними різним мотлохом, який загрозливо нависав, викликаючи у відвідувача бажання втягнути голову в плечі. Ласу гордо заявляв, що складає нагорі лише те, що не може нікого вбити, якщо падатиме. У келії був великий стіл, проте для письма Ласу користувався підлогою, де лежали безладно розкидані зім’ята ковдра, обривки паперу, тушечниця й пензлі. А стіл, хоч як це дивно, був відведений для здоровенного широкогорлого глечика з пророщеними бобами. Ласу сказав, що милується паростками, і Ґвальхайд не заперечував, хоча доречніше було б поставити вазу з квітами. У келії було ще чимало приладдя загадкового призначення, через яке місця для гостей майже не залишилося.

Спостерігаючи за ошелешеним Ґвальхайдом, який оглядав келію, Ласу пишався своїм помешканням.

— Тож ти зібрався гратися в цю гру з королем? Точніше, з королевою-наґинею? Мабуть, усі подумали, що ти від старості клепки погубив.

— Зроду не переймався чужою думкою. Якщо Кейґан Дракар обрав наґиню — вона має бути королевою!

— Брате, певно, ти мав народитися років так із вісімсот тому. А наґиня ця... так, вона — королева.

Ґвальхайд рвучко підняв голову й зиркнув на брата.

— Ти зараз щиро говориш?

— То ось чому ти прийшов!

— Що?

— Ти сам віриш, що вона може бути королевою, але все одно на душі в тебе неспокійно. Тому й прийшов до меншого брата, розумнішого за тебе, щоб почути підтвердження, — трохи жорстоко пожартував Ласу.

Ґвальхайд скромно опустив голову.

— Так і є, мабуть. І ти... підтверджуєш?

Ласу вкотре переконався, що старший брат гідний поваги. Недарма він так прославився. І Ласу спокійно мовив:

— Від визнання наґині королевою Північ отримає чималий зиск. Людям потрібен король, але до хворих на королівську недугу ставляться з презирством. Звісно, кожен хворий має жменьку жалюгідних прибічників. Але справжні правителі, такі як ти, брате, нізащо не визнають хворого королем. Вони ненавидять хворих на королівську недугу так, що хай би навіть з’явився перед ними носій усіх можливих чеснот, його все одно затаврували б як хворого.

— Ти ведеш до того, що серед людей нам годі знайти короля?

— Авжеж. Гідну особу важко відрізнити від хворих на королівську недугу. Джукведо Сармак колись силою довів, що справді може стати королем. Але такі як він рідко народжуються. А Само Фей, без сумніву, не хвора. Це по-перше. По-друге, вона ніколи не візьме шлюб на Півночі й не матиме нащадка, який міг би успадкувати трон.

— Хіба це добре?

— Зазвичай відсутність спадкоємця неприйнятна. Але не в цьому випадку. Населення Півночі матиме певність, що не потрапить під вічну владу наґів. Наґиня й сама наголошує, що згодна стати королевою лише тимчасово. Коли вона раптом загине або, як сама заявляє, звільнить Богиню й відмовиться від трону, влада перейде до когось із людей, можливо, до леконів або, що малоймовірно, доккебі. Лекон на троні не здивує мешканців Півночі, бо пам’ять про Короля-героя досі жива. І Само Фей як королева задовольнить честолюбців з усіх племен, які мріють прийти їй на заміну в майбутньому.

Ґвальхайд трохи схилив голову набік.

— З твоїх слів випливає, що королева Само буде постійно під прицілом, ніби звір, на якого полюють. Її честолюбні підданці щодня мріятимуть її вбити, щоб відібрати трон!

— Будь-який король — жертва і ціль для полювання. Але може статися й так, що суперники стримуватимуть один одного й не допустять убивства королеви. До того ж вона має непідкупних захисників — тигра-богатиря та брата з драконом. А ще — це наґиня, і її так просто не вб’єш.

Ґвальхайд погодився. Ласу говорив далі:

— Тому ти можеш удовольнити всіх. Тих, хто хотів стати королем, але з різним причин утримувався від цього, можеш переконати, що ліпше не створювати того, чого ще не існує, а отримати те, що вже є. На Півночі короля досі не було, тому краще не стати королем після тривалої перерви, а отримати трон від королеви, яка вже правила. Тим паче, що ця королева не матиме нащадків й обіцяє володіти троном тимчасово.

— Про цих я зрозумів. А ще кого слід урахувати?

— Ще є ті, хто не хоче бути королем, а чекає на його повернення. Такі, як ти, брате. Для них переконливі пояснення вже приготував Кейґан Дракар. Наґиня носить хутро чорнолева — знак королівської влади. Вона прийшла на Північ здалеку — а король має повернутися, його на Півночі немає! Її супроводжує тигр-богатир. Такими перевагами не можуть похизуватися навіть найуспішніші хворі на королівську недугу. А ще вона — з племені наґів, тому ніхто не запідозрить її в цій ганебній слабкості.

Ґвальхайд деякий час обмірковував слова Ласу й нарешті мовив:

— Про цих я теж зрозумів. Ще про кого скажеш?

— Про тих, з ким буде найважче впоратися. Ці люди не бажають посісти трон, і їм байдуже до повернення короля. Але поява королеви-наґині їх розлютить. Таких, на жаль, найбільше.

— Он як. І що я можу їм сказати?

— Скажи, що вона не наґиня.

— Як це?

— Їм не потрібно показувати її обличчя. Хай носить маску.

— Яку маску, що ти верзеш? Яка може бути довіра до королеви в масці?

— Ти надто шляхетний і чистий душею, брате. Простий народ не цікавиться правдою. Гарна маска, навпаки, йому сподобається. Якщо народ знатиме, що правитель сміється і плаче, як і всі інші, він буде розчарований. Якраз ти мав би це розуміти, незворушний правителю Ґ’юріхару.

— Так, перед підданцями я стараюся бути стриманим. Можна сказати, що ношу маску. Але я нічим не закриваю обличчя.

— Нічого. Її чарівного голосу достатньо для завоювання довіри.

— Так. Голос...

— Лишень уяви: цей голос долинає з-під маски. І нікому й на думку не спаде, що говорить наґиня. Якщо тільки монахи й правителі триматимуть язики за зубами.

— І ти гадаєш, таку таємницю вдасться втримати?

— Ні, певна річ, поширяться плітки. Але так навіть на краще. Це збуджуватиме уяву. Більшість мешканців Півночі переконані, що наґи взагалі не говорять. А наша королева в масці говоритиме. І народ почне в збудженні кидатися від здорового глузду до пліток. Король мусить зокрема й розважати свій народ. О, придумав! Скажіть, що маска потрібна для захисту народу. Королева, мовляв, прекрасна, як Нані, й кожен чоловік, який побачить її обличчя, закохається та помре від туги. Усім сподобається ця казка.

Ґвальхайд дивився на брата поглядом, у якому змішалися щире захоплення й відраза.

— Знаєш, Ласу, мене й так не полишає відчуття, що я хитрий лиходій, але коли балакаю з тобою, воно загострюється.

Ласу Ґ’юріхар легко всміхнувся.

— І ти прийшов заради цього відчуття?

Великий князь, який завітав до двоюрідного брата саме з цієї причини, теж усміхнувся замість відповіді.

Само Фей слухала розповідь Рюна й сміялася.

— Отакої!

— Із чого ти смієшся?

— Кейґан сказав, що я мушу стати королевою, випити сльози й померти. Але якщо я стану королевою, Кейґан мусить скласти мені присягу дракона-охоронця. І тоді він вже не зможе допустити моєї смерті. Отже, він не вимагатиме, щоб я стала королевою, бо не хоче складати присягу. Він зіткнувся із жахливою суперечністю. До речі, кітальджоські мисливці якраз були шанувальниками суперечностей.

Само говорила вголос, щоб її могли чути всі навколо. Заворожений цим міркуванням Біхьон повторював:

— Якщо він заприсягнеться, не зможе зробити тебе королевою. Якщо ти не станеш королевою, йому не потрібно буде складати присяги...

Біхьон здавався непритомним, мовби замученим трьома казкарями. На його бурмотіння ніхто не зважав. Тінахан почухав гребінь і поцікавився:

— Слухай-но, Само. Значить, якщо Кейган відмовиться складати присягу, ти не станеш королевою?

Само всміхнулася.

— Тінахане, щойно я дізналася про дракона-охоронця, мені, звісно, закортіло його мати. Чоловік, який наказує мені померти, мусить бути готовий будь-якої миті померти за мене. Так буде чесно, еге ж?

Рюн не міг спокійно слухати таких розмов Само про смерть. Асхваріталь, який лежав поряд, відчув це напруження й поклав голову йому на коліна. Рюн зітхнув і погладив Асхваріталя по голові. Тінахан пробурмотів, замислено мацаючи сережки:

— Кейґан казав щось подібне, але наче навпаки.

— Як це — навпаки?

— Кейґан колись заявив, що той, кого він хоче вбити, має право вбити його.

— Який Кейґан справедливий! — вигукнула Само й кинула погляд на інший бік подвір’я.

Там сиділи на циновках Кейґан, Ореноль і старший наставник Дзютаґі. Біля них лежали покотом сумні, як і завше останнім часом, зморені спекою дуоксіни. Не вельми приємне й безпечне місце обрали люди для розмови. Довгий літній день ніяк не закінчувався, і важлива розмова затягнулася. Само та її співрозмовники бачили зі свого боку подвір’я, як часто монахи здивовано здіймають брови.

Рюн прикипів поглядом до Кейґана; зрештою не витримав і мислезапитав у сестри:

— Ти справді зібралася стати королевою?

— Скільки разів можна тобі повторювати, Рюне? Ми з тобою вдвох не впораємося. Звільнити Богиню не так просто. І не бійся, що я помру відразу, щойно мене коронують. Хранителі, дізнавшись, що Північ очолила наґиня, принаймні спробують провести переговори. Вони подумають, що є можливість захопити Північ без війни.

— А якщо переговори минуть невдало?

— Тоді... Хай станеться, як каже Кейґан. Я помру, а ви всі підете звільняти Богиню.

— Сестро! Що ти кажеш?!

Само з усмішкою дивилася на брата.

— Рюне, я помирати не хочу.

Рюн здригнувся: пригадав, як Само збиралася померти заради нього. Вона здогадалася, про що він думає, і швидко додала:

— Ні, ти себе ні в чому не звинувачуй. Я маю на увазі, що буду обережна. Якнайдовше приховуватиму свою особистість від хранителів. Вони не знатимуть, що королева — Само Фей, і не зможуть мене вбити.

— Але на Півночі наґів немає! Лише ти і я! Це ж очевидно!

— Значить, вони спершу подумають, що ти став королем. За допомогою божественної сили причарував дурненьких безбожників і прибрав до рук Північ. Цілком природне припущення.

— А раптом хранителі захочуть убити тебе для певності, про всяк випадок?

— Їм не відомо, що я відмовилася від виконання сьозайн-те-шиктоля. Я важлива для хранителів: вони сподіваються, що я приберу тебе.

Рюн зібрався був мислемовити, що не вірить у такий щасливий збіг обставин, як товариство навпроти підвелося з циновок.

Дзютаґі та Ореноль вийшли з подвір’я, а Кейґан рушив до Само. Біхьон, який сидів біля неї, сполошився:

— Що там у вас? Що обговорювали?

Кейґан не відповів. З невеличкої відстані мовчки дивився в обличчя Само. Наґиня трохи розхвилювалася.

— Само Фей!

— Так?

— Скажи нарешті своє рішення. Ти станеш королевою Півночі?

Рюн настовбурчив луску. Само з ніжною усмішкою на вустах сказала:

— Стану, якщо на те одноголосно пристануть усі правителі, а ти заприсягнешся служити моїм драконом-охоронцем.

— Заприсягнуся, — відповів Кейґан без вагань.

Біхьон і Тінахан здивовано кліпали. Само прибрала усмішку й зазирнула Кейґану ніби в самісіньку душу:

— Коли я прийму цю присягу й стану королевою, тобі доведеться захищати мене, не шкодуючи власного життя; ти знатимеш, що я можу померти дуже скоро. Ти готовий до цього?

— Якщо я штовхаю тебе на дорогу смерті, сам теж не мушу її боятися.

Само знову всміхнулася, бо Кейґан повторив її нещодавні слова. Кейґан схилив голову до плеча, ніби запитуючи, чому вона сміється. І Само м’яко відказала:

— Не потрібно.

— Що?

— Не потрібно складати присягу дракона-охоронця.

Рюн, Біхьон і Тінахан злякано глипнули на Само. Кейґан примружився й запитав:

— Чому?

Голос його прозвучав здавлено, але присутні не помітили цього. Само повільно мовила:

— Юсбі запропонував це вже по тому, як я все вирішила.

— Але це було однією з твоїх умов.

— Я тоді не знала, які обов’язки бере на себе дракон-охоронець. Не знала, що ця жорстка клятва поставить під загрозу твоє життя. Я знімаю цю умову, — заявила Само й відразу грайливо додала: — Хіба жінка не обійдеться без захисту чоловіка?

Вираз обличчя Кейґана різко змінився, але почуття його зрозуміти було важко. Він раптом зробив крок уперед. Проте далі не пішов. Застиг на місці, хоча й не відвертав погляду від Само. Усі спантеличено мовчали. Не чулося жодного слова, жодного мислевислову.

Кейґан поволі відвернув голову вбік і сказав:

— От і добре.

Само легко всміхнулася.

— Зрадів?

— Ні, я про іншу справу.

— Яку ще справу?

Кейґан відвернувся від слухачів усім тілом і сказав:

— Якби я склав цю присягу, мусив би постійно залишатися біля тебе. А храм має для мене нове завдання. Мене призначають провідником.

На слові «провідник» Біхьон витріщив очі. Тінахан настовбурчив гребінь і крикнув:

— Агов, про що це йдеться?

— Троє зустрінуться з одним.

— Що-о? Про це ж казав Юсбі! А ти казав, що дійшов якогось дивного висновку. І що то за висновок?

Кейґан обернувся до товаришів обличчям. Вигляд мав, як завжди: стриманий і рішучий.

— Усе просто. Щоби протистояти силі Богині, яка не залишає слідів, потрібно заволодіти силою решти трьох божеств.

— Е-е-ем? — мугикнув Тінахан.

Ошелешений Біхьон вигукнув:

— Але як це зробити? Ми повинні ув’язнити трьох божеств, як наґи свою Богиню?

— Ні, це неможливо. Інші божества не дарують своїм служителям імен, як Богиня, яка не залишає слідів.

— Тоді що робити?

— Треба знайти уособлення.

— Уособлення? — заволали одночасно Біхьон і Рюн.

— Так, це втілення, в якому божество вийшло на поверхню свідомості. Я розшукаю три такі уособлення. Це найпростіший, найбільш надійний спосіб приборкати хранителів, які захопили силу Богині. Троє зустрінуться з одним.

Біхьон затинаючись сказав:

— А-а-а... а як шу-шукати ці уособлення?

— Це зробити нелегко. Спершу, гадаю, треба звернутися до каштеляна Бау Морідоля. Можливо, Сновидіння, п’яте дитя Ночі, дасть через нього слушну пораду. Хоча Безлад, Спокуса, Неволя й Таємниця захочуть стати на заваді.

— А якщо в замку Тисячі всесвітів не отримаєш поради?

— Маю інші способи про запас. Усе одно розвідка — справа нешвидка.

Тінахан знову зірвався на крик:

— І успіх можливий?

— Імовірність завжди є.

— Тоді гаразд!

Тінахан підскочив і метнувся до Кейґана.

— Захисник прибув!

Кейґан скоса глянув на Тінахана й похитав головою.

— Тінахане, цього разу похід триватиме незрівнянно довше. А тебе кличе мрія. Тобі треба здобути скарби небоплава, знайти дружин...

— Трясця! Що мені від того, коли всю Північ загребуть проклятущі наґи! А ще, хтозна... Шукаючи уособлення, може, десь і майбутню дружину надибаю.

Кейґан розсміявся від такого несподіваного зауваження. Біхьон теж підвівся. Очі в нього палали.

— Куди це ви зібралися без чарівника?

Тінахан радісно скрикнув, а Кейґан ляснув себе долонею по чолі й мотнув головою.

— Біхьоне, ти часом не забув, що служиш каштеляну Бау?

— Так ви ж ідете в замок Тисячі всесвітів! Ось тоді й відпрошуся в каштеляна.

Кейґан почувався дивно. Здавалося, він уже переживав подібні відчуття. П’ятнадцять років тому. А ще — вісім сотень років тому.

Він трохи поміркував і сказав:

— Я буду радий, якщо ви обоє приєднаєтеся.

Біхьон і Тінахан заволали від радості. Кейґан крадькома споглядав їхній захват, поки не відчув на собі погляд Само. Обернувся до неї, побачив усмішку.

Не відвертаючи від Само погляду, Кейґан опустився на одне коліно. Тінахан і Біхьон миттю замовкли, здивовані Рюн і Само мимохіть підвелися.

— Мені невдовзі вирушати в путь. Я пропущу коронацію Вашої Величності, тому скажу зараз. Ваша Величносте, дозвольте араджитському воїнові Кейґану Дракару піти на пошуки трьох уособлень. Дайте своє благословення, щоб похід увінчався успіхом!

Само не могла дібрати слів від подиву, адже Біхьон прожогом підбіг до Кейґана і теж опустився навколішки. З усмішкою на обличчі мовив:

— О велика королево Само! На вас так довго чекали на Півночі, й ви нарешті прийшли. Благословіть і мене! Для мене це буде найбільша у світі честь. Мій пан, каштелян Бау Морідоль уже пообіцяв вам свою підтримку. Королева мого пана — моя королева. Прошу, даруйте нашому походу безмежне, як море, благословення. І...

Біхьон стрільнув поглядом у Тінахана. Той ледь чутно загарчав, смикнув себе за гребінь, надав обличчю покірливого виразу й собі став навколішки біля Кейґана.

— Ет! Хух!.. Що ж, королево! І мене благослови!

Само ніяково глянула на трійцю, що схилилася перед нею в поклоні, озирнулася на брата. Рюн, ладний заридати, спостерігав за товаришами. Помітивши, що Само дивиться на нього, зазирнув їй у вічі. Само м’яко мислемовила:

— Рюне?

— Сестро, ти щойно стала їхньою королевою, — насилу вичавив із себе Рюн.

Само проголосила:

— Благословляю вас! Нехай ваш похід буде вдалим і принесе порятунок усьому світові!