Повне зібрання короткої прози. Том 2

Містечко

Верн Гескел сумно піднімався сходами свого будинку, його І плащ волочився по землі. Чоловік почувався втомленим, втомленим і пригніченим. Його ноги гуділи.

— Боже мій! — вигукнула Медж. Він зачинив двері, зняв плащ і капелюх. — Ти вже вдома?

Гескел кинув портфель додолу і взявся розшнуровувати взуття. Його тіло було виснаженим, обличчя — сірим і змарнілим.

— Скажи щось!

— Вечеря вже готова?

— Ні, вечеря ще не готова. Що тобі не так? Знову посварився з Ларсоном?

Гескел зайшов на кухню й налив собі склянку теплої шипучки.

— Давай переїдемо звідси, — сказав він.

— Переїдемо?

— Подалі з Вудленда. До Сан-Франциско, та куди-завгодно. — Гескел випив шипучку, сперши своє заморене мляве тіло на блискучу раковину. — Я паскудно почуваюся, мабуть, треба знов навідатися до дока Барнза. Якби ж сьогодні вже була п’ятниця, а завтра — субота.

— Що ти хочеш на вечерю?

— Я не знаю. Нічого. — Гескел втомлено похитав головою і вмостився за кухонний стіл. — Що завгодно. Усе, чого я хочу, — це відпочити. Відкрий якусь консерву, може, свинину з бобами чи щось таке.

— Давай сходимо в «Донз стейкгауз». У них смачні стейки по понеділках.

— Ні, мені на сьогодні досить цих людських пик.

— І до всього, ти, мабуть, ще й надто втомлений, щоб відвезти мене до «Гелен Ґрантз».

— Машина в ремонті, знову зламалася.

— Може, тобі варто краще про неї дбати?

— Чого ти, в біса, хочеш від мене? Носити її в целофановому пакеті?

— Не кричи на мене, Верне Гескел! — Медж почервоніла від гніву. — Може, ти сам зготуєш вечерю?

Гескел втомлено підвівся і почимчикував до дверей у підвал.

— Побачимося пізніше.

— Куди ти зібрався?

— У підвал.

— О Господи! — розпачливо скрикнула Медж. — Ці поїзди, ці іграшки! Хіба так можна? Ти ж доросла людина, вже за сорок!

Гескел нічого не відповів. Він уже здолав половину сходинок і намагався намацати вимикач.

Підвал був прохолодним і вологим. Гескел зняв з гачка кепку залізничника й натягнув на голову. Його втомлене тіло збадьорили радість і слабкий приплив енергії. Він жвавою ходою рушив до великого фанерного столу.

Повсюди були залізничні колії: на підлозі, під ящиком з вугіллям, поміж опалювальними трубами котла. Вони сходилися на столі, прокладені по ретельно сконструйованих підйомах.

Сам стіл був завалений трансформаторами, індикаторами і перемикачами, купами обладнання і дротів. І...

І ще там було місто.

Детальна, дуже точна модель Вудленда. Кожне дерево і будинок, кожна крамниця, будівля, вулиця і пожежний гідрант.

Місто в мініатюрі, до найдрібніших деталей витворене за роки кропіткої роботи. Скільки він себе пам’ятав, ще з дитинства, Верн будував його і клеїв, працюючи після уроків.

Гескел увімкнув головний трансформатор, і на всіх коліях увімкнулися світлофори. Він подав струм на важкий електровоз «Ліонель», запаркований зі своїми вантажними вагонами. Електровоз повільно рушив, ковзнувши колією. Стрімка темна ракета, від вигляду якої Верну перехоплювало подих. Він натиснув на перемикач, і електровоз попрямував схилом униз, крізь тунель і за межі столу, а потім промчав під верстат.

Його поїзди. Його місто. Гескел схилився над мініатюрними будинками і вулицями, його серце розпирало від гордості. Він збудував його сам. Кожен дюйм, кожен бездоганний дюйм. Усе-усе місто. Гескел доторкнувся до куточка «Продуктової крамниці Фреда». Не бракувало жодної деталі. Вікна, вітрини з їжею, цінники, прилавки.

Готель «Аптаун». Він провів пальцем по його пласкому даху. Крізь вікно було видно дивани і крісла у вестибюлі.

Аптека «Ґрінз» — вітрини з подушками від бурситу і часописи. «Автозапчастини Фрейзера». Мексиканський ресторан. «Одяг Шарпстейна». «Спиртні напої Боба». Більярдний зал «Ейс».

Ціле місто. Верн простягнув над ним руки. Це він збудував його, це було його місто.

Поїзд повернувся з-під верстака. Його колеса наїхали на автоматичний перемикач, і розвідний міст слухняно опустився. Поїзд пролетів по ньому й помчав далі, тягнучи за собою вагони.

Гескел збільшив потужність. Поїзд розігнався і засвистів, скрегочучи на крутому повороті. Швидше! Пальці Гескела знов нервово смикнулися на трансформаторі. Потяг сіпнувся і помчав стрілою. Він похитувався й надривався, пролітаючи по дузі, трансформатор працював на повну потужність. Поїзд мчав на максимальній швидкості по колії, через мости й перемикачі, за великі труби опалювального котла.

Він зник за ящиком з вугіллям і вже за мить з божевільним гуркотом виринув по другий бік.

Гескел вимкнув трансформатор. Груди болісно здіймалися, було важко дихати. Верн всівся на стілець поруч з верстаком і прикурив тремтливими пальцями сигарету.

Поїзд і модель міста викликали в ньому дивні відчуття, які важко було пояснити. Відколи Верн був ще зовсім малим, років шести чи семи, він завжди любив поїзди, моделі електровозів, світлофорів, будівель. Перший поїзд йому подарував батько — старий завідний електровоз і кілька секцій колії. Коли Верну було дев’ять, у нього з’явився справжній електровоз і два перемикачі колій.

Він збирав їх усе більше, рік за роком. Колії, тягачі, перемикачі, вагони, світлофори. Потужніші трансформатори. І він почав працювати над моделлю міста.

Верн відтворював його дуже ретельно, деталь за деталлю. Спочатку, в середніх класах, він збудував модель Південно-Тихоокеанської військової частини. Тоді зупинку таксі поруч і кафетерій, де їли водії. Броад-стріт.

Далі все більше й більше. Будинки, крамниці, інші споруди. Усе місто, що з плином років росло під його руками. Щополудня він повертався додому зі школи і працював. Клеїв, різав, розмальовував, пиляв.

Тепер воно було майже готове. Майже. Йому було вже сорок три, і місто було майже готове.

Гескел обійшов великий фанерний стіл і шанобливо простягнув руки. Він торкався дахів мініатюрних будиночків.

Квіткова крамниця. Театр. Телефонна компанія. «Помпи і клапани Ларсона».

Воно теж було тут, так. Його місце роботи, місце, де він працював. Бездоганна мініатюра заводу, аж до останньої деталі.

Гескел розізлився. Клятий Джим Ларсон! Двадцять років роботи, день у день. І заради чого? Щоб дивитися, як інші отримують підвищення через його голову? Молодші, улюбленці боса. Підлабузники в яскравих краватках, які з усім погоджуються, у випрасуваних штанях і з широкими, тупими посмішками.

У Гескелі кипіли образа й ненависть. Усе життя він пропрацював заради Вудленда, але це так і не зробило його щасливим. Місто завжди було налаштоване проти нього. Міс Мьорфі у старших класах, мажори в коледжі, пихаті касири в супермаркетах, сусіди, копи і поштарі, водії автобусів і хлопчики-посильні. Навіть його дружина. Навіть Медж.

Він ніколи не почувався у місті своїм. Це була невелика, багата і дорога околиця Сан-Франциско, розташована нижче на півострові, за поясом туману[12]. Вудленд був надто буржуазним. Забагато маєтків, газонів, хромованих авто і шезлонгів, надто нудний і випещений. Так було завжди, скільки Верн себе пам’ятав, ще зі школи. А ще його робота.

Ларсон. «Помпи і клапани Ларсона». Двадцять років важкої праці.

Пальці Гескела стиснули мініатюрну модель «Помп і клапанів Ларсона». Він розлючено вирвав її, жбурнув на підлогу і розтрощив ногою, розкришивши шматки скла, металу й картону в безформну масу.

Боже, як його трусило! Верн витріщився на рештки під ногами, його серце шалено калатало. Гескела охопили дивні, божевільні відчуття. Думки, яких досі в нього ніколи не було. Він довго розглядав розчавлену ногою модель. Те, що залишилося від «Помп і клапанів Ларсона».

Нараз він відсахнувся, сновидою повернувся до верстака й всівся на стілець. Верн розклав свої інструменти і матеріали й увімкнув електричне свердло.

Це забрало кілька хвилин. Швидко працюючи, Гескел вправними пальцями зібрав нову модель, розмалював її, припасував усе докупи і склеїв. Почепив мікроскопічну вивіску й розбризкав фарбу на місці, де мав бути зелений газон.

Тоді Верн акуратно відніс нову модель до столу й приклеїв її на тому самому місці. На місці, де були «Помпи і клапани» Ларсона. Нова будівля виблискувала у світлі лампи, досі волога і блискуча.

«ПОХОРОННЕ БЮРО ВУДЛЕНДА»

Гескел задоволено потер руки. «Помпи і клапани» зникли. Він їх знищив, стер на порох, витурив з міста. Перед ним був Вудленд — без «Помп», зате з похоронним бюро натомість.

Очі Верна блищали, губи посмикувалися, його переповнювали почуття. Він позбувся «Помп» одним помахом руки, миттєво. Це було так легко — вражаюче легко.

Дивно, чому він раніше не додумався до цього?

Медж Гескел задумливо потягувала холодне пиво з високого бокала.

— З Верном щось коїться, — сказала вона. — Особливо помітно це було минулого вечора, коли він повернувся з роботи.

— Він дуже невротичний, ще й з комплексом неповноцінності, — байдуже відповів доктор Пол Тайлер. — Відсторонений, зосереджений на власних переживаннях.

— Але йому стає гірше. Він і ці його поїзди, ці кляті іграшкові поїзди. Боже, Поле, ти знаєш, що у нього там в підвалі модель цілого міста?!

Тайлер зацікавився.

— Справді? Я не знав.

— Вона була там ще до того, як ми познайомилися, він почав будувати її ще дитиною. Уяви дорослого чоловіка, що грається поїздами! Це... це жалюгідно. Щовечора те саме.

— Цікаво, — Тайлер потер підборіддя. — Він весь час до них повертається? Це його звична поведінка?

— Щовечора. Вчора він навіть не поїв: щойно зайшов, одразу спустився в підвал.

Доглянуте обличчя Пола Тайлера тривожно насупилося.

Медж сиділа навпроти, мляво потягуючи пиво. Була друга пополудні, день видався теплий і світлий, атмосфера у вітальні була розслабленою і спокійною. Раптом Тайлер звівся на ноги.

— Давай подивимося на них. На моделі. Я не знав, що все настільки серйозно.

— Ти справді цього хочеш? — Медж підсмикнула рукав своєї класичної зеленої шовкової піжами, глянула на годинник, поставила склянку на стіл і скочила на ноги. — Гаразд, у нас є час. Він не повернеться до п’ятої.

— Чудово. Тоді давай спустимося. — Тайлер з Медж поквапилися в підвал, тримаючись за руки, обоє незвично схвильовані. Медж увімкнула світло, і вони підійшли до великого фанерного столу, хихочучи й нервуючи, як бешкетні діти.

— Бачиш? — сказала Медж, стискаючи долоню Тайлера. — Тільки поглянь на це! На це пішли роки, усе його життя.

Тайлер повільно кивнув.

— Так і є, — його голос тремтів. — Я ще такого не бачив, стільки деталей... У нього талант.

— Так, Верн справжній майстер. — Медж вказала на верстак. — Постійно купує якісь інструменти.

Тайлер повільно обійшов великий стіл і нахилився, щоб роздивитися ближче.

— Вражаюче, тут є кожна будівля, все місто. Поглянь! Ось мій дім.

Він вказав на розкішний будинок за кілька кварталів від помешкання Гескелів.

— Так, мабуть, тут є все, — відказала Медж. — Але уяви дорослого чоловіка, який спускається сюди і грається з моделями поїздів!

— Влада, — Тайлер штовхнув тягач по колії. — Ось що подобається хлопцям. Поїзди великі, великі й гуркітливі. Символ влади і сексуальності. Хлопчик бачить, як поїзд мчить колією, він такий великий і безжальний, що це лякає хлопчика. Тоді йому дарують іграшковий поїзд, модель, як оці. Він може її контролювати. Запускати і зупиняти, сповільнювати і прискорювати. Він керує нею, вона йому кориться.

Медж затремтіла.

— Ходімо нагору, там тепліше. Тут так холодно.

— Але коли хлопчик виростає, він стає більшим і сильнішим. Він уже може забути про символічну модель і підкорити реальну річ, справжній поїзд. Отримати повноцінний контроль над речами, підкорити їх по-справжньому, — Тайлер похитав головою. — Але не над цим сурогатом, це вкрай незвичайно для дорослої людини. — Він насупився. — Я ніколи не помічав похоронного бюро на Стейт-стріт.

— Похоронного бюро?

— І ось — «Зоомагазин Стюбена» поруч з радіоремонтом. Там немає зоомагазину. — Тайлер був спантеличений. — А що там насправді? Поруч з радіоремонтом?

— «Паризьке хутро», — Медж стиснула долоні. — Бррр. Поле, ходімо, ходімо нагору, доки я геть не закоцюбла.

Тайлер розсміявся.

— Гаразд, боягузко. — Він попрямував до сходів, знов насупившись. — Мені цікаво, звідки взявся «Зоомагазин Стюбена», ніколи про нього не чув. А це ж точна копія, Верн мав би знати все місто напам’ять, і ось раптом крамниця, якої не існує. — Пол вимкнув світло у підвалі. — І це похоронне бюро. Що насправді на тому місці? Хіба не...

— Забудь, — урвала його Медж і перебігла до теплої вітальні. — Ти майже такий самий божевільний, як і він. Ви, чоловіки, немов діти.

Глибоко замислившись, Тайлер не відповів, його показна самовпевненість розвіялася. Він виглядав нервовим і стривоженим.

Медж опустила жалюзі, і вітальня потонула в бурштиновій напівтемряві. Вона сіла на диван і притягнула Тайлера до себе.

— Годі супитися, — попросила вона. — Я ніколи тебе таким не бачила. — Її тонкі руки обвили його шию, а губи притулилися до вуха. — Я б не впустила тебе, якби знала, що ти почнеш хвилюватися через Верна.

— То навіщо ж ти тоді мене впустила? — буркнув досі задуманий Тайлер.

Медж пригорнулася до нього і обійняла міцніше, її шовкова піжама зашелестіла.

— Дурко.

— Про що ти? Що з тобою сталося? — здивувався рудоволосий здоровань Джим Ларсон.

— Я звільняюся, — Гескел почав змітати свої речі зі столу в портфель. — Чек надішлеш поштою.

— Але ж...

— Геть з дороги! — Гескел пройшов повз нього до вестибюля. Ларсон приголомшено закляк, обличчя Гескела було незворушним, а погляд — скляним. Це був суворий погляд, якого Ларсон ніколи раніше не бачив.

— З тобою все гаразд? — перепитав Ларсон.

— Звичайно, — Гескел відчинив вхідні двері й залишив завод, двері за ним гучно грюкнули. — О так, звичайно, зі мною все гаразд, — бурмотів він до себе. Був пізній полудень Верн скривившись продирався крізь натовп. — Ще й як гаразд.

— Дивися, куди преш, дядьку, — недоброзичливо буркнув якийсь чоловік, коли Гескел мимохідь зачепив його.

— Вибачте, — Гескел поквапився далі, стискаючи свій портфель.

На вершині схилу він зупинився хвильку перепочити. Завод «Помпи і клапани Ларсона» залишився позаду. Гескел пронизливо розсміявся: двадцять років відрізало за секунду. Кінець, жодного тобі більше Ларсона, ніякої тупої виснажливої щоденної роботи без підвищення і майбутнього. Більше ніякої рутини і місяців нудження. Усе пройдено й забуто. Нове життя, новий початок.

Він поквапився додому. Сонце вже сідало. Повз Гескела пролітали машини — все місто поверталося з роботи. Завтра вони знову будуть там, але не Гескел. Ніколи знову.

Гескел дістався до своєї вулиці, поруч уже височів будинок Еда Тілдона, масивна велична споруда з бетону і скла. Загавкав пес Тілдона. Гескел пройшов повз, не зупиняючись. Тілдоновий собака. Він божевільно розсміявся.

— Тримайся подалі від мене! — крикнув він до пса.

Верн дійшов до будинку, перестрибуючи через дві сходинки піднявся на ґанок і розчахнув двері. У вітальні, де було темно і тихо, враз почався якийсь метушливий рух. Кілька невиразних силуетів хутко розплелися й підвелися з дивана.

— Верне! — зойкнула Медж. — Чому ти сьогодні так рано?

Верн Гескел поставив портфель долі й кинув на крісло піджак з капелюхом. Його зморшкувате обличчя перекосилося від суперечливих почуттів, що кипіли в ньому.

— Якого біса! — сполошилася Медж, нервово підбігаючи до нього і розгладжуючи на собі піжаму. — Щось трапилося? Я не чекала на тебе так... — вона затнулася, зашарівшись. — Я хотіла сказати...

Пол Тайлер повільно підійшов до Гескела.

— Привіт, Верне, — промимрив він зніяковіло. — Заходив привітатися і повернути твоїй дружині книжку.

Гескел коротко кивнув.

— Вітаю, — він розвернувся й попрямував до дверей підвалу, ігноруючи обох. — Я буду внизу.

— Але ж Верне! — запротестувала Медж. — Що трапилося?

Верн на мить затримався біля дверей.

— Я звільнився.

— Що?!!

— Я звільнився. Я з ним розпрощався, більше жодного Ларсона. — Грюкнули двері в підвал.

— Господи! — заверещала Медж, істерично хапаючись за Тайлера. — Він збожеволів!

У підвалі Верн Гескел нетерпляче увімкнув світло. Він натягнув свою кепку залізничника й пересунув стілець до великого фанерного столу.

Хто далі на черзі?

«Домашні меблі Морріса». Великий стильний салон, де весь персонал дивився на нього зневажливо.

Він радісно потер руки. Більше їх не буде. Жодних зарозумілих консультантів, що зводять брови, коли він заходить. Лише стрічки для волосся, метелики й складені хусточки.

Верн схопив модель «Домашніх меблів Морріса» й розібрав її. Він працював гарячково, у страшенному поспіху. Тепер не можна було гаяти часу, коли він всерйоз узявся до справи. За мить два невеликі будиночки вже були приклеєні на звільненому місці. «Чистка взуття Рітца» і «Кегельбан Піта».

Гескел схвильовано захихотів. Логічний кінець для дорогого ексклюзивного салону меблів. Чистка взуття і боулінг. Саме те, на що він заслужив.

«Державний банк Каліфорнії». Він завжди ненавидів цей банк, якось вони не дали йому кредит. Верн вирвав модель.

Маєток Еда Тілдона і його клятий пес. Колись цей пес вкусив Верна за ногу. Модель полетіла геть. В голові Верна запаморочилося: він міг робити все, що заманеться.

«Побутова техніка Гаррісона». Якось вони продали йому бракований радіоприймач. Геть Гаррісона.

«Сигари-сигарети Джо». У травні 1949-го Джо дав йому свинцевий четвертак. Геть Джо.

Друкарня. Він ненавидів запах друкарської фарби. Нехай натомість буде пекарня, Гескел любив свіжоспечений хліб. Геть друкарню.

Елм-стріт була надто темною вночі, кілька разів він там перечепився. Треба більше вуличних ліхтарів.

На Гай-стріт замало барів, зате багато ательє, крамниць дорогих капелюхів, хутра і жіночого одягу. Він навиривав їх цілу жменю й відніс до верстака.

Хтось повільно прочинив двері нагорі біля сходів. Медж зазирнула в підвал, бліда й перелякана.

— Верне?

— Що? — нетерпляче гаркнув на неї Верн.

Медж нерішуче спустилася сходами, за нею йшов доктор Тайлер, елегантний і вродливий у своєму сірому костюмі.

— Верне, усе гаразд?

— Звичайно.

— Ти... Ти справді звільнився з роботи?

Гескел кивнув. Він почав розбирати друкарню, ігноруючи дружину з доктором Тайлером.

— Але чому?!

— Нема коли пояснювати, — роздратовано пробурмотів Гескел.

Доктор Тайлер занервував.

— Я правильно розумію, що в тебе є важливіші справи, ніж робота?

— Так.

— А що саме ти робиш? — голос Тайлера зірвався, доктора трусило від хвилювання. — Працюєш над цим своїм містом? Змінюєш щось?

— Забирайтеся геть, — буркнув Гескел. Його вправні руки збирали невеличку милу «Пекарню Ланґендорфа». Він з любовною ніжністю склав її, побризкав білою фарбою, намалював перед входом стежку із жорстви і кущі. Верн відклав модель убік і взявся за парк. Великий зелений парк, якого Вудленду завжди бракувало. Він буде на місці готелю на Стейт-стріт. Тайлер потягнув Медж геть від столу, в куток підвалу.

— Боже праведний, — він тремтячими руками запалив сигарету, але та випала йому з руки й покотилася по долівці. Він не став її підбирати й дістав іншу. — Бачиш? Ти бачиш, що він робить?

Медж похитала головою.

— Що? Я не...

— Скільки він працював над цим? Усе життя?

Медж кивнула, збліднувши.

— Так, усе своє життя.

Обличчя Тайлера скривилося.

— Боже мій, Медж, ти ж тут збожеволієш. Мені самому заледве віриться. Ми маємо щось зробити.

— Що відбувається? — простогнала Медж. — Що...

— Він губиться в цьому, все більше й більше, — на обличчі приголомшеного Тайлера застиг вираз подиву і недовіри.

— Але ж він завжди сюди спускається, — невпевнено сказала Медж. — Хіба це новина? Він завжди хотів сюди втекти.

— Так, утекти, — Тайлер здригнувся, стиснув кулаки й опанував себе. Він пройшов через підвал до Верна і зупинився біля нього.

— Чого тобі? — буркнув Гескел, помітивши доктора. Тайлер облизав губи.

— Ти додаєш щось своє, нове, чи не так? Нові будівлі. Гескел кивнув.

Тайлер тремтячими пальцями доторкнувся до маленької пекарні.

— Що це? Пекарня? Де вона буде? — він обвів поглядом стіл. — Я не пам’ятаю жодної пекарні у Вудленді. — Він різко розвернувся до Верна. — Ти часом не намагаєшся покращити місто? Може, щось удосконалити?

— Геть звідси, — зловісно-спокійно відповів Гескел. — Під три чорти, обидва.

— Верне! — пискнула Медж.

— У мене багато роботи. Можеш принести бутербродів близько одинадцятої? Я сподіваюся доробити все сьогодні.

— Доробити? — перепитав Тайлер.

— Доробити, — підтвердив Гескел, повертаючись до свого міста.

— Ходімо, Медж, — Тайлер вхопив її за руку й потягнув до сходів. — Ходімо геть. — Він поперед неї піднявся сходами в коридор. — Ходи! — Щойно вони опинилися нагорі, він зачинив двері.

Медж витирала істеричні сльози.

— Він збожеволів, Поле! Що нам робити?

Тайлер задумався.

— Тихо. Я маю це обміркувати. — Він походжав туди-сюди з похмурим обличчям. — Уже скоро, це не триватиме довго, не за цих обставин. Сьогодні щось відбудеться.

— Що відбудеться?! Про що ти говориш?

— Його відхід у цей сурогатний світ, у покращену модель, яку він контролює. В яку він може втекти.

— Хіба ми нічого не можемо вдіяти?

— А якщо й можемо, — кволо посміхнувся Тайлер, — чи справді варто втручатися?

Медж охнула.

— Але ж ми не можемо просто...

— А що як це вирішить нашу проблему? Може, це саме те, на що ми чекали. — Тайлер задумливо подивився на місіс Гескел. — Можливо, це і є рішення.

Було вже за північ, майже друга ночі, коли Верн доробляв задумане. Він був втомлений, але зосереджений. Робота йшла напрочуд швидко, він практично її завершив.

Усе було вже майже бездоганним.

Гескел на хвилину зупинився, оглядаючи результат. Місто докорінно змінилося. Близько десятої він узявся змінювати планування вулиць, забрав більшість громадських будівель, адміністративний центр і фінансовий квартал, що його оточував.

Звів нові ратушу, поліцейський відділок і величезний парк з фонтанами і дзеркальними ліхтарями. Розчистив район нетрів, старі недобудови крамниць і будинків. Вулиці стали ширшими і яскраво освітленими, будинки — невеличкими і охайними, крамниці — сучасними, привабливими і без недоречного пафосу.

Жодних рекламних щитів. Зникли також більшість заправок і величезна промзона. Замість неї з’явився зелений район — дерева, пагорби і трава.

Багатий район теж змінився. Там залишилися тільки кілька маєтків — маєтки людей, які подобалися Верну. Усі інші він позрізав, перетворивши на звичайні двоспальні помешкання, одноповерхові, лише з одним гаражем біля кожного.

Ратуша більше не була вишуканою спорудою у стилі рококо. Тепер вона перетворилася на невисоку просту будівлю за зразком його улюбленого Парфенону.

Будинки тих десяти чи дванадцяти людей, які особливо йому дошкулили, Верн змінив суттєво. Він розселив їх по шестиквартирних будинках довоєнних часів на далекій околиці міста, куди вітер із затоки доносив гнилий сморід.

Будинок Джима Ларсона зник цілком, він повністю стер Ларсона. Його більше не існувало — не в цьому новому Вудленді, який уже був майже завершений.

Майже. Гескел уважно оглянув результати своєї роботи. Усі зміни треба зробити зараз, не зволікаючи. Це був час творіння. Пізніше, коли все буде закінчено, його не можна буде змінити. Він має змінити все, що потрібно, зараз — або ж забути про це.

Новий Вудленд виглядав пречудово. Чистий, охайний і простий. Багатий район тепер був скромнішим, бідні квартали стали ошатнішими. Яскрава реклама, вивіски, вітрини — все або змінилося, або зникло. Комерційний квартал поменшав. Парки й зелені пагорби зайняли місце фабрик. Адміністративний центр здавався доволі симпатичним.

Верн додав кілька ігрових майданчиків для дітей. Маленький театр замість гігантського «Аптауна» з його мерехтливою неоновою вивіскою. Після певних роздумів він забрав більшість барів, які перед тим додав. Новий Вудленд буде добропорядним, дуже добропорядним. Лише кілька барів і жодних більярдів чи кварталу червоних ліхтарів. А для небажаних громадян буде пречудова в’язниця.

Найважчою частиною був мікроскопічний напис на вхідних дверях ратуші. Він залишав його наостанок, і ось нарешті дуже старанно вивів табличку:

МЕР

ВЕРНОН Р. ГЕСКЕЛ

Ще кілька останніх штрихів. Едвардзам замість нового «кадилака» він поставив «Плімут» 39-го року. Додав трохи дерев у центрі, ще одну пожежну станцію, забрав зайве ательє. Він ніколи не любив таксі, тож наостанок прибрав стоянку таксі й поставив натомість квіткову крамницю.

Гескел потер руки. Може, щось забув? Чи це вже кінець? Ідеально. Він уважно ще раз усе оглянув. Може щось прогледів?

Школа для дітей старших класів. Він забрав її і поставив дві менші, по одній на протилежних кінцях міста. Ще одну лікарню. Це забрало майже півгодини. Він втомився, його руки були вже не такі вправні. Верн витер з чола піт. Щось іще? Він втомлено сидів на стільці, відпочивав і думав.

Кінець. Справу зроблено. Верна сповнювала радість, йому хотілося плакати від щастя, він нарешті все закінчив.

— Нарешті! — прокричав Верн Гескел.

Хитаючись, він звівся на ноги, заплющив очі, простягнув руки вперед і рушив до фанерного столу. Верн ішов до нього з виразом променистого захвату на зморшкуватому немолодому обличчі — виструнчившись, тягнучись до міста, виставивши пальці перед собою.

Нагорі Тайлер і Медж почули його лемент, далекий крик, що прокотився хвилями по будинку. Медж здригнулася, нажахана.

— Що це було?

Тайлер уважно вслухався. Він чув, як Гескел рухається у підвалі під ними. Раптом він загасив сигарету.

— Гадаю, це вже сталося. Раніше, ніж я очікував.

— Це? Ти маєш на увазі, він...

Тайлер швидко скочив на ноги.

— Його більше немає, Медж, він в іншому світі, і ми нарешті вільні.

Медж вхопила його за руку.

— Може, ми робимо помилку? Це так жахливо, хіба ми не повинні спробувати щось вдіяти? Витягнути його звідти, спробувати його повернути?

— Повернути його? — Тайлер нервово розсміявся. — Не думаю, що нам це вдасться, навіть якби ми хотіли. Запізно, — він поквапився до дверей підвалу. — Ходімо.

— Який жах, — Медж затремтіла й неохоче рушила слідом. — Краще б ми з тобою ніколи нічого й не починали.

Тайлер на мить зупинився біля дверей.

— Жах? Він щасливіший там, де він тепер, і ти щасливіша. До того щасливим не був ніхто, тому це найкраще з можливих рішень.

Він відчинив двері, Медж підійшла за ним. Вони обережно спустилися сходами у темний тихий підвал, вологий від ледь помітної нічної паволоки.

Тут уже нікого не було.

Тайлер видихнув, відчуваючи дивовижне полегшення.

— Його немає. Усе чудово, все спрацювало, як належить.

— Я не розумію, — у розпачі повторювала Медж, доки Тайлеровий «б’юїк» фуркотів уздовж темних спорожнілих вулиць. — Куди він подівся?

— Ти знаєш, куди він подівся, — відповів Тайлер. — У свій сурогатний світ, звичайно. — На різкому повороті авто зі скреготом піднялося на два колеса. — Далі все має бути порівняно просто. Підпишеш кілька папірців, тепер лишилося зробити зовсім небагато.

Ніч була холодна й вітряна. Горіли лише кілька самотніх вуличних ліхтарів, вдалині похмуро свистів поїзд. Обабіч пролітали ряди мовчазних будинків.

— Куди ми їдемо? — запитала Медж. Вона сиділа з блідим від шоку й переляку обличчям, притулившись до дверей, і тремтіла у своєму пальті.

— До поліцейського відділку.

— Навіщо?

— Повідомити про його зникнення, щоб вони знали. Нам доведеться почекати, звичайно, і мине кілька років, доки його офіційно визнають мертвим. — Тайлер прихилився до неї й легенько її обійняв. — Але я певен, що ми це переживемо.

— А що як вони його знайдуть?

Тайлер сердито похитав головою. Він досі був напружений, майже на межі.

— Хіба ти не розумієш? Вони ніколи його не знайдуть, бо його більше не існує. Принаймні, не в нашому світі. Він тепер у своєму власному: ти ж сама бачила ту модель, той вдосконалений сурогат.

— Він там?

— Гескел все життя працював над нею. Будував її, зробив реальною. Він породив той світ — і тепер він там. Це те, до чого він прагнув, ось чому він його збудував. Він не хотів просто мріяти про світ для втечі, він буквально сконструював його — кожну деталь. Тепер він перемістився з нашого світу туди. Геть з нашого життя.

Медж нарешті починала усвідомлювати.

— Тобто він справді загублений у власному сурогатному світі. Це ти й мав на увазі, коли казав, що він... Що він втече.

— Я теж не одразу зрозумів. Свідомість конструює реальність, ставить її в рамки, творить її. Ми всі маємо спільну реальність, спільний сон, але Гескел відвернувся від спільної реальності й створив власну. У нього була особлива здатність — дуже незвичайна. Він присвятив цьому все своє життя, всі свої здібності, щоб її збудувати. І тепер він там.

Тайлер раптом затнувся й насупився. Він міцніше стиснув кермо й втопив педаль газу, «б’юїк» зі свистом мчав темними вулицями крізь тихе, нерухоме і холодне місто.

— Я не можу лише одного збагнути, — вів далі він. — Не бачу жодного можливого пояснення.

— Про що ти?

— Модель. Вона теж зникла. Я думав, що він зменшиться чи щось таке, зіллється з нею. Але модель теж зникла. Тайлер знизав плечима. — А втім, неважливо. — Він вдивлявся в темряву. — Ми майже на місці, це вже Елм-стріт.

— Глянь!!! — зненацька заверещала Медж.

Праворуч від машини була невелика охайна будівля з вивіскою. Вивіскою, яку було легко прочитати в темряві.

«ПОХОРОННЕ БЮРО ВУДЛЕНДА»

Нажахана Медж розридалася. Машина ревіла, руки Тайлера механічно й оніміло далі трималися за кермо. На мить промайнула інша вивіска, коли вони під’їжджали до ратуші.

«ЗООМАГАЗИН СТЮБЕНА»

Ратуша підсвічувалася відбитим тьмяним світлом. Невисока проста будівля, прямокутник білого світла, як мармуровий грецький храм.

Тайлер зупинив машину, а потім раптом закричав і знову завів двигун. Але було вже запізно.

Два блискучі чорні поліцейські авто тихо затиснули «б’юїк» з обох боків. Звідти вийшли чотири суворі копи і вже насувалися на них, навчено й вороже.