Повне зібрання короткої прози. Том 2

Прислужитися володареві

Епплквіст зрізав шлях через покинуте поле й крокував вузькою стежкою вздовж зяючого провалля яру, коли раптом почув голос.

Він умить зупинився і закляк, тримаючи руку на С-пістолеті, але скільки не вслухався, не почув нічого, крім далекого шуму вітру в поламаних деревах уздовж хребта, глухого шерхоту, що зливався із шелестом сухої трави. Голос, мабуть, долинав з яру. Його дно було звивистим і заваленим усіляким непотребом. Епплквіст присів на краю стежки і знову прислухався.

Тиша, жодного руху. Його ноги вже затерпли. Навколо дзижчали мухи і намагалися примоститися на його спітнілому чолі. Від спеки боліла голова, останні кілька місяців було зовсім мало пилових хмар.

Його екранований проти радіації годинник показував третю пополудні. Зрештою він знизав плечима і підхопився на ноги. Біс із ним, нехай присилають сюди загін охорони, це не його справа. Він був поштарем четвертого рангу, звичайним цивільним.

Коли він уже піднімався до дороги на пагорб, голос пролунав знову, і цього разу, стоячи високо над яром, Епплквіст помітив на його дні якийсь рух. Чоловіка охопили страх, розгубленість і недовіра. Це було неможливим, але власні очі не могли обманювати. Йому це не привиділося.

Як робот міг опинитися у цій безлюдній місцині? Усіх роботів мали знищити ще багато років тому. Але ж ось він, лежить серед сміття і бур’янів поіржавілою зотлілою розвалиною, що кволо покликала його, коли він проходив поруч.

Захисний периметр компанії пропустив Епплквіста крізь триступеневий шлюз на територію тунелю. Він повільно спустився у глибокій задумі аж до організаційного рівня. Щойно він скинув свій поштовий рюкзак, до нього підбіг помічник інспектора Дженкінз.

— Де ти, в біса, ходиш? Вже майже четверта.

— Вибачте, — Епплквіст віддав свій С-пістолет найближчому охоронцеві. — Я можу отримати п’ятигодинну перепустку? Маю розібратися з однією справою.

— Навіть не сподівайся. Ти ж знаєш, що вони проводять повний демонтаж обладнання в правому крилі станції. Їм потрібно, щоб усі були цілодобово напоготові.

Епплквіст узявся сортувати листи. Переважно це була особиста кореспонденція вищого керівництва компаній Північної Америки: листи до повій, що жили на околиці території компанії, листи до родин та клопотання від молодших службовців.

— Що ж, — задумливо протягнув він, — мені все ж доведеться піти.

Дженкінз з підозрою поглянув на хлопця.

— А що трапилося? Ти знайшов якесь непошкоджене обладнання, що лишилося з війни? Якийсь вцілілий склад чи щось таке?

Епплквіст ледь усе йому не вибовкав, але стримався.

— Можливо, — байдуже відповів він.

Дженкінз з ненавистю зиркнув на поштаря й роздратовано пішов відчиняти двері оглядової зали. Біля великої настінної мапи чиновники обговорювали плани на день. У кріслах відпочивали з пів дюжини чоловіків середнього віку — більшість були лисі й з брудними комірцями в плямах. У кутку, випроставши свої товсті ноги, міцно спав інспектор Рад. З-під напіврозстібнутої сорочки виднілися волохаті груди. Ці люди керували компанією «Детройт». Від них залежали десять тисяч родин, усе підземне укриття.

— Що це ти надумав? — прогримів голос у вухах Епплквіста. Директор Лоуз увійшов до зали і, як завжди, заскочив його зненацька.

— Нічого, сер, — відповів Епплквіст, але блакитні, як порцеляна, очі його співрозмовника й далі дивилися на нього з підозрою. — Звичайна втома. Мій індекс напруги зріс, і я збирався використати частину відпустки, але зважаючи на кількість роботи...

— Не вигадуй дурниць. Листоноша четвертого рангу — це не та людина, яку першою кличуть у разі надзвичайної ситуації. Що ти насправді замислив?

— Сер, чому знищили роботів? — запитав Епплквіст.

Запала тиша. На важкому обличчі Лоуза з’явилося спочатку здивування, а тоді ворожість.

— Я знаю, що моєму класу заборонено проводити теоретичні дослідження, але мені дуже важливо знати, — поквапився уточнити Епплквіст, перш ніж директор встиг відповісти.

— Це засекречена інформація, — зловісно прогримів Лоуз. — Навіть для високопоставленого персоналу.

— Який стосунок до війни мали роботи? Чому взагалі відбулася війна? Яким було життя до її початку?

— Ця інформація, — повторив Лоуз, — засекречена. — Він повільно перейшов до мапи на стіні, а Епплквіст залишився стояти сам посеред клацання машин й бурмотіння чиновників і бюрократів.

Він за звичкою продовжив сортувати листи. Була війна, і роботи мали до неї якийсь стосунок — ось і все, що йому було відомо. Частина з них вціліли. Коли він був малим, батько взяв його з собою до промислового центру, і там він побачив їх за роботою біля верстатів. Колись існували й складніші типи роботів, але вони вже давно зникли. Згодом примітивні моделі теж зносилися, роботів більше ніхто не збирався виробляти. — То що ж трапилося? — запитав він тоді у батька, що тягнув його геть. — Куди поділися роботи?

Відповіді Епплквіст не отримав. Це було шістнадцять років тому, і тепер від роботів лишився тільки металобрухт. Зникала навіть пам’ять про їхнє існування, за кілька років забудеться й саме слово «робот»... То що ж сталося?

Він досортував листи й вийшов із зали. Ніхто з інспекторів цього не помітив, вони сперечалися про якийсь незрозумілий йому пункт стратегії, щось про інтриги й протистояння між компаніями, зростання напруги й взаємні звинувачення. Він знайшов роздушену сигарету в кишені й невміло її розкурив.

— Перерва на обід, — металічно оголосив коридорний гучномовець. — Година перерви для високопоставленого персоналу.

Повз нього пройшов галасливий гурт інспекторів. Епплквіст загасив сигарету й рушив до своєї станції. Він мав працювати до шостої, потім вечеря. Жодного іншого перепочинку аж до суботи. Але якщо він пропустить обід...

Робот, мабуть, був примітивний, з тих останніх, яких викинули на металобрухт. Простою моделлю, яку він бачив ще дитиною. Хіба міг це бути високотехнологічний робот часів війни? Хіба б уцілів він десь у яру, іржавіючи й розпадаючись на шматки протягом усіх цих повоєнних років?

У серці Епплквіста жевріла надія. Він зайшов у ліфт і натиснув кнопку, його серце калатало. До сутінків він уже знатиме напевно.

Робот лежав серед куп металобрухту і бур’янів. Епплквіст обережно спускався схилом яру поміж зазубрених поіржавілих уламків, що заступали йому шлях. Він тримав у руці С-пістолет, до обличчя щільно прилягала антирадіаційна маска.

Раптом гучно заклацав лічильник: дно яру фонило. Радіоактивні червонуваті металеві уламки, купи і брили сплавлених металу, пластику й понівеченого обладнання. Він відсунув ногою павутину почорнілих дротів і обережно обійшов зяючий паливний бак старезного, обплетеного лозою, авто. Неподалік кудись поспішав щур. Сонце вже майже сіло, всюди спадали темні тіні.

Робот мовчки дивився на чоловіка. Від нього зосталася лише половина: голова, руки і верхня частина корпуса, з якої стирчали рівно зрізані обрубки. Рухатися робот вочевидь не міг. Поверхня корпуса була пощербленою і заіржавілою, бракувало однієї очної лінзи, кілька металевих пальців нещадно погнуло. Він лежав на спині, обличчям до неба.

Це, поза сумнівом, був робот часів війни. В єдиному вцілілому оці досі жевріла його давня свідомість. Це не була проста модель робітника, яку він бачив у дитинстві. Епплквісту перехопило подих. Це було щось дивовижне. Робот уважно спостерігав за його рухами, він був живим.

«Увесь цей час», — подумав Епплквіст. — «Усі ці роки». — Його волосся стало дибки. Не було чути жодного звуку, навкруги були тільки пагорби, дерева і купи руїн. Нічого не ворушилося, він і стародавній робот були тут єдиними живими істотами. — «Він був тут, внизу, у цьому яру, і чекав, доки хтось проходитиме повз».

На нього війнув холодний вітерець, і Епплквіст машинально застібнув пальто. Кілька листків опустилося на нерухоме обличчя робота. Деталі в його корпусі обплела лоза, його поливав дощ, опалювало сонце, взимку його вкривав сніг. Щури й інші тварини обнюхували робота, комахи заповзали всередину. Але він і досі був живим.

— Я почув тебе, — сказав до нього Епплквіст, — коли йшов стежкою.

— Я знаю, — незабаром відповів робот. — Я бачив, як ти зупинився. — Його голос був слабким і сухим, неначе попеловим, позбавленим інтонацій і емоцій. — Не підкажеш, який сьогодні день? Після збою живлення я невизначений час не працював, сталося коротке замикання в клемах.

— Сьогодні одинадцяте червня дві тисячі сто тридцять шостого року, — відповів Епплквіст.

Вочевидь, робот тримався з останніх сил. Він кволо підняв руку, а потім дозволив їй знову впасти. Його єдине робоче око затуманилося, глибоко всередині іржаво загули механізми. Епплквіст раптом усвідомив, що робот може сконати будь-якої миті. Це диво, що він взагалі так довго протримався. По його корпусу повзали равлики, він весь був у їхніх слизьких слідах. Ціле століття...

— Як довго ти тут лежиш? — запитав він. — З війни?

— Так.

Епплквіст нервово всміхнувся.

— Довго. Більше сотні років.

— Так і є.

Швидко темніло, Епплквіст машинально потягнувся за ліхтариком. Він заледве міг розгледіти обриси яру. Шелестіли кущі, десь далеко в темряві похмуро кричав птах.

— Мені потрібна допомога, — сказав робот. — Більшість моїх деталей вийшли з ладу, я не можу звідси вибратися.

— А в якому ти загалом стані? Скільки залишилося заряду? Як довго ти можеш...

— Батарея серйозно пошкоджена, функціонує лише обмежена кількість релейних ланцюгів, але і вони перевантажені. — Єдине робоче око робота знову дивилося на Епплквіста. — Яка зараз ситуація з технологіями? Я бачив кораблі, що пролітали небом. Ви досі виробляєте і обслуговуєте електронне устаткування?

— У нас є виробничий модуль біля Піттсбурґа.

— Якщо я скажу тобі, які базові електронні модулі мені потрібні, ти зрозумієш? — запитав робот.

— Сам я не розуміюся на механіці, я листоноша четвертого рангу, але у мене є зв’язки у відділі обслуговування. Ми підтримуємо наші машини в робочому стані. — Він нервово облизав губи. — Це ризиковано, звичайно. Існують закони.

— Закони?

— Усі роботи були знищені, ти єдиний залишився. Решту ліквідували багато років тому.

Око робота не виражало жодної емоції.

— Чому ти прийшов сюди? — запитав він і перевів погляд на пістолет у руці Епплквіста. — Ти молодший службовець у якійсь ієрархії, виконуєш накази згори. Механічна одиниця у великій системі.

Епплквіст розсміявся.

— Мабуть, так воно і є. — Раптом він перестав сміятися. — Чому почалася війна? Яким було життя до неї?

— А ти не знаєш?

— Ні, звісно. Теоретичні знання засекречені для всіх, крім високопосадовців. І навіть інспектори нічого не знають про війну. — Епплквіст сів навпочіпки і спрямував промінь ліхтарика на темне обличчя робота. — Раніше все було не так, правда? Ми ж не завжди жили в підземних укриттях? Світ не завжди був купою металобрухту, а люди не завжди були рабами компаній?

— До війни не існувало компаній.

— Я так і знав! — переможно вигукнув Епплквіст.

— Люди жили в містах, які потім зруйнувала війна. Вижили тільки добре захищені компанії, і посадові особи цих компаній стали урядом. Війна довго тривала. Усе, що було цінним, знищили. Ви залишили по собі тільки випалену землю. — Робот ненадовго замовк, а потім продовжив: — Першого робота сконструювали у 1979-му, до 2000-го всю механічну роботу вже виконували роботи. У людей з’явився час займатися тим, чого їм справді хотілося. Мистецтво, наука, розваги — що завгодно, на їхній розсуд.

— Що таке мистецтво? — запитав Епплквіст.

— Творча робота, спрямована на реалізацію внутрішнього потенціалу. Усе населення планети Земля мало свободу культурно розвиватися, і доки роботи обслуговували цей світ, люди насолоджувалися ним.

— А на що були схожі міста?

— Роботи будували й конструювали нові міста згідно з планами, які малювали люди-художники. Чисті, гігієнічні, привабливі. Це були міста богів.

— То чому розпочалася війна?

Єдине око робота зблиснуло.

— Я вже й так забагато тобі розповів. Мій рівень заряду небезпечно низький.

Епплквіст затремтів.

— Що тобі потрібно? Я все принесу.

— Мені терміново потрібна атомна батарея класу А ємністю десять тисяч фарадів.

— Знайду.

— Крім того, мені знадобляться інструменти, алюмінієві деталі, дроти з високою провідністю. Візьми з собою ручку і папір, я напишу список. Ти його не зрозумієш, але хтось у технічному відділі зрозуміє. Найперше, що мені потрібно, — це джерело живлення.

— І тоді ти розкажеш мені про війну?

— Звичайно, — сухий скрипучий голос робота розтанув у тиші. Навколо ворушилися тіні, прохолодний вечірній вітер колихав темні бур’яни і кущі. — Поквапся, будь ласка. Батарея потрібна вже завтра, якщо це можливо.

— Хочеш, щоб я на тебе написав доповідну? — гаркнув помічник інспектора Дженкінз. — Ти спізнився на пів години, а тепер ще й оце. Чим ти там займаєшся? Хочеш вилетіти з компанії?

Епплквіст присунувся ближче до чоловіка.

— Мені дуже потрібні ці деталі. Я знайшов підземне сховище і маю якнайшвидше спорудити безпечний прохід, доки все не поховало уламками.

— Наскільки велике сховище? — грубе підозріливе обличчя Дженкінза спотворив жадібний вираз, він уже встиг розтринькати свою зарплатню, отриману від компанії. — Ти бачив, що там всередині? Там є якісь невідомі машини?

— Я таких ще в житті не бачив, — нетерпляче відповів Епплквіст. — Давайте не будемо марнувати часу. Будь-якої миті сховище може завалити уламками, тож я маю дуже швидко працювати.

— Де це місце? Я хочу його побачити!

— Я все зроблю сам. Ви даєте матеріали і прикриваєте мій прогул, це і буде вашим внеском у цю справу.

Дженкінз нерішуче засовався.

— Якщо ти мені брешеш, Епплквісте...

— Я не брешу, — сердито відповів Епплквіст. — Коли буде батарея?

— Завтра вранці. Мені доведеться заповнити цілу купу паперів. Ти впевнений, що зможеш сам із нею розібратися? Давай краще я пошлю з тобою ремонтну бригаду, вони точно...

— Я впораюся, — урвав його Епплквіст. — Просто дістаньте мені її, про все інше я подбаю сам.

Ранкове сонце світило на валуни й купи сміття. Епплквіст, нервуючи, вставив новий блок живлення, міцно прикрутив дроти, повернув на місце поіржавілий захисний кожух і хитаючись звівся на ноги. Він викинув старий блок геть і став чекати.

Робот заворушився, його єдине робоче око ожило. Невдовзі він взявся обмацувати рукою свої плечі й пошкоджений корпус.

— Краще? — хрипко поцікавився Епплквіст.

— Однозначно. — Голос робота став сильнішим, гучнішим і впевненішим. — Старий блок живлення майже вичерпав себе. Мені дуже пощастило, що ти саме зараз проходив повз.

— Ти говорив, що люди жили в містах, — одразу перейшов до справи Епплквіст, — а всю роботу виконували роботи.

— Роботи виконували механічну роботу, необхідну для підтримування виробничої системи. У людей був час займатися тим, що їм подобалося. А ми були щасливі працювати на них, це була наша робота.

— То що ж трапилося? Чому все знищилося?

Робот узяв папір з олівцем і почав щось акуратно писати, продовжуючи свою розповідь.

— Була група людей-фанатиків, релігійна організація. Вони стверджували, що Бог наказав людині працювати в поті чола свого, і тому хотіли знищити роботів, щоб люди повернулися працювати на заводи, гнути спини на механічній роботі.

— Але навіщо?

— Вони стверджували, що така робота сприяє духовному зростанню, — робот кинув йому аркуш паперу. — Це перелік того, що мені потрібно, матеріали й інструменти, за допомогою яких я зможу полагодити свою пошкоджену систему.

Епплквіст розгорнув папірець.

— А ця релігійна організація...

— Люди розділилися на дві фракції: «моралістів» і «дозвільників». Вони билися багато років, а ми в цей час стояли осторонь і чекали, доки вирішиться наша доля. Мені важко повірити в те, що моралістам вдалося перемогти розум і здоровий глузд, але вони перемогли.

— Як ти гадаєш... — почав було Епплквіст, але одразу замовк. Він заледве міг висловити ті почуття, які зараз у ньому вирували. — Чиє шанс, що роботів можна повернути?

— Не розумію запитання, — робот раптом розламав олівець навпіл і пожбурив геть. — Що саме ти маєш на увазі?

— Життя в компаніях не надто приємне. Лише важка праця і смерть. Писанина, робочі зміни, суворий розклад і начальство.

— Це ваш устрій, я за нього не відповідаю.

— Що ти пам’ятаєш про виробництво роботів? Ким ти був до війни?

— Я був наглядачем підрозділу. Я саме прямував до резервного заводу, коли нас збили. — Робот обвів рукою уламки довкола. — Цей усе, що лишилося від мого корабля і вантажу.

— А які обов’язки були в наглядача підрозділу?

— Я відповідав за створення роботів, розробляв моделі базових типів й організовував їхнє виробництво.

У голові Епплквіста паморочилося.

— Тож ти розумієшся на виготовленні роботів.

— Так. — Робот нетерплячим жестом вказав на папірець у руці Епплквіста. — Дістань ці деталі якнайшвидше, будь ласка. У теперішньому стані я абсолютно безпорадний, я хочу знову нормально пересуватися. Якщо раптом мене помітять з корабля, що пролітатиме вгорі...

— Сполучення між компаніями в дуже поганому стані. Я, наприклад, доставляю листи пішки. Більша частина країни перетворилася на суцільні руїни, тому можеш працювати без страху, що тебе помітять. А як щодо твого резервного заводу? Може, він теж уцілів?

Робот повільно кивнув.

— Він був надійно замаскований, тож існує імовірність, що його не знайшли. Він був маленьким, але повністю укомплектованим і самодостатнім.

— І якщо я дістану тобі потрібні деталі, ти зможеш...

— Ми обговоримо це пізніше, — робот знову ліг на землю. — Коли повернешся, ми продовжимо нашу розмову.

Він отримав від Дженкінза деталі й добову перепустку. Зачудований, Епплквіст сидів навпочіпки, спершись на схил яру, і дивився, як робот методично збирав своє власне тіло докупи й замінював пошкоджені деталі. За кілька годин він встановив нову рухову систему і каркас ніг. До полудня робот уже вчився ходити.

— Протягом ночі, — сказав робот, — мені вдалося встановити слабкий радіоконтакт з резервним заводом. Він залишився неушкодженим, якщо вірити роботизованому датчику.

— Роботизованому? Ти маєш на увазі...

— Це лише автоматична машина для трансляції сигналу.

Вона не є живою, на відміну від мене. Якщо бути точним, то я не робот. — Його голос звучав гордо. — Я андроїд.

Епплквіст не розумів цих тонкощів, у його голові прокручувалися нові можливості, які перед ним відкривалися.

— Тоді ми можемо продовжити. З твоїми знаннями і матеріалами, які можна взяти в...

— Ти не бачив того жаху і руйнувань. Моралісти методично знищували нас, зачищали від андроїдів кожне захоплене ними місто. Представників моєї раси по-звірячому стерли на порох всюди, звідки відступили дозвільники. Нас відривали від наших машин і знищували.

— Але це було сто років тому! Ніхто більше не хоче знищувати роботів. Ви потрібні нам, щоб відбудувати світ. Моралісти хоч і перемогли у війні, але залишили світ у руїнах.

Робот налаштовував свою рухову систему, аж доки ноги почали нормально працювати.

— Їхня перемога стала трагедією, але я розумію ситуацію краще за тебе. Треба діяти обережно, бо якщо нас знищать і цього разу, це вже буде безповоротно.

Епплквіст йшов слідом за роботом, що невпевнено рухався крізь уламки геть з яру.

— Ми виснажені роботою. Живемо, як раби, в підземних сховищах, і більше так не можемо. Люди радітимуть появі роботів, ви нам потрібні. Коли я уявляю, як усе було в Золоту добу — усі ці фонтани і квіти, прекрасні міста на поверхні... А тепер не лишилося нічого, крім руїн і злиднів. Моралісти перемогли, але ніхто не став щасливим. Ми б з радістю...

— Де ми зараз? Що це за місце?

— На захід від Міссісіпі, може за кілька миль чи десь так. Нам потрібна свобода. Ми не можемо жити так далі, гнучи спини під землею. Якби в нас був вільний час, ми могли б досліджувати таємниці Всесвіту. Я знайшов кілька старих наукових плівок з теоретичними біологічними дослідженнями. Люди витрачали роки, працюючи над абстрактними темами. У них був на це час, вони були вільними. Доки роботи забезпечували функціонування економіки, люди могли братися за...

— У часи війни, — сказав робот задумливо, — моралісти повстановлювали детектори руху на сотнях квадратних миль. Ці детектори досі функціонують?

— Не знаю, але навряд чи. Нічого за межами околиць компаній більше не працює.

Робот замислився. Він уже замінив свою понівечену лінзу, і тепер обидва ока зосереджено миготіли.

— Сьогодні вночі ми обдумаємо, що робити з твоєю компанією, і тоді я скажу тобі, що вирішив. Ні з ким поки про це не говори. Зрозумів? Наразі мене цікавить система доріг.

— Більшість доріг зруйновано, — Епплквіст щосили намагався стримати своє хвилювання. — Я впевнений, що більшість людей у моїй компанії — дозвільники. Серед начальства, може, і є кілька моралістів, можливо, хтось з інспекторів. Але нижчі класи зі своїми родинами...

— Чудово, — урвав його робот. — Ми обговоримо це потім. — Він роззирнувся. — Можливо, мені пригодиться щось із цього пошкодженого устаткування. Частина має досі працювати і зможе хоч недовго протриматися.

Епплквіст квапливо пройшов через організаційний поверх до своєї робочої станції, непомітно прослизнувши повз Дженкінза. Думки безладно снували в його голові, усе навколо виглядало невиразним і непереконливим. Сварливі інспектори, гуркіт і дзижчання машин, службовці й чиновники нижчих рангів, що бігали туди-сюди з повідомленнями і службовими записками в руках. Він схопив оберемок листів і механічно почав розкладати їх по комірках.

— Ти виходив назовні, — сердито зауважив директор Лоуз. — Що в тебе там, дівчина? Якщо ти одружишся поза межами компанії, то втратиш навіть той низький ранг, який маєш зараз.

Епплквіст відсунув листи вбік.

— Директоре, я хотів би з вами поговорити.

Директор Лоуз похитав головою.

— Будь обережним. Ти знаєш обмеження, які накладаються на підлеглих четвертого рангу, тож краще не став зайвих питань. Думай про роботу, а теоретичні проблеми залиш нам.

— Директоре, — запитав Епплквіст, — а кого підтримувала наша компанія — моралістів чи дозвільників?

Здавалося, що Лоуз не зрозумів запитання.

— Що ти маєш на увазі? — директор струснув головою. — Я навіть слів таких не знаю.

— У війні. На якому ми були боці?

— Боже, та на боці людей, звісно, — відповів Лоуз. Його важке обличчя стало суворим. — Які ще «моралісти»? Про що ти говориш?

З Епплквіста стікав піт, він заледве міг говорити.

— Директоре, тут щось не так. Війна йшла між двома таборами людей. Моралісти знищили роботів, бо вважали, що люди повинні трудитися.

— Війна йшла між людьми і роботами, — різко відповів Лоуз. — Ми перемогли і знищили їх усіх.

— Але вони працювали на нас!

— Їх створили, щоб вони виконували нашу роботу, але вони повстали. У них була своя філософія, що вони вищі істоти — андроїди. Вони вважали нас худобою.

Епплквіст затремтів.

— Але ж він сказав мені...

— Вони влаштували різанину. Нам вдалося перемогти, але загинули мільйони людей. Андроїди вбивали, брехали, ховалися, крали — робили все, щоб вижити. Це була війна не на життя, а на смерть. Або ми, або вони, і жодної пощади. — Лоуз схопив Епплквіста за комір. — Ідіот! Що ти вже, в біса, накоїв? Розказуй! Що ти зробив?

Коли бронетранспортер з гуркотом зупинився на краю яру, сонце вже сідало. З машини почали зістрибувати на землю солдати, грюкаючи С-рушницями. З’явився Лоуз, за ним — Епплквіст.

— Це тут? — запитав Лоуз.

— Так, — Епплквіст зсутулився. — Але він зник.

— Аякже. Він себе полагодив, тож його тут більше нічого не тримало. — Лоуз подав солдатам сигнал. — Немає сенсу шукати. Встановіть тактичну атомну бомбу і вшиваймося звідси.

Може, його помітить авіація, ми збираємося розпилити по цій території радіоактивний газ.

Онімілий Епплквіст підійшов до краю яру. Внизу в ранніх сутінках виднілися бур’яни і всілякий непотріб. Від робота не лишилося й сліду: лише шматки дротів, покинуті деталі, старий блок живлення, що лежав на тому ж місці, де він його викинув, кілька інструментів — та й усе.

— Уперед, — наказав Лоуз солдатам. — Треба рухатися, у нас багато роботи. Оголосіть загальну тривогу.

Солдати почали видиратися схилами геть з яру, Епплквіст пішов за ними до бронетранспортера.

— Ні, — швидко зупинив його Лоуз. — Ти з нами не їдеш. Епплквіст подивився в їхні обличчя. Хтось боявся і намагався приховати свій страх, хтось виглядав відверто нажаханим, хтось дивився на нього з ненавистю. Епплквіст кинувся тікати, але його одразу ж схопили. Солдати били листоношу похмуро і мовчки. Щойно закінчивши, вони ногами відштовхнули його напівмертве тіло вбік і повантажилися у бронетранспортер. Клацнули замки, загудів мотор, і машина рушила назад до дороги. За мить її вже не було видно.

Епплквіста залишили самого поруч з напівзакопаною бомбою серед сутінкових тіней у неозорій темній порожнечі, що насувалася на нього з усіх боків.