Повне зібрання короткої прози. Том 2

Світ, якого вона жадала

Ларрі Брюстер сонно розглядав сміття на своєму столику: недопалки, порожні пляшки з-під пива й зіжмакані сірникові коробки. Він простяг руку і пересунув порожню пляшку, щоб зробити композицію довершеною.

У глибині бару «Під зав’язку» гучно грав невеличкий джазовий діксіленд ансамбль. У напівтемряві звуки джазу зливалися з гомоном голосів і дзенькотом келихів. Ларрі Брюстер задоволено зітхнув.

— Ну, це вже справжня тобі нірвана, — задоволено пробурмотів він і спроквола покивав головою, ніби на підтвердження своїх слів. — Це щонайменше сьоме дзен-буддистське небо.

— Сьомого неба у дзен-буддизмі немає, — виправив його впевнений жіночий голос десь згори.

— Факт, — визнав Ларрі, подумавши. — Але я говорив не в буквальному сенсі, це була метафора.

— Вам слід бути обачнішим і говорити саме те, що маєте на увазі.

— Те, що я маю на увазі? — Ларрі підвів погляд. — Чи маю я щастя бути з вами знайомим, юна леді?

Струнка золотоволоса дівчина вмостилася за столик навпроти Ларрі, її проникливі очі сяяли у сутіні бару. Вона усміхнулася, блиснувши білими зубами.

— Ні, — відповіла вона, — ми раніше не зустрічалися, наш час щойно настав.

— Наш... Наш час? — довготелесий Ларрі повільно всівся і виструнчився. Щось у дівочому розумному і проникливому обличчі стривожило його навіть попри хмільну пелену. Її усмішка була надто спокійною, надто впевненою.

— Що ви маєте на увазі? — пробурмотів Ларрі. — Про що взагалі йдеться?

Дівчина вислизнула зі свого пальта, демонструючи налиті груди і гнучкий стан.

— Я буду мартіні, — заявила вона. — До речі, мене звуть Еллісон Голмз.

— Ларрі Брюстер, — Ларрі уважно вивчав дівчину. — Що ви сказали? Чого ви хочете?

— Мартіні, сухе мартіні. — Еллісон холодно всміхнулася до нього через столик. — Візьмеш одне й собі?

Ларрі щось стиха пробурмотів і подав знак офіціантові:

— Максе, одне сухе мартіні.

— Добре, містере Брюстер.

За кілька хвилин Макс повернувся і поставив склянку мартіні на столик. Коли він відійшов, Ларрі перехилився до білявки.

— А тепер, міс Голмз...

— Собі не береш?

— Не беру.

Ларрі спостерігав, як дівчина відсьорбнула напій. У неї були витончені, пещені руки. З лиця — непогана, але йому не подобалась самовдоволена незворушність у її очах.

— То як же розуміти ваші слова про те, що наш час щойно настав? Може, поясните?

— А все дуже просто. Я побачила, що ти тут сидиш, і відразу ж зрозуміла, що ти — саме той. Попри цей захаращений стіл. — Вона зморщила носика, кинувши погляд на порожні пляшки і зіжмакані сірникові коробки. — Чому ти не попросив усе це прибрати?

— А тому, що мені це до душі. Ви зрозуміли, що я — саме той. Який саме? — Ларрі стало цікаво. — Продовжуйте.

— Ларрі, це дуже важлива мить у моєму житті. — Еллісон роззирнулася довкола. — Хто б міг подумати, що я зустріну тебе в такому місці! Але зі мною таке повсякчас трапляється. Сьогоднішня зустріч — лише один епізод у ряді подій, що постійно відбуваються зі мною — принаймні скільки я себе пам’ятаю.

— І що ж це за події?

Еллісон розсміялась.

— Бідний Ларрі, тобі цього не зрозуміти. — Вона перехилилася до нього через столик, її очі заблищали. — Бачиш, Ларрі, я знаю те, чого не відає ніхто, жодна людина у цьому світі. Дещо, що я зрозуміла ще дитиною. Дещо...

— Зажди. Що ти розумієш під «цим світом»? Хочеш сказати, існують інші світи? Кращі світи? Як у Платона? І що цей світ — лише...

— Аж ніяк! — насупилась Еллісон. — Цей світ — найкращий, Ларрі. Найкращий з усіх можливих.

— А, Герберт Спенсер.

— Найкращий з усіх можливих світів — для мене. — Вона всміхнулась йому холодною загадковою посмішкою.

— А чому для тебе?

Її витончено вирізьблене обличчя набуло якогось майже хижого виразу.

— А тому, — спокійно мовила вона, — що це мій світ.

Ларрі здивовано здійняв брови.

— Твій світ? — він доброзичливо усміхнувся. — Ну, звісно, крихітко. Він належить усім нам. — Він широким жестом обвів залу. — Твій світ, мій світ, світ того музиканта з банджо...

— Ні, — Еллісон уперто похитала головою. — Ні, Ларрі. Це — мій світ, і він належить мені. Будь-що і будь-хто. Усе — моє.

Вона пересунула свій стілець ближче до Ларрі. Він відчув аромат її парфумів, солодкий, жагучий і дражливий.

Ларрі трохи відсунувся.

— Он як? Знаєш, як філософський принцип це важкувато захищати. Я погоджуюся з Декартом, що світ відомий нам лише через наші відчуття і наші відчуття відображають нашу власну...

Еллісон поклала свою тендітну руку на його.

— Я не це мала на увазі. Бачиш-но, Ларрі, існує багато світів. Різних світів. Їх — мільйони і мільйони. Стільки світів, скільки людей. Кожна особистість має свій світ, Ларрі, свій власний світ. Світ, що існує лише для неї, для її щастя. — Вона опустила очі. — Так вже трапилося, що цей світ — мій.

Ларрі замислився.

— Дуже цікаво, але як щодо інших людей? Наприклад, мене?

— Ти, звісно, існуєш заради мого щастя, саме це я й маю на увазі. — Її маленькі пальці сильніше стиснули його руку. — Щойно я тебе побачила, одразу зрозуміла: ти — саме той. Я вже кілька днів про це й думаю. Настав час, щоб він мені зустрівся. Чоловік для мене. Чоловік, призначений мені для шлюбу — щоб моє щастя було повним.

— Гей! — вигукнув Ларрі, відкинувшись на стільці.

— У чому річ?

— А як же я? — запитав Ларрі. — Це несправедливо! А моє щастя враховується?

— Так... Але не тут, не в цьому світі, — вона невиразно повела рукою. — У тебе є свій світ, десь в іншому місці, твій власний світ, у цьому ж світі ти — всього лише частина мого життя. Ти не цілком справжній. У цьому світі тільки я повністю справжня. Усі інші існують тут лише для моїх потреб. Ти лише... Лише частково справжній.

— Зрозуміло, — Ларрі знову відхилився на спинку стільця і потер підборіддя. — Тобто я ніби існую в багатьох різних світах. Трохи тут, трохи там, залежно від того, де я потрібен. Як, скажімо, тепер — у цьому світі. Упродовж двадцяти п’яти років я плентаюся по світах, а коли я знадобився тобі, то з’явився тут.

— Саме так. — Очі дівчини весело заблищали. — Ти зрозумів головне.

Раптом вона поглянула на годинник.

— Вже пізно. Краще ходімо звідси.

— Куди?

Еллісон швидко підвелася, підхопила свою невеличку сумочку і накинула пальто.

— Я хочу чимало встигнути разом з тобою, Ларрі! Стільки всього відвідати! Стільки всього зробити! — вона взяла його за руку. — Пішли. Не гаймо часу.

Ларрі знехотя підвівся.

— Послухай...

— На нас чекає так багато цікавого! — Еллісон потягла його до дверей. — От послухай... Добре було б...

Раптом Ларрі зупинився.

— А розрахуватись? Я не можу піти просто так. — Він потягнувся до кишені. — Я винен... Чек...

— Жодних рахунків, жодних чеків. Сьогодні — мій особливий вечір. — Еллісон обернулася до Макса, що прибирав сусідній столик. — Можна до вас звернутися?

Літній офіціант повільно підвів погляд.

— Слухаю, міс.

— Сьогодні ж платити не треба?

Макс похитав головою.

— Так, міс. Сьогодні не треба. У хазяїна день народження. Випивка за рахунок закладу.

Ларрі аж рота роззявив.

— Що?!

— Ходімо. — Еллісон силоміць потягла його до масивних дверей, а потім — назовні, на прохолоду неосвітленого нью-йоркського тротуару. — Швидше, Ларрі, у нас попереду купа справ!

— Я так і не зрозумів, звідки взялося таксі, — промимрив Ларрі.

Машина рушила вулицею, розганяючись. Ларрі роззирався: де це вони? Темні вулиці були тихі й безлюдні.

— По-перше, — почала Еллісон Голмз, — мені потрібен букетик. Невже ти не подаруєш своїй нареченій квітів? Я хочу добре виглядати.

— Букет? О цій порі? — Ларрі вказав жестом на темні, мовчазні вулиці. — Жартуєш?

Вона трохи подумала, а потім зупинила таксі і перейшла на протилежний бік вулиці, Ларрі — услід за нею. Еллісон підійшла до квіткової крамниці, де на замкнутих дверях висіла табличка «Зачинено», і постукала монеткою у товсте скло вітрини.

— Ти збожеволіла? — обурився Ларрі. — Тут зараз нікого немає серед ночі!

За дверима крамниці хтось заворушився. До віконця підійшов літній чоловік, зняв окуляри і поклав їх до кишені. Потім нахилився і відчинив двері.

— Що вам, леді?

— Мені потрібен букетик на лацкан пальта. Найкращий з тих, що маєте. — Еллісон заскочила до крамниці, у захваті розглядаючи квіти.

— Забудь, дядьку, — промимрив Ларрі, — не звертай на неї уваги. Вона...

— Усе гаразд, — зітхнув старий. — Я якраз сидів і підраховував свої податки, але тепер можу зробити перерву. Десь у мене вже є готовий. Піду пошукаю в холодильнику.

За п’ять хвилин вони вже вийшли з крамнички. Еллісон у захваті поглядала на велику орхідею, приколоту до пальта.

— Як це чудово, Ларрі! — прошепотіла дівчина. Вона стиснула його руку і зазирнула в очі: — Я дуже тобі вдячна! А тепер — рушаймо.

— Куди? Хоч ти й справді знайшла старого, що о першій ночі прів над податками, та я не вірю, що ти знайдеш щось ще серед цих Богом забутих нетрищ.

Еллісон роззирнулася:

— Дай подумати... Нам сюди. Он у той великий будинок. Я не здивуюсь, якщо... — вона потягла Ларрі до тротуару, і її підбори лунко зацокотіли у нічній тиші.

— Ну гаразд, — пробурмотів Ларрі, скоса всміхнувшись. — Я піду з тобою, це й справді може бути цікаво.

У великому квадратному будинку не світилося жодне вікно, всі штори були опущені. Еллісон швидко крокувала алеєю у темряві до порогу будинку.

— Агов! — гукнув Ларрі, раптом стривожившись. Еллісон взялася за ручку, натиснула, і двері відчинилися.

На них вихлюпнувся потік світла і звуків. Галас розмов. За масивною гардиною нуртували люди, повна зала чоловіків і жінок у вечірньому вбранні, що посхилялися над довгими столами і стійками.

— Ой, — пробурмотів Ларрі. — Куди ти нас завела, нам тут не місце.

Тримаючи руки в кишенях, до них підійшли троє грізного вигляду бичар.

— Так, містере, валіть звідси.

— Я тільки за, — почав було Ларрі, — я дуже миролюбна людина.

— Дурня, — Еллісон схопила його під руку, її очі збуджено засяяли. — Я завжди мріяла побувати в казино. Ти тільки глянь на всі ці столи. Що вони роблять? Що це там?

— Заради Бога, — нестямно видихнув Ларрі. — Пішли звідси! Нас тут ніхто не знає.

— Це точно, — прогарчав один з трьох бичар і кивнув своїм колегам.

— Хлопці, вперед.

Вони схопили Ларрі і потягли до виходу.

Еллісон кліпнула.

— Що ви робите? Негайно припиніть! — вона зосередилась і сказала: — Дайте мені... дайте мені поговорити з Конні!

Троє костоломів остовпіли і повільно обернулися до неї.

— Поговорити з ким? Що ви сказали, леді?

Еллісон їм усміхнулася.

— З Конні, гадаю. Щось не так? Конні. Він на місці? — вона роззирнулась. — Він тут?

Почувши своє ім’я, дрібний франтуватий чоловічок, що сидів за ближнім столом, роздратовано скривився.

— Облиште, леді, — сказав один із костоломів. — Не набридайте Конні, він цього не любить. — Він зачинив двері і підштовхнув Ларрі з Еллісон повз портьєру, до великої зали:

— Можете грати. Розважайтеся. Щасти!

Ларрі подивився на дівчину поруч і ледь чутно прошепотів.

— Мені треба випити. Випити чогось міцного.

— Звичайно, — радісно погодилася Еллісон, не відриваючи погляду від столу з рулеткою. — Сходи випий, а я тимчасом почну грати.

Після кількох добрих склянок віскі з содовою Ларрі сповз зі стільця і поплентався у центр зали до стола з рулеткою.

Там зібрався чималий натовп. Ларрі на мить заплющив очі, намагаючись заспокоїтись. Він уже все зрозумів.

— А цей скільки? — запитала Еллісон у круп’є, тримаючи в руках синій жетон. Перед нею вже лежала величенька купка жетонів — усіх кольорів. Гравці за столом гомоніли і не зводили з неї очей.

Ларрі підійшов до неї.

— Ну, як ідуть справи? Не просадила ще свого посагу?

— Поки ні. Якщо вірити круп’є, я у виграші.

— Йому видніше, — важко зітхнув Ларрі. — Він тут працює.

— Не хочеш зіграти? — поцікавилася Еллісон, загрібаючи цілу пригоршню жетонів. — Можеш взяти ці. У мене є ще.

— Я бачу. Але ні, дякую. Я не дуже таке люблю. Краще ходімо звідси. — Ларрі повів її від рулетки. — Думаю, настав час дещо обговорити. Он там, у кутку — затишне місце...

— Обговорити?

— Я все обдумав, і, здається, наша пригода зайшла вже достатньо далеко.

Еллісон намагалася не відставати від Ларрі, який прямував до стільців під стіною. У великому каміні палахкотіло іскристе полум’я. Ларрі вмостився у м’якому кріслі біля каміна і вказав Дівчині на сусідній.

— Сідай.

Еллісон сіла, схрестивши ноги, поправила спідницю і, зітхнувши, відкинулася на спинку крісла.

— Непогано тут, правда? Камін і все таке. Я завжди саме так собі це все і уявляла. — Вона мрійливо заплющила очі.

Ларрі дістав сигарети і замислено запалив одну.

— А тепер послухайте, леді Голмз...

— Еллісон. Ми, зрештою, збираємося одружитися.

— Добре, Еллісон. Дивись. Усе це маячня. Сидячи в барі, я добре все обдумав. Ця твоя божевільна теорія не може працювати.

— Але чому? — Її голос лунав сонно, немов здалеку.

Ларрі сердито змахнув рукою:

— Я тобі скажу, чому не може. Ти стверджуєш, що я лише частково справжній. Так? І лише ти — єдина повністю справжня.

Еллісон кивнула:

— Саме так.

— Але ж подумай! Я не знаю як щодо всіх цих людей... — Ларрі з осудом кивнув на відвідувачів казино. — Можливо, щодо них ти і маєш рацію. Можливо, вони справді лише привиди. Але не я! Ти не можеш стверджувати, що я — всього-навсього привид. — Він гупнув кулаком по стільцю. — Бачила? І ти називаєш це лише частково справжнім?

— Стілець — теж лише частково справжній.

Ларрі аж застогнав від відчаю:

— Прокляття! Я вже двадцять п’ять років живу на цьому світі, а тебе зустрів кілька годин тому. І чому я маю повірити, що я не по-справжньому живий? Що я несправжній? Що я — тільки якийсь предмет з оточення твого світу? Частина декорації?

— Ларрі, любий, ти маєш свій власний світ. Кожен з нас має свій власний світ. Але так вже сталося, що цей світ належить мені, і ти в ньому існуєш для мене. — Еллісон подивилася на нього своїми великими блакитними очима. — У твоєму реальному світі я теж можу частково існувати для тебе. Усі світи в певному сенсі частково накладаються один на одного. Це ж очевидно. У моєму світі ти існуєш для мене. Можливо, я існую у твоєму. — Вона усміхнулася. — Великий Архітектор має бути економним — як кожен хороший митець. Багато з цих світів — схожі, майже тотожні. Але кожен з них належить лише одній людині.

— І цей світ належить тобі. — Ларрі глибоко зітхнув. — Добре, крихітко, ти вирішила все сама. Я тобі підіграю, принаймні, поки що. Побуду з тобою. — Він вивчав дівчину, що відкинулася на спинку стільця поруч нього. — А знаєш, ти дуже непогано виглядаєш, їй-бо, непогано.

— Дякую.

— Гаразд, я потерплю. Якийсь час. Може, ми й справді призначені одне для одного. Але ти маєш трохи вгамуватися, ти надто ризиковано випробовуєш свою фортуну. Якщо хочеш бути зі мною, поводься трішки стриманіше.

— Що ти маєш на увазі, Ларрі?

— Та оце все. Цей заклад. А якщо сюди наскочать копи? А тут — азартні ігри, розпуста. — Ларрі замислено втупився вдалечінь. — Ні, це неправильно. Не таке життя я собі уявляв. Знаєш, чого мені хочеться? — на обличчі Ларрі промайнув вираз сумовитої втіхи.

— Я мрію про будиночок, дитину. Десь за містом, на природі. Там, де ферми, широчезні поля. Хай це буде Канзас. Або Колорадо. Невеличкий будинок, з криницею. А ще — корови.

Еллісон спохмурніла.

— Справді?

— І знаєш, що ще? Я стою на вулиці, на задньому подвір’ї. Займаюся господарством. Чи... Чи годую курчат. Тобі доводилося годувала курчат? — Ларрі замріяно похитав головою. — Це так приємно, крихітко. А ще білки. Ти коли-небудь гуляла парком, годуючи білок? Сірі білки з довгими великими хвостами! Хвіст завдовжки, як сама білка.

Еллісон позіхнула, і раптом скочила на ноги.

— Думаю, нам пора.

Ларрі повільно підвівся.

— Так, ходімо звідси.

— Завтра на нас чекає важкий день. Хотілося б почати пораніше. — Еллісон рушила крізь натовп до дверей. — Гадаю, нам перш за все треба пошукати...

Ларрі її зупинив.

— А жетони?

— Що?

— Ти забула про жетони. Піди здай їх.

— Навіщо?

— Обміняй їх на гроші. Здається, саме закінчився раунд.

— Ото ще клопіт! — Еллісон підійшла до кремезного чоловіка, що сидів за найближчим столом, і висипала йому на коліна усі свої жетони. — Це — вам. Гаразд, Ларрі. Тепер ходімо!

Таксі зупинилося біля входу до помешкання Ларрі.

— Це тут ти живеш? — запитала Еллісон, обводячи скептичним поглядом будинок. — Не найновіший будинок.

— Не найновіший, — погодився Ларрі й відчинив двері авто. — Сантехніка теж не в найкращому стані. Але до чого тут це?

— Ларрі? — Елліс зупинила його, щойно він зібрався виходити.

— Так?

— Ти ж не забудеш про завтра?

— Про завтра?

— У нас завтра купа справ. Я хочу, щоб ти вранці був свіжий і готовий рухатися. Тоді ми встигнемо.

— Давай зустрінемось о шостій вечора. Це не буде надто пізно? — позіхнув Ларрі. Надворі було холодно. Глупа ніч.

— Та що ти! Я заїду по тебе о десятій ранку.

— О десятій? Але ж у мене робота, мені треба працювати.

— Тільки не завтра. Завтра — наш день.

— А за що в біса я житиму, якщо не...

Еллісон потягнулася до нього й обвила своїми тендітними руками.

— Не бійся, все буде гаразд. Цей світ — мій. Пам’ятаєш? — вона притягнула його до себе і поцілувала в губи. Її уста були солодкі й прохолодні. Заплющивши очі, вона припала до нього всім тілом.

Ларрі відсторонився.

— Ну, добре. — Він поправив краватку і ступив на тротуар.

— Тоді бувай, до завтра. І не хвилюйся за свою стару роботу. До завтра, любий Ларрі.

Еллісон зачинила двері, і таксі розчинилося в темряві вулиці. Ларрі провів поглядом авто, а потім, знизавши плечима, рушив до дверей.

Зайшовши у під’їзд, Ларрі побачив на столі у консьєржа лист на своє ім’я. Піднімаючись сходами, він розпечатав конверт. Лист був з його роботи — компанії «Брей іншуренс». Це був графік відпусток працівників компанії — два тижні, які виділялися кожному щорічно. Ще до того, як знайти себе у списку, Ларрі вже знав, з якого дня починається його відпустка.

«Не хвилюйся», — згадалися йому слова Еллісон.

Ларрі тужливо всміхнувся і засунув листа до кишені пальта. Він відімкнув двері свого помешкання. Вона сказала, що заїде о десятій? Ну й добре, принаймні, можна нормально виспатися.

День видався чудовим — теплим і сонячним. Чекаючи на Еллісон, Ларрі Брюстер замислено сидів на сходах під’їзду свого будинку і курив.

А їй непогано ведеться — тут вже жодних сумнівів. Їй наче все пливе до рук. Не дивно, що вона вважає цей світ своїм...

Так, їй з біса щастить, вже нічого не скажеш. Але й іншим людям, буває, таланить буквально на кожному кроці: призи на вікторинах, гаманець, знайдений у рівчаку, виграшна ставка на перегонах. Буває й таке.

Її світ? Ларрі вишкірився. Вочевидь, Еллісон справді в це вірила. Цікаво. Що ж, він підіграє їй ще трохи, принаймні. Вона мила.

Просигналила машина, і Ларрі підвів погляд. Перед будинком зупинився розкішний кабріолет з опущеним верхом. Еллісон помахала з нього рукою.

— Агов! Давай сюди!

Ларрі підвівся і підійшов до автомобіля.

— Звідки це у тебе? — він відчинив дверцята і без поспіху всівся.

— Автівка? — Еллісон увімкнула двигун. Машина стрімко влилась у транспортний потік. — Я забула. Здається, хтось мені її подарував.

— Забула! — він вирячився на неї, а потім розслабився і відкинувся на спинку м’якого сидіння. — То з чого почнемо сьогодні?

— Ми їдемо на оглядини нашого нового будинку.

— Чийого нового будинку?

— Нашого. Твого і мого.

Ларрі закляк на сидінні.

— Як? Але ж ти...

Еллісон хвацько завернула за ріг вулиці.

— Тобі сподобається. Будинок чудовий. Скільки кімнат у твоїй квартирі?

— Три.

Еллісон весело розсміялася.

— У цьому будинку одинадцять кімнат. Два поверхи. Двадцять соток землі. Чи, принаймні, мені так сказали.

— А ти сама не бачила?

— Ще ні. Мені щойно дзвонив мій адвокат.

— Твій адвокат?

— Це частина мого спадку.

Ларрі ледве опанував себе. Еллісон у червоному костюмчику з ясним, щасливим личком радісно вдивлялась у дорогу попереду.

— Давай розберемося, — почав Ларрі. — Ти ще не бачила цього будинку. Тобі щойно дзвонив твій адвокат. І це майно перейшло до тебе у спадок. Так?

— Саме так. Спадок мого старого дядька, забула як звати. Я й не чекала, що мені щось від нього перепаде. — Вона повернулась до Ларрі й подивилася на нього теплим, променистим поглядом. — Для мене зараз особливий час. Дуже важливо, щоб усе йшло так, як треба. Цей мій світ...

— Так. Це твій світ. Що ж, сподіваюсь, тобі сподобається будинок.

Еллісон розсміялася.

— Сподобається. Врешті, він існує для мене, для того він там і стоїть.

— Ти домоглася, що все працює, як безвідмовний механізм, — пробурмотів Ларрі. — Усе, що трапляється з тобою, іде тобі на користь. І ти всім задоволена. Тож це має бути твій світ. Може, ти вибираєш з усього найкраще і переконуєш себе, що тобі подобається все, що з тобою відбувається.

— Ти справді так вважаєш?

Замислившись, він насупився. Машина мчала по дорозі.

— А скажи-но мені, — врешті сказав він, — звідки ти дізналася про те, що існує безліч світів? І звідки така впевненість, що цей світ — твій?

Вона усміхнулася.

— А я його сама створила, — відповіла вона. — Я вивчала логіку, філософію, історію — і всюди зустрічала щось таке, що мене бентежило. Чому в житті людей і цілих народів трапляються доленосні події, які здаються провидінням і відбуваються саме в потрібну мить? Чому все справді виглядає так, наче мій світ має бути саме таким, яким він є, і впродовж усієї цієї історії трапляються дивні речі, які цьому сприяють? Я чула вираз: «Цей світ — найкращий з можливих», але для мене це твердження позбавлене сенсу. Я вивчала всі людські релігії, наукові роздуми про існування Творця — але там чогось бракувало, чогось, що або справді неможливо пояснити, або ж це просто прогледіли.

Ларрі кивнув.

— Ну, звісно. Це так просто: якщо цей світ — найкращий з усіх можливих, то чому в ньому стільки страждань, непотрібних страждань, і якщо існує благий і всемогутній Творець, у якого вірили, вірять і віритимуть багато мільйонів людей, то як тоді пояснити існування зла? — Ларрі посміхнувся до дівчини. — А ти знайшла пояснення всьому цьому і засвоїла його так легко, ну... Як ковток мартіні. Так?

Еллісон гмукнула.

— Хай не в такому формулюванні... Але так, усе це справді просто, і я не єдина людина, яка все зрозуміла, хоча, вочевидь, я — єдина у цьому світі...

— Ну, добре, — урвав її Ларрі. — Я поки притримаю свої контраргументи, аж доки ти мені все не поясниш.

— Дякую, любий, — сказала вона. — Бачиш, ти вже починаєш розуміти, навіть якщо не одразу зі мною погоджуєшся... Впевнена, що нам ще довго доведеться над цим працювати, але так буде навіть веселіше, якщо мені доведеться докласти певних зусиль, щоб тебе переконати... Ох, не дратуйся, я якраз підходжу до суті.

— Дякую, — відповів Ларрі.

— Це дуже просто, як той фокус з яйцем, якщо знаєш секрет. Гіпотези про благого Творця і «найкращий з можливих світів» розсипаються тому, що ми виходимо з необґрунтованого припущення, наче цей світ — єдиний. А давай підійдемо з іншого боку: припустимо, що існує Творець, наділений необмеженими можливостями. Тоді така сутність зможе створити незліченну кількість світів... чи принаймні стільки, щоб вони здавалися незліченними нам. Якщо прийняти таку гіпотезу, тоді будь-яка можливість набуває сенсу. Творець запускає дію сил для кожної живої людини, створює окремі світи. Кожен із цих світів існує лише для цієї конкретної людини. Він митець, але витрачає матеріал економно, тож по всіх світах множаться ті самі напрями розвитку, події та мотиви до них.

— Он як, — спокійно сказав Ларрі, — тепер я бачу, до чого ти хилиш: у якихось світах Наполеон виграв битву під Ватерлоо, тоді як все пішло так, як йому хотілося, лише в його власному світі. Натомість у нашому світі він мусив програти...

— А я не впевнена, що у моєму світі взагалі існував Наполеон, — замислено продовжувала Еллісон. — Думаю, що тут він — лише ім’я, яке потрапило в архіви, хоча в інших світах така особистість реально існувала. У моєму світі Гітлер зазнав поразки, Рузвельт помер — і я б може шкодувала з цього приводу, але я його не знала, і, зрештою, для мене він не вповні існував. Вони обидва є лише образами, принесеними зі світів інших людей.

— Чудово, — підсумував Ларрі. — Тобто протягом усього твого життя все гарненько спрацьовує на твою користь. Так? Ти ніколи по-справжньому не хворіла, тебе ніхто ніколи не кривдив, ти не голодувала...

— Загалом, так, — погодилась вона. — Були у мене страждання і розчарування, але нічого справді... Тобто, нічого справді жахливого. І кожен такий випадок відігравав важливу роль у досягненні того, чого я насправді бажала, або давав мені можливість зрозуміти щось важливе. Як бачиш, Ларрі, логіка тут залізна. І до всього цього я дійшла, спираючись на реальні докази. Жодне інше пояснення не витримує критики.

Ларрі всміхнувся.

— А моя думка, мабуть, нічого не важить. Ти все одно залишишся при своїй.

Ларрі дивився на будинок з огидою.

— Ну й халупа, — пробурчав він зрештою.

Натомість очі Еллісон аж сяяли від щастя, коли вона побачила грандіозний маєток.

— Що, милий? Що ти сказав?

Маєток був велетенський і суперсучасний, схожий на кошмар кондитера. Титанічні колони стриміли догори, поєднані балками і пілястрами. Кімнати громадились одна на одній, як коробки з-під взуття під різними кутами. Уся споруда була накрита чимось схожим на металеву черепицю відразливого жовтого кольору. Будинок виблискував і палахкотів у сяйві ранкового сонця.

— А це ще що таке? — Ларрі показав на якісь жалюгідні рослини, що вилися вздовж хвилястих стін будівлі. — Це так задумано?

Еллісон закліпала і трохи насупилася.

— Ти щось казав, милий? Ти про буґенвілію? Це — екзотична рослина з півдня Тихого океану.

— І для чого вона тут? Щоб будинок не розвалився?

Еллісон перестала усміхатися й здивовано звела брови.

— Любий, з тобою все гаразд? Тебе щось турбує?

Ларрі рушив до машини.

— Повертаймося до міста. Не можу дочекатися сніданку.

— Добре, — відповіла Еллісон і якось дивно на нього поглянула. — Добре, ми повертаємося.

Того дня після вечері Ларрі виглядав похмурим і мовчазним.

— Ходімо в «Зав’язку», — раптом сказав він. — Хочеться хоч щось нормальне побачити за день.

— Що ти маєш на увазі?

Ларрі кивнув у напрямку дорогого ресторану, який вони щойно залишили.

— Усі ці модні світильники. Ще й офіціанти в костюмах, шепочуть тобі на вухо. Французькою.

— Якщо хочеш їсти в ресторані, мусиш знати бодай кілька слів французькою, — зауважила Еллісон. Її обличчя скривила сердита гримаска. — Ларрі, я починаю сумніватися щодо тебе.

Те, як ти поводився біля будинку, і ті твої дивні випади.

Ларрі знизав плечима.

— Від його вигляду в мене зірвало дах.

— Сподіваюся, ти оговтався.

— Щохвилини стає краще.

Вони підійшли до бару «Під зав’язку». Еллісон ступила на поріг, а Ларрі зупинився, щоб прикурити цигарку. Стара добра «Зав’язка». Навіть ставши під дверима, він уже відчув полегшення. Там тепло, гамірно, напівморок, звуки джазового діксіленд ансамблю в глибині...

Його настрій помітно поліпшився. На нього чекають затишок і спокій, що дарує милий серцю, дещо занедбаний бар. Він зітхнув і штовхнув двері.

І зупинився, остовпівши. «Зав’язку» було не впізнати. Замість старого Макса тепер скрізь снували офіціантки в білій ошатній формі. У залі було повно нарядних жінок, що потягували коктейлі й теревенили. У глибині бару грав циганський оркестр (несправжній, звісно), перед яким патлатий чоловік у бутафорному костюмі тягнув душу із скрипки.

Еллісон обернулася до Ларрі.

— Ходи сюди! — гукнула вона. — Не стій біля дверей, на тебе вже люди дивляться.

Ларрі довго розглядав псевдоциганський оркестр, метушливих офіціанток, відвідувачів бару і приглушене неонове світло. Він спочатку заціпенів, а потім осунувся.

— У чому річ? — Еллісон підхопила його під руку. — Що з тобою?

— Що... Що тут сталося? — Ларрі безсило обвів рукою інтер’єр. — Якийсь нещасний випадок?

— Ах, ти про це. Забула тобі розказати: ми з містером О’Меллері домовилися про це. Учора, ще до знайомства з тобою.

— А хто цей містер О’Меллері?

— Власник закладу, мій давній приятель. Я йому поскаржилась, наскільки брудно і незатишно в цьому барчику, ну і підказала, що тут можна покращити.

Ларрі вийшов на вулицю, став на тротуарі, загасив свій недопалок і засунув руки в кишені.

Еллісон вискочила за ним, її щоки палали від обурення.

— Ларрі, куди це ти зібрався?

— До побачення.

— До побачення? — вона витріщилася на нього. — Що ти хочеш цим сказати?

— Я йду звідси.

— Куди йдеш?

— Геть, подалі звідси, додому, прогулятися парком. Будь-куди.

Зсутулившись і запхнувши руки в кишені, Ларрі рушив тротуаром.

Еллісон його наздогнала і сердито заступила дорогу.

— Ти що, з глузду з’їхав? Ти тямиш, що говориш?

— Безперечно. Я кидаю тебе, ми розходимося. Було приємно познайомитись, може, колись ще побачимося.

Щоки Еллісон запалали як дві вуглини.

— Одну хвилинку, містере Брюстер. Маю нагадати тобі: ти забув дещо.

Її голос був жорстким і холодним.

— Забув? Це що, наприклад?

— Ти не можеш просто взяти й піти. Ти не зможеш полишити мене.

Ларрі звів брови.

— Як це не зможу?

— Гадаю, тобі краще передумати, доки ще маєш час.

— Я щось не догяняю, про що ти, — вихопилось у Ларрі. — Я хочу додому, у свою трикімнатну квартиру, у своє ліжко. Я втомився. — Він рушив повз неї.

— Ти що, забув? — вигукнула вона. — Забув, що ти — не зовсім справжній? Що ти існуєш лише як частина мого світу?

— О, Боже! Ти знову про це?!

— Добре подумай, перш ніж зробити дурницю. Ти існуєш лише для моєї втіхи, містере Брюстер. Це мій світ, не забувай про це. Можливо, у твоєму світі все відбувається інакше, але цей світ — мій. А в моєму світі все робиться так, як я скажу.

— Бувай, — кинув у відповідь Ларрі.

— Ти... Ти все одно йдеш?

Ларрі повільно похитав головою.

— Ні, — відповів він. — Тепер ні. Я залишаюсь. Я передумав. Від тебе забагато клопоту. Це ти йдеш.

Доки він це промовляв, на Еллісон Голмз м’яко опустилася куля сліпучого світла й огорнула її променистим благородним ореолом. Потім ця куля піднялась у повітря і легко понесла міс Голмз понад дахами будівель, вгору до вечірнього неба.

Ларрі Брюстер спокійно спостерігав, як куля сліпучого світла відносила міс Голмз все далі й далі. Він не здивувався, коли її постать почала тьмяніти і зрештою пропала з виду. У небі залишився лише слабкий відблиск. Еллісон Голмз щезла.

Ларрі Брюстер довго стояв, поринувши у думки і потираючи підборіддя. Він сумуватиме за Еллісон Голмз. Вона йому по-своєму подобалася, спочатку з нею було весело. Що ж, тепер її не було. У цьому світі Еллісон Голмз не була цілком реальною.

Те, що він знав, те, що він називав іменем Еллісон Голмз, було всього-на-всього її частковим опроявленням.

Потім він пригадав: коли куля сліпучого світла понесла її, він мигцем побачив за постаттю дівчини видиво іншого світу, того світу, що, вочевидь, належав їй. То був її реальний світ, світ, якого вона жадала. І будівлі там були до болю знайомі, він ще пам’ятав той самий будинок...

Отже, Еллісон таки була справжньою — принаймні вона існувала у світі Ларрі доти, доки їй не настав час перенестися до свого. Чи знайде вона там ще одного Ларрі Брюстера, з яким вона зможе порозумітися? Він здригнувся від цієї думки.

Насправді, вся ця пригода добряче пошарпала йому нерви.

— Цікаво чому? — пробурмотів він стиха. Тут йому пригадалися інші неприємні ситуації, які, зрештою, все ж приносили йому задоволення, бо без них він не зміг би правильно оцінити розмаїття свого досвіду. — Ну, гаразд, — зітхнув він, — що б не ставалося, усе на краще.

Тримаючи руки в кишенях, він неквапом пішов додому, раз у раз позираючи на небо, ніби шукаючи підтвердження своїх думок...