Повне зібрання короткої прози. Том 2

Оберт колеса

— Культи, — задумливо протягнув бард Чаі. Він переглядав плівку зі звітом, що зі скреготом виповзала з приймача. Заіржавілий і незмащений приймач пронизливо скімлив і випускав кислотні хмарки диму. Чаі вимкнув його, щойно поверхня нагрілася до неприємно-червоного. Чоловік закінчив працювати з плівкою й викинув її на купу інших відходів, що забили отвір сміттєпроводу.

— Які культи? — запитав замріяно бард Санґ-ву. Він змусив себе зосередитися і силувано усміхнувся, намагаючись вдавати цікавість на своєму округлому оливково-жовтому обличчі. — Про що ви?

— Культи становлять загрозу для будь-якого стабільного суспільства, і наше — не виняток. — Чаі замислено потирав свої випещені пальці. — Частина нижчих верств за визначенням незадоволені. Їхні серця пожирають заздрощі до тих, кого колесо поставило над ними. Вони таємно об’єднуються у фанатичні повстанські банди і збираються в нічній пітьмі, потайки повторюють свої єресі, відходять від усталених норм, тішаться, нехтуючи засадничими звичаями і традиціями.

— Ага, — погодився Санґ-ву. — Тобто я маю на увазі, — додав він швидко, — що видається неймовірним, як люди можуть практикувати такі фанатичні й відразливі ритуали. — Він нервово звівся на ноги. — Я маю йти, якщо дозволите.

— Стривай, — зупинив його Чаі. — Ти знайомий з районом Детройту?

Санґ-ву знервовано кивнув.

— Дуже побіжно.

— Я відправляю тебе туди, — одразу вирішив з притаманною йому імпульсивністю Чаі. — Проведи розслідування і підготуй детальний безпековий звіт. Якщо ця група становить загрозу, Свята Рука має про це знати. Вони з найгіршої верстви — касти технів. — Він скривив обличчя. — Незграбні волохаті білі європеоїди. Коли повернешся, дамо тобі шість місяців відпустки в Іспанії, зможеш повештатися руїнами занедбаних міст.

— Європеоїди! — вигукнув Санґ-ву, його обличчя позеленіло. — Але я щойно одужав. Будь ласка, чи не міг би піти хтось інший...

— Ти, часом, не прихильник теорії Поламаного Пера? — Чаі повів бровою. — Вражаючий філолог, цей Поламане Перо. Я дечому в нього навчився. Знаєш, він вважає, що європеоїди походять від неандертальців. Їхній величезний розмір, густе волосся на тілі й звіроподібний зовнішній вигляд загалом свідчать про внутрішню неспроможність сприймати будь-що, крім суто анімалістичного горизонту, тож намагатися навертати їх — гаяти час.

Він суворим поглядом зиркнув на молодшого чоловіка.

— Я не посилав би тебе, якби не мав непохитної віри у твою відданість.

Санґ-ву з нещасним виглядом пригладив бороду.

— Слався, Елроне, — пробурмотів він. — Ви надто добрі.

Санґ-ву прослизнув у ліфт і піднявся аж на горішній поверх будівлі Головного Палацу. Ліфт гучно рипів, механізми дзижчали, час від часу кабіна ненадовго зупинялася. Він поквапився коридором, тьмяно освітленим кількома жовтими лампами. За мить він уже дістався до дверей офісів сканування і махнув документами роботу-охоронцю.

— Бард Фей-п’енґ тут? — запитав він.

— Воістину, — відповів робот, відступаючи вбік.

Санґ-ву пройшов через офіси, проминаючи ряди заіржавілих покинутих машин, і дістався до крила, яке досі працювало. Він знайшов свояка, що саме схилився над якимись кресленнями біля одного зі столів, зосереджено копіюючи матеріал вручну.

— Нехай буде з тобою Чистота, — привітався Санґ-ву.

Фей-п’енґ роздратовано підвів погляд.

— Я казав тобі більше не приходити. Якщо Рука дізнається, що я дозволяю тобі використовувати сканер для власних потреб, мене підвісять на дибі.

— Спокійно, — промовив Санґ-ву, поклавши руку родичеві на плече. — Це востаннє, я вирушаю геть. Гляну ще раз, останній раз. — На його оливковому обличчі був благальний, жалісливий вираз. — Мій оберт колеса дуже скоро, це наша з тобою остання розмова.

Жалісливий вираз Санґ-ву змінився на лукавий.

— Ти ж не хочеш взяти цього собі на душу, пізніше вже не можна буде нічого виправити.

Фей-п’енґ пирхнув.

— Гаразд, але заради Елрона, зроби це швидко.

Санґ-ву поквапився до головного сканера і всівся на розхитаний кошик. Він клацнув перемикачами, приклав чоло до віконця, вставив свою ідентифікаційну табличку і пересунув просторово-часовий штифт. Стародавній механізм повільно і неохоче зачхав і ожив, відстежуючи майбутній шлях за ідентифікаційною табличкою.

Руки Санґ-ву тремтіли, він тремтів, піт стікав по шиї, доки він дивився на свою пришвидшену мініатюрку.

«Бідолашний Санґ-ву», — гірко подумав він. Через вісім місяців, у майбутньому, крихітна фігурка виконувала свій обов’язок. Забігана і заклопотана, вона працювала над своїми завданнями, а тоді, наступної миті, впала замертво.

Санґ-ву відвів очі від віконечка і почекав, доки його пульс сповільнився. Цю частину, момент своєї смерті, він ще міг витримати. Натомість надто важкою для нього була частина, що починалася після.

Він мовчки молився. Чи достатньо він постував? Чотириденне очищення й самокатування, для якого він використав батіг з металевими цвяхами, найважчий з можливих. Він роздав усі свої гроші, розбив красиву вазу, яку йому залишила матір, — коштовний спадок. Він качався у бруді й багнюці посеред центру міста, де його бачили сотні людей. Цього точно мало вистачити, але часу лишалося так мало!

Зібравши трохи відваги, він випростався і знов припав очима до віконця. Санґ-ву тремтів від жаху. А що як нічого не змінилося? Що як його принижень було не досить? Він крутнув важелі, перевівши стрілку на час після моменту смерті.

Санґ-ву скрикнув і з жахом відсахнувся. Його майбутнє лишилося тим самим, точнісінько тим самим. Не змінилося геть нічого. Його провина була надто великою, щоб змити її за такий короткий час, для цього були потрібні роки — а їх у нього не було.

Він облишив сканер і рушив геть повз свояка.

— Дякую, — тихо промовив він, приголомшений.

На темному обличчі Фей-п’енґа вперше з’явилася якась подоба співчуття.

— Погані новини? Наступний оберт принесе тобі невдале втілення?

— «Невдале» — це не те слово.

Співчуття Фей-п’енґа обернулося праведним докором.

— Але хто тут винен, крім тебе? — запитав він суворо. — Ти знаєш, що твоя поведінка в цьому втіленні визначає наступне.

Якщо ти не хотів жити в наступному житті як нижча тварина, то мав стежити за собою і каятися за лихі вчинки. Космічний закон, який нами керує, неупереджений. Це і є справжня справедливість: причина і наслідок, те, що ти робиш, визначає, чим ти станеш у майбутньому, і тут не може бути ні провини, ні горя. Може бути лише усвідомлення й каяття. — Його пожирала цікавість. — То що це? Змія? Білка?

— Не твоя справа, — відповів Санґ-ву, безрадісно рухаючись до виходу.

— Тоді я сам подивлюся.

— Вперед, — Санґ-ву із сумним виглядом поплентався до коридору. Він був приголомшений, у розпачі: нічого не змінилося, все лишилося таким самим.

Через вісім місяців він помре, уражений однією з численних епідемій чуми, що прокочувалися по населених частинах світу. У нього буде гарячка, він вкриється червоними цятками, корчитиметься в агонії лихоманки. Його нутрощі повипадають, плоть висохне, очі закотяться, і після нескінченних страждань він помре. Його тіло лежатиме у великій купі з сотнями інших — буде ціла вулиця мерців, яку вивезе геть один з роботів-прибиральників, якому пощастило мати імунітет. Смертні рештки Санґ-ву згорять у звичайному сміттєспалювачі на околицях міста.

Тимчасом вічна іскра, його божественна душа, поквапиться з цього часопросторового втілення в наступне. Але вона не вознесеться, а впаде. Він неодноразово спостерігав за цим падінням. Щоразу це була та сама відразлива картина — сцена, яку неможливо було витримати: його душа каменюкою стрімко летить униз, в один з найнижчих континуумів, у вигрібну яму — втілення на самому початку драбини.

Він згрішив. У роки юності Санґ-ву злигався з чорноокою дівкою з довгим волоссям, що блискучим водоспадом прикривало її спину і плечі. Спокусливі червоні губи, налиті груди, стегна, що так вихилялися і зваблювали. Вона була дружиною його друга з касти Воїнів, але він узяв її за коханку. Тоді він був упевнений, що в нього ще лишиться час, аби очиститися від своєї слабкості.

Але він помилився: його оберт колеса був уже близько. Чума і брак часу, щоб поститися, молитися й чинити добрі справи. Він був приречений на падіння, на болотисту планету з жахливим повітрям у жалюгідній системі з червоним сонцем, прадавню безодню бруду, гниття і безкінечного мулу — світ джунглів найнижчого типу.

Там він буде мухою з блискучими крильцями і великим синім черевцем, пожирачем падла. Він дзижчатиме, повзатиме й пожиратиме гнилі рештки великих ящірок, що загинули у внутрішньовидовій боротьбі.

З цього болота, цієї переповненої паразитами планети у хворій зараженій системі йому доведеться знову видиратися нагору нескінченними щаблями космічної драбини, якими він уже видирався до цього. Вічність пішла на те, щоб дістатися сюди — на рівень людської істоти на планеті Земля, у яскраво-жовтій Сонячній системі. Тепер йому доведеться почати все наново.

— Нехай буде з тобою Елрон, — Чаі сяяв. Команда роботів перевірила корабель-розвідник і зрештою дала дозвіл на недалекий переліт. Санґ-ву повільно піднявся на борт корабля і всівся за залишки панелі керування. Він байдуже помахав на прощання, а тоді грюкнув люком і вручну зачинив його на засув.

Доки корабель повз у небі пізнього полудня, він знехотя ознайомився зі звітами й записами, які йому передав Чаі.

Тінкеристи були нечисельним культом, що налічував лише близько кількох сотень членів. Усі вони були з касти технів — найбільш упослідженої з усіх соціальних каст. Найвищою кастою, звичайно, були барди. Вони були наставниками для суспільства, святими людьми, що вели людство до чистоти. Далі поети, які зібрали в сагу історії про великого Елрона Гу, що, згідно з легендами, жив у жахливі дні Часів Божевілля. За поетами були артисти, тоді музиканти, тоді робітники, що наглядали за командами роботів. За ними йшли підприємці, воїни, фермери і, нарешті, техни — найнижча каста.

Більшість технів були білими європеоїдами, неймовірно волохатими, як мавпи, велетенськими світлошкірими істотами, їхня подібність на інші види гомінідів[17] була вражаючою. Можливо, Поламане Перо справді мав рацію, можливо, в них справді текла неандертальська кров і вони принципово не могли досягнути чистоти. Санґ-ву завжди вважав себе антирасистом і недолюблював тих, хто вважав європеоїдів окремим видом. Найбільш затяті фанатики вірили, що дозвіл змішаних шлюбів з європеоїдами завдасть непоправної шкоди всьому людству.

Хай там як, а проблема ця була суто академічною: жодна порядна жінка з вищого класу — індіанців, монголоїдів чи банту, що не втратила самоповаги, — нізащо б не дозволила, аби до неї підступився якийсь євр.

Під кораблем простягалася гола сільська місцина, непривітна і похмура. Ще й досі траплялися шлак і великі червоні плями, що не встигли зарости, але більшість руїн уже були вкриті ґрунтом і бур’янами. Подекуди Санґ-ву бачив людей і роботів, села, незліченні маленькі коричневі кола на зелених полях. Іноді — руїни давніх міст, зяючі виразки, схожі на сліпі роти, назавжди роззявлені до неба. Вони ніколи не закриються — чи принаймні не зараз.

Попереду був район Детройта, названий, як казали, на честь забутого тепер духовного лідера. Там були ще села. Ліворуч від нього — свинцева поверхня води, якесь озеро. Що було поза тим, відомо лиш Елрону. Ніхто так далеко не заходив. Тут не було людей, лише дикі тварини і покручі, що з’явилися внаслідок радіаційного забруднення, яке на півночі все ще було значним.

Він спрямував корабель на посадку. Праворуч лежало відкрите поле, робот-фермер орав його металевим гаком, закріпленим на талії, — якоюсь деталлю, вирваною з покинутої машини. Робот припинив тягнути свій гак і зачудувано спостерігав, як Санґ-ву з глухим ударом незграбно приземлив корабель і зупинився.

— Нехай буде з тобою чистота, — покірно проскрипів робот до Санґ-ву.

Бард узяв свою в’язку з паперами і звітами й запхав її до портфеля. Він клацнув корабельним замком і рушив до руїн міста. Робот знову взявся тягнути заіржавілий металевий гак крізь твердий ґрунт, від напруги він зігнув свою бідолашну спину, працюючи повільно, тихо й без нарікань.

— Куди це бард іде? — доки Санґ-ву втомлено продирався крізь купи уламків і шлаку, поруч з’явився маленький хлопчик. То був дрібний чорнолиций банту у шитому-перешитому червоному лахмітті. Він біг за Санґ-ву, як цуценя, підстрибуючи, відскакуючи і шкірячи білі зуби.

Санґ-ву вдався до підступу: інтрижка з брюнеткою навчила його інстинктивної хитрості й вивертів.

— Мій корабель зламався, — відповів він обережно. Таке й справді траплялося досить часто. — Це був останній корабель, який досі працював на нашому аеродромі.

Хлопець пританцьовував і сміявся, вириваючи шматки зеленої трави, що росла вздовж стежки.

— Я знаю, хто міг би його полагодити, — сказав він безтурботно.

У Санґ-ву прискорилося серцебиття.

— Справді? — пробурмотів він з удаваною байдужістю. — Тож тут є ті, хто практикує сумнівне мистецтво ремонту?

Хлопець серйозно кивнув.

— Техни? — розпитував далі Санґ-ву. — Їх тут багато, серед цих старих руїн?

З боку шлаку і руїн до них підбігли ще чорнолиці хлопчики і кілька маленьких темнооких дівчаток-банту.

— Що трапилося з твоїм кораблем? — пискнув один із них до Санґ-ву. — Він не запускається?

Доки він повільно просувався вперед, усі вони бігали й галасували довкола — незвично дика зграя абсолютно неслухняних дітей. Вони качалися, билися, падали і божевільно ганялися одне за одним.

— Скільки вас тут? — запитав Санґ-ву. — Ви вже пройшли перший інструктаж?

Раптом запала напружена тиша. Діти дивилися одне на одного винувато, всі мовчали.

— Святий Елроне! — Санґ-ву вигукнув з жахом. — То ви всі невчені?

Усі присоромлено похилили голови.

— Як ви збираєтеся зійти до космічної волі? Як ви зможете дізнатися про божественний план? Це вже занадто!

Він вказав своїм товстим пальцем на одного з хлопчиків.

— Чи готуєшся ти постійно до наступного життя? Чи очищуєшся щодень і каєшся? Чи відмовляєш ти собі у м’ясі, сексі, розвагах, грошовій вигоді, освіті й відпочинку?

Але й без цього все було очевидно. Їхній нестримний сміх та ігри доводили, що вони досі розлаштовані, геть не чисті, а чистота — це єдиний шлях, на якому людина може отримати розуміння вічного плану, космічного колеса, яке обертається нескінченно для всіх живих істот.

— Метелики! — з відразою пирхнув Санґ-ву. — Ви як ті звірі чи птахи у небі, що не турбуються про завтрашній день. Ви граєтеся і розважаєтеся сьогодні, думаючи, що завтра не настане. Як комахи...

Але думка про комах нагадала йому про муху з блискучими крильцями і блакитним черевцем, що повзе по гнилих скелетах ящірок, і в шлунку Санґ-ву замлоїло. Зусиллям волі він опанував себе і рушив далі, в бік сіл, що виднілися попереду.

Зусібіч на неродючих полях працювали фермери. Тонкий шар ґрунту лежав поверх шлаку, ламкі й змарнілі стебла пшениці колихалися на вітрі. Ґрунт був жахливим, найгіршим з того, що він бачив. Він відчував під ногами метал, що був майже просто під поверхнею. Згорблені чоловіки й жінки поливали свої хворобливі врожаї з консервних бляшанок і старих металевих бочок, знайдених у руїнах. Віл тягнув примітивного воза.

На іншому полі жінки рвали руками бур’яни. Усі вони рухалися повільно і напівпритомно, вражені паразитами, яких підхопили з ґрунту. І всі були босими. Діти поки були здоровими, але скоро вони теж похворіють.

Санґ-ву глянув на небо і подякував Елрону. Страждання тут були надзвичайно важкими, кожному випадали винятково суворі випробування. Ці чоловіки й жінки гартувалися у розжареному горнилі, тож їхні душі мали б очиститися до вражаючого рівня. В тіні біля напівзадрімалої матері лежала дитина.

Мухи повзали по її очах, мати дихала важко, хрипко, з відкритим ротом. Її коричневі щоки пашіли нездоровим кольором.

Живіт випинався, вона знову була вагітна. Ще одна вічна душа підійметься з нижчого рівня. Жінка крутилася уві сні, її масивні обвислі груди випали з брудного запахала й колихалися з кожним подихом.

— Ходіть сюди, — суворо покликав Санґ-ву банду чорнолицих дітей, що йшла слідом за ним. — Я з вами поговорю.

Ховаючи очі, діти підійшли й оточили його мовчазним колом. Санґ-ву сів, поклав портфель збоку і вміло схрестив ноги під собою у традиційній позі, визначеній Елроном у сьомій книзі вчення.

— Я буду питати, а ви відповідати, — оголосив Санґ-ву. — Хто знає основні катехізиси? — він суворо огледів дітей.

Одна чи дві руки. Більшість набурмосено дивилися вбік.

— Перше! — відрізав Санґ-ву. — Хто ви? Ви — маленька частина космічного плану.

Друге! Що ви? Лише дещиця в системі настільки велетенській, що її неможливо осягнути.

Третє! Що означає пройти свій життєвий шлях? Виконувати те, чого вимагають космічні сили.

Четверте! Де ви? На одному зі щаблів космічної драбини. П’яте! Де ви були до цього? На незліченних інших щаблях, по яких кожен оберт колеса просуває або опускає вас.

Шосте! Що є визначальним для напрямку, куди ви рухатиметеся з наступним обертом? Ваша поведінка у цьому втіленні.

Сьоме! Якою є правильна поведінка? Підкорятися вічним силам, космічним стихіям, що складають божественний план. Восьме! У чому значущість страждання? Воно очищає душу. Дев’яте! У чому значущість смерті? Вона звільняє людину від цього втілення, щоб та могла піднятися на новий щабель драбини.

Десяте...

Але тут Санґ-ву запнуся. До нього наближалися дві людиноподібні постаті. Велетенські білошкірі фігури рухалися висушеним полем поміж рядів хирлявої пшениці.

Техни — йдуть зустріти його. Йому стало страшно. Єври. Їхня шкіра блищала блідо й хворобливо, як у нічних комах, викопаних з-під каміння.

Він звівся на ноги, притлумив свою відразу й приготувався привітатися з ними.

— Чистота! — привітався Санґ-ву.

Вони стали перед ним, і він відчув їхній мускусний овечий запах. Два єври, два велетенські спітнілі самці з вогкою й липкою шкірою, бородами і довгим розкошланим волоссям. На них були лише парусинові штани і взуття. Санґ-ву з жахом дивився на густе волосся на їхніх грудях, що нагадувало плетені килимки, жмути волосся під пахвами, волосся на плечах і передпліччях, навіть на тильному боці долонь. Може, Поламане Перо таки мав рацію, може, в цих великих незграбних білявих звірях — лише подібних до людей — справді жив прадавній неандертальський спадок. Він майже бачив ту мавпу, що прозирала з їхніх блакитних очей.

— Привіт, — відповів перший євр і, подумавши, додав: — Мене звати Джеймісон.

— Піт Ферріз, — буркнув другий. Жоден із них не виконав традиційного ритуалу пошани. Санґ-ву це зачепило, але він зміг себе стримати. Була це свідома прихована образа чи звичайне невігластво? Важко сказати. Нижчим класам, як і казав Чаі, справді були притаманні приховане незадоволення, загрозливі заздрощі й ворожість.

— Я роблю плановий огляд, — пояснив Санґ-ву, — щодо народжуваності і смертності у сільській місцевості. Я пробуду тут кілька днів. Чи можу я десь зупинитися? У якомусь трактирі чи заїжджому дворі?

Обоє єврів мовчали.

— Навіщо? — грубо запитав один із них.

Санґ-ву кліпнув.

— Навіщо? Тобто навіщо?

— Навіщо ти проводиш огляд? Якщо тобі потрібна якась інформація, ми її надамо.

Санґ-ву розлютився.

— Та ти знаєш, з ким ти говориш? Я бард! Та ти на десять каст нижче, як ти смієш... — він задихався від гніву. У цих сільських регіонах техни цілком забули про своє місце. Що трапилося з місцевими бардами? Як вони могли дозволити системі аж так розкластися?

Його аж затіпало від думки, що сталося б, якби технам, фермерам і підприємцям дозволили змішуватися між собою — або й навіть одружуватися, їсти чи пити в тих самих місцях.

Уся суспільна структура вмить зруйнувалася б. Якби всі їздили в однакових візках, використовували б ті самі вбиральні. Важко навіть уявити! Несподівано перед Санґ-ву постала жахлива картина: техни, що живуть і спарюються з жінками з каст бардів і поетів. Він із жахом уявив горизонтально орієнтоване суспільство, де всі на одному рівні. Це було проти самої суті космосу, проти божественного плану, це знову були ті самі Часи Божевілля. Він затремтів.

— Де розпорядник цієї території? — запитав він. — Відведіть мене до нього, я говоритиму з ним особисто.

Двоє єврів розвернулися й попрямували туди, звідки прийшли, не промовивши й слова. Якусь мить Санґ-ву розлючено постояв, а тоді пішов за ними.

Вони вели його по захирілих полях і голих вивітрених схилах, на яких нічого не росло. Довкола траплялося все більше руїн. До околиці міста притулився ряд вбогих сіл. Він бачив похилені, скособочені дерев’яні хати і брудні вулиці. Тут відгонило густим смородом, запахом трупів і смерті.

Собаки спали під хатами. Діти копирсалися в багні й гралися серед якогось гниляччя. На ґанках сиділо кілька літніх людей з порожніми обличчями, скляними й похмурими очима. Довкола греблися кури, іноді траплялися свині й худющі коти. А ще — всюдисущі поіржавілі купи металобрухту, іноді до тридцяти футів заввишки, і справжні вежі з червоного шлаку.

За селами починалися власне руїни: незліченні милі уламків, скелети будинків, бетонні стіни, ванни і труби, купи погнутого залізяччя, що колись було автомобілями. Усе це лишилося з Часів Божевілля, десятиліття, що нарешті опустило завісу найсумнішого часу в людській історії. П’ять століть божевілля і суперечок, що тепер були відомі як Вік Єресі, коли люди пішли проти божественного плану і взяли долю у власні руки.

Вони підійшли до будинку, що був більшим за інші, — двоповерхової дерев’яної будівлі. Єври рушили нагору прогнилими сходами, дошки рипіли й загрозливо вгиналися під їхніми важкими чобітьми. Санґ-ву нервово йшов за ними. Вони опинилися на якійсь подобі відкритого балкона.

Там сидів чоловік, товстий мідношкірий чиновник у розстібнутих бриджах, його блискуче чорне волосся було зібране ззаду за допомогою кістки й спадало на червону шию. Ніс був великим і гачкуватим, обличчя — пласким і широким, з подвійним підборіддям. Він пив лаймовий сік із бляшаної чашки і дивився на брудну вулицю внизу. Побачивши двох єврів, він трохи підвівся, що вартувало йому чималих зусиль.

— Цей чоловік, — сказав євр, який назвався Джеймісоном, вказуючи на Санґ-ву, — хоче з тобою поговорити.

Санґ-ву розлючено вийшов наперед.

— Я бард з Головного Палацу. Ви взагалі розумієте, що це? — Він рвучко розстібнув свою мантію й продемонстрував знак Святої Руки — золоту косу червоного полум’я. — Я наполягаю, щоб ви ставилися до мене відповідно! Я тут не для того, щоб мені грубили якісь...

Він наговорив зайвого. Санґ-ву змусив свою злість замовкнути й міцніше стиснув портфель. Товстий індіанець спокійно його розглядав. Єври відійшли на край балкона і присіли навпочіпки в тіні. Вони закурили грубі цигарки й повернулися спиною до барда.

— Це ти дозволив? — запитав, не вірячи своїм очам, Санґ-ву. — Це змішування?

Індіанець знизав плечима й осів у кріслі ще нижче.

— Нехай Чистота буде з тобою, — пробурмотів він. — Посидиш зі мною? — його спокійне обличчя було незворушним, здавалося, наче він нічого не почув. — Трохи лаймового соку?

Чи, може, кави? Лаймовий сік допомагає від оцього. — Він постукав по щелепі, його ніжні ясна були покреслені попеченими виразками.

— Мені нічого не треба, — пробурмотів сердито Санґ-ву, сідаючи навпроти індіанця. — Я тут з офіційним оглядом.

Індіанець злегка кивнув.

— Справді?

— Статистика народжуваності та смертності. — Санґ-ву завагався, а тоді перехилився до індіанця. — Я наполягаю, щоб ти відіслав цих двох єврів, маю сказати тобі дещо особисто.

Індіанець лишався незворушним, його широке обличчя було байдужим. Зрештою він злегка повернувся.

— Зачекайте на першому поверсі, якщо ваша ласка, — попросив він.

Єври буркочучи попідводилися і пропхалися повз стіл, похмуро й обурено поглядаючи на Санґ-ву. Один із них відкашлявся і хвацько харкнув через поручні, очевидно, демонструючи цим свою зневагу.

— Яке зухвальство! — Санґ-ву задихався від люті. — Як ти можеш таке дозволяти? Ти бачив їх? Заради Елрона, мені просто не віриться!

Індіанець байдуже знизав плечима і відригнув.

— Усі люди є браттями в Колесі. Хіба не цьому вчив Сам Елрон, коли був на Землі?

— Звичайно, але...

— Хіба навіть ці люди не є нашими братами?

— Звичайно, — відповів пихато Санґ-ву, — але вони мають знати своє місце, вони представники нижчої касти. Їх кличуть у тих рідкісних випадках, коли треба полагодити якусь річ, але я не пригадую за останній рік жодного епізоду, коли щось визнавали доцільним ремонтувати. Потреба у цій касті щороку зменшується, тож зрештою ця каста і ті, хто до неї входить...

— Ти, мабуть, виступаєш за стерилізацію, — лукаво поцікавився індіанець, примруживши очі.

— Я виступаю за те, щоб робити бодай щось. Нижчі касти плодяться, як кролі. Постійно народжують, значно частіше, ніж ми, барди. Я повсякчас бачу якусь вагітну жінку з єврів, а барди тепер взагалі заледве народжуються. Ці нижчі касти тільки й роблять, що злягаються.

— Це майже єдине, що їм залишається, — пробурмотів індіанець і сьорбнув ще трохи лаймового соку. — Тобі варто спробувати бути співчутливішим.

— Співчутливішим? У мене немає упереджень щодо них, допоки вони...

— Кажуть, — спокійно продовжив індіанець, — що сам Елрон Гу був євром.

Санґ-ву обурено засичав і почав було відповідати, але гнівні слова враз застрягли йому в горлі: брудною вулицею щось наближалося.

— Що це? — запитав Санґ-ву, скочив на ноги й підбіг до поручнів.

Повільно й урочисто наближалася якась процесія. Неначе за сигналом, чоловіки й жінки виходили зі своїх перехняблених халуп і схвильовано шикувалися вздовж вулиці, щоб подивитися. Процесія наближалася, і Санґ-ву заціпенів, у нього запаморочилося в голові. Чоловіків і жінок щомиті збиралося все більше, їх, мабуть, було вже сотні. Вони стояли впритул одне до одного, галасливою юрбою, що похитувалася вперед і назад, з жадібними обличчями. Натовпом прокотився істеричний стогін, наче порив вітру, що колихав їх, як листя на дереві. Вони були єдиним цілим, величезним примітивним організмом, загіпнотизованим і одурманеним колоною, що наближалася.

Учасники процесії були вбрані доволі дивно: білі сорочки із закоченими рукавами, темно-сірі штани неймовірно застарілого покрою і чорне взуття. Усі були одягнені однаковісінько. Вони йшли вражаючим подвійним строєм з білих сорочок і сірих штанів, крокуючи спокійно й урочисто, з піднятими головами, їхні ніздрі роздувалися, щелепи суворо стикалися.

Обличчя чоловіків і жінок були фанатичними, від їхнього безжального виразу Санґ-ву нажахано зіщулився. Вони все йшли і йшли, наче страхітливий подих минулого, похмурі скам’янілі фігури у прадавніх білих сорочках і сірих штанях. Їхні підбори відбивали по землі тупий, жорсткий ритм, що відлунювався від скособочених хат. Попрокидалися собаки, почали плакати діти. Навсібіч з квоктанням розліталися кури.

— Святий Елроне! — закричав Санґ-ву. — Що тут відбувається?

Учасники процесії несли дивні символічні знаряддя, ритуальні зображення, езотеричного значення яких Санґ-ву зовсім не розумів. Там були труби й жердини, блискучі мережива, що виглядали металевими. Металевими! Але вони не були заіржавілими, вони були блискучими й чистими. Він був вражений: вони виглядали новими.

Процесія пройшла просто під балконом. За нею їхав величезний гуркотливий віз. На ньому лежав, очевидно, символ плодючості — свердло завдовжки з дерево. Воно стирчало з куба, виготовленого з блискучої сталі, і з рухом воза то піднімалося, то падало.

За возом ішли ще люди, теж із суворими обличчями і скляними очима, навантажені трубами, трубками й оберемками іншого блискучого обладнання. Вони пройшли повз, і тоді вулиця сповнилася збуреною юрбою загіпнотизованих чоловіків і жінок, що йшли за процесією, цілковито одурманені. За ними тягнулися діти й гавкучі собаки.

Замикала процесію жінка з прапором на високій жердині, яку вона міцно притискала до грудей. Прапор на вершині жердини колихався. Санґ-ву розгледів, що там було зображено, й мало не знепритомнів. Вони були тут, під ним, проходили просто під його носом, відкрито і не ховаючись. На прапорі був величезний герб у формі літери «Т».

— Це ж... — почав було він, але товстий індіанець його урвав.

— Тінкеристи, — буркнув він і сьорбнув ще лаймового соку. Санґ-ву підхопив свій портфель і кинувся до сходів. Внизу двоє незграбних єврів уже кинулися навперейми. Індіанець швидко подав їм сигнал.

— Ловіть!

Вони рушили на нього, з жорстоким блиском у маленьких блакитних очах, холодних, як камінь. Під їхньою густо вкритою волоссям шкірою було видно, як напружуються м’язи.

Санґ-ву порпався у своєму плащі. Він дістав електропістолет, зняв запобіжник і прицілився в єврів. Але нічого не сталося, пістолет не працював. Санґ-ву різко ним струснув, але від цього з пістолета посипалася іржа й засохлі рештки ізоляції. Пістолет остаточно зносився. Санґ-ву жбурнув його геть, а тоді з безвиході стрибнув через перила.

Зі звуком гнилого дерева він упав на вулицю й покотився, вдарившись головою об ріг хати, а тоді звівся на тремтячі ноги.

Бард побіг. Позаду двоє єврів проштовхувалися крізь юрбу чоловіків і жінок, що повільно тягнулася поруч. Іноді він бачив їхні спітнілі білі обличчя. Санґ-ву звернув за ріг, промчав поміж вбогими хатами, перестрибнув через рівчак з нечистотами, продерся, зашпортуючись, через купи уламків, що осипалися під його ногами, і нарешті захекано всівся під деревом, досі стискаючи в руках свій портфель.

Єврів ніде не було видно. Він утік від них, і, принаймні ненадовго, був у безпеці.

Бард роззирнувся довкола. Де ж його корабель? Він прикрив очі від сонця рукою і зрештою зміг розгледіти вигнутий, трубчастий силует корабля. Той був далеко праворуч, заледве видимий у згасаючому присмерковому світлі. Санґ-ву непевно звівся на ноги й обережно попрямував у той бік.

Він опинився у жахливому місці. Цілий регіон підтримував Тінкеристів — навіть призначений Палацом розпорядник. Культ дотягся не лише до окремих каст, а й до найвищого рівня. І тепер йшлося не лише про єврів. Він не міг розраховувати ні на банту, ні на монголоїдів, ні на індіанців — не на цій території. Ворожою була вся сільська місцевість довкола нього.

Елроне, усе було гірше, ніж думала Рука! Не дивно, що вони хотіли отримати звіт. Цілий регіон опинився в руках фанатичного культу, жорстокої екстремістської групи єретиків, що навертали у найбільш диявольське вчення. Він здригнувся і продовжив рухатися, уникаючи контакту з фермерами на полях — і людьми, і роботами. Бард пришвидшив крок, гнаний тривогою і страхом.

Якщо культ зможе зібрати достатньо послідовників, якщо він ширитиметься, то знову зможе повернути Часи Божевілля.

Корабель уже захопили. Його ліниво охороняли троє чи четверо величезних білолицих і волохатих єврів, тримаючи в напівроззявлених ротах цигарки. Приголомшений Санґ-ву відступив схилом, його паралізовував відчай. Корабель втрачено, вони дісталися сюди першими. Що ж йому тепер робити?

Був майже вечір. Йому доведеться пройти п’ятдесят миль крізь темряву незнайомою ворожою місцевістю, щоб дійти до сусідньої заселеної території. Сонце вже почало сідати, повітря ставало прохолоднішим. На додачу він був весь у багні і якійсь смердючій рідині: у присмерку він послизнувся і впав у рівчак з нечистотами.

Санґ-ву розгублено думав, що робити далі. Які в нього були варіанти? Він був безпорадним. Електропістолет зламався, він залишився сам і без жодного зв’язку з Рукою. Зусібіч товчуться тінкеристи, які, мабуть, вительбушать його і розбризкають кров на полях — чи навіть зроблять щось гірше.

Він наштовхнувся на ферму. У сутінках хтось працював, невиразний силует молодої жінки. Санґ-ву напружено стежив, як вона проходить повз. Жінка стояла до нього спиною, зігнувшись між рядами кукурудзи. Що вона робила? Вона... Святий Елроне!

Він сліпо зашкутильгав до неї через поле, забувши про обережність.

— Жінко, стій! Заради Елрона, негайно зупинися!

Дівчина випросталася.

— Ти хто?

Захеканий Санґ-ву зупинився перед нею, тримаючи в руках пошарпаний портфель і відсапуючись.

— Це ж наші брати! Як у тебе піднімається рука їх знищувати? Це можуть бути наші близькі родичі, які нещодавно померли. — Він потягнувся й вибив горщика з її руки. Той впав на землю, й зібрані жуки розбіглися навсібіч.

Щоки дівчини почервоніли від гніву.

— Я годину їх збирала!

— Ти вбивала їх! Розчавлювала! — від жаху він заледве міг говорити. — Я бачив!

— Звичайно, — дівчина повела своїми чорними бровами. — Вони знищували кукурудзу.

— Це наші брати! — ошелешено повторив Санґ-ву. — Звичайно, вони точать кукурудзу. За гріхи, які вчинили, космічні сили... — він із жахом запнувся. — То ти не знаєш? Ніхто ніколи тобі не розповідав?

Дівчині було років шістнадцять. У присмерковому світлі стояла маленька струнка постать з порожнім горщиком в одній руці й каменюкою в іншій. На шию спадала хвиля чорного волосся. Її очі були великими і блискучими, губи повнявими і яскраво-червоними, шкіра гладенькою й мідно-коричневою — мабуть, полінезійка. На якусь мить він побачив її тугі брунатні груди, коли вона нагнулася, щоб підняти жука, який невдало приземлився на спину. Від побаченого його серцебиття пришвидшилося, і він миттю перенісся на три роки в минуле.

— Як тебе звати? — запитав від уже лагідніше.

— Фрія.

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять.

— Я бард. Ти колись говорила з бардом?

— Ні, — пробурмотіла дівчина. — Не думаю.

Вона була майже невидима в темряві. Санґ-ву заледве бачив її, але від того, що він бачив, його серце шаленіло. Та ж хмара чорного волосся, ті ж повняві червоні губи. Дівчина була молодшою, звичайно, ще дитя, і до всього з касти фермерів. Але в неї була статура Лю, і з часом вона достигне — ймовірно, за кілька місяців.

Скоряючись прадавньому інстинкту, він солодко заговорив до неї.

— Я приземлився на цій території для огляду. Щось трапилося з моїм кораблем, і я маю десь перебути ніч. Але я нікого тут не знаю. Тож моє становище...

— Ох, — співчутливо зупинила його Фрія. — Чому б тобі не лишитися сьогодні з нами? Мій брат поїхав, тож у нас є зайва кімната.

— Чудово! — одразу погодився Санґ-ву. — Ти проведеш? Я радо відплачу тобі за твою доброту. — Дівчина рушила у бік невиразної будівлі, що височіла в темряві. Санґ-ву одразу поквапився за нею. — Мені важко повірити, що тобі ніколи нічого не розповідали. Уся територія занепала настільки, що важко повірити. До чого ви докотилися? Нам доведеться провести чимало часу разом, я вже зараз бачу. Жоден з вас і близько не йде до чистоти — ви геть усі розлаштовані.

— Що це означає? — запитала Фрія, піднімаючись на ґанок і прочиняючи двері.

— Розлаштованість? — Санґ-ву кліпнув від здивування. — Нам справді доведеться чимало вивчити разом. — Від свого завзяття він заточився на верхній сходинці й ледве не впав. — Тобі, мабуть, потрібен повний інструктаж, доведеться почати від самого початку. Я можу влаштувати твоє перебування у Святій Руці — під моїм захистом, звичайно. Розлаштованість означає відсутність гармонії з космічними елементами. Як ти можеш так жити? Моя люба, тебе доведеться повертати в порядок божественного плану!

— Якого ще плану? — вона завела його у теплу їдальню. В каміні потріскував вогонь. За дерев’яним столом сиділи троє чоловіків: старигань з довгою білою бородою і двоє молодших.

У кріслі-гойдалці в кутку куняла немічна зморщена стара. На кухні жвава молода жінка готувала вечерю.

— Той самий план! — вигукнув вражений Санґ-ву. Він обвів кімнату поглядом і враз впустив портфель на підлогу. — Єври, — сказав він.

Усі вони були білими європеоїдами, навіть Фрія. Вона дуже засмагла, тож її шкіра була майже чорною, але все ж вона була євром. Він раптом пригадав, що єври на сонці темнішають, іноді навіть стають темнішими за монголоїдів. Дівчина скинула свій робочий одяг і почепила на гачок на дверях. Під домашніми шортами стало видно, що її стегна білі, як молоко. А старі чоловік та жінка...

— Це мій дід, — сказала Фрія, показуючи на старого. — Бенджамін Тінкер.

Під пильним наглядом двох молодших Тінкерів Санґ-ву відмили й відшкребли, дали чистий одяг, а потім нагодували.

Він з’їв зовсім небагато, бо не дуже добре почувався.

— Я не розумію, — пробурмотів він, безпорадно відсуваючи тарілку. — Сканер у Головному Палаці сказав, що в мене лишилося вісім місяців. Чума... — він задумався. — Але це завжди може змінитися. Сканер працює на передбаченні, а не на певності, до того ж є багато різних можливостей, свобода волі. Будь-який явний вчинок достатньої важливості...

Бен Тінкер розсміявся.

— Ти хочеш вижити?

— Звичайно! — обурено вигукнув Санґ-ву.

Вони усі засміялися — навіть Фрія і стара жінка у своїй хустці, з білосніжним волоссям і м’якими блакитними очима. Вони були першими жінками-єврами, яких він бачив. Вони не видавалися великими і незграбними, як єври-чоловіки, і наче не мали таких звіроподібних рис. Втім, двоє молодих єврів-самців здавалися досить міцними. Вони зі своїм батьком переглядали велику купу паперів і звітів, розкладених на обідньому столі серед порожніх тарілок.

— У цій зоні, — заговорив Бен Тінкер, — труби треба прокласти тут і тут. Вода — це головна потреба. Перед засіванням наступного врожаю ми розкидаємо кілька тисяч фунтів штучних добрив і зоремо її. До того часу мають бути готові механічні плуги.

— А потім? — запитав один із синів зі скуйовдженим волоссям.

— Потім отрути. Якщо у нас не буде нікотинових спреїв, доведеться знов використовувати мідне розпилювання. Спрей працює краще, але ми досі відстаємо з виробництвом. Проте завдяки буру ми тепер маємо кілька хороших підземних складів. Це має пришвидшити процес.

— А тут, — сказав син, — треба буде осушувати. Забагато комарів. Ми можемо спробувати використати нафту, як ми робили це раніше, але я пропоную заповнювати одразу все. Ми можемо використати помпу і ківш, якщо вони будуть вільні.

Санґ-ву уважно слухав цю розмову. Раптом він непевно звівся на ноги, сповнений гніву. Тремтячим пальцем він пригрозив старшому Тінкеру.

— Ви... втручаєтеся! — задихаючись промовив він.

Вони підвели погляди.

— Втручаємося?

— У план! У космічний план! Святий Елроне, ви втручаєтеся у божественні процеси. Чому... — він запнувся від усвідомлення настільки чужої ідеї, що йшла проти самого його єства. — Ви справді збираєтеся повернути колесо назад.

— Такий у нас план, — підтвердив старий Бен Тінкер.

Санґ-ву знову сів, ошелешений. Його розум відмовлявся вірити в почуте.

— Я нічого не розумію! Що трапилося? Якщо ви сповільнюєте колесо, якщо ви ламаєте божественний план...

— Він буде проблемою, — замислено промовив Бен Тінкер. — Якщо ми його вб’ємо, Рука просто пришле наступного, у них сотні таких, а якщо ми його не вб’ємо, а дамо можливість повернутися назад, він здійме такий шум і крик, що весь Палац кинеться сюди. А це поки зарано. Ми швидко набираємо підтримку, але нам треба ще кілька місяців.

На випуклому чолі Санґ-ву виступив піт. Він витер його непевним жестом.

— Якщо ви мене вб’єте, — попередив він, — то скотитеся вниз на чимало щаблів космічної драбини. Ви піднялися аж сюди, тож навіщо руйнувати досягнення, здобуті за нескінченні віки в минулому?

Бен Тінкер дивився на нього єдиним здоровим блакитним оком.

— Друже мій, — сказав він повільно, — а хіба наше наступне втілення не визначається тим, наскільки моральною наша поведінка була у цьому втіленні?

Санґ-ву кивнув.

— Це загальновідомо.

— А якою є правильна поведінка?

— Підкорятися божественному плану, — негайно відповів Санґ-ву.

— Можливо, весь наш Рух — це частина плану, — замріяно сказав Бен Тінкер. — Може, космічні сили хочуть, щоб ми осушували болота, вбивали коників і вакцинували дітей. Зрештою, саме завдяки космічним силам ми тут.

— Якщо ви вб’єте мене, — заревів Санґ-ву, — я стану мухою, пожирачем падла. Я бачив це на власні очі! Мухою з блискучими крильцями і блакитним черевцем, що повзає по рештках мертвих рептилій. У гнилих паруючих джунглях огидної відстійної планети. — Він розплакався і безпорадно заходився витирати сльози. — І це в системі на задвірках світу, на підніжжі драбини!

Тінкер усміхнувся.

— Чому ж так?

— Я згрішив, — Санґ-ву шморгнув носом і почервонів. — Я вчинив перелюб.

— Хіба ти не можеш себе очистити?

— Забракне часу! — його смуток перейшов у дикий відчай. — І мій розум досі не чистий! — він вказав на Фрію, що стояла у дверях спальні гнучкою білою, але засмаглою постаттю в домашніх шортах. — У мене досі залишаються плотські думки, я не можу їх позбутися. За вісім місяців чума оберне колесо для мене — і кінець! Якби я дожив до старості, зморщеним і беззубим, коли не лишиться вже жодних бажань... — його вгодоване тіло здригалося в конвульсіях. — Але мені забракне часу для очищення і спокути. Сканер показує, що я помру молодим!

Коли вичерпався цей словесний потік, Тінкер довго мовчав, глибоко задумавшись.

— Чума... — сказав він нарешті. — А які саме в неї симптоми?

Санґ-ву описав їх, його оливкове обличчя стало хворобливо-зеленим. Коли він закінчив, троє чоловіків перезирнулися. Бен Тінкер звівся на ноги.

— Іди за мною, — коротко скомандував він, беручи барда під руку. — Я маю дещо тобі показати. Це залишилося від старих часів. Рано чи пізно ми просунемося достатньо, щоб розробити своє, але зараз у нас є лише трохи зі старих запасів. Нам доводиться тримати їх опечатаними і під охороною.

— Це для доброї справи, — сказав один із його синів. — Воно того варте. Він перехопив погляд брата й усміхнувся.

Бард Чаі дочитав детальний звіт Санґ-ву. Він підозріло відклав його і подивився на молодшого барда.

— Ти певен? Справді немає потреби в подальшому розслідуванні?

— Культ вивітриться сам собою, — байдуже відповів Санґ-ву. — У них немає справжньої підтримки, це лише випускання пари, якому бракує внутрішньої значущості.

Чаі це не переконало. Він знову перечитав окремі частини звіту.

— Може, ти й правий, але ми чули так багато...

— Пліток, — сказав глухо Санґ-ву. — Це все брехня і чутки. Я вже можу йти? — він рушив до дверей.

— Поспішаєш у відпустку? — Чаі розуміюче усміхнуся. — Я знаю, як ти почуваєшся. Звіт, мабуть, виснажив тебе, уся ця сільська місцевість, гнилі болота. Ми маємо підготувати кращу програму сільської освіти. Я переконаний, що там цілі регіони в розлаштованому стані. Ми маємо донести чистоту до цих людей, це наша історична роль, функція нашої касти.

— Амінь, — буркнув, кланяючись, Санґ-ву й пішов геть з кабінету коридором униз.

Дорогою він вдячно перебирав свою вервицю. Він тихо молився, торкаючись пальцями поверхні маленьких червоних піґулок. Це були блискучі кульки, нові і яскраві, подаровані йому Тінкеристами взамін тьмяних старих. Ця вервиця йому ще прислужиться. Він міцно стискав її в кулаці. З нею нічого не має трапитися протягом наступних восьми місяців, тож йому треба буде носити її обережно, доки він вештатиметься зруйнованими містами Іспанії — і зрештою зляже з чумою.

Він був першим бардом, що почав носити вервицю з капсул пеніциліну.