Повне зібрання короткої прози. Том 2

Проект «Земля»

По просторому дерев’яному будинку луною розходилося клацання. Воно дзвеніло у тарілках на кухні і ринвах на даху, гупаючи повільно й ритмічно, як далекий грім. Час від часу воно припинялося, але потім, порушуючи нічну тишу, чулося знову — невідступне й безжальне у своєму ритмі. Лунало воно з горішнього поверху цієї чималої споруди.

У ванній кімнаті, скупчившись навколо стільця, принишкло троє дітлахів. Збуджені цікавістю, намагаючись навіть не писнути, вони відштовхували одне одного від шпарини у стіні.

— Ти впевнений, що він нас не бачить? — прошепотів Томмі.

— А як же він нас побачить? Не здіймайте галасу, і все буде гаразд. — Дейв Ґрант совався на стільці, не відриваючись від стіни. — Говоріть тихше, — він усе зазирав до шпарини і не звертав уваги на інших двох.

— Дай і мені поглянути, — прошепотіла Джоан і злегка штовхнула брата гострим ліктем. — Давай. Посунься!

— Помовч! — Дейв штурхнув її у відповідь. — Тепер видно краще, він увімкнув світло.

— Я теж хочу подивитися, — заявив Томмі і зіштовхнув Дейва зі стільця на підлогу. — Ну ж бо!

Дейв неохоче поступився.

— Це наш будинок.

Томмі обережно став на стілець і притиснувся лицем до стіни, зазираючи у шпарину. Спочатку нічого не було видно.

Отвір був вузенький, а світло по той бік геть тьмяне. Згодом, потроху, він зміг розгледіти у кімнаті за стіною обриси речей.

Едвард Біллінґз сидів за старомодним громіздким столом.

Він щойно припинив клацати на друкарській машинці і давав очам перепочити. З жилетної кишеньки старий дістав круглого годинника і обережно, без поспіху, його накрутив. Без окулярів сухе зблякле обличчя Едварда Біллінґза мало оголений і тужливий вигляд, а своїми рисами нагадувало якогось постарілого птаха. Тоді він начепив окуляри і разом зі стільцем присунувся ближче до столу.

Біллінґз знову взявся друкувати: вправні пальці забігали по клавішах металевої вежі, що здіймалася перед ним. Настирливий стукіт знову почав відлунювати просторою будівлею невпинним ритмом.

У кімнаті містера Біллінґза панував напівморок і цілковитий розгардіяш. Повсюди лежали книжки і папери, якісь складені, якісь розкидані на столах, а якісь — безладними купами на підлозі. Стіни були завішані графіками, анатомічними ілюстраціями, географічними і астрономічними картами, знаками зодіаку. Під вікном — ряди вкритих пилюкою пляшок з хімікаліями та різні пакунки. На горішній полиці етажерки стояло опудало якогось птаха, посіріле й обвисле. На столі лежали масивне збільшувальне скло, давньогрецькі й староєврейські словники, коробка з поштовими марками і кістяний ніж для розрізання конвертів. Напроти дверей, гойдаючись під струменем повітря з газового обігрівача, висіла закручена липучка для мух.

Під стіною лежав поламаний магічний ліхтар[3], а на ньому — чорна валіза з одягом. З валізи виглядали сорочки, шкарпетки і вицвілий потертий сюртук. Далі — зв’язані брунатною стрічкою паки газет і журналів. Оперта на стіл довга чорна парасоля стояла в калюжі липкої рідини, що накрапала з її металевого носика. У заскленій рамі засушені метелики висіли пришпилені до вигорілого бавовняного полотна.

А за столом, захаращеним різними нотатками й аркушами паперу, схилившись над друкарською машинкою, сидів масивний старигань.

— Господи, — видихнув Томмі.

Едвард Біллінґз працював над своїм звітом, що лежав розкритий перед ним — грубезний том у шкіряній оправі, розбухлий біля потрісканих швів. Старий переносив у нього матеріал зі стосів своїх нотаток.

У ванній кімнаті відлунювало розмірене стукотіння масивної друкарської машинки. Від нього дрижали світильники, пляшечки та пробірки у шафці з медикаментами і навіть підлога під ногами у принишклих дітей.

— А що як він — комуністичний шпигун? — запитала Джоан. — Раптом він складає карти нашого міста, щоб потім за вказівкою Москви влаштувати вибухи.

— Та який він у біса шпигун, — сердито сказав Дейв.

— Ти що, не бачиш усіх цих карт, олівців і паперів? Кому воно ще могло б...

— Тихіше, — урвав їх Дейв. — Ще нас почує. Ніякий він не шпигун, надто старий для шпигуна.

— А хто ж він тоді?

— Не знаю. Але він не шпигун, не меліть дурниць. Як би там не було, а шпигуни носять бороди.

— Може, він якийсь злочинець? — не вгавала Джоан.

— Я з ним якось говорив, — сказав Дейв, — він спускався сходами і заговорив до мене. Потім пригостив цукеркою з торбинки.

— А що за цукерки?

— Не пам’ятаю. Якийсь твердий льодяник. Такий собі.

— І що ж він робить? — запитав Томмі, відхилившись від шпарини.

— Цілісінький день сидить у себе в кімнаті й друкує на машинці.

— І що, ніде не працює?

Дейв зневажливо всміхнувся.

— Оце і є його робота. Він пише звіт, працює в якійсь фірмі.

— В якій фірмі?

— Та я забув.

— Він хоч колись виходить надвір?

— Він виходить на балкон.

— На балкон?

— Ще він виходить на ґанок, ми бачили. Це його частина. А ще він має садок. Він спускається з ґанку і набирає грязюку на задньому дворі.

— Ш-ш-ш, — остеріг Томмі. — Він розвернувся.

Едвард Біллінґз звівся на ноги, накрив машинку чорною тканиною і відсунув її. Дістав кілька олівців з ґумками, висунув шухлядку і поклав їх туди.

— Тепер усе, — сказав Томмі. — Він закінчив роботу.

Старий зняв окуляри і заховав їх до чохла. Втомлено помацавши лоба, чоловік послабив комірець і краватку. Жовтаву, зморшкувату шкіру на довгій шиї напинали жили. Коли він ковтнув води зі склянки, його борлак заходив згори донизу.

Очі старого були світло-блакитні, майже геть вицвілі. Якусь мить він дивився просто на Томмі, його гостроносе обличчя нічого не виражало. Потім хутко рушив до дверей і зник.

— Зараз вкладатиметься спати, — зауважив Томмі.

Містер Біллінґз повернувся до кімнати з рушником на руці, зупинився біля стільця і повісив рушника на бильце. Узяв зі столу масивний звіт і, міцно тримаючи його двома руками, переніс до етажерки. Книга була важка. Він поклав її на полицю і знову вийшов з кімнати.

Звіт лежав зовсім близенько. Томмі міг розгледіти золоті літери на шкіряній оправі, що місцями потріскалася. Він довго в них вдивлявся — аж доки Джоан не відтягнула його від шпарини, нетерпляче зіштовхуючи зі стільця.

Томмі спустився на підлогу й відійшов убік, заворожений тим, що побачив: величезний том, грубезна книга, над якою старий працював день у день. У мерехтливому світлі настільної лампи він легко розібрав золоті літери на потертій шкіряній оправі: «ПРОЕКТ Б: ЗЕМЛЯ».

— Ходімо звідси, — запропонував Дейв. — За кілька хвилин він зайде сюди і може заскочити нас за підгляданням.

— Ти його боїшся, — насмішкувато сказала Джоан.

— Як і ти. І мати. Як і всі. — Він зиркнув на Томмі. — А ти його боїшся?

Томмі похитав головою.

— Хотів би я знати, що там у тій книзі, — пробурмотів він. — Хотів би я знати, чим займається цей старий.

Вечірнє сонце сяяло яскравим прохолодним світлом. Едвард Біллінґз поволі зійшов сходами на задній двір з порожнім відром у руці і скруткою газет під пахвою. Якусь мить він постояв, роззираючись навсібіч і прикриваючи очі рукою, а потім попростував через густу вологу траву.

Томмі вийшов зі своєї схованки за гаражем і тихо рвонув сходами нагору, долаючи по дві за раз. Увійшовши до будинку, хлопчик чимдуж помчав темним коридором.

За мить, важко дихаючи, він уже стояв перед входом до помешкання Едварда Біллінґза і прислухався.

Мертва тиша.

Томмі натиснув на ручку, і та легко піддалася. Він штовхнув двері, вони відчинилися навстіж, і в коридор із силою шугнув згусток затхлого теплого повітря.

Часу було обмаль. Старий ось-ось повернеться з відром грязюки.

Томмі ввійшов до кімнати і підбіг до етажерки. Його серце калатало від хвилювання. Грубезний звіт лежав посеред накиданих купами нотаток і газетних вирізок. Томмі відсунув папери і навмання розгорнув фоліант. Аркуші з грубого паперу прогиналися.

Данія.

Цифри і факти. Нескінченний перелік фактів. Рядок за рядком, колонки на цілі сторінки. Перед очима у хлопця миготіли друковані абзаци. Так і не зрозумівши, про що йдеться, він розгорнув інший розділ.

Нью-Йорк.

Факти про Нью-Йорк. Напруживши мізки, він намагався зрозуміти значення заголовків у таблицях. Кількість людей, їхні заняття. Спосіб життя. Заробітки. Заняття у вільний час. Вірування і переконання. Політика. Світогляд. Мораль. Вікові категорії. Охорона здоров’я. Розумові здібності. Графіки й статистичні дані. Середні значення і оцінки.

Оцінки. Аналіз. Він похитав головою і перейшов до іншого розділу.

Каліфорнія.

Кількість населення. Матеріальні блага. Діяльність керівництва штату. Порти і гавані. Факти, факти, факти...

Факти щодо всього. Скрізь факти. Він погортав звіт далі.

Дані про кожну частину світу. Про кожне місто, регіон, країну.

Уся можлива інформація.

Томмі занепокоєно згорнув фоліант, схвильовано походив кімнатою, передивився купи нотаток і папірців, пачки газетних вирізок і таблиць. Назбиране старим, що день у день друкував на машинці. Він вишукував факти, дані з усього світу.

Про Землю. Звіт про Землю і про все, що на ній є. Про всі народи, про все, що вони роблять і що думають, про їхню діяльність, звершення, здобутки, вірування і забобони. Грандіозний звіт з інформацією про все на світі.

Томмі взяв масивне збільшувальне скло зі столу й почав розглядати поверхню письмового стола, деревину, з якої той був зроблений. За хвилину хлопчик поклав скло на місце і взяв кістяного ножа. Потім поклав ножа і став розглядати пошкоджену магічну лампу, що стояла в кутку. Далі — рамку із засушеними метеликами, обвисле пташине опудало, пляшечки з хімікаліями.

Він вийшов з кімнати на балкон. Сонце вже майже сіло, світили його останні промені. Посеред балкона стояла дерев’яна рама з налиплою грязюкою і травою. Уздовж поручнів вишикувалися місткі глиняні горщики, лантухи з добривами й відсирілі пакунки з насінням. Перекинутий обприскувач. Брудна садова лопатка. Клапті від килима і розхитаний стільчик. Лійка.

На дерев’яній рамі висіла дротяна сітка. Томмі схилився і подивився крізь неї. Він побачив якісь рослини, рядочки крихітних рослин. Якийсь мох на ґрунті. Клубки рослин, тоненьких і сплутаних.

В одному місці лежала купа засушеної трави, щось схоже на кокон.

Жуки? Якісь комахи? Може, тварини?

Узявши соломинку, він просунув її крізь сітку в кубельце із засушеної трави. Трава заворушилася. Там щось було. Неподалік були й інші розкидані серед рослин кокони.

Раптом з одного кокона щось вискочило і шмигнуло у траву. Зі страху воно писнуло, а за ним вибігло ще одне. Рожеве та прудке. Невеличке стадо рожевих пискливих тваринок п’яти сантиметрів заввишки. Вони жваво заметушилися серед рослин.

Томмі нахилився ще нижче, схвильовано роздивляючись їх крізь дротяну сітку і силуючись зрозуміти, що ж воно таке. Голошерсті. Якісь голошерсті тваринки. Але ж які маленькі — крихітні, як коники-стрибунці. Може, це малята? Серце хлопчика шалено закалатало. Або малята, або ж...

Раптом почувся якийсь звук. Томмі хутко обернувся й остовпів.

На порозі стояв Едвард Біллінґз, хапаючи ротом повітря. Він поставив на підлогу відро з грязюкою, тяжко зітхнув і поліз до кишені свого темно-синього піджака, намацуючи носовичок. Старий мовчки витер спітнілого лоба, не зводячи очей з хлопчика, що застиг біля рами.

— Хто ти, юначе? — сказав, помовчавши, Біллінґз. — Не пам’ятаю, щоб зустрічав тебе раніше.

Томмі кивнув головою.

— Так, не зустрічали.

— Що ти тут робиш?

— Нічого.

— Допоможеш мені перенести це відро на балкон? Воно виявилося важчим, ніж я гадав.

Кілька секунд Томмі стояв непорушно. Потім підійшов ближче, узяв відро, виніс його на балкон і поставив біля дерев’яної рами.

— Спасибі, — сказав Біллінґз, — дякую за допомогу. — На його худорлявому, але незлостивому обличчі виблискували вицвілі блакитні очі, уважно вивчали хлопця.

— Скільки тобі років? Десь одинадцять?

Томмі кивнув і відступив до поручнів. Там, двома чи трьома поверхами нижче, простяглася вулиця. По ній, повертаючись з офісу додому, йшов містер Мерфі. На розі бавилися діти.

На протилежному боці молода жінка в блакитному светрі на тендітних плечах поливала газон. Загалом він був у безпеці.

Якщо старий намагатиметься йому щось заподіяти...

— Навіщо ти сюди прийшов? — запитав Біллінґз.

Томмі не відповів. Вони стояли, дивлячись один на одного: сутулий високий старий чоловік у своєму темному старомодному костюмі і взутий у кросівки веснянкуватий хлопчик у червоному светрі й джинсах і лижній шапочці на голові. Раптом Томмі зиркнув на дерев’яну раму, а потім перевів погляд на Біллінґза.

— Оце? Ти хотів побачити оце?

— А що там? Хто вони?

— Вони?

— Ці штуки. Це жуки? Я ніколи не бачив нічого подібного. Що вони таке?

Біллінґз неквапом підійшов до рами, нахилився і підняв один куток сітки.

— Я покажу тобі, що вони таке, якщо цікаво. — Він зігнув металеву сітку і потяг до себе.

Томмі підступив ближче. Його очі ледь не вилізли на лоба.

— Ну що? — сказав зрештою Біллінґз. — Тепер бачиш?

Томмі тихенько присвиснув.

— Мені одразу так здалося, але я сумнівався. Це ж крихітні люди!

— Ну, не зовсім, — заперечив містер Біллінґз. Він важко всівся на розхитаний стілець, дістав з кишені піджака люльку і потертий капшук. Старий поволі набив люльку, струшуючи тютюн.

— Це не зовсім люди.

Томмі дивився на раму, не відводячи погляду. Кокони виявилися крихітними хатками, спорудженими мініатюрними людьми. Декотрі з них повиходили на свіже повітря. Зібравшись у гурт, вони дивилися на нього. Крихітні рожеві створіння п’яти сантиметрів заввишки. Голісінькі. Ось чому вони мали рожевий колір.

— Придивися ближче, — пробурмотів Біллінґз, — поглянь на їхні голови. Що ти бачиш?

— Вони такі дрібнесенькі...

— А ти візьми збільшувальне скло, там, на столі. Велике таке. Він простежив поглядом, як Томмі побіг до кімнати і приніс збільшувальне скло.

— А тепер скажи, що ти бачиш.

Томмі розглядав крихітні фігурки крізь скло. Вони були схожі на людей, достоту як люди: руки, ноги. Серед них були і жінки. Але ж їхні голови! Томмі придивився уважніше, а потім випростався.

— У чому річ? — протягнув Біллінґз.

— Вони... Вони дивні.

— Дивні? — він усміхнувся. — Усе залежить від того, до чого ти звик. Вони не такі, як ти. Але вони — нормальні, їм нічого не бракує. Принаймні, я на це сподіваюся.

Його усмішка згасла. Глибоко замислившись, він сидів і смоктав свою люльку.

— Це ви їх зробили? — запитав Томмі.

— Я? — Біллінґз вийняв люльку з рота. — Ні, не я.

— А де ж ви їх узяли?

— Мені їх позичили. Це одна з експериментальних груп. Точніше, єдина експериментальна група. Вони — нова генерація, зовсім нова.

— А ви могли б... Ви могли б продати одного з них? Біллінґз засміявся.

— Вибач, але ні. Я мушу тримати їх у себе.

Томмі кивнув і знову почав їх роздивлятися. Через скло було дуже чітко видно їхні голови. Ці істоти виявилися не зовсім людьми. У кожної з них посеред лоба стирчали антени — тоненькі, схожі на дротинки і з кулькою на кінці, як вусики у комах. Так, ці істоти не були людьми, але вони були схожі на людей. Тобто вони відрізнялися від людей тільки антенами і надзвичайно малим розміром.

— Вони з іншої планети? — запитав Томмі. — З Марса? Венери?

— Ні.

— Тоді звідки?

— На це запитання складно відповісти. Це запитання — беззмістовне, принаймні щодо них.

— А для чого тоді потрібен ваш звіт?

— Звіт?

— Так, той, що у вас тут. Грубезна книга, насичена фактами. Те, над чим ви працюєте.

— Я вже довго над нею працюю.

— Як довго?

Біллінґз усміхнувся.

— Я не маю відповіді на це запитання. Воно — беззмістовне. Але я справді працюю над нею тривалий час.

— А коли закінчите, що ви з ним зробите?

— Подам керівництву.

— А це кому?

— Ти все одно їх не знаєш.

— А де вони перебувають? У нашому місті?

— І так, і ні. На це питання важко відповісти. Може, колись ти...

— Але ж це звіт про нас, — сказав Томмі.

Біллінґз розвернувся і втупився гострими очима у хлоп’яче обличчя.

— Справді?

— Вона вся про нас. Звіт. Ваша книга.

— Звідки ти знаєш?

— А я бачив. Назва на звороті. Це ж про Землю, правда?

Біллінґз кивнув.

— Так, про Землю.

— А ви самі не звідси, правда? З іншої планети, з іншої сонячної системи?

— Як... Як ти здогадався?

Томмі розпирали гордощі. Він переможно усміхнувся.

— Я знаю. Я багато чого знаю.

— Ти багато встиг прочитати?

— Небагато. Для чого це все? Чому ви складаєте цей звіт? Що вони з ним робитимуть?

Біллінґз довго мовчав, але зрештою відповів.

— Усе залежить від них. — Він вказав жестом на дерев’яну раму. — А що вони зроблять з моєю доповіддю, залежить від того, як розгортатиметься Проект В.

— Проект В?

— Третій проект, до нього було лише два. Вони уже давно чекають. Кожний проект ретельно планується. Перш ніж ухвалюється рішення, скрупульозно обмірковуються всі нові чинники.

— Які ще два попередні?

— Оцим зробили антени. Цілковите нове компонування пізнавальних здібностей. Зведено до мінімуму залежність від вроджених пристрастей. Більша гнучкість, дещо знижені загальноемоційні показники, але втрати в лібідо компенсуються більшим раціональним контролем. Я очікую більшого акценту на індивідуальному досвіді, ніж на традиційному груповому навчанні. Менш залежне від стереотипів мислення. Швидкий розвиток ситуаційного управління.

Томмі не розумів, про що говорить Біллінґз. Він розгубився.

— А на що були схожі інші? — запитав хлопчина.

— Інші? Проект А був дуже давно. Якщо мені не зраджує пам’ять, у них були крила.

— Крила?

— Так, вони були крилаті, з акцентом на мобільність і виразні індивідуальні риси. В остаточній формулі ми надали їм забагато самостійності, гордині. Вони розуміли поняття гордості і честі, це були воїни. Кожен проти всіх. Вони розділилися на дрібні ворожі фракції і...

— А на що були схожі інші?

Біллінґз вибив люльку об поручень. Він усе говорив, але більше до себе, ніж до хлопчика, що стояв перед ним.

— Крилаті були нашою першою спробою створити високоорганізовані організми. Проект А. Після того, як він зазнав невдачі, ми провели обговорення. У результаті з’явився проект Б, і ми були впевнені в успіху. Ми вилучили низку надмірно індивідуалістичних характеристик і замінили їх орієнтацією на групову діяльність: гуртові методи навчання і життя. Ми сподівалися, що повністю контролюємо проект. Перший проект переконав нас, що нагляд має бути суворішим, якщо ми сподіваємося на успіх.

— А на що схожий другий тип? — не втерпів Томмі, намагаючись витягнути з балаканини Біллінґза хоч якийсь сенс.

— Як я вже казав, ми прибрали крила. Загальний вигляд залишився той самий. Хоча нам вдалося протримати процес під контролем трохи довше, та цей другий тип теж відійшов від прогнозу і розділився на самостійні громади, що вийшли з-під нашого нагляду. Безсумнівно цьому чимало посприяли екземпляри типу А, яким вдалося вижити. Нам слід було винищити той перший тип, щойно...

— А хтось з них залишився?

— З Проекту Б? Так, звичайно. — Біллінґз розсердився. — Проект Б — це ви. Ось чому я тут. Щойно я закінчу свій звіт, буде проведена остаточна ліквідація вашого виду. Мої рекомендації безсумнівно будуть такими ж, як були щодо Проекту А. Оскільки ваш Проект уже вийшов з-під контролю настільки, що за великим рахунком вас вже не можна вважати функціональними...

Але Томмі вже не слухав старого. Схилившись над дерев’яною рамою, він роздивлявся мініатюрні фігурки.

Дев’ять крихітних людей, чоловіків і жінок. Усього дев’ять у цілому світі.

Томмі затремтів, його охопило хвилювання. В голові хлопчика назрівав, оживав план. Намагаючись не видати себе, він напружено, але з байдужим виразом попрямував до кімнати у бік вхідних дверей.

— Думаю, мені час іти.

— Час іти? — Біллінґз підвівся. — Але ж...

— Мушу йти, бо вже вечоріє. Ще зустрінемося. — Він відчинив вхідні двері. — До побачення.

— До побачення, — здивовано сказав Біллінґз. — Сподіваюся, ще побачимося, молодий чоловіче.

— Неодмінно, — сказав Томмі.

Він чимдуж чкурнув додому, вибіг сходами на ґанок і влетів у двері свого будинку.

— Якраз встиг на вечерю, — почувся з кухні голос матері. Томмі зупинився на порозі.

— Я мушу знову вийти.

— Ще чого! Ти зараз будеш...

— Я ненадовго, скоро повернуся, — Томмі заскочив до своєї кімнати і роззирнувся.

Яскраво освітлена кімната, обклеєна жовтими шпалерами. Прапорці на стінах. Велика тумба і дзеркало, щітка і гребінець, моделі літаків, портрети бейсболістів. Пакет з кришками з-під пляшок. Маленьке радіо з тріснутим пластмасовим корпусом. Дерев’яні коробки з-під сигар, забиті всіляким мотлохом, який він назбирав.

Томмі схопив одну з дерев’яних коробок, висипав її вміст на ліжко, сховав коробку під куртку і вибіг з кімнати.

— Ти куди? — поцікавився батько, поглянувши на сина поверх вечірньої газети.

— Я зараз повернуся.

— Мати сказала, що вже час вечеряти. Ти що, не почув?

— Я зараз повернуся. Це важливо.

Томмі рвучко розчахнув вхідні двері, і в помешкання війнуло вечірнім повітрям, легким і прохолодним.

— Обіцяю, це справді важливо.

— Десять хвилин, — Вінз Джексон поглянув на годинник. — Ані хвилиною довше. А то залишишся без вечері.

— Так, десять хвилин, — Томмі хряснув дверима і збіг сходами у темряву.

Крізь щілину під дверима до помешкання Біллінґза і замкову шпарку лилося миготливе світло.

Томмі мить повагався, а потім постукав. Деякий час було тихо, а тоді почулося шарудіння і човгання важких кроків. Двері прочинилися, містер Біллінґз визирнув у коридор.

— Вітаю, — сказав Томмі.

— Ти повернувся! — Біллінґз прочинив двері ширше, і Томмі швидко зайшов досередини.

— Ти щось забув?

— Ні.

Біллінґз зачинив двері.

— Сідай. Може, тебе чимось пригостити? Хочеш яблуко або молока?

— Ні, — Томмі нервово походжав кімнатою, проводячи рукою по поверхнях, беручи до рук книжки, аркуші паперу, жмути газетних вирізок.

Біллінґз спочатку спостерігав за хлопцем, а потім повернувся до свого письмового столу і, зітхаючи, всівся на стілець.

— Я, мабуть, повернуся до звіту, вже скоро маю його закінчити. — Він постукав по стосу нотаток поруч. — Це вже останні, а тоді я поїду звідси і подам свою доповідь разом із рекомендаціями.

Біллінґз схилився над масивною друкарською машинкою і занурився у роботу. Кімнату заповнив безугавний стукіт старезної машинки. Томмі розвернувся і вийшов на балкон.

З вечірньою прохолодою балкон поринув у непроглядний морок. Хлопець зупинився, звикаючи до темряви. Згодом він уже міг розгледіти лантухи з добривами, розхитаний стілець, а посередині — дерев’яну раму, накриту дротяною сіткою, і купи грязюки з травою.

Томмі озирнувся в бік кімнати. Поринувши у роботу, Біллінґз зсутулився за машинкою. Темно-синій піджак висів на спинці стільця. Старий працював у жилеті, підкотивши рукава сорочки.

Хлопчик присів навпочіпки біля рами, тихенько витяг з-під поли куртки сигарну коробку і зняв кришку. Ухопивши сітку, він відтяг її вбік, вивільнивши від цвяшків, що кріпили її до рами. Всередині рами почувся тривожний писк. Заворушилася суха трава, немов хтось намагався у ній сховатися.

Томмі просунув руку під сітку, промацуючи траву і рослини. Його пальці зімкнулися на чомусь, на мініатюрній істоті, що з жахом звивалася й викручувалася з переляку. Він опустив її у коробку і потягнувся по наступну.

Невдовзі він переклав їх усіх, усіх дев’ятьох, у дерев’яну сигарну коробку.

Він закрив кришку, заховав коробку під полою куртки і повернувся до кімнати.

Біллінґз неуважно відірвався від своєї роботи, тримаючи в одній руці олівець, а в другій — кілька аркушів паперу.

— Хочеш зі мною поговорити? — запитав старий, піднявши окуляри на лоба.

Томмі заперечливо похитав головою.

— Мені вже час.

— Так скоро? Та ти ж тільки-но прийшов!

— Мушу йти, — Томмі прочинив двері у коридор. — Добраніч.

Біллінґз втомлено потер лоба, його обличчя було заклопотаним.

— Гаразд, хлопче. Може, ще побачимося до мого від’їзду, — він знову схилився над своєю масивною машинкою.

Томмі зачинив за собою двері і збіг сходами надвір. Коробка з-під сигар на його грудях тремтіла і смикалася. Дев’ятеро. Тепер усі дев’ятеро були в нього. Тепер всі вони належали йому — а більше таких немає ніде в цілому світі. Його план спрацював бездоганно!

Він щосили дременув додому.

У гаражі Томмі знайшов стару клітку, в якій вони колись тримали білих щурів. Почистивши її, він відніс клітку нагору до своєї кімнати, настелив на дно паперу, поставив тарілку з водою і насипав трохи піску.

Упорядкувавши клітку, він випустив туди істот із сигарної коробки.

Дев’ятеро крихітних людей збилися докупи рожевим гуртом посеред клітки. Хлопчик причинив дверцята, міцно їх закрутив і відніс клітку на тумбочку, а щоб зручніше було спостерігати, підсунув стільця.

Дев’ятеро крихіток нерішуче заворушилися, обстежуючи клітку. Серце Томмі аж закалатало від захвату.

Йому вдалося забрати їх у Біллінґза. Тепер вони належать йому, а Біллінґз не знає ні де він живе, ні навіть як його звати.

Крихітки говорили між собою. Їхні антени швидко рухалися, як у мурашок. Один із чоловічків підійшов до стінки клітки, ухопився за дротину і почав оглядати кімнату. До нього підійшла жінка. Обоє були голі. За винятком волосся на головах, їхні тіла були рожеві й гладенькі.

Томмі заходився придумувати, чим би їх нагодувати. З великого холодильника на кухні він дістав трохи сиру і бутерброд, покришив трохи хліба і листочків латуку, а ще налив у блюдце молока.

Молоко і хліб їм сподобалися, але м’яса вони не чіпали. З листочків латука вони почали робити хатинки.

Томмі був зачарований. Наступного дня він спостерігав за ними весь ранок перед школою, потім в обід, а потім аж до самої вечері.

— Що в тебе там? — запитав за вечерею батько.

— Нічого.

— Ти ж не приніс якусь гадюку? — сторожко запитала мати. — Хлопче, якщо ти приволік ще одну гадюку...

— Та ні, — похитав головою Томмі, запихаючись їжею. — То не гадюка.

Він доїв і метнувся до себе нагору.

Мініатюрні істоти вже добудували свої хатки з листя латука. Одні були всередині, інші походжали по клітці, обстежуючи її.

Томмі всівся біля тумби і спостерігав за ними. Вони були кмітливі, значно кмітливіші за білих щурів, що жили в нього раніше. І охайніші. Вони використовували насипаний для них пісок і були цілком ручні.

Трохи згодом Томмі зачинив двері кімнати. Затамувавши подих, він відімкнув і широко прочинив дверцята клітки, потягнувся рукою досередини, вхопив одного з чоловічків, витяг його з клітки й обережно розтиснув кулак.

Чоловічок, вчепившись за хлопцеву долоню, дивився на нього. Його антени ходили ходором.

— Не бійся, — сказав йому Томмі.

Чоловічок обережно звівся на ноги і пройшовся долонею до зап’ястка. Роззираючись навсібіч, він поволі вибрався на плече, зупинився і розглядав обличчя Томмі.

— А ти справді дуже малий, — прокоментував Томмі. Він узяв з клітки ще одного і поставив обох на ліжко. Вони довго походжали там, а інші тимчасом попідходили до відчинених дверцят клітки й уважно розглядали тумбу. Один захопився гребінцем Томмі й обстежив його, смикаючи за зубці. Затим підійшов ще один. Обидві крихітки почали безуспішно смикати й шарпати гребінець.

— Чого ви хочете? — запитав Томмі. Втомившись, вони зрештою здалися, але одразу натомість знайшли маленький п’ятицентовик, що лежав поруч. Одному чоловічкові вдалося підняти монетку і покотити. Монетка розігналася й покотилася до краю столика. Сполошені чоловічки побігли за нею. Копійка впала додолу.

— Обережно, — попередив Томмі. Він боявся, аби з ними чогось не сталося. Надто багато він мав щодо них планів. Для них легко буде придумати різних трюків — як для бліх у цирку: тягати малесенькі возики, кататися на гойдалках, ковзати з гірок, запускати якісь механізми. Він натренує їх, а потім показуватиме за гроші.

Може, він поїде з ними на гастролі, може, про нього навіть напишуть у газеті. Його розум гарячково працював. Перед ним відкривалася безліч можливостей, але починати треба повільно і обережно.

Наступного дня Томмі приніс одного чоловічка до школи. Він посадив його у баночку з-під варення і поклав до кишені, попередньо пробивши у кришці дірки, щоб той не задихнувся.

Під час перерви він показав його Дейву і Джоан Грантам. Друзі були у захваті.

— Де ти його взяв? — запитав Дейв.

— Це вже моя справа.

— Воно не продається?

— Це — не воно, це — він.

Джоан зашарілася.

— На ньому нічого немає. Було б добре, якби ти його зараз же одягнув.

— А ти могла б для них щось пошити? У мене ще вісім таких. Четверо чоловічків і четверо жіночок.

Джоан була в захваті.

— Та звісно, змогла б, якщо ти даси мені одного з них.

— Ще чого! Вони — мої.

— Звідки вони взялися? Хто їх зробив?

— Не ваше діло.

Джоан пошила іграшковий одяг для жіночок, малесенькі блузочки і спіднички. Томмі поклав вбрання на дно клітки. Крихітки невпевнено розглядали купку одягу з різних боків і не могли втямити, що з ним робити.

— Ти їм краще покажи, як одягатися, — запропонувала Джоан.

— Як це показати? Ти що, здуріла?

— Я їх повдягаю.

Вона витягла одну крихітну жіночку, обережно вбрала її у блузочку і спідничку, а потім повернула фігурку на місце.

— А тепер поглянь, що буде.

Усі інші скупчилися навколо вбраної жіночки й почали її обмацувати. За мить вони стали ділити гардероб, що залишився. Хто брав блузку, хто — спідничку.

Томмі невпинно реготав.

— А може, ти ще пошиєш штанці для чоловічків? Тоді вони всі будуть одягнені.

Він витяг з клітки двох чоловічків, і вони забігали по його руках.

— Обережніше, — захвилювалася Джоан. — Ти можеш їх упустити, і вони розбіжаться.

— Вони ручні, не втечуть. Ось поглянь.

Томмі поставив їх на підлогу.

— У нас є своя гра. Дивись!

— Гра?

— Вони ховатимуться, а я їх шукатиму.

Фігурки кинулися врозтіч, шукаючи місця для схованки. За мить нікого з них уже не було видно. Томмі став навкарачки і почав нишпорити під тумбою, потім під ковдрою. Почувся писк: одного він знайшов.

— Бачиш? Їм це подобається. — Він по одному позносив їх до клітки. Останнього довелося шукати довгенько: він заліз до шухляди тумбочки в коробку із кульками для марблз[4] і заховався між ними.

— А вони розумні, — сказала Джоан. — Дай мені хоч одного.

— Ні, — рішуче відказав Томмі. — Вони мої, і я їх не відпущу. Нікому не віддам, жодного з них.

Наступного дня Томмі й Джоан зустрілися в школі. Для чоловічків вона пошила штанці і сорочечки.

— Ось, бери, — вона передала йому пошите, доки вони простували стежкою. — Сподіваюсь, усе підійде.

— Дякую. — Томмі взяв одіж і поклав собі до кишені. Вони вийшли на пустир. Там Дейв Ґрант з хлопчаками сиділи колом і грали в марблз.

— Ну, хто виграє? — запитав, підійшовши, Томмі.

— Я, — відповів Дейв, навіть не підвівши погляду.

— Дайте-но і я кину, ну ж бо. — Томмі опустився навпочіпки і простягнув руку. — Даси кинути свій агат?

— Іди собі, — відмахнувся Дейв.

Томмі штовхнув його рукою.

— Та ну! Дай раз кинути! — сказав він і задумався. — Давай так...

Раптом над хлопчаками нависла тінь.

Томмі підвів погляд і зблід як крейда.

Згори, спершись на парасольку, що вгрузла у м’який ґрунт, мовчки дивився Едвард Біллінґз. Його зморшкувате обличчя було суворим, вицвілі блакитні очі скидалися на вигорілі на сонці камінці.

Томмі повільно звівся на ноги. Запала німа тиша. Частина хлопчаків, прихопивши свої кульки, кинулися навтьоки.

— Чого вам? — запитав Томмі. Його ледь чутний голос звучав сухо і хрипко.

Біллінґзові очі втупилися в хлопця гострим холодним поглядом.

— Ти їх забрав. Я хочу, щоб ти їх віддав. Негайно. — Його голос звучав твердо, безбарвно. Він простягнув руку. — Де вони?

— Про що це ви? — запитав Томмі, відсахнувшись. — Не розумію, про що ви говорите.

— Про Проект. Ти викрав їх з мого помешкання. Тепер віддай їх.

— Чорта з два! Я не розумію, про що це ви.

Біллінґз розвернувся до Дейва Гранта.

— Це ж ти про нього говорив?

Дейв кивнув.

— Я їх бачив, вони у нього в кімнаті, і він нікого до них не підпускає.

— Ти прийшов і вкрав їх. Навіщо?! — Біллінґз загрозливо насувався на Томмі. — Навіщо ти їх забрав? Навіщо вони тобі?

— Ви збожеволіли, — проказав Томмі тремтячим голосом. Дейв Грант наполохано мовчав, відвівши погляд.

— Це неправда, — заявив Томмі.

Біллінґз ухопив хлопця за барки. Крижані старечі руки впилися в його тіло.

— Віддай їх! Вони мені потрібні, я за них відповідаю.

— Відпустіть, — Томмі вирвався. — Їх тут немає. — Він засапався. — Тобто я хочу сказати...

— Отже, вони у тебе вдома. У тебе в кімнаті. Принеси їх сюди, швидко. Усіх дев’ятьох.

Томмі засунув руки у кишені. До нього трохи повернулася хоробрість.

— Ну, не знаю. А що ви мені дасте?

Біллінґз скипів.

— А я маю тобі щось дати? — він загрозливо замахнувся на хлопця. — Ах ти, мала нікчема...

Томмі відсахнувся.

— Ви не можете мене примусити їх повернути. Ви не маєте над нами жодної влади, — заявив Томмі і хоробро посміхнувся. — Самі так казали. Ви над нами не маєте жодної влади, я все чув.

Обличчя Біллінґза скам’яніло.

— Я їх заберу. Вони — мої, вони належать мені.

— Якщо ви спробуєте їх забрати, я покличу поліцію. І свого батька. Там будуть одразу і мій батько, і поліція.

Біллінґз щосили стиснув свою парасольку. Він хапнув ротом повітря, його обличчя потемніло, а потім огидно почервоніло. Запала мовчанка. Дітлахи, що були поруч, дивилися на них широко розплющеними очима, нажахані й пригнічені.

Раптом Біллінґзу сяйнула думка. Він поглянув на землю, на нерівне коло і камінці. Його очі зблиснули.

— Послухай. Я... Давай зіграємо на них. Ти і я.

— Що?

— Зіграємо в марблз. Якщо виграєш, вони твої, а якщо виграю я, то заберу їх собі. Усіх одразу.

Томмі задумався, поглядаючи то на обличчя містера Біллінґза, то на нерівне коло внизу.

— Якщо я виграю, ви більше не будете намагатися їх забрати? Дозволите мені залишити їх назавжди?

— Звісно.

— Згода. — Томмі зробив крок назад. — Домовилися. Якщо ви виграєте, я вам їх поверну, але якщо виграю я, то вони стануть моїми назавжди.

— Принеси їх сюди негайно.

— Так, я вже йду за ними. «А ще за моїм агатом», — додав він подумки. — Я швидко.

— Я чекатиму, — відповів містер Біллінґз, міцно стиснувши своїми кремезними руками парасольку.

Томмі помчав сходами вниз, перестрибуючи по кілька за раз.

До дверей підійшла мати і гукнула йому вслід:

— Довго не вештайся. Якщо не з’явишся за півгодини, залишишся без вечері.

— Добре! Півгодини! — крикнув Томмі, біжучи неосвітленим тротуаром і притримуючи руками пакунок під полою куртки. Там у нього була коробка з-під сигар, в якій вовтузилися крихітні істоти. Він біг щосили, засапуючись.

Містер Біллінґз усе ще стояв край пустиря і мовчки чекав. Сонце вже сіло, спадав вечір. Діти порозбігалися по домівках. Вийшовши на відкриту місцину, Томмі відчув подув непривітного вітру, що ворушив траву і бур’ян, шарпав холоші його штанів.

— Ну що, ти їх приніс? — запитав містер Біллінґз.

— Аякже. — Томмі зупинився, відхекуючись. Його рука повільно пірнула під полу куртки і дістала звідти громіздку сигарну коробку. Він зняв Гумову стрічку й трохи відкрив кришку.

— Ось вони.

Важко дихаючи, Біллінґз підійшов ближче. Томмі захряснув кришку і знову зафіксував її стрічкою.

— А тепер зіграємо. — Він поклав коробку на землю. — Поки ви їх не відіграли, вони — мої.

Біллінґз відступив.

— Добре, тоді почнемо.

Томмі понишпорив у кишенях, дістав свій агат і обережно його оглянув. У згасаючому світлі масивний темно-червоний круглий камінчик виблискував своїми кільцями піску і білизни, як Юпітер. Солідна, тверда кулька.

— Почнімо, — сказав Томмі. Він став на одне коліно, накреслив кривувате коло і висипав з торбини кульки. — У вас є кулька?

— Що?

— Маєте кульку для марблз? Чим ви збираєтеся грати?

— Даси мені якусь зі своїх.

— Добре, — Томмі взяв з окресленого кола одну кульку і кинув його Біллінґзу.

— Перший хід за мною?

Біллінґз кивнув.

— Чудово, — посміхнувся Томмі. Примруживши одне око, він старанно прицілився. На мить хлопчина завмер, його тіло застигло напруженою дугою, а потім кинув. Кульки заторохтіли, частина з них викотилася за межі окресленого кола, на траву і бур’ян. Наче непогано. Він зібрав свій виграш і поклав у лляну торбинку.

— Тепер моя черга? — запитав Біллінґз.

— Та ні, моя кулька все ще в межах кола. — Томмі знову присів. — У мене ще один хід.

Він знову кинув кульку. Цього разу він вибив ще три кульки, і знову його кулька залишилася у колі.

— І ще один кидок, — сказав усміхнений Томмі. Тепер у нього була майже половина кульок. Він став на одне коліно і затамував подих. Залишилося всього двадцять чотири кульки.

От якби виграти ще чотири! Ще чотири кульки...

Він кинув, вибивши дві кульки, але його агат теж вилетів.

Кулька вихопилася за межі і, підстрибуючи, покотилася в бур’ян.

Томмі підібрав дві кульки і агат. Усього він зібрав дев’ятнадцять, у колі лишалося ще двадцять дві.

— Ну добре, — знехотя пробурмотів хлопчина. — Тепер ваша черга. Починайте.

Уривчасто дихаючи і похитуючись, Едвард Біллінґз незграбно став на одне коліно. Його обличчя посіріло. Він невпевнено покрутив кульку в руці.

— Ви ніколи не грали в марблз? — запитав Томмі. — Ви не знаєте, як правильно тримати?

Біллінґз кивнув:

— Не знаю.

— Тримайте кульку між вказівним і великим пальцями. — Томмі дивився на негнучкі пальці старого. Біллінґз впустив камінець, але швидко знову підняв.

— Запускати треба великим пальцем. Ось так. Дайте-но я вам покажу.

Томмі взяв старечі пальці у свої, склав їх навколо кульки і впевнився, що рука старого у правильному положенні.

— Вперед! — сказав Томмі і випростався. — Побачимо, що у вас вийде.

Старий не поспішав. Він придивлявся до кульок у колі, його пальці тремтіли. Томмі добре чув дихання старого: той хрипко, глибоко і з натугою вдихав вологе вечірнє повітря.

Біллінґз поглянув на коробку з-під сигар, що виднілася в сутінках, тоді знову — на кульки. Його пальці заворушилися...

Спалах! Ударив сліпучий спалах. Томмі аж скрикнув, затуливши очі. Усе навколо завертілося, закружляло у дикому танку. Він заточився і впав у вологе лабузиння. У скронях стугоніла кров. Хлопець сів на землю, протираючи очі й мотаючи головою, намагаючись щось розгледіти.

Нарешті іскри в його очах згасли. Кліпаючи, він роззирнувся. Коло було порожнім. Жодної кульки, жодного камінчика. Усе дісталося Біллінґзу.

Томмі простяг руку, і щось гаряче обпекло його пальці. Він скочив на ноги. То була скляна скалка, розпечений до червоного жару уламок розплавленого скла. Навколо в темряві, у вологій траві й бур’янах, мерехтіли скляні скалки, що поволі застигали. Тисячі дрібних уламків, що блимали й згасали.

Едвард Біллінґз важко підвівся, потираючи руки.

— Я радий, що все нарешті скінчилося. — Він хапнув ротом повітря. — Мені, старому, геть не просто так згинатися.

Він розгледів у темряві коробку з-під сигар, що лежала на землі.

— Тепер вони можуть повернутися, а я продовжуватиму свою роботу.

Він узяв дерев’яну коробку і прилаштував її під пахвою. Потім старий підняв парасолю і почимчикував у напрямку до тротуару за парковкою.

— Бувай, — сказав Біллінґз, зупинившись на хвильку. Томмі не відповів.

Міцно притиснувши рукою коробку з-під сигар, старий поквапився тротуаром геть.

Захеканий Біллінґз увійшов до свого помешкання, кинув парасолю в куток, всівся за письмовий стіл і поклав дерев’яну коробку перед собою. Якийсь час він так і сидів, набираючи повні груди повітря і розглядаючи біло-коричневі квадратики на кришці.

Отже, він переміг. Повернув їх собі. Тепер вони знову тут, і саме вчасно. Невідворотно наближалася дата подання звіту.

Біллінґз скинув піджак і жилетку, тремтливими руками підкотив рукава сорочки. Йому пощастило. Контроль над Проектом Б був вкрай обмежений, піддослідні практично не корилися правилам. Це, звичайно, саме по собі було проблемою. Піддослідні проектів А і Б спромоглися вийти з-під контролю. Вони повстали, порушили настанови, а відтак опинилися за межами програми.

Інша річ — новий вид, Проект В. Тепер усе залежало від них. Вони вислизнули з його рук, але тепер повернулися. Вони були під контролем, як і задумувалося. В керованих рамках.

Біллінґз стягнув Гумову стрічку й повільно, обережно підняв кришку.

І тут вони раптом шугнули назовні — всі гуртом. Одні помчали ліворуч, інші — праворуч. Дві вервечки мініатюрних фігурок стрімголов тікали. Один з чоловічків добіг до краю столу, зістрибнув додолу, приземлився на килимок, покотився й упав. За ним — другий, третій...

Біллінґз нарешті отямився і спробував їх зловити, нестямно тягнучи долоні. На столі лишалося тільки двоє. Він кинувся за одним, щоб упіймати, та не встиг. А другого...

Він таки схопив останнього чоловічка і міцно затис у кулаці. Його товариш обернувся і підбіг до кулака старого. Він щось тримав у руці. То була скалка, дерев’яна скалка, відколота від внутрішньої стінки сигарної коробки.

Чоловічок підбіг і щосили увігнав гострий кінець у палець старого.

Від болю Біллінґз зойкнув і розтиснув кулак. Полонений вивалився на стіл і покотився. Його товариш допоміг йому підвестися, підтяг до краю стола, і вже разом вони зістрибнули звідти на підлогу.

Біллінґз нахилився, обмацуючи підлогу, але чоловічки вже чимдуж помчали до балконних дверей. Ще один підібрався до штепсельної виделки від лампи і спробував витягнути її з розетки: марна справа. Тоді до нього приєднався ще один, і дві крихітні фігурки разом потягнули за дріт. Виделка вискочила з розетки й кімната поринула в пітьму.

Біллінґз намацав шухляду столу й зі скрипом її витягнув, висипавши все, що там було, на підлогу. Він знайшов велику коробку сірників і запалив одного.

Усі чоловічки вибігли на балкон.

Біллінґз кинувся за ними, і сірник погас. Він запалив ще один і затулив його рукою від вітру.

Чоловічки вже дісталися до поручнів і почали перелазити через край. Потім, ухопившись за гілки плюща, вони гайнули у темряву.

Він надто пізно дістався поручнів. Крихітні істоти встигли втекти, усі дев’ятеро, спустившись похилою покрівлею у темряву ночі.

Біллінґз збіг сходами на перший поверх, на задній ґанок, а потім — надвір. Біжучи уздовж стіни будинку, він дістався до місця, де ріс плющ.

Жодного руху, жодної активності. Тиша. Жодного сліду чоловічків.

Вони щезли, втекли. Вони заздалегідь продумали план втечі і реалізували його. Щойно він підняв кришку, як вони чкурнули двома колонами у протилежних напрямках. Вони все досконало спланували і втілили.

Біллінґз поволі піднявся нагору до своєї кімнати, відчинив настіж двері і зупинився, переводячи подих, усе ще приголомшений тим, що сталося.

Їх більше немає. Проект В завершено. Невдало, як і всі інші. І з тих же причин: повстання і прагнення до незалежності, звільнення з-під нагляду, втечі з-під контролю. Проект А вплинув на Проект Б, а тепер, у той же спосіб, скверна поширилася і на Проект В.

Біллінґз важко всівся за письмовий стіл. Довгий час він сидів нерухомо, мовчазний і замислений, поступово усвідомлюючи, що відбувається. Це не була його помилка, таке траплялося й раніше — двічі. І те саме траплятиметься знову. Кожний проект передає свої вади наступному, і так без кінця-краю. немає значення, скільки проектів буде задумано й реалізовано, завжди відбуватиметься те саме: заколот і втеча, відхилення від програми.

Зрештою Біллінґз простяг руку до свого звіту, спокійно знайшов сторінку, на якій зупинився, і вилучив з книги весь останній розділ з висновками. Не було сенсу зупиняти поточний Проект. Один Проект був вартий будь-якого іншого. Вони всі однакові — однаково невдалі.

Він це зрозумів, щойно побачив їх, відкривши кришку коробки з-під сигар. На них був одяг, мініатюрні костюмчики, як і на інших, ще задовго перед тим.