Повне зібрання короткої прози. Том 2

Повішений незнайомець

Ед завжди був практичною людиною, і коли бачив щось негоже, то намагався це виправити. Аж ось одного дня він побачив те, що висіло на міській площі...

О п’ятій вечора Ед Лойз умився, накинув пальто, одягнув капелюха, вивів з гаража машину і через усе місто доїхав до своєї крамниці з телевізорами. Ед почувався втомлено. Він вигрібав з підвалу землю, яку візком вивозив на задній двір.

Плечі і спину йому ломило, але для сорокалітнього він непогано тримався. На зекономлені Едом гроші Дженет тепер зможе придбати нову вазу. До того ж, йому подобалося власноруч ремонтувати фундамент будинку!

Смеркалося. У довгих променях призахідного сонця вулицями кудись поспішали працівники з передмість, навантажені торбинами й пакетами жінки, студенти зграйками квапилися додому з університету в одному натовпі з продавцями, службовцями і невиразними секретарками. Він зупинив свій «пакард» на червоний сигнал світлофора, а потім рушив далі. Крамниця працювала без нього. Він прибуде якраз перед вечірньою перервою і підмінить продавців. Прогляне касові записи за день, можливо, навіть сам щось продасть. Ед повільно проїхав повз зелений скверик обабіч вулиці — маленький міський парк. На парковці перед крамницею «Телевізори Лойза: продаж і ремонт» не було вільних місць. Він тихо вилаявся, розвернув авто і знову минув зелений скверик з самотнім питним фонтанчиком, лавкою і єдиним ліхтарним стовпом.

На ліхтарі щось висіло. На вітрі погойдувався якийсь безформний темний оберемок, якесь чи то опудало, чи манекен.

Лойз опустив скло на дверцятах і визирнув. Що воно, в біса, таке? Якась реклама? Мабуть, одна з тих, що Торговельна палата іноді встановлювала у сквері.

Ед знову розвернувся і поїхав повз це місце втретє. Проїжджаючи повз парк, він спробував роздивитися темний оберемок. То був ніякий не манекен. Якщо це й була реклама, то вкрай дивна. Волосся на потилиці Лойза стало дибки, він нервово сковтнув слину. На його обличчі і руках виступив піт.

То було тіло. Людське тіло.

— Подивись на нього! — крикнув Лойз. — Вийди сюди!

Дон Ферґюсон неквапом вийшов з крамниці, з гідністю застібаючи свій піджак у смужку.

— Це щось справді важливе, Еде? Мені не варто залишити магазин на помічника.

— Подивись уважно, — Ед показав пальцем у сутінкове небо. Ліхтар стримів на тлі вечірнього неба: стовп і оберемок на ньому.

— Онде воно висить. Скільки, в біса, воно там уже теліпається? — від хвилювання він майже кричав. — А куди дивляться люди? Проходять собі спокійнісінько, та й усе.

Дон Ферґюсон неквапом запалив сигарету.

— Не переймайся, старий. Якщо воно вже тут висить, то на це має бути причина.

— Причина?! Яка, наприклад?

Ферґюсон знизав плечима.

— Як тоді, коли Рада з безпеки руху виставила там побитий «б’юїк». Просвіта якась. Звідки мені знати?

Із взуттєвої крамниці підійшов Джек Поттер.

— Що сталося, хлопці?

— Там на ліхтарі висить тіло, — пояснив Лойз. — Я збираюся викликати копів.

— Вони мають знати про це, — констатував Поттер, — інакше це б там не висіло.

— Я повертаюся в магазин, — Ферґюсон рушив до крамниці. — Робота передусім, розваги почекають.

Лойз почав втрачати самовладання.

— Ви бачили його? Ви бачили, що там висить? Людське тіло! Мертвий чоловік!

— Звичайно, Еде. Я бачив його ще в обідню перерву, коли виходив за кавою.

— Ти хочеш сказати, що воно висить там з обіду?

— Звичайно. А що тут такого? — Поттер глянув на годинник. — Мушу бігти. Бувай, Еде.

Поттер поквапився геть і змішався з натовпом, що сунув тротуаром. Повз скверик ішли люди. Дехто з цікавістю поглядав угору на темний силует і йшов собі далі. Ніхто не зупинявся, ніхто на нього не зважав.

— Здається, я божеволію, — прошепотів Лойз. Він зійшов з тротуара на дорогу, огинаючи автомобілі. Водії оскаженіло сигналили, а він тимчасом дістався до протилежного узбіччя і ступив на зелену траву скверика.

Мрець був середнього віку, у потертому й рваному одязі.

Сірий костюм був заляпаний багнюкою, що вже встигла засохнути. Незнайомець. Лойз ніколи раніше його не бачив. Нетутешній. Обличчя мерця було трохи відвернуте вгору. Вечірній вітер м’яко й безгучно погойдував тіло, шкіра небіжчика рясніла проколами і порізами. На ранах і глибоких подряпинах запеклася кров. Як на поглум, з одного вуха звисали окуляри в сталевій оправі. Очі були вибалушені, рот — роззявлений, з опухлим язиком огидного синього кольору.

— Господи, воля твоя, — пробурмотів Лойз ледь стримуючись, щоб не зблювати. Переборовши нудоту, він повернувся на тротуар. Його всього аж тіпало від жаху й огиди.

Чому?! Хто цей чоловік? Чому він там висить? Що це має означати?

І... І чому ніхто не звертає на нього уваги?

Він наштовхнувся на невисокого чоловіка, що поспішав тротуаром.

— Обережно! — крикнув чоловік. — А, це ти, Еде.

Ед знічено кивнув.

— Привіт, Дженкінзе.

— Щось трапилося? — крамар з магазину канцтоварів ухопив Еда за руку. — У тебе нездоровий вигляд.

— Там у парку висить тіло.

— Ну то й що? — Дженкінз відвів його в альтанку біля крамниці з вивіскою «Телевізори Лойза: продаж і ремонт». — Не переймайся.

До них підійшла Марґарет Гендерсон, продавчиня з ювелірної крамниці.

— Що сталося?

— Ед зле почувається.

Лойз напустився на них.

— Як ви можете отак тут стояти? Ви що, не бачите? Заради Бога...

— Про що це він? — знервовано запитала Марґарет.

— Тіло! — закричав Ед. — Там висить тіло!

Навколо них почав збиратися натовп.

— Цьому чоловікові зле?

— Та це ж Ед Лойз.

— З тобою все гаразд, Еде?

— Тіло! — зарепетував Лойз, намагаючись вирватися. Люди намагалися втримати його за руки, а він уперто пручався.

— Пустіть мене! Поліція! Покличте поліцію!

— Еде...

— Йому негайно потрібен лікар.

— Схоже, він захворів.

— Або напився.

Лойз силоміць продерся крізь натовп, заточився і ледь не впав. Неначе крізь пелену він бачив людські обличчя: цікаві, стурбовані, збентежені. Чоловіки й жінки зупинялися подивитися, що тут за колотнеча. Лойз проштовхався до своєї крамниці і крізь вітрину бачив, як Ферґюсон демонструє покупцеві телевізор «Емерсон». У глибині зали Піт Фоулі з відділу ремонту налаштовував новий «Філко». Лойз оскаженіло кричав до них, але його голос глушили вуличний гамір і шум транспорту.

— Зробіть щось! — заволав він. — Не стійте довбнями! Зробіть що-небудь! Щось не так! Щось відбувається!

Натовп запобігливо розступився, аби дати дорогу двом кряжистим поліцейським, що настирливо продиралися до Лойза.

— Ваше ім’я? — тихо запитав поліцейський із записником.

— Лойз, — він втомлено витер лоба. — Едвард Лойз. Послухайте. Он там...

— Ваша адреса? — продовжував коп. Поліцейська машина швидко рухалася вулицею, спритно маневруючи між автівками й автобусами. Втомлений і збентежений Лойз осів на задньому сидінні. Він глибоко зітхнув і сказав:

— 1368, Герст Роуд.

— Це тут, у Піквілі?

— Саме так.

Докладаючи неймовірних зусиль, Лойз усе ж опанував себе.

— Послухайте. Там, у скверику, на ліхтарному стовпі висить...

— А де ви сьогодні були? — запитав коп, що сидів за кермом.

— Де я був? — перепитав Лойз.

— Ви ж не були у себе в крамниці, так?

— Не був, — Ед згідно кивнув головою. — Я був удома, в підвалі.

— У підвалі?!

— Так. Я копав. Виносив землю, щоб залити бетоном новий фундамент. А що? Це має якийсь стосунок до...

— З вами був ще хто-небудь?

— Ні, моя дружина поїхала в центр, діти були у школі. — Погляд Лойза перебігав з обличчя одного кряжистого копа до другого. Його охопила надія, божевільна надія.

— Ви хочете сказати, що я був там, у підвалі, і тому пропустив... Пояснення? Тобто я щось пропустив? На відміну від інших?

Запала мовчанка.

— Саме так, ви все пропустили, — зрештою сказав коп, що тримав у руках записник.

— Тоді це — офіційна справа? То це тіло... Воно має там висіти?

— Воно має там висіти. Щоб усі його бачили.

Ед кволо посміхнувся:

— Ну слава Богу. Мабуть, я дарма так рознервувався. Я думав, що справді щось сталося. Знаєте, щось на кшталт Ку-клукс-клану, якесь насильство. Що до влади прийшли фашисти чи комуністи. — Він утерся хусточкою, яку дістав з нагрудної кишені піджака, його руки все ще тремтіли. — Тепер я розумію, що це офіційна справа.

— Так, це офіційна справа. — Поліцейська машина наближалася до Зали Правосуддя. Сонце вже сіло. Вулиці ставали похмурими і темними. Вуличні ліхтарі ще не загорілися.

— Я вже почуваюся краще, — сказав Лойз. — Я трохи перехвилювався і, можливо, погарячкував, наговорив зайвого. Але тепер, сподіваюся, мене вже можна відпускати?

Обидва копи промовчали.

— Я мушу повернутися до своєї крамниці. Хлопці так і не встигли повечеряти, а зі мною вже все гаразд. Більше не буде жодних проблем. То чи треба...

— Це не забере багато часу, — запевнив його коп, що сидів за кермом. — Процедура триватиме недовго, лише кілька хвилин.

— Сподіваюся, — промимрив Лойз. Машина загальмувала на червоний сигнал світлофора. — Визнаю, що порушив громадський спокій. Навіть смішно, рознервувався до того, що...

Раптом Ед різким рухом відчинив дверцята і вискочив на вулицю. Світлофор загорівся зеленим, і машини навколо почали розганятися. Лойз рвонув до тротуару і побіг, оминаючи людей, намагаючись заховатися у натовпі, що роївся довкола. За спиною він чув крики і тупотіння чобіт.

То були не поліцейські, він зрозумів це першої ж миті. У Піквілі він знав кожного копа в обличчя: містечко було невеликим, а Лойз тримав тут свою крамничку вже цілу чверть століття.

Це були не поліцейські, і насправді ніхто нічого не знав про тіло. Поттер, Ферґюсон, Дженкінз — жоден із них не знав, чому воно там висіло. Вони нічого не знали, але при цьому й не переймалися. Оце було найдивнішим.

Лойз ускочив до будівельної крамниці і чимдуж метнувся в бік складу з чорним входом, переполошивши продавців і ошелешених покупців. Він перекинув урну для сміття, кинувся бігцем по бетонних сходах, переліз через паркан і зіскочив, засапаний, з другого боку.

Позаду не було жодного звуку. Йому вдалося втекти.

Він опинився біля входу в темний провулок, уздовж якого валялися дошки, покинуті коробки й автомобільні покришки. Вдалині виднілася вулиця. Замерехтіли й увімкнулися вуличні ліхтарі. На тротуарах — люди. Крамниці. Неонові вивіски. Машини.

Праворуч був поліцейський відділок.

Він стояв зовсім близько від нього, страхітливо близько. За вантажною естакадою продовольчої крамниці здіймалася стіна з білого бетону — Зала Правосуддя з заґратованими вікнами. Поліцейська антена. Верх височенної бетонної стіни губився у темряві. Кепське місце для Еда, він був надто близько. Слід якомога швидше звідси забиратися, подалі від них.

Від них?!

Скрадаючись, Лойз рушив провулком. За відділком була мерія — старомодна жовтава дерев’яна споруда з позолоченими мідними прикрасами на дверях і широкими бетонними сходами. Він бачив нескінченні ряди кабінетів з темними вікнами. Обабіч входу росли кедри, на клумбах рясніли квіти.

І було щось іще.

Над будинком мерії висіла темна пляма. Конічний похмурий згусток, темніший за сутінки. Призма чорного кольору, що розтікалася навсібіч і губилася в небі.

Він прислухався. Боже, до нього долинув якийсь звук! Щось таке, що змусило його у відчаї затулити вуха, аби цього не чути. Дзижчання. Віддалений, приглушений гул, як від бджолиного рою.

Лойз поглянув угору й від жаху заціпенів. Над мерією бовваніла непроникна темінь. Темінь настільки густа, що здавалася майже затверділою. І в цій пітьмі щось ворушилося! З темряви вихоплювалися якісь нечіткі форми, що спускалися з неба, на мить зависали над мерією, пурхали над нею густими роями, а потім сідали на дах.

Якісь фігурки, постаті, що, тріпочучи, спускалися з неба, з темного розколу, що відкрився над ним.

Зрештою Едові вдалося їх розгледіти.

Ед довго спостерігав за ними, заховавшись за похиленим парканом у калюжі брудної води.

Вони приземлялися групами, сідаючи на дах мерії й одразу ж зникаючи всередині. У них були крила, що робило їх схожими на велетенських комах. Махаючи крилами, вони спочатку пурхали на дах, а потім боком, по-краб’ячому, добиралися до входу й зникали в будівлі.

Це видовище було водночас відразливим і захоплюючим. Лойз затремтів від подиху прохолодного нічного вітру. Давалася взнаки втома. Від потрясіння у нього паморочилося в голові. На сходах мерії стояли люди, з будівлі раз за разом виходили групи людей, на якусь мить зупинялися, а потім ішли собі далі.

Хіба це були вони?

Це здавалося неможливим. Істоти, що з’являлися з темної прірви, не були людьми. Це були прибульці — з якогось іншого світу, з іншого виміру, що просочувалися крізь щілину, крізь тріщину в самому всесвіті. Крилаті комахи — мешканці іншої сфери буття — просочувалися крізь оцю розколину.

Один з гуртів на сходах мерії почав розходитися. Більшість попрямувала до машини поруч, один рушив було назад до мерії, але потім передумав і наздогнав решту.

Від страху Лойз заплющив очі. У нього запаморочилося в голові, він щосили тримався за похилений паркан. Ота постать, людська постать, здригнулася всім тілом, затріпотіла враз вирослими крильми, наздогнала гурт біля тротуару і там приземлилася.

Псевдолюди. Підробки. Комахи, спроможні видавати себе за людей, як земні комахи, що змінюють колір. Мімікрія.

Лойз опанував себе, відсунувся від паркана і поволі звівся на ноги. Було поночі, провулок поглинула суцільна темінь. Але вони, можливо, здатні бачити і в темряві, може, пітьма для них не проблема.

Він сторожко вибрався з провулка на вулицю. Йому ще траплялися перехожі, але вже рідше. На автобусних зупинках групки людей чекали на транспорт. У вечірній сутіні, поблискуючи світлом фар, гуркотів великий автобус.

Лойз кинувся вперед і проштовхався крізь натовп, а коли автобус зупинився, піднявся в салон і всівся позаду біля дверей. За мить автобус рушив.

Лойз потроху заспокоївся і з цікавістю поглядав на пасажирів. Байдужі втомлені обличчя, люди, що повертаються додому після роботи. Пересічні люди. На нього ніхто не звертав уваги. Кожен сидів мовчки, прикипівши до свого сидіння, і похитувався в такт з автобусом.

Чоловік, що сидів поруч, розгорнув газету. Ворушачи губами, він почав читати спортивний огляд. Пересічна людина. Темно-синій костюм, краватка. Якийсь комерсант чи може продавець, що повертається до дружини й дітей.

Навпроти сиділа молода жінка років двадцяти, з темними очима і волоссям. На колінах — пакунок. Нейлонові панчохи й туфлі на підборах. Червоний жакет і светр з ангорської вовни. Вона відсутнім поглядом втупилася перед себе.

Далі — старшокласник у джинсах і чорній куртці.

Огрядна жінка з потрійним підборіддям і величезною продуктовою торбиною з пакунками та мішечками. Її брезкле обличчя змарніло від утоми.

Звичайні собі люди, ті, хто повертався цим автобусом щовечора, повертався до своїх домівок і родин, до вечері.

Сьогодні ж вони повертаються додому зовсім безмозкі, контрольовані й одурені прибульцями у людській подобі, що заволоділи їхнім містом, їхнім життями, ними самими. Це могло б статися і з Лойзом, якби він у той час не длубався в підвалі, а був на своєму місці у крамниці. Його чомусь прогледіли, оминули. Отже, їхній контроль не був ідеальним, всеохопним.

Може, він не один такий.

У нього в серці забриніла надія: вони не всемогутні. Вони схибили, не взяли його під контроль. Їхні тенета, поле контролю, не вловили його. Перед тим, як поїхати в центр, він весь день пробув у підвалі, а зона їхнього впливу, вочевидь, була обмеженою.

Чоловік, що сидів за кілька місць через прохід, раптом почав розглядати Лойза. Цей погляд урвав хід його думок. То був стрункий молодик з темним волоссям і вусиками, добре одягнений — у коричневому костюмі й з начищеними черевиками. У його тонких пальцях була книжка. Він пильно стежив за Лойзом, вивчаючи його, а потім швидко відвернувся.

Ед напружився. Може, це один із них? Чи, може, навпаки, один з тих, до кого вони не дісталися?

Чоловік знову дивився на нього. Невеличкі темні очі, живі й розумні. Схоже, кмітливий чолов’яга — аж надто кмітливий, щоб бути таким, як усі. Або ж це — один з прибульців, чужинецька комаха з іншого світу.

Автобус зупинився. До салону повільно піднявся немолодий чоловік, опустив у скриньку жетон, пройшов далі й усівся навпроти Лойза.

Погляд молодика зупинився на новому пасажирові. На секунду між ними щось проскочило.

Вони перезирнулися з очевидним порозумінням.

Лойз підвівся зі свого місця, хоча автобус вже рушав. Він кинувся до дверей, ступив на підніжку і шарпнув аварійне гальмо. Гумові двері відчинилися.

— Гей! — закричав водій, заскрипіли гальма. — Якого біса?..

Лойз протискався назовні, автобус пригальмував. Обабіч дороги стояли будинки житлового району. Скрізь були газони й багатоквартирні блоки. Позаду зірвався зі свого місця молодик, а за ним і старий. Вони явно його переслідували.

Лойз стрибнув, добряче забившись об бруківку, і покотився аж на узбіччя. Нестерпний біль пронизав усе його тіло. Біль і темрява заполонили Лойзову свідомість. Відчайдушним зусиллям він усе ж опанував себе, проте заледве звівся на ноги, як знову заточився і впав. Автобус зупинився. З нього почали виходити люди.

Ед обмацав усе навкруги і зрештою щось ухопив. То був камінь, що лежав у риштаку. Стогнучи від болю, він спромігся встати. Перед ним з’явилася якась постать — молодик з променистими очима і книжкою.

Лойз щосили вдарив його ногою, молодик зойкнув і впав. Ед додав йому каменем, і чоловік заволав, намагаючись вивернутися.

— Зупиніться! Боже, послухайте...

Лойз зацідив йому ще раз, почувся жахливий хрускіт. Голос молодика урвався і перейшов у здушене виття. Лойз почав відступати, інші пасажири, що вийшли автобуса, обступили його. Лойз побіг вздовж дороги, незграбно переставляючи ноги. Ніхто його не переслідував. Люди схилилися над нерухомим тілом молодика з книжкою, того, з променистими очима, що кинувся за ним.

А що як він помилився?

Втім, було вже пізно цим перейматися. Зараз важливо було врятуватися, втекти геть з Піквіля, подалі від темної прірви пролому між їхнім і його світами.

— Еде! — Дженет Лойз злякано відступила з порога. — Що з тобою? Що...

Увійшовши до вітальні, Ед захряснув за собою двері.

— Запни штори, хутко!

Дженет підійшла до вікна.

— Але ж...

— Роби, як я кажу. Хтось ще є вдома?

— Та нікого, лише близнюки. Вони нагорі, у своїй кімнаті. А що сталося? У тебе такий дивний вигляд. Чому ти так рано?

Лойз замкнув вхідні двері і пройшовся будинком, ретельно оглядаючи кімнати. Потім він зайшов у кухню, дістав з шухляди під раковиною різницького ножа і провів пальцем по лезу. Гострий, достатньо гострий. Ед повернувся до вітальні.

— Слухай сюди, — сказав він дружині. — У мене мало часу. Вони знають, що мені вдалося втекти, тож вони мене шукатимуть.

— Вдалося втекти? — обличчя Дженет перекосилося від подиву і жаху. — Від кого?

— Наше місто захопили. Вони усе контролюють, я в цьому впевнений. Вони почали з органів влади — з мерії та поліції. А от що вони зробили зі справжніми людьми...

— Про що ти говориш?

— На нас напали. Комахи з якогось іншого всесвіту, з іншого виміру. Вони натягли якісь маски, щоб скидатися на людей. Більше того, вони вміють контролювати свідомість, зокрема й твою свідомість.

— Мою свідомість?

— Вони почали вторгнення звідси, з Піквіля. Взяли під контроль вас усіх, ціле місто — за винятком мене. Проти нас неймовірно могутній ворог, але й він має певні обмеження. Це вселяє надію. Вони не всемогутні, вони можуть помилятися!

Дженет похитала головою.

— Я не розумію тебе, Еде. Ти, схоже, збожеволів.

— Збожеволів? Аж ніяк, мені просто пощастило. Якби я не був під землею, в підвалі, то теж потрапив би під їхній контроль, як і всі ви. — Лойз поглянув у вікно. — Але немає часу на балачки, одягай пальто.

— Пальто?

— Ми забираємося звідси, з Піквіля. Треба знайти допомогу, щоб здолати ворога. Їх можна перемогти, вони можуть помилятися. Вони вже десь поруч, але якщо ми діятимемо швидко, то нам це вдасться. Нумо! — він грубо схопив її за руку. — Бери пальто і клич дітей, ми вирушаємо просто зараз. Немає часу на збори.

Смертельно бліда, його дружина підійшла до шафи й зняла з вішака пальто.

— Куди ми їдемо?

Ед висунув шухляду секретера, висипав її вміст на підлогу, підібрав і розгорнув дорожню карту.

— Усі шосейні дороги вони, звичайно, пильнуватимуть, але залишається ще путівець. Той, що веде до Оак Ґроув. Я там колись проїздив. Дорога практично занедбана, тож можливо, що вони випустять її з уваги.

— Дорога до старого ранчо? Господи, та вона ж давно закрита! Нею вже ніхто не їздить.

— Я знаю, — Ед з похмурим виглядом запхав карту до кишені пальта. — Це стане нашим порятунком. А тепер клич дітей і рушаймо. Твоя машина заправлена?

Дженет здивувалась:

— Мій «шевроле»? Я заправляла його вчора по обіді. — Вона підійшла до сходів на другий поверх. — Еде, я...

— Клич дітей! — Ед прочинив вхідні двері і визирнув назовні. Анікогісінько, жодного руху. Поки все було гаразд.

— Спускайтеся сюди, — гукнула Дженет ламким від хвилювання голосом. — Ми ненадовго звідси їдемо.

— Просто зараз? — почувся голос Томмі.

— Хутчіш! — гаркнув Ед. — Спускайтеся обоє!

На верхній сходинці показався Томмі.

— Я готую домашнє завдання, ми почали вивчати дроби. Міс Паркер каже, якщо ми не зробимо його до...

— Забудьте про дроби, — Ед підхопив сина на нижній сходинці й підштовхнув його до виходу.

— А де Джим?

— Вже йде.

Джим поволі спустився сходами.

— Тату, що сталося?

— Поїдемо покатаємося.

— Покатаємося? А куди?

Ед розвернувся до Дженет.

— Світло нехай горить, і піди ще ввімкни телевізор. — Він підштовхнув її до телевізора. — Нехай вони думають, що ми досі...

Раптом він почув дзижчання. Вихопивши ніж, Ед миттю припав до підлоги. Його мало не знудило, коли він побачив, як комаха спускалася сходами просто на нього, хутко рухаючи крильцями. Вона досі була трохи подібна на Джиммі, це теж було ще дитинча. В Еда втупився його погляд — позирк холодних фасеткових нелюдських очей. На тіло з крильцями досі були жовта футболка і джинси, на личку виднілися залишки людських рис. Його тіло неприродно скрутилося, неначе хотіло дотягнутися до Еда. Що воно робить?

Воно намагалося його вжалити!

Лойз щосили замахнувся на потвору ножем. Комаха з оскаженілим дзижчанням відступила. Лойз перекотився і поповзом дістався до дверей. Томмі і Дженет стояли як укопані, з безтямними обличчями, й отупіло за всім спостерігали. Лойз знову замахнувся ножем, і цього разу влучив. Створіння заверещало, захиталося, а потім гепнулось на стіну і, тріпочучи, сповзло на долівку.

Крізь розум Еда щось прокотилося. Якась хвиля сили, енергії, чужої свідомості, що пробивалась у його єство. Він враз застиг, мов паралізований. У нього проник інший розум, заторкнув його власну свідомість — раптово, разюче. Чиясь осоружна присутність напосідала на нього — і, стріпнувшись, згасла тільки коли комахоподібне створіння безформною купою звалилося на килимок.

Воно було мертвим. Лойз перевернув труп ногою. Так, це була комаха, щось схоже на муху. Одягнуте в жовту футболку і джинси, що носив його син Джиммі... Він відігнав від себе цю думку, надто пізно зараз про це згадувати. Він підхопив ножа і рушив до дверей. Дженет і Томмі все ще стояли непорушно, немов закам’янілі.

Машина була надворі, але до неї йому не прорватися. Вони чекатимуть на нього. Доведеться йти пішки десять миль. Десять довгих миль по грузькій дорозі через яри, поля, пагорби і густий ліс. І йти доведеться самому.

Лойз відчинив двері. На мить він озирнувся на дружину і сина, а потім захряснув двері і збіг сходами у двір.

Скоро він уже йшов швидким кроком дорогою крізь темряву до околиці міста.

Промені вранішнього сонця сліпили. Лойз зупинився, хапаючи ротом повітря. Його хитало з боку в бік, піт заливав очі.

Одяг на ньому подерся, пошматований чагарями і шпичаками, крізь які він продирався. Десять миль, подоланих на ліктях і колінах, поповзом, скрадаючись у нічній пітьмі. На черевики налипла грязюка. Знеможений і подряпаний, він, кульгаючи, заледве переставляв ноги.

Але попереду вже було містечко Оак Ґроув.

Лойз зробив глибокий вдих і почав спускатися з пагорба.

Двічі він заточувався і падав, але пересилював себе, підводився і йшов далі. У нього у вухах дзвеніло, перед очима все тремтіло і розпливалося. Але він зміг, він вирвався з Піквіля.

На нього з подивом витріщився Фермер, що працював у полі. Жінка, яка поралась біля будинку, теж. Лойз дістався до дороги й повільно поплівся нею. Попереду виднілися бензоколонка і придорожній кафетерій. Тут стояло кілька машин, у смітті греблися кури. На прив’язі бігав пес.

Лойз дошкандибав до заправки, одягнутий у біле оператор скоса поглянув на нього.

— Слава Богу, — пробурмотів Лойз і вхопився за стіну. — Я вже думав, що не дійду. Вони переслідували мене майже всю дорогу. Я чув, як вони дзижчали, дзижчали і пурхали за спиною.

— Що трапилося? — запитав оператор. — Ви потрапили в аварію? Вас пограбували?

Лойз втомлено похитав головою.

— Вони захопили ціле місто, захопили мерію і поліцейський відділок. Повісили чоловіка на ліхтарі. Це було перше, що я побачив. А потім вони заблокували дороги. Я спостерігав, як вони зависали над автомобілями, що в’їжджали до міста. Десь близько четвертої ранку я насилу від них відірвався. Я одразу відчув, коли вони відстали. А тоді зійшло сонце.

Оператор нервово закусив губу.

— Бачу, ви не в собі, вам треба до лікаря.

— Допоможіть мені дістатися до Оак Ґроув, — попросив затинаючись Лойз і знеможено сів на жорству. — Маємо почати зачистку, випровадити їх геть... І то негайно.

Лойз говорив, а вони записували все на магнітофон. Коли він закінчив, комісар вимкнув запис і підвівся з-за столу. Якусь мить він стояв, задумавшись, потім дістав сигарети і запалив одну. Його м’ясисте обличчя спохмурніло.

— Ви мені не вірите, — сказав Лойз.

Комісар запропонував йому сигарету, але Лойз роздратовано від неї відмахнувся.

— Куріть самі.

Комісар підійшов до вікна, зупинився, оглядаючи з вікна Оак Ґроув, і несподівано відповів:

— Я вам вірю.

Лойз аж осунувся на стільці.

— Ну слава Богу!

— Отже, вам вдалося звідти вибратися, — комісар похитав головою. — Замість того, щоб бути на роботі, ви працювали в підвалі? Шанс на таке був мізерний, один на мільйон.

Лойз ковтнув чорної кави, якою його пригостили.

— У мене є теорія, — промимрив він.

— Про що?

— Про них. Про те, хто вони такі. Вони щоразу захоплюють якийсь один район. Причому починають з верхівки, тобто місцевої влади, а потім рухаються вниз дедалі ширшими колами.

Міцно закріпивши за собою владу, вони захоплюють наступне місто. І так помалу, поступово поширюють своє панування.

Думаю, цей процес триває вже достатньо довго.

— Як довго?

— Тисячі років. Не думаю, що це щось нове.

— Чому ви так вважаєте?

— Коли я був дитиною, то був у «Біблійній лізі». Там нам показували різні малюнки релігійного змісту — стародруки.

На них було зображено ворожих богів, переможених Єговою: Молоха, Вельзевула, Моава, Ваала, Астарота...

— І що з того?

— До кожного з них було зображення. — Лойз підвів погляд на комісара. — Вельзевула було намальовано у вигляді велетенської мухи.

— Тривале у нас з ними змагання, — пробурмотів комісар.

— Їх перемогли, і в Біблії описується, як саме їх перемогли. Спочатку вони успішно наступали, але врешті їх подолали.

— А чому вони програли?

— Бо вони не можуть контролювати геть усіх. Мене вони, наприклад, не захопили. Їм так і не вдалося встановити контроль над євреями, і євреї рознесли попередження всьому світові, попередження про небезпеку. А оті двоє з автобуса! Думаю, вони були в курсі. Їм вдалося вислизнути, як і мені. — Він стиснув кулаки. — І одного з них я вбив. Це була помилка. Я побоявся ризикнути.

Комісар кивнув.

— Так, звісно. Їм вдалося уникнути обробки, як і вам. Мізерний шанс. Але решта жителів вашого міста перебувають під жорстким контролем. — Він відвернувся від вікна. — Гаразд, містере Лойз. Схоже, ви у всьому розібралися.

— Не в усьому. Шибениця. Чоловік, якого повісили на ліхтарі. Я все ж не можу цього зрозуміти. Навіщо? Чому вони зумисно його там повісили?

— А мені здається, що якраз тут все дуже просто, — комісар злегка всміхнувся. — Це була приманка.

Лойз закам’янів, його серце немов перестало битися.

— Приманка? Що ви хочете цим сказати?

— Вони хотіли виманити вас, змусити себе виказати, і таким чином дізнатися, хто у них під контролем, а кому вдалося його уникнути.

Лойз перелякано відсахнувся.

— Тож вони очікували, що будуть такі, як я! Вони передбачали... — він затнувся. — У них вже була готова ця приманка.

— І ви заковтнули наживку, зреагували. Самі себе виказали. Комісар рвучко рушив до дверей.

— Ходімо, містере Лойз, у нас багато роботи. Вперед, у нас обмаль часу.

Ошелешений, Лойз поволі підвівся на ноги.

— А чоловік? Хто був той чоловік?! Я його раніше не зустрічав. То був не місцевий мешканець, якийсь чужинець. Весь брудний, лице в синцях і подряпинах.

Комісар якось дивно поглянув на Лойза і відповів:

— Може, — м’яко сказав він, — ви зрозумієте і про це. Ходіть зі мною, містере Лойз. — Він відчинив двері, в його очах спалахнув лиховісний вогник. Лойз вийшов з відділку і поглянув на вулицю. Там стояли поліцейські, посеред вулиці височіла якась платформа, а поруч — телефонний стовп. А ще... Мотузка!

— Проходьте вперед, — сказав комісар з крижаною посмішкою.

Сонце щойно сіло. Віце-президент Торговельного банку Оак Ґроув вийшов з підвалу, навісив на двері кілька важезних замків, одягнув пальто і капелюха і ступив на тротуар. У цей пізній час лише кілька людей поспішали додому на вечерю.

— На все добре, — попрощався з ним охоронець, замикаючи двері.

— До побачення, — промимрив Клеренз Мейсон і пішов вулицею до стоянки, де була припаркована його машина. Пропрацювавши цілісінький день у підвалі, чоловік був втомлений. Він перевіряв розміщення скриньок для депозитних вкладів, шукаючи місце для додаткового ряду, і тепер був задоволений, що нарешті закінчив.

На розі Мейсон зупинився. Вуличні ліхтарі ще не світилися. Усе оповив туманний напівморок. Він роззирнувся і закляк.

Біля поліцейського відділку на телефонному стовпі висіло щось велике і безформне, злегка погойдуючись на вітрі.

Що воно, в біса, таке?

Мейсон обережно підійшов ближче, і йому враз захотілося додому. Він був утомлений і голодний, йому хотілося до дружини, до дітей, до гарячої вечері на столі. Але його щось насторожувало у цьому темному оберемку. Це було щось небезпечне й відразливе. Майже нічого не було видно, і він не міг чітко розгледіти, що саме то було. Проте воно його вабило, йому кортіло підійти ближче, роздивитися. Від цієї безформної маси йому було не по собі. Воно його лякало. Лякало — і заворожувало.

А найдивнішим було те, що крім нього, здавалося, ніхто цього не помічав.