ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Розділ десятий, в якому Сноррі Простодушний Та Уляна Ірждвогорла міняють імена

Мовчки сиділи біля вогнища Сноррі та Уляна. Не дивилися одне на одне, нічого не казали. Потім витягнув Сноррі з мішка останню курку, скрутив їй голову та й заходився обскубувати. Сказав:　

Якщо не потрапимо до Брамниці, хоч повечеряємо по-людськи.　

Курка вже була готова, коли промовив до них із хащ м'який голос:　

Сто років я не чула запаху смаженого м'яса в самісінькому серці пущі. Ні, навіть сто тридцять сім років… ох, як я могла помилитися!.. А цей ще й з гірчинкою, манливий такий…　

Сказав Сноррі:　

— Ким би ти не була — виходь, будь нашою гостею та сестрою й розділи з нами вечерю.　

Тоді листя папороті захиталося й на галявину вийшла лисиця. Спершу, однак, здалося Сноррі, що це вовчиця — така вона була велика й широкоплеча, і зуби мала білі, гострі, кожен — завдовжки з добрячу шевську голку. Хутро ж у неї було кольору призахідного сонця: золотаво-червоне, аж сліпуче, тільки на хвості — сріблясте.　

Простягла Уляна лисиці свій шматок, сказала:　

— Пригощайся, сестро.　

Та вхопила м'ясо, глянула на людей і, трохи відступивши назад, швидко проковтнула. Тоді й Сноррі простягнув їй свою половину курки.　

Доївши й її, лисиця облизалася і сказала:　

— Нечасто у цій пущі зустрінеш людей. Тим більше — людей зі смачною чорною куркою в мішку. Певно, шукають вони щось украй важливе, якщо насмілилися знехтувати прадавнім заповітом і порушити правічні кордони.　

Сказав на те Сноррі:　

— От би ще цим двом знайти у заповітній пущі когось мудрого. Когось, хто допоміг би доброю порадою. Хто вивів би на стежку, яку вони шукають.　

Посміхнулася лисиця:　

— Добрі поради добряче коштують. Тим паче — якщо стосуються вони пані Брамниці.　

Відповіла Уляна:　

— Нам аби ціну почути, а спосіб заплатити знайдемо. Кожен із нас має трохи снів, кілька милих спогадів та мрій. От курка, на жаль, була останньою.　

Помовчала лисиця, вдивляючись у них насмішкуватими очима та наче до чогось принюхуючись. Нарешті промовила:　

— Мрії — гарний товар, поки вони свіжі й п'янкі, а не давні й застояні: тоді вони в'язнуть на зубах і ніякого від них пуття. Спогади — річ примарна, наче золото куцанів, і цінність вони мають тільки для того, хто пережив згадуване. Що ж до снів… так, є один, який ви бачили удвох — палкий, наче полум'я, солодкий, як мед… Ви обоє не пам'ятаєте про нього чи просто боїтеся самим собі в цьому зізнатись, та я чую його запах, такий ні з чим не сплутаєш. Цей сон вартий доброї поради, однак ви самі не знаєте йому ціни. А тільки вбогі укладають угоду так, щоб обдурити й обікрасти іншого; тим, хто бачив Світанок Світів, таке не личить.　

Спитав Сноррі:　

— То що візьмеш з нас, мудра сестро?　

І відповіла вона:　

— Те, що є в кожного. Імена.　

Здивувався Сноррі:　

— Як можна забрати в когось ім’я?　

Поглянув він на Уляну, але та лише відвела очі.　

Лисиця ж сказала:　

— Імена — як зуби. У когось з року в рік виростають нові, а хтось тільки раз міняє молочні на справжні. Адже ім'я — це ваша сутність. І коли змінюєтеся ви, міняється й те, як ви самі себе звете. Віддайте мені свої справжні імена — і я проведу вас до Прадуба. А звідти уже й до засвіту, якого ви шукаєте, лише сім кроків.　

Перезирнулися Сноррі з Уляною. Уляна встала перша, сказала:　

— Віддаю тобі своє справжнє ім'я. Колись мене звали Ульврун Хлопчакуватою, і я була донькою великого воїна й великого негідника. Віднині ім'я це мені не належить, бери його собі й роби з ним що хочеш, сестро.　

Сказавши це, Уляна змахнула рукою так, наче відштовхувала від себе щось важке — і лисиця тієї ж миті підстрибнула й клацнула довгими, гострими, білими зубами.　

А потому сказала:　

— Скільки гіркоти, скільки солі! Дякую, сестро, що звалася колись іменем Ульврун. Ну а ти, братику?　

Підвівся Сноррі, промовив:　

— Віддаю і я тобі свої справжні імена. Звали мене Каламарем, звали Відлюдником, звали Відступником, Братовбивцею, Самітником, Відчайдушником, Блукальцем і Північанином. Був я середульшим сином знатного роду, але нині — чужинець у чужій землі. Відтепер ці імена мені не належать, вони — твої.　

Він змахнув рукою так, як це роби; іа Уляна, та лисиця навіть не ворухнулася. Тільки глибоко зітхнула:　

— Хіба це імена? Так — саме лушпиння. Прізвиська, в яких немає суті — та й чи була колись. То так ти платиш справжню ціну?　

Розгубився Сноррі:

— Вибач, сестро, не маю я інших імен. Тільки одне-єдине, і якщо віддам його тобі…　

— Ви просили назвати ціну — і я назвала, а платити чи ні — вирішувати вам, братику. Втім, якщо наполягатимеш, можливо, я погоджуся взяти твій сон — той, що палкий і солодкий.　

Озирнувся Сноррі на Уляну, подивився їй в очі. А потім сказав лисиці:　

— Віддаю я тобі своє справжнє ім'я. Звали мене Сноррі, був я онуком славетного воїна й мудрого діда, якого підступно вбито у його власному домі. Аби помститися за нього, занапастив я свою душу. А тепер, щоб врятувати душу брата, перетнув межу і прийшов сюди — й не зупинюся на півдорозі.　

Він кинув їй своє ім'я — і лисиця, підстрибнувши, вхопила його. Проковтнула, облизнулася. Сказала:　

Дякую, братику. Давно не їла я такої смакоти — хоч, звісно, не давніше за чорну смажену курку. Тепер, коли ціну сплачено — збирайте речі й ходімо.　

Оскільки поснідати він не встиг, а свою порцію віддав лисиці, тепер чоловік, якого вона звала братом, відчував голод. А ще відчував він порожнечу десь під серцем, і не знав, чому.　

Пішли вони — він та Уляна — слідом за лисицею. Нічна пуща наче сама розступалася перед чотириногою сестрою, варто було їй змахнути хвостом. Помітив він, що її хвіст тепер не сріблястий, а золотавий, як і хутро лисиці, — а ще помітив, як горять вогники в очах сестриці.　

Йшли вони уздовж струмка, який дедалі меншав, з другого ж боку з землі проступало щось довге і звивисте — наче під травою повзла величезна змія — і з кожним їхнім кроком товстішало.　

Простували вони у мовчанні, та не в тиші. Пуща навкруги співала сотнями нічних голосів, гарчала, скрикувала, народжувалася і вмирала, і тільки лисиця лишалася незворушною і незмінною. Здалося йому, що ідуть вони не за звіром, а за прадавньою, могутньою істотою, що живе тут від початку часів, відтоді, як розкололося Небо й проросли перші Дерева, що тримають світи й часи своїм корінням.　

Це було дивно: він сам лишався без імені і знав про самого себе украй мало — і з кожним ударом серця, здавалося, губив крихти своїх знань, — а от про істоту, яку вони з Уляною звали сестричкою, тепер розумів дедалі більше.　

Струмок, що тік праворуч, так заколисливо співав, що він уже думав лише про одне: лягти й заснути. Кілька разів він ледве не перечепився й не впав, і тоді Уляна підтримувала його під лікоть і шепотіла на вухо:　

— Потерпи ще трошки.　

Вона додавала ще якесь слово, яке щось йому нагадувало, однак тепер не мало для нього жодного значення.　

Тим часом підземна змія, що повзла, звиваючись, ліворуч від них, випнулася з-під землі вже на половину їхнього зросту. Тоді він зрозумів, що це — корінь, один з багатьох, що тримають цей світ і не дають йому розпастися на шматки, — і зрозумів, куди вони прямують.　

Він хотів попередити Уляну, та не зміг згадати потрібні слова.　

А потім вони прийшли.