ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Кілька слів від автора

Вісімнадцять років поспіль читачі запитували, чи буде колись продовження «Заклятого скарбу». Я завжди казав, що історія Андрія Ярчука завершена, жодного прямого продовження там не може бути.　

Але сам всесвіт книжки залишав багато запитань, і, врешті-решт, ось воно, повернення туди — за багато століть до пригод Андрія та його супутників. Цю книжку можна читати окремо від «Скарбу», хоча кількох давніх знайомих ви тут зустрінете…　

Попри те, що «Заклятий меч» — повість-фантазія, історія ця має реальне підгрунтя. Так звані «чорні археологи» справді знайшли на Львівщині й намагалися вивезти з країни скандинавський меч, який вдалося затримати й повернути в Україну завдяки зусиллям багатьох людей та інституцій — від археолога Максима Левади (він і звернув увагу на спробу вивезти цей меч) аж до тодішніх посла України в Естонії Віктора Крижанівського та міністра культури Євгена Нищука. Наразі меч врятовано від корозії художником-реставратором Віктором Голубом і передано до музею у Винниках. Юля Даценко, керівниця прес-служби міністерства культури, розповіла про цю неймовірну історію Іванові Малковичу, а він запропонував поміркувати про неї мені. Так меч став ключем до повернення у світ «Заклятого скарбу».　

Жодна книжка не з'являється сама собою — і тут я хочу подякувати за поради й консультації О. Гедеонову, Л. Квітці, О. Курдюку, С. Легезі, 3. Лук'янчук, М. Назаренку, Д. Недозим, С. Пальцуну, А. та К. Пітикам, М. Рудській, М. Сніжній, О. Стужук, С. Хуткій, М. Шагурі.　

Частина «Заклятого меча» писалася у Варшаві, де я перебував завдяки стипендії Gaude Polonia від Національного центру культури у Варшаві (Narodowe Centrum Kultury). Дякую пані Богумілі Бердиховській за тепле прийняття і поради, які допомогли швидко відчути себе тут як удома.　

Цитату з Гоголя, яку, звісно ж, усі впізнали, подано за перекладом Івана Сенченка.　

Варшава, Бидгощ, Київ

1 лютого 2019 — 21 лютого 2020 р.