ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Розділ четвертий, в якому Сноррі Сивоволосий пливе за течією

Прокинувся Сноррі, глянув із сінника вниз. Побачив він тіні схарапуджених коней у стійлах; тільки в одному кінь стояв спокійно — у найближчому. Був це сивий-сивезний громак з вісьмома ногами. Ті, що з лівого боку, — дві передні й дві задні — були з кісток, інші ж чотири — вкриті лискучою, шовковистою шкірою. І тулуб його зліва, шия, голова — теж були самі кістки, і на зубах черепа було викарбовано руни, а в порожній очниці палав вогник — такий самий, як і в очах вовків.　

Скинув громак голову, поглянув на Сноррі. Форкнув зневажливо, стукнув копитом.　

Тільки тоді почув Сноррі стишені кроки, побачив, як рухаються між стійлами тіні — двоногі, хижі. З мечами в руках.　

Висмикнув він з сіна замотаний у шкури меч і засунув у дорожній мішок. Вислизнув назовні крізь дошки, які з вечора розхитав. Зістрибнув надвір.　

— Прядиво! — гукнув над головою один крук.

— Не проґавте, воїни! — крикнув другий.　

Вмить вибігли зі стаєнь четверо, а ще двоє вже йшли на Сноррі від брами — і всі зі зброєю. Знав він їх: були це подорожні, що прибилися до каравану два дні тому. Казали, що йдуть на той бік Славути, шукають свого брата. Та не скидалися вони на родичів, радше на найманців, які не вперше з наказу вистежують здобич.　

Було в цих краях немало його співвітчизників, однак тії шестеро викликали в Сноррі сильний неспокій. Тож і подбав він про шлях для втечі — не врахував, однак, що опікуватиметься мисливцями сам Пан полеглих.　

Почув тоді Сноррі крик з-за плеча:　

— Ну ж бо, брате, час настав! Бийся.　

Почув ще й інший голос, що, насміхаючись, промовив:　

— От і заступив ти за власну межу, Каламарю. Той, хто двічі відмовляє Батькові битв, — приречений!　

Бачив Сноррі, що з людьми, котрі підходили до нього жодні розмови не допоможуть. Були вони тут не для того, щоб домовлятися чи вмовляти. Тож висмикнув Сноррі Сивоволосий меч з мішка і одним рухом розмотав шкури. Та витягати меча не поспішав. 　

Стрибнув до тих двох, що стояли біля брами, відбив удар одного, влучив руків'ям в живіт другого. Бився він так не раз і не двічі: на користь пішла Раґнарова наука. Та дати відсіч шістьом нападникам непросто, навіть якщо вони недосвідчені чи перелякані. Тим паче — коли їм допомагають.　

А Сноррі бачив: часом виступала з присмерку знайома біла постать, закривала лиходіїв, приймала удар на себе.　

Знав він, що так і буде, та все одно стискалося серце: ніколи не думав Сноррі, що стане проти нього рідна сестра.　

Б’ючись, гукнув він разів зо два: «На поміч!» — та жоден вогник не засвітився у вікнах заїжджого двору, жодна постать не ступила за поріг. Міцним сном оповив усіх Одін, подбав, щоб здійснився нарешті його задум.

А шестеро душогубів збагнули вже, що Сноррі б'ється, не виймаючи меча, і напосілися ще зухваліше. Обступили, завдавали удар за ударом.　

І от — коли вже бачив він, як над головою злітає гостре лезо меча, і розумів: не вивернеться, не встигне, — почув посвист і побачив, як випадає меч з руки. Побачив і стрілу, що вп'ялася душогубові в шию, довга й чорна, із пістрявим пір'ям.　

— Сюди! — гукнув голос у нього за спиною — і вперше за цю довгу ніч Сноррі здивувався по-справжньому. Цей голос — трохи захриплий, молодий, начебто знайомий, — належав-бо живій людині.　

Сноррі озирнувся і побачив біля брами юнака — безвусого, безбородого, із дивною зачіскою, як у місцевих. Одяг на ньому теж був, як у місцевих, а от лук змайстрований за північним звичаєм. Згадав Сноррі: бачив він парубка в каравані, поміж охоронців одного з купців.　

Випустив юнак ще три стріли — та тільки одна влучила в ціль. Потім крикнув:　

— Мерщій до води!　

Побігли вони порожньою вулицею, повз глухі будинки, ЩО поснули мертвецьким сном. Вискочили на причал, і встиг ще Сноррі здивуватися, що не бачить корабля із вовняним червоно-чорним вітрилом і своїми пращурами на облавку.　

Потім застукотіли позаду підковані чоботи лиходіїв, затрусилися дошки помосту.　

Мовив юнак:　

— Стрибай! — і сам одразу й стрибнув.　

Було літо, і теплою була вода. Попливли вони геть від берега. Сноррі тримав меча над головою, а от юнак свій лук зрештою кинув.　

З причалу по них почали стріляти, та жодного разу невлучили.　

Ріка тут була широка, навіть удень дальнього берега було не розгледіти. Зараз розтікався над нею сивий туман, і що далі, тим густішим він ставав.　

Відчув Сноррі, як течія підхоплює їх, тягне невідь-куди.　

Спитав, важко дихаючи:　

— Ти хоч знаєш, куди пливемо?　

Авжеж! — відповів юнак. — Якнайдалі від берега. Я цих покидьків знаю. Вони перерізали горлянок більше, ніж ти за увесь свій вік розгадав загадок. Якщо взяли слід, ітимуть до кінця, хоч би скільки їх не лишилося. Таких легко не подужаєш… а не виймаючи меча з піхов — і поготів.　

— Ти потонеш! — одразу ж відгукнувся голос із меча, що його Сноррі тримав над головою. А другий сказав твердо: — Не здавайся, брате.　

Течія затягувала на середину ріки, одяг і чоботи заважали триматися на плаву, Сноррі зрештою сяк-так скинув їх — і побачив, що юнак робить те саме.　

Потім побачив, що це не юнак.　

Деякий час пливли вони мовчки, щоб не витрачати сили, тільки голоси з меча не вщухали — та дівчина їх, звісно ж, не чула.　

Раптом тихий, скрадливий плюскіт пролунав звіддаля — однак ближче, ніж Сноррі хотів би його почути.　

— Про це я й казала, — хрипко прошепотіла дівчина. — Вони пливуть за нами.　

— Сюди! — одразу ж гукнув Ейнар Буре Ікло. — Веслуйте сюди, нездари! Вони тут.　

Ані дівчина, ні лиходії, звісно ж, не чули його, але за мить могутні крила залопотіли над водою — і залунали з туману крики: «Прядиво! Прядиво!»　

Перезирнулися Сноррі з дівчиною, попливли швидше. І хоч не годиться чинити так зі зброєю, Сноррі вже не намагався тримати меча над поверхнею. Та й вода приглушувала голос Ейнара.　

Ближче й ближче були круки Одноокого. І вже коли вони знизилися над самою водою, щоб з розгону вдарити плавців у тім'я, відчув Сноррі, наче торкнувся п'яткою чогось холодного й слизького. Не встиг і слова сказати, аж дівчина хрипко прошепотіла:　

— Завмри! Не рухайся!　

Послухався він, тільки не витримав — знов озирнувся.　

Улюбленці Одноокого були вже поряд: мчали, торкаючись кінчиками крил води, і краплі падали з них униз, наче сльози.　

Ще мить — і вдарять дзьоби, міцні та гострі.　

Саме тоді туман завирував. Щось важке й темне здійнялося з глибин, міцно вхопило одного з круків за лапу. Не встиг Сноррі й моргнути — а вже пішли кола по воді.　

Другий крук зойкнув майже по-людськи. Крикнув:　

— Зрада! Зрада! — і шугонув угору.　

Потім чули вони плюскіт десь удалині, і наче гукали спершу розгублені, а потім добряче налякані чоловічі голоси, — та Сноррі вже не обертався. Попереду проступав з туману острів, і вони удвох попливли туди.　

Виявилося, що в зачісці, у провощеному мішечку, були в дівчини кресало і трут. Сноррі зібрав хмиз, вона розвела вогнище — у ярку, щоб здалека нелегко було помітити.　

Запропонував був Сноррі лягти разом і зігрітися. А дівчина на те:　

— Дякую красно, мене й вогонь добре гріє. Краще розкажи, звідки в тебе цей меч і чому не хочеш ти виймати його з піхов навіть ціною власного життя.　

Відповів Сноррі:　

— Два запитання поставила ти, та відповідь на них буде одна. Нікому не розповідав я цю історію, але я в боргу перед тобою, ти врятувала мені життя, — то слухай.