ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Розділ сімнадцятий, в якому Ярий Шаленець лукавить, а потім каже правду

Плеснула Брамниця у долоні — й розплелася упряж, що тримала кабана й ведмедя, тільки нашийники лишилися — ознака їхньої приналежності, печатка тієї, хто мав над ними безумовну владу.　

Ступив кабан уперед, рохнув із полегкістю, труснув головою. А ведмідь зітхнув майже по-людськи і пішов, загрібаючи лапами землю й траву, лишаючи там, де ступав, глибокі округлі ями.　

Та зробивши три кроки, ведмідь раптом став. Вдихнув повітря, сказав:　

— Чи чуєш ти, брате, те, що чую я?　

— Так, — відгукнувся кабан. — Запах моїх і твоїх дітей. Запах їхнього переляку. Таке ні з чим не сплутаєш.　

— Запах їхнього переляку й відчаю, — підхопив ведмідь. І додав: — Таке нізащо не пробачиш.　

Знову рушили кабан і ведмідь до Ярого з Уляною. Йшли ще повільніше, та тепер у їхніх очах чаїлася морозна, кришталева лють. Тепер ці двоє здавалися страшнішими за всіх Міцних дев'яти світів.　

Засміявся з меча Ейнар Буре Ікло:　

— Ось вам те, на що заслуговуєте! Біль! Кров! Смерть! І жодного рятунку! Можна втекти від Пана полеглих, можна ошукати пані Брамницю. Але розлючених батьків не ошукаєте, від них не втечете!　

Кабан Брамниці вже нависав над ними, принюхувався, ворушачи видовженим ікластим писком над самісіньким обличчям Ярого.　

Той націлився мечем у звіряче око і тихо сказав:　

— Не знаю, проковтне тебе Крик чи ні, але боляче буде — обіцяю.　

А Ейнар не вгавав:　

— То вже буде не Крик, а клята рукавичка з казки! І все через те, що ви двоє — от сміх! — вирішили змилосердитися і врятували малих вилупків. Почули плач, і не змогли просто піти далі.　

Наче звіддалік бачив Ярий посмішки Пана полеглих та всього його почету, бачив, як нерухомо стоїть Перевізник — тільки м'язи під шкірою напинаються, наче намагається він водночас втриматися на місці й поквапитися на допомогу. Чув Ярий, як під берегом ударив хвостом по воді хтось важкий і як тріснуло поліно в горні. Вдчував подмух вітерцю на спітнілому обличчі.　

Зустрівся він поглядом з паном Одинцем, побачив там свою смерть.　

І вже намірився був всадити меч у ліве око кабана, але сказала Уляна:　

— Годі! Не для того рятували ми малечу, щоб тепер битися з їхніми батьками. І не для того ніс ти Крик через світи, щоб заплямити його кров'ю прадавніх Міцних. Опусти меч, Ярий, і хай станеться те, що має статися.　

Обережно перехопила вона Крик, вийняла його в Ярого з руки. Ледве зміг Ярий випустити руків'я з пальців, а сам знай стежив поглядом за паном Бортняком. Той обійшов їх обох по колу, принюхуючись і сопучи. Нарешті став над Уляною, поглянув на пана Одинця. Кивнули вони один одному, наче дійшли нарешті згоди.　

А потім розвернулися спинами до Уляни та Ярого, стали між ними і Брамницею.　

Сказав ведмідь:　

— Даруй, пані. Коли зневолила ти нас, наклавши своє закляття, тоді не йшлося про те, щоб ми різали невинних людей.　

Додав кабан:　

— Є те, що сильніше за всі зарікання. Пута крові, пута спорідненості. Для одних вони — слабкість, для інших — сила, однак нехтувати ними нікому не вільно. Чи ж тобі, повелителько страччуків, цього не знати?　

Помовчала вона, кивнула:　

— Правду кажете. Здавна служите ви мені вірою й правдою, і раніше відпускала я вас раз на рік, а тепер відпущу назавжди. Зможете повернутися до своїх рідних, виховувати дітлахів, насолоджуватися свободою. Закляття моє міцне, та я міцніша — я розірву пута, що накинула на вас. Якщо й ви розірвете свої, убийте цих двох — не розводячись про незаплямовані славу, звитягу, доблесть, не марудячи мене оповідками про те, які пута сильніші. Просто вбийте — і йдіть собі на всі чотири сторони, у будь-який із дев'яти світів. Просто візьміть і вбийте.　

Озирнулися кабан і ведмідь на Ярого з Уляною. Усміхнулися до них.　

А потім кивнули і рушили вперед, до візка своєї володарки. Під пильним її поглядом стали на місце і заплющили очі. Упряж, сплетена з довгого волосся — чорного, пшеничного, каштанового, сивого — знову обхопила їх, прив'язала до візка — тільки брязкальця заторохтіли.　

Сполотніла Брамниця, загасла кулаки, аж хруснув під лівою рукою бік візка.　

— Добре, — сказала. — Я зроблю це сама. Чи ти спробуєш спинити мене, Перевізнику?　

Той мовчки похитав головою і навіть змахнув рукою: іди, мовляв, і візьми.　

Тоді ступила Брамниця босою ногою на землю.　

Ступила — і нічого не сталося.　

Запала мертва тиша, навіть пташки в клітках позавмирали.　

— Сміливо, — зазначив Володар повішаних. — Необачно, але достоту сміливо.　

Потім завили хорти: сіли, задерли голови і зайшлися у протяжному голосінні.　

Ярий дивився на хортів — на тремтячі горлянки, на очі зволожені, на підібгані хвости, — і не зауважив, коли саме це сталося. Заскочена тим виттям Брамниця завмерла: права нога на землі, ліва у візку.　

А тоді її пальці на правій нозі почали чорніти. Шкіра обтягла кістки, потім немов розчинилася — проступили оголені м'язи, темні й покручені.　

Хорти голосили, пташки стежили за Брамницею пильними, голодними очима, а сама вона, здавалося, не усвідомлювала того, що з нею відбувалося. Раптом спохопилася і сахнулась.　

Кістяна нога цокнула по дошках візка — і одразу ж хорти замовкли.　

Сказав Пан полеглих:　

— Гадаю, тобі варто пошукати гарного чоботаря.　

Відповіла йому Брамниця — і почувши її голос, хорти притисли вуха і зіщулились, а вовки вищирилися і відступили на пів кроку.　

— Віддячила б і я тобі порадою, та казати одноокому Батьку круків, щоб уважніше дбав про власне добро, уже трохи запізно. З іншого ж боку, поки ще є друге око й другий крук, залишається й надія, чи не так? А ти, Перевізнику, уважай, бо світ цей тісний й інші вісім не просторіші для того, хто стає поміж мною і моїми боржниками.　

Промовивши це, клацнула вона пальцями, і ведмідь із вепром помчали вчвал — назад, до берега, а за ними й хорти, виваливши багряні язики, вивертаючи лапами клапті трави і розкидаючи каміння.　

Перед самою водою здійнялися в повітря, аж брижі пішли по гладіні. А потім, ледь сягнувши хмар, щезли і візок, і хорти з Брамницею — тільки прогуркотіло щось у небі.　

Гукнув тоді з меча Ейнар Буре Ікло:　

— Оце й усе?! Правду кажуть: скільки не дай жінці влади, а залишиться вона жінкою — слабкодухою і безпорадною! Та заждіть, Батько битв так просто не відступиться, це напевно!　

Сказав Перевізник:　

— Якщо ти, Господарю герцю, не маєш більше вимог і домагань, то покину я тебе, бо мушу подбати про нове ковадло.　

Той лише розвів руками:　

— Правом не зміг, силою не здобув. Тільки дурень не зробив би з цього висновків. Дякую тобі за науку!　

Вклонилися вони один одному, і Перевізник рушив углиб острова, сказавши Ярому з Уляною наостанок:　

— Уважайте!　

Засміявся одноокий вершник, дивлячись, як зникає Перевізник у гущавині.　

— Але ж здивували ви мене, смертні. Призабув я, що пута крові так легко не розірвеш.　

Говорив він, а за його спиною з'їжджали з хмар вершники, — і Ярий їх упізнавав, кожного. Навіть якщо за життя ніколи їх не бачив. Навіть якщо обличчя їхні було вже не впізнати, бо й лишилося від них небагато: запалі очі, сиві бороди, заіржавілі, розвалені шоломи.　

— Дивіться! — гукнув Пан повішених. — Ти, Ґуннар Зрадник, і ти, Атлі Кнур, і Стурлауг Бурлака, і Орм Півдолоні, і ви двоє — Снеррір Ватра й Авдульв Пишний Хліб. Жив собі на Півночі, в землі Вогняної Форелі, чоловік на ймення Сноррі. Ніколи не любив він ні батька свого, ні сестру, ні братів — а про інших родичів, живих і мертвих, годі й казати. Хіба тільки поважав він старого байкаря Снерріра, свого діда. Саме через нього вирішив Сноррі помститися вбивці — і погляньте, чим усе скінчилося! Той безхребетний чоловік уклав зі мною угоду. Він зійшов у курган і повернувся з мечем. Він навчився тим мечем володіти, а потім навчився битися без нього. Покинув рідний край. Вивчив чужу мову. Ризикував життям, бідував, зрештою — порушив власне слово. Ба навіть відмовився від самого себе. І все це задля того, щоб врятувати рідного брата, якого він ледве терпів.　

Уляна поклала руку Ярому на плече, і тоді Володар вигадок знову засміявся:　

— А це ж хто поруч із ним? Уляна Іржавогорла? Чи тепер уже Уляна Соловейко? Але ж напевно не Ульврун, чи не так?

Не мала Ульврун Хлопчакувата, яка так хотіла стати схожою на батька і старших братів, що й поводилася, як вони, — аж поки не заступила за межу. Бо можна вправлятися з луком, навіть брати до рук меча, але кривословити власному батькові — ніколи! Чи ти добре завчила цей урок, Ульврун Вигнаннице?　

Відповіла вона:　

— Я сама пішла з дому. Взяла те, що мені належало, і лишила те, що було зайве, — і голос її не тремтів.　

— Але дещо з того, що ти вважала зайвим, тебе наздогнало. Бо взяла ти не тільки меч і гроші, чи не так? Батькову честь ти теж прихопила з собою. Ти ж ледве не перетворила його на посміховисько: власна донька повстала супроти батька, обікрала його, втекла з дому. Звісно, ти хотіла довести йому, що він помилився. Що ти не гірша за братів — ба навіть краща!　

— Він не розумів…　

— Авжеж! І ніколи не зрозуміє, бо жінки — з мечем чи без меча — залишаються слабкодухими і безпорадними. Навіть якщо вони кривословлять власному батькові. Навіть якщо відмовляються повертатися, коли він посилає по них молодших братів. Навіть якщо вбивають цих братів, аби довести, що володіють мечем не гірше від них. Ох ці пута крові, які ж вони переплетені, перекручені! Часом — міцніші за будь-кого з Міцних, чи не так?　

Він похитав головою, наче сам не вірив у те, що збирався сказати. Його крислатий капелюх відкидав густу тінь на Ярого й Уляну.　

— Уяви собі: брати по-своєму любили тебе. Батько наказав повернути тебе будь-якою ціною, та вони сподівалися зробити це… без надмірностей. Хотіли провчити, але не нівечити.　

— Авжеж, — кивнула вона. — Саме тому вони просто хотіли перерізати мені горлянку.　

— Не віриш мені — спитай у них!　

Змахнув він рукою, і від неспочилого почту відділилося двійко воїнів, під'їхали ближче.　

То були зовсім зелені юнаки. Один — високий, худорлявий — вуса мав тонші за рану, що розтинала горло над його борлаком. їхав він, скособочившись у сідлі, бо мусив рукою притримувати голову — щоб не відпала.　

Другий мав куцу борідку і, певно, пишався нею, бо вплів туди мідний дзвіночок. Відблиски багаття визолочували той дзвіночок і аж сяяли на фібулі, голка якої була ввігнана в ліву очницю куцобородого. Друге, вціліле око він не спускав з Уляни: дивився, немов хотів наглядітися на роки наперед.　

Сказав Володар вовків:　

— То що, не питатимеш? Шкода, дуже шкода. Вони ж бо — твоя справжня рідня, по крові й по духу. Поміркуй сама: що далі тікала ти від батька, то частіше мусила поводитись, як він. І скільки б імен ти не змінила, суть твоя незмінна: усім, що маєш, ти завдячуєш саме батькові. Чи не час віддлати борг? Це ж цього насправді ти прагнула усі ці роки: повернутися славетною, заможною, незалежною. Почути слова схвалення.　

Нахилився він у сідлі, сказав зі співчуттям:　

— І ти справді була краща за братів! Навіть за власних дядьків, яких ти, зрештою, кілька днів тому теж убила — безжально підстрелила на тому березі, біля стаєнь заїжджого двору… Тільки в одному ти схибила.　

Витягнув він руку, вказав на Ярого:　

— Лише один-єдиний раз зрадила ти свій рід — коли взялася допомагати цьому чоловікові! Поглянь у очі своїх братів, дядьків, дідів і прадідів. Скажи їм: невже їхня кров — твоя кров! — нічого для тебе не важить? Невже ти й далі триматимеш сторону того, хто вбив твого батька і найменшого, найневиннішого з братів? О, аби ж ти могла чути голоси з меча! Раніше б тоді все зрозуміла, не накоїла б помилок. Втім, їх ще можна виправити — і ти знаєш як саме, еге ж?

Гукнув Ейнар Буре Ікло:　

— То це була вона? Усі ці дні — вона?! Шмаркате дівча виявилося живучішим за братів і дядьків?! Дарма не задушив я її в колисці, дарма!　

Засміявся Володар вовків:　

— Хоч ти й не чуєш його, Ейнар визнає, що помилявся. Ти була найкращою з усіх його дітей, і він щиро шкодує, що приділяв тобі недостатньо уваги.　

Подивилась Уляна на Крик, що тримала в руках. Подивилась на Ярого.　

— Він досі там? — спитала. — Говорить? Просто зараз?　

Кивнув Ярий.　

— Чи це правда? — знову спитала вона, і голос її не тремтів. — Ти вбив мого батька, Ейнара Буре Ікло?　

— І його, і твоїх братів, — сказав Ярий. — Навіть наймолодшого, невинного. Це через мене він став невситимцем, якого я намагався врятувати там, на мосту.　

Вона кивнула так, наче саме цієї відповіді й чекала. А тоді спитала втрете:　

— Що він каже?　

І гукнув Ейнар:　

— Кажу, що вона — ганьба всього роду. Хай подивиться у очі тим, кого привів Пан полеглих. Дідам і прадідам, і давнішим пращурам. Усім, хто примножував багатства і славу нашої сім'ї. Усім, чиї зусилля вона звела нанівець.　

Вершники, що прибули з Батьком битв, уже стояли навкруг галявини. Хоч багаття пригасло, світло час від часу вихоплювало з тіней їхні обличчя — губи, вилиці, погляди.　

Бони стояли там упереміш: брати Уляни і його діди, її дядьки і його сестра Ейр. Хтось сидів на коні, хтось на вовку, а траплялися й звірі, про яких Ярий тільки чув від Снерріра Ватри.　

І всі — від жовтодзьобих хлопчаків до сивих дідів — дивилися однаково: із заздрістю й тугою. Як на те, за чим шкодують, втративши назавжди.　

— Що він каже? — повторила Уляна, і голос її здавався крижаним і гострим, наче Крик, який вона тримала, спрямувавши на Ярого. Багаття вже догоріло, й відблиск останніх вогників ледве сяяв на лезі меча.　

Не вгавав Ейнар:　

— Нащо вона питає?! Нікчема, ганебний виплід гадюки! Хай би віддали мене Сурту-пекельнику або вкинули у безодню Ґіннунґаґапа, хай би тіло моє вимочували в отруті зміїній, хай би рвали гаками тіло, — і це було б краще, ніж мати за рідну дочку цю негідь!　

Кінчик меча торкнувся горла, та Ярий не дивився на лезо. Поглянувши в очі Уляні, тихо відповів:　

— Він пишається тобою. І шкодує, що збагнув це надто пізно. Але якщо спитаєш, чи шкодую я, що вбив його, відповім: ні, не шкодую.　

А потім він затамував подих, чекаючи удару.