ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Розділ вісімнадцятий, в якому Уляна Соловейко робить неприпустиме

Гукнула Уляна:　

— Гей, Пане полеглих, підкажи — як саме я маю виправити свою помилку?　

— Убий.　

— Авжеж, це я зрозуміла. Але яким чином? Напевно ж не можна просто взяти й перерізати йому горлянку! Хіба треба вдатися до якогось ритуалу — з кров'ю невинного ягняти, медом, розведеним росою, яку зібрали на молодий місяць зі спин сліпих жаб, додати до цього хутро рудої зозулі, сушені шмарклі саламандри і камінь з жовчного міхура оленя. Інакше — який у тому сенс? А може, пропонуючи виправити помилки, мав ти на увазі щось інше, — я ж із недомислу свого не збагнула про що тобі йшлося?　

Повернулася вона до мовчазних вершників, глянула їм у очі. Сказала:　

— Чи було таке, щоб хтось колись, вбивши одну людину, спромігся оживити іншу? Ви всі мстилися за смерть кревних, бо цього вимагали звичаї, ваша честь і старий, одноокий повелитель зітлілих кістяків. Та чи почувалися ви краще, коли хтось мстився потім за вас — уже мертвих? Чи ставало вам від того легше на душі? Чи відчували ви знову — хоч на мить — смак засмаженого вепра, запах свіжого хліба, тепло дружніх обіймів? Плетій пліток каже про те, що голос крові кличе до помсти — та насправді кличе він до іншої крові, до горя і нових смертей.　

Вона змахнула рукою, у якій тримала меч, — так, наче хотіла жбурнути його якнайдалі.　

— Не знаю, — сказала, — який з цього всього вихід. Та в одному погоджуюся з Паном повішених: я винна перед кожним з вас. Бо я була така, як ви. І поводилася так, як ви. І думала так, як ви. Я боялася вас і ненавиділа вас так само, як ви боялися й ненавиділи своїх предків. Тепер я сплачую борг. Я дарую вам прощення, чуєте! Я прощаю вас за всі ті кров, горе і смерть, що ви лишили мені у спадок. Ви вільні — якщо не від Пана полеглих, то принаймні від мене. Ідіть з миром.　

Стало тихо на галявині — аж чути було, як сичать у горні вуглини.　

А потім вершники на конях, вовках і дивних давніх створіннях один за одним схилили перед Уляною голови. Жоден не проказав ані слова, і жоден не озирнувся на Пана полеглих, що стежив за цим усім з-під свого крислатого капелюха.　

Потім глянув Плетій пліток кудись за спину Ярого — і той, озирнувшись, побачив Перевізника. Ніс Перевізник в одній руці молот, а в другій — китицю калини.　

Засміявся Господар герцю:　

— Ох і ніч — геть чисто чудеса й дивування! Натішився я бесідою з твоїми зухвалими помічниками, а тепер бачу, що гідний у них наставник. Шкода, що не маю часу лишитися й подивитись, як зробиш ти з калинової китиці нове ковадло, Вихватню-З-Човна.　

Перевізник на те лише плечима знизав. Обірвав він з китиці ягоди, кинув у тріщину в ковадлі, посипав землею, полив водою з відра.　

Прошепотів щось — і раптом із тріщини проклюнувся благенький пагінець. Потягся вгору, випустив перший листочок, потім другий, третій… А знизу зазміїлося коріння, обхопило ковадло, обплело — Ярий і оком зморгнути не встиг.　

А Перевізник усе шепотів щось нечутне, нахилившись до пагінця. Навіть не дивився на те, як розвертає Пан полеглих свого восьминогого громака, як об'їжджає по колу галявину, втоптуючи у траву порох, на який перетворилося кілька його воїнів.　

Коли кінь ступив на хмарну стежку, Господар Герцю спинив його і обернувся до Уляни.　

— Була ти, — сказав, — сміливою, і за це дам я тобі наостанок пораду, щиру і правдиву. Зрештою, хіба дочка не має права почути батьків голос? Якщо надумаєш, просто зрань себе Криком і змасти лезо кров'ю. Поки не висохне вона, чутимеш ти Ейнара Буре Ікло. І зможеш робити це, допоки лишиться в тобі хоч крапля крові… Чи, звісно, поки ви не вкрадете у Брамниці нові жаринку й галузку і, дочекавшись такої ж ночі, не розіб'єте Крик. Себто, — додав він, мружачи єдине своє око, — уже ніколи.　

Перевізник, який увесь цей час стояв навколішки перед ковадлом і щось шепотів, миттю підхопився з колін. У два кроки опинився він поряд із горном — та пізно: полум'я вже згасло, а всі вуглини вистигли, неначе лежали на морозі кілька днів.　

Сказав Уляні Пан полеглих:　

— Тепер знаєш, про що мені йшлося, Ульврун Хлопчакувата. Сподіваюся, ти щиро розважилася, жартуючи зі старого, одноокого повелителя зітлілих кістяків.　

А Ярому й Перевізнику він нічого не сказав, тільки глянув пильно — і пустив свого румака скоком. Полетіли з-під копит, мертвих і живих, шмаття хмар, зимні, вологі. Одне зачепилося й осіло на листочках молодого дерева, що виросло з тріщини. Було воно вже височеньке — і міцно тримало корінням обидві половини ковадла. От тільки марно.　

Тим часом інші вершники повільно й знехотя рушили услід за Плетієм пліток, і рушили за ним вовки; жоден не обернувся.　

Мовчав Перевізник, дивився їм услід. Мовчали пташки в клітках.　

Тільки Ейнар Буре Ікло прошепотів з меча:　

— Та ні, не може він просто піти. Не може покинути нас тут, у цьому не-бутті: ми ж його віддані воїни, чи не так?! Ми присягали йому!　

Відповів на те стиха Гаґбард Ратиця:　

— Та чи він присягав нам?..　

Почув Ярий, як задихається від люті й відчаю Ейнар Буре Ікло. А може, сміявся він, збагнувши, що втрапив у пастку власних сподівань і сам себе омилив.　

Згадав тут Ярий дещо і сказав Уляні:　

— Коли ти говорила з Плетієм пліток, то вже знала, хто я такий. Знала, що я вбив твого батька.　

Кивнула вона:　

— Ще відтоді, як Брамниця відповіла на твоє друге запитання. Та я хотіла впевнитись, чи можу тобі довіряти. І хотіла дізнатися, чого прагне Пан полеглих. А ще, — додала вона тихо, — я вірила, що здатна його обдурити.　

Вона похитала головою, потім вхопила рукою лезо, провела Криком по долоні. І поклала меч на розбите ковадло, під калину, що вже здійнялася вище за неї.　

У темряві, осяяній лише світлом зірок та місяця, Уляна ледве бачила власне віддзеркалення на мечі. Повільно, невпинно наповзали на нього струминки крові.　

Сказала вона:　

— Чи ти чуєш мене, Ейнаре Торлейвсон?　

Загукали з меча голоси:　

— Ще! Ще! Дай нам напитися, втамуй нашу спрагу!　

Та жодного з них Уляна не чула, а Ейнар Буре Ікло мовчав.

— Знаю, що ти тут, — не здавалася вона. — І знаю, що ненавидиш мене. Зрештою, це взаємне. Пробачити інших, давніших предків простіше, ніж власного батька: вони принаймні не намагалися мене вбити. Та яким би покидьком ти не був… знай: мені шкода, що я нічим не можу тобі зарадити. Ніхто не заслуговує на таке посмертя, навіть ти.　

Озирнулася вона на Перевізника, спитала:　

— Що тепер буде з ними всіма, зневоленими у мечі?　

Знизав він плечима:　

— Те, що й раніше. Позбавлені тіл, не знатимуть вони спокою і розради. Не зможуть ні на мить заплющити очі, бо не мають очей. Вічно жадатимуть крові, бо дає вона їм примарне враження нового втілення. Хтось конатиме у відчаї, та ніколи не сконає, хіба збожеволіє, а хтось триматиметься до останнього, сподіваючись на милість Пана битв, однак даремно: не він викував Крик — не йому й належать душі, зневолені у мечі.　

— І це правда, що тепер меч не розбити?　

Сказав Перевізник:　

— Хіба хтось знову здобуде жаринку й галузку в Брамниці, та ще у передніч Сонцекресу. А до того часу, гадаю, варто сховати Крик якнайдалі, убезпечимо від нього живих, а мертвих нехай рятують інші.　

Загукали тоді з меча голоси. Одні погрожували, інші благали, а були й такі, що похапцем просили переказати звістку своїм близьким (які, ймовірно, вже й згинули багато років тому). Тим часом кров на лезі висихала, і ставали вони дедалі тихішими, притлумленішими.　

Сказала Уляна:　

— Сховати то сховати, хай так і буде.　

І тоді вперше озвався до неї Ейнар Торлейвсон на прізвисько Буре Ікло:　

— От і вся ціна твоїх слів! Брехня й лицемірство, а під ними — радість, що зможеш нарешті помститися мені! Зізнайся в цьому, це ж так легко!　

Він знову говорив, задихаючись, неначе мчав кудись і намагався вхопити ротом повітря.　

І раптом Ярий збагнув, що відбувається.　

Ейнар Торлейвсон на прізвисько Буре Ікло не задихався і не сміявся. Хоч і не мав ані очей, ані горла, він — мабуть, уперше в житті — плакав.　

Сказала Уляна Перевізникові:　

— Хай калина обросте і втримає Крик у ковадлі. Потім вкинемо ковадло з мечем у річку — у найглибшу ковбаню на дні, якнайдалі від людей. Та спершу… залиште нас наодинці: я хочу з ним попрощатися.　

Кивнув їй Перевізник і разом із Ярим пішов на інший край галявини.　

Але навіть звідти бачив Ярий, як встромила Уляна меч у тріщину, що з неї проростала калина. Схилилася над мечем, прошепотіла щось.　

А потім підвелася й заспівала, тихо і ніжно:　

Ярий не чув напевно, але час від часу наче долинали до нього окремі слова, що їх промовляв Ейнар Торлейвсон. Та що далі, тим менше їх ставало.　

І вже не було чути його плачу, тільки спів Уляни.　

На галявині було темно, і коли тоненький, ріденький промінець торкнувся Уляниної щоки, Ярому спершу здалося, що це осяйна сльоза. Потім промінців стало кілька — наче вона покотилася по щоці, лишаючи по собі слід.　

У сяйві тому на мить зблиснула навіть сльоза справжня, не примарна.　

І тоді Ярий зрозумів, повірив нарешті власним очам.　

Лезо Крику тріснуло зсередини, як тріскається яйце, коли пташеня пробивається назовні. Від першої тріщинки побігла друга, за нею третя…　

І з кожним словом ширшали й довшали вони, от уже назовні посипалося щось дрібне, золотисто-медове…　

— Що це? — прошепотів Ярий.　

— Те, — сказав Перевізник, — на що жоден з нас не спромігся. Диво. Та тепер не барімося, відкривай клітки!　

Він відкинув кілок на дверцятах найближчої, і зозуля, що там сиділа, стрибнула на поріжок, а звідти хутко злетіла на віття калини. Схилила голову набік, кліпнула очками, пурхнула на траву і вправним, метким рухом дзьобнула одну з тих золотих крихт.　

А Уляна співала, і світло з тріщин вже не сочилося — текло з меча густим струмком. Пташки літали над калиною, пірнали в траву, видзьобували нові зернини і потім вмощувалися на гілках.　

Ярий відкривав клітку за кліткою, він і гадки не мав, що Перевізник наніс їх стільки. Пташки вирували просто над їхніми головами — вивільги й дрозди, снігурі й ластівки, і зозулі, й трясогузки, і синички з куликами, і звісно ж, дикі голуби та жайворонки. Вже й Уляни за ними не було видно, а голос знай лунав, заспокоював, обіцяв розраду й забуття:

З останнім словом меч спалахнув. Пролунало гучне, багатоголосе зітхання, і полетіли на землю уламки металу. Пташки шугали над травою, видзьобуючи рештки медових зернин, сварилися між собою.　

Ярий і незчувся, як лишилися там тільки перекручені, надщерблені шматки від Крику. Уляна торкнулася їх долонею, наче не вірила власним очам. Озирнулася на Ярого з Перевізником, злегка відмахнулася рукою — немов хотіла відсунути невидиму завісу з кіс, стрічок, розписаних шкаралупок.　

Пташки літали між ними, джеркотали, цвірінькали, щебетали без угаву. Одна сіла Уляні на плече — рудогруда вільшанка, дрібна, але зухвала. Схилила голову, щось проспівала на вухо.　

Спитала Уляна:　

— Це все? — і вперше бачив її Ярий такою розгубленою, по-дитячому беззахисною.　

— Ще ні, — сказав їм обом Перевізник, — це ще не все.　

І повів на берег, а пташки живою хмарою полинули за ними.　

Ніч кінчалася, але на світ ще не займалося. Стояла ріка — нерухома, немов засклена, і зорі відбивалися у ній, великі й золоті.　

Сказав Ярий:　

— Але чому пташки? І хіба це — обіцяне від тебе звільнення зневолених душ?　

Великий дрозд тієї миті сів йому на голову, знайомо скуйовдив волосся, потім злетів і щез у коловороті.　

Стенув плечима Перевізник:　

— Звільнити від меча — тільки перший крок. Ви ж самі бачили, на що перетворюються душі, які не встигли вчасно піти на той бік неба.　

— Золоті хрущі, — здогадалася Уляна. — І зернини. І страччата.　

— А також пташки, — додав Перевізник. — Тільки вони можуть потрапити туди, у Вирій. І лише в таку ніч, як ця. Більше того — здатні вони взяти з собою ще дві-три безталанні душі-зернини.　

Сплеснув він долонями, та цього разу в небі ніщо не озвалося, не заструменіло світлом. Натомість побачив Ярий, як на глибині промайнула масивна постать. Устиг він розгледіти потужні плавці, кожен завбільшки з лопату, і вуса — довгі, немов батоги, і переливчасте тіло, і пащеку — глибоку й чорну, немов лігво змія.　

А потім велетенський хвіст виринув і лунко вдарив по поверхні. Пішли навсібіч хвилі, захиталися зірки — і віддзеркалене небо розтяла тріщина. Розгорнулася вона, розійшлася на всі боки, перетворилася на хрест із закрученими променями. Вихлюпнулося з хреста медове сяйво, і птахи, що кружляти над плесом, гайнули туди, у цю жовтину, у несподівану золотавість.　

Ярий не одразу й збагнув, що бачить їхні віддзеркалення і що пташки насправді линуть не на дно, а в небо — туди, де просто посеред зірок якимсь дивним дивом розчахнувся такий самий розлом. Деякі зорі там, у височині, досі хиталися, а одна дрібна навіть не втрималася і впала, осяявши небосхил.　

Линули птахи скуйовдженою зграєю, перші, найпрудкіші, уже й пірнули у медове сяйво — і почув раптом Ярий мелодію, тиху й лагідну. Нагадувала вона про давнє дитинство, і про мамині руки, і про глухий голос діда Снерріра, коли оповідав він давні легенди про Міцних, драконів та пряль долі…　

Тільки мить бриніла та мелодія, тільки вічність. Потім лишилися по цей бік неба самі зірки, і знову плеснув по поверхні могутній хвіст. Хвилі вдарили у берег, подув несподівано теплий вітерець, розтріпав волосся, бризнув у обличчя водою.　

Згадав Ярий дрозда, що зухвало сів йому на голову, — 　і збагнув, що так само куйовдив волосся малому Сноррі його старший брат Гагбард Ратиця — у давньому, забутому, чужому житті.　

Гукнув Перевізник до скляної ріки:　

— Спасибі, дядьку Соме! Без тебе ми б не впорались!　

Густий туман тік від ріки разом із вітерцем, сповивав світ м'якими пасмами.　

Стиха сказав Перевізник Ярому й Уляні:　

— Ось тепер — усе.　

Та звісно ж, на цьому нічого не скінчилося.