ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Розділ сьомий, У якому Сноррі Північанин блукає містом

Висадив їх Перевізник на причалі. Позичив грошей, щоб купили новий одяг, побажав успіху та й поплив собі.　

Пішли вони вулицями Кьонуґарда. Говорили тут різними мовами і гучно, щоб перекричати інших. За всім тим гамором ядучі вигуки Ейнара губилися краще, ніж під шкурами.　

А може, Ейнар стишив свій голос, бо відчув присутність інших сил — тих, над якими не владен був навіть одноокий Батько воїнів.　

Образ господаря міста стояв на одному з пагорбів Кьонуґарда. Ноги й руки в Небесного Коваля були залізні, тулуб — витесаний з величезного стовбура, голова відлита зі срібла, а вуса — зі щирого золота. Тримав Коваль у десниці молот — і грізно дивився в далеч, наче виглядав чи не надходять, бува, вороги.　

Поглянув на нього Сноррі й відчув надію: може, й справді знайде він у цьому місці того, хто звільнить душі бранців меча?..　

Справили вони собі з Уляною новий одяг. Сноррі хотів було попрощатися й рушати на пошуки коваля, почав дякувати за допомогу, а Уляна:　

— І де твоя вдячність? Обіцяв розповісти всю історію, а розказав із заячий хвостик! Доки не розкажеш все до кінця, навіть не сподівайся позбутися мене, Північанине.　

Відповів Сноррі:　

— Хай так. Знай і ти: радий я, що підеш зі мною. Вперше я в Кьонуґарді, і хоч трохи й вивчив мову, та навряд чи спроможуся як слід пояснити, чого хочу і кого шукаю. Відведи мене до ковалів, а я по дорозі розповім тобі решту своєї історії.　

І справді розповів:　

— Коли отримав я Крик, пішли ми з братом та кількома відданими нам людьми й помстилися вбивці наших рідних. І хоч попереджав я Гагбарда, не послухався він, став у мене за спиною. Прикрив її від ворожих ударів, а сам загинув від мого меча. Тієї ж ночі почув я: промовляють до мене брат і вбивця моїх рідних, а ще — інші люди, яких убив я того вечора. Й усі вони горлали на різні голоси: хто погрожував, хто злостився, а хто й обурювався, чому після доблесної смерті він не потрапив у Вальгаллу.　

Похитала головою Удяна Іржавогорла.　

— Цей світ направду сповнений незбагненних див, якщо навіть серед померлих є ті, хто вірить у доблесну смерть! А що каже тобі твій мертвий брат?　

— Просить, щоб я звільнив його душу. Тому я й приїхав до Кьонуґарда: тут, кажуть, живе один-єдиний на всьому світі коваль, який здатен, розбивши Крик на друзки, зруйнувати чари.　

Сказала на те Уляна:　

— Навіть не чула я про такого, однак як не почнемо шукати, то й не знайдемо.　

Привела вона його до ковалів, що на Воловому ринку підковували коней. Дивилися вони на меч, хитали головами. Пише один — молодий — погодився розбити меч. Ухопив кліщами, ударив молотом. Меч вивернувся і відтяв йому палець. А голос Ейнара Бурого Ікла вдоволено вигукнув:　

— Хай ще раз спробує! А раптом вдасться!　

Почув Сноррі й інші голоси. Ставалося це не так часто: зазвичай говорили до нього тільки Ейнар та брат Сноррі, Гаґбард Ратиця. А тепер подали голос люди Ейнара, яких убив Сноррі того вечора, коли прийшов мститися за ріпних　.

Мертві присяжники Бурого Ікла гукали:　

— Ще! Ще! Дай нам напитися, втамуй нашу спрагу!　

Нічого не сказав на це Сноррі. Віддав молодому ковалеві решту грошей, що позичив їм Перевізник, та й пішов разом з Уляною далі.　

Були вони в той день і на інших ринках: Пташиному, Сінному, Щучому, Житньому — і, звісно ж, на Бабиному Торжку. Всюди розпитував Сноррі про того особливого коваля. Майстри, що кували лемеші, і ті, хто робив цвяхи, зброярі з Княжого пагорба і хитромудрі замковики — усі тільки руками розводили. Більше ніхто не взявся за таку роботу, а дехто, лише глянувши на меч, гнав Сноррі з Уляною геть.　

Навідалися вони навіть до кварталу золотарів, однак надовго там не затримались. Надто часто пропонували їм обручки і вітали з майбутнім весіллям. А коли Уляна, наче між іншим, спитала, чи не знає хто коваля, що новий голос здатен викувати, засміялися золотарі. Тільки один — напівсліпий, покручений — сказав:　

— Чув я, колись наші побратими вміли й таке робити, але ремесло те втрачено, навік забуто. Останнім з таких майстрів хіба був ще старий Кий.　

Спитав Сноррі, де шукати їм того Кия, а майстри знову в сміх. Навіть напівсліпий усміхнувся.　

— Кия ти знайдеш легко, чужоземцю. Шукай там, де ліс переходить у справжню пущу, на кордоні Чорнолісся. От тільки навряд чи вийде він до тебе, щоб розкрити давні секрети. Напевно позабував усе за ті віки, що лежить-одпочиває у сирій землі. А після нього й не було вже таких майстрів: жоден із нинішніх зі старим Ковалем не зрівняється. Ці часом і власний голос удень зі свічкою не знайдуть, а ти, чиста душе, хочеш, щоб вони чужий перекували…　

До вечора ходили Сноррі з Уляною містом, а потім подалися до причалів. Знайшов там Сноррі караван, що супроводжував його до Славути. Забрав він у купців платню, а ще розпитав про долю тих шістьох лиходіїв. Гроші йому віддали, всі до останньої вівериці, але сказали:　

— Видно, непроста ти людина, якщо сам Господар герцю за тобою відправляє таких душогубів. Двоє з них загинули від невідь-чиїх стріл, а четверо вкрали човна й утекли. Уламки того човна на ранок викинуло біля причалів, а що сталося з самими горлорізами, ми й знати не бажаємо. І ти до нас більше не приходь. Хоч був ти чесним і відданим охоронцем, шануємо ми Батька битв і не чинитимемо нічого всупереч його волі.　

Сутеніло. Сноррі сказав:　

— Перш, ніж шукати прихисток на заїжджому дворі, мушу знайти Перевізника й повернути йому борг.　

Виявилося, однак, що ніхто на причалах не чув про Перевізника. Питали вони і в вантажників, і в рибалок, і в митників — усі тільки руками розводили. Пішли тоді на ринок, біля якого висадив їх зранку Перевізник, аж там — він, стоїть собі біля човна і всміхається білозубо.　

Повернув йому Сноррі гроші, а Перевізник на те:　

— То як, хлопче, — знайшов у місті гідного коваля? Ні? Ну, то сідайте обоє в човен, пригощу вас вечерею та й поміркуємо, чим вам зарадити.　

Перезирнулися Сноррі з Уляною. Одяг на Перевізнику був хоч і чистий, але непоказний, латка на латці. Та й човен його радше нагадував кособоку труну, буру й міцну. Подумав Сноррі: нащо обтяжувати людину, ще й об'їдати на додачу. А потім згадав про гроші, що позичив був їм Перевізник. Усі монети були різні, одні новенькі, інші старі й затерті, і серед мідних трапилася навіть одна срібна.

А ще подумав він: у чужій землі співвітчизники-караванники відвернулися від мене — а незнайома людина спершу врятувала, потім позичила гроші, а тепер ось запрошує на вечерю. Хіба годиться відмовляти?　

Сіли вони з Уляною в човен та й попливли.