ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Розділ дванадцятий, в якому Ярий Приблуда ламає хмиз і розпалює піч

Спершу вони побачили руку — старечу, висохлу, з дивними потовщеннями над нігтями.　

Ярий подумав, що така рука мала б належати мерцю. А потім хазяйка відкинула завісу з кіс і зайшла в хату — і тоді Ярий пошкодував, що це не мрець.　

Пані Брамниця була висока, як крик, стара, мов світ, і сива, наче туман над рікою. Мала вона тридцять три і ще три зуби, і всі були залізні та блискучі. Одне око дивилося в стелю, друге — в підлогу, а третє прозирало з-під волосся і блимало так, наче щойно зі світла потрапило у темряву й нічого не бачить. Сорочка на ній була стара та зношена, вишивка вся вицвіла: і чорні нитки, й червоні перетворилися на сірі, однак жодна не порвалася.　

Зітхнула хазяйка, втягнула повітря кривим, довгим носом. Сказала:　

— Йшла я з хати — не було тут і душі живої. А тепер, бач, і живі, і мертві, і ненарожденні.　

Кинула вона на підлогу мішок, який аж світився зсередини, кинула й в'язанку хмизу, що принесла на горбатій спині.　

Притупнула одною ногою, потім другою. Стукнула залізним ціпком.　

Повернувся череп пугача, що був на тому ціпку, обвів поглядом хату. Засяяли його очниці, стало в хаті світло, наче спалахнули сотні свічок.　

Ще встиг помітити Ярий, що обидві ноги в хазяйки ліві, але здивуватися вже не встиг. Підвівся, сказав:　

— Добривечір тобі, пані Брамнице. Вибач, що зайшли без запрошення. Заблукали ми, а в пущі темно і небезпечно. Випадково натрапили на твою хатинку, то й вирішили перечекати до ранку.　

Засміялася хазяйка, аж затрусилися, заляскали по колінах її обвислі груди.　

— Ніхто й ніколи не приходить до мене випадково. Та вже як прийшли — лишайтеся. От тільки не годиться сідати з гостями за стіл у такому вигляді. Зробіть мені послугу. Ти, дівчино, принеси води і обмий мене. А ти, парубче, наламай хмизу і розтопи нам пічку. Повечеряємо — а тоді й поговоримо.　

Ярий побоювався, що от-от озветься з меча Ейнар Буре Ікло, та той мовчав — і мовчали всі інші душі, зневолені в заклятому мечі. Наче принишкли й сторожко дослухалися до того, що коїлося в хатинці.　

Уляна взяла відро й пішла до дверей. Тоді пані Брамниця сказала:　

— Ні, любонько, не туди. Від тієї води мало буде мені користі. Ти по іншу сходи… тільки ж пам'ятай: тримайся стежини, ні кроку, ні пів кроку вбік не роби. А вихід, любонько, отам.　

І вона вказала на завісу з кіс.　

Уляна озирнулася на Ярого, кивнула і вийшла, розсунувши рукою завісу — тільки зашаруділи-зашепотіли стрічки, гребінці та шкаралупки.　

Узявся Ярий за хмиз. Зламав першу гілку — і від подиву ледь не впустив з рук.　

Почув він наче віддалені крики людей. Були в тих криках біль, і розпач, і смерть.　

Озирнувся Ярий на пані Брамницю. Та сиділа на лавці, поклавши долоні на череп пугача. Сказала:　

— Може, гостю, хочеш про щось запитати? То питай, не соромся.　

Ярий на те лише знизав плечима. Своє колишнє ім'я він забув, але поради Перевізника пам'ятав добре.　

Відповів він хазяйці:　

— Кажуть мудрі люди, що як багато знатимеш, швидко посивієш і хутко помреш. Не для цього я сюди прийшов.　

Заходився він далі ламати хмиз. І з кожною зламаною гілкою крики гучнішали, біль і розпука в них дужчали.　

На мить здалося Ярому, що бачить він те, чого ніколи не існувало: дивні дахи, охоплені вогнем, порепану землю з химерними деревами, гори, що розсипалися на друзки.　

Світи, що відходили в небуття, — світи, що ніколи й не народжувалися.　

Знову озирнувся він на пані Брамницю і побачив, що та дрімає, відкинувши голову і заплющивши очі. Навіть очниці пугача під її пальцями світилися не так яскраво.　

Подумав Ярий, чи не розкрити свій мішок. Щоб стяти цю старечу голову, стало б одного удару мечем.　

Перевізник радив інше, та тепер, після втрати трьох чорних курок, як дотриматися тих порад?　

А потім спитав себе Ярий, чи впорається він з мечем, який міститиме в собі душу цієї істоти. Та й чи втримає її взагалі меч? І ще — що станеться після того, як така душа рано чи пізно звільниться?　

Тож він мовчки доламав хмиз, слухаючи те, що чув, і намагаючись запам'ятати те, що бачив.　

Потому думав був почистити черінь у пічці; зазирнув у челюсті — і аж охнув.　

— Чи все гаразд? — спитала в нього за спиною пані Брамниця. Може, прокинулася, а може, й узагалі не спала…　

— Авжеж, — відповів Ярий, складаючи хмиз на черені. — Вибач, як розбудив тебе, хазяйко. Не чекав, що тут буде так чисто. Бачу, про все ти подбала, навіть про дрова.　

Пані Брамниця на те кивнула й знову заплющила очі.　

Ярий упорався із хмизом і взяв був свічку, щоб підпалити скіпку, але хазяйка, не підводячи голови, сказала:　

— У мішку, милий. Жаринки в мішку, ними розпалюй.　

Мішок лежав біля завіси з кіс і вікна на задвірок. Уляни все ще не було, тож Ярий визирнув подивитися, як вона там.　

Попри те що хатинка стояла на дереві, у вікні не побачив Ярий ні стовбура, ні гілля. Тільки пагорб, до якого вела від хатинки вузька стежка, а далі, за пагорбом, посеред кам'янистої долини — інші, схожі на вгрузлі в землю прадавні створіння. їхні хребти й боки їжачилися лісом — вологим, покрученим, жалюгідним.　

Ліс цей нагадав Ярому інший — той, до якого він їздив по свій заклятий меч. Але тут принаймні хтось жив. Дрібні постаті сновигали між дерев, ховалися за стовбурами, дерлися нагору, перестрибували з гілки на гілку. Одні були Ярому по пояс, інші — по коліна. Усі в довгих сорочках — певно, колись білих, та нині заплямованих, а то й зітлілих. Довге скуйовджене волосся закривало їхні обличчя, лише проглядали крізь масні пасма очі — великі, уважній голодні.　

Були там ще й інші — без сорочок, із тілами сичів, зайців, борсуків, ящірок, жаб. Скрадалися вони в тінях, сторожко ступали, стрибали обережно. Великі голови не заважали їм, і пасма їхні не чіплялися ні за гілки, ні за коріння. Тільки сухе листя часом видніло у тому волоссі — чорному, пшеничному, рудому…　

Не одразу збагнув Ярий, що всі ті створіння рухаються до хатинки.　

А потім побачив він Уляну. Йшла вона, уважно дивлячись перед собою, і тримала в кожній руці по повному відру.

За стежину не заступала, навіть коли та ставала вузенькою, мов долоня. А там, де твань та перегниле листя встилали землю, — переступала, примудряючись не впустити відра й не розхлюпати воду.　

Постаті супроводжували Уляну, однак близько підійти не наважувались.　

Ярий хотів був піти їй на зустріч, допомогти, та ззаду почув хазяйчин голос:　

— Жаринки і піч, милий. Як твоя ласка. І гляди, обережно, щоб зайві не повтікали.　

Він нахилився по мішок, а піднявши, не втримався, востаннє глянув у вікно.　

Глянув — і, відсахнувшись, озирнувся на власний подорожній мішок, у якому лежав Крик, зараз на диво мовчазний.　

Постаті на схилі пагорба покинули Уляну. Наче забули про неї — та й взагалі про все на світі позабували. Пооберталися до хатинки і завмерли, немов остовпіли. Тільки жадібно вдивлялися у вікно хатинки.　

Усі вони — і більші, і менші, й наймолодші, яких Ярий зауважив тільки тепер (ці останні були такі малі, що ще не вміли ходити і повзали на всіх чотирьох), — усі вони дивилися саме на нього, на Ярого.　

І тут він згадав про те, що побачив, коли хотів почистити черінь. А згадавши, збагнув, що вони з Уляною не вийдуть звідси живими — і ані три, ані тридцяті, три чорні курки їх уже не врятують.