Двір мороку і гніву

Розділ 15

Я прокинулася через чотири години.

За якихось кілька секунд спромоглася згадати, де я, що зі мною сталося. І найменший перебіг стрілок на маленькому годиннику, що стояв на столі з рожевого дерева, був поштовхом до повернення далеко-далеко назад, у ту безпросвітну темряву. Але принаймні я не була втомлена. Мені було безрадісно, але я не прагнула заснути навічно.

Я подумаю про те, що сталося у Дворі Весни, пізніше. Завтра. Ніколи.

На щастя, Внутрішнє Коло Різенда зникло ще до того, як я закінчила одягатися.

Різ чекав мене коло парадних дверей, що були входом до маленького передпокою з дерева та мармуру, а той уже вів на вулицю. Він огледів мене: замшеві зручні темно-сині чобітки, пальто кольору небесної блакиті, яке сягало колін, косу, обвиту навколо голови. Під пальто замість звичного тонкого вбрання на мені були щільні коричневі шаровари, доладний кремовий светр, такий м’який, що ніби заколихував мене до сну. Плетені рукавички пасували до взуття, і руки в них я вже заховала в глибокі кишені пальта.

— Ті двоє полюбляють сваритися, — сказав Різенд, коли ми рушили до вхідних дверей, хоч прозвучало це доволі вимушено.

Кожен крок до яскравого порогу водночас був вічністю й запрошенням.

Якоїсь миті, коли я стала жадібно всотувати деталі міста, що постало переді мною, тяжкість у мені зникла.

Ніжне сонячне світло пом’якшувало м’який зимовий день, ідеально доглянута галявина з висохлою білою травою по пояс заввишки і порожніми квітковими клумбами, обнесена кованим залізним парканом, і доріжка від неї — все вело до прибраної вулиці, брукованої світлого кольору камінням. Вищі Фе в найрізноманітніших вбраннях проходили повз нас: хто в пальтах, що були схожі на моє і захищали від морозного повітря, хто наслідував моду смертних і був вдягнений у пишні багатошарові спідниці й мережива, а хто віддавав перевагу шкірі, — і ніхто не поспішав, вдихаючи солонувато-лимонно-вербеновий бриз, який ще не встигла розігнати зима. Ніхто з них не дивився на будинок. Ніби вони не знали або їм було геть байдуже, що їх Вищий Лорд зупинився в одному з безлічі мармурових міських будиночків, які щільно прилягали один до одного обабіч вулиці, вистелені зеленувато-мідним дахом і увінчані блідими димоходами, що пускали завитки диму в холодне небо.

Удалині пронизливо й заливчасто сміялися діти.

Я стала біля передніх воріт, відкриваючи засувку незграбними пальцями, які ледь відчували крижаний метал, і зробила три повних кроки в напрямку вулиці, а потім завмерла — переді мною відкрилася її панорама.

Вулиця вела вниз, повз ряд чепурних будинків із димоходами, із яких здіймався в небо дим; по ній ішли люди, які видалися мені ситими й безтурботними. Унизу пагорба протікала широка річка, яка звивалася в бік великої водойми. Вона мінилася всіма відтінками сапфірового кольору.

Море.

Місто було збудоване так, що видавалося скоринкою на вершині крутих пагорбів, розташованих біля самої річки. Будівлі були зведені з білого мармуру або теплого пісковику. Кораблі з вітрилами різної форми повільно йшли річкою, білі крила птахів яскраво сяяли над ними у променях полуденного сонця.

Жодних монстрів. Темряви. Ані краплі страху, відчаю.

Незаймане.

Місто простояло неушкодженим п’ять тисяч років.

Навіть під час її володарювання Прифією, хай би там що чинив Різ, що продав чи міняв, Амаранта і справді не торкнулася цього міста.

Решта Прифії була знищена, і міста стікали кров’ю всі п’ятдесят років… Крім Веларіса… Мої руки стиснулися в кулаки.

Я відчула, що там щось майорить, і подивилася на інший кінець вулиці.

Там, немов вічна варта цього міста, височіла стіна плосковерхих гір із червоного каменю — той самий камінь використали для побудови деяких споруд. Вони вигиналися навколо північного краю Веларіса, там, де річка звивалася над ними, потопаючи в їхній тіні. На півночі, через річку, місто оточували інші гори — ряд гострих піків, що скидався на риб’ячі зуби, відокремлювали славні міські пагорби від моря. Але ці гори позаду мене… Вони були гігантами, що сплять. Живими, свідомими.

Ніби у відповідь сила заколихалася, заструменіла в моїх кістках, мов кіт, що терся об мої ноги, щоб привернути увагу. Я проігнорувала цей імпульс.

— Той пік посередині, — сказав Різ, стоячи позаду мене, і я обернулася, згадуючи, що він стояв поруч. Він лише вказав на найбільше плато. Отвори — вікна, здавалося, були вбудовані в його верхній частині. І до нього летіли, мчали на великих темних крилах дві фігури. — Це моя друга домівка в цьому місті. Вона зветься Домом Вітру.

Фігури, що летіли, здавалося, зносив убік диявольський, стрімкий струмінь повітря.

— Ми будемо там сьогодні вечеряти, — додав він, і я не могла визначити, звучав його голос роздратовано чи спокійно.

Певно, подія дратувала його, але він був не в змозі скасувати цю вечерю.

Мене хвилювало зовсім інше.

— Як? — запитала я, знову повертаючись до міста.

Різенд зрозумів мене.

— Пощастило, — відповів він.

— Пощастило? Треба ж, який ти пестунчик долі, — тихо, але з неприхованим невдоволенням сказала я. — Коли решту Прифії перетворювали на руїни, твій народ і твоє місто благоденствували.

Вітер розвівав темне волосся Різенда, на його обличчі неможливо було прочитати емоції.

— Ти замислювався бодай на мить, — сказала я, і мій голос зазвучав якось потойбічно, — поширити межі цього везіння якось далі? Іще на когось?

— Інші міста, — відповів він спокійним, рівним тоном, — відомі світові. Про існування Веларіса нікому за межами цих земель не було відомо цілі тисячоліття. То була таємниця. Амаранта не чіпала місто, тому що не знала про нього. Як не знав і жоден з її монстрів. Жоден із підданих інших Дворів.

— Як?

— Заклинання і чари, і мої нещадні, жорстокі предки, які бажали за всяку ціну зберегти трохи миру й доброти в нашому жахливому світі.

— А коли прийшла Амаранта, — сказала я, майже випльовуючи її ім’я, — ти не думав відкрити це місце, зробивши з нього укриття?

— Коли прийшла Амаранта, — відповів він, злегка показуючи норов (його очі спалахнули), — мені довелося прийняти кілька дуже складних рішень, і дуже швидко.

Я закотила очі, відвертаючись, щоб окинути поглядом круті пагорби і море переді мною.

— Гадаю, ти не розповідатимеш мені про це.

Але мені було необхідно знати, як він зміг зберегти цей Двір миру і краси.

— Зараз не час для цієї розмови.

Чудово. Я чула те саме тисячу разів у Дворі Весни. Наполягати на своєму було не варто.

Але я не сидітиму в своїй кімнаті, не можу дозволити собі сумувати, і плакати, і хандрити, і спати. Я досліджуватиму, навіть якщо це буде катуванням для мене, навіть якщо розмір цього місця… Котел був величезний. Я кивнула в бік міста, яке плавно спускалося до річки.

— То що ж такого є в ньому, що воно було варте того, щоб врятувати його ціною інших?

Коли я глянула на Різа, його фіалково-сині очі стали так само безжальні, як і зимове море, що пінилося вдалині.

— Усе, — відповів він.

Різенд не перебільшував.

У Веларісі можна було побачити все: чайні крамниці з витонченими столами і стільцями, які стояли знадвору перед привітними фасадами і які, безсумнівно, підігрівали за допомогою магії тепла; скрізь були Вищі Фе, невимушені розмови і сміх яких заповнювали все довкола, і дивні й прекрасні Фе. Всього було чотири головні ринкові площі. Їх називали Палаци: дві на цьому боці — південному березі річки Сидри, і дві — на північному.

Кілька годин, протягом яких ми гуляли, я побувала лише на двох із них: величні, викладені білим каменем майдани були оточені колонами, що підтримували різьблені розфарбовані будівлі, які охороняли їх і створювали критий прохід до збудованих під ним крамничок.

Перший ринок, до якого ми увійшли, був Палацом ниток і Коштовностей, де продавали одяг, взуття, товари, необхідні для їх виготовлення, ювелірні вироби — безліч крамниць, що сяяли дорогоцінностями. Але нічого в мені не сколихнулося — ані від видовища мінливих у сонячних променях рідкісних тканин, що їх розгойдував річковий легіт, ані від одягу в широких скляних вітринах, ані від блиску золота, рубінів, смарагдів і перлин, розкладених на оксамитових подушечках. Я не насмілилася поглянути на палець лівої руки, на якому більше не було каблучки.

Різ обійшов кілька ювелірних крамниць у пошуках подарунка для свого друга, як він повідомив мені. Щоразу я чекала його, не заходячи до крамниць, ховаючись у тінях будівель Палацу. Сьогоднішньої прогулянки було досить. Знайомитися, витримувати погляди, сльози і засудження… Якби мені довелося знову терпіти це, то я, мабуть, краще лягла б у ліжко й ніколи з нього не підвелася.

Але ніхто на вулицях не поглянув на мене двічі, навіть попри те що я йшла з Різом. Напевно, через те що вони не знали, хто я така, — вочевидь, містянам було байдуже до своїх і не до своїх мешканців.

Другий ринок, Палац Кісток і Солі, був одним з Майданів-близнюків: один був розташований на цьому березі річки, а другий — Палац Копита і Листа — на протилежному. Вони обидва були наводнені торговцями, які продавали м’ясо, овочі, худобу, солодощі й приправи. Таке розмаїття приправ, знайомих і геть забутих ароматів у ті прекрасні роки, коли я ще знала підтримку мого стоїчного батька й жила в повному достатку.

Різенд тримався за кілька кроків від мене, сховавши руки в кишені, надаючи мені інформацію порціями: він сказав мені, що в багатьох крамницях і будинках використовували магію для обігріву, особливо це стосувалося популярних відкритих місць. Більш докладно я про це не розпитувала.

Ніхто не уникав його, ніхто не перешіптувався про нього, не плював йому вслід і не напрошувався на бійку, на відміну від того, як це було в Підгір’ї.

Навпаки, люди, що траплялися нам, широко усміхалися Різу. Дехто підходив і тиснув йому руку, вітаючи. Кожного з них він знав на ім’я, і вони, своєю чергою, зверталися до нього так само.

Однак Різ ближче до другої половини дня ставав дедалі тихіший. Ми зупинилися на краю затишної частини міста, побудованої на вершині одного з пагорбів, що прилягав до берега річки. Я глянула на першу вітрину, і нараз ноги мої мало не підломилися.

Двері були відчинені навстіж, і перед моїм поглядом відкрилося привабливе для мене видовище: картини, фарби, пензлі й невеликі скульптури.

— Ось чим знаменитий Веларіс, — сказав Різ. — Квартал художників. Тут можна знайти безліч галерей, крамниці з матеріалами для художників, житлові райони гончарів, сади скульптур і багато чого іншого. Цей квартал називають Веселкою Веларіса. На цьому пагорбі, навпроти Сидри, оселилися митці — художники, музиканти, танцюристи й актори. Бачиш шматочок блискучого золота на самій верхівці? Це один із головних театрів. У цьому місті є п’ять видатних театрів, і цей найвідоміший. Але є й менші театри, а ще амфітеатри, розташовані на морських кручах.

Він раптом замовк, помітивши, що мій погляд знову став блукати вздовж яскравих споруд перед нами.

Вулицями ходило багато Вищих Фе та різних молодших за рангом фейрі, яких раніше мені ніколи не доводилося бачити і я не знала, як вони називаються. Деякі з них були довгоногі, але голомозі. Це було останнє, що я помітила. Здавалося, що під їхньою переливчастою, вкритою лускою шкірою сяє місяць. Шкіра мінилася всіма кольорами під час кожного граційного кроку пазуристих перетинчастих лап. У якихось із них був напрочуд елегантний вигляд. Вони мали різні форми рогів, копит, а також відтінки смугастого хутра. Деякі були закутані у важкі пальта, шарфи, на одних були рукавиці, на інших не було геть нічого, сама луска або вовна й пазури. Здавалося, їм було зовсім байдуже до свого вигляду. Як, власне, і всім іншим. Однак усі вони уважно оглядали визначні пам’ятки, дехто з них щось купував, хтось був закаляний глиною, вкритий пилом, фарбою.

Художники. Я ніколи не називала себе художницею, ніколи не думала про себе так серйозно й піднесено.

Але…

Там, де колись були мої фарби, а з вікон лилося світло, тепер у моїй уяві вимальовувалася брудна тюремна камера.

— Я втомилася.

Відчула погляд Різа, та мені було байдуже, зведені чи зруйновані стіни, які мали перешкодити йому читати мої думки. Він лиш сказав:

— Ми можемо повернутися сюди іншого дня. Зараз усе одно треба повертатися на вечерю.

Справді. Сонце сідало за обрій, туди, за пагорби, де воно, зустрічаючись із річкою, забарвлювало місто в рожевий і золотий кольори.

Мені не хотілося малювати. Навіть люди зупинилися, щоб помилуватися заходом, ніби вони, мешканці цього міста, цього Двору, завжди мали свободу насолоджуватися чудовими краєвидами, коли їм тільки заманеться. Немов вони ніколи не знали, що може бути й інакше.

Хотілося закричати, підняти шматок кругляка й розбити найближче вікно, лиш би вивільнити силу, що вирувала під моєю шкірою, і сказати їм, що робили зі мною, що коїлося з рештою світу, поки вони захоплювалися заходом, малювали й попивали чай біля річки.

— Заспокойся, — прошепотів Різ.

Я повернулася до нього, важко дихаючи.

На його обличчі знову неможливо було нічого прочитати.

— Мої люди ні в чому не винні.

Це миттєво остудило мою лють, мов вона опустилася на сходинку, що раніше піднімалася в мені й вихлюпнулася на бліді кам’яні вулиці.

Так-так, звісно, вони не були ні в чому винні. Але мені не хотілося більше думати про це. Взагалі не хотілося думати про щось.

— Я втомилася, — знову повторила я.

Його шия напружилася, але він кивнув, повертаючись спиною до Веселки.

— Завтра вночі ми підемо на прогулянку. Веларіс прекрасний удень. Утім, його побудували, щоб ним милуватися вночі.

Я не очікувала нічого іншого від Міста Зіркового Світла, проте мені важко було й слово вимовити.

Але — вечеря. З ним. У Домі Вітру. Я спробувала зосередитися, а тоді сказала:

— Хто буде на цій вечері?

Різ повів мене вгору крутою вулицею, ноги в мене горіли від кожного руху. Коли я геть утратила форму, коли так ослабла?

— Моє Внутрішнє Коло, — сказав він. — Я хочу, щоб ти познайомилася з ними, перш ніж вирішиш, чи то це місце, у якому ти хотіла б залишитися. Якщо ти схочеш працювати зі мною, тоді так чи інак працюватимеш і з ними. Ти вже знайома з Мор, але ті троє…

— Ті, хто приходив сьогодні опівдні.

Він кивнув:

— Кассіан, Азріель і Амрен.

— Хто вони?

Він щось говорив про іллірійців, але Амрен — це її жіночий голос я чула — у неї не було крил. Принаймні я помітила це крізь затуманене скло.

— Усередині нашого кола, — сказав він спокійно, — існує поділ на ранги. Амрен — моя друга заступниця-командувачка.

Жінка? Певне, на обличчі в мене був написаний подив, тому що Різ сказав:

— Так. Мор — моя Третя заступниця. Тільки дурневі може здатися, що іллірійські воїни — найнебезпечніші хижаки з-поміж нас. Грубувата й весела Мор — Третя заступниця Вищого Лорда Двору Ночі. Ти зрозумієш, що я маю на увазі, коли познайомишся з Амрен. Вона схожа на Вищу Фе, але в крові у неї щось інше.

Різ кивнув двом молодикам, що проходили повз нас і схилили голову на знак привітання.

— Можливо, вона старша за це місто, але гонориста, і їй, як вогнедишному драконові в печері, подобається колекціонувати різний мотлох. Тому будь напоготові. Ви обидві виявите свою круту вдачу, якщо когось із вас спровокувати. Я ж бо сьогодні ввечері не налаштований ні на які сюрпризи.

Мені було цікаво, якої вдачі вона була.

— Якщо почнеться бійка і я зірву з неї намисто, вона підсмажить мене і з’їсть?

Він хмикнув.

— Ні, Амрен вчинить щось значно гірше. Останнього разу, коли Амрен і Мор посварилися, вони перетворили мій улюблений гірський курорт на попіл. — Він скинув бровами. — Коли на те пішло, я наймогутніший Вищий Лорд в історії Прифії, і я урвав Амрен, бесідуючи з нею, лише раз у минулому столітті.

Наймогутніший Вищий Лорд в історії.

Нескінченні тисячоліття вони існували тут у Прифії. Різ — Різ і його усмішка, сарказм і погляд спокусника…

Але Амрен була гірша. І віком старша на п’ять тисячоліть.

Я очікувала побачити ознаки страху; очікувала на ту мить, коли моє тіло відчайдушно запротестує і я шукатиму спосіб уникнути цієї вечері, але нехай. Можливо, якщо все мине, це стане нагородою.

Широка долоня схопила моє обличчя — досить ніжно, щоб не зробити боляче, але доволі відчутно, щоб змусити мене подивитися на нього.

— Ніколи більше не думай про це, — прошипів Різ, і лють затанцювала в його очах. — Жодної клятої хвилини.

Наш зв’язок став пружним, як тятива, і мої поступливі ментальні стіни впали. На мить, як тоді, коли це сталося в Підгір’ї, я опинилася в його тілі — дивилася на себе його очима.

Я не усвідомлювала, який у мене був вигляд.

Обличчя в мене змарніло, вилиці загострилися, а сіро-блакитні очі потьмяніли, під ними залягла фіолетова синява. Повні губи — рот, як у мого батька, — були бліді, а ключиці випирали з-під коміра товстого вовняного светра. У мене був такий вигляд, ніби лють, горе й відчай їли мене живцем, немов я знову помирала з голоду. Але спраглою я цього разу була до радості й життя.

Потім я знову повернулася у своє тіло, дивлячись на нього.

— Це був фокус?

Його голос звучав хрипко, і він прибрав руку з мого обличчя.

— Ні. — Він нахилив голову набік. — Як ти змогла пройти крізь неї? Крізь мою стіну.

Я не знала, про що він говорить. Я нічого не робила. Просто… Ковзнула. І мені не хотілося говорити про це, не тут, не з ним. Я сіпнулася, мої ноги — такі худі, такі непотрібні — чимдуж горіли з кожним кроком, що його я робила, піднімаючись крутим пагорбом.

Він схопив мене за лікоть, знову тактовно і м’яко, але відчутно, таким чином змусивши зупинитися.

— У скільки голів ти вже встигла випадково проникнути?

Люсьєн…

— Люсьєн? — короткий смішок. — Більш жалюгідного вмісту голови годі й шукати.

Я загрозливо загарчала:

— Не лізь до мене в голову.

— Твій захист не працює.

Я звела його.

— Ти так само могла б викрикувати його ім’я.

Знов задумливий нахил голови.

— Можливо, у тому, що ти володієш моєю силою… — Він прикусив нижню губу, а потім пирхнув. — Можливо, у цьому є сенс — якщо тобі передалася моя сила — якщо мої щити іноді помилково приймають тебе за мене самого й дозволяють тобі прослизнути. Вражає.

У мене промайнула думка: а чи не плюнути йому на черевики.

— Забери свою силу. Вона мені не потрібна.

Хитра посмішка.

— Так це не працює. Ця сила долучена до твого життя. Єдиний спосіб позбавити тебе її — вбити тебе. Проте, позаяк мені подобається твоя компанія, я радше відмовлюся від цього.

Ми пройшли трохи вперед, а потім він сказав:

— Мусиш пильнувати й підтримувати свої ментальні стіни. Особливо після того, як ти побачила Веларіс. Якщо ти колись вирушиш іще кудись, за межі цих земель, і хтось прослизне у твій розум і побачить це місце…

Його щелепи стиснулися:

— Ми звемо їх дематі — ті з нас, хто має здатність проникати в розум людей так, ніби переходити з однієї кімнати в іншу. Таких нас небагато, і ця особливість виявляється лише тоді, коли того схоче Мати. Ми розкидані по всьому світі, отже, багато хто, — і переважно вони посідають керівні пости, — тренується так, щоб бути в змозі протистояти нам. Якби тобі колись трапився дематі, він би отримав те, що хотів, Фейро. Той, хто перевищує тебе силою, зробив би з тебе свою покірну рабиню, змусив тебе робити що йому заманеться, а ти навіть не усвідомлювала б того. Мої землі залишаються таємницею для чужинців, для яких ти могла б бути дуже цінним джерелом інформації, якщо тебе викриють.

Дематі — тепер я одна з них, якщо і справді можу робити подібні речі? Ще один привід шепотітися за моєю спиною, вимовляючи нове прокляття.

— Гадаю, під час потенційної війни з Гайберном армія короля навіть не атакуватиме це місце? — Я змахнула рукою, вказуючи на місто навколо нас. — Тож твій розпещений народ, ті, хто не може захистити свою свідомість, — вони отримуватимуть твій захист і не будуть битися, доки ми стікатимемо кров’ю?

Я не дала йому відповісти і просто пришвидшила ходу. Удар нижче пояса. Яка дитяча витівка. Проте… Всередині — всередині я стала далеким морем, безжальним і бурхливим, шквалистим, і від тих шквалів, які шматували мене, навіть не відчувала, де був суходіл.

Різ тримався на крок позаду, поки ми йшли будинком.

Щось усередині мене шепотіло, що я можу пережити Амаранту, пережити розлуку з Темліном; я могла пережити перехід у це нове, незнайоме мені тіло… Але ж оця порожнеча, крижана діра у мене в грудях… Не впевнена, що можу пережити її.

Навіть тоді, коли мені лишався всього тиждень до голодної смерті, та частина мене була сповнена кольорів і світла. Може, те моє перетворення на фейрі знищило світло. А може, його знищила Амаранта.

Або я сама зробила це, коли проштрикнула кинджалом серця двох невинних фейрі, чия тепла кров омила мої руки.

— Категорично — ні, — відказала я, стоячи на даху будинку, де був розбитий маленький сад.

Щоб захистити руки від ущипливого нічного повітря, я засунула їх глибоко в кишені. На даху було достатньо місця для кількох кущових рослин у ящиках, круглого залізного столика і двох стільців для нас із Різендом.

Навколо мигтіло місто, зірки, здавалося, були підвішені нижче над нами і пульсували, сяючи тремтливим блиском рубінів, аметистів та перлів. Вище повний місяць висвітлював мармурові будівлі й мости, немов вони були підсвічені зсередини. Грала музика — струнні й ніжні барабани, і по обидва боки від Сидри золоте сяйво розливалося над набережною, де густо були розташовані кафе і крамниці, що відчинялися ввечері і в яких уже було повно відвідувачів.

Життя. Стільки життя! Відчуваю його смак на язику!

Одягнений у все чорне, прикрашене срібною ниткою, Різенд схрестив руки на грудях. Його масивні крила зашелестіли, коли я сказала:

— Ні.

— У Дім Вітру не можна проникнути за допомогою розсіювання, так само як і в цей будинок, — на їх захисті стоїть варта. Навіть проти Вищих Лордів. Не питай мене, чому або хто це зробив. Але варіанти такі: або піднятися вгору на десять тисяч ступенів, що геть не в гуморі робити, Фейро, або — летіти.

Місячне сяйво посріблило пазури, які вінчали його крила. Він подарував мені ліниву усмішку, якої я не бачила весь той день.

— Обіцяю, що не впущу тебе.

Я похмуро втупилася в темно-синю сукню, яку вибрала, — навіть беручи до уваги довгі рукави й важку розкішну тканину, глибокий виріз декольте геть не врятує від холоду. Я думала надягнути светр і теплі шаровари, щоб почуватися зручно, та потім все ж таки захотілося вбратися ошатно. І вже пошкодувала про це, навіть попри пальто, що було на мені. Але якщо його Внутрішнє Коло було бодай трохи схоже на Двір Темліна, краще обрати більш формальне вбрання. Я здригнулася, побачивши нічну прірву, що відділяла дах від гори-резиденції.

— Вітер зірве сукню.

На його устах з’явилася лукава котяча усмішка.

— Я піду сходами. — Я кипіла від гніву, прямуючи до дверей на краю даху.

Різ махнув крилом, перекриваючи мені шлях.

Гладка мембрана — з переливчастими відтінками. Я відсахнулася.

— Нуала витратила годину на мою зачіску.

Я перебільшила, але служниця справді довго розчісувала моє волосся, поки я сиділа в суцільній тиші, дозволяючи їй завивати моє волосся в м’які кучері і прикрашати зачіску красивими золотими шпильками. Можливо, залишитися сьогодні ввечері наодинці з собою і в тиші… було б краще, ніж зустрітися із цими людьми. Спілкуватися з ними.

Крило Різа оповило мене, підштовхуючи ближче, туди, де я майже відчувала жар його сильного тіла.

— Обіцяю, що не дозволю вітрові зруйнувати твою зачіску. — Він звів руку, наче збираючись доторкнутися до мого волосся, а потім опустив її.

— Якщо я повинна вирішити, чи хочу працювати проти Гайберну з тобою, з твоїм Внутрішнім Колом, чи можемо ми просто… зустрітися тут?

— Вони вже всі там. І, крім того, в Будинку Вітру достатньо місця, щоб я не боявся щохвилини, що можу випадково скинути їх з гори.

Я застигла. Перед нами, звиваючись навкруг гірської вершини, сяяли вогні, ніби гора була увінчана золотом. І між мною й цією короною світла була велика ділянка відкритого простору.

— Ти маєш на увазі, що цей дім занадто малий, а їхні занадто великі, і боїшся, що я знову зірвуся, — сказала я, тому що, можливо, це було єдиною зброю в моєму арсеналі.

Його крило підштовхнуло мене ближче — я відчула шовк тепла на плечі.

— А що, коли й так?

— Я не якась зламана лялька. — Попри те що в цей день під час тієї нашої розмови те, що я побачила в його очах, свідчило про зворотне, я підійшла ще на крок ближче.

— Я знаю. Але це не означає, що я кину тебе до вовків. Якщо ти справді сказала правду, коли висловила бажання працювати зі мною, щоб захистити ці землі від Гайберну, зберегти стіни цього міста цілими, я передусім хочу познайомити тебе з моїми друзями. Вирішуй сама, чи зможеш ти із цим упоратися. І мені хочеться, щоб ця зустріч відбулася на моїх умовах, а не коли вони знову намислять удертися до цього дому.

— Я навіть не знала, що в тебе взагалі можуть бути друзі. — Так… Гнів, різкість… Гаразд. Це краще, ніж не відчувати нічого.

Холодна посмішка.

— Ти не питала.

Різенд тепер був так близько. Його рука раптом ковзнула навколо моєї талії, і крила оповили мене. Я заклякла. Клітка…

Крила миттєво випросталися.

Але він міцніше притиснув мене до себе, готуючись злетіти. Допоможи мені, мамо.

— Скажи сьогодні одне лиш слово, і ми повернемося сюди, обіцяю. І якщо ти зрозумієш, що не зможеш працювати зі мною, з ними, то я не ставитиму жодних запитань. Ми знайдемо інший спосіб, щоб ти жила тут, відчувала себе наповненою незалежно від того, що мені потрібно. Це твій вибір, Фейро.

Я думала поглибити цю тему — чому він так наполягає, щоб я залишилася? Навіщо? Щоб спати? Щоб уникнути зустрічі, яка була необхідна мені до того, як я мусила зрозуміти, що мені із собою робити? Щоб летіти…

Я пильно роздивлялася крила й руки, що огорнули мою талію.

— Будь ласка, тільки не впусти мене. І, будь ласка, не… — Ми злетіли в небо стрімко, немов падуча зірка.

Місто широко розкинулося під нами, перш ніж змовкло відлуння мого крику.

Рука Різа ковзнула під мої коліна, а друга обернулася навколо моєї спини і грудей, і ми піднімалися вгору, вище й вище, назустріч усіяній зорями ночі, темряві й співучому вітру.

Вогні міста віддалялися, поки Веларіс не перетворився на хвилясту оксамитову ковдру, усипану коштовностями, поки музика вже не сягала нашого гострого слуху. Повітря було холодне, але моє обличчя обвівав лише легкий вітерець — навіть коли ми напрочуд точно спланували до Будинку Вітру.

Тіло Різа біля мене було тверде й тепле — міцна сила природи, створена для того, щоб бути такою. Навіть його запах нагадав мені вітер… дощ і сіль, і щось цитрусове — я не можу сказати достеменно.

Ми потрапили у висхідний потік, злетівши так швидко, що я інстинктивно вчепилася в його чорну туніку, а мій шлунок стиснувся. Я насупилася у відповідь, коли він м’яко усміхнувся, а його подих залоскотав мені вухо.

— Я очікував, що буде більше криків. Мабуть, погано старався.

— Навіть не… — Я зашипіла, пильно вдивляючись у вогні на вічній скелі.

Небо крутилося над головою, і вогні, що миготіли внизу і вгорі, перетворилися на дзеркала — тепер ми пливли через зоряне море. Напруження в грудях ослабло.

— Коли був хлопчиком, — прошепотів Різ мені на вухо, — я тікав із Дому Вітру, стрибаючи з вікна — і літав, літав і літав усю ніч, просто нарізаючи кола над містом, річкою, морем. Іноді я досі так літаю.

— Твої батьки, напевне, не були в захваті.

— Мій батько не знав про це, а мати… — Пауза. — Вона була іллірійка. Кілька разів вона заставала мене, коли я вистрибував у вікно, і лаялася… а потім стрибала сама й літала разом зі мною аж до світанку.

— Як прекрасно, — сказала я в захваті.

— Вона була чудова, — відповів він.

Ці слова дали мені уявлення про його минуле: він сказав достатньо, щоб я більше не розпитувала.

Ми зробили маневр, який дав нам змогу піднятися ще вище, поки не опинилися на прямій лінії з широким балконом, осяяним золотавим світлом ліхтарів. У дальньому кінці вже було відчинено двоє скляних дверей, вбудованих просто в червону скелю. Перед нами відкрилася велика, але зовсім непретензійна столова з кам’яними меблями, прикрашена дорогою деревиною. Я завважила, що кожен стілець мав таку форму, яка давала змогу зручно розмістити на ньому крила.

Різ приземлився так само акуратно, як і злетів, його рука підтримувала мене за плечі, коли мої ноги злегка підломилися, торкнувшись землі. Я струсила із себе його дотик і подивилася на місто, що залишилося позаду нас.

Я провела стільки часу, припадаючи до землі серед дерев, висота яких давно втратила свій первісний жах. Але розмір міста і — ще гірше, неосяжний морок за його межами, — море… Можливо, по-людськи нерозумно так думати, але я не усвідомлювала, який великий наш світ. Яка неосяжна Прифія, якщо таке велике місто могло залишатися прихованим від Амаранти, від інших Дворів.

Різенд мовчки стояв поруч зі мною. За мить він сказав:

— Розкажи мені.

Я звела брову.

— Скажи мені, про що ти зараз думаєш, — одну думку. І я теж скажу тобі одну свою думку.

Я похитала головою і обернулася до міста.

Але Різ мовив:

— Я думаю про те, що провів п’ятдесят років під замком у Підгір’ї й іноді дозволяв собі мріяти про це місце, але ніколи всерйоз не сподівався побачити його знову. Думаю про те, що мені шкода, що вбив її не я. А якщо почнеться війна, мине багато часу, перш ніж мені випаде така ніч, як ця.

Він подивився на мене в очікуванні.

Я не стала знову запитувати, як він зміг зберегти це місце від неї, — найімовірніше, він би не відповів. Тому я запитала:

— Ти гадаєш, що війна тут розпочнеться невдовзі?

— Я не пропонував ставити запитання. Я сказав тобі три речі. А ти скажи мені одну.

Я дивилася туди, на світ перед нами, на місто, неспокійне море і вдивлялася в суху зимову ніч.

Можливо, піддавшись сплескові мужності чи нерозсудливості, або через те, що я була так високо над землею й ніхто, крім Різа і вітру, не міг мене почути, сказала:

— Гадаю, я була закоханою дурепою й тому не цікавилася іншою частиною Двору Весни. Гадаю, що величезну територію землі мені ніколи не було дозволено побачити або почути, і, можливо, я б вічно так і жила в невіданні, немов домашня тварина. Гадаю… — Слова застрягали в мене у горлі. Я похитала головою, немов хотіла позбавитися думок, які там залишилися. Утім, вимовила-таки ці слова:

— Гадаю, я була самотня і втратила надію. І, можливо, закохалася в першого, хто виявив найменшу доброту й захистив мене. Гадаю, він знав це — може, не навмисно, але він хотів бути такою людиною для когось. І, може, це працювало для тієї, ким я була раніше. Проте це може не спрацювати для тієї, ким я є зараз.

Ось так.

Слова, сповнені ненависті, і егоїзму, і невдячності. За все, що Темлін зробив…

Його ім’я відгукнулося в мені дзвоном. Ще вчора вдень я була там. Ні… ні, я не стану про це думати. Поки що не буду.

Різенд сказав:

— Це п’ять. Схоже, я буду винен тобі дві думки. — Він озирнувся. — Пізніше.

Двоє крилатих чоловіків стояли у дверях.

І усміхалися.