Двір мороку і гніву

Розділ 34

На щастя, з його зачиненої спальні не було чутно ні звуку. Жодного звуку протягом усієї ночі, навіть коли я підхопилася від кошмару, у якому мене насаджували на палю, і не могла згадати, де була.

З моїх відчинених вікон було видно, як місячне світло танцювало на поверхні моря. Стояла тиша — така гучна тиша.

Зброя. Я була зброєю, яку використовували під час пошуків Книги, для того, щоб зупинити короля й не допустити знищення Стіни, щоб порушити всі його плани щодо Джуріана і війни, яка могла зруйнувати мій світ. Знищити це місце і… Вищого Лорда, який цілком міг змінити хід подій. На мить я уявила Веларіс, його вогні, музику й Веселку. Я сумувала за теплом затишного міського будинку, такого привітного холодної зими. Мені забракло відчуття того, що я частина їх маленького союзу.

Можливо, огортати й захищати мене своїми крилами, писати мені записки — все це було своєрідним способом для Різа переконатися в тому, що його зброя не зламається остаточно, непоправно.

І заради справедливості скажу, що це навіть добре. Ми нічого не були винні одне одному, крім обіцянки разом працювати й боротися.

Він досі міг бути моїм другом. Компаньйоном — хай би що сталося між нами. І те, що він ліг із кимось у ліжко, нічого не змінює.

Думка про те, що він міг бути так само самотнім, як і я, стала справжнім полегшенням для мене.

У мене забракло духу вийти з кімнати і спуститися на сніданок, щоб побачити, чи повернувся Різ.

Побачити, з ким він міг спуститися до сніданку.

Мені нічого робити, казала я собі, лежачи в ліжку і гайнуючи час до обіду з Тарквеном. Тому я залишалася там, поки не прийшли слуги, вибачаючись за те, що потурбували мене. Я зупинила їх, сказавши, що, поки вони прибирають кімнату, я прийму ванну. Вони були ввічливі — якщо не нервували — і лише кивнули, коли я пішла.

У ванній я не квапилася. За замкненими дверима я дозволила собі закликати крихту сили Тарквена — спочатку наказуючи воді піднятися з ванни і прибрати форми маленьких тварин та істот.

Я була дуже близька до трансформації, коли дала волю почуттям. Я розуміла, що могла надати собі рис тварини, і від цього тремтіла, це викликало в мене нудоту. Я могла проігнорувати це, проігнорувати — на якийсь час — те, що в мене з’являлося бажання випустити кігті.

Я була зосереджена на метеликах, що пурхали по всій ванній кімнаті, коли зрозуміла, що провела там уже забагато часу й вода охолола.

Як і минулого вечора, Нуала пройшла крізь стіни, з’явившись звідти, де вона перебувала в палаці, і одягла мене, якимось чином навчившись відчувати, коли я готова. Керрідвен, сказала вона мені, не пощастило й вона мусила допомагати Амрен. Запитати про Різа мені забракло духу.

Нуала обрала кольори зеленої морської піни й рожевого золота, завила, а потім заплела мені волосся в густу косу, у якій виблискували краплини перлів. Якщо Нуала і знала, чому я тут, що робитиму, вона нічого не сказала. Але приділила моєму обличчю більше уваги, ніж зазвичай, увиразнюючи мої губи малиново-рожевим кольором і злегка припудрюючи вилиці рожевими рум’янами. Я могла б мати невинний вигляд, бути чарівною, якби не мої сіро-блакитні очі. Більш запалі, ніж минулого вечора, коли я востаннє милувалася собою в люстрі.

Я достатньо знала палац, щоб здогадатися, де Тарквен призначив зустріч, перш ніж ми побажали одне одному на добраніч.

Головна зала була розташована поверхом вище, приблизно на півдорозі звідси — ідеальне місце зустрічі для мешканців башт і тих, хто працював унизу, невидимі й нечутні, як примари.

Цей поверх уміщував усі численні зали засідань, бальні, обідні й багато інших, якими могли користуватися для зустрічей гостей, а також для урочистостей та зборів. Доступ до житлових рівнів, із яких я і прийшла, охороняла четвірка солдатів на кожній сходовій клітці — всі вони уважно спостерігали за мною, поки я чекала їхнього Вищого Лорда побіля колони з морських мушель. Я питала себе, чи міг він відчути, як я грала з його силою у ванній кімнаті і що частка його сили, яку він віддав, була тепер тут і відповідала мені.

Коли годинник пробив другу, Тарквен вийшов із однієї з сусідніх кімнат у супроводі двох моїх супутників.

Погляд Різенда ковзнув по мені, завваживши одяг, — було очевидно, що вбрання обране на честь нашого господаря та його людей. Помітивши, що я уникала дивитися на нього або Крессиду й дивилася лиш на Тарквена та Амрен, а поруч із ним — Варіана, який зараз крокував до солдатів на сходах, — я подарувала їм обом м’яку стриману усмішку.

— Ти сьогодні чарівна, — сказав Тарквен, схиляючи голову.

Схоже, що Нуала була прекрасним шпигуном. Темно-сіру туніку Тарквена підкреслював такий само відтінок морської піни, як і мій одяг. Ми могли б бути вдалою парою. Я припустила, що з моїм русяво-золотим волоссям і блідою шкірою я була його протилежністю.

Я відчувала, як Різ оцінював мене поглядом.

Я блокувала його. Можливо, пізніше я відправлю водного пса за ним, щоб укусив його за дупу.

— Я маю надію, що не потурбувала вас, — сказала я Амрен.

Амрен знизала плечима. Сьогодні на ній був одяг кольору сірої кам’яної плити.

— Ми закінчували доволі жваву суперечку про воєнний флот і про можливого командувача єдиного фронту. Ти знала, що, перш ніж вони стали такими великими й могутніми, Тарквен і Варіан командували морським флотом Ноструса?

Варіан, що стояв на кілька кроків позаду, напружився, але не обернувся.

Я зустрілася поглядом з Тарквеном.

— Ти не згадував, що був моряком.

Було складно вдавати зацікавленість, бо мене це анітрохи не хвилювало.

Тарквен потер шию.

— Я планував розповісти тобі сьогодні під час нашої екскурсії. — Він простягнув мені руку. — Ходімо?

Жодного слова — я не озвалася жодним словом до Різенда. І не збиралася, лише взяла руку Тарквена і сказала в простір, не звертаючись ні до кого:

— Побачимося пізніше.

Щось торкнулося моєї ментальної стіни, щось темне, потужне. Певно, застереження бути обережною.

Попри те що це було схоже на непевну мерехтливу емоцію, яка переслідувала мене, вона була приємна, тому я ступила трохи ближче до Тарквена. А потім подарувала Вищому Лорду Двору Літа чарівну легковажну усмішку, якої нікому не дарувала вже дуже давно.

Цей легкий дотик емоції згас по інший бік моїх щитів.

Добре.

Тарквен привів мене в наповнену коштовностями і скарбами залу, таку простору, що я роздивлялася її, роззявивши рота, десь зо хвилину. Хвилину, яку я використовувала на те, щоб вивчити полиці, а також дослухатися до себе, щоб почути порух, ознаку якогось почуття — що завгодно, що було б схоже на чоловіка, який стояв поруч зі мною, на силу, яку я закликала у ванній.

— І це… лише одна з колекцій?

Кімната була висічена глибоко під палацом, за важкими олив’яними дверима, які відчинилися лише тоді, коли Тарквен поклав на них долоню. Я не наважилася підійти досить близько до замка, щоб переконатися, чи міг він спрацювати від мого дотику — його підробленого відбитка.

Лисиця в курнику. Ось ким я була.

Тарквен хмикнув.

— Мої предки були жадібні виродки.

Я хитнула головою, прямуючи до полиць, убудованих у стіну. Твердий камінь — жодного шансу пробратися сюди, хіба що я прокладу тунель під самою горою. Або якщо хтось не розсіє мене. Хоча тут, напевно, міг бути захист, подібний до того, що був у міському маєтку і в Будинку Вітру.

Скрині, переповнені коштовностями, перлами і нешліфованим коштовним камінням, золотом, якого було стільки, що воно сипалося на мощену бруківкою підлогу. Ряди пишних обладунків стояли біля однієї стіни, ткані шати з мережива й зоряного світла прилягали до другої. Тут були різні мечі та кинджали. Проте жодної книжки. Жодної.

— Ти знаєш історію про кожен скарб?

— Почасти, — сказав він. — У мене не було багато часу, щоб вивчити все.

Добре. Може, він не дізнається про Книгу, не помітить зникнення.

Я обернулася.

— Що тут найцінніше?

— Подумала про крадіжку?

Я придушила смішок.

— Чи не робить мене це запитання злодієм-невдахою?

Брехливою лукавою негідницею — ось ким зробило мене це запитання.

Тарквен вивчав мене.

— Я сказав би, що просто зараз дивлюся на найдорожче, що тут є.

Мій рум’янець від збентеження був справжнім, не удаваним.

— Ти дуже люб’язний.

Він м’яко усміхнувся. Я завважила, що його високе становище не вбило ще в ньому щирості. Сподівалася, що він ніколи не зміниться.

— Насправді я не знаю, яка річ тут є найціннішою. Усе це безцінні реліквії мого Двору.

Я підійшла до полиці, вивчаючи її. На вельветовій подушечці лежало кольє з рубінів — кожен із цих рубінів був розміром як яйце малинівки. Лише розкішна жінка надягла б на себе це намисто, затьмаривши дорогоцінні камені, а не навпаки.

На сусідній полиці — намисто з перлів, потім сапфірове.

Ще на одній — намисто з чорних діамантів.

Кожен із темних каменів був загадкою — і відповіддю. Кожен із них немов дрімав.

Тарквен наблизився до мене ззаду, дивлячись через моє плече на те, що привернуло мою увагу. Його погляд ковзнув до мого обличчя.

— Візьми його.

— Що? — Я повернулася до нього.

— На знак подяки. За те, що було в Підгір’ї. — Він потер потилицю.

«Запитай його зараз натомість про Книгу».

Але це потребує довіри і… хай який він був добрий, але він залишався Вищим Лордом.

Він закрив кришку скриньки, передаючи її мені.

— Ти була першою людиною, хто не розреготався над моєю ідеєю про стирання кордонів класової приналежності. Навіть Крессида розсміялася, коли я поділився з нею. Якщо ти не приймеш намисто за те, що врятувала нас, тоді прийми його за те, що сприйняла мою ідею.

— Вона справедлива, Тарквене. Я її оцінила, але це аж ніяк не означає, що ти мені щось винен.

Він похитав головою:

— Просто прийми це.

Моя відмова образить його, тому я взяла скриньку.

— Воно пасуватиме тобі у Дворі Ночі, — сказав Тарквен.

— А може, я залишуся тут і допоможу тобі змінити світ.

Він злегка всміхнувся — куточками губ.

— Мені стане в пригоді союзник на півночі.

То ось чому він привів мене сюди? Ось чому дав мені цей подарунок? Я не усвідомлювала, що ми були одні тут унизу, глибоко під землею, в місці, яке з легкістю могло бути запечатане.

— Тобі не варто боятися мене, — сказав він, і я замислилася над тим, чи був мій страх таким видимим. — Але я мав на увазі те, що ти маєш вплив на Різенда. А з ним, як відомо, до біса важко мати справу. Він отримує те, що хоче, у нього є плани, про які він нікому не розповідає, поки не здійснить їх, і він ніколи не вибачається за жоден із них. Будь його емісаром у людських землях, але будь і нашим. Ти бачила моє місто. У мене є ще троє таких людей. Амаранта знищила їх майже одразу по тому, як захопила владу. Усе, чого мої люди зараз хочуть, — це лише миру, безпеки, щоб не тремтіти й не озиратися через плече. Інші Вищі Лорди розповіли мені про Різа й попередили про нього. Але він помилував мене в Підгір’ї. Брутіас був моїм кузеном, і ми зібрали в наших містах усі сили для штурму Підгір’я. Вони зловили його, коли він пробирався потайки в тунель для зустрічі з ними. Різ бачив це в розумі Брутіаса — я знаю, що він бачив. Але все ж таки він збрехав їй в обличчя і кинув виклик, коли вона віддала наказ перетворити його на живу примару. Може, це було заради його власних планів, але я знаю, що це було милосердно. Він знав, що я молодий і недосвідчений, і він помилував мене. — Тарквен похитав головою, здебільшого, здавалося, до самого себе. — Іноді я думаю, що Різенд… Що він міг стати її підстилкою для того, щоб не дати їй звернути всю свою увагу на нас.

Я б ніколи не зрадила те, що мені було відомо. Але підозрювала, що він бачив це в моїх очах — мені було сумно від цієї думки.

— Я знаю, що, дивлячись на тебе, я повинен бачити, на кого він перетворив тебе, — на свою вихованку, монстра. Але я бачу в тобі доброту. Гадаю, що це говорить про нього більше, ніж будь-що інше. Це свідчить про те, що в нього і в тебе може бути багато таємниць.

— Годі! — вихопилося в мене. — Не треба. Ти знаєш, що я не можу нічого розповісти тобі. І нічого не можу обіцяти. Різенд — Вищий Лорд. І я служу його Двору.

Тарквен опустив погляд.

— Вибач мені, що був такий напористий. Я тільки вчуся грати в ігри Дворів — на превеликий жаль моїх радників.

— Сподіваюся, що ти ніколи не навчишся грати в ці ігри.

Тарквен подивився мені в очі, на його обличчі був обережний, проте похмурий вираз.

— Тоді дозволь прямо тебе запитати. Це правда, що ти пішла від Темліна, тому що він замкнув тебе у своєму домі?

Я намагалася відігнати спогади, жах і страждання мого розбитого серця. Але кивнула.

— І це правда, що ти була врятована з в’язниці Двору Ночі?

Я знову кивнула.

Тарквен сказав:

— Двір Весни — мій південний сусід. У нас з ними тісні зв’язки. Але якщо мене не запитають безпосередньо, я не згадаю, що ти була тут.

Крадійка, брехуха й маніпулятор. Я не заслуговувала на союз із ним.

Але я схилила голову на знак подяки.

— Чи покажуть мені й інші колекції скарбів?

— Золото й коштовності мало вразили тебе? Як же твоє око торговця?

Я постукала по скриньці.

— О, я отримала те, що хотіла. Зараз мені цікаво побачити, наскільки цінний союз із тобою.

Тарквен засміявся, звук відбився від каменю і скарбів навколо нас.

— Усе одно я не дуже хотів іти сьогодні на засідання.

— Який же несерйозний і неслухняний юний Вищий Лорд!

Тарквен знову взяв мене під лікоть, погладжуючи мою руку й виводячи з кімнати.

— Знаєш, мені здається, що тебе теж було б напрочуд легко полюбити, Фейро. І ще легше стати твоїм другом.

Я змусила себе ніяково відвернутися, поки він замикав двері позаду нас, поклавши долоню на поверхню над дверною ручкою. Я почула клацання замків, що стали на місце.

Він привів мене в інші кімнати під замком. Одні були заповнені коштовностями, другі — зброєю, треті — одягом попередніх епох. Він показав мені кімнату, що була заповнена книжками, і моє серце тьохнуло, але там нічого не було. Нічого, крім шкіри, пилу й тиші. Ніяких ознак сили, схожої на чоловіка поруч зі мною — ані натяку на Книгу, яка була мені потрібна.

Тарквен привів мене в останню кімнату, наповнену ящиками і стелажами, що були вкриті тканиною. І коли я побачила всі витвори мистецтва, що маячіли за відчиненими дверима, то сказала:

— Здається, на сьогодні досить.

Він замкнув кімнату й відвів мене назад на залиті сонцем горішні поверхи, де кипіла робота.

Мали бути інші місця, де може бути Книга. Якщо її не зберігають в іншому місті.

Я мусила знайти її. Якнайшвидше. Різ і Амрен не могли розтягувати свої політичні дебати нескінченно, і рано чи пізно нам доведеться повернутися додому. Я молилася, щоб знайти її швидко — знайти й не відчувати до себе відрази ще більшої, ніж зараз.

Різенд лежав, розвалившись на моєму ліжку, ніби воно було його.

Я кинула погляд на його руки, схрещені за головою, довгі ноги, що звисали з краю матраца, і зціпила зуби.

— Чого ти хочеш? — Я грюкнула дверима досить гучно, щоб підкреслити холодність моїх слів.

— Бачу, що загравання й хихикання з Тарквеном нічого не дали?

Я кинула скриньку на ліжко поряд із ним.

— Це в тебе треба спитати.

Його посмішка викривилася, коли він сів, відкриваючи кришку.

— Це не Книга.

— Ні, але це коштовний подарунок.

— Якщо ти хочеш, щоб я купував тобі коштовності, Фейро, просто скажи. Хоча я думав, ти в курсі, що весь твій гардероб був куплений для тебе.

Я не усвідомлювала цього, проте сказала:

— Тарквен хороший чоловік — хороший Вищий Лорд. Тобі слід було б просто попросити цю бісову Книгу.

Різ закрив кришку.

— То він задобрив тебе коштовностями, наспівав тобі у вуха солодкі промови, і тепер ти почуваєшся кепсько?

— Він хоче союзу з тобою — відчайдушно хоче. Хоче довіряти тобі, покластися на тебе.

— Що ж, Крессида вважає, що її кузен досить амбітний, тому я був би обережний, читаючи між рядків.

— Правда? Вона розповіла тобі це до, під час чи після того, як ти затяг її в ліжко?

Різ підвівся граційним ледачим рухом.

— Ось чому ти не хотіла дивитися на мене? Тому що думала, що я переспав з нею заради інформації?

— Заради інформації або задоволення, мені байдуже.

Він обійшов ліжко, а я стояла нерухомо, навіть коли він зупинився біля мене на відстані менше витягнутої руки.

— Ревнуєш, Фейро?

— Якщо я ревную, тоді й ти ревнуєш до Тарквена та його солодких промов.

Зуби Різенда зблиснули:

— Гадаєш, мені надто подобається фліртувати із самотньою жінкою, щоб вивідати інформацію про її Двір, її Вищого Лорда? Вважаєш, я пишаюся собою, роблячи це? Гадаєш, я отримую задоволення, коли поводжуся так заради того, щоб ти мала змогу мило кокетувати з Тарквеном і зачаровувати його усмішками, аби ми могли отримати Книгу і якнайшвидше повернутися додому?

— Минулої ночі, здавалося, ти добре повеселився.

Його рик був тихий — злий.

— Я не спав з нею. Вона хотіла, але я не вчинив нічого, крім як поцілував її. Я повів її випити в місто, дозволив розповідати про своє життя, тривоги й настрої, а потім відвів до її кімнати і не рушив далі дверей. Я чекав тебе за сніданком, але ти проспала. Або, найімовірніше, уникала мене. І я намагався привернути твою увагу опівдні, але ти змогла так добре заблокувати мене.

— Що тебе так роздратувало? Що я виставила тебе геть чи те, що Тарквену було так легко потрапити всередину?

— Мене роздратувало, — сказав Різ, уривчасто дихаючи, — що ти усміхнулася йому.

Весь інший світ розчинився в тумані, коли я зрозуміла сенс його слів.

— Ти ревнуєш.

Він похитав головою, потім відійшов до невеликого столу біля дальньої стіни й випив одним духом склянку бурштинової рідини. Він уперся руками в стіл, потужні м’язи під сорочкою на його спині затремтіли, коли тінь крил спробувала набрати справжньої форми.

— Я чув, що ти сказала йому, — прошепотів він. — Що ти думаєш, що в нього було б легко закохатися. І ти сказала це щиро.

— І що? — Це було єдине, що мені спало на думку сказати йому у відповідь.

— Я позаздрив… Що я не той. Для всіх — не той. Двір Літа завжди зберігав нейтралітет, вони проявили мужність лише одного разу — тоді, в Підгір’ї. Я врятував життя Тарквену, бо чув, як він говорив про те, що хоче зрівняти права між Вищими Фе й нижчими фейрі. Я намагався зробити це протягом багатьох років. І не зміг. І я врятував Тарквена тому, що знав про його благородні наміри. Тарквену з його нейтральним Двором ніколи не доведеться непокоїтися, що хтось покине його через загрозу життю його коханої жінки, її дітей. Так, я позаздрив йому, тому що для нього це завжди буде легко. І він ніколи не дізнається, як це — дивитися на нічне небо і мріяти.

Двір Мрій.

Люди, які знали, що то ціна за мрію, яку треба було заплатити. Воїни-бастарди, іллірійці-полукровки, монстр у пастці прекрасного тіла, мрійниця, народжена у Дворі Жахіть… І мисливиця з душею художниці.

І, можливо, тому що це було найбільш відверте й болісне, що я від нього чула, у мене на очах забриніли сльози і я підійшла туди, де він стояв біля маленького бару. Я не дивилася на нього, взявши графин з бурштиновою рідиною. Спочатку я плеснула трохи собі, а потім наповнила його бокал. Зустрілася з його пильним поглядом, і ми цокнулися — кришталевий дзвін був чіткий і дзвінкий, не такий, як шум моря внизу. Я сказала:

— За тих, хто дивиться на зірки й загадує бажання, Різе.

Він підніс склянку, і його погляд був такий пронизливий, що я спитала себе, чому взагалі мусила червоніти для Тарквена.

Різ ще раз цокнувся зі мною:

— За зірки, що чують, і мрії, які збуваються.