Двір мороку і гніву

Розділ 43

Вітер ревів довкола мене й Різа, і, коли він розсіяв нас у небі над його Двором, ми, утім, опинилися не у Веларісі.

Ми стояли біля залитого місячним світлом гірського озера з висадженими навколо нього соснами, на узвишші над усім світом. Ми покинули Двір Жахіть так само, як і увійшли в нього, — зверхньо, несучи загрозу. Куди поділися Кассіан, Азріель і Мор із кулею, я найменшого уявлення не мала.

Ми стояли на березі біля самої води. Різ озвався до мене хрипким голосом:

— Прости мене.

Я здивувалася:

— За що ти вибачаєшся?

Його руки тремтіли — здається, він був розлючений через те, як Кейр назвав мене, як погрожував мені. Напевно, Різ розсіяв нас сюди, перш ніж вирушити додому, для того щоб поговорити наодинці, щоб його друзі нам не завадили.

— Я не повинен був дозволити тобі йти з нами. І не повинен був відкрити перед тобою цю частину нашого життя. Цю частину мене.

Я ніколи не бачила його таким зніченим, він ніколи не говорив так… Затинаючись.

— Зі мною все гаразд.

Я не знала, що йому сказати. Між нами обома щось сталося. І Кейр. Але це був мій вибір. Зіграти цю роль, вдягнути цей одяг. Дозволити йому торкатися мене. Але… Я повільно вимовила:

— Ми знали, що від нас вимагалося цього вечора. Будь ласка… будь ласка, не починай… опікати мене. Не так.

Він знав, що я мала на увазі. Він захистив мене в Підгір’ї, але ця первісна чоловіча лють, яку він щойно виплеснув на Кейра… Перед моїми очима промайнув той спогад — розтрощений кабінет, залитий фарбою.

Різ хрипко промовив:

— Я ніколи — ніколи — не залишу тебе, не замкну в кабінеті, не кину десь позаду. Але коли Кейр погрожував тобі, коли він назвав тебе… повією…

Так вони називали і його. П’ятдесят років усі сичали йому вслід ці слова. Я чула, як Люсьєн кинув їх йому просто в обличчя. Різ уривчасто видихнув:

— Важко втамувати свої інстинкти.

Інстинкти. Ніби… ніби хтось інший хотів утамувати інстинкти, захистити мене, сховати від усіх.

— Тоді тобі самому треба було краще підготуватися, — огризнулася я. — Тебе, здається, усе чудово влаштовувало, поки Кейр не сказав цього…

— Я вб’ю кожного, хто образить тебе! — загарчав Різ. — Я вб’ю їх усіх — і зроблю це дуже повільно. Ну ж бо! Ненавидь, зневажай мене за це!

Він важко дихав.

— Ти мій друг, — сказала я, і мій голос надломився.

Я ненавиділа сльози, що заструменіли моїми щоками. Я навіть не знала, чому я плачу. Може, тому що там, на троні поруч із ним, нехай навіть на мить, мені все здавалося справжнім, але, найімовірніше, це було не так. Принаймні для нього.

— Ти мій друг, і я розумію, що ти Вищий Лорд. Я розумію, що ти захищатимеш свій справжній двір і каратимеш, якщо йому щось загрожуватиме. Але я не можу… Я не хочу, щоб ти перестав ділитися всім зі мною або брати мене із собою кудись тільки тому, що це може загрожувати мені.

Темрява здригнулася, і крила за його спиною розкрилися.

— Я не він, — видихнув Різ. — Я ніколи не буду ним, ніколи не чинитиму, як він. Він замкнув тебе і дозволив згасати і вмирати.

— Він намагався…

— Припини порівнювати. Припини порівнювати мене з ним.

Ці слова змусили мене замовкнути. Я закліпала очима.

— Гадаєш, я не знаю, як пишуть історії? Як буде записана ця історія?

Різ схрестив руки на грудях, і я ніколи не бачила його обличчя більш відкритим і сповненим страждань, ніж зараз.

— Я Лорд Ночі, який викрав наречену Лорда Весни. Я демон, я нічний кошмар, і на мене чекає поганий кінець. Він золотий принц — герой, який отримає тебе як нагороду за те, що не помер через свою дурість і пиху.

«Усе, що я люблю, у мене віднімають», — зізнався він мені в Підгір’ї.

Але його слова роз’ятрили мене, і не важливо, що в глибині душі я була страшенно нажахана.

— А як щодо моєї історії? — зашипіла я. — Як щодо моєї винагороди? Як щодо того, чого хочу я?

— Чого ж ти, Фейро, хочеш?

У мене не було відповіді. Я не знала. Більше не знала.

— Чого ти хочеш, Фейро?

Я мовчала.

Його сміх був гіркий, тихий.

— Я так і думав. Мабуть, тобі варто замислитися над цим.

— Можливо, я не знаю, чого хочу, але, у всякому разі, не ховаюся за маскою, як робиш це ти! — Я просто кипіла. — Принаймні я даю змогу всім бачити, яка я — розбита, зломлена й усе таке інше. Так, ти носиш цю маску, щоб врятувати свій народ. Але як щодо інших твоїх масок, Різе? Як щодо того, щоб дозволити своїм друзям побачити твоє справжнє обличчя? Звісно, простіше цього не робити. Адже що станеться, якщо ти впустиш когось у свій світ? Що станеться, якщо вони побачать усе це і все одно підуть? Вони не будуть у цьому винні, адже кому потрібен увесь цей хаос?

Він здригнувся.

Наймогутніший Вищий Лорд в історії здригнувся. І я зрозуміла, що вразила його жорстоко — і глибоко.

Занадто жорстоко. І надто глибоко.

— Різе… — почала я.

— Ходімо додому.

Слова повиснули між нами, і я замислилася, чи візьме він їх назад — навіть коли мало не сказала, що Веларіс не був моїм домом. Але сама думка про ясне, свіже, синє небо Веларіса, про блискучі вогні міста…

Перш ніж я вирішила це сказати, він схопив мене за руку, не дивлячись в очі, і розсіяв нас.

Навколо ревів спустошливий вітер, вирувала темрява, холодна, чужа.

Кассіан, Азріель і Мор чекали нас у міському будинку. Я побажала їм усім доброї ночі. Різенда ж вони розпитували про те, що ж сказав Кейр, щоб так його спровокувати.

Я досі була в тій самій сукні, яка серед вогнів Веларіса мала вигляд вульгарний, але чомусь попрямувала в сад, ніби в пошуках очищення, що могли дати моїм думкам місячне світло і прохолода.

Хоча якщо насправді… Я чекала на нього. Те, що я йому наговорила…

Я була огидна собі. Він розкрив мені свої таємниці, довірився. А я кинула їх йому в обличчя. Бо знала, що це завдасть йому болю. І знала, що насправді я говорила не про нього.

Хвилини минали, ніч була досить прохолодна, ніби нагадувала, що весна лише на порозі, і я тремтіла, потираючи плечі, й дивилася, як на небі сходить місяць. Я слухала дзюрчання фонтану, музику міста… Він не прийшов. Я навіть не знала, що я йому сказала б.

Я знала, що він і Темлін різні.

Знала, що сьогодні гнів Різенда, що правив йому захистом, був виправданий і що в мене на його місці була б така сама реакція. Розповідь Мор про заподіяні їй страждання зробили мене спраглою до крові, я хотіла б жорстоко покарати їх усіх за це.

Я знала, що це був ризик. Знала, що сидітиму в нього на колінах, торкатимуся, використовуватиму його. Я використовувала його вже тривалий час. І, може, повинна сказати йому, що я не… що не хочу чи не чекаю від нього нічого.

Можливо, Різенд мав потребу фліртувати зі мною, дражнити мене тією ж мірою, як це було необхідно й мені, — щоб відволікатися і відчувати себе нормальним.

І, напевне, сказала йому все це, бо зрозуміла, що я, ймовірно, така сама — нікого до себе не підпускаю. І сьогодні вночі, коли він відсахнувся від мене, відчувши, який вплив має… У мене серце так і тьохнуло.

Я ревнувала до Крессиди. Була глибоко нещасна. Адже хотіла бути єдиною, кому він так усміхається.

Знала? Не можна так… Різ не назвав би мене повією, якби я хотіла цього… хотіла його. І байдуже, скільки минуло часу після Темліна.

І ніхто з його друзів не назвав би мене так — їх називали так само чи ще гірше. І вони навчилися жити із цим і любити — попри це.

Що ж, напевно, настав час сказати Різу. Пояснити, що я не хочу прикидатися. Не хочу відкидати те, що сталося, як жарт, чи план, чи маневр для Кейра.

І це буде важко, але… Я хотіла спробувати бути з ним. Спробувати стати кимось. Разом. Буде це просто секс чи щось більше або щось менше, я не знала. Але ми повинні це з’ясувати.

Я зцілилася — або зцілювалася — достатньо, щоб спробувати.

Якщо він теж хоче спробувати. Якщо не відсахнеться, коли почує, чого я хочу: його.

Не Вищого Лорда, не наймогутнішого чоловіка в історії Прифії.

Просто… просто його. Чоловіка, який послав музику в мою темницю; який підняв той ніж у тронному залі Амаранти, щоб боротися за мене, коли більше ніхто не наважився на це, і який продовжує боротися за мене відтоді щоднини, щоб не дати мені розвалитися і зникнути, перетворитися на ніщо.

І ось я чекала його в холодному, залитому місячним світлом саду.

Але він не прийшов.

Різ не з’явився за сніданком, не прийшов на обід. Його взагалі не було в міському будинку. Я навіть написала йому записку на аркуші паперу, який ми використовували останнього разу.

«Я хочу поговорити з тобою».

Я чекала пів години, щоб записка зникла. Але вона пролежала на моїй долоні, поки я не кинула її у вогонь.

Я була геть не в тому настрої, щоб вийти на вулицю, хоч день був пахучий, сонячний і повітря було наповнене ароматами цитрусових, свіжої трави та польових квітів. Тепер, коли в нас була куля, Різ, безсумнівно, вийде на контакт з королевами. Які, звісно, зволікатимуть, просто щоб підкреслити, що вони теж важливі персони, які мають владу.

Частина мене хотіла, щоб Різ переламав їм кістки так само, як і Кейру минулої ночі.

Я попрямувала через річку в апартаменти Амрен, сподіваючись вийти з нею на прогулянку, щоб прояснити думки.

Зима таки поступалася весні. На півдорозі я скинула пальто і несла його, перекинувши через руку. Сама ж спітніла під теплим кремового кольору светром.

Амрен сиділа в тій самій позі, у якій я бачила її останнього разу: згорблена над Книгою. Довкола неї була купа розкиданих паперів. Принесену кров я поставила на стіл.

Вона сказала, не відриваючись від Книги:

— А, ось і вона — причина, з якої Різ нагрубіянив мені вранці.

Я сперлася на стіл, насупившись:

— Куди він пішов?

— Вистежувати тих, хто вчора напав на вас.

Якщо в їх арсеналі були ясеневі стріли… Я намагалася вгамувати занепокоєння.

— Гадаєш, це був Двір Літа?

Кривавий рубін досі виконував на підлозі роль пап’є-маше для паперів, щоб їх не розносив річковий вітерець, що дмухав у розчинені вікна. Намисто від Варіана тепер лежало на столику поряд із її ліжком. Напевно, вона засинала, дивлячись на нього.

— Можливо, — відповіла Амрен, стежачи пальцем уздовж рядків тексту.

Вона справді заглибилася в Книгу, позаяк навіть не перервалася, щоб випити крові. Я вже хотіла піти, щоб не заважати їй, але вона повела далі:

— У будь-якому разі схоже, що наші вороги напали на слід магії Різа. Це означає, що вони можуть вистежити його, хай би де він розсіявся, і якщо він застосує магію… — вона нарешті звела голову, — всі ви залишаєте Веларіс через два дні. Різ хоче, щоб ви розмістилися в одному з іллірійських військових таборів — звідти ви полетите в людські землі, щойно королеви дадуть відповідь.

— Чому не сьогодні?

— Тому що завтра буде Зорепад, — сказала Амрен. — Ми святкуватимемо його всі разом уперше за останні п’ятдесят років. Різ має бути тут, серед його народу.

— Що таке Зорепад?

Очі Амрен заблищали.

— За межами нашої землі всі інші Двори святкують завтрашнє свято як Нінсар, День Насіння та Квітів.

Я здригнулася. Скільки ж часу я вже провела тут?

— Але Зорепад можна побачити лише тут, у Дворі Ночі. Тільки на нашій землі святкують Зорепад замість Нінсара. Чому так і все інше ти дізнаєшся сама. Нехай це буде сюрпризом.

Що ж, це пояснювало, чому містяни вже готувалися до якогось святкування: Вищі Фе й фейрі квапилися додому з букетами яскравих польових квітів, стрічковими гірляндами і їжею, підмітали й мили вулиці, вправно і спритно заклеювали вітрини крамниць.

— Чи повернемося ми сюди, після того як підемо? — запитала я.

Вона повернулася до Книги.

— Не скоро.

У мене в грудях щось обірвалося. Для безсмертного це «не скоро» може означати тривалий, дуже тривалий час.

Я сприйняла ці слова як запрошення покинути її й попрямувала до дверей, але Амрен сказала:

— Коли Різ повернувся сюди після Амаранти, він був ніби привид. Він прикидався, що це не так, але скидався на примару. А ти змусила його повернутися до життя.

Слова зависли в повітрі, і я не хотіла замислюватися над ними, коли все хороше, що я зробила, — усе хороше, що ми зробили одне для одного, — могло бути перекреслене мною, тим, що я сказала йому.

І я мовила:

— Йому пощастило, що в нього є всі ви.

— Ні, — виправила вона мене м’яко, як ніколи раніше, — це нам пощастило, що він у нас є, Фейро.

Я обернулася біля дверей.

— Я знала багатьох Вищих Лордів, — повела далі Амрен, схилившись над паперами, — жорстоких, хитрих, слабких, могутніх. Але ніхто з них не мріяв. Ніхто не мріє так, як він.

— Мріє про що? — видихнула я.

— Про мир. Про свободу. Про єдиний щасливий світ. Про щось краще в ньому — для всіх нас.

— Він гадає, що його запам’ятають лиходієм у цій історії.

Амрен пирхнула.

— Але я забула сказати йому, — тихо мовила я, відчиняючи двері, — що лиходієм зазвичай буває той, хто замикає дівчину й викидає ключ.

— Он як? — повела бровою Амрен.

Я лиш усміхнулася й відповіла:

— А він був тим, хто мене звільнив.

«Якщо ти переїхав в інший будинок, — написала я йому, коли повернулася від Амрен, — то міг би бодай залишити мені ключі від нього. Я постійно залишаю двері відчиненими, коли йду. Це може бути надто привабливо для місцевих грабіжників».

Відповіді не було. Лист навіть не зник.

Я спробувала ще раз після сніданку наступного дня, у святковий ранок Зорепаду.

«Кассіан сказав, що ти ображений, сидиш у Будинку Вітру. Така поведінка зовсім не пасує Вищому Лордові. Як же мої тренування?»

Знову жодної відповіді.

Усвідомлення моєї провини — і щось іще — заворушилося в мені. Я ледь втрималася, щоб не порвати на шматки папір, коли після ланчу написала третього листа.

«Це покарання? Чи то люди з твого Внутрішнього кола не дістають другого шансу, коли раптом розлютили тебе? Ти противний боягуз».

Я вийшла з ванної — місто за вікном гуло: тривала підготовка до святкування на заході сонця, — й кинула погляд на стіл, де залишила листа.

Він зник.

Нуала і Керрідвен прийшли, щоб допомогти мені вдягнутися, і я намагалася не дивитися на стіл — чекала, чекала й чекала відповіді.

Але її не було.