Двір мороку і гніву

Розділ 41

Ми мовчали під час польоту, коли розсіялися у Веларіс, де на нас уже чекала Амрен.

На ній був пожмаканий одяг, а сама вона була бліда як смерть. Я подумала, що їй негайно треба випити якомога більше крові.

Але замість того, щоб зібратися нам у їдальні або у вітальні, Різ пройшов униз холом, тримаючи руки в кишенях, минув кухню і попрямував у садок на задньому дворі.

Решта затрималася у холі, дивлячись йому вслід. Над ним нависло мовчання. Немов затишшя перед бурею.

— Гадаю, все минуло добре, — сказала Амрен.

Кассіан глипнув на неї й пішов за другом.

Сонце й бездощовий день зігріли садок, паростки зелені проклюнулися тут і там на численних клумбах і в горщиках. Різ присів на край фонтана, склавши руки на колінах і дивлячись на вкриту мохом плитку біля своїх ніг.

Ми всі посідали в пофарбовані в білий колір залізні крісла, розставлені в садку. Якби лише люди могли зараз бачити їх — фейрі, що сидять на залізі, — вони повикидали б ті безглузді дрібнички і прикраси. Можливо, навіть Елейн отримала б каблучку, яка не була б виплавлена з ненависті й страху.

— Якщо ти вийшов сюди хандрити, Різе, — озвалася Амрен зі свого місця на невеликій лавці, — то так і скажи й дозволь мені повернутися до роботи.

Фіалкові очі зустрілися з її очима. Холодні, без тіні веселощів.

— Люди хочуть отримати доказ наших добрих намірів. Щоб знати, що нам можна довіряти.

Увага Амрен перемкнулася на мене:

— Фейри було замало?

Я спробувала не дати вразити себе словами. Ні, мене було замало; можливо, я навіть зазнала поразки в ролі емісарки.

— Більш ніж достатньо, — сказав Різ з убивчим спокоєм, і я замислилася, чи не послала йому свої жалюгідні думки через зв’язок.

Я зміцнила свою стіну.

— Вони ідіоти. Ба гірше — перелякані ідіоти. — Різ знову втупився в землю, ніби плити й висохлий мох утворювали візерунок, який бачив лише він.

Кассіан запропонував:

— Ми можемо скинути їх. Утвердити на тронах більш розумних королев. Які прагнули б із нами співпраці.

Різ похитав головою:

— По-перше, надто довго. У нас немає стільки часу.

Я подумала про минулі тижні, витрачені даремно, про те, як Азріель намагався проникнути в їхні Двори. Якщо навіть його тіні і шпигуни не змогли пробити броню магії, я сумніваюся, чи зможе вбивця. Те, як Азріель кивнув Кассіану, багато про що свідчить.

— По-друге, — вів далі Різ, — хто знає, чи вплине це якось на магію, накладену на їхню частину Книги. Її вони повинні віддати добровільно. Можливо, магія на ній досить сильна, щоб розпізнати наші інтриги. Ми тут застрягли з ними.

— Ми спробуємо знову, — сказала Мор. — Дозволь мені поїхати до їхнього палацу й поговорити.

— Ні, — сказав Азріель.

Мор скинула бровою, і загоріле обличчя Азріеля злегка зарум’янилося. Проте його вираз лишався незворушним, а погляд карих очей — невблаганним.

— Ноги твоєї не буде в людському Дворі!

— Нагадаю тобі, що я билася на Війні.

— Ні, — знову заперечив Азріель, не відриваючи від неї пронизливого погляду. Його неспокійні крила шкребли спинку стільця. — Вони розіпнуть тебе, і ти станеш прикладом для інших.

— Нехай спочатку мене спіймають.

— Палац — смертельна пастка для нашого роду, — низьким, грубим голосом заперечив Азріель. — Він був побудований Фе для того, щоб захистити людей від нас. Ти ступиш усередину, Мор, а вийти назад не зможеш. Як ти гадаєш, чому в нас було стільки проблем з тим, щоб пробратися туди?

— Якщо не вихід іти на їхню територію, — втрутилася я, не даючи Мор висловити все, до чого могло підштовхнути її характерне шипіння, що ранило Співця тіней більше, ніж вона того хотіла, — а обман чи будь-які уявні маніпуляції можуть зруйнувати Книгу… Які докази ми можемо запропонувати?

Різ підвів голову:

— Хто така Міріам? Ким вона доводилася Джуріану і хто такий принц, про якого ви згадували, — Дрейкон? Можливо, ми… можливо, вони могли б стати доказом. Якби поручилися за тебе.

Мор угамувалася, я помітила це по її очах, коли вона поставила ступню на мох і плитку.

Різ розчепив пальці рук, які опустив між колінами, і сказав:

— П’ятсот років тому, до Війни, на півдні континенту існував Двір Фе. Це був Двір Піску, що лежав у дельті стрімкої річки. Чорна Земля. Не було більш жорстокого місця для тих, кому не пощастило народитися людиною, — адже жоден із них не народжувався вільним. Вони всі були рабами. Їх змушували будувати великі храми й палаци для Вищих Фе, які правили землями. У них не було шансу втекти, не було можливості викупити свободу. І королева Чорної Землі… — Спогади відбилися на його обличчі.

— Порівняно з нею Амаранта була так само мила, як і Елейн, — пояснила Мор з ненавистю, втім, ледь помітною.

— Міріам, — повів далі Різ, — була напів-Фе, народженою від матері-людини. Позаяк її мати була рабинею, а її зачаття сталося проти волі її матері, Міріам теж народилася в кайданах і її теж вважали людиною — без будь-яких прав на визнання її приналежності до Фе.

— Розповіси повну історію іншим разом, — урвала його Амрен і звернулася до мене: — Суть у тому, дівчино, що Міріам піднесли як весільний подарунок її судженому, іноземному принцу Фе на ім’я Дрейкон. Він був нажаханий і допоміг Міріам втекти. Побоюючись гніву королеви, вона втекла через пустелю й море в іншу пустелю, і її знайшов Джуріан. Вона влилася в його бунтівну армію, стала його коханкою і лікаркою для його воїнів. До нищівної битви, яка виявила її схильність до Фе, нових союзників Джуріана включно з принцом Дрейконом. Стало зрозуміло, що Міріам розкрила йому очі на монстра, з яким він збирався одружитися. Він розірвав заручини, об’єднав свою армію із союзною армією людей і протягом трьох років шукав ту гарну рабиню. Джуріан навіть не підозрював, що його новий союзник мріє про його кохану. Він був надто зосереджений на тому, як виграти Війну, як розбити Амаранту на півночі. Його ідея-фікс так заволоділа ним, що він навіть не помітив, як його наречена, Міріам, і Дрейкон покохали одне одного — і все це потайки від нього.

— Не потайки, — розлютилася Мор. — Міріам розірвала стосунки з Джуріаном задовго до того, як зійшлася з Дрейконом.

Амрен відповіла:

— Якщо казати коротше, дівчино, то, коли Амаранта безжально вбила Джуріана, довгі століття вона розповідала йому, що сталося з його коханою. Що та зрадила його заради чоловіка Фе. Але всі вірили, що Міріам і Дрейкон загинули під час визволення людей з Чорної Землі наприкінці Війни — вірила в це навіть сама Амаранта.

— Але вони не загинули, — сказала я.

Різ і Мор кивнули.

— Це була їхня єдина можливість утекти. Почати все спочатку десь в іншому місці, разом із двома їхніми народами.

Вони знову закивали.

— Чому б це не показати королевам? Ти почала розповідати їм…

— Тому що, — втрутився у розповідь Різ, — по-перше, крім того, що це нічого не говорить про мій характер, який, здається, є найголовнішим чинником, що дратує королев, по-друге, це буде означати смертельну зраду наших друзів. Їхнє єдине бажання — залишатися не знайденими, мирно жити з їхнім народом. Вони досить билися, стікали кров’ю і страждали заради цього. Я не вплутуватиму їх у цей конфлікт.

— Повітряні сили Дрейкона не гірші за наші. Можливо, нам варто буде піти на контакт. — Так мислив Кассіан.

Різ тільки хитнув головою.

— Розмову закінчено.

І, напевно, він мав рацію: викриття мирного існування Дрейкона й Міріам нічого не пояснювало про його власні наміри. Про його переваги й характер.

— У такому разі що ми можемо запропонувати їм натомість? — запитала я. — Що ми покажемо їм?

Різ похмуро відповів:

— Ми покажемо їм Веларіс.

— Що?! — скрикнула Мор.

Але Амрен шикнула на неї.

— Ти не можеш привести їх сюди, — сказала я.

— Звісно, ні. Завеликий ризик. Їхня поява у Веларісі може призвести до кровопролиття. Тож я просто покажу їм місто, — сказав Різ.

— Вони можуть розцінити це як простий розумовий трюк, — заперечив Азріель.

— Ні, — сказав Різ, підводячись на ноги. — Я маю на увазі — показати їм, граючи за їхніми правилами.

Амрен чистила нігті:

— Що ти маєш на увазі, Вищий Лорде?

Але Різ лише сказав Мор:

— Відправ звістку своєму батькові. Ми збираємося відвідати його й мій інший Двір.

Моя кров захолола, як потік під кригою Двору Жахіть.

Як я згодом дізналася, існувала магічна куля, яка належала родині Мор протягом тисячоліть, — Верітас. Куля була сповнена магії правди, якою, за її словами, вона володіє, як і багато хто з її роду. І Верітас був одним з їх найцінніших талісманів, що їх вони охороняли.

Різ не витрачав часу на планування. Ми мали вирушити у Двір Жахіть, розташований у Кам’яному місті, завтра вдень. Розсіятися неподалік масивної гори, всередині якої воно було збудоване, а потім пролетіти решту шляху.

Мор, Кассіан і я мали місію відвести підозри від несподіваного візиту Різа, а Азріель — викрасти кулю з покоїв батька Мор.

Як сказав мені Різ під час тихої вечері тієї ночі, куля була відома й серед людей, її використовували під час Війни. Королеви повинні були знати про неї. Знати, що куля була носієм абсолютної правди, не ілюзією й не вивертом, якщо ми використаємо її, щоб показати їм, як на картині, що Веларіс і його мирні жителі існують.

Решта запропонувала показати будь-які інші місця в межах Двору Ночі, щоб довести, що Нічний Лорд не якийсь войовничий садист, однак Різ не погодився, сказавши, що ніщо не матиме такого сильного ефекту, як Веларіс. Заради свого народу, заради всього світу він готовий запропонувати королевам цю часточку правди.

Після обіду, прогулюючись вулицями, я опинилася на самій межі Веселки. Ніч була в розпалі, покупці й художники, а також звичайні містяни поспішали від однієї крамниці до другої, заглядаючи в галереї й купуючи товари.

Порівняно з мерехтливими вогнями і яскравими фарбами невеликого пагорба, що спускався вниз до річки попереду, вулиці позаду мене були затінені, занурені в сон.

Я жила тут уже майже два місяці, але так і не набралася сміливості, щоб зайти у квартал художників.

Але цей квартал… Різ ризикне і прекрасним містом, і чудовими людьми — всім заради шансу на мир.

Може, він відчував провину через те, що Веларіс захищений, а інша частина Прифії страждала; можливо, вручити Веларіс королевам на срібному блюдечку було його спробою полегшити цей тягар провини. Я потерла груди, відчуваючи біль, що розлився в них.

Ступила крок у напрямку до кварталу — і заклякла.

Можливо, я повинна була попросити Мор прогулятися зі мною. Але вона пішла одразу після обіду, бліда і нервова, попри спроби Кассіана заговорити з нею. Азріель полетів на нараду зі своїми шпигунами. Він тихо пообіцяв Кассіану, який походжав, нервуючи, з кутка в куток, що знайде Мор, коли завершить свої справи.

А Різ… на його плечі забагато лягло останнім часом. Він не заперечував, щоб я пішла на прогулянку, коли я сказала йому про свій намір. Навіть не застеріг мене, щоб я була обережна. Була це довіра і абсолютна віра в безпеку свого міста чи ж він просто знав, як погано я відреагувала б, якби він спробував попередити мене й порадити не йти, — цього я не знала.

Я труснула головою, відганяючи думки, і знову подивилася вниз, на головну вулицю Веселки.

Я відчувала проблиски світла в цій рані, що зяяла в моїх грудях останніми тижнями, — проблиски картин, але нічого цілісного. Нічого такого, що вимагає втілення в життя. Не так, як це трапилося тієї ночі, коли я побачила, як Різ стоїть на колінах на ліжку, оголений, з татуюваннями та крилами.

Було б нерозумно зважитися зайти в цей квартал, принаймні тоді, коли він легко може бути зруйнованим майбутнім конфліктом. Було б нерозумно полюбити цей квартал, коли його можуть забрати в мене.

І от, як боягузка, я розвернулася й пішла додому.

Різ чекав у холі, зіпершись на перила. Він був похмурий.

Я завмерла, стоячи на килимі, на півдорозі.

— Що сталося?

Його крил не було видно. Навіть тіні.

— Саме думаю, чи не попросити тебе завтра залишитися.

Я схрестила руки:

— Я думала, що їду. Не закривай мене тут, не роби з мене полонянку.

Він провів рукою по волоссю.

— Ким я буду завтра, на кого маю перетворитися, це… це не те, що я хотів би, щоб ти бачила. Як я повинен буду ставитися до тебе, до інших?

— Маска Вищого Лорда, — тихо промовила я.

— Так, — тихо відповів він, сідаючи на нижню сходинку.

Я залишалася в центрі холу.

— Чому ти не хочеш, щоб я це бачила? — спитала я.

— Ти тільки починаєш ставитися до мене як до не-монстра, і я не можу примиритися з думкою, що побачене завтра під цією горою не поверне тебе туди, де я тебе знайшов.

Під горою — під землею. Так, я й забула про це. Забула, що побачу Двір, за подобою якого Амаранта створила свій власний, забула, що опинюся в пастці під землею…

Але ж із Кассіаном, Азріелем, Мор. З ним.

Я чекала на паніку, чекала, що холодний піт проступить на моєму чолі… Але нічого цього не сталося.

— Дозволь мені допомогти. Будь-яким чином.

Морок затуманив зоряне світло в його очах.

— Роль, яку тобі доведеться грати, не з приємних.

— Я довіряю тобі. — Я сіла на сходинку поруч із ним, досить близько для того, щоб жар його тіла зігрів прохолодне нічне повітря, що чіплялося до мого пальта. — Чому Мор була така стурбована?

У нього сіпнулося горло. Я була впевнена, що утримували його від того, щоб відповісти мені відразу, не недовіра, а гнів і біль. Через деякий час він сказав:

— Я був там, у Кам’яному місті, того дня, коли її батько оголосив, що продав дочку як наречену Ерізу, старшому синові Вищого Лорда Двору Осені. Брат Люсьєна Еріз славився жорстокістю, і Мор благала мене, щоб я не дав цьому статися. Попри всю її силу, все шаленство вона не мала голосу, не мала ніяких прав, а мого батька не надто хвилювало, що його двоюрідні брати використовували своє потомство як племінну худобу.

— Що сталося? — Я затамувала дух.

— Я відніс Мор до табору іллірійців на кілька днів. Там вона побачила Кассіана й вирішила, що зробить єдину річ, яка здатна пошкодити її як цінність для цих людей. Я дізнався про це вже після того, як усе сталося… І спалахнув скандал. З Кассіаном, з нею, з нашими сім’ями. Але це вже інша історія, і якщо коротко, то Еріз відмовився одружитися з нею. Сказав, що вона була заплямована бастардом нижчих фе і він швидше трахне свиню. Її сім’я… Вони…

Я ніколи не бачила, щоб йому бракувало слів. Різ відкашлявся:

— Коли вони закінчили, то кинули її на кордоні Двору Осені, прибивши до неї цвяхами записку з текстом, що вона тепер «проблема Еріза».

Цвяхи… Вони прибивали тіло Мор цвяхами.

Різ сказав з тихою люттю:

— Еріз залишив її помирати в лісі. Азріель знайшов її через день. Це єдине, що я міг зробити, щоб утримати його й не вирізати їх усіх у цих двох Дворах.

Я подумала про це веселе обличчя, згадала легковажний сміх, ту жінку, яка не потребує чийогось схвалення. Може, це тому, що вона бачила найпотворніших, найгірших з усіх представників її виду. І вижила.

І я зрозуміла, чому Різ не витримував Несту довше за мить, не міг відпустити гнів, який у ньому викликали її недоліки, попри те що я це витримувала.

Вогонь Берона потріскував у моїх венах. Мій вогонь, не його. І тим паче не вогонь його сина.

Я взяла руку Різа, і він провів великим пальцем по моїй долоні. Я намагалася не думати про полегшення від цього дотику, коли вимовила твердим і спокійним голосом, який сама ледь упізнала:

— Розкажи мені, що я повинна робити завтра.