Двір мороку і гніву

Розділ 4

Гості почали прибувати за кілька днів до весільної церемонії, і я була рада, що ніколи не стану Вищою Леді, отже, не матиму того рівня відповідальності, тієї могутності, що їх має Темлін.

Якась давно забута крихітна частинка мене бунтувала й навісніла із цього приводу, однак…

Вечері, сніданки, пікніки та полювання.

Мене представляли гостям, і мені вже боляче було посміхатися, адже посмішку я носила, немов маску, приклеєну до обличчя і вдень, і вночі. Я з нетерпінням чекала весілля, знаючи, що, коли все скінчиться, мені не доведеться вдавати із себе щасливу, розмовляти з кимось чи взагалі щось робити. Цілий тиждень. Місяць. Рік.

Темлін мужньо витримував усі урочистості. Він умів затаюватися, як звір, нічим не видаючи свого внутрішнього стану. Мені ж невтомно повторював, що прийоми були способом представити мене Двору, приводом для торжества його підданих. Він запевнив, що ненавидить ці прийоми так само, як і я, що справді подобаються вони лише Люсьєну, бо той любить веселощі. Але бувало, що я помічала, як він усміхається. І, правду кажучи, він на це заслуговував. І його піддані — також.

Тож я терпіла, тримаючись ближче до Аянти, коли Темліна не було поруч. Або, якщо вони обоє були біля мене, не втручалася в їхню розмову, лічила години, поки всі гості розійдуться.

— Тобі час у ліжко, — сказала мені Аянта, коли ми з нею дивилися на зібрання п’яних гультяїв, що заповнили парадну залу. Я помітила Аянту біля розчинених дверей пів години тому і була рада втекти від галасливої компанії Темлінових друзів, із якими я змушена була розмовляти. Чи не розмовляти. Вони або відверто на мене витріщалися, або силувалися знайти спільні теми для розмови. Здебільшого патякали про полювання. Бесіда сходила нанівець уже за три хвилини.

— У мене є ще ціла година до сну, — сказала я.

Аянта була у звичній для мене світлій мантії з каптуром і срібним вінцем з блакитним каменем, що прикрашав його верхівку.

Ми стояли біля обшитих дерев’яними панелями стін при головному вході, і чоловіки Фе, проходячи повз нас, дивилися на неї з благоговінням або хіттю, або так і так. Подеколи їхні погляди затримувалися й на мені. Я знала, що їхні відверті погляди не стосуються ані мого яскраво-зеленого вбрання, ані гарного обличчя (надто блідого порівняно з красою Аянти). Я намагалася їх ігнорувати.

— Ти готова до завтрашнього дня? Чи можу я чимось допомогти? — Аянта пригубила шампанське з келиха.

Сукня, яку я надягла сьогодні ввечері, була її подарунком. Вона називала її квіткою Двору Весни. Ейсіл просто отетеріла, коли я одягалася, і напружено мовчала, поки Аянта виконувала свої звичні обов’язки.

— Усе добре.

Я вже розуміла, який жалюгідний вигляд матиму, якщо попрошу її бути зі мною й після весілля, назавжди. Якщо зізнаюся, що мені страшно залишатися сам-на-сам із цим Двором, із цими людьми — до самого Нінсара, другорядного весняного свята на честь закінчення засівання полів та збору перших квітів у цьому сезоні. Попереду були довгі місяці. Навіть якби вона зосталася жити у своєму храмі, все одно це було б надто далеко.

Двоє молодиків, які проходили повз нас, мали нахабство наблизитися. Їх, власне, цікавила Аянта.

Вони підійшли до неї, а я відступила і сперлася спиною на дерев’яну панель. Молодики були рослі, вродливі, як і здебільшого всі чоловіки Двору. Те, що вони озброєні, означало, що перед нами Вищі Фе, які охороняють землі Темліна. Можливо, вони навіть працювали на батька Аянти.

— Жрице, — шанобливо вклонившись, звернувся один із чоловіків.

На цей час я вже звикла до того, що люди цілують її срібні каблучки і просять молитися за них, їхні родини, коханих. Аянта спокійно вислуховувала їх, і вираз її вродливого обличчя не мінявся.

— Броне, — звернулася вона до одного з молодиків із брунатним волоссям, який стояв ліворуч від неї, і додала, сором’язливо усміхнувшись і поглянувши на чорнявого кремезного молодика, що стояв праворуч від неї: — І Гарт.

Я знала, що означає ця усмішка: вона шукає, з ким провести ніч.

— Давно я вас, шибайголів, не бачила.

Вони фліртували у відповідь, аж ось помітили мене.

— О, — сказала Аянта, і з неї спав каптур, коли вона повернула голову в мій бік. — Дозвольте представити вам Леді Фейру, рятівницю Прифії.

— Ми знаємо, — тихо мовив Гарт, і вони з другом вклонилися мені в пояс. — Ми були разом з вами там, у Підгір’ї.

Я змусила себе злегка схилити голову, коли вони випростались.

— Вітаю із завтрашнім днем! — сказав Брон, усміхнувшись. — Гідний кінець, так?

Гідний кінець настане, коли я ляжу в могилу й горітиму в пеклі.

— Котел, — сказала Аянта, — благословив нас усіх цих союзом.

Чоловіки згідно пробурмотіли, знову схиляючи голови.

Я більше не звертала на них уваги.

— Мушу сказати, — вів далі Брон, — що той бій… Бій із Міденгардським хробаком, еге ж? Це було надзвичайно. Одна з найблискучіших битв, що я бачив у своєму житті.

Я ладна була злитися зі стіною, не піддатися спогадам про смердючий бруд, про скрегіт ікл, що роздирали плоть.

— Дякую.

— О, це звучить жахливо, — сказала Аянта і присунулася ближче, напевно, помітивши, що ввічлива усмішка спала з мого обличчя. Жриця торкнулася мого плеча. — Така мужність варта благоговіння.

Я відчула жалюгідну вдячність за цей заспокійливий дотик. За це легке стискання, подібне до обіймів. Уже тоді я знала, що вона надихала сонми дівчат Фе вступити в її орден — не для поклоніння Матері або Котлу, а щоб навчити їх жити, як живе вона, сяяти так само яскраво, як вона, і любити себе, насолоджуючись чоловіками, куштуючи то одного, то другого, як вони куштують страви на бенкеті.

— Ми пропустили полювання, — невимушено сказав Гарт, — тож нам не пощастило помилуватися вашими талантами зблизька, але, сподіваємося, наступного місяця Вищий Лорд розквартирує нас поблизу угідь. Матимемо за честь полювати з вами.

Темлін ніколи не дозволив би мені їхати з ними. Я не хотіла зізнаватися, що більше ніколи в житті не взяла б до рук лук та стріли й не стала б полювати. Останнє полювання, у якому мене змусили брати участь два дні тому, було не в радість. На мене всі дивилися, а я не могла впоратися з луком та стрілами. Зараз знову на мене дивилися, чекаючи відповіді, і я змушена була сказати:

— Матиму за честь.

Аянта, щоб відволікти Брона від розмови, взяла його за руку й запитала:

— Ви завтра будете на службі в мого батька чи відвідаєте церемонію?

Саме за таке вміння я потребувала її присутності на церемоніях.

Брон відповів їй, а от погляд Гарта був прикутий до мене — до моїх схрещених рук, моїх татуйованих пальців. Він спитав:

— Чи щось чутно про Вищого Лорда?

Аянта напружилася, а Брон тієї ж миті перевів погляд на мої татуювання.

— Ні, — відповіла я, утримуючи погляд Гарта.

— Він має тікати з переляку, адже до Темліна повернулася сила.

— Тоді ви зовсім не знаєте Різенда.

Гарт кліпнув очима, і навіть Аянта замовкла. Певне, то була найбільш рішуча з моїх заяв під час усіх цих прийомів.

— Ми подбаємо про нього в разі необхідності, — сказав Гарт, переступаючи з ноги на ногу.

Весь цей час я дивилася на нього так само, не змінюючи виразу обличчя.

Аянта сказала:

— Вищі Жриці подбають про це. Ми не дозволимо, щоб з нашою рятівницею поводилися нечемно.

Моє обличчя виражало байдужість. То ось чому Темлін спочатку розшукував Аянту? Щоб укласти союз? Мені забракло повітря.

Я повернулася до неї:

— Я піду до себе. Скажи Темліну, що ми з ним побачимося завтра.

Завтра, тому що, за їхнім давнім звичаєм, сьогодні ми мали спати окремо, так мені сказала Аянта.

Вона поцілувала мене в щоку, і її каптур в одну мить сховав мене від усіх поглядів присутніх у кімнаті.

— Я до ваших послуг, Леді. Просто скажіть, якщо вам щось буде потрібно.

Я кивнула, хоч і не збиралася просити про допомогу.

Вислизнувши з кімнати, я обернулася, щоб подивитися на гостей в залі. Темлін і Люсьєн стояли, оточені Вищими Фе. Можливо, не всі вони були однаково вишукані, але то були люди, які знали одне одного і здавна билися пліч-о-пліч. Друзі Темліна. Він представив мене їм, і я миттєво забула їхні імена. А потім не намагалася їх пригадати.

Темлін закинув голову й зареготав. Решта засміялася разом із ним.

Я пішла непоміченою, прослизаючи через переповнені зали, поки не опинилася на тьмяних порожніх сходах, що вели в житлове крило.

Залишившись сама у своїй спальні, я усвідомила, що не можу пригадати, коли востаннє по-справжньому сміялася.

Стеля нависала наді мною, великі тупі шипи були такі гарячі, що я, навіть прикута до підлоги, могла бачити спекотне повітря, що його вони випромінювали. Мене прикували, адже я була неписьменна й не могла прочитати загадку, написану на стіні, і Амаранта була б рада побачити мене насадженою на спис.

Дедалі ближче і ближче. І не було нікого, хто врятував би мене від цієї жахливої смерті.

Мені стане боляче. Я мучитимуся й повільно згасатиму, я кричатиму. Може, я навіть кликатиму матір, якій завжди було байдуже до мене. Може, я благатиму її врятувати мене…

Я підхопилася на ліжку і врізнобіч замолотила руками, відкидаючи невидимі кайдани.

Могла б піти у ванну, якби мої руки й ноги так сильно не тремтіли. Якби я могла дихати. Дихати, дихати…

Здригаючись, я обвела спальню поглядом — оце вона, реальність. А ті жахіття були кошмарами. Насправді я на свободі, жива і в безпеці.

Нічний вітер дмухнув крізь відчинені вікна, розвіваючи моє волосся, висушуючи холодний піт. Погляд вабили темне небо й зірки, які були тьмяні й крихітні, немов крижинки.

Брон говорив так, що могло здатися, ніби мій бій з Міденгардським хробаком був спортивним змаганням. Наче я не була за крок від помилки, через яку потвора могла проковтнути мене.

Я вочевидь була рятівницею і блазнем.

Дошкандибавши до відчиненого вікна, я розчахнула його навстіж, щоб бачити просто себе рясно вкрите сяйливими цятками небо.

Я притулилася головою до стіни, всотуючи прохолоду каменів.

За кілька годин я вийду заміж.

То буде моїм щасливим кінцем, заслужила я його чи ні. Але ця земля, ці люди — у них теж буде свій щасливий кінець. Перші кроки на шляху до зцілення. На шляху до миру. І тоді все буде гаразд.

Тоді й зі мною все буде гаразд.

Я справді ненавиділа свою весільну сукню.

Це було жахіття з тюлю, шифону та павутинки, і воно було геть не схоже на вбрання вільного крою, які я зазвичай носила. Тугий корсет дуже щільно облягав стан, виріз тиснув на груди й підкреслював їх, а спідниця… Спідниця скидалася радше на блискучий намет, роздмуханий солодкавим весняним вітром.

Не дивно, що Темлін усміхнувся, глянувши на мене. Навіть Ейсіл ледве стримувала усмішку. А смішно, вірогідно, було через те, що сукня, яку власноруч вибирала Аянта, мала доповнити легенду, яку вона сьогодні оголосить на весь світ.

Із вбранням я могла б упоратися й сама, якби мені не заважали пишні рукави, що були надто розлогі, і при кожному поруху рук мені мерехтіло в очах. Волосся моє було завите, окремі його пасма спускалися на плечі, а решта зачесана назад, прикрашена перлинами та коштовним камінням. І тільки Котел знає, якої витримки мені було потрібно, щоб не скривитися, коли я поглянула на себе у велике люстро. Коли ж я почала спускатися вниз широкими похилими сходами, моє вбрання під час кожного моєго кроку шелестіло, шурхотіло і видавало ще якісь звуки.

За дверми патіо, де я зупинилася, розкинувся сад, прикрашений стрічками та ліхтариками кремового, рожевого й небесно-блакитного кольору. У величезному подвір’ї стояли три сотні стільців, за якими сядуть піддані Темліна. Я повинна була пройти вздовж головної алеї під їхніми поглядами до підмостків, на яких мене чекатиме Темлін.

Потім Аянта, як представниця всіх дванадцяти Вищих Жриць, мала благословити наш союз за мить до заходу сонця. Вона натякнула, що вони дуже хотіли прийти, але, вдавшись до якихось хитрощів, їй вдалося позбутися решти одинадцяти. Не знаю, чи то їй хотілося бути в центрі уваги, чи то, може, позбавити мене їх докучливого переслідування. Певно, те і те.

Я відчувала згагу, немов перебувала в пустелі, коли Ейсіл поправила блискучий шлейф моєї сукні біля дверей, що вели в сад. Шовк і газ зашелестіли й засвистіли, і я з такою силою вчепилася в букет руками в рукавичках, що мало не зламала стебел.

Шовкові рукавички по лікті приховували татуювання. Аянта особисто доставила їх сьогодні вранці в підбитій оксамитом скриньці.

— Не хвилюйся, — сказала Ейсіл, і її засмагла шкіра засяяла золотаво-медовим відтінком у вечірніх променях.

— Я спокійна, — тихо проказала я.

— Ти нервуєш, як мій молодший небіж, коли його стрижуть.

Вона припинила метушитися навколо моєї сукні і вигнала служниць, які прийшли шпигувати за мною перед церемонією. Я вдала, ніби не бачила ані їх, ані строкатого натовпу у дворі, залитому сонячним промінням, і стала збивати невидимі пилинки зі спідниці.

— Ти маєш чудовий вигляд, — мовила Ейсіл.

Я не була впевнена, що сказала вона це щиро, та все ж повірила їй.

— Дякую.

— Не поводься так, ніби зібралася на власний похорон.

Я вимушено посміхнулася. Ейсіл закотила очі й підштовхнула мене до відчинених якимось безсмертним вітром дверей, через які лилася музика.

— За мить усе скінчиться, — пообіцяла вона, злегка підштовхнувши мене у промені призахідного сонця.

Три сотні людей підвелися зі своїх місць і повернулися до мене.

Від дня мого останнього випробування не збиралося так багато людей, щоб подивитися й оцінити мене. Вбрання їхнє було подібне до того, яке вони носили в Підгір’ї, а обличчя розпливалися й танули переді мною.

Ейсіл кашлянула, стоячи в тіні будинку, і я згадала, що треба йти, треба дивитися на кафедру…

На Темліна.

Моє дихання почастішало, я мала зібратися на силі, щоб спускатися сходами й не дати тремтливим ногам підігнутися. У золотаво-зеленій туніці й короні з лаврового листя, що сяяла на голові, Темлін був сліпучо-розкішний. Це заради мене він сяяв, оточений ореолом свого безсмертного світла й краси.

Я зосередилася на ньому, моєму Вищому Лорді, котрий сяйливим поглядом пильнував кожний мій крок, коли я ступала килимом оксамитової зеленої трави, вкритої білими трояндовими пелюстками.

І червоними також — вони, немов бризки крові з-поміж білих пелюсток, вкривали стежку переді мною.

Я підвела погляд на Темліна, який стояв, гордо підвівши голову та розправивши плечі.

Він навіть не уявляв, якою розбитою і сповненою темряви я була, як мені не пасувало це біле вбрання, скільки бруду було на моїх руках.

Усі так думали. Повинні були так думати.

Я швидко, навіть квапливо наближалася до підмостків, де стояв Темлін. До Аянти, на якій сьогодні було темно-синє вбрання, увінчане каптуром та срібною короною.

Ніби я була хороша, ніби не вбила двох із їхнього роду.

Я була вбивцею і брехухою.

Попереду темніли червоні пелюстки, так само як кров тих молодих Фе, у басейні яких я мало не потонула.

За десять кроків до кафедри, до краю червоного басейну я сповільнилася.

А потім зупинилася.

Усі погляди були прикуті до мене, так само як тоді, коли я мало не померла. Навколо зібралися глядачі — свідки моїх мук.

Темлін широким жестом простягнув руку, злегка насупивши брови. Моє серце билося швидко, занадто швидко.

Мене мало не знудило.

Мало не знудило на килим із тих пелюсток, на траву і стрічки, які з’єднують підмостки і стільці, що їх оточують.

І між моєю шкірою й кістками щось билося, пульсуючи, піднімалося й давило, прямуючи моїм кровотоком…

Як же багато, занадто багато поглядів тиснуло на мене, було свідками кожного з моїх злочинів, усіх моїх принижень…

Я не знаю, навіщо взагалі надягнула рукавички, чому дозволила Аянті переконати себе.

Сонце згасало, але ще занадто сильно пекло. В саду бракувало простору. Звідси не втекти, як і від клятви, яка пов’яже мене з ним навіки, прикує його до моєї розбитої, змученої душі. Щось усередині мене тепер обурено вирувало, ця сила накопичувалася, ніби хотіла вихопитися назовні, і від цього моє тіло тремтіло.

Навіки — мені ніколи не полегшає, я ніколи не звільнюся від себе, не виберуся з тієї темниці, у якій відсиділа три місяці.

— Фейро… — озвався Темлін.

Його рука була випростана — він тягнувся до мене.

Сонце тонуло за крайкою західної стіни саду, тіні видовжилися, похолоднішало повітря.

Якщо я відступлю, вони почнуть перешіптуватися, утім я не можу змусити себе зробити останні кілька кроків, не можу, не можу, не можу…

Іще трохи — і я впала б, просто там, просто тієї хвилини — і тоді вони побачили б, яка я зломлена.

«Допоможіть мені, допоможіть, допоможіть», — благала кожного з них, кого завгодно. Я благала Люсьєна, який стояв у першому ряду, не зводячи з мене свого металевого ока. Благала Аянту, спокійну, терплячу й таку прекрасну в цьому каптурі. «Врятуй мене, будь ласка, допоможи. Витягни мене звідси. Припини це».

Темлін із виразом занепокоєння в очах ступив крок уперед.

Я відступила назад. Ні.

Він стиснув губи. У натовпі вчулося невдоволене ремствування. Між нами і над нами засяяли шовкові стрічки й пучки сяйва Фе.

Аянта промовила:

— Підійди сюди, наречена, і з’єднайся зі своїм коханим. Підійди сюди і дай добру пізнати тріумф.

Добру. Я не була добром. Я була — нічим, а моя душа, моя вічна душа, була проклята.

Я намагалася набрати повітря в легені, які зрадницьки стискалися, змушувала себе вимовити одне-єдине слово. Ні, ні.

Але говорити мені не довелося…

За моєю спиною пролунав гуркіт, ніби два велетенські камені наштовхнулися один на одного.

Люди почали падати, кричати, дехто зник у мороці, який щойно вивергнувся на нас.

Я повернулась і в темряві ночі, що розсіювалася, мов дим по вітру, побачила Різенда, який поправляв лацкани своєї чорної туніки.

— Здрастуй, Фейро, любонько, — промуркотів він.