Двір мороку і гніву

Розділ 55

Я дивилася, як він їв і як його погляд метався між мною й мискою супу.

Коли в мисці не залишилося нічого, Різенд тихо поклав ложку на стіл.

— А чи не хочеш ти мені щось сказати? — нарешті спитав він.

— Я хотіла тобі щось сказати, ще коли відчинила двері й побачила тебе на порозі.

— А зараз? — грайливо спитав він, посуваючись до мене.

Я підійшла й сіла до нього на коліна. Його руки ніжно огорнули мої стегна. Я вдивлялася в його обличчя.

— А зараз хочу, щоб ти знав, Різенде, що я кохаю тебе. Хочу, щоб ти знав, що…

Його губи затремтіли, і я змахнула сльозу, що котилася по його щоці.

— Я хочу, щоб ти знав, — прошепотіла я, — що я була зламана, і моє серце досі ще зцілюється, але кожна його часточка належить тобі. І я пишаюся, пишаюся тим, що я твоя суджена.

Його руки оповили мене, і він притулився чолом до мого плеча. У нього трусилося все тіло, і я гладила рукою його шовковисте волосся.

— Я кохаю тебе, — повторила я слова, які раніше не наважилася б вимовити вголос. — Я погодилася б знову витримати всі випробування, щоб тебе знайти. Якщо війна все ж таки розпочнеться, ми будемо битися. Разом. Я не дозволю їм забрати тебе в мене.

Різ підвів голову, його обличчя блищало від сліз. Він завмер, коли я нахилилася, стираючи губами кожну сльозинку. Так само, як він колись стер мої своїми поцілунками.

Коли мої губи стали мокрими й солоними, я трохи відсторонилася, щоб подивитися в його очі.

— Ти мій, — видихнула я.

Його тіло здригнулося, ніби від схлипу, але його губи знайшли мої.

Поцілунок був м’який, ніжний. Поцілунок, який він міг би подарувати мені, якби ми мали час зустріти одне одного в наших розділених світах, залицятися одне до одного. Ніби в нас був час на таку розкіш. Я обняла його за плечі й гаряче поцілувала, він відповів. Суджений — мій суджений.

Я відчула, як його плоть затверділа, й застогнала від передчуття насолоди. Напевно, мій стогін звільнив його відчуття.

Різенд підхопив мене, і наступної миті я опинилася на столі, серед фарб і пензлів. Здається, я тепер лежала на дощечці, яку використовувала замість палітри.

Його поцілунки стали глибшими, і я схрестила ноги на його спині, притягаючи його ближче. Він відірвав уста від моїх і поцілував мене в шию, провів по шкірі язиком, залишаючи слід, а його долоні ковзнули під светр і рухалися вгору, поки не накрили мої груди. Я вигнулася від цього дотику і звела вгору руки, даючи йому змогу стягнути з мене одним легким рухом светр.

Я була оголена наполовину, і Різ із цікавістю розглядав мене. Ретельно вимиті волосся й руки знову вкрилися плямами фарби. Але все, про що я думала, — це його язик, який рухався навколо моїх сосків, пестячи їх.

Я занурила пальці в його волосся, а він уперся рукою в стіл поряд із моєю головою — просто в палітру з фарбою. Він гортанно засміявся, і я дивилася, затамувавши подих, як він провів рукою навколо моїх грудей, а тоді опустився нижче й намалював стрілку трохи нижче від мого пупка.

— Це щоб не забула, де скінчаться мої мандри, — сказав він.

Я загарчала на нього — мовчазний наказ, і він знову засміявся, знаходячи ротом другий мій сосок.

Різ потерся стегнами об мої, розпалюючи мене так, що я відчула: просто мушу доторкнутися до нього, просто повинна відчути ще більше його.

Руки мої були у фарбі, але мені було все одно, коли я схопилася за його одяг. Він трохи посунувся, щоб дозволити мені зняти з нього все — і одяг, і зброю. Бойовий обладунок упав на підлогу, оголюючи його прекрасне татуйоване тіло, потужні м’язи і крила, розпростерті над його широкими плечима.

Мій суджений — суджений мені.

Його губи зустрілися з моїми, я торкнулася його теплої шкіри й обхопила обличчя, розмазуючи фарбу й на ньому, й на волоссі, і тепер у ньому були пасма синього, червоного й зеленого кольору.

Його руки знайшли мою талію, і я підняла стегна, щоб допомогти йому стягнути з мене шкарпетки й легінси.

Різ знову відсторонився, і я запротестувала, коли він схопив мене за стегна і смикнув до краю столу, через скупчення фарб, пензлів і кухлів із водою, потім закинув мої ноги собі на плечі так, щоб вони були з обох боків цих прекрасних крил, і встав на коліна переді мною.

Встав на зірки й гори, витатуйовані на його колінах. Різенд, який не стане на коліна ні перед ким і ні перед чим.

Я його суджена. Рівна йому.

Перший дотик його язика запалив усе в мені, кров шугонула всіма жилами.

«А коли пеститиму тебе, то хочу вдосталь поласувати цими смаколиками, призначеними тільки для мене».

Він схвально замуркотів у відповідь на мій стогін і пристрасно накинувся на мене. Тут він міг ласувати мною й не боятися, що буде тісно.

Однією рукою притискаючи мої стегна до столу, він жадібно рухав язиком. А коли його язик ковзнув усередину мене, я потягнулася, щоб схопитися за край столу: я відчувала, що ось-ось злечу.

Він прокладав шлях до вершини між моїх ніг. Його поцілунки й рухи пальців підкорялися єдиному ритму. Ковзнувши всередину, він цілував мене, водночас злегка кусаючи шкіру зубами…

Я без сил звісилася зі столу, коли розрядка пронеслася тілом, розщеплюючи мою свідомість на друзки. Він досі пестив мене, його пальці ще рухалися в мені.

— Різе, — хрипко промовила я.

Мені стало замало його пальців. Я хотіла відчути його в собі.

Але він залишався на колінах, ласуючи мною. Його рука придавила мене ще сильніше, щоб я не заважала його бенкету.

Я зірвалася за межу знову. І лише коли я вже трусилася, майже схлипуючи, обважніла від задоволення, Різ підвівся з підлоги.

Він обдивився мене, оголену, всю у фарбі, так само як і його обличчя й тіло, і послав мені задоволену чоловічу усмішку.

— Ти моя, — прогарчав він і взяв мене на руки.

Я хотіла нашого злиття біля стіни — хотіла, щоб він просто вдавив мене в стіну, але він відніс мене до кімнати, у якій я спала, і уклав мене на ліжко з пронизливою ніжністю.

Зовсім оголена, я дивилася, як він розстебнув ґудзики на своїх штанях, випускаючи звіра назовні. Побачивши предмет його іллірійської гордості, я відчула, що в мене від захвату пересохло в роті. Я ще відчайдушніше захотіла Різа, щоб він геть увесь ввійшов у мене. Я жадала повного злиття наших тіл і душ. Я хотіла його, безмежно хотіла.

Він склав крила й не вимовив жодного слова, нависши наді мною. Я вже знала: іллірієць ніколи не ляже з жінкою, залишивши крила розпростертими. Але я суджена Різа. Він може зробити виняток для мене. І я хотіла відчути його.

Я потягнулася через його плече, щоб погладити потужний вигин його крила.

Різ здригнувся, і я побачила, як його член сіпнувся.

— Пограєшся пізніше, — сказав він.

Гаразд, я зачекаю.

Його рот знайшов мій. Наш поцілунок був відкритий і глибокий. Він поклав мене на подушки, і я схрестила ноги на його спині, обережно уникаючи крил.

Хоча вже не дбала про це, коли він торкнувся мене в найпотаємнішому місці. І завмер.

— Пограємося пізніше, — прогарчала я йому й додала: — Ти мій.

Він засміявся так, що звук його сміху пронісся моїм тілом.

Знову… Тепер Різ сковзнув усередину мене. Швидше, глибше, глибше.

Я відчувала його поштовхи не лише тілом. Я відчувала їх через наш ментальний зв’язок. Нитка перетворилася на ланцюг, який не можна було розірвати. На промінь світла, який неможливо згасити.

З кожним його потужним поштовхом ланцюг міцнішав, ставав відчутнішим. Він і справді світився дедалі яскравіше.

Я майже не могла дихати, думати про щось, крім того місця, де наші тіла з’єднувалися. Він завмер всередині мене, даючи мені змогу звикнути. Я розплющила очі й побачила, що він дивиться на мене.

— Скажи це ще раз, — пробурмотів він.

Я зрозуміла, що він має на увазі.

— Ти мій, — видихнула я.

Різ трохи вийшов і з повільним поштовхом увійшов знову. З таким болісно повільним поштовхом.

— Ти мій, — видихнула я ще раз.

Вийшов — і знову з поштовхом увійшов.

— Ти — мій.

Знову поштовх — цього разу швидше, глибше.

І цієї миті я відчула зв’язок між нами, немов нерозривний ланцюг, немов яскравий, незгасимий промінь світла.

З кожним плавним рухом зв’язок розпалювалася яскравіше й сильніше.

— Ти мій, — прошепотіла я, запускаючи руки в його волосся, проводячи вниз по його спині, крилах.

Мій друг, який пройшов зі мною через безліч небезпек.

Мій коханий, що зцілив мою розбиту і змучену душу.

Мій суджений, чоловік, який чекав на мене всупереч усім сподіванням. Чекав усупереч обставинам.

Я рухала стегнами в такт з ним. Він цілував мене знову і знову, і наші обличчя спітніли. Кожна часточка мого тіла напружилася, кожен куточок горів і стискався.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Різ, і я втратила владу над собою.

Розрядка пройшла моїм тілом, а він вривався в мене, жорстко і швидко, розтягуючи моє задоволення, поки я не відчула, не побачила й не ввібрала ніздрями запах зв’язку з ним, поки ці запахи не злилися в один і я не стала його, і він — моїм. Ми стали початком, серединою й кінцем. Ми були піснею, яка лилася відтоді, як спалахнув найперший відблиск світла в цьому світі.

Різ увійшов у мене геть увесь. За мить почалося виверження. Коли він досягнув піку, десь затремтіли гори, і останній сніг, що вкривав їх, зірвався сліпучо-білим каскадом, щоб зникнути в пащі ночі.

Потім настала тиша, що переривалася нашим уривчастим диханням.

Вкритими фарбою руками я обхопила його так само вкрите фарбою обличчя й повернула до себе. Його очі сяяли, немов зірки, що їх я колись дуже давно намалювала у злиденній батьківській хатині.

І я усміхнулася Різу, дозволяючи зв’язку суджених сяяти яскраво.

Не знаю, скільки ми так, ледачо пестячи одне одного, пролежали в обіймах одне одного, ніби нам і справді належав увесь час світу.

— Гадаю, я в тебе закохався, — мовив Різ, торкаючись пальцем моєї руки, — коли побачив, як ти розщеплювала ті кістки, щоб зробити пастку для Міденгардського хробака, або ж тієї миті, коли відбивала мої кпини на свою адресу. Це так нагадало мені Кассіана. Вперше за десятиліття мені захотілося засміятися.

— Ти закохався в мене, — запитала я, здивована, — тому що я нагадала тобі твого друга?

Він клацнув мене по носі.

— Я закохався в тебе, задавако, тому що ти була однією з нас, тому що мене не боялася й здобула свою ефектну перемогу, кинувши, немов спис, шматок кістки в Амаранту. Я тоді відчув дух Кассіана поряд зі мною й міг би заприсягтися, що чув, як він сказав: «Якщо ти не одружишся з нею, тупий дурню, це зроблю я».

Я пирхнула від сміху, проводячи вимазаною фарбою долонею по його татуйованих грудях, додавши до вже наявних візерунків кілька своїх — червоних і жовтих.

Ми обоє були у фарбі — з ніг до голови. Як і ліжко.

Різ простежив за моїм поглядом і хитро усміхнувся.

— Як зручно, що ванна доволі велика, щоб умістити двох.

Кров у мені мало не закипіла. Я підхопилася з ліжка, але Різ мене випередив. Я знову опинилася в його руках. Увесь він був заляпаний фарбою. Вона вкривала його обличчя, руки, тіло й навіть крила… До волосся присохла кірка, а його бідолашні прекрасні крила… прикрашали відбитки моїх долонь. Оголений, він відніс мене у ванну, яку вода вже сама собою наповнила — магія будинку виконувала наше бажання.

Різ зійшов сходами в купіль і задоволено зітхнув, занурившись у приємно гарячу воду. Я аж застогнала, бажаючи скоріше змити із себе фарбу й піт.

На кам’яному бортику з’явилася корзинка з милом і оліями, і я сперлася на Різа, злегка відштовхнулася й занурилася у воду. Між нами клубочився пар. Різ узяв шматок того мила, що пахнув сосновою смолою, і простягнув його мені разом із губкою.

— Здається, хтось забруднив мої крила.

У мене спалахнуло обличчя, а всередині все стиснулося. Іллірійські чоловіки та їхні крила такі чутливі.

Я обережно розгорнула крила Різа, щоб мені було зручніше їх мити. Він випростав їх, щоб я могла бачити плями фарби. Я намилила губку й дуже обережно почала змивати з нього червоний, синій і фіолетовий кольори.

Світло від свічок танцювало на його незліченних, ледь помітних шрамах, майже невидимих, крім тих місць, де шкіра була твердіша. Він здригався під час кожного доторку, схопившись руками за край ванни. Я заглянула через його плече, щоб на власні очі побачити доказ цієї чутливості крил, і констатувала:

— Отже, чутки про розмір крил, від яких залежить і довжина деяких частин тіла, справедливі.

М’язи на його спині напружилися, коли він засміявся, промовивши:

— Який брудний, безсоромний ротик каже це.

Я уявила всі місця на його тілі, де хотіла б, щоб опинився мій рот, і мене обсипало жаром.

— Гадаю, я поступово в тебе закохувалася, — сказала я ледь чутно через плюскіт води, коли мила його прекрасні крила. — Але остаточно це зрозуміла під час Зорепаду. І так злякалася, що не наважилася зробити ані кроку. Боягузка.

— У тебе були досить вагомі причини боятися мене.

— Ні, це не так. Не було в мене причин. Якщо й були, то лише через Темліна. Але це його страхи, не мої. Це ніяк не пов’язано з тобою, Різе. Жодним чином не пов’язано. У мене не було причин тебе боятися. Вирішивши залишитися з тобою, я не боялася наслідків. І зараз не боюся. Навіть якщо всі наймані вбивці світу полюватимуть на нас… Наші стосунки того варті. Ти того вартий.

Він опустив голову й вимовив хрипко:

— Спасибі.

Я згадала, як жахливо довго Різ вважав себе не гідним нічийого кохання, і в мене защеміло серце, ладне розірватися. Я поцілувала його в шию. Різ нігтем зішкріб фарбу з моєї щоки.

Я закінчила з крилами і схопила його за плечі, щоб розвернути до себе.

— Що тепер?

Різ мовчки забрав у мене мило, знову намилив губку й обережно потер мені спину.

— Усе залежить від тебе. Ми можемо повернутися до Веларіса і скріпити наш зв’язок за допомогою жриці — не такої, як Аянта, обіцяю — і офіційно проголосити себе судженими. Ми можемо влаштувати невелику вечірку, щоб відсвяткувати це — вечеря для своїх. Якщо лиш ти не хочеш великого свята, хоча я впевнений, що ти поділяєш мою відразу до них.

Його сильні руки розминали мої затиснуті м’язи спини, що трохи боліли, і я застогнала від насолоди.

— Ми можемо бути не лише судженими, а стати чоловіком і дружиною, перш ніж піти до жриці, якщо ти хочеш називати мене більш звичним людським поняттям.

— А як ти називатимеш мене?

— Я називатиму тебе судженою, — сказав він. — Хоча називати тебе дружиною теж досить приємно.

Його пальці масажували мою спину уздовж хребта.

— Або якщо ти хочеш почекати, ми можемо не робити нічого. Між нами встановлений зв’язок суджених, і не важливо, відомо про це всьому світу чи ні. Немає потреби поспішати з рішенням.

Я повернулася до нього:

— Я розумію, що решта світу нікуди не поділася. Правитель Гайберну, Джуріан, королеви, Котел — усе це залишається в нашому житті. Але я рада, що в наших стосунках у мене є свобода вибору. Я знаю: ти зробиш усе, хай би що я побажала. У мене навіть майнула думка: я, певне, можу з тебе хоч мички микати.

Він подивився на мене поглядом здивованого кота:

— Жорстоке гарне створіння на ім’я Фейра.

Я пирхнула. Думка про те, що він вважав мене гарною…

— Це справді так, — сказав він. — Ти найпрекрасніше створіння, яке я колись знав. Я зауважив це одразу, щойно побачив тебе на святі Каланмаю.

Було досить безглуздо взагалі надавати вроді якогось значення, проте… мені запекло в очах від його слів.

— І це добре, — додав він, — тому що ти подумала, що я найвродливіший чоловік, якого ти колись бачила в житті. Тож ми рівні.

Я скорчила гримасу, і він засміявся, ковзнувши руками, щоб схопити мене за талію і притягнути до себе. Він присів на вбудовану в підлогу ванни лавку, і я осідлала його, ліниво погладжуючи м’язисті руки, які стали пестити мене.

— Завтра, — сказав Різ, і його обличчя спохмурніло, — ми вирушаємо в маєток твоєї родини. Королеви прислали відповідь, що прийдуть через три дні.

Я була приголомшена.

— І ти кажеш мені це тільки зараз? Що ж ти досі мовчав?

— Я був трохи зайнятий, — відповів він, хитро підморгнувши мені.

І цей світ у його очах, це тихе щастя… Від них у мене перехоплювало подих. Майбутнє — у нас буде майбутнє разом. У мене буде майбутнє. Життя.

Його усмішка розтанула, змінившись виразом благоговіння, трепету, і я потягнулася, щоб накрити його обличчя долонями…

Я побачила, що моя шкіра світиться. Не яскраво, а так, ніби внутрішнє сяйво мерехтить під моєю шкірою, просочуючись назовні. Тепле біле світло, немов сонце — немов зірка. Його здивовані очі зустріли мої, і Різ провів пальцем по моїй руці.

— Що ж, тепер я можу радіти, що в буквальному сенсі змушую свою суджену світитися від щастя.

Я засміялася, і сяйво спалахнуло трохи яскравіше. Він нахилився до мене, ніжно цілуючи, і я, розтанувши, огорнула руками його шию. Він став піді мною твердий як камінь. Усе, що потрібно, лиш один плавний рух — і він опиниться всередині мене…

Різ піднявся з води — з нас обох стікали ручаї — і так і пішов назад у спальню, а я трималася ногами за його талію. Завдяки магії простирадла замінилися, і вони були теплі й гладкі під моїм оголеним тілом, коли він опустив мене й подивився на мене. Я світилася яскравим і чистим світлом, немов зірка.

— Двір Дня? — спитала я.

— Мені все одно, — відповів він грубо, і сяйлива чар-маска зникла.

Він якось сказав мені, що це не потребувало сильної магії — приховувати те, хто він є, якою силою володіє. І коли вся його велич вихопилася назовні, кімнату наповнив світ, а мене огорнула сяйлива чорна сила. Зірки, вітер, тіні; світ, мрії, кошмари. Темрява клубочилася над ним, немов завитки пари, коли він поклав руку плазом на сяйливу шкіру мого живота. Ця рука, зіткана з ночі, розкрилася й світилася, і я підвелася на ліктях, щоб поцілувати його.

Дим, туман, роса.

Я застогнала, відчувши його смак, і він розтулив рота, дозволяючи мені пестити язиком його язик. Різ віддавався весь. Він немов приготував мені останнє, найголовніше запитання і чекав моєї відповіді.

Я хотіла його всього. Схопила його за плечі, потягнувши на ліжко. І коли він ліг на спину, я побачила спалах протесту — через притиснуті й нерухомі крила.

— Іллірійська крихітко, — проспівала я і провела руками по його м’язистому животу й далі, вниз.

Різ не заперечував.

Він був величезний у моїй руці — такий твердий, але водночас шовковистий, і я, вражена, просто провела пальцем по ньому. Різ зашипів, і його член трохи сіпнувся, коли я дісталася пальцем його голівки. Я усміхнулася, зробивши так іще раз.

Він потягнувся до мене, але я зупинила його поглядом.

— Моя черга, — сказала я йому.

Різ послав мені ледачу чоловічу усмішку й відкинувся на спину, поклавши руку за голову. Чекав. Нахабна самовпевненість.

Тому я схилилася й накрила його ротом.

Різ сіпнувся й зірвався хрипко на грубу лайку, а я засміялася, не відсторонившись від нього, а вбираючи головку глибше до рота.

Тепер його руки на простирадлах були стиснуті в кулаки до побілілих кісточок, коли я ковзнула язиком по його диву, ледве торкаючись зубами. Його стогін відлунював у мені вогненними хвилями.

Правду кажучи, я здивувалася, що він перервав мене лише за хвилину. А по тому перейшов в атаку.

Накинувся — ось те слово, щоб передати, що Різ зробив зі мною.

Мить тому він був у мене в роті, мій язик пестив широку голівку — наступної миті його руки були вже на моїй талії, а я лежала на животі. Він розсунув мої ноги колінами і схопив за стегна, піднімаючи їх, а потім увірвався в мене одним глибоким поштовхом.

Я застогнала в подушку від неймовірного відчуття, підводячись на ліктях і вчепившись у простирадла.

Різ вийшов з мене, щоб одразу увійти знову. Вічність вибухнула в мені цієї миті, і я подумала, що можу збожеволіти від неможливості ним насититися.

— Поглянь на себе, — пробурмотів він, рухаючись у мені й цілуючи мене вздовж спини.

Я спромоглася підвестися, щоб подивитися на те, як наші тіла з’єднуються, — і побачила мерехтіння мого світла поряд із брижами його ночі — вони зливалися. І це видовище так мене приголомшило, що я досягла кульмінації з його іменем на вустах.

Різ підняв мене, однією рукою накривши мої груди, а другою пестячи й бавлячись із цим клубком нервів між моїми ногами, а я не могла сказати, де закінчувався один оргазм і починався другий. Його рухи стегнами не припинялися, він робив це знов і знов, а його губи цілували то шию, то шкіру за вухом. У мене промайнула думка, що від усього цього, від такої насолоди можна померти, — від того, що так хочу його, від задоволення бути з ним.

Він змінив позу, ненадовго вийшовши з мене, щоб лягти на спину й увібрати мене в себе, але щоб я була зверху.

Був проблиск у темряві — спалах давнього болю, душевний шрам. І я зрозуміла, чому він хотів мене саме в цій позі, чому хотів закінчити все саме так — щоб я була на ньому.

Мені защеміло серце. Я нахилилася, щоб поцілувати його, м’яко, трепетно.

Тієї миті, коли наші губи зустрілися, я опустилася на нього, й тепер він був набагато глибше, і Різ прошепотів моє ім’я мені в губи. Я цілувала його знову і знову, повільно рухаючи стегнами. Пізніше, іншим разом — ще буде час, щоб зробити це жорстко і швидко. Але зараз я не думатиму про те, чому саме в цій позі він хотів закінчити, хотів, щоб я затьмарила плями темряви своїм світлом.

Я сяятиму — для нього. Сяятиму. Для свого власного майбутнього.

Тому я сперлася руками на його широкі груди й випустила назовні це сяяння, даючи йому змогу розігнати пітьму того, що зробили з ним, моїм судженим, моїм другом.

Різ прохрипів моє ім’я. Зірки закружляли, коли він глибоко увірвався в мене.

Гадаю, що світло, яке я випромінювала, могло бути зірковим. Або, можливо, мій зір викривився, коли розрядка накрила мене ще раз і Різ, промовляючи моє ім’я знову і знову, пролився в мені.

Я залишилася на ньому, вп’явшись кінчиками пальців у його груди й милуючись ним. Нами.

Він торкнувся мого вологого волосся:

— Нам треба знайти спосіб притлумити сяйво.

— Я доволі легко можу приховати тіні.

— Так, але ти втрачаєш, коли сердишся. А в мене є намір зробити тебе найщасливішою у світі, тож я відчуваю, що нам потрібно буде навчитися контролювати це дивне сяйво.

— Отакий ти. Завжди все обмірковуєш, підраховуєш.

Різ поцілував куточок моїх губ.

— Годі навіть уявити, як ретельно я продумую все пов’язане з тобою.

— Хтось, пам’ятаю, говорив про стіну.

Його сміх був чуттєвою обіцянкою.

— Наступного разу, Фейро, я візьму тебе біля стіни.

— Так, що всі картини попадають.

Різ розреготався.

— Покажи мені ще раз, що ти вмієш робити цим нечестивим ротом.

Я підкорилася.

Це було б неправильно порівнювати, тому що, напевно, кожен Вищий Лорд міг змусити жінку не спати всю ніч, але Різенд був ненаситний. Однак я не наважилася б дорікнути Різу, бо сама була так само ненаситна.

Я не могла зупинитися, не могла насититися його смаком, відчуттям його всередині мене. Більше, більше, більше, поки не відчула, що можу збожеволіти від задоволення.

— Це нормально, — сказав Різ під час сніданку, жуючи кусень хліба.

Ми ледве дісталися кухні.

Він ступив лише крок від ліжка, відкривши мені свої величні крила, м’язисту спину й сідниці, і я стрибнула на нього. Ми впали на підлогу, і він порвав кігтями маленький килимок, коли я осідлала його.

— Що нормально? — перепитала я.

Я ледве стримувалася, щоб не повторити все знову.

— Це безумство, — сказав він обережно, наче побоюючись, що одне неправильне слово може підстьобнути нас знову накинутися одне на одного, перш ніж ми встигнемо поповнити запас сил їжею.

— Коли пара приймає зв’язок суджених, це… приголомшує. Знову ж таки, це бере початок відтоді, коли ми були тваринами. Напевно, щоб подбати про те, щоб жінка напевно завагітніла.

Моє серце збилося з ритму на цій його фразі.

— Деякі пари не виходять із дому цілий тиждень. Чоловіки стають такими неврівноваженими, що їм може бути небезпечно з’являтися на людях. Я бачив, як зазвичай розумні й освічені чоловіки розтрощують кімнату лише тому, що інший чоловік не так подивився на його суджену, якщо це сталося невдовзі по тому, як було закріплено зв’язок.

Я видихнула зі свистом. Інша зруйнована кімната пронеслася в моїй пам’яті.

Різ знав, що переслідувало мене у спогадах, і тому промовив м’яко:

— Я хочу вірити, що контролюю себе краще, ніж звичайний чоловік, але… будь терпимою до мене, Фейро, якщо я трохи нервую.

Те, що він визнав це все…

— Ти не хочеш іти звідси.

— Я хочу залишитися в цій спальні і брати тебе, поки ми обоє не захрипнемо від криків і стогонів і поки у нас не оніміють руки, ноги тощо.

Я вже ладна була прийняти пропозицію, бо жадала його, але… нам треба було йти. Королеви. Котел. Джуріан. Війна.

— Щодо… вагітності, — промовила я.

І могла з тим же успіхом вилити відро крижаної води на наші голови.

— Ми не… Я не п’ю настоянки. Не пила тобто.

Він відклав хліб.

— Ти хочеш її пити?

Якби я це зробила, якби почала сьогодні пити ту гіркувату настоянку, вона погасила б ризик вагітності після нашої бурхливої ночі. Але…

— Якщо я суджена Вищого Лорда, то повинна виносити тобі спадкоємця, чи не так? Тоді, напевно, мені не варто приймати настоянку.

— Ти не винна мені абсолютно нічого, — прогарчав він. — У нас жінок не зобов’язують народжувати проти їхнього бажання. І потім, не в усіх пар народжуються діти. Діти — рідкісний дар, тому їх так цінують. Але я не хочу, щоб ти народжувала проти своєї волі. Таке бажання має бути обопільним. І просто зараз, з огляду на майбутню війну й Гайберн… Визнаю, мене жахає думка, що моя суджена завагітніє, коли навколо нас сила-силенна ворогів. Мене жахає те, що я можу зробити, якщо тобі вагітній щось або хтось загрожуватиме. Або заподіє шкоду.

Щось туге в моїх грудях розслабилося, але холодок пройшов вниз моєю спиною, коли я уявила, як ця сила, ця лють, яку я бачила у Дворі Ночі, буде випущена на весь світ.

— Тоді я почну приймати її сьогодні, щойно ми повернемося.

Мої коліна підкошувалися, коли я підвелася з-за столу й попрямувала в спальню. Мені треба було прийняти ванну — я вся була покрита ним, і в мене в роті залишався його смак, навіть незважаючи на сніданок. Різ м’яко вимовив у мене за спиною:

— Але я був би щасливий, безмірно щасливий, якби одного разу ти зробила мені честь, подарувавши дітей. Я буду щасливий розділити з тобою всі турботи про них.

Я повернулася до нього.

— Спочатку я хочу пожити, — сказала я. — З тобою. Хочу побачити світ і вирушити назустріч пригодам. Я хочу знати, як це — бути безсмертною, бути твоєю парою, частиною твоєї сім’ї. Хочу бути готовою до дітей. І я егоїстично хочу, щоб ти був лише моїм деякий час.

Його усмішка була ніжна й мила.

— Можеш не поспішати. Розпоряджайся часом на свій розсуд. А позаяк я знаю, що ти — моя на всю вічність, мені нема чого квапитися.

Я встигла дійти до краю ванної, а біля неї Різ піймав мене, обережно опустив у воду й увійшов у мене — повільно, глибоко… Ми з насолодою кохалися, і наші щасливі обличчя оповила пара.