Двір мороку і гніву

Розділ 35

Минуло два дні, кожна мить яких була подібна до балансування на межі правди й брехні. Різ подбав про те, щоб я не була присутня на засіданнях, які вони проводили з Амрен, аби відволікти мого добродушного хазяїна й подарувати мені час, який би я використала на те, щоб понишпорити містом, шукаючи бодай якийсь ланцюжок, будь-який натяк, що міг би привести до Книги.

Але мала робити це обережно, не показуючи свого завзяття й надмірного зацікавлення. Блукаючи вулицями, я не могла ставити перехожим, які мені траплялися, надто багато запитань про скарби й легенди Адріати. Навіть прокинувшись на світанку, я змусила себе дочекатися слушного часу, щоб, перш ніж вирушити в місто, прийняти ванну, і приймала її довше, ніж зазвичай, щоб таємно потренуватися у водній магії. І попри те, що вже за годину мені набридло створювати водних тварин, давалося мені це легко. Можливо, завдяки моїй близькості до Тарквена, завдяки якомусь потягу до води, що відчувала у своїй крові. Так чи інак, але питати його про це мені, безумовно, було не можна.

Щойно поснідавши, я з байдужим виразом обличчя пройшла коридорами палацу до виходу й вирушила до міста, яке тільки прокидалося.

Мене навряд чи хтось упізнавав, поки я мимохідь перевіряла крамнички, будинки й мости, шукаючи бодай якогось натяку на заклинання, який би здався мені схожим на Тарквена, і я не мала сумніву, що хтось узагалі міг би впізнати мене. То були Вищі Фе, благородна знать, яку утримували в Підгір’ї, а тут жили люди, яких кинули на муки.

Глибокий слід минулих подій зберігали будівлі, вулиці. То була кара за їхнє повстання: сліди пожеж, обвалені шматки каменю, будівлі, що стали руїнами. Задню частину замку, як і казав Тарквен, відновлювали. Три вежі стояли наполовину зруйновані, піщано-коричневий камінь обвуглився і кришився. Ніяких слідів Книги. Робочі тут, у вежах, і в усьому місті посилено працювали, щоб відновити зруйновані райони.

Усі, кого я бачила: і Вищі Фе, і фейрі з лускою, зябрами й довгими перетинчастими пальцями — здавалося, всі вони лише тепер поступово зцілювалися. Тих, хто зі шрамами, хто без кінцівок, було більше, ніж я могла б їх перелічити. Але в їхніх очах… Їхні очі випромінювали світло.

Я врятувала і їх теж.

Звільнила від усіляких страхіть, що тероризували їх протягом п’яти десятиліть.

Щоб урятувати їх, я скоїла жахливе… але врятувала.

Я ніколи не зможу спокутувати свою провину, але… Більше не почувалася такою пригніченою, попри те що слідів Книги досі не знайшла.

Я поверталася на третю ніч до палацу на вершині пагорба, щоб дочекатися розповіді Різа про засідання, що відбулося вдень, і дізнатися, чи він сам не помітив якихось слідів того, що ми шукали.

Піднімаючись сходами палацу і проклинаючи себе за те, що так і не набула потрібної форми навіть після всіх уроків Кассіана, я помітила Амрен, яка сиділа на краю балкона вежі й чистила нігті.

Варіан зіперся на поруччя іншого балкона на відстані одного стрибка, і в мене промайнула думка, чи не розмірковує він над тим, щоб подолати відстань і зіштовхнути її вниз.

Кішка, яка грається із собакою, — ось що це було. Амрен просто чистила нігті, своєю поведінкою провокуючи його наблизитися, щоб обнюхати її, спіймати її слід. Я сумнівалася, що Варіану сподобалися б її кігті.

Якщо тільки не з цієї причини він стежив за нею вдень і вночі.

Я струснула головою, продовжуючи підніматися сходами і спостерігаючи за відпливом.

Небо, забарвлене кольорами призахідного сонця, відбивалося у воді і прибережному мулі. Легкий вечірній бриз прошелестів біля мене, і я підкорилася йому, дозволяючи остудити своє спітніле тіло. Були часи, коли я боялася кінця літа й молилася, щоб воно затрималося якомога довше. Тепер же думка про нескінченне сонце й тепло стомлювала мене. І непокоїла.

Я саме хотіла повернутися назад до сходів, коли помітила клаптик суходолу поряд із дамбою. Там бовваніла невелика споруда.

Не дивно, що я не помічала її раніше, адже ніколи не піднімалася так високо під час відпливу. А решту доби споруда геть ховалася під водою, у мулі й водоростях. Навіть зараз вона була наполовину під водою. Але я пильно вдивлялася в неї.

Немов згадка про домівку, хоч і мокру та вбогу на вигляд, — мені лиш треба було дістатися мулистого перешийку між тихою частиною міста й материком. Хутчіше, хутчіше — щоб я могла дістатися споруди, доки вона знову не зникла серед хвиль.

Але місцевість була занадто відкрита, а з відстані я не могла точно визначити, чи схована в тій споруді Книга.

Перш ніж опинитися всередині неї, нам необхідно було твердо переконатися в тому, що Книга там, — щоб виправдати ризик, пов’язаний з її пошуком.

Хоч як я цього не хотіла, але в голові у мене вже склався план дій.

Ми вечеряли з Тарквеном, Крессидою і Варіаном у їх родинній обідній залі — ознака того, що Вищий Лорд хотів із нами союзу, не важливо, заради амбіцій чи ще заради чого.

Варіан вивчав Амрен, немов намагаючись розгадати загадку, якою вона для нього була, вона ж не звертала на нього уваги, обговорюючи з Крессидою різні переклади якогось стародавнього тексту. Я плавно підводила Тарквена до свого запитання, розповідаючи про те, що бачила в його місті в той день, і про свіжу рибу, яку купила собі в доках.

— Ти просто там її їла? — здивувався Тарквен, скинувши бровами.

Він підпер голову кулаком, коли я відповіла:

— Вони обсмажили її разом з обідом для інших рибалок. І не взяли з мене за це нічого.

Вражений Тарквен засміявся:

— Моряк я чи ні, але не скажу, що мені доводилося робити щось подібне.

— Обов’язково спробуй, — порадила я, — було дуже смачно.

Я надягла намисто, що він його мені подарував, до вбрання, яке ми з Нуалою разом до нього підібрали. Ми зупинили свій вибір на сірому кольорі ніжного сизого відтінку, щоб підкреслити блискучий чорний. Я не наділа більше ніяких прикрас — ані сережок, ані браслетів чи перснів. Тарквен залишився задоволений, попри те що Варіан мало не вдавився, побачивши на мені фамільну коштовність його Двору. Дивно, але Крессида сказала, що мені личить і що намисто все одно ніколи не пасувало ситуації. Сумнівний комплімент, однак похвала.

— Тоді, можливо, я вирушу туди завтра. Але тільки якщо ти до мене приєднаєшся.

Я усміхнулася Тарквену, чітко усвідомлюючи те, що пропонувала йому, про що згадав і Різ. Крім коротких нічних звісток про нульовий рівень прогресу в пошуках Книги, ми не розмовляли від того вечора, коли я наповнила його келих, і то не через ніяковість чи напруження між нами, а через заклопотаність обох.

— Мені б цього хотілося, — відповіла я. — Можливо, ми могли б прогулятися вранці через перешийок, коли буде відплив. Я там примітила невелику споруду, вона здалася мені доволі чарівною.

Крессида зосередилася на сніданку, а я, відпивши трохи вина, повела розмову далі:

— Ось що. Коли я вже побачила велику частину міста, то дорогою до материка могла б оглянути і її теж.

Те, як Тарквен глянув на Крессиду, було підтвердженням, яке було мені так потрібне.

Те, що ми шукали, сховане в тій кам’яній споруді.

— Це руїни храму, — рівним голосом сказав Тарквен. Дивовижна гладенька, немов шовк, брехня. — Там лише бруд і водорості. Ми все плануємо його відреставрувати, та ніяк не зберемося. Але ми можемо піти через міст. Досить з мене бруду.

Згадай, що я билася з Міденгардським хробаком і врятувала тебе — забудь про загрозу…

Тарквен дуже довго утримував зі мною контакт очима.

В одну мить я скористалася своєю прихованою силою — викинула піку, спрямовану в його підозріливий розум.

Там був щит із морського скла, коралів і пінистого моря, що невпинно здіймало хвилі.

Я стала цим морем, стала шелестом хвиль об каміння, блиском променів на білих крилах чайок. Я стала ним — цим уявним щитом.

А потім я пройшла крізь нього. Чітка темна прив’язь показувала мені шлях назад, якщо він мені знадобиться. Я дозволила інстинктам, безсумнівно подарованим мені Різом, вести мене вперед. До того, що я хотіла побачити.

Думки Тарквена вразили в мене. «Чому вона спитала про храм? З усіх запитань обрала це».

Усі за столом продовжували їсти. І я продовжувала. Змусила себе, яка перебувала в іншому тілі, іншому світі, мило усміхатися.

«Чому їм так захотілося сюди приїхати? Чому розпитують про мої скарби?»

Ніби хвилі, що накочуються, я скерувала свої думки, щоб змити його думки.

«Вона не заподіє шкоди. Вона добра, сумна і зломлена. Ти бачив її зі своїм народом — бачив, як вона до нього ставиться. Як вона ставиться до тебе. Амаранта не змогла зламати цю доброту».

Я влила свої думки в нього, забарвлюючи їх морською водою і криками птахів, огортаючи їх сутністю, що була Тарквеном, сутністю, яку він мені подарував.

«Відведи її завтра на материк. Це зможе відволікти її від розпитувань про храм. Вона врятувала Прифію. Вона твій друг».

Мої думки прижилися в ньому. Побачивши, що підозра в його очах почала згасати, я зрозуміла, що свою роботу закінчила.

Я витягнула себе — назад, назад, назад, прослизнувши крізь стіну з океану й перлів, повертаючи себе назад, поки моє тіло не зімкнулося кліткою навколо мене.

Тарквен усміхнувся.

— Зустрінемося після сніданку. Якщо, звісно, Різенд не схоче бачити мене на черговій зустрічі.

Ні Варіан, ні Крессида навіть не глянули на нього. Різ подбав про їх власні підозри?

Мене немов вразило блискавкою від розуміння того, що я зробила.

Різ ліниво змахнув рукою.

— Звісно, Тарквен, проведи день з моєю леді.

Моя леді. Я проігнорувала ці два слова. Але я приховала власне потрясіння від того, що змогла створити, а також жах, який повільно наростав і невидимо вторгався в розум, про який Тарквен ніколи не дізнається.

Я трохи подалася вперед, зіпершись оголеними руками на прохолодний дерев’яний стіл.

— Розкажи мені, що можна подивитися на материку, — попросила я Тарквена, ведучи його думки від храму на перешийок.

Різ і Амрен дочекалися, поки вогні палацу згаснуть, перш ніж зайти до моєї кімнати.

Я сиділа на ліжку й лічила хвилини, продумуючи план. Із жодної з гостьових кімнат не було видно перешийок — ніби вони не хотіли, щоб на нього звертали увагу.

Різ прийшов першим, зачинив за собою двері і стояв, зіпершись на одвірок.

— Яка ж бо ти здібна учениця! Більшості дематі потрібні роки, щоб досягти такого рівня проникнення.

Мої нігті вп’ялися в долоні.

— Ти знав, що я зробила це? — спитала я вголос і зрозуміла, що все відчула як занадто, занадто реальне.

Легкий кивок.

— А як майстерно ти використовувала його сутність, щоб обдурити його щити і прослизнути повз них. Розумниця.

— Він ніколи мені не пробачить, — зітхнула я.

— Він ніколи не дізнається. — Різ нахилив голову, його шовкове чорне волосся впало на брови. — Ти звикнеш. До відчуття, що перетинаєш кордони, що злочинно порушуєш їх. І якщо тобі від цього буде легше, знай: я також не отримував задоволення, коли переконував Варіана й Крессиду, що їм потрібно зайняти себе більш цікавими справами.

Я опустила очі на бліду мармурову підлогу.

— І якби ти не подбала про Тарквена, — продовжив він, — найімовірніше, зараз ми були б по самі вуха в лайні.

— У будь-якому разі, це моя провина, це я запитала його про храм, тож щойно виправляла свою помилку, — сказала я, струснувши головою. — Це неправильно.

— Так буде завжди. Забагато дематі втрачають це почуття. Але тут, сьогодні, користь важливіша за ціну.

— Ти собі говорив те саме, коли проникав у мій розум? Яка ж була користь тоді?

Різ підійшов до ліжка, де я сиділа.

— Є частини твого розуму, яких я не торкався. Те, що належить тільки тобі, і так буде завжди. А щодо решти… — Він стиснув зуби. — Ти до смерті мене лякала, Фейро, довго лякала. Коли я діяв так… Не міг же я просто прогулятися до Двору Весни й запитати, як у тебе справи?

Легкі кроки почулися в коридорі — Амрен. Різ подивився мені в очі і сказав:

— Я поясню все іншим разом.

Двері відчинилися.

— Мені здається, що заховати Книгу там було б занадто безглуздо, — сказала Амрен замість привітання, увійшовши і всівшись на ліжко.

— Це останнє місце, де б її шукали, — відповів Різ, відходячи від мене, щоб сісти на лавку біля туалетного столика поряд із вікном. — Вони легко могли зачарувати її від вогкості й розпаду. Острівець, який буває на виду зовсім недовго протягом дня, та ще й на місцевості, розташованій так, що її всі бачать? Краще місце годі було знайти! За нами спостерігатимуть тисячі очей.

— Тоді як же нам прослизнути всередину? — спитала я.

— Найімовірніше, воно зачароване від розсіювання, — сказав Різ, взявши руки в боки. — Я не ризикну перевіряти, чи є там сигналізація. Тому ми підемо вночі, діючи за старим планом. Я можу переправити вас обох, а потім нестиму варту.

— Як люб’язно, — сказала Амрен, — зробити легку частину роботи, а нас, безпомічних жінок, залишити борсатися в бруді й водоростях.

— Хтось повинен буде звисока пильнувати, щоб побачити, коли хтось наблизиться або битиме на сполох. І приховати вас від чужих очей.

Я насупилася.

— Замки відповідають на його дотик. Сподіватимемося, що вони відгукнуться на мій.

Амрен запитала:

— Коли починаємо?

— Завтра вночі, — сказала я. — Сьогодні ми простежимо за зміною варти при низькому припливі, дізнаємося, де стоїть сторожа. І кого нам потрібно буде позбутися, перш ніж ми зробимо хід.

— Ти мислиш, як іллірієць, — пробурмотів Різ.

— Це мав бути комплімент, — почула я від Амрен.

Різ форкнув, і тіні згустилися навколо нього, коли він послабив контроль над своєю силою.

— Нуала і Керрідвен уже перевіряють палац. Я огляну з неба. А вам обом треба вийти на нічну прогулянку — адже тут так жарко.

Він зник у шелесті невидимих крил і звуках теплого темного бризу.

Губи Амрен були криваво-червоні при світлі місяця. Я знала, на кого покладено обов’язок обідати необачними шпигунами. І відчула в роті легку згагу.

— Прогуляємося?