Безсердечна

РОЗДІЛ 3

БІЛИЙ КРОЛИК, церемоніймейстер, стояв на вершині сходів, випнувши груди й дурнувато посміхаючись, поки батько Кетрін простягав йому картку із запрошенням. — Вечір добрий, вечір добрий, Мілорде! Яка на вас сьогодні незрівнянна краватка, ідеально пасує до вашого волосся. Як снігопад на лисому пагорбі, я так сказав би.

— Ви так вважаєте, пане Кролику? — запитав батько Кет, задоволений компліментом. Він пригладив волосся на голові, погоджуючись із лестощами.

Погляд Кролика перекинувся на Маркізу.

— Люба леді Пінкертон, авжеж мої очі ніколи досі не бачили такої рідкісної краси, такої виняткової елегантності… Маркіза відмахнулася від нього:

— Робіть свою роботу, герольде.

— Так, звісно, ваш покірний слуга, Міледі.

Кролик збентежено підняв угору вуха і підніс до рота сурму. Лункий звук наповнив залу, і він виголосив:

— Його честь Велаґіґ Т. Пінкертон, благородний Маркіз Рок Тертл Коув, володар Бухти Скельних Мушель, з дружиною, леді Ідонією Пінкертон, Маркізою Рок Тертл Коув, і донькою, леді Кетрін Пінкертон!

Маркіз і Маркіза почали спускатися сходами в залу, а Білий Кролик перекинув погляд на Кетрін і вирячив рожеві очі на її простору червону сукню. Його ніс сіпнувся від жаху, але він швидко приховав його під ще одним догідливим посміхом.

— Ах, леді Пінкертон, ви маєте вигляд… е-е-е. Дуже помітний.

Кет спробувала видавити із себе усмішку й рушила вниз сходами слідом за батьками, але, щойно побачивши залу, охнула й відсахнулася.

Перед нею розкинулося чорно-біле море.

Кремові фраки й чорні високі бальні рукавички.

Світлі капелюшки химерних форм і краватки-метелики з воронового пір’я.

Панталони в чорно-білу клітинку. Маски зебр. Чорні оксамитові сукні, оздоблені кришталем і бурульками. Дехто з бубен придворних навіть наліпив собі на живіт чорні піки, щоб приховати знаки власної червоної масті.

Уже помітна, так помітна.

Зрідка в натовпі траплялася червона пляма — троянда в петлиці або бант на спині сукні, але лише Кет була вдягнена в червоне з голови до ніг. Наче самої сукні було недостатньо, вона раптом відчула, що в неї швидко червоніють шия та щоки. Вона бачила, як на ній зупиняються чужі очі, чула ахання й охання, ловила неприязні погляди. Як так сталося, що її мати не знала, що це один із чорно-білих королівських балів?

Вона швидко все збагнула.

Усе мати знала. Кет дивилася на пишну білу сукню матері й такий само білий смокінг батька і розуміла, що все вона знала від самого початку.

Знову просурмила сурма — їй здалося, що віддаля. Білий Кролик кашлянув, наблизившись до неї.

— Мені страшенно шкода, що мушу вас квапити, леді Пінкертон, але інші гості чекають на представлення…

Вона подивилася на чергу, що утворилася позаду. Благородне панство витріщилося на неї, виглядаючи з-за плеча одні в одних.

Відчуваючи жах усередині, Кетрін підхопила спідницю й попрямувала до зали, що нагадувала юрбу пінгвінів і єнотів.

Бальну залу в Чирвовому Замку від підлоги до галерей і величезних колон, що підпирали купол даху, колись давно витесали з гігантського шматка рожевого кварцу. Стелю розписали муралами із зображеннями різних краєвидів Королівства: Невідомих гір і Лісу Безвиході, Роздоріжжя, замку з угіддями, що розкинулися пагорбами в усі сторони світу. Над дверима, які вели до розарію, навіть була намальована Бухта Скельних Мушель.

Уздовж південного краю зали йшли великі вікна у формі сердець, вирізані з огранованого червоного скла. Бенкетний стіл, що ломився від фруктів, сирів і солодощів, простягався у всю довжину північної стіни поряд із перегородкою, встановленою між танцюристами й оркестром. На стелі колом розташувалися кришталеві люстри, зігріваючи стіни світлом, яке випромінювали тисячі білих свічок-конусів. Навіть стоячи на сходах, Кет чула, як кілька роздратованих свічок збуджено нарікали на протяг і вимагали, щоб там унизу хтось зачинив двері.

Погляд Кет зупинився на бенкетному столі — єдиному затишному місці в залі, хай навіть вона і не зможе хоч щось з’їсти через свою завузьку сукню. Кожен крок був випробуванням для її витягнутого в струну тіла, корсет стискав ребра, а важкий турнюр заважав іти сходами. Вона зраділа, коли нарешті відчула під ногами тверду підлогу зали.

— Моя люба леді Кетрін, я так сподівалася, що ви будете присутні сьогодні.

Її радість умить згасла. Звісно, Марґарет учепиться в неї, перш ніж вона зможе зробити хоч крок до столу.

Кетрін зобразила на обличчі захват:

— Це ви, леді Марґарет! Як ваші справи?

Марґарет Мірл, донька Графа Роздоріж, була нерозлучною подругою Кет від самого малку. На жаль, вони ніколи особливо не подобалися одна одній.

Марґарет мала нещастя бути винятково невродливою.

Вона не мала шансів колись перетворитися на гарного метелика, як поганенька гусінь, натомість її зовнішність викликала в усіх навколо відчуття безнадійності. У неї було гостре підборіддя, крихітні оченята, розташовані надто близько одне до одного, ще й затьмарені навислими бровами, й широкі плечі, незграбність яких підкреслював одяг, що погано сидів. Якби Марґарет не носила суконь, її приймали б за хлопця.

Причому непривабливого.

Хоча саме фізичні недоліки Марґарет були улюбленою темою для розмови в матері Кетрін («Вона не становила б такий жахливий випадок, якби тугіше шнурувала корсет»), але сама Кетрін вважала куди неприємнішим характер Марґарет, бо та з дитинства була переконана, що дуже, дуже розумна й дуже, дуже доброчесна. Значно більш розумна й доброчесна, ніж будь-хто інший. Марґарет досягла видатних успіхів у нагадуванні всім навколо, яка вона значно розумніша й доброчесніша, ніж усі решта.

З огляду на їхню винятково близьку дружбу, Марґарет завжди вважала за свій обов’язок вказувати Кетрін на її недоліки. Заради її власного блага. Як і належить справжній подрузі.

— У мене все гаразд, — сказала Марґарет, коли вони обмінялися реверансами. — Хоч мені й дуже прикро, але мушу повідомити, що ваша сукня надмірно червона.

— Щиро дякую, що помітили, ви така уважна, — сказала Кет із нищівною посмішкою. — Я щойно зробила таке саме спостереження.

Обличчя Марґарет скривилося, маленькі оченята примружилися.

— Маю попередити вас, люба Кетрін, що таке прагнення привертати до себе увагу може призвести до того, що людина на все життя залишиться зарозумілою й марнославною. Було б значно розсудливіше з вашого боку, якби ви дозволили внутрішній красі сяяти крізь одяг непримітних тонів, аніж намагатися ховати її під надмірностями в аксесуарах і вбранні.

— Дякую за цю пораду. Візьму її до уваги.

Кет утрималася, щоб не кинути іронічний погляд на вбрання Марґарет — сіро-чорну сукню і хутряний капелюх, від якого в п’яного вивітрився б увесь хміль.

— Дуже сподіваюся, що візьмете. Мораль її така: якщо народився золотою рибкою, то нею й помреш.

Кет ледве помітно посміхнулася кінчиками вуст. Ще однією з чарівних рис Марґарет було те, що вона являла собою живу енциклопедію моральних настанов, які Кет ніколи не могла зрозуміти й не знала, чи чергова мораль є відвертою нісенітницею, а чи це просто вона сама недостатньо кмітлива, щоб її осягнути. Марґарет, без сумніву, запевнила б її в останньому.

Не те щоб Кет збиралася її про це розпитувати.

— Гм… точно, — погодилася вона, пильно вдивляючись у юрбу гостей і шукаючи привід покинути Марґарет, поки та не набрала обертів. Від неї буде складно втекти, якщо Марґарет по-справжньому розійдеться.

Неподалік, біля льодяної скульптури, що зображала серце, пили наливку пан Сорока з дружиною, але Кетрін не зважувалася звернутися до них: може, це була лише уява, але її прикраси мали дивну властивість зникати, коли поряд було подружжя Сорок.

Батько Кет тим часом розважав придворних — бубнових панів Четвірку, Сімку й Вісімку. Коли Кет їх помітила, батько саме закінчував розповідати якийсь анекдот, а пан Четвірко впав навзнак й істерично реготав, дриґаючи ногами в повітрі. За мить стало зрозуміло, що сам підвестися він не зможе, і на допомогу йому, досі хихикаючи, поспішив пан Вісімко.

Кетрін зітхнула: їй ще не вдавалося вправно долучитися до спільних веселощів, коли анекдот уже наполовину розказаний.

Нарешті, серед гостей був шляхетний пан Піґмаліон Кабан, Герцог Тусканський. Кет завжди вважала його неприязним і холодним, та ще й жахливим співрозмовником. Коли їхні очі зустрілися, вона з подивом побачила, що він дивиться на них із Марґарет.

Вона не була певна, хто з них першим відвів погляд.

— Ви когось шукаєте, леді Кетрін? — Марґарет обережно підсунулася ближче — так близько, що Кет стало ніяково, — і поклала підборіддя їй на плече, стежачи за поглядом.

— Ні, ні, я лише…спостерігала.

— За ким?

— Що вам сказати… Гарний жилет на Герцогові сьогодні, як гадаєте? — запитала вона, намагаючись ввічливо відсунутися якомога далі від підборіддя Марґарет.

Марґарет гидливо скривилася:

— Кому цікавий його жилет? Коли дивлюся на нього, то бачу лише, як він перед усіма задирає носа, ніби бути Герцогом Тусканським — це якесь величезне досягнення.

Кет похитала головою:

— Гадаю, у нього ніс від природи задертий.

Кетрін притиснула палець до власного носа і зсунула його вгору, перевіряючи, як воно, і не відчула себе ані обраною, ані привілейованою…

Марґарет жахнулася:

— Як не соромно, Кетрін! Не можна так насміхатися з інших! Принаймні не привселюдно.

— Та я не хотіла нікого образити. Це просто така гримаса, от і все. У нього, мабуть, прекрасний нюх. Цікаво, чи вміє він із таким носом знаходити трюфелі під землею.

Сильний удар по плечу врятував Кет від дальших виправдань. Вона обернулася й побачила перед собою випнуті колесом широкі груди в чорній блузі. Її погляд піднявся вище до насупленого обличчя з пов’язкою на оці й зі скуйовдженим волоссям, що вибивалося з-під білого берета.

Це був Джек, Чирвовий Валет, якого посвятили в лицарі із жалю після того, як він втратив око під час гри в шаради.

Настрій в неї геть зіпсувався. Бал починався просто жахливо.

— Добрий день, Джеку.

— Леді Пінкертон, — промовив він, розтягуючи слова. З його рота тхнуло глінтвейном.

Він перевів погляд на Марґарет:

— Леді Мірл.

Марґарет схрестила руки на грудях:

— Переривати чужу розмову — неприйнятна неввічливість, Джеку.

— Я підійшов, щоб повідомити леді Пінкертон, що це чорно-білий бал.

Кет опустила очі й спробувала удати, що їй ніяково, хоча з кожним наступним нагадуванням вона щораз менше конфузилась і дедалі більше дратувалася.

— Схоже, сталося якесь непорозуміння.

— Ви маєте безглуздий вигляд.

Кетрін наїжачилася:

— Не бачу підстав для грубощів.

Джек пирхнув і знову оглянув її сукню:

— Ви й на половину не така гарна, як думаєте, леді Пінкертон. Навіть і не на чверть, і я бачу це своїм одним оком.

— Запевняю вас, що я й не…

— І всі так само вважають, просто не кажуть це вам в очі, як я. Але я вас не боюся, анітрохи.

— Я ніколи й не казала…

— Ви мені навіть не дуже й подобаєтеся.

Кетрін стиснула губи й глибоко вдихнула: вона має набратися терпіння.

— Так, здається, ти мені вже це казав, коли ми бачилися востаннє, Джеку. І передостаннього разу теж. І до того.

Ти весь час нагадуєш мені, як я тобі не подобаюся, відколи нам було шість років і ми наряджали травневе дерево, якщо правильно пам’ятаю.

— Так. Усе правильно. Тому що це правда. — У Джека почервоніли щоки. — А ще ти пахнеш, як стокротка. Як ота бридка, що смердить і має назву ромен.

— Звісно, саме як вона, — сказала Кетрін. — Боронь боже сприйняти це за комплімент.

Джек хмикнув, простягнув руку й смикнув Кет за локон.

— Ой!

Валет-пройдисвіт крутнувся на каблуках і пішов геть, перш ніж Кетрін встигла придумати якусь відповідь, хоч пізніше й шкодуватиме, що не дала йому доброго стусана.

— Ну й бовдур, — сказала Марґарет, коли він пішов.

— Авжеж, бовдур, — погодилася Кетрін, чухаючи потилицю і думаючи про те, як довго їй ще тут залишатися.

— Звісно, — докинула Марґарет, — надзвичайно прикро, що ви заохочуєте таку негідну поведінку.

Кетрін ошелешено обернулася до неї:

— Я не заохочую цього.

— Якщо так вважаєте, то, гадаю, ми повинні погодитися, що інші можуть з нами не погоджуватись і ми можемо їм не подобатися, — сказала Марґарет. — І мораль, яка випливає з цього…

Однак перш ніж вона встигла навести чергові божевільні докази чиєїсь поганої, на її думку, поведінки, у залі пролунав звук сурми. З висоти сходів Білий Кролик вигукнув гугнявим голосом:

ЙОГО КОРОЛІВСЬКА ВЕЛИЧНІСТЬ КОРОЛЬ ЧИРВОВИХ СЕРДЕЦЬ!

Білий Кролик ще раз дунув у сурму, потім заткнув інструмент за пояс і вклонився. Кет разом із рештою гостей повернулася в бік Короля, який з’явився на вершині своїх приватних сходів. Шахівниця аристократів замигтіла поклонами й реверансами.

Король був при всіх регаліях: у білій хутряній мантії, чорно-білих смугастих панталонах, начищених до блиску білих черевиках із діамантовими застібками, а ще тримав у руці скіпетр із наконечником у формі серця. На голові в нього була корона, оздоблена рубінами, діамантами та оксамитом, із серцем посередині.

Цей костюм мав би справляти сильне враження, але на хутрі біля коміра виднілася пляма чогось схожого на сироп, панталони збилися в складки на одному коліні, а корона (яка, на думку Кетрін, була заважка для крихітної голівки короля) сповзла набік. А ще Його Величність посміхався, як недоумок, коли Кетрін підвелася з реверансу.

Він посміхався до неї.

Кетрін заціпеніла, коли Король рушив сходами вниз, розштовхуючи юрбу. Натовп розступився, пропускаючи його, і перш ніж Кетрін встигла й собі відійти, Король уже стояв перед нею.

— Прекрасний вечір, леді Пінкертон!

Він підвівся навшпиньки, і його малесенький зріст став ще помітнішим. Король був майже на дві голови нижчий за Кетрін, попри чутки, що носив спеціальні черевики на дводюймовій підошві.

— Прекрасний вечір, Ваша Величносте. Як ваші справи? — Кетрін зробила ще один реверанс.

Білий Кролик відкашлявся з-за спини Короля:

— Його Королівська Величність запрошує леді Кетрін Пінкертон на першу кадриль.

Очі її широко розплющилися.

— Дякую, Ваша Величносте! Для мене це велика честь.

Кетрін присіла в третьому реверансі — це була її відпрацьована реакція на все, що говорилося в присутності Короля. Зовсім не тому, що він був страшною людиною. Навпаки. Король був старший за неї років на п’ятнадцять, мав кругленьке черевце, рожеві щоки й звичку хихикати в найменш доречні моменти. Кетрін намагалася поводитись якнайкраще саме тому, що він зовсім не був страшний, бо інакше можна було легко забути про те, що він її суверен.

Король Чирвових Сердець передав скіпетр Білому Кролику, взяв Кетрін за руку і вивів на середину зали. Кет подумала: яке щастя, що вдалося відкараскатися від Марґарет, але товариство Короля було не набагато приємніше.

Ні, це несправедливо. Король — дуже мила людина. Проста людина. І, що важливо, щаслива людина, а щасливий король — це щасливе королівство.

Просто він не дуже розумна людина.

Вони стали першими в ряду інших пар, коли Кет раптом відчула страх. Вона танцювала із самим Королем. На них спрямовані очі всіх присутніх, і всі подумають, що вона одягла цю сукню саме для того, щоб привернути його увагу.

— Маєте чарівний вигляд, леді Пінкертон, — сказав Король.

Він говорив радше їй у груди, ніж в обличчя — не через неввічливість, а через маленький зріст, проте в Кетрін однаково почервоніли щоки.

Ну чому, чому вона не спромоглася бодай раз піти проти волі матері?

— Дякую, Ваша Величносте, — сказала Кет напруженим голосом.

— Мені дуже подобається червоний колір!

— Кому ж він не подобається, Ваша Величносте?

Король хихикнув на знак згоди, а Кет зраділа, коли залунала музика й вони почали виконувати першу фігуру. Вони повернулися спинами одне до одного й пішли в різні боки вздовж першого ряду пар; відстань між ними була надто велика, щоб розмовляти. Корсет давив Кетрін під грудями, і вона притиснула долоні до спідниці, щоб не почати соватися й смикатися.

— Чудовий бал, — сказала вона, зустрівши Короля в кінці ряду. Вони взялися за руки. У нього вони були теплі й вологі.

— Ви так гадаєте? — просяяв він. — Я завжди дуже любив чорно-білі бали. Вони такі… такі…

— Нейтральні? — підказала Кетрін.

— Так! — Він замріяно позіхнув, не зводячи очей з обличчя Кетрін. — Ви завжди відгадуєте мої думки, леді Пінкертон.

Кет відвернулася.

Вони пірнули під здійняті руки наступної пари й знову роз’єднали долоні, щоб обійти пана і пані Борсуків.

— Я маю запитати вас, — почав Король, щойно вони знову взялися за руки. — Я тут подумав… може… чи ви випадком не принесли сьогодні щось смачненьке?

Він дивився на неї блискучими очима, його закручені вуса посмикувалися з надією.

Кет засяяла, коли вони піднесли руки над наступною парою. Вона знала, що Король увесь випнувся навшпиньках, але шанобливо не дивилася на нього згори вниз.

— Власне, сьогодні вранці я спекла три лимонні тарти, їх мала доставити до вашого святкового столу моя служниця. Мабуть, вони вже там.

Обличчя короля засяяло, він повернув голову і почав роздивлятися, що стоїть на довжелезному бенкетному столі, але вони були надто далеко, щоб розгледіти три маленькі пироги.

— Фантастично! — вигукнув він в екстазі, пропустивши кілька па й змусивши Кетрін простояти кілька секунд у замішанні, поки вони знову не підхопили перерваний танок.

— Сподіваюся, вони вам сподобаються.

Він знову зосередив увагу на ній, ошелешено хитаючи головою.

— Леді Пінкертон, ви справжній скарб.

Вона утрималася, щоб не поморщитися, ніяковіючи від його замріяного тону.

— Хоча мушу зізнатися, що маю таку саму слабкість до лаймових тартів, як і до лимонних. — У нього затремтіли щоки. — Знаєте, що люди кажуть? Шлях до серця короля лежить через лаймовий тарт.

Кет ніколи такого не чула, але покірно кивнула головою на знак згоди:

— Так і є!

Обличчя Короля іскрилося збудженою усмішкою.

У кінці танцю Кет ледве на ногах трималася — так утомилася вдавати веселощі й увагу; вона відчула полегшення, коли король делікатно поцілував її ручку й подякував за задоволення від танцю.

— Мушу піти й насолодитися вашими неперевершеними пирогами, леді Пінкертон, але сподіваюся, що ваш останній танець теж буде зі мною.

— Залюбки. Така честь!

Він хихикнув так, ніби раптом сп’янів, поправив корону й повальсував до бенкетного столу.

Кет була виснажена, але вдячна, що перша кадриль уже скінчилася. Може, батьки дозволять їй піти раніше, ніж почнеться останній танець? Водночас Кет почувалася трохи винною через ці думки, адже стільки дівчат були б у захваті від такої уваги з боку самого Короля.

Він не був неприємний кавалер, просто дуже нудний. Кетрін подумала, що на свіжому повітрі її щоки трохи відпочинуть після того, як довелося стільки часу зображати захоплено-щасливу усмішку, і попрямувала до балкона. Однак не встигла вона зробити й десятка кроків крізь юрбище чорних кринолінів і білих циліндрів, коли свічки на люстрах враз замерехтіли й згасли.