Безсердечна

РОЗДІЛ 5

УСІ ТІЛЬКИ Й ГОВОРИЛИ, що про нового придворного блазня. Гості забули навіть про танці, коли помітили, що на папірцях, які вкривали підлогу, зображені не лише чирвові сердечка, але подекуди й чорні бубни, червоні піки, білі трефи. На декому був темний силует ворона. На решті — корона, скіпетр, крислатий блазенський капелюх. Дехто з гостей почав гру, хто назбирає більше різних картинок, і розшукував ті, яких ще не мав.

Кет ще ніколи не бачила, щоб Король-хихотун був такий веселий і щасливий. Навіть із протилежного кінця зали до неї долітав його пронизливий голос, який вимагав, щоб гості сказали, що це справді була найдивовижніша вистава в їхньому житті.

Кетрін відчула, як під корсетом бурчить у животі. Її так зачарував виступ Блазня, що вона зовсім забула про тісну сукню і про голод, який дедалі посилювався. Вона посовалася, пробуючи непомітно поправити тугий ліф, і почала обережно пробиратися до бенкетного столу. Кетрін помітила Мері Енн, яка саме ставила на стіл таріль із трюфелями, вирізняючись з-поміж решти служниць непомірним зростом і солом’яним волоссям, що вибивалося з-під капелюшка.

Помітивши Кетрін, Мері Енн оживилася, але відразу опустила голову й почала смикати кінець скатертини, нібито поправляючи її.

— Як тобі вистава? — прошепотіла вона.

Кет із тугою дивилася на блюда з їжею, нервово перебираючи пальцями.

— Я гадала, що придворні блазні лише розповідають непристойні анекдоти й кепкують із короля.

— Цікаво, які ще в нього козирі в рукаві… чи то пак у капелюсі. — Мері Енн схопила зі столу тацю й зробила реверанс. — Трюфелі, міледі?

— Ти ж знаєш, що мені не можна.

— Просто вдай, що вибираєш, аби я могла ще трохи тут постояти. Королівські слуги заставляють нас, чужих, увесь час носити їжу на стіл, а якщо мені доведеться знову спускатися в кухню, то там просто розтану. До того ж тут і так повно їжі, зважаючи на кількість сьогоднішніх гостей і швидкість, з якою вони її споживають, і більше їм не потрібно, хто б що не казав. Це було б жахливе марнотратство.

Кет склала разом кінчики пальців.

— Це карамельки, так?

— Схоже, що так.

— Як гадаєш, чи буде смачно, якщо шоколадну карамельку притрусити морською сіллю?

Мері Енн з огидою висолопила язика.

— Ти б ще перцю туди насипала.

— Та це я так, просто подумала, чом би й ні?

Кетрін прикусила нижню губу, не зводячи очей із шоколадок.

Так, морська сіль, а Мері Енн хай думає, що хоче. У коморі замку Бухти Скельних Мушель її завжди було повно, адже море зовсім поряд, і якось Кет, експериментуючи, додала дрібку собі до какао — несподівано було напрочуд смачно. До цих трюфелів цілком би пасувало: трошки солі, щоб відтінити солодкість, трошки хрумкої скоринки на гладенькій поверхні карамелі… а чи не приготувати їй шоколадний торт із солоною карамеллю? Це була б фірмова страва їхньої пекарні!

У неї забурчало в животі.

— Кет?

— М-м-м, що?

— У тебе такий вигляд, ніби ось-ось із рота слина потече. Дивись не забрудни сукню.

— Я нічого не можу вдіяти. Я така голодна! — Застогнала Кет й охопила руками живіт, коли крізь оксамит знову почулося бурчання.

Мері Енн співчутливо зморщилася, але наступної миті її обличчя посвітліло:

— Добре, що ти сьогодні в цій сукні. Ти ж бо танцювала в першій парі з Королем!

Кет утамувала наступний, ще глибший стогін. Звісно, її нарікання, що довелося танцювати з Королем, ніщо проти того, що Мері Енн змушена таскати важкі таці з їжею через задушливу кухню.

Її погляд зупинився на масивній неповороткій фігурі на протилежному боці столу, і Кет здригнулася:

— Хто це?

Мері Енн зазирнула їй через плече, але так само швидко відступила. Потім нахилилася ближче:

— Його звуть Пітер Піт[3], а крихітка поряд — то його дружина. Я не запам’ятала її імені.

— Крихіт… ох.

Дружина, що її згадала Мері Енн, насправді здавалася худесеньким дівчатком, майже непомітним на тлі масивної постаті чоловіка. У неї була зсутулена спина — від роботи, а не від віку, здогадалася Кет, — біла, як папір, шкіра і тонке та блякле світле волосся. Жінка мала нездоровий вигляд, одну руку тримала на животі й не виявляла жодного інтересу до страв, виставлених перед нею. На її обличчі виблискували крапельки поту.

Її чоловік, зі свого боку, мав вигляд страхітливий, як у троля. Він був набагато вищий за решту гостей, і поряд із ним навіть кремезний батько Кет ставав схожим на карлика. Він був одягнений у бриджі, в які ледве поміщався, та чорний сюртук для верхової їзди — матерія щільно обтягувала його бичачу спину. Кетрін підозрювала, що, якби він почав швидко рухатися, шви на одязі розійшлися б у кількох місцях. У нього було жорстке й кучеряве руде волосся, що потребувало як миття, так і гребінця, і сердито насуплені брови.

Ані Пітер Піт, ані його дружина не здавалися щасливими від того, що опинилися на королівському балі.

— Але хто вони такі? — прошепотіла вона.

— Сер Пітер — власник ділянки біля Лісу Безвиході, він там вирощує гарбузи. Одна кухарка мені розповідала, що їх нагородили титулом після того, як два тижні тому його дружина виграла конкурс із поїдання гарбузів. Кажуть, Джек посів друге місце і тепер вимагає повторного змагання. — Мері Енн хмикнула. — Хто б оце мене титулом нагородив за все, що з’їдаю.

Кетрін хихикнула. Ніхто б не подумав, подивившись на Мері Енн, що в неї апетит, незгірший за Кет. Вони й здружилися багато років тому через любов до їжі невдовзі після того, як Мері Енн найнялася до них у покоївки.

Її сміх раптом перервався, бо на них насувалася тінь. Товсті пальці простягнулися до таці в руках Мері Енн.

— Це що?

Мері Енн пискнула, Кетрін почервоніла, але сер Пітер, здавалося, не помічав жодної з них, запихаючи цілий трюфель до рота.

— Ем… це карамельні трюфелі, сер, — сказала Мері Енн.

— Несолоні, — додала Кет. — На жаль.

Зблизька вона розгледіла щетину на підборідді в сера Пітера й бруд під нігтями, наче він був надто зайнятий гарбузовою плантацією, щоб причепуритися до свого першого королівського балу.

— Сер Пітер Піт, чи не так? — пробурмотіла вона, затинаючись. — Я ще не мала приємності познайомитись із вами.

Його очі звузилися, поки він облизував брудні пальці.

Кетрін здригнулася.

Позаду неї Мері Енн, втупивши очі в землю, відскочила якомога далі від столу.

— Агов, зачекай-но!

Мері Енн зупинилася.

Сер Пітер проковтнув останній шматок, залишивши на зубах рештки шоколаду.

— Я з’їм ще такого. Оце все… як воно зветься? Безплатне частування від Короля, так?

Мері Енн ще раз присіла в реверансі.

— Звісно, сер. Ви можете пригощатися скільки завгодно. Може, вам ще щось принести?

— Ні.

Він схопив ще один трюфель і проковтнув його, не прожувавши.

Ховаючись у його тіні, леді Піт спостерігала, як трюфелі зникають у роті її чоловіка; позеленівши, жінка кинула несміливий погляд на Мері Енн:

— Може, у вас, — затинаючись, вона ледь не шепотіла, — є гарбузові тістечка? Учора вранці ми продали кілька гарбузів королівським кондитерам і чули, як вони казали, що напечуть їх до балу, але я ще не…

— Досить із тебе гарбузів! — гаркнув її чоловік, бризнувши слиною прямо на тацю з трюфелями. Кет і Мері Енн скривилися. — Наїлася вже.

Леді Піт відсахнулася. Кет прочистила горло і втиснулася між Пітером Пітом і трюфелями.

— Мері Енн, піди спитай Валета, чи не хоче він спробувати карамельок. Він так любить солодке.

Вона почула, як Мері Енн полегшено зітхнула, перш ніж піти, тримаючи в руках тацю.

Кетрін зробила реверанс.

— Я Кетрін Пінкертон, донька Маркіза Рок Тертл Коув, володаря Бухти Скельних Мушель. Я дізналася, що вас щойно нагородили лицарським титулом.

Його очі під колючими бровами потемніли.

— Може, і так, що з того?

— А це, мабуть, ваша дружина. Дуже приємно познайомитися, леді Піт.

Бідна жінка ввібрала голову в плечі. Замість того щоб усміхнутись або зробити реверанс, вона спробувала ухилитися від знайомства й знову почала розглядати страви на бенкетному столі, хоча Кет помітила, що її нудить від вигляду їжі.

Кетрін вдалася до ще однієї безпомічної спроби бути ввічливою:

— Чи добре ви почуваєтеся, леді Піт? Ви трохи бліда, а тут так тепло. Не хочете вийти зі мною на балкон?

— Вона в нормі, — огризнувся сер Пітер. Кетрін відступила на крок, вражена його гарячковим тоном. — Просто наїлася недавно гнилих гарбузів, а мала б думати головою.

— Зрозуміло, — сказала Кетрін, хоч нічого не розуміла. — Прийміть мої вітання з нагоди перемоги в конкурсі, леді Піт. Вам, мабуть, довелося дуже багато їсти. Останнім часом мені теж дуже хочеться приготувати гарбузовий пиріг.

Пітер Піт почав колупатися в зубах, і Кетрін знову відступила з дивним відчуттям, що він намагається придумати найкращий спосіб приготувати й з’їсти її саму.

— Вона їх їсть сирими, — повідомив він гордо. — Ви коли-небудь їли сирий гарбуз, леді… Пінкертон?

— Не можу такого про себе сказати.

Кілька разів вона вже пекла гарбузові пироги і якось зробила гарбузовий мус — запам’ятала не надто апетитний волокнистий м’якуш та слизьке насіння, які довелося вишкрябувати перед приготуванням. Дивлячись через спину сера Пітера, вона звернулася до його дружини:

— Я розумію, що після такої трапези можна почуватися погано. Шкода, що вам зараз недобре й ви не можете долучитися до королівського столу.

Леді Піт заморгала й схлипнула, а потім знову схилила голову. Жінка мала такий вигляд, ніби зараз її знудить прямо на пречудовий бенкетний стіл.

— Може, усе-таки сядете? — запитала Кетрін.

Леді Піт відповіла смиренним тоном:

— А точно десь тут немає гарбузових тістечок? Гадаю, мені стало б трохи легше, якби…

— Бачите? Нема сенсу з нею розмовляти, — сказав Пітер. — Вона тупа, як Джек-ліхтар.

Його дружина міцно обхопила себе руками навколо талії.

Кетрін закипіла від гніву. На мить вона уявила собі, що він давиться шоколадною карамелькою, а вони з його дружиною стоять поряд і сміються, але це видіння перервали бубнові Дев’ятко й Десятко, протиснувшись боком між ними.

— Перепрошую, — сказав пан Дев’ятко, простягаючи руку до інжиру в меду.

Кет радо відступила.

— А що, ці збіговиська завжди такі? — запитав Пітер Піт, дивлячись услід придворним.

Десятко обернувся до нього з радісною усмішкою й підніс келих вина на знак вітання.

— Зовсім ні, — сказав він. — Колись ми витримували марку й запрошували лише обраних.

Кет зблідла. Придворний умить зник, залишивши Пітера стояти із червоним обличчям і виряченими очима. Кет видавила із себе усмішку:

— Царедворці часом бувають трохи… зарозумілі. З тими, кого не знають. Упевнена, що він не хотів вас образити.

— Авжеж, хотів, — сказав сер Пітер, — і я впевнений, що він не один такий.

Він довго дивився на неї, а потім здійняв руку і зняв поношеного капелюха.

— Було приємно познайомитися, міледі.

Він уперше виявив ознаки якогось виховання, і в це було так само складно повірити, як і Герцогу Тусканському, коли він стверджує, що вміє літати.

Сер Пітер підхопив дружину під лікоть і потягнув до виходу. Кет не засмутилася, коли вони пішли.