Безсердечна

РОЗДІЛ 7

РАЗ УНОЧІ[5], думки похмурі відганяючи, в зажурі зблідла леді вийшла в сад, оступилася і впала… — долинув із темряви урочистий і печальний мелодійний голос. — Це ти точно підмітив, мій пернатий друже, — почувся ще один голос, вищий і живіший. — У нас часом десь не завалялася нюхальна сіль?

— У план твій із сіллю, друже, вкралася вада, тому я дам тобі таку пораду: щоб панночка оклигала мерщій, водою зимною її облий.

Щось важке стукнуло об землю поряд із Кет, після чого почувся тихий сплеск води.

— Ні, Вороне, ми не обливатимемо її з відра. Думай ще. Може, у нас є сир? Або трохи сіна? Королю завжди допомагає[6].

Щось зашаруділо, почулося бурмотіння, брязкіт і стукіт.

Подих.

Знаєш що? Нічого. Давай краще оце.

Зашелестіло листя, тріснула гілка. Щось ніжно залоскотало кінчик носа Кет.

Вона здригнулася й відвернула голову, вловивши слабкий аромат троянди.

— Ага, спрацювало.

Вона зморщила ніс. Розтулила очі, мружачись. Перед очима кружляли якісь темні тіні. Голова була важка, думки мішалися.

— Добрий вечір, — сказала розпливчаста тінь, перетворюючись на придворного блазня. Він забрав від її обличчя квітку троянди. — З вами все гаразд?

— Дарррма[7], — вимовив Ворон, умостившись на краю металевого відра.

Блазень уважно подивився на нього.

— Поводься чемно.

— Нема нечемності в примхливім привітанні, при першій зустрічі безглуздім запитанні. Не можна бути чемним повсякчас. Й подеколи задосить буде з нас.

— Саме це я й маю на увазі, — сказав Блазень. — Ти поводишся нечемно.

Ворон невдоволено каркнув. Розкинувши могутні крила, він злетів у повітря й опустився на верхню гілку трояндового куща.

Блазень знову обернувся до Кетрін. Він уже зняв крислатого капелюха, його хвилясте чорне волосся місцями сплуталося на голові, а подекуди стирчало в боки. Світло садового ліхтаря відбивалося золотом в його густо насурмлених очах. Він усміхнувся до неї: це була дружня усмішка, що розпливлася по всьому його обличчю, на щоках з’явилися ямочки, очі примружилися. У Кет тьохнуло серце. Під час виступу її зачарувала його магія, веселили його дотепи, але дівчина не усвідомлювала, що Блазень ще й вельми гарний.

— Я радий, що троянда допомогла, — сказав він, крутячи її в пальцях. — Підозрюю, що ця зустріч була б зовсім інша, якби нам таки довелося облити вас водою з відра.

Вона кліпнула очима, не в змозі усміхнутися, а в нього по обличчю пробігали тіні. Ні, це не просто світло ліхтаря. Його очі справді були кольору золота. Кольору соняшника, ірисок і лимонів, що звисають із гілок дерева.

Її очі розширилися.

— Це ви.

— Так, це я, — погодився він.

Схилив голову набік і знову похмурнів.

— Серйозно, міледі, ви… — він на мить завагався, — …вам загалом уже краще?

Вона знову відчула його, той внутрішній поштовх, який підказав, що в нього є якась річ, належна їй, і якщо вона хоче її повернути, то мусить наздогнати його.

— Міледі? — Відклавши троянду вбік, він торкнувся її чола тильною стороною руки. — Ви мене чуєте? Ви дуже гаряча.

Світ знову закрутився навколо неї, але цього разу це було чарівне відчуття, хотілося зупинити час.

— Може, покликати лікаря?

— Ні, дякую. Зі мною все гаразд.

У Кетрін ледве ворушився язик, пальці тремтіли, але вона встигла піймати його руку, перш ніж він підхопився. Блазень розгублено застиг на місці.

— Але я не відчуваю ніг, — зізналася вона.

Його уста скривилися в посмішці.

— Значить, загалом уже краще. Не скажемо Воронові, що він мав рацію, бо тоді буде нестерпний увесь вечір. — Блазень глянув униз. — Можу поручитися, що ваші ноги на місці, хоч і заховані під величезним стосом тканини. Можу пошукати їх, якщо хочете.

Він говорив щирим тоном із невинним виразом на обличчі.

Кетрін розсміялася.

— Дуже великодушно з вашого боку, дякую, але вже якось сама спробую їх знайти. Допоможіть мені сісти, будь ласка.

Досі тримаючи її долоню, Блазень просунув вільну руку під плечі й посадив її. Вона помітила, що його капелюх валяється неподалік, а навколо розкиданий якийсь дивний мотлох: скляні кульки, заводна мавпочка, носові хустки, пуста чорнильниця, різноманітні ґудзики, двоколісний велосипед із величезним переднім колесом, срібна флейта.

Кет поплескала себе по ногах, упевнившись, що вони на місці. Відчула поколювання в занімілих пальцях.

— У вас руки холодні, як бурульки. — Він узяв її пальці в долоню й почав розминати від кісточок до зап’ястя. — Вам стане краще, коли кров трохи розігріється.

Кет уважно дивилася на Блазня, на його скуйовджене волосся, на кінчик носа. Хлопець сидів, схрестивши ноги, на траві, схилившись над її рукою. Його дотик був несподівано теплий і щирий у порівнянні з тими, до яких вона звикла — з тими короткими ввічливими дотиками, коли руки зустрічаються під час вальсу або кадрилі.

— Ви лікар? — запитала вона.

Блазень знову глянув на неї зі своєю усмішкою, що може розтопити навіть кригу.

— Я блазень, міледі, а це значно краще, ніж лікар.

— Чому це краще, ніж лікар?

— А ви хіба не чули, що сміх — то найкращі ліки?

Кет похитала головою.

— Якщо це так, то тоді маєте розповісти мені якийсь жарт або загадати загадку.

— Як леді забажає. Чому блазень добре вміє гріти людям руки?

Вона затулила одне око, міркуючи, але швидко здалася.

— Не знаю. А чому?

— Ну як чому? Тому що він теплий і гарний.

Кетрін раптом розреготалася, голосно пирхнувши. Мері Енн частенько дражнила її за це, бо шляхетні панянки так не поводяться. Вихопила в нього руку й затулила рота, сконфузившись.

Обличчя Блазня просіяло.

— Не може цього бути! Правдива леді й такий сміх! Я думав, що цього не буває в природі! Зробіть так ще раз, як ваша ласка!

— Не зроблю! — пискнула вона, червоніючи. — Припиніть. Пожартували ви зовсім не смішно, та ще й глузуєте з мене.

Блазень зробив серйозну міну, хоч очі його й далі сміялися.

— Я не хотів вас образити. Такий сміх на вагу золота для людей моєї професії. Я готовий життя покласти на те, щоб ще раз його почути. Щодня, якщо можна. Ні, двічі на день, і щоб принаймні один раз перед сніданком. Королівський блазень має задовольняти найвибагливіші смаки.

У неї сильніше забилося серце. Двічі на день? І хоч один раз перед сніданком? Її щоки знову залилися рум’янцем.

Помітивши, як вона змінилася, Блазень відпустив її руку, майже ніяковіючи.

— Отже, це ви та сама… так?

Вона уважно подивилася на нього й побачила в його очах лимонне дерево, що за одну ніч виросло в її спальні, обвивши балдахін ліжка гілками, важкими від золотосяйних плодів.

— Та сама?

— Майбутня Королева Чирвових Сердець?

Її щасливе запаморочення зникло разом із болісним зітханням.

— Перепрошую?

— Не перепрошуйте. — На його обличчі промайнув сумнів. — Мабуть, мушу вибачитися. Я не мав бути таким відвертим. Просто на сьогоднішньому балі Король збирався просити руки в однієї з дам, а ви… у цьому вбранні… я й подумав, що…

Кет опустила голову. Спідниця обгортала її, як червоний кошмар.

— А він сказав, чиєї руки збирається просити?

— Ні, міледі. Знаю лише, що доньки якогось лорда, але це навряд звужує коло претенденток. — Блазень відкинувся назад, обпершись на руки. — А від чого ви тікали?

— Тікала? — Вона видавила із себе слабенький усміх. — Я просто хотіла вдихнути трохи свіжого повітря. У бальній залі буває дуже жарко в такі вечори.

Він втупив у неї погляд із виразом тривоги.

— Тобто, коли ви пішли, Король ще не оголосив свій вибір?

— Я нічого не чула.

Вона зіщулилася, але вини за брехню не відчула. Що ж відбувалося в залі? Чи Король виголосив її ім’я? Чи її шукають?

Кетрін озирнулася на замок, здивована тим, як далеко забігла. Здавалося, сад простягнувся на багато миль, а вікна зали сяяли на далекій відстані. Вона згадала про гуркіт, який чула, і сподівалася, що Чешир не потрапить у халепу.

Блазень почухав потилицю.

— То, може, це все-таки ви. Мабуть, мені варто супроводити вас назад…

— Ні! Ні! Гм. — Вона ніяково засміялася. — Я впевнена, що він збирався просити руки в когось іншого. Його Величність ніколи не виявляв до мене особливого інтересу.

— Щось мені складно це собі уявити.

— Це правда. — Вона відкашлялася. — Дозвольте вас про щось запитати, пане… е… Блазню…

— Джест. Мене звуть Джест. Міледі.

— А я Кетрін Пінкертон.

— Надзвичайно приємно, леді Пінкертон. Так про що хотіли мене запитати?

Кет мняла пальцями пишну червону тканину навколо ніг, щоб чимось зайняти руки, які свербіли й погано слухалися.

— Чи ми з вами раніше не зустрічалися?

— До сьогодні? — Він підпер рукою підборіддя. — Навряд.

— Я теж так подумала.

— Ви гадаєте, що вже десь мене бачили? — На його щоках знову з’явилися ямочки.

— У певному сенсі. Найцікавіше те, що, здається, я вас бачила вві сні.

У нього поповзли вгору брови.

— Бачили мене вві сні?

— Дивно, правда?

— Авжеж.

Він вимовив це ледве чутно, здивовано. Секунду здавався трохи знервованим, як тоді, коли вперше помітив її червону сукню в чорно-білому морі гостей. Його упевненість на якусь мить зникла.

— Може, ми знайомі в майбутньому, а ви все пам’ятаєте лише у зворотному напрямку.

Кетрін замислилася.

— Що скажете? — наполягав він.

Вона кліпнула очима.

— Що маю сказати?

— Гарний був сон?

— А, ви про це.

Вона склала губи в трубочку, міркуючи, але раптом зметикувала, що Блазень дражниться, і насупилася.

— Якщо чесно, він здався мені доволі нудним.

Ви знаєте, що означає ім’я «Кетрін»? Воно означає «невинна» й «безгрішна». Хіба може дівчина на ім’я Кетрін бути така нещира?

А от візьму і зміню його.

Він добродушно розсміявся.

Принаймні спогад про цей сон повернув колір на ваші щоки. Ви були білі, як сніг, коли знепритомніли. Вибачте, якщо Ворон вас налякав.

Вона здригнулася, згадавши, як на галявині перед замком над нею нависла гігантська тінь у каптурі із сокирою в руках.

— Ні, це був не Ворон. Це був… я думала, що побачила… нічого.

— Я весь час нічого не бачу.

— Я ж вам уже казала, що в залі було дуже жарко. І я майже нічого не їла цілий день.

— І звісно, це знаряддя тортур теж не надто допомогло, — він подивився на її корсет.

Кетрін ще більше насупилася.

— Дамська білизна — недоречна тема для бесіди.

Він підвів руки, ніби здаючись.

— Я суто теоретично, міледі. Упевнений, що в усьому значно більше винний брак їжі. Ось, тримайте. — Блазень потягнувся до мішечка на поясі й витяг звідти шоколадку. — Я приберігав її на потім і, схоже, зробив це для вас.

— Ах ні, я не можу. Я ще почуваюся трохи слабкою. Мене, мабуть, знудить.

— Дехто каже, що краще поїсти й втратити, ніж ніколи не їсти.

Кет спантеличено зсунула брови, але Блазень залишався щирим[8] .

— Це на той випадок, якщо вас таки знудить, і цукерка знайде шлях назовні.

— Який жах.

— Я знаю, що маю перепросити.

Замість вибачення він простягнув їй цукерку.

— Мушу наполягати, щоб ви поїли, попри весь ризик. Якщо знову зомлієте, перебуваючи під моєю опікою, то боюся, що не зможу втримати Ворона від використання того відра з водою.

Кетрін похитала головою і поклала руку на живіт.

Її пальці відчували кісткові пластини під ліфом.

Однак корсет уже не здавався таким тісним, як досі. Вечірнє повітря трохи збадьорило дівчину, навіть лишалося трохи місця, щоб дихати. Його було не надто багато, але, мабуть, достатньо, щоб туди помістилася одна-єдина шоколадка…

— Будь ласка, візьміть, — наполягав він.

— Це з бенкетного столу? — запитала Кетрін, бо добре знала, що невідому їжу куштувати не можна. Колись у дитинстві вона спробувала диких ягід і зменшилася до розміру наперстка, так два дні й проходила. Вона зовсім не хотіла, щоб щось подібне повторилося.

— З самого королівського.

Кетрін нерішуче взяла цукерку, пробурмотіла «дякую» й відкусила. Трюфель вибухнув на язику смаком ніжної карамелі та хрумкого шоколаду.

Вона задоволено застогнала.

Однак якби ж туди додати ще й дрібку морської солі… ах, божественно.

Вона проковтнула решту, провела язиком по зубах, щоб злизати те, що лишилося.

— Ну що, так краще? — запитав Джест.

— Значно краще. — Вона заправила за вухо пасмо волосся. — Так краще, що, здається, можу встати. Допоможіть мені, будь ласка.

Блазень підскочив на ноги з грацією антилопи, не чекаючи, поки вона замовкне.

— Дозвольте супроводити вас назад у бальну залу, — сказав він, допомагаючи їй підвестися.

— Ні, дякую. — Вона розгладила сукню. — Я дуже втомлена. Мабуть, викличу карету й поїду додому.

— Тоді пройдіть сюди, будь ласка.

Блазень підхопив із землі капелюха й натягнув на голову. Капелюх йому не пасував, і Кет зрозуміла, що саме блазенський костюм раніше приховував його красу. Однак тепер, коли дівчина все бачила, її вже не можна було не помічати.

Підвівши голову, Джест свиснув у гілки дерева.

— Вороне, ти не будеш проти?..

Ворон нахилив голову і дивився вниз крізь гілки, спостерігаючи за ними блискучим чорним оком.

— А я тут думав: де ж вона, твоя супутниця сумна?

Джест примружився.

— Чи це означає «так»?

Птах зітхнув.

— Гаразд, іду.

Він злетів із дерева і зник у чорному небі.

Джест запропонував Кетрін руку, і вона просунула пальці через його зігнутий лікоть. Дівчина була вражена й здивована тим, як легше стало дихати. Може, вона надто гостро зреагувала? Ні, не на майбутню пропозицію Короля, а на те, що сукня буцімто її душить.

Вони пройшли під арками саду. Трояндові кущі залишилися за спиною, їх змінили зелені загорожі, в яких яскравими блискавками спалахували світляки.

— Сподіваюся, ви зрозумієте, якщо попрошу вас бути стриманим, — сказала вона, бажаючи, щоб її серце припинило так калатати. — Для мене це була незвичайна зустріч.

— Я дуже далекий від того, щоб зазіхати на бездоганну репутацію шляхетної дами. А втім, уточніть, будь ласка, яка саме частина нашої зустрічі має залишитися нерозголошеною? — Джест дивився на неї скоса. — Та, коли ви впали непритомна у траву, а я героїчно повернув вас до життя? Чи та, коли простували садом у моєму товаристві без супроводу когось зі старших?

Він поцокав язиком, удаючи несхвалення.

— Або, може, та, коли зізналися, що я вам снився, і я буду останнім гульвісою, якщо сподіватимуся, що цей сон не був такий нудний, як стверджуєте?

Кет притулилася до його руки.

— Усе разом.

Вільною рукою Джест поплескав її по пальцях.

— Для мене величезна радість зберігати секрет разом із вами, міледі.

Вони перестрибнули через хвіст охоронця-грифона, який, як завжди, спав, притулившись до воріт саду. Його тихе хропіння доносилося до них, навіть коли вони вже наполовину перетнули галявину.

— Раз у нас тепер є спільна таємниця, — сказала вона, — можу запитати, як ви це робите? Маю на увазі фокус із паном Кроликом.

— Який фокус?

— Ну, коли ви витягли його з капелюха Джека.

Джест зсунув брови, вираз його обличчя був злегка стурбований.

— Мила леді Пінкертон, боюся, що за короткий час нашого знайомства ви збожеволіли.

Вона підвела на нього очі.

— Я збожеволіла?

— Уявити собі, що я витяг кролика з капелюха? — він нахилився ближче до неї й по-змовницьки прошепотів: — Це неможливо.

Вона стримала усмішку, намагаючись також зобразити на обличчі вираз лукавства.

— Так сталося, пане Джесте, що іноді ще зранку до сніданку я можу повірити у принаймні шість неможливих речей відразу [9].

Він раптом зупинився й обернувся до неї. Її усмішка зникла.

— Що сталося?

Джест, зіщулившись, уважно дивився на неї.

Кет злякано відсахнулася під його пильним поглядом.

— Що?

— Ви впевнені, що це не у вас закоханий Король?

Якусь мить вона мовчала, а потім пролунав її щирий і невимушений сміх. Те, що Король хоче одружитися з нею, — це одне, але думка про те, що він може бути закоханий у неї, здавалася нісенітницею, доведеною до повного абсурду.

— Запевняю вас, що не в мене, — сказала вона, досі всміхаючись, але Джест не здавався переконаним. — Що це має спільного з вірою в неможливі речі?

— Просто так могла б сказати королева, — відповів Блазень, знову пропонуючи їй руку. Кет завагалася, однак узяла її. — І, власне, неможливе — це мій фах.

Кетрін вдивлялася в його профіль, гострі риси обличчя, насурмлені очі.

— Що ж, — сказала вона, — я цілком вам вірю.

Здавалося, йому було приємно.

— Мені лестить, що ви так думаєте, леді Пінкертон.

Вони вийшли на бруковане подвір’я перед парадним входом замку, де десятки карет чекали на своїх хазяїв і хазяйок. На іншому боці двору група візників у лівреях курила люльки під смолоскипами. Один із них закричав, побачивши Кет і Джеста:

— Гей, ви там! Через що весь цей шум?

— Який шум? — запитав Джест.

— Останні пів години із замку тільки й чути, що охання та вереск, — сказав візник. — Я було подумав, що, може, якась бідова свічка підпалила замок, вони ж запальні, ці свічки, спалахують за мить.

Джест подивився на Кет, але вона лише знизала плечима.

— Напевне, це ажіотаж після вашого виступу.

До них під’їхала карета, поряд із візником сидів величезний крук. Мабуть, це він заздалегідь знайшов для неї екіпаж.

Один із лакеїв, деревна жаба в напудреній перуці й червоному сюртуку з двома рядами золотих ґудзиків, проскакав через подвір’я і відчинив для неї двері.

Джест простягнув їй руку, допомагаючи сісти в карету, і коли Кетрін ступила на другу сходинку, то з подивом відчула його вуста на своїх пальцях.

Вона обернулася.

— А! Ледве не забув! — Джест відпустив її, зняв капелюха, дзенькнувши дзвониками, і засунув руку всередину. Витяг звідти моток чогось білого.

Кет обережно взяла моток в руки.

— Що…

У неї перехопило дух. Рука зметнулася до спини, мацаючи сукню, торкнулася кістяних пластин, так… але де ж шнурівка? Корсет на її спині був розшнурований на ширину її долоні.

У неї спалахнули щоки.

— Як!?

Джест завальсував якомога далі від карети, ніби боявся, що вона його вдарить, а вона раптом саме про це й подумала. Ну й нахаба!

Він знову вклонився, мовби на завершення останнього виходу на біс.

— Зичу вам доброго вечора, леді Пінкертон. Сподіваюся, що дорогою додому ви з насолодою надихаєтеся досхочу.

Заціпеніла від обурення, але й неймовірно вражена, вона зійшла на верхню сходинку карети й зачинила двері.