Безсердечна

РОЗДІЛ 6

КЕТРІН ДОЗВОЛИЛА СОБІ сердито пирхнути. Вона ледве не задихнулася від товариства сера Пітера та тісного корсета.

— Ох, уже приємно так приємно, приємніше не буває.

— От же ж бовдур, скажи?

Вона обернулася й побачила, що в повітрі над столом висить срібна таця, повна пиріжків із золотистою скоринкою, акуратно защипнутих з одного краю.

— А, Чешире, привіт, — сказала Кетрін, відчувши полегшення від того, що, може, хоч одна сьогоднішня зустріч не втомить її й не роздратує. Щоправда, коли йдеться про Чешира, всяке може статися.

— Ти хіба повинен тут бути?

— Та ні, не повинен.

Кіт постав перед її очима з тацею на пузі, вигнувши під собою смугастий хвіст, як крісло. Останньою з’явилася голова: спочатку вуха, потім вуса, ніс і, нарешті, широченна зубата усмішка.

— Ти маєш безглуздий вигляд, — протяжно промурмотів Чешир, узяв двома гострими пазурами пиріжок і відправив його у велетенську пащу. З-поміж його зубів випурхнула хмаринка ароматної пари, що пахла гарбузом.

— Ця сукня — мамина ідея, — сказала Кетрін.

Поклавши руку на живіт, вона вдихнула так глибоко, як тільки могла. У дівчини почала паморочитися голова.

— Це часом не з гарбузом пиріжки? Леді Піт про них питала. Пахнуть смачно.

— З гарбузом. Я тебе пригостив би, але не хочу.

— Який ти нечемний. До речі, якщо ти тут без запрошення, то краще поклади їх на місце й зникни, поки хтось не побачив.

Чешир безтурботно хмикнув.

— Я просто подумав, що, може, тобі було б цікаво знати… — Він перебільшено широко позіхнув. — …що Валет краде твої тарти.

— Що? — Кет закрутила головою, обводячи поглядом бенкетний стіл, але Джека ніде не було видно. Вона насупилася.

Коли вона обернулася, то побачила, що гігантські щоки Чешира розпирає, бо він набив туди цілу тацю пиріжків.

Кет закотила очі під лоба й зачекала, коли кіт прожує і проковтне, що він швиденько й зробив велетенськими зубами.

Чешир відригнув і встромив кіготь в отвір між молярами.

— Ой я тебе прошу, — сказав він, розглядаючи кіготь, на якому налип шматочок гарбузової начинки. — Ти ж не чекала, що ці тарти протримаються так довго, ледве не до кінця вечора, правда?

Цієї миті Кет помітила знайому тацю, що стояла скраю столу.

Від її тартів залишилося тільки кілька крихіток тіста, три порожні кола з цукрової пудри й жовтогаряча пляма начинки.

Побачивши пусту тацю, Кетрін відчула гіркувато-солодкий присмак у роті, як від чорного шоколаду. Вона завжди раділа, коли її десерти смакували, але цього разу після сну про лимонне дерево… дівчина хотіла б сама скуштувати бодай шматочок.

Вона розчаровано зітхнула.

— А ти їх хоч спробував, Чешире?

Кіт презирливо цокнув язиком.

— Я сам з’їв цілий тарт, дорогенька. Не міг утриматися.

— І чому ти не народився поросям? — Похитала головою Кет.

— Як вульгарно. — Він перевернувся в повітрі, гойдаючись, як колода на океанських хвилях, і зник, прихопивши із собою вже порожню тарілку.

— Ти щось маєш проти поросят? — сказала Кет у порожнечу. — Як на мене, маленькі поросята майже такі милі, як і кошенята.

— Я вдам, що цього не чув.

Вона ще раз обернулася. Кіт з’явився знову на протилежному кінці столу. Або радше з’явилися його голова та одна лапа, яку він почав облизувати.

— Хоч я впевнений, що лорд Кабан віддав би належне таким твоїм почуттям, — додав він.

— Ти не знаєш, чи Його Величність мав нагоду скуштувати мої тарти?

— Аякже! Я бачив, як він крадькома з’їв шматочок, а потім другий, а потім і третій, поки ви з Мері Енн балакали про поїдання гарбузів, — коли Чешир говорив, його тіло повністю матеріалізувалося. — І вам не соромно так пліткувати?

Кетрін здивовано підвела брову. Чешир був неперевершений пліткар. Це одна з причин, чому дівчині подобалося з ним теревенити, хоч вона й нервувала від цього. Кетрін не хотіла, щоб він коли-небудь почав плести плітки про неї.

— На себе подивися! Чиє б гарчало, а твоє б нявчало!

— Та нявчатиму, дорогенька, я ж кіт і, до речі, вельми щасливий.

— Узагалі-то… — Кетрін похитала головою. — Звісно, ти не чорний кіт, але, схоже, з тобою теж відбувається мутація[4]. Ти раптом став якимось помаранчевим.

Чешир вигнув хвіст, тепер і справді помаранчевий, і скосив на нього очі.

— Так і є. А мені пасує помаранчевий колір?

— На вигляд добре, але не відповідає кольорам сьогоднішнього вечора. Ми з тобою ще та парочка.

— Гадаю, це від гарбузових пирогів таке сталося. Краще б замість них була риба.

— Хочеш стати такого кольору, як риба?

— Ага, як райдужна форель. Подумай, чи не варто тобі було б додати рибу до випічки наступного разу. Я залюбки скуштував би тарт із тунцем.

— Може, тартар із тунця?

— Знаєш, якщо продовжуватимеш у тому самому дусі, то розсмішиш усіх курей в окрузі.

— Це буде вже не вперше.

— А от, до речі, до тебе вже дійшли чутки?

— Чутки… — Вона покопирсалася в пам’яті. — Ти маєш на увазі чутки, що пан Гусінь перебирається в меншу майстерню?

Голова Чешира перевернулася догори дриґом:

— Щось повільно ти думаєш сьогодні. Я про чутки про нового придворного блазня.

Вона оживилася.

— Ні, я нічого про нього не чула.

— І я теж нічого не чув.

Кетрін насупилася:

— Чешире, тоді це не чутки, а навпаки.

— Усупереч, якщо не навиворіт. Не маю жодного уявлення, хто він і звідки взявся. — Чешир облизав лапу і витер нею собі за вухом, а Кетрін подумала, як неввічливо робити так поряд з обіднім столом. — Кажуть, три дні тому він підійшов до воріт палацу, одягнений у блазнівське вбрання, і попросив аудієнції в Короля. Показав кілька фокусів: перетасував придворні бубни й запропонував Королю вибрати одну карту з колоди, щось таке… я не зрозумів усіх подробиць. Зрештою, його взяли на роботу.

Кетрін уявила собі, як Блазень ліниво гойдається в повітрі, сидячи на срібному обручі, ніби чекає, що королівські гості розважатимуть його самого, а не навпаки. Він був такий незворушний. Хоч раніше вона й не задумувалася над цим, але запитання Чешира збудили її цікавість. Королівство Чирвових Сердець маленьке. Звідки він з’явився?

— А інші чутки ти чула? — вів далі Чешир.

— Не знаю, не впевнена. Що за інші чутки?

Чешир перевернувся на живіт і підпер обличчя пухнастими лапами.

— Його Величність милостивий Король обрав собі наречену.

Вона широко розплющила очі.

— Та ти що! А кого?

Вона обвела поглядом кімнату. Не Марґарет, це точно. Може, леді Аделу з Лінгерфута або леді Віллоу з Лістер Гілла, або…

Або…

У неї перехопило дух.

По тілу пішли мурашки.

Ентузіазм матері.

Перша кадриль.

Нервовий сміх Короля.

Різким рухом вона повернула голову до Чешира. Його широченна посмішка здалася їй особливо глумливою.

— Не може цього бути.

— Чому не може? — Він уважно роздивлявся люстру. — Цілком собі може, я навіть упевнений, що не тільки може, а щонайменше так і є.

— Чешире, це не смішно. Король не може… він не буде…

Засурмила сурма, відбиваючись луною від рожевих кварцових стін.

У Кетрін запаморочилася голова.

— О ні…

— О так.

— Чешире! Чому ти мені відразу не сказав?

— Пані та панове, — вигукнув Білий Кролик. Його тоненький голос здавався зовсім тихим після гучних звуків горна. — Цього вечора Його Королівська Величність оголосить дуже важливу новину.

— Тебе прямо зараз поздоровити? — запитав Чешир. — Чи передчасні вітання приносять невдачу, як гадаєш? Ніяк не можу запам’ятати, що передбачає етикет у таких випадках.

Кетрін із голови до п’ят охопив жар. Їй здавалося, що хтось ще тугіше затягує шнурки її корсета мірою того, як дихання ставало дедалі коротшим.

— Я не можу. Ох, Чешире, я не можу.

— Чому б тобі не потренуватися давати якусь іншу відповідь, перш ніж туди йти?

Натовп зааплодував. Король вийшов на сцену в дальньому кінці зали. Кетрін оглянулася навколо, шукаючи батьків, і коли побачила, як її мати сяє усмішкою й змахує з очей сльозинку, її накрило відчуття реальності.

Король Чирвових Сердець збирається запропонувати їй шлюб.

Але… але цього не може бути. Досі він просто хвалив її випічку й запрошував до танцю. Він ніколи не залицявся до неї… але, може, королі не мусять залицятися? Вона не знала.

Вона знала лише, що все похололо в животі й сама думка про те, щоб одружитися з ним, здавалася повною нісенітницею.

Кетрін ніколи й подумати не могла, що цей дурник хоче від неї чогось більшого, ніж солодощів і печива. Авжеж не шлюбу і… о господи, не дітей.

По шиї стікали краплинки поту.

— Чешире, що мені робити?

— Гадаю, можна сказати «так». Або «ні». Мені однаково. А помаранчевий колір точно мені пасує?

Він знову почав роздивлятися свого хвоста.

У Кетрін стиснуло горло від відчаю.

Король. Дурненький, недоладний і вічно радісний Король.

Її чоловік? Єдиний на все життя? З яким вона ділитиме горе й радощі?

Вона стане королевою, а королеви…. Королеви не відкривають пекарні разом із найкращими подругами. Королеви не точать ляси з невидимими котами. Королевам не сняться сни про хлопців із золотими очима, і вони не прокидаються в ліжку, над яким нависає лимонне дерево.

Вона спробувала проковтнути клубок у горлі, але в роті все пересохло.

Король відкашлявся:

— Добрий вечір, мої вірні піддані! Сподіваюся, що вам сподобалися сьогоднішній бал і бенкет!

Знову залунали оплески, на що Король і собі стиснув долоні та кілька разів підстрибнув.

— Хочу оголосити новину. Добру новину, не хвилюйтеся. — Він хіхікнув, ніби над жартом. — Мені настав час вибрати собі дружину, а моїм підданим — шляхетну Королеву Чирвових Сердець! А також, — промовив Король і знову хихикнув, — якщо пощастить, принести нашому королівству спадкоємця!

Кетрін відступила від бенкетного столу. Вона не чула під собою ніг.

— Чешире?..

— Леді Кетрін?

— Я маю честь, — вів далі Король, — запросити на цю сцену даму, яку обрав супутницею мого життя.

— Будь ласка, — сказала Кетрін, — утни що-небудь, відверни увагу. Однаково що!

Чешир вильнув хвостом і зник. Лише його голос затримався і промурмотів:

— Залюбки, леді Кетрін.

Король розвів у боки руки.

— Прекрасна, чарівна й неперевершена леді Ке…

— Аааааааагх!

Гості, всі як один, обернулися. Марґарет Мірл верещала на все горло, відмахуючись від смугастого помаранчевого кота, який з’явився, згорнувшись калачиком під хутряним витвором на її голові.

Одна Кетрін повернулася в інший бік.

Вона вилетіла на балкон, бігла так швидко, як давали високі підбори й тісний корсет. Прохолодне нічне повітря трохи остудило розпашілу шкіру, але кожен подих давався важко.

Вона підхопила спідницю й злетіла сходами вниз у розарій.

Кетрін чула позаду дзвін скла та перелякані крики й гадала, що там витворяє Чешир, але озирнутися не наважувалася, навіть коли добігла до саду.

Світ навколо нахилився вбік. Дівчина зупинилася біля кованих воріт, схопившись за решітку, щоб не упасти. Перевела дух і, спотикаючись, пішла далі.

Уздовж зарослих конюшиною стежок між альтанками, увитими трояндами, і дзюркотливими фонтанами, повз підстрижені кущі, скульптури й став із лататтям. Вона спробувала дотягнутися до спини, відчайдушно намагаючись розстібнути застібки на сукні. Щоб хоч вдихнути. Але їй не вдавалося. Кетрін задихалася.

Її, мабуть, зараз знудить.

Або вона знепритомніє.

Раптом перед нею у відблисках яскравих вогнів замку виросла тінь, її силует простягався аж на газон для крокету.

Кетрін скрикнула, спотикнулась і завмерла. Вологе від поту волосся прилипло їй до шиї.

На неї насувалася тінь чоловіка в каптурі. Кетрін бачила, як він підіймає величезну сокиру, як на траві відбивається силует вигнутого леза.

Кетрін затремтіла й обернулася. Щось темне падало на неї з неба. Вона закричала й затулила себе руками, намагаючись захиститися.

Ворон каркнув, він пролетів так близько, що Кетрін відчула, як б’ються його крила.

— З вами все гаразд?

Вона ахнула й опустила руки. Серце шалено колотилося, коли вона вдивлялася у високий кущ, вкритий білими трояндами.

За мить вона розгледіла його в темряві. Блазень, ліниво відкинувшись, сидів на нижній гілці зі срібною флейтою в руках, хоча досі вона не помічала, щоб він на ній грав.

Кет закліпала очима. Половина волосся вибилася в неї з-під шиньйону й лежала на плечі. Обличчя горіло. Усе навколо крутилося в шаленому вихорі — лимонні тарти, невидимі коти, вигнуті сокири…

Блазень напружився й насупив брови:

— Міледі?

Світ навколо неї різко нахилився вбік, і настала темрява.