Привид безрукого ката

18

Семен Лизун був невдахою. Стояв зранку до ночі на дверях райвідділу в тісній міліцейській формі, козиряв кожній морді, аби не пропустити якусь впливову і за те не хапнути на горіхи і не з'їсти їх разом зі шкаралупою. Всі хотіли уваги і почестей... Він теж хотів, але, крім крутих матюків начальства, ніякі більше почесті до нього не липнули. Депутат, у якого мама виканючила Семенові роботу, сказав, що вони його вже задовбали, і попередив, що «якщо щось» — то до нього не підходити на відстань гарматного пострілу, бо пересадить усіх до чортової матері.

Семен стояв, козиряв і терпів. Він мав час мріяти і намріяв стільки тортур для тих, хто мав необережність його образити, що аж самому ставало лячно від надмірної жорстокості. Лизун навіть вів «чорний список» негідників і ретельно його поповнював після кожної зміни. У нього були такі дані, що спецслужби могли приходити на консультацію. Від його пильного ока не втікав ні час, ні одяг, ні настрій, ані потаємні розмови відвідувачів, які він наловчився читати навіть по губах.

І хоча мало кому пощастило не потрапити до його «чорного списку», був один чоловік, до якого не міг присікатися.

Впливовий суддя Ярема Сильвестрович Лавник не раз мовчки стояв поруч, думаючи щось своє, і наводив на Семена жах. У такі хвилини Лизун не дихав, боявся зі страху не зомліти, бо це означало б статус безробітного...

— Набридло? — запитав суддя після десятихвилинного думання.

— Ні, — збрехав за звичкою Семен, а потім якась сила забрала в нього розум, і він сказав: — Дуже.

— Хочеш, щоб вони тебе боялися? — суддя просвердлював його мозок наскрізь. Лизунові хотілося по-дитячому висповідатися цьому страшному чоловікові.

Вервечкою по сходах, єхидно усміхаючись, поверталися з обіду ті, кого Семен поприбивав би на місці, була б на те його воля.

— Дуже, — мовив Семен, ніби інші слова вивітрилися з голови.

— Знаю. Я тобі допоможу, — сказав суддя, вдивляючись у себе, і зник за вхідними дверима.

І не було його рівно місяць.

Семен зневірився у всьому, були моменти, що хотів прострелити собі голову, щоб раз і назавжди покінчити з безкінечними приниженнями. Друзів не мав, дівчата його оминали. Може, тому, що рудий, як лис? Чому ж тоді у ще рудішого, аж червоного, сусіда з паралельного під'їзду дружина така красуня, що дух запирає?.. Очей від неї не відірвеш, хоч би світ валився. Чому?..

За таким питанням і застав його Ярема Сильвестрович, пояснив політику партії, і вже за тиждень Семен Васильович Лизун став не ким-небудь, а слідчим. Його зразу ж усі почали поважати, бо знали, що його патроном є сам Лавник.

Жилося слідчому добре до 21 грудня 2012 року.

Ярему Сильвестровича, від якого здоров'я струмувало, як із високовольтної лінії, несподівано звалив інфаркт. Семен не на жарт злякався, бо, не доведи Господи, якщо патрон не викараскається, гаплик буде і йому. Суддю ледве врятували, а коли він прийшов до тями, то став зовсім іншим чоловіком. Злим і недобрим. Тепер уже Семен сумнівався, чи не було би краще, щоб Ярема Сильвестрович тоді дав вічного хропака...

Неозброєним оком було помітно, що в патрона з головою «не те», він давав, м'яко кажучи, дивні вказівки, а за їх виконанням пильнував так, ніби від того залежав кінець світу. Не виконати доручень — означало не тільки позбутися служби, а може, навіть і сісти... Тьху-тьху-тьху... Бо всі не без гріха... Одного слова судді достатньо, щоб усі заслуги Семенові пішли під три чорти, тим паче, що люди не любили Лизуна, і він це знав.

На дачу до судді їхав знехотя. Не міг уникнути зустрічі із суддею, то хоч відтягував цю мить... Авто повзло, спідометр показував тридцять-сорок. Розглядав краєвиди і думав про життя. Його на вузькій дорозі обігнав навіть трактор. Засмальцьований з ніг до голови тракторист, обернувшись, так щось емоційно йому товкмачив жестами, що не встеріг керма і з'їхав у кювет.

«Я спровокував ДТП, — подумав Семен. — Так у хаосі й живемо. Кожен провокує кожного, і ніхто не знає, коли і де затаївся провокатор. Зазвичай і сам провокатор не знає, що його провокація теж кимось спровокована, — слідчий кисло посміхнувся. — Ліпше би я закони писав, непогано в мене виходить. Якраз те, що треба для справедливості».

У мобільному ввімкнулася сирена. Дзвонив патрон — така «мелодія» була наставлена лише у нього. Семен мимохіть перехрестився.

— Ти де? — запитав суддя.

— Доїжджаю, Яремо Сильвестровичу, лечу! — солодко мовив Лизун.

— Лети швидше. Натисни на газ, бо якщо тобі подобається повзти, то краще це виходить з перебитими ногами...

Чув нутром Семен, що поп'є нині патрон його крівці вдосталь, донесхочу, чув... Ну то й що? Хіба звикати? Знає ж, за що? Не один йолоп мріє бути на його місці!.. А зась!

Суддя, замість того, щоб після хвороби змарніти, виглядав ще краще. Був спокійний, увічливий, здається, ніщо не передбачало вибуху. Сіли в альтанці. Свіже повітря розпирало груди. Пили чай. Суддя мовчки сьорбав і свердлив очима Семена. До таких початків розмови Лизун звик. Це вже як обряд. Поки Ярема Сильвестрович збирався з думками, слідчий міркував, чи не кинути ту службу до біса, купити затишну дачку і насолоджуватися життям. Рибалити, збирати гриби, рубати дрова, споглядати вогонь, читати зрештою!.. Казка!.. Грошенят припас, вистачить і для дітей...

Але було одне жирне «але». На його шиї був зашморг, і пересуватися він міг на обмеженій території. На табуретці. А що відбувається з тими, хто висувається за межі табуретки, домислити не так уже й складно. Тут більша проблема — пильнувати, аби хто табуретки з-під тебе не вибив силоміць!..

— Правильно мислиш, — сказав патрон. — Уже недовго, Семене. Закінчимо справу — і я тебе відпущу. На всі чотири сторони. І себе відпущу — досить служити. Пора жити, так?

— Не знаю, — відповів Лизун, бо не був упевнений, що «так» — правильна відповідь.

— А тепер налаштуйся на серйозну розмову. Якщо є якісь заперечення, кажи, не бійся. Гірше буде, коли провалимо справу, — почав суддя. — До речі, де лялька? — запитав.

— Тут, у машині, — відповів Семен.

— Так тут, чи в машині? — смикнувся патрон, наче з ланцюга зірвався.

— У машині, — тихо відповів Лизун.

— Принеси! — скомандував Ярема Сильвестрович.

Семен побіг до машини по ляльку. Вона лежала на задньому сидінні і дивилася в стелю.

«Маячня. Я, слідчий, бавлюся лялькою», — подумав і погнав назад до альтанки.

— Ось, — сказав, щоб не мовчати і не думати дурниць.

Ярема Сильвестрович узяв ляльку і притулив до грудей.

— Ти знаєш, хто це? — запитав.

Лизун мовчав. Лавник теж. Збагнувши, що суддя чекає відповіді, Семен увічливо мовив:

— Ви маєте на увазі, що це? — і сам відповів: — Лялька.

— Ні, я маю на увазі, хто це? — сказав суддя. — Ти сумніваєшся в правильності поставленого мною запитання?

Семен не міг зрозуміти: суддя жартує чи здурів.

— Ні, — відповів Лизун, щоб від гріха подалі.

— Тоді перепитую: хто це? — Ярема Сильвестрович показував на ляльку.

Семен, як школяр, опустив голову, скулився і намагався не дихати. Щось вигадувати не було сенсу. Це потягне за собою цілу низку безглуздих присікувань.

— Це... — суддя зробив значущу паузу, — Безрукий Лев Львович! Зрозумів?

— Так, — відповів Семен, — він чимшвидше хотів звідси поїхати, тому, не чекаючи запитань, почав: — Я ходив, як ви радили, до цієї... як її...

— Відьми.

— Так, відьми. Вона казала, що лялька — оберіг Безрукого. І що через ляльку можна на нього впливати. Але вона цього робити не буде...

— А ти її що, просив? — запитав суддя.

— Ні. У мене не було такого завдання...

— Чудесно! Просто шикарно. Це те, що я думав. Прекрасно!

Лизун спітнів. Його очі були схожі на два сувенірних блюдця, втиснутих у тісний сервант.

— І перестань думати, що я збожеволів. Бо так діла не буде. Тобі чомусь усі здаються здурілими...

Лизун зразу зрозумів натяк. Він чекав цієї розмови. Відчував незадоволення патрона.

— Яремо Сильвестровичу, але ж він дійсно ненормальний... був!.. Плів усілякі нісенітниці...

— І ти вирішив його запроторити в дурдом?

— Так.

— Яке в тебе було завдання?

— Ізолювати його.

— Дорогенький, у тебе було завдання посадити його. Під будь-яким приводом. На час, поки я залагоджу свої справи. І ти це завдання провалив...

— А...

— Не акай. Божевільний — значить, неосудний, доганяєш? А нам його треба було ізолювати — тихо, без шуму...

— Я все зроблю! — запищав слідчий. — Я вже майже все зробив був. Підготував зізнання, свідків, усе, як має бути. Треба було тільки його підпис. А він закрився у кімнаті і молов дурню. Що я мав зробити?

— Паузу, — мовив суддя. — Після паузи завжди все змінюється.

— Врахую.

— Врахуєш, аякже... Якщо не буде пізно. Тепер доповідай.

— Безрукий зійшовся з лікаркою з комісії. Вони зустрічались в бібліотеці, біля її будинку, у нього вдома. Вдома в нього без змін. Валяються тільки порожні роздерті конверти і порожні аркуші паперу, що погано пахнуть. Якоюсь гниллю. І ще. Безрукий з лікаркою ходили до тої самої, як її... відьми, що і я. Потім сиділи в кав'ярні...

— А потім?

— Ви мене викликали, і я помчав до вас.

— Так. Усі смердючі конверти і папери негайно доставити мені — раз. Зібрати всю інформацію про лікарку — два...

— А наказ ізолювати Безрукого залишається в силі?

— В силі! Я хіба його відміняв? — вибухнув суддя.

— Ні, — відповів Лизун.

— А це буде три. Виконуй! — кинув на ходу замість «до побачення» Лавник і пішов у дім, стискаючи за шию безруку ляльку...