Привид безрукого ката

36

Лавник послав подалі водіїв і охоронників, сів за кермо, завів джип. Вибіг з машини:

— Якщо хтось з вас дозволить собі зрушити з місця або організувати за мною стеження, цей хтось — мертвяк! — застеріг. І помчав, як попечений.

Пригнав на проспект Свободи. Зупинився, де не можна. Підійшов утомлений міліціонер. Наймолодший. До таких дорогих авто посилають наймолодших, хай вигрібають. І загартовуються.

Ярема Сильвестрович механічно показав посвідчення. І забув про міліціонера.

— І що? — необачно вимовив страж дорожнього руху.

— Бог свідок, що я тебе не хотів чіпати, — сказав уголос Лавник. Висунув голову з машини і крикнув до міліціонера, що спідлоба спостерігав за ними. — Забери його! Не бачиш, що напарникові зле! Бігом!..

Міліціонер прибіг і побачив, як його молодший друг сповзає по дорогому авто на асфальт. Лавник ще раз козирнув посвідченням і застеріг:

— Якщо ще раз хворі працюватимуть на дорозі, будуть... проблеми... Передай начальству...

Перед авто судді зупинилася машина з потрібними номерами. Із затемненого, ледь відкритого вікна висунувся чорний палець і поманив за собою. Ярема Сильвестрович не любив такого жесту, щоб кликали, як дітвака, але покірно рушив за машиною, не пропустивши дорогого жіночого «мерседеса». Жінка виявилася тямковитою, різко пригальмувала, чим уникнула зіткнення. Лавник був винен і того не приховував. Він поблимав аварійкою на знак вдячності, проте водійці цього було мало. Вона висунула голову з вікна і нагородила суддю такими «компліментами», від яких не встоїть ніщо... Лавник не був забобонним, але на всяк випадок прикрив їй рота. Він зловив її енергію і уявив результат. Гримаса, що зображала прокльони, так і застигла на обличчі колишньої красуні. Її лице було паралізоване. Хоча Ярема Сильвестрович спішив, він вийшов з авто. Під божевілля нетерплячих клаксонів він підійшов до панянки і мовив:

— Я — борець за справедливість. Так, як ви зараз виглядаєте, — жінка глянула в дзеркало і розплакалась, — справедливо... До побачення... Ні, з вами побачення не хочу. Поспішив, вибачте, — знущався. — Знаю, як вам допомогти, але не скажу, бо це козир мого ворога. Бувайте... Ну, ви розумієте, що ви вже такого... давно заслужили... Бай...

Справедливість завжди жорстока. Він теж заслужив жорстокої справедливості, чого кривити душею, обдурювати себе, він же справедливий?.. Але поки що він живий і сильний... Найбільша справедливість для тіла — смерть. Для душі — цього він ще достеменно не знає, слава Богу...

Виїхали за місто. Машини супроводу вже тричі змінювалися. Дивні, він сам-один, чого його боятися?.. Він спокійний, а вони — як невротики... І до таких звертатися за допомогою?.. Нехай... Це частина вчителевого заповіту. Значить, так треба... А взагалі-то, як бояться, то добре... Чим більше людей тебе бояться, тим ти сильніший.

Треба ж — приїхали в ресторан Зоряни. Збіг чи... чи, не дай Боже, шантажуватимуть?.. Лавник пожалкував, що наказав залишитись удома охоронцям... Не тому, що переживав за свою безпеку. Його безпека в його надійних руках. Боявся за кохану. Всі проблеми вирішуються. Без проблем. Однак якщо хоч якась загроза буде Зоряні — він пожертвує вічністю... Він вичавить із себе всю силу, щоб захистити її. Всі згинуть, але вона житиме. І нехай вчитель зі своєю переселеною душею вибачить... Бо Ярема, коли підписувався на пропозицію вчителя, ще не знав, що життя його має цінність лишень із жінкою-мрією... Без неї — хай усе йде прахом. Нічого не потрібно. Все це вже мав десятиліттями — і що?.. Нічого. Звечора якісне спиртне, смачна закуска, штучні дівчата, батарейками для яких є гроші, а зарядкою — алкоголь... Бодун зранку... І... звечора те ж саме... Лавнику було легше, його відновлював учитель, мав секрети. Проте казав, що жити, як усі — мусить... Бували моменти, що Ярему вже нудило від тіл з обкладинок журналу, він хотів притулитися до своєї розтовстілої від неуваги дружини, відчути її щирість... Але на неї сил не вистачало... З часом дружина стала чужою, що нормально... Гірше, якби прикидалася рідною... Тому він і залишив їй купу майна та бізнес — заслужила. Все-таки молодість він їй згубив. А рахунки в банку все одно їй молодості не замінять... Ну, купить штучного коханця, але ж не притулиться до нього... Як він до Зоряни... Зоряна — сенс його життя... Але спочатку треба вирішити зі «справедливістю»...

Беззмістовне роздумування, якого Ярему так учив учитель, завжди приносило найкращі плоди. Потік думок — це неперевершений ключ. Тільки вчасно треба підставити під нього щілину. Щоб увійшов, пововтузився і відчинив... Завдяки потоку думок Лавник виходив напряму на правильне рішення безліч разів. Причому рішення він не знав, рішення він відчував...

Підійшов чоловік у масці і постукав у куленепробивне скло. Не дивлячись на Лавника, чоловік прогримів:

— Ми працюємо таємно. В масках. Тому прошу... — він простягнув маску. Суддя ледь відчинив вікно. Незнайомець відвернувся.

— Я не ховаюся від людей, яким довіряю, — відповів Лавник.

— Мусите. Такі наші правила. Думаю, вчитель вас попереджав...

При згадці про вчителя Ярема Сильвестрович вирішив не пручатися. Він усе має завдяки йому, його друзів теж мусить шанувати. Навіщо йому проблеми на рівному місці? Маска — так маска. Нехай...

— Одягну, — погодився. — Де будемо балакати?

— Я проведу, — гримнув чолов'яга озираючись, бо маска не давала очам непомітно сканувати ситуацію...

Ярема Сильвестрович вийшов з машини в масці. На диво, було дуже зручно... «Значить, роблю не те, що треба...» — подумав суддя. Пішов за незнайомцем. Упевнено, не боявся нічого. Лишень відганяв думку про Зоряну... Мало що, може, вони теж уміють читати... Як він Безрукого... Не вірив людям давно. За допомогою до «типів у масках», які були першими у короткому списку друзів, звернувся лишень тому, що їх рекомендував учитель. А він не міг просто кому-небудь віддати в руки справу всього свого життя. Хоча правильніше — всіх своїх життів...

Коли суддя вже готовий був зникнути за дверима з суперечливою табличкою «ВХОДУ НЕМАЄ», глипнув на своє авто. Нічого особливого, просто номери були не його...

Спускалися вузьким заокругленим коридором униз. Сходинки були викладені з каменю. На стінах горіли смолоскипи — як у кіно. Ставало цікаво. Наївна така стіна відділяла одне життя від іншого. З одного боку — сучасний ресторан, музика, прогрес, з іншого — гнітючий коридор, смолоскипи, таємниця... Лавник не боявся чужих таємниць, вони йому нешкідливі. Він переживав, щоб чужі не дізналися його таємниць — як не крути, їх у судді назбиралось чимало, починаючи з босоногої юності...

Приміщення, у яке йому завбачливо прочинив двері здоровань у масці з густими чорними бровами, що якимсь дивом вціліли від язиків смолоскипів, було у формі шестигранника. Посередині такий же шестигранний кам'яний стіл, з кожної сторони — кам'яні лави. Сидіти на них мало би бути холодно. Паралельно дверям палахкотів величезний камін, над яким загрозливо відкрила пащу голова розгніваного чимось кам'яного лева. Решта стін були розписані картинами — всюди боротьба і кров. Натяк на те, що життя — боротьба, і що переможцем можна стати лише тоді, коли проливається кров, уміло підкреслювали ці ж смолоскипи, що періодично харчали від захланного вдихання кисню. Стеля була непроглядною прірвою. Без найменшого натяку на висоту. У приміщенні було порожньо. За Лавником скрипнули двері і глухо гепнули, попереджаючи, що зачинилися до кінця.

Розум натякнув судді, що Ярему Сильвестровича заманили у пастку. Безсмертна душа Яреми Сильвестровича натякнула через інтуїцію, що все гаразд. Лавник дійсно почував себе у повній безпеці, хоча виглядало зовсім інакше.

Скрипнула стіна з каміном і дала тріщину. З неї вийшов середнього зросту чоловік з пивним животом і в масці. В руці він тримав дві подушки. Привітався за руку з суддею. Подав подушку.

— Без неї можна застудитись, — сказав. Голос його був дзвінкий, на слух — молодий. І приємний.

— Для чого такі конспірації? — запитав Лавник, змахнувши рукою, як вправний древній актор, своїм викрутасом охопивши кімнату і закінчуючи маскою на власному обличчі, яка, до речі, пахла чомусь слідчим Лизуном.

— Для того, щоб передчасно не вмерти, — дзвінкоголосий був відвертим. — А якщо вже судилося померти у каторжних муках, — додав, — то щоб не мучило сумління, що когось зрадив...

— Я не боюся смерті, — уп'явшись масці в очі, сказав суддя. Маска якусь мить вагалася, чи варто бути відвертою.

— Зате я боюся. У мене одне життя. На відміну від інших. І в рідних моїх теж одне життя. Тому...

— Гаразд. Більше питань з безпеки немає... — дозволив перервати собі пояснення незнайомця Лавник.

— Чудесно. Тим паче, що є купа нез'ясованих до кінця інших деталей.

— Отож бо... — підкреслено підняв вказівного пальця Ярема Сильвестрович і одразу ж додав: — Гроші перераховано на ваш рахунок. Всі. Згідно з домовленістю...

— Знаю, вже прийшли... — відповіла маска. — Інакше ми б тут не сиділи.

— А результат?.. — запитав суддя.

— Всі папери, знайдені в машині, плюс все можливе поза нею, що могло б повилітати з авто під час аварії, ретельно зібрано до приїзду міліції, спаковано й передано вам, як домовлялися.

— Там немає того, що мені потрібно! — вигукнув Лавник.

— Звиняйте, — одразу жорстко відреагував незнайомець. — Це вже не наші проблеми... Ми не винні, що у клієнтів не було того, що вам потрібно...

Ярема Сильвестрович сам це добре розумів, просто хотів на власні очі, на власну інтуїцію, на власну телепатію, і взагалі на власні свої таємні знання переконатися, що чоловік із вчителевого списку не хитрує...

Пересвідчився — не хитрував. Усе чесно. Лавник давно вже брехню б вичислив, з його арсеналу пішов у хід не один таємний прийом, проти яких смертні не встоять. Не мають права, бо не вміють. Не дано їм...

По паузі в бесіді, що затягнулася, незнайомець вирішив ще раз розтлумачити пророблену ним роботу.

— Наше завдання було будь-що затримати клієнта живим. Мікротравми дозволяються. Це раз. Забрати усі можливі документи, записники, замітки, чернетки, — одне слово, всі папери — два. Все виконано. Претензії є? — запитав.

— Немає, — відповів суддя.

— Ви бажаєте продовжити співпрацю?

— Ні, — суддя піднявся з подушки. За ним незнайомець. — Дякую... — пішов до зачинених дверей.

— Там вхід, — попередив незнайомець.

— Де вхід — там і вихід, — мовив суддя.

— Не завжди, пане, — незнайомець покрутив персня на руці, і відсунулася нова стіна. Не та, через яку він увійшов.

Перед виходом Ярема Сильвестрович зупинився.

— І все-таки я не розумію, для чого було мене сюди везти...

З його сторони це був геніальний хід. Таємний гіпноз захоплення. Прихований виклик...

— Гарний трюк, — заплескав у долоні незнайомець. — Трошки я вам відповім... — ураз потух камін. Затишок з приміщення вивітрився моментально. — Щоб, коли вас ненароком покине здоровий глузд, ви знали, де нас шукати. Бо тут поряд є ваша сила...

Суддя спітнів. Не один він мудрий і передбачливий, як виявляється... Маски-шоу. Його знають, а він не знає... Ярема Сильвестрович розумів, що часто перемога чекає за останнім поворотом, зависнувши на волосинці над прірвою... Тому натякнув:

— Я відчув на масці запах одного знайомого...

— Вітаю. У вас гарний нюх...

— Він — ваш?..

— Ні. Просто є певний вид запахів, що перебивають інші...

Загадковий незнайомець з пивним животом зник. Перед суддею маячив інший — з кучерявими бровами.

— Я вас проведу! — сказав і повів, підсвічуючи смолоскипом. Він пахнув Безруким. Уперемішку з Марі. З крапельками хтивого поту... Зоряни...

Номери на авто судді були знову інші. Але не його. Лавник знову запам'ятав. Рушив за машиною, що супроводжувала його сюди. По дорозі загубив її. Наче крізь землю провалилася. З'їхав на узбіччя. Вибіг. Номери були його! Чудасія!..

У Яреми Сильвестровича Лавника дуже погіршився настрій. Виявилося, що в світі є ще хтось, хто вміє більше, ніж він, і таке, що він не знає і не розуміє... А це звучить... загрозливо...