Привид безрукого ката

41

— День-два, — обіцяв лікар, — і випишу. Не швидше. Хочу переконатися, що все гаразд. Бо такого швидкого одужання в моїй практиці ще не було. Чим ви можете це пояснити? — ескулап звернувся до жінки, що мило всміхалася цілому світові.

— Душею, — відповів за Марі Лев.

Лікар дивацтвом Лева був ситий по горло ще від першого знайомства, коли Безрукий звалився на дах машини. Але все-таки попросив:

— Поясніть?..

— Світла душа не може дати згинути тілу. Вона його зцілює. Любов'ю...

У палаті запала мовчанка і трохи затягнулася. Бо лікар проводив дослідження: вперше за свою практику він спробував розгледіти душу пацієнта. Лев з Марі йому не заважали.

— Шикарний рецепт, — мовив урешті. — Візьму на озброєння. Обов'язково... — а в дверях додав: — Не здивуюся, Леве, якщо ви пришелець... із космосу... А цю панянку зі світлою душею Бог змусив народитися на землі лишень задля того, щоб вас тут не загризли... Вгадайте, хто? — хитро запитав. І сам собі відповів: — Люди!..

Лев з Марі переглянулися. Їм було не до жартів, бо на годиннику останнім часом повзучий марафон стрілка змінила на реактивний спринт.

З коридора донісся галас. Купка хворих схилилася над лікарем, що кілька секунд тому жваво розкидався дотепами. Він лежав на підлозі, як колода. Безрукий підбіг, розштовхав усіх, не церемонячись, і прислухався до лікаревого дихання. Воно було спокійним, рівним, як у дитяти. «Неймовірно», — подумав Лев. У цю мить лікар розплющив очі, почухав потилицю, винувато розвів руками.

— Я дещо дізнався, — пояснив спантеличеним хворим. — Завдяки йому, — тикнув пальцем Левові у груди, що у того по тілу від доторку пройшов дрож.

Безрукий переповів побачене Марі. Вона якось байдуже зреагувала на дивність ескулапа. Жінку мучило інше.

— Леве, ти мені пробач за відвертість, — почала обережно. — Я не хочу тебе образити. Ані крапельки... Але мені здається, що ти останнім часом навіть не намагаєшся згадати текст катового листа... — Безрукий нервово забігав по палаті, до хрускоту стискаючи кулак. Здавалося, навіть відсутня кисть теж додає хрускоту. — Чому я тебе прошу? — запитала себе. — Та тому, що всім серцем вірю, що прощення врятує світ. Бо пробачити — означає змінити минуле, що завдало болю... Немає значення, кому і скільки. Має значення звільнене від болю місце, яке можна заповнити любов'ю...

— Я згадаю, — Левів голос тремтів. Він стояв лицем до стіни. З очей котилися сльози. Безрукий їх ловив язиком, щоб часом не скрапнули на долівку. Сльози були солодкими, як мед. — Задля тебе, Марі, я зроблю все...

— Я знаю, — мовила хвиляста красуня. Сліз вона не приховувала. Бо була сильною.

Вечір припхав на Львів хмари, ніч їх по повній програмі розмитнила. Гроза почалася зненацька. Горошини дощу лупили по старих міських дахах, наче змагалися, хто з них першим просочиться всередину. Зима називається... Світ божеволіє — все переплуталось у його голові.

— Ти б пішов додому. Глянув, як там хата... — мовила Марі. Просто так. Бо насправді сьогодні якраз найбільше хотіла, щоб Лев був поруч...

— Хаті нічого не станеться, — відрубав Лев, читаючи «Український футбол». «Карпати» перемогли у контрольному матчі — Безрукий мав гарний настрій.

Марі закохано дивилася на чоловіка, якого зовсім не знала. Він увесь час був різним. І увесь час привабливим: і в перемогах, і в поразках, у мудрості й глупоті... «Життя молодець!.. — подумала. — Воно видає такі викрутаси, щоб ніхто не надумав відчути себе Богом... Нема чого... А як життя здійснило її мрію?.. Як геніальний майстер детективу!.. Хотіла жити разом з Левом — маєш... Уже скільки часу поруч. Правда, в лікарняній палаті...

Сон не брав. Обох. Світло вимкнули. Палатою літали тіні, що невідь-звідки просочувались через незашторене вікно.

— Випий снодійне, не мучся, — порадив Лев.

— Не буду...

— Чому?

— Не хочу. Мені сьогодні гарно мріється...

Лев встав, увімкнув світло.

— А можна я вип'ю? — запитав. — У моїй голові, як на каменоломні — грюкає, колеться і шипить...

Не звиклий до снодійного, Лев захропів уже через півгодини. Смачно плямкав губами і потішав Марі своїм дивацтвом навіть уві сні.

Коли жінка у мріях гуляла парком з маленькою потішною донечкою, почула Левове дивне бурмотіння. Прислухалася. Підсвітила собі мобільним, розірвала пачку з-під ліків, знайшла в тумбі ручку.

«порадувати сивих ескулапів дивом дивним...» — записала. І збагнула, що це лист!.. Кусник листа від ката!.. Лев згадав!..

Вона трусила ним, як лялькою. Не знати звідки взялися сили. Він молов щось, наче був п'яний у дим. Морфей не відпускав Безрукого зі своїх обіймів, видно, подобалося йому з ним балакати. Нарешті Марі набрала ціле горня холодної води і хлюпнула Левові в лице. Він ускочив на ноги, як солдат на сигнал тривоги.

— Що сталося? — закліпав очима.

— Я знаю, хто наступний! — випалила Марі.

— Хто?

— Лікар!

— Звідки знаєш?

— Ти сказав. Уві сні, — Марі витягла з-під свого матраца договір. Вручила його Левові. — Йди, — наполягала. Лікар якраз нині чергує.

— Уже? — здивувався Лев.

— Так! Все, що в житті відбувається, відбувається «вже»!

— Мені треба настроїтись.

— Діяти! Настроюватись будеш по ходу, — Марі виштовхала ошелешеного Лева за двері. Від неймовірного хвилювання в неї трусилися руки. «Я не могла помилитися» — повторювала, як заклинання. Але це не заспокоювало...

Ватяними ногами, але з впертістю танка Лев плентався до кабінету чергового лікаря. Зайшов без стуку. Лікар дрімав на дивані, виставивши ноги на стіл. Безрукий поторсав його за плече.

— Що сталося? — витріщився на Лева.

— Лікарю, у мене мало часу, тому зразу до головного, — випалив Безрукий.

— Будь ласка, — лікар як завжди був уважний. — Але головний — у відрядженні.

— Не зрозумів...

— Головний лікар у відрядженні. Ви з ним не можете зустрітись. Він далеко...

— Дотепно, — Лев не чекав спросоння такого «жарту» від лікаря, — але я саме хотів запитати... — він не знаходив слів, — якраз те, що, може, змінить... усе...

— Питайте... Вибачте...

— Ви вірите у вічність? — ескулап, виявляється, був готовий і до такого запитання.

— Стараюся, наскільки в мене виходить. Кожної зміни я спостерігаю декілька вічностей... Не дуже приємно, м'яко кажучи... І жахливо страшно... Бо люди не вірять, що у таких випадках вічність застигає навічно...

— А можете простити всі гріхи тим, хто перед вами завинив? Або завинить? Як гріхи предків, так і сучасників, так і нащадків?

Лікар розуміюче похитав головою.

— Для вас можу, — щирість Левова лікаря переконала.

— То простіть!

— Прощаю!

— А тепер кров'ю. Отут, — Лев розкинув перед ескулапом заляпаного аркуша з кров'яними відбитками пальців.

— Думаю, це важливо, — мовив лікар, взяв скальпель, уміло черкнув по пальцю і розтер краплинку крові на місці, де тикав неймовірно збуджений Безрукий. — Все? — запитав увічливо.

— Все! — зрадів Безрукий. — Якщо прощення важитиме більше, з мене могорич.

— Взагалі-то я не п'ю. Вже давно. Але їм. Багато. Так що з нетерпінням чекатиму.

— Домовились, — Безрукий на емоціях переплутав здорову руку з хворою і подав лікареві обрубка. Той ним похитав. Лев прискіпливо придивлявся до кров'яної печатки. Вона не зникала. Значить, вийшло! Ну, Марі, ну, молодець!!!

Лікар подумав, що голова Безрукого все-таки інколи дає збій. На наївні дивацтва він не звертав уваги. Але змусити його підписуватися кров'ю — це вже занадто. Швидше за все, до Безрукого доведеться викликати фахівців по приборкуванню божевільних. Уранці. На свіжу голову...

Лев різко зупинився в дверях. Повернувся, свердлив лікаря вогненними очима. Здавалося, вони міняли колір. Ескулап подумав, що Безрукий зараз на нього нападе. Лев сопів, як ковальський міх, і за декілька секунд чоло його вкрилося крапельками поту.

— Жінка в небезпеці! — крикнув, аж люстра затряслася. — Зупиніть її! Ви зможете, бо простили!.. Вже! — Лев вибіг з кабінету чергового. Його звідтам вигнав ще більший жах.

Лікар набрав жінку, що перевернула його життя з ніг на голову:

— Я тобі прощаю, — сказав. — Іти мені вибач.

Слухавка схлипнула:

— Як я тебе люблю!.. — прошепотіла. — Я не можу без тебе...

— Де ти? — запитав лікар.

— У кухні. На табуретці. Ти вчасно... Дякую...

У лікаря зупинилося серце.

— Не смій! — вигукнув він. — Не губи мене!

— Не буду. Тобі я болю не завдам. Ставлю чайник.

— Лечу!..

— Ага, і купи кусник тортика. Бо сьогодні у мене день народження.

— У мене, здається, теж!.. — лікар вибіг з кабінету. Як був. У халаті, капцях лікарняних, у шапочці. До дідька чергування! — Дякую тобі, Господи! — сказав. — І тобі, мудрий Леве...

Тягар, що висів на лікаревій душі останніми місяцями, зник, як дивний пацієнт.

В

Першою жертвою був ґвалтівник-волоцюга.

Голова злетіла з нього, як із кульбаби.

«Ти диви», — подумав війт.

«Тренуйся! — просичав лавник. — Матимеш гарну голову...»