Привид безрукого ката

23

«Тут щось не те, — подумав Місяць. — Або я здурів, або щось коїться з часом. Бо таким довгим день не може бути. Якась химера...»

Борисові координати було знайти легко. Марі зателефонувала в лікарню, їй виклали все, що було в реєстраційній картці пацієнта і поза карткою: домашня адреса, стаціонарний телефон і номер мобільного, що олівцем був дописаний на боці облізлої обкладинки — навпроти ПІБ.

Викликали таксі. Поки не було машини, Лев зателефонував на хатній номер вундеркінда. Ніхто не піднімав трубки. Вдруге, втретє — без результату.

— Набирай мобільний. Чого ти мучишся? — порадила Марі.

Замість гудків співали захмелілі зайці: «А нам все одно...» Лев увімкнув гучномовець, щоб Марі послухала, якими піснями захоплюються рідкісні представники «ботанічного» саду України.

— Я його приб'ю, — сказав Безрукий.

— Ви комусь погрожуєте? — почувся зі слухавки жіночий голос, і Лев від несподіванки занімів. — Алло, мені не до жартів... — додав суворо голос.

— Перепрошую, а ви хто? — ляпнув Лев. Навіть Марі від несподіванки плеснула себе долонею по лобі.

— Чи не здається вам, пане, що з огляду на те, що ви телефонуєте до мене, а не я до вас, логічно було б, щоб я знала, хто той нахаба, з яким я маю честь говорити? — почув у відповідь дошкульне запитання.

— Ще раз перепрошую, — почав Лев. — Я знайомий Бориса. Лежав з ним у лікарні в одній палаті. Моє прізвище Безрукий. Можу я почути Бориса?

— А я його мати. Я в Харкові. На виставці. Дзвоніть на домашній.

— Він не бере трубки, — пояснив Лев.

— Чи не могли б ви прикинути, що Борис може бути у ванній, приміром?..

— Міг би... — по-школярськи промимрив Безрукий. — А чи не могли б ви дати мені Борисів мобільний?.. — запитав зіщулюючись, передбачаючи купу учительських докорів.

— Я не дозволяю дитині користуватися мобільним зв'язком. Від нього страждає мозок, — повчала Борисова мати.

— Дякую. Приємно було поспілкуватися, — мовив Лев кривлячись.

— Взаємно, — скорше, факт, що з такою ж мімікою відповіла жінка. У трубці запікало.

— Поговорив, називається, — видихнув Лев під глузування Марі. Підійшов до відчиненого вікна, щоб ковтнути освіжаючого повітря, і побачив, що саме під'їжджає таксі.

Борис відчинив хвилин через п'ять настирливого дзвоніння і гупання в двері. Він був блідий, сам не свій, наче в тумані. Без емоцій дав спокійно себе обняти зраділому Левові, аж хруснули юнакові всезнаючі кістки. Вундеркінд провів гостей на кухню, показав Марі на чайник.

— Леве Львовичу, зі мною щось страшне твориться. У мене є підозра, що на мене було здійснено енергетично-гіпнотичну атаку. Я прийму душ, може, трохи змию вплив. І прийду. Я неймовірно радий вас бачити! — випалив Борис на одному подихові. Наче переживав, що не встигне.

— Він що, перевчився? — запитала Марі.

— Тобі видніше, диваки — твоя спеціалізація, — задумливо мовив Лев. — Енергетично-гіпнотична атака... Такий термін хіба є?..

— Мені здається, що він — не зовсім... — уникла відповіді лікарка.

Борис повернувся з душу у мокрому спортивному костюмі — нап'яв його на себе не витираючись. З волосся скапувала вода.

— Може витреш голову? — спробував пожартувати Лев. — А то сидиш, як обскубаний гусак...

— Так треба, — сказав Борис. — А тепер я вас слухаю. Бачу, ви не просто на чай забігли. Завжди радий допомогти. І не дивіться на мене, як на здурілого — я вже мислю сам. Відійшло...

Лев завовтузився у кріслі. Від непевності, як повестися далі, припав до чаю, ніби ніколи його не пив. Сьорбав, аж виляски йшли. Врятувала ситуацію Марі.

— Борисе, — почала, — я друг Лева. — Те, що ми тобі зараз розповімо — м'яко кажучи — дивне. Але так є. Повіриш ти в те чи ні — твоя справа. Одне прохаємо — допоможи нам. Ти можеш — треба тільки, щоб ти захотів...

До хлопця повернулася жвавість. З очей зникла пелена, з'явилася думка. Він уважно ловив кожне слово оповідачів, авторитетно покивував головою, ніякого подиву не виявляв.

Лев майже нічого не втаїв від хлопця. Який сенс? Навпаки, з його мізками та неординарним мисленням юне світило науки може багато допомогти. А для цього йому варто бути в курсі всіх чудернацтв, якими нагородило їх життя. Так чи інакше, їхні долі переплелися. Хоча б цим договором.

Безрукий вийняв з внутрішньої кишені куртки акуратно складені файлові аркуші. Розгорнув, поклав на стіл. З іншої кишені вийняв ручку. Нехай краще буде своя, перевірена, бо раз у рік і чорнило зникає... Тремтячою рукою акуратно вивів «Борис Мудрагель».

— Підпишеш? — запитав хлопця. — Кров'ю?..

Вундеркінд ходив по хаті колами і безперервно, то однією, то другою рукою чухав голову. Так можна було поробити собі смішні бокові залисини. Тому Лев зупинив його за плече, розвернув до себе і запитав:

— Чому?

— Містика, — відповів Борис. — Але, на жаль, нічого не вийде. І не тому, що я не хочу. — Він узяв канцелярського ножика, шмигонув собі по пальцю. Кров кволо виповзала з його геніального тіла. Він трохи надавив на палець, щоб її було більше. Притулив навпроти свого імені та прізвища, поводив пальцем урізнобіч. Коли забрав палець, то всі побачили, що... аркуш був чистий. Ані сліду! Кров наче випаровувалася. Так само і з підписом ручкою...

— Що таке? — запитав спантеличений Лев. — Ти можеш мені пояснити?

— Можу, — відповів Борис. — Півгодини тому я підписався за... справедливість... Кров'ю. Очевидно, що одночасно голосувати за одне й інше не вийде. На двох шальках водночас той самий закривавлений тягарець бути не може...

— Не встигли! — розчаровано сказав Лев.

Марі сиділа на стільці, скулена, згорблена і гризла з переживання нігті.

— На вашому місці, — сказав Борис, — я б не робив трагедії з того, що сталося, а краще поміркував би, звідки вони про мене дізналися? Бо, наскільки я починаю здогадуватись, я стояв, правильніше, лежав, коло витоків цієї містерії...

— Як ти міг, Борисе? Як ти міг?.. — повторював тихо Лев, водночас прокручуючи у голові тисячі варіантів, що спливали один поперед одного, як запінені хвилі.

— Просто, — відповів Борис. — Із радістю. І з переконанням, що змінюю світ на краще...

— Він був під гіпнозом. Однозначно, — зробила висновок Марі.

— Я це зрозумів ще тоді, коли пішов під душ... Мені дуже шкода, Леве Львовичу. Але наскільки я поінформований, світ на мені клином не зійшовся. Перевага «прощення» залежить від більшості підписів. Отож я б на вашому місці продовжував боротьбу, а не мимрив «як ти міг... як ти міг...» Тим більше, що недавно один мудрий чоловік написав у моєму блокноті — «З-поміж безлічі твоїх думок чужих — безліч».

До Лева крізь сонмища думок дійшло, що хлопець має на увазі його, згадуючи «мудрого чоловіка», бо саме він записав пророчі слова у хлопцевому записнику, коли виписувався з лікарні. А тепер за іронією долі цими словами юнак його підбадьорює. «З-поміж безлічі твоїх думок чужих — безліч». Яка мудрість! Ледь не основний закон життя. Безрукий не пам'ятав, де він ці слова взяв: прочитав чи почув, або, може, сам придумав? Лев по-батьківськи глянув на хлопця:

— Дякую, Борисе, — сказав Безрукий. Це мало означати, що хлопцеві прощено. Те, у чому він ані крапельки не винен...

— Прошу, звичайно, — Борис усміхнувся; йому сподобалася реакція Безрукого на його монолог — недарма він вивчав технології вербального впливу на особистість. — Однак мене як потерпілого цікавить, чи ви знаєте, з ким воюєте? Тобто хто вони?.. — закінчив Борис без словесних викрутасів.

— Не знаємо, — відповів Лев. — Не маємо ані найменшого уявлення.

— Тоді почну з себе. Коли вони увійшли, їх було двоє. Я не встиг їх розгледіти, бо їх тіла розпливлися. Вони були, я їх бачив, відчував, але вони були безликі. Говорив лише один. Це точно. Досі не можу збагнути, як я так легко підписав їхнього папірця. Невже так просто залізти в мою довбешку?

— Під сильним гіпнозом — так, — сказала Марі. — Не зважай, на твоєму місці міг бути кожен...

— Якщо ви думаєте, що мене мучить почуття провини — помиляєтесь, — парирував юнак на розраду. — Не в моєму стилі плакати за тим, чого не повернути. Я не маю часу на сльози — мене цікавить «чому?...» — хлопець не встиг закінчити однієї думки, як його перебила інша. — Камера! — вигукнув і щез у коридорі.

Через мить прибіг і всівся за комп'ютер.

— У коридорі працювала камера, — пояснив. — Зараз ми перевіримо, що вона побачила...

Він поклацав по клавіатурі, і з'явився коридор. Чорно-біла картинка, посередня, проте охоплювала всю сходову клітку. Три пари очей свердлили порожнечу. Ніхто на сходах не показувався. Лев від нетерплячки скреготів зубами, певно, сам того не зауважуючи. Марі постійно глипала на годинник, як герої фільмів, що мають знешкодити вибухівку, бо інакше світові буде гаплик. Борис спокійно чекав — ось у кому жив справжній дослідник!

— Ідуть, — сказав і потер руки, наче ними мав зараз пов'язати зайд. Проте сходами підіймався лише один чолов'яга років п'ятдесяти, у легкій кепці, джинсах і куртці. Його обличчя було дуже напруженим, на чолі гармошкою зійшлися зморшки — і не розходились. І нічого більше не було особливого, якби...

— Трясця його матері! — вигукнув Лев. Бо поруч чолов'яги у повітрі висіла папка. Звичайна шкіряна папка для паперів.

Чолов'яга підійшов до дверей. Підпливла і папка. Зайда на дзвінок не натискав. Проте у дверях з'явився Борис. Він без питань впустив чоловіка всередину. Прослизнула й папка.

Виходили так само. Окремо — загартований чолов'яга, що зимою носить літню кепку, і окремо — папка.

— Що ви на це скажете? — запитала Марі.

Лев мовчав.

— Скажемо, що чомусь камера не може відтворити істоту, що несла папку. Або це людина-невидимка... Або це дуже цікаво, якщо не сказати — дивно... — висував свої здогади Борис.

— Або це не людина, — додав Лев.

Усі троє насторожено перезирнулись.

— Ви мене не лякайте, бо мої приїдуть аж через три дні. І не факт, щоб тільки змінити чемодани... — розрядив обстановку Борис. — То ви мене, як розкаяного зрадника, берете у свою команду? — запитав. — Чи як?

— Якраз про це я і хотів тебе попросити, — сказав Безрукий, заручившись згідливим поглядом Марі. — Але з однією умовою: навіть попри те, що твоя турботлива матуся тобі заради твоїх геніальних мізків не дозволяє користуватися мобільним зв'язком, я тобі все-таки подарую мобільний телефон. Згода?

— Леве Львовичу, Леве Львовичу, ну, ви, як дітвак, чесне слово! — засміявся Борис. — Та не треба підкреслювати — «твоя», «тобі», «твоїх»... Невже ви думаєте, що мобільного у мене немає?

— Переконаний, що є, — відповів Лев. — Просто не знав, як увічливо в тебе попросити номер.