Привид безрукого ката

6

Лев прийшов до тями від впертого грюкоту в двері. У вікно заглядало свіже морозяне сонце. День прийшов не привітавшись. Безрукий безладно блукав кімнатою. Двері від впертих ударів кулаками тремтіли на старих завісах, ледь не вивалювались, але для Лева стукіт був далеким, у пелені часу, за тридев'ять земель. Наче сновида, він підійшов до вікна й розсунув штори. Сахнувся світла і з переляку закрився від нього обрубаною загіпсованою рукою. Так само механічно пішов і відімкнув двері, які увірвалися всередину, як спущені з ланцюга пси. Разом з чотирма темними типами.

Перед ним довго, плавно жестикулюючи, говорив рудий слідчий. У такт йому підмахували головами троє стандартних, знятих з конвеєра чоловіків у темних костюмах, з барсеткою.

Лев порожніми очима дивився на слідчого і думав про своє. Рудий у якусь мить вистрибнув з полону красномовства, яку демонстрував трьом однаковим типам, уловив Левову порожнечу, потрусив Безрукого за плече і запитав:

— Ви мене чуєте, Леве Львовичу? Я пропоную все зробити згідно з інструкціями. І закриємо це питання. Би нічого не втрачаєте, і в мене буде, так би мовити, показник...

Безрукий вийшов з порожнечі, глянув на рудого і суворо сказав:

— Ви мене з кимось сплутали, пане. Я — не Лев Львович. Вибачте...

Спантеличений слідчий вмить упрів, його волосся зразу ж негарно прилипло до чола.

— Ви що, з мене глузуєте? — запитав, махаючи руками, як млин вітряком.

— Я не маю часу на жарти, — сказав Лев Львович. — Мені треба погострити сокиру...

Штамповані типи переглянулись, пирснули смішком, але змовчали. Запитально поглянули на рудого, тим самим даючи йому зрозуміти, що всі карти в його руках: він тасував, він роздавав, йому й грати...

— То хто тоді ви? — запитав дуже ввічливо слідчий.

— Кат, — відповів Лев.

— Хто-хто? — перепитав рудий.

— Кат! — гримнув Лев Львович. — Не грайте вар'ята, мене хіба юродивий не знає! Геть, а то викличу помічників! — Безрукий обернувся і зник у кімнаті, так за собою грюкнувши дверима, що аж обвалилася штукатурка на стіні.

— Він ненормальний! — вигукнув рудий. — Що робити? — запитав стандартно.

— У дурдом! — відповіли троє в унісон, ще раз підтвердивши, що вони не лишень конвеєрні, але й односерійні.

Примчала швидка.

— Хто хворий? — запитав двометровий лікар з плечима термінатора, свердлячи очима рудого і стандартних.

— Там! Не ми ж... — буркнув слідчий.

На те лікар спокійно відповів:

— На вашому місці я б не був таким категоричним. Знаєте, скільки я таких темних костюмчиків з папочками забирав? Як припече, то дуріють навіть святі...

Слідчий упрів удруге.

Через декілька хвилин, наче нічого й не було, Лев Львович спокійно вибрів услід за лікарем з кімнати. Зайшов на кухню, перевірив, чи вимкнув газ, перекрив воду. Взяв з холодильника ключі і зачинив за собою вхідні двері.

Спускаючись сходовою кліткою, непомітно підморгнув рудому. Той упрів втретє, сильно того злякавшись, бо надворі зима. Щоб часом не продуло.

— Я поїду з вами! — налетів на ескулапа слідчий, наче той його проганяв.

— Та будь ласка, — відповів лікар, придивляючись до рудого, як до потенційного клієнта. — Хіба я вам бороню?

Дорогою слідчий набрав когось по телефону:

— Подзвони в управління, хай негайно в психіатричній лікарні зберуть комісію з найкращих фахівців. Маємо «елітного» клієнта, — мовив загадково...

Психіатрична лікарня мала шикарну територію — спокійну, як сон немовляти... Дерева, доріжки, лави, доглянуті старовинні будівлі... З гордих дахів захмелілі птахи дивилися на кожен новий день з надією... На заздрість усім нормальним... Тут не було проблем...

Хоч десь працюють бездоганно! Ніхто нікого не шукав, не чекав, не перепрошував. Сказали негайно, значить, негайно.

Комісія в білих халатах у складі восьми осіб (четверо чоловіків, четверо жінок — тендерний паритет) засідала за довгим столом, сувора і справедлива. Лев стояв посеред кабінету і дивився почергово у вічі поважним суддям, що наділені правом визначати нормальність, і наче гіпнотизував їх. Намагався зустрітися очі в очі з кожним лікарем, і йому це вдавалося. Більше того, він відчував, що у всіх битвах поглядів одержав перемоги. Винятком була молода русява лікарка з хвилястим волоссям та непомітним, як зморшка, шрамом біля носа. Члени комісії всі були однакові, білі і втомлені. А хвиляста лікарка його схвилювала. Лев не міг з упевненістю сказати, що він десь, колись її бачив, зате він її відчував. Так йому здавалося принаймні. Переконання не було ніякого. Бо він тепер навіть з упевненістю не знав, хто він...

— Не хвилюйтесь, — відводячи погляд, сказала лікарка, — все добре.

На її репліку начебто ніхто не звернув уваги. Напевно, так кажуть усім пацієнтам.

Лише слідчий, якого посадили, як бідного родича, біля самих дверей, засмикався на кріслі, як риба перед юшкою. Й отримав від Безрукого свою дозу гіпнозу. На нього подіяло моментально — в Левові слідчому привидівся кат. І така дрож пробігла тілом, що він упрів учетверте. «Та що за капость, — подумав слідчий, обережно витираючи чоло рукавом (бо зашмарканою хусткою соромився), думаючи, що ніхто з присутніх цього не помічає.

Кабінет був оснащений різною медичною апаратурою, яка вміла під'їжджати, виповзати зі стін, вислизати зі стелі, складатися-розкладатися, як дитячі роботи-трансформери. Все пікало, пищало, говорило, зразу ж друкувало результати. Лев стояв, лежав, згинався, повертався, його перевіряли зусібіч, і не тільки голову.

Насамкінець виснажливого дослідження його нормальності фахівці, маючи перед собою результати аналізів, захотіли з ним поспілкуватися. Наживо.

Говорив сивий, худий, коротко стрижений чоловік з акуратною борідкою.

— Ви знаєте, що тут відбувається, правда? — почав він, не зводячи очей з Безрукого. — Ми провели детальне обстеження вашого... організму. Маємо попередні результати. Природно, фахівці хотіли би з вами поспілкуватися, послухати вашої думки, може, є які скарги, побажання... Ви не заперечуєте?

— Ні, пане професоре, — відповів Лев. — Я із задоволенням з вами поспілкуюсь. Тим паче, що заради мене ви з товариством залишили багато важливих справ...

— Ви мене знаєте? — запитав лікар, прищулюючи праве око. Лівому в той час, напевно, відкривалось якесь інше, внутрішнє бачення.

— На жаль, ні...

— Звідки ви тоді знаєте, що лікар — професор? — невиховано втрутився у розмову рудий. Одержав декілька осудливих поглядів від комісії і замовк.

— Є в людини така частина тіла, як голова, — почав Лев. — У декого вона здатна думати і робити висновки. Правда, в моїй голові ви відверто сумніваєтесь, пане слідчий. Ваше право. Хоча те, що ви міліціонер, я зрозумів зразу, тільки вас побачивши... Чому би то?... — Лев глузував з рудого. Не міг йому пробачити сопливого лікарняного розводу з дурнуватими показниками.

Лікарі відверто, але виховано всміхнулися.

— Гаразд, — продовжив професор. — Питання будуть звичайні, прості, адже ми навіть не знайомі, — пояснював лікар. — Отже, ваше прізвище, ім'я, по батькові?

— Безрукий Лев Львович, — була спокійна, виважена відповідь.

— Що?!! — зірвався з місця рудий.

— У вас є заперечення, пане слідчий? — запитала симпатична хвиляста лікарка.

— І так, і ні, — розгублено відповів рудий. — Вибачте. Це мої проблеми. Я більше не втручатимусь у вашу роботу...

— Отож-бо, — сказав професор, тепер прищулюючись на слідчого.

Безрукий Лев Львович чемно і чітко відповідав на запитання комісії: про дитинство, навчання, роботу, бойові мистецтва і дослідження про долі львівських катів. Апарат, до якого за допомогою кольорових дротиків підключили його голову, поводив себе спокійно. Лев результатів не бачив, але з виразу облич лікарів, які спостерігали за великим монітором на своєму столі, можна було зробити висновок, що все нормально. Аж занадто нормально. Ось що дивувало.

Нарешті професор попросив Лева вийти. Разом зі слідчим. Рудому це не сподобалось, але він цього разу змовчав. Більше виставляти себе блазнем не хотілося. Він і так перегнув палку, а йому ще з цими людьми працювати й працювати. Бо він мав мрію! А наполегливість йому дав Бог...

Троє штампованих підійшли до рудого.

— Що? — запитали разом.

— Вирішують, — слідчий показав на двері і підійшов впритул до Безрукого. Він шукав погляду Лева. Той виклик прийняв і відповів такою блискавкою, що слідчий відвів погляд. І тут програв. А це був його джокер — сильний погляд.

— Ну, ви мене підставили, Леве Львовичу! — сказав рудий без образи.

— А мало бути навпаки, чи не так? — запитав Безрукий.

Слідчий змовчав. Ну ніяк він не міг розкусити Безрукого. Якщо він псих, — подумав, — то дуже мудрий псих, раз так уміло вдає з себе нормального.

Його роздумування перервав телефонний дзвінок. Слідчий відійшов у куток коридора, до вікна, і довго слухав чиїсь горлання, марно намагаючись вставити пояснення. Розмова зробила з нього втомленого, розгубленого, зсутуленого, пригніченого чоловічка, який не знав, у що його може перетворити наступна мить.

Вийшла хвиляста лікарка і запросила обох.

— Леве Львовичу, — мовив професор без передмов. — Ви вільні. Якщо немає заперечень від правоохоронних органів, — додав, переводячи погляд на слідчого.

— Немає, — розгублено мовив рудий.

— До побачення, Леве Львовичу, — сказав професор. — А з вами ще... два слова, — звернувся до слідчого.