Привид безрукого ката

51

Зі старовинного під'їзду на вулиці Івана Франка у Львові вийшло дві пані. Вони не були мешканками будинку. Старша — висока і дебела, з увічливим макіяжем, який додавав швидше кумедності, ніж краси. Молодша мала гарну фігуру, ходу манекенниці, з-під шапки звисали цікаві кучері. Чоло пружне, без натяку на зморшки, очі великі і глибокі, вуста незрозумілі, бо не змовкали ні на секунду, зуби здорові і білі, наче крейда... Але довгий ніс псував усе. Несли панянки дебелі сумки з релігійною літературою і чіплялися до кожного перехожого, щоб подарувати книжечку, а заодно поговорити про життя — тлінне і вічне. Чоловік, що було вийшов з машини, припаркованої на тротуарі неподалік, спересердя смачно сплюнув на непорочний сніг і знову ввіпхався у салон — у нього не було настрою спілкуватися з панянками. Тим паче він знав їхні реп'яхові звички — чіплятися без дозволу і не відчіплятися самим...

Панянки зникли за рогом. Були задоволені, як слони. Зайшли в черговий під'їзд, там і розчинились. Щезли з лиця землі, випарувались. Залишивши по собі лишень одіж, як змії залишають стару, зітерту об стежки життя шкіру.

— Ви бачили, Леве Львовичу, як суддя від нас втікав у машину? Ледве пузом не зігнув стояка!.. — сміявся Борис, виймаючи з торби свій одяг. — Негоже претендентові на вічність уникати розмов про Бога, чи не так?..

— Не злослов, а тішся, вундеркінде, — порадив Лев. — Бо твою, — хтозна, а мою пику він упізнав би точно.

Через хвилину двоє чоловіків усілися в знайоме таксі і помчали назустріч долі.

Доля у той нас прикладала мокрого рушника до лоба, бо в голові так бухкало, що здавалось, вона ось-ось розірветься, і віками зібрана картотека доль розчиниться в інформаційному просторі ненаситної галактики. Такої безпорадності Доля ще не переживала ніколи. Декілька доль так заплутались у далекому українському Львові, що не було видно ні кінця, ні краю. Звідки взялися, куди мають слідувати — нуль, повна безодня. А час підпирав. Треба було приймати рішення, щоб і показник був, і щоб перед Богом не червоніти. Знову вп'ялася в монітор, спрямувала всі камери на Львів, запустила які тільки є модерні програми... Доль там судомило. Вони нагадували їй щойно зняті з горища новорічні гірлянди, наспіх стягнені з ялинки, зіжмакані і вкинуті в коробку чекати чергового сяяння. Через лаяння...

«Спокійно, — підбадьорювала себе Доля, — треба всього-на-всього знайти початок, хоча б один, і помаленьку все піде; головне — не метушитися, не панікувати...»

Зателенькав прямий телефон з Верховної Канцелярії. «Гаплик», — подумала Доля і приклала, наче пістолета, тремтячу трубку до скроні. Почула мелодійний голос секретарки:

— Шеф казав не коригувати Львів. Самі заварили, самі хай і їдять, — Доля заплющила очі, її вмить залишили сили, нервова напруга спала — і все, зосередженості наче не було. — Шеф чомусь такий заінтригований, — додала секретарка, — поводить себе, як дитя, що переглядає новий мультик...

— Дякую, — Доля ще раз переконалася, що від долі не втечеш, бо знала все ж таки, що проблем у неї не буде, що вирішиться все само собою, але чомусь переживала... Поводила себе так, як у критичні моменти життя люди — боялася надуманого страхітливого майбутнього...

Земля спокійно крутилася навколо своєї осі, чесно виконувала свою роботу, ні на мить не сумніваючись. Бо одного маленького сумніву достатньо було б для кінця світу, і ніякі пророки цього не засікли б. Коли б не жили і скільки б дару не мали — не дано людям знати те, про що не відає навіть Бог... Напевно...

— Кожна мить творить наступну — і це класно! — випалив раптом на радощах Борис і заробив захопливий погляд Лева.

— Мені б твого оптимізму, — сказав, — я б гори перевернув.

— Не прибідняйтесь, Леве Львовичу. Ви їдете перевертати віки, а згадуєте гори, які для вічності — пилинки... А мені б вашу силу, я б...

— Не ґвалтуйте голову дурними фантазіями, — втрутився в розмову таксист Юра, — бо у кожного сила — своя...

Ніхто з ним не сперечався. Далі їхали у мовчанці.

Є таке гарне слово — епіцентр. Словник пише, що це «місце на поверхні землі, яке знаходиться безпосередньо над або під вогнищем якихось руйнівних сил». Так-от: навіть павуки втікали з відпочинкового комплексу «Мрія», так той епіцентр давав про себе знати, наплодивши навколо атомів вибуху.

З'їхали з дороги. Вимкнули фари. Машину замаскували в лісі, добре пообдиравши об рогаті стовбури дерев. На диво, таксист не сабанив.

— Тато просив вам допомогти. Казав, після «прощення» йому так легко, що літати хочеться...

— Я радий, — відповів механічно Безрукий. Його голова була зайнята іншим. До нього почала доходити вся важливість ситуації.

Комплекс жив своїм життям. Припарковані машини. Крики, вигуки, радість, сміх. Закохані пари, відпочивальники, що пісяють під ліхтарями. Все звично, буденно, так, як має бути...

Будівля з бабусиної світлини чітко запала в пам'ять Лева. Наче була сфотографована вдруге. Двічі прогулявшись навколо комплексу ходою захмелілого відпочивальника, Безрукий безпомилково вирахував потрібні йому двері. На них великими буквами було написано: «ВХОДУ НЕМАЄ». Безрукий краєм вуха вловив шум автомобіля. Пірнув у ялівцевий живопліт. У темряву біля дверей вклинилося чорне авто з вимкненими фарами і ніжним тремтінням мотора. З машини безшумно вийшли п'ять чорних тіней. Одна з тіней розстебнула блискавку на грудях і вийняла з прихованої кишені масивного ключа. Замок заіржавів і наробив такого ґвалту у нічній тиші, наче грім з ясного неба розбудив стару каменоломню. Двері важко подалися ззовні, розриваючи важке павутиння. Четверо шмигнули у щілину і потягнули за собою двері. Ключ залишився у замку.

Авто дуло собі в ніс там, де зупинилось — двигун ганяв паливо по судинах чемно і вправно. Лев приготувався до стрибка. Але в самому зародку стрибок перервала тінь, що не знати звідки з'явилася перед Безруким і вп'ялася у груди. Лев зреагував миттєво. Через секунду збоку стогнало скручене створіння. Це був Борис. Він кривився, як середа на п'ятницю.

— Ти що?.. — засичав на нього Безрукий з піднятою для удару рукою, ніби хотів добити зіжмаканого очкарика, щоб не ліз поперед батька в пекло.

Вундеркінд міг лише стрельнути очима у бік будівлі. Було темно, погляд цей Лев уловив швидше інтуїцією, ніж зором. З авто вийшов ще один велетень, чорний з ніг до голови, перекрутив двічі ключа, смикнув за ручку, щоб переконатися, що двері намертво замкнені, укинув ключа у таку ж нагрудну кишеню, сів у авто. Рухи його були чіткими, як у танцівника. Авто не розвертаючись попливло вперед, ховаючись за рогом будівлі.

— Я думав — усі вийшли. П'ятеро, — виправдовувався Лев, витягуючи вундеркінда з нетрів живоплоту, у який його за долю секунди послав, у подряпинах та колючках. — Дякую, а то він би мене ззаду на місці й упокоїв...

— Індик теж думав, — буркнув геній з ботанічного саду. — На вашому місці, не гаючи часу, я б його догнав і забрав ключа... — порадив. — Якщо ще не пізно.

Безрукий аж скреготнув зубами. І живоплотом, наче черв'як у своєму земляному тунелі, звиваючись гадюкою, помчав за авто. Борис задоволено всміхнувся: повелівати такими силами, як Безрукий, — теж сила. Величезна...

Лев постукав у затемнене водійське вікно авто, що вже чемно стояло на загальній стоянці. Безрезультатно. Намагався зазирнути всередину через лобове — теж порожнеча. Нуль. У Левові прокинувся голодний хижак, а він нутром чув, що жертва близько. Всередині цієї металево-скляної посудини. Безрукий прицілився і одним ударом садонув кулаком у салон. Там пальці самі знайшли горло і втихомирили чорну голову з переляканими очима. На шість годин. Потім подумали і докрутили ще шість. Дванадцять — достатньо. Безрукий відкрив авто зсередини. Намацав на грудях у сплюха ключа. Тихо зачинив автомобіля, не захлопуючи дверці, а притиснувши їх, наче насаджуючи на клей. Дорогою наткнувся на Бориса і ледь не приспав вундеркінда теж — хлопець встиг ошелешено пискнути, чим себе й видав, і заробив тільки батьківського стусана по кістлявій спині. Масивний ключ увійшов у замок, як у масло. Всередині запрацювали його мініатюрні механізми, обмацали заглибини ключа, притулилися до нього, наче до батька рідного, замуркотіли з радості — замок клацнув, двері подалися на Лева. Безрукий вийняв ключа, боком, висуваючи вперед руку, як роблять це люди з пістолетами у фільмах, пірнув за двері. Темінь була така, хоч в око стрель. Він принюхався. Зрозумів, що площа приміщення дуже мала і духу нічийого тут немає. За мить запахло Борисом.

— Підсвітити? — пошепки запитав вундеркінд.

— Угу, — сполохав пустку Лев.

Борис увімкнув ліхтарика, вмонтованого саме для таких випадків у мобільний телефон, хаотично розстрілюючи світлом заспаних павуків. Лев вихопив у нього ліхтарик і почав прискіпливо вивчати кам'яні стіни. Мобільний тримав у зубах, а здоровою рукою допомагав собі у пошуку дотиком. Нарешті намацав вирізьблену звивисту холоднечу. Присвітив. Є! Гадюка дивилася на нього з каменя, наче жива. Здавалося, вона сичить і плює отрутою. Борис з радості стиснув кулаки і видав дурнувате «єс!». Безрукий закрив йому рукою рота, обернув і підштовхнув до дверей. Огледів і обмацав їх зверху донизу — двері зсередини були такі ж суцільні, як стіни. Без жодної заглибини! Лев висунув голову на вулицю, декілька секунд придивлявся. Потім вистрибнув, висмикуючи за собою Бориса. Живопліт навіть не встиг здивуватися, як у ньому завмерло двоє диваків.

— Ви мені ледь руку не відірвали! — схлипнув юнак.

— Цить! — засичав Лев. Він спостерігав за дверима. Вони, наче їх притягувало магнітом, повільно зачинялися. Нарешті полегшено видихнули, клацнув замок. І знову мертва тиша.

— Я хочу з вами! — здогадався про все Борис.

— Як? — визвірився на нього Лев. — Ти що, не бачиш, що виходу немає? Тільки вхід. Недарма вони залишили тут свого чоловіка з ключем. Чекатимеш мене тут.

— Як мені знати, коли відчинити?

— Я подзвоню.

— Зсередини телефон не тягне. Що-що, а це я встиг помітити.

— Я постукаю...

— Думаєте?.. — завагався вундеркінд.

— Ні, — відповів Лев. — Не думаю. Якось буде... Час від часу відчиняй, я чекатиму всередині під дверима. Відчинив — і зразу навтьоки. Зрозумів?.. Чи ти маєш кращий варіант?..

— Бо вийти можете і не ви, так?..

— Не мудруй, брате... — Лев вручив ключа Борисові. — Давай, Буратіно, відчиняй.

Хлопець сяяв від «брате». Спритно підстрибнув до дверей, відчинив. У холодній темряві розчинився Лев. А через мить зі живоплотом зріднився Борис. Хлопець подякував гілкам, що не подряпали, і погладив листочки, які навіть зимою не втрачали зелені життя. Він знав, що все живе любить ласку і потребує вдячності. До вундеркінда останнім часом дійшло, що світ — єдине ціле. І науковці з їх численними теоріями — теж...

«Для чого людям бути такими дивними?» — подумав Місяць і зателефонував кому треба...