Привид безрукого ката

20

Договір лежав на столі, — справжній, паперовий, з акуратно надрукованими пунктами. Лев ще раз перечитав його, приглянувся до плями-відбитка на місці, де в нормальних договорах ставлять підписи та печатки. Таким, виявляється, є автограф верховного реєстратора зважувань душ Хаоса.

Зараз він зробить те, що ще декілька годин тому виглядало безглуздо — підпише кров'ю договір. Досить постійно борсатись у конвульсіях, не сприймати життєву акробатику. «Все, що людина може собі уявити, — є», — сказав влучно хтось мудрий, і нехай буде так. Навіть якщо він вступає в уявну боротьбу за прощення...

Лев пішов на кухню, взяв ніж. Покрутив його в руках, придивився. Він йому не сподобався, лезо видалося Безрукому дуже товстим і тупим. Він узяв точильний камінь, поклав на табуретку, притиснув ногою і почав об камінь гострити ножа. Від того шурхотіння стало млосно. Лев зрозумів, що ніж для такої справи не підходить, а гостріння — це привід відтягнути час. Він порився у тумбі, де господиня тримала ножиці, голки, нитки, ґудзики та всяке подібне причандалля і натрапив там на лезо. Довго не налаштовуючись, щоб не здрейфити, шморгнув по пальцю, — виступила кров. Він узяв ручку, підписав договір і на підпис поставив відбиток кров'ю. Через те що останнім часом з квартири пропала лялька і листи, першим, що спало Левові на думку, — де сховати договір. Довго не думаючи, він тим же лезом надпоров трохи свою пухову ковдру, скрутив договір у трубочку і запхав до середини. Зразу ж ковдру акуратно зашив. Тоді просуваючи договір пуховими нетрями, допхав його до середини ковдри, там і залишив. Щоб його намацати, треба було добре постаратися. Не встиг Лев скласти у тумбу своє кравецьке приладдя, як тишу розбурхав дверний дзвінок. Звалився, як грім з ясного неба, тільки Безрукий, на диво, ніскілечки його не злякався. Він побіг відчиняти двері з таким завзятим підстрибом, наче мав відчинити двері у нове життя.

На порозі стояв поштар. Він був веселий і злегка похитувався. Від нього пахло свіжим перегаром і часником.

— Я тут ішов мимо, — промимрив поштар, — і, гадаю, віддам листа рекомендованого, бо чого чекати завтра, як можна нині... Тим більше, я й так тут проходив... Правда?.. Правильно я подумав?.. — допитувався чоловік, риючись у своїй всепоглинаючій сумці. — Так?.. Правильно я, питаю, подумав?..

— Правильно, — сказав Лев, простягаючи руку до листа.

— Е, ні... — замахав руками листоноша, і лист знову зник у сумці. — Порядок є порядок. Бо ти завтра скажеш, що я тобі листа не доставив... І що тоді?.. Гаплик мені. Підпишись!.. — поштар тицьнув пальцем у своєму пошарпаному журналі, де треба поставити підпис, довгенько перед тим до цього місця прицілюючись.

— Дякую, — сказав Лев.

— «Дякую» в горло не заллєш, — пробелькотів чоловік. — Заміть, за передчасну доставку... Фірма...

Безрукий намацав у кишені банкноту, простягнув поштареві.

— Ти що, чоловіче? — відсахнувся поштар від грошей, як від вогню. — Не принижуй мене... Чарку наллєш від щирого серця — добре. Не наллєш — ще ліпше, додому прийду більш-менш тверезий, від старої менше влетить.

— Зачекайте, — попросив Лев і через декілька секунд вийшов з пляшкою.

— Тільки сто! — сказав поштар і вийняв з кишені склянку. — Норма...

Він перехилив склянку, хукнув і таємниче мовив:

— Щось у тому листі є особливе. Повір, у мене чуйка... Я неспроста блудив околицями, — то він мене водив. І привів сюди... Я інформацію навчився відчувати, ого!.. — Чоловік значуще підняв вказівного пальця, гикнув, обернувся і поплентався вниз вузькими східцями, однією рукою притискаючи здоровенну сумку, а другою тримаючись поручнів.

Пані Стефа була за дверима, зирила у вічко, бо де їй іще бути?.. Не стрималась, вийшла в коридор.

— А-яй-яй, — сказала. — Що ж ти, Левчику, народ споюєш, га?..

Лев не хотів на ніч скандалу, тому примирливо пояснив:

— Просив чоловік, то що я мав зробити? Ви б самі не відмовили, хіба ні?

— Певно, не відмовила би... Авжеж, що так... А ти, Левчику, часом не п'єш?

— Ні, досить уже...

— Шкода, — сказала пані Стефа. — Я думала, ми з тобою по трішечки...

— Я не буду. А вам можу запропонувати...

— То що, заходити?

— Ні, я вам дам додому. У мене бардак. І взагалі — болить голова.

— Жаль, — мовила сусідка. — Ну нічого, доведеться випити з подружкою. По телефону. Тільки щоб вона мала що перехилити, інакше розмова буде нудною. А тобі, бачу, пишуть і пишуть...

— Грамотні... — усміхнувся Лев.

— Добре, коли пишуть. Значить, ти комусь потрібен. Бо інакше нічичирк. Такий тепер світ. Бувай, Левчику, і дякую. Все-таки ти нормальний чоловік... — сусідка зникла за дверима, але у вічко підглядала, поки двері за Левом не зачинились і не хрюкнув замок, який терміново треба було міняти...

У Лева тремтіли руки. Загіпсована конвульсивно сіпалась на столі, наче відірваний хвіст ящірки. Безрукий підніс конверта до рота, вчепився у нього зубами і роздер, ніби хижак жертву. Конверт пахнув мертвечиною. На стіл вивалилися два аркуші. Лев механічно розгорнув верхнього, прочитав: «Додаток до договору. Список осіб, чиє прощення потрапляє на ваги душ, — а далі, по центру, великими літерами: «Я, перебуваючи при пам'яті та здоровому глузді; прощаю катові; який учинив смерть моїм предкам». Нижче була розграфлена табличка: номер за порядком; ім'я, прізвище; підпис кров'ю». Всього три стовпчики. І все...

Безрукий відклав додаток до договору. Взяв іншого аркуша. Тут мали бути прізвища тих, у кого Левові треба було вимолити прощення.

Нижче було застереження: «Не гай часу, вивчай!» і текст:

Лев читав і перечитував і нічого не розумів. Текст був дивний, без змісту, не тримався голови. Через якийсь час аркуш розсипався у його руці і перетворився на пил. Лев здув його на підлогу. Потім, від гріха подалі, змів і прямо із совка викинув у вікно. Вітер закрутив порохом, розреготався, тарабанячи бляхою на дахах, з розгону захлопнув вікно. Безрукий механічно взявся за ковдру. Розпоров, вийняв договір і прищепив степлером до нього додаток. Запакував у пухові нетрі. Був сам не свій...

Лева взяв такий страх і зневіра, що, якби вікно було відчинене, він би точно вистрибнув. Душа розривалася на шматки. Безрукий ніколи не думав, що душа може боліти більше, ніж тіло. Адже він ніколи до того її не відчував. Лев метався від стіни до стіни, у голову нічого не приходило, крім настирливого: як полегшити страждання? Що робити? Як бути?

«Боже, у що я вв'язався? — волав Лев. — У справжнісіньке пекло! Господи, підкажи мені, що робити? Підкажи, прошу тебе!..»

Бог мовчав. Зате задзвонив телефон. На дисплеї висвітилося спасенне ім'я: Марі.

— Як ти? — запитала його хвиляста спасителька.

— Я — пропав!.. — відповів Лев мертвим голосом.

Трубка запікала. Скільки Марі не намагалася додзвонитися, зв'язку не було...