Привид безрукого ката

34

Ярема Сильвестрович блаженствував. Не життя, а казка, не випробування — а насолода... Бо є беззаперечна впевненість: як не крути, з якого боку не підходь, куди шпильки не втикай — він переможе...

А все Зоряна! Вона заряджає не тільки його тіло, вона заряджає мозок! Доля вгадала з іменем, підкинувши ідею її батькам назвати дівча Зоряною... Від слова «зоря». А зоря — це зваба, краса, потужна енергетика, самовпевненість, незалежність, схильність до крайнощів. Так принаймні пише Інтернет. І не бреше... Лавник і сам, без Інтернету, міг би дати своїй коханій такі характеристики. Не жінка, а скарб... Як він міг стільки років нудитися зі своєю колишньою — не розуміючи?.. Бевзь... Бо ну нічого, нічого, крім молодості, не було у них спільного. А закінчилась молодість... у неї... то й поготів...

Зорянині крайнощі доводили Ярему Сильвестровича до безумства. Вона так віддається, наче мстить чоловікові за те, що ризикнув взятися за неї. Вона кидає йому виклик і пробуджує у ньому воїна-смертника!.. Ярема знає: якщо воїн перемагає — добре усім. Програє — пропадає. Бо без упевненості у собі до такої жінки не приступить жоден чоловік. Зневага в її очах — гірше смерті... Тому Лавник не боявся конкурентів, бо їх просто не було. Виродилися або ще не народилися. Або нехай ризикне хтось, якщо такий сміливий, посягнути на Зоряну. Та одного її погляду пристрасно-вогненного не витримає. Не кажучи вже про те, що матиме справу з ним, безсмертним...

У миті близькості диво-жінка нагадує Яремі борця за справедливість. Бо щоб восторжествувала справедливість, треба комусь помститись. Когось перемогти. Щоб хтось програв. Тоді для переможця буде справедливість, а для того, хто потерпів поразку — суцільна несправедливість... Зоряна, без сумніву, послана йому з неба... Вона підходить йому у всьому!..

Саме її полум'яні очі біля каміна, що метали іскрами, як феєрверк, не пояснюючи чи від радості, чи печалі, коли вона ні сіло ні впало запитала: «А правда, що коли тобі хтось хоч раз підкорився, ти можеш ним повелівати?..», на Лавникові витріщені очі пояснила: «Ну, не ти конкретно, Яремо, я маю на увазі людину взагалі...». Але суддя здивувався якраз тому, що Зоряна дала вичерпну відповідь на його кількаденні величезні «ЯК?» Як легко, без шуму дізнатися, хто наступний? Лавник обняв її, наче цілий світ, смачно поцілував і сказав:

— Дякую. Мені треба в кабінет...

— Можна з тобою? — запитала зіщуленими, прискіпливими очима.

— Ні, — відповів Ярема. І пояснив: — Не тому ні, що ні. А тому ні, що тобі того не треба...

— Я зрозуміла, — мовила Зоряна. А Ярему почали мучити сумніви: чи дійсно вона зрозуміла, чи тільки так сказала?.. Сумніви мучили суддю лише дорогою до кабінету — за його порогом зразу ж відпали, бо суддя тримав у руках договір з підписами «борців за справедливість».

Першим був дикун вундеркінд Борис Мудрагель — він і цікавив суддю. Адже, як сказала Зоряна, він уже раз підкорився, а значить — він Лавників раб. І зв'язок є, кращий за будь-який супутниковий. Зв'язок прямий, через кров, яка суть — душа. За яку Ярема Сильвестрович бореться, щоб бути...

Лавник зосередився на кров'яній печатці з Борисового пальця. Тримав над нею долоню. По діагоналі, щоб не заступала очам. Довго сидів, зосередившись, втратив море сил. Зате години через дві відчув тепло. Не здавався. Далі час зник. Ярема Сильвестрович почав хитатися. Попервах хаотично, потім еліпсом, згодом колом. Коло було мутне, туманне. З нього і виповзла Борисова голова, коли туман розсіявся.

— Слухаю, господарю, — сказала голова.

— Хто наступний має підписатися? — прямо запитав Лавник.

— Не знаю, — відповів юнак, зняв і протер окуляри. — І він не знає. Не може згадати.

— Організуй йому зустріч з гіпнотизером Наумом Чортополохом, — наказав Ярема Сильвестрович.

— Як? — запитав вундеркінд. Його питання були чіткими, юнак схоплював усе на ходу. Працювати з геніями — одне задоволення. Не те що з недовченими зарозумілими слідчими, які думають, що те, що вони мають, — їхня заслуга, наївні...

— Купи газету «Записки львівського віщуна», — сказав.

— Гаразд.

— І зафіксуєш усе.

— Добре.

— Я тебе сам знайду, — попередив Лавник.

— Не сумніваюся, — юнак дивно скривився. Суддя здогадався, що це мала бути усмішка.

— Виконуй, синку, — Ярема Сильвестрович в останню мить слово «рабе», що крутилося в голові, замінив на «синку». Мало чого, час зараз такий, що за слово можна заплатити більше, ніж за рідну маму...

— Слухаюсь, господарю.

Лавник різко відвів очі від договору. Змахнув головою, наче струшуючи з себе видіння. Склав аркуш учетверо. Набрав на дверцях сейфа код, сховав договір у металеву енергонепроникну скриньку.

— Не геній, а робот, — сказав уголос суддя. — Ось що може зробити з людиною чужа воля. Його воля, Яреми Сильвестровича Лавника...

Взяв із сейфа ляльку. Покрутив її у руках, прислухався. Начебто зв'язку так і не було. Правду казав малий очкарик — штормить Безрукого, втікає текст з його деформованої, вдареної об дах автомобіля пам'яті... Але це не означає, що так буде завжди. Тому треба брати ініціативу у свої руки. Що він і зробив. А те, що в Безрукого наставник з клепками у голові — факт. Чого вартий зашифрований лист. Та й перебої з пам'яттю теж, не виключено, що передбачені. Бо якби Лавник знав клієнтів на ваги, то за декілька днів упорався б з усіма. Безрукий йому не супротивник. Слабенького воїна вибрав кат. І не підготував узагалі. Ось він пройшов школу у вчителя! Вишкіл такий — нехай ховаються усі спецслужби, разом узяті!

Сховав ляльку в кишеню. Треба мати при собі, щоб не відвикати від її енергії. Хоча смердюча і на смак гидка. Не його енергія, що й не дивина.

Глянув на маленьку стрілку на стіні, що завжди повзла черепахою. Здивувався. Та наче навчилася бігати, як її довша сестра. П'яту годину сидить у кабінеті, як затворник. Зоряна не заходить, мудра жінка, відчуває, що не час. Від згадки про свою диво-жінку у Лавника мимоволі розпрямились плечі і розгладились зморшки. Ладен був летіти до неї на крилах жаги, але зупинив себе. Сил багато втратив через енергетичний контакт з очкариком. І лялька енергію смокче, як упир, поки добереться до своєї безрукої людської подоби. Не полетів. Боявся, щоб організм не дав збій. Живий же, не робот... Треба відновитись, а тоді... В політ!

Узяв з полиці книжку афоризмів. Відкрив навмання. «Все, що можна уявити, реальне (Пабло Пікассо)», — прочитав. Розумний дядько, правильно підмітив: якраз те, що зараз відбувається у світі. У світі — в якому для кожного — окремий світ. Світик. Який народжується в окремій голові, в ній живе, мучиться, радіє... В ній і помирає. Тому голова повинна бути світлою і сильною. Як у нього. Всі перемоги починаються з неї. Вона повинна контролювати все — кожну думочку, кожен дотик чужого вторгнення має профільтрувати і прийняти для господаря цілющим ліком. Тоді світ буде живим, керованим, таким, як хочеш...

Кожен створює свій світик. І створює, як уміє. А як правило, вміє... погано... Не вистачає зосередженості. Для цього вчитель і подарував йому книжку афоризмів — щоб навчити зосередженню. Він змушував Ярему щодня відкривати книжку навмання, тицяти пальцем у текст і виписувати своєю рукою на смужку наперед заготовленого паперу зловлений долею афоризм. І обов'язково ставити дату виписки. «Час, хоча його й немає, — повторював учитель, — любить бути зафіксованим. Тоді він допомагає». Спочатку афоризм належало прочитати дванадцять разів. Через деякий час — шість. Потім — три. І один. Учитель наполягав прожити день з кожною думкою, навчитися бачити її поміж рядками. Бавитися нею. Нападати на неї і відбиватися. Голубити і ґвалтувати. Все, що завгодно, аби тільки роздягнути її догола і висмоктати з неї всю кров!.. Обдумувати з різних сторін, по-всякому, як тільки прийде в голову. Ніяких обмежень — лише політ думки! — наполягав учитель. Бо тільки так можна навчитися керувати світом. Через себе, через свій світик, за допомогою власних, власних! — підкреслював! — думок...

Лавник отримував задоволення від роздумувань. Він наче збоку спостерігав, що твориться у голові, а потім вибирав потрібне. Вибирав теж не як він, а як сторонній, незацікавлений глядач. Дякувати вчителеві — він це вмів...

Афористична гімнастика натякнула Яремі Сильвестровичу, що треба звернути увагу на інші світи, не лишень на свій. І він одразу вирішив придумати їм долі. Бо вони самі винні — не навчилися захисту. Навіщо впускають у свої світи чужака?..

Дикого пацана Бориса вирішив не чіпати. Його геніальна голова може придумати купу ідей для його друзів. Ідеї можна буде опрацювати для себе. Очкарик не шкідливий. Він підписаний. Тому керований на всі сто. Якщо буде думати не в той бік — ліжко в дурці його чекатиме, з перевченими там не панькаються...

Семену Лизуну, недовченому слідчому, треба допомогти. Щоб не ліз поперед батька в пекло. Тим паче, він їхній. На перших порах піде в божевільню, а там буде видно. Давно пора виганяти п'яну «білочку». Хай спілкується з відьмою — вона там уже своя. Дивачка, доля дала таке тіло, а вона надумала заробляти іншим. Захотілось легкого хліба. Втручатися в чужі долі? А зась! Треба мати справжню силу, а не окраєць недорозвиненого дару. Який, зрештою, цілком справедливо став прокляттям... Доля — це не тільки наперед зготований припис. Доля — щосекундний вибір, який докорінно міняє все наперед прописане, бо поміж рядків і між буквами стільки місця, що можна переписати історію цивілізації з початку і доки хочеш...

Стара, сусідка Безрукого — взагалі знахідка. Такого зв'язкового під самими дверима, якби хотів — то не придумав би. Тому хай слідкує. Ну, час від часу отримає завдання... Мусить трохи попотіти, це і так їй в задоволення. Підписалася за «справедливість» — служи їй... Такий закон жертви...

Мага в дурку не запреш. Він не слабак і не раз це продемонстрував. Завжди був вірним слугою. І він найнебезпечніший, бо багато знає, а як захоче (чи його заставлять), з його здібностями може дізнатися ще більше. Тому він піде... в кому... І чує серце, чим швидше, тим краще. Для всіх. А допоможуть обставини — з коми вилізе. Він же не винен, що до Безрукого інколи приходить прозріння. І тоді він товче всіх, хто потрапляє під його гарячу руку... Як він тих спортсменів перетлумив розумом — не збагнути. Кидав тими бугаями, як м'ячиками. Лавник дістав тротуарне відео, неякісне, правда, деталями не насолодишся, але здивовані баньки спортсменів у ньому проглядалися добре. Як Лизун змусив їх написати заяву на Безрукого — загадка. Це ж — сором!.. Проте... про заяву спортсмени могли і не знати. Так інколи буває...

Про Безрукого і його неотесану подружку з Євросоюзу, що шукає вражень в Україні, він подбає пізніше. Ще матимуть враження! Треба дати їм трохи часу — насолодитися поразкою!.. Яка ганьба — втратити підпис з-під самих дверей. Підпис, який сам переслідував їх!.. Йолопи!..

Набрав водія.

— Вже! — наказав.

Зоряна сиділа у вітальні перед телевізором. На столику вабили голим горлечком його улюблене вино і риба. В'юни. Він страх як любив цю рибу. Може, тому, що вона була така вертка, як він. Зоряна мовчки звела свої шикарні брови. Це було здивоване запитання: «Куди?»

— Я ненадовго, — сказав впевнено Ярема. — Дякую, що чекала. Вибач, що приділив мало уваги. Надолужимо.

Вона встала і провела його до дверей. Якби Ярема не був таким тренованим, щоб не піддаватися своїм емоціям, він би залишився — риба була зготована спеціально для нього!.. Без сумніву, він цінував Зорянині старання, дуже цінував, але... Він став сильним лише тому, що вмів повелівати своїми емоціями... І справа навіть не в рибі... Бо він і без риби хотів Зоряну... Взагалі-то, в тому числі й через таку дрібничку, як риба...

— Мені їхати додому? — запитала кохана. Зоряна ще ніколи не залишалася без Яреми в будинку.

— Ні, — відповів Ярема. — Тобі треба звикати жити тут.

Він поцілував її у розтулені на відстань зваби вуста і зник за дверима.