Привид безрукого ката

39

Лев у лікарні жив. Спав на кріслі біля ліжка Марі. Його ніхто не міг прогнати. Ні погрозами, ні проханнями, нічим... Лікарі дивувалися його впертості і витривалості. Попервах не дуже сварили, думали, витримає день-два. Але... Вже тиждень він не відходив від хвилястої коханої... Він знав — якщо буде поруч, вона житиме... Коли в палаті було вільне ліжко, мав можливість випростати спину. Це була рідкість. Хворі з палати, яких виписували, спеціально дотягували до вечора, щоб на їх місце нікого не поклали, і щоб Лев міг відпочити. Про Безрукого почали ходити легенди. Двері палати не зачинялися — всі хотіли хоча б краєм ока глипнути на чоловіка, який кохає до безтями... І до безумства...

У лікарню прийшла перевірка — Лева треба було кров з носа сховати. Знайшов час поговорити з упертюхом сам головний. Поговорив...

— Я його не прожену, — сказав начальству. — Краще вже я піду. Я бачив його очі. В них любов... Чиста, безкорислива любов... — додав.

Безрукий схуд. Тепер він виглядав не зледачілим хижаком, а виснаженим спартанцем.

«Перевірка» виявилася другом дитинства. Проживали у дитячому домі в одній кімнаті. Згодом «перевірці» пощастило, і її забрали далекі родичі, що мали все, крім дітей... Після цього Марі перевели в окрему палату. З двома ліжками.

Після аварії Марі повністю змінилася. Її тіло було слабким, а дух такий здоровий, що вчитися оптимізму до неї прибігали самі лікарі.

Ото було радості в Лева, коли Марі окріпла так, що з нею можна було виходити на вулицю!.. Він її закутував, як ляльку, брав на руки і носив по всіх усюдах. Кожен куток у лікарняному саду був обстежений ними, кожна гілка вивчена. Кожен візерунок на сніжинці досліджений... Лев обцілував Марі руки на декілька століть наперед... А в губи поцілувати собі не дозволив... І поведінка Марі до цього не заохочувала... А нащо?.. Він її любив, тому що любив... А тіло підожде. Якщо до тіла дійде... Хоча Лев Марі так хотів, що з'їв би всю за малинку зразу до дна, за один захід... Таким став захланним...

— Де договір? — запитала Марі, коли почала говорити.

— Я не знаю, — відповів Лев. — Мені до лампочки договір. Мені головне — ти...

Марі хвилювалася.

— Заради мене, — попросила. — Доведи справу до кінця. Я... трохи встигла побачити інших світів... Вони — неймовірні... Але в них — поки що... немає тебе... І мене... І я дещо зрозуміла. Прощення — велика справа... Зроби її... Не для себе... Не для мене... А для людей. Щоб знали, як спасатися...

— Та кожна релігія вчить — прощати... — нагадав Лев.

— Учення і життя — різні речі, — вимовила насилу Марі і заснула.

Тої ночі Лев не зімкнув ока. Він перемотав фільм про своє життя назад і переглядав. Картинка, правду кажучи, була неякісною. Навіть подекуди обривалася, шипіла, як телевізор без антени. Подекуди не було звуку. Інколи смислу. Набір рухів і слів — задля чого?.. Безрукий мотав і перемотував серіал. Метою його була серія, коли вони втрапили в аварію на таксі...

Містика якась. Не якась, а суцільна, — поправив сам себе, — суцільна і постійна. Відколи випав з вікна. Це із записів мозку. Записів душі переглядати він ще не вмів. Але про те, що вони були — тепер уже знав напевно. Бо знання, що без душ нічого в світі не відбувається, прийшло до нього в місячних спогляданнях дихання Марі. До нього прийшло прозріння, коли він пильнував за диханням коханої. Щоб, не дай Бог, воно не стало таким, яке не вміє жити...

Цю страхітливу серію він переглядав декілька ночей. Розпливчаста, нервова і схвильована. Деталі не вдавалося вздріти, бо увага постійно була приклеєна до Марі. Й ураз — черевик...

— Боже мій! — вигукнув Лев. Узяв телефон, набрав диспетчера таксі і попросив машину за номером ВС 2112... Останніх двох букв Безрукий не пам'ятав. А цифри забути не зміг би, навіть якби й захотів.

— Добре, — повідомив утомлений дівочий голос через півхвилини, що для Лева були вічністю. — Через десять хвилин вам передзвонять.

Безрукий взяв добре знайоме йому авто штурмом.

Водій ледь не дістав інфаркту.

— Не ви?.. — спантеличено запитав Безрукий.

— Нє-е, — відповів переляканий хлопчина. — Я тільки два тижні літаю на цій «ракеті»... Я Юра.

— А де господар?

— Поїхав у Сибір. Утік від якогось привида. Здурів... Але по-людськи...

— Ти його знав? — допитувався Лев.

— Знав. Це мій вітчим... — водій з переляканого раптово перетворився в напрочуд розслабленого.

— Він десь жив? — вирвалось у Лева.

— Він жив усюди. І зі всіма, — відповів хлопець. — Я його люблю. Алє він дуже багато сліз приніс людям. І мене бив. Але я йому простив усе. Ще в дитинстві. Бо він мене захистив у дворі. Так усіх построїв, що, згадуючи це, горджусь ним досі... Але це не головне... — хлопець заглибився у спогади. Коли ледь повернувся, Лев запитав:

— А що головне?

— Він сказав, аж цілий світ перевернувся: «Більше їх не ображай. Вони слабкі, тому згуртувались проти тебе...»

— Гарно, але що тут особливого?

— Нічого. Особливе далі, — хлопець виглядав дивакуватим. Марі своїм фаховим оком точно вже почала б до нього приглядатися. — Вітчим мовив: «Ходи додому, синку...» Синку!!! — ось магічне слово, якого я ніколи не чув. Синку!!! Я зрозумів, що маю батька... Думаєте, я не знав, куди їду на виклик?.. Ви той, хто впав на дах?.. — раптом випалив хлопець.

— Той, — відповів Лев. — Ти мені допоможеш, Юро?

— Так. Мушу. Тато мені розповів усе. І після вас він попросив у мене прощення за... гріх, — який, хлопець не сказав, а Безрукий не розпитував. — І я йому простив, — додав хлопець. Виглядав задоволеним. Аж занадто. Чи то від спогадів, чи від спілкування з Левом.

— Де останнім часом мешкав тато?

— У гуртожитку. Звідки починав ще юнаком...

— Ти маєш ключі?

— Так.

— Їдемо туди.

— Гаразд.

Вони йшли запльованим коридором гуртожитку, як моделі по подіуму. На них вивчально зирили з кожних дверей по декілька голів. Від старих зморщених, до ніжних маленьких, що вміли лишень повзати рачки.

— Стійте! — почули громовий голос і завмерли. Їх наздоганяв миршавий чоловічок, що міг би, якби не такий страшний голос, одягатися в дитячому магазині. — Я комендант гуртожитку. На громадських засадах. Вибраний жильцями, — гримів чоловічок. — Тому в мене є запитання: хто і куди?

— Я син Дмитра Візника, що таксував... — ввічливо пояснював Юра. — Він поїхав на заробітки... В Сибір... — хлопець вийняв поперед чоловічкові очі посвідчення водія. — Ось ключі...

Чоловічок був кмітливий.

— Прізвище не те.

— Я пасинок.

Юра відчинив двері. Пропустив уперед Лева. Зайшов сам. Чоловічок, як нічого не бувало, хотів переступити поріг слідом за ними.

— Дзуськи! — зупинив його хлопець. — Ти хоч і комендант, але не лізь туди, куди тебе не кличуть. Геть звідси... Не люблю нахаб....

— Я слідкую за порядком! — гаркнув чоловічок.

— То слідкуй. Я порядок у тебе не заберу.

Двері ледь не зачепили носа коменданта, що спіймав величезного облизня і був злий, як дідько, бо якийсь шмаркач образив таку значну персону, як він. Оберігай порядку смачно плюнув на долівку.

— Ти мені не тикай! — гарчав комендант у замкову шпарину, як у мікрофон. З нього реготали ті ж самі голови, що вивчально супроводжували невихованого хлопця зі скаліченим велетнем. — Бандити! — зробив висновок комендант, і враз усі цікаві голови зникли за дверима — боялися бути свідками в постійних розбірках коменданта, від якого навіть ховалися міліціонери, а дільничний давно не брав трубки, коли телефон висвічував номер набридливого коротуна...

У кімнаті був порядок. Усе на своїх місцях. Лише запилюжене.

— Думаю, ми щось маємо шукати. Інакше...

— Правильно думаєш, Юро. Інакше чого було перти сюди в білий день під загрозливий погляд коменданта...

Хлопець заліз у тумбу, де лежали документи. Свідоцтва про народження, табелі успішності, пенсійні посвідчення померлих дідів та бабусь, яких Юра ніколи не бачив і про яких не чув, фотографії, дипломи, курси підвищення кваліфікацій, квитанції за світло та газ минулого тисячоліття, грамоти з червоним і синьо-жовтим прапорами, агітки, візитки, номери телефонів на клаптиках газет...

— Що нам треба? — запитав хлопець, перебираючи батькову історію роду.

— Черевики, — відповів Лев.

Хлопець глянув на Безрукого, продіагностував на нормальність. Поспіхом, проте акуратно поскладав усі папери назад у тумбу.

— Почнемо з коридорчика, — порадив.

Перерили все. Вибір взуття у таксиста був ніяким. Просто було багато потенційного місця, де можна було б спакувати взуття.

— Я не люблю питати про те, що... — почав Юрій.

— Правильно робиш... Де міг тато кинути взуття?.. Міг він забрати з собою... черевики?.. Зношені і... навіть не знаю, як сказати... ні зимові, ні осінні...

— Не міг, — впевнено відповів хлопець. — Я його проводжав. Він був у нових. А мотлоху він ніколи б не тягав з собою. Це сто процентів.

— Викинути міг?

— Міг. Це найімовірніше... Але...

Юра підбіг до старого дивана, який переночував, напевно, тисячі мрій та розчарувань. Тут було місце, де можна зберігати речі. І серед них Лев побачив вимиті, змащені пастою, підготовлені до відпочинку... черевики... Взуття чекало сезону...

Лев кинувся до черевиків, як хижак на жертву. Роздирав їх на куски. Повисмикував підкладки, ледь не повідривав підошви! Нічого!.. розчаровано розвів руками.

— Тут було моє життя, — сказав...

Тепер уже Юрій взявся за взуття. Вивчав його, як детектив з мудрих фільмів. І побачив...

— Ви собі не уявляєте, який мій татко геній! — вигукнув. — Помчали!..

Безрукий узяв таксистові черевики з собою.

— Можна? — для годиться запитав у нащадка.

— Носіть на здоров'я, — відмахнувся той.

— Не розумію, що ти в них побачив, — роздивлявся зусібіч взуття Лев. — Чи ти хочеш зі мною погратися? Якщо так, то...

— Придивіться на підошву правого...

Після кількахвилинного розглядання Лев уздрів недбало видряпані дві великі літери «ЮМ».

— Юм, — розібрав Безрукий. І здивувався: — Девід Юм, шотландський філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи Просвітництва, відомий своїми працями у галузі епістемології, так?..

Юра ледь не з'їхав на узбіччя — його від дороги відволікли незрозумілі слова, випалені одним духом Безруким.

— Не матюкайтесь, — попросив він.

— Що це значить? Черевик і філософ... Нісенітниця...

— Для вас, може, не значить... Для вас, може, нісенітниця... Але це не означає, що не значить для мене. І я буду не я, якщо я помиляюся... Тато завжди був диваком... Але яким!

— Може, ти мені хоча б натякнеш, про що ти так переконливо бубониш собі під ніс? — почав нервуватися Лев.

— Ні, — відповів хлопець.

Далі трасою «Київ — Чоп» їхали мовчки хвилин тридцять. За Липниками перед Деревачем повернули на польову дорогу вздовж лісу, яка вела до жіночого монастиря. Снігу майже не було. Але мороз тримався. Через кілометр впурхнули в старий дубово-буковий ліс. Ще метрів триста маневрували поміж деревами.

Ліс радував. Був сильний і чистий. Порозпускав свої могутні мускули аж до неба і так тримав дисципліну, бо, якщо бруд неприйнятний, він не прилипне, хоч умри...

Юра мовчки виліз із авто. Поманив рукою за собою Лева. Спустилися стежкою в яр. Западина була не така, як зазвичай, сирості не відчувалось. Навпаки, сонце наче спеціально націлювалося сюди, щоб освітити велич високого стрункого дуба, що тягнувся чубом до неба.

Хлопець сам сяяв, наче кусник раю, вкраденого в небесах, і не знати якими контрабандними шляхами доставленого в яр. Він підійшов до дерева, обняв його, наче друга, поплескав по корі. І водив долонею по двох ледь помітних шрамах, які затягував невблаганний час. Лев придивився. Шрамами були дві вирізані колись на корі літери: «ЮМ».

— Тепер поясниш? — нетерпляче споглядав хамелеонів настрій хлопця Безрукий.

— Тепер поясню, — відповів хлопець. — «ЮМ» означає — Юрина мрія... Моя тобто... Ми колись із вітчимом, ну, коли я його ненавидів, а він намагався зі мною подружитися, приїхали сюди... Правильніше, він мене сюди привіз. Сказав, що це місце особливе, а дуб — чарівник. Дуб виконує бажання тих, хто має мрію. Велику! Він порадив мені самому вирізати на корі ці букви. Це мало означати, що чарівник-дуб мою мрію прийняв. Потім вітчим дав мені конверт, аркуш паперу і фломастер. Зелений, як усе навкруги. Сказав, щоб я записав свою мрію, запхав у конверт і заклеїв. Сам у той час відійшов. Гуляти яром. Я довго не думав, записав. Він здивувався, що так швидко, взяв конверта, зігнув, замотав у фольгу і ще у два кульки. «Від гризунів і вологи», — пояснив. І я самотужки закопав «мрію» під коріння ось цього чарівника, — хлопець мрійливо заплющив очі.

Безрукий здогадувався, чого Юрій його сюди привіз. Але не вірив хлопцевим фантазіям. Так, дива бувають, він не раз у цьому переконався... Але щоб настільки — ні!.. Юра повірив у те, що хотів.

На схилі яру, вигнутий біля кореня, тягнувся до світла молодий бучок. Юра підійшов до нього, розгріб спресоване листя і знайшов поржавілу дитячу лопатку. Нею і порався біля дуба-чарівника, викопуючи свою мрію. Земля, на диво, не була замерзлою. Але виглядало на те, що її давно ніхто не чіпав. Руки у хлопця трусилися. Чи від фізичної напруги, чи від хвилювання, не знав, напевно, й він сам.

Нарешті лопатка чиркнула об камінь. Хлопець його акуратно обкопав і вийняв. Під каменем лежала мрія...

Загартований життям безрукий велетень був свідком того, що потрібно на землі дорослій людині, щоб не втратити смак до життя!.. Виявляться — віри у чудеса!.. Яку на вишитому рушникові урочисто, наче хліб-сіль, тримає невтомна оптимістка — Мрія!.. Хлопець дістав згорток, дістав конверт, розірвав його, довго витрушував, наче це був цілий міх... Розкрив аркуша, прочитав. На очах з'явилися сльози. Він передав мрію Левові, напевно тому, що самому важко були прочитати. Безрукий побачив несміливий дитячий почерк і мрію. Було написано: «Я хочу любити свого нового тата».

— Мрія збулася? — запитав Лев.

— Так, — усміхнувся хлопець. — Я щасливий. Адже Бог підтвердив, що я татові справді простив... — І Юрія якась сила насильно виштовхала зі спогадів. Він ще раз перетрусив кульки, перемацав фольгу, перемацав конверт, наче той повинен був мати запасні стінки. — Не може бути... — бурмотів схвильовано під ніс. Тоді взяв лопатку і продовжив рити. Намацав ще один згорток. Розірвав його, як звір жертву. Дістав конверт. Пробіг очима напис: «Нашому Спасителю. Прости ще раз, синку». Хлопець рвучко передав конверта Левові і відвернувся. Бо плакав. А чоловікам на людях плакати не прийнято...

Тепер уже Безрукий налетів на конверта. Однією рукою і зубами він його розпакував. З грудей вирвався переможний рев!.. Бо з конверта вилетів ДОГОВІР!..

— Слава Тобі, Господи! — вигукнув. — І всім, кого Ти придумав, — додав набагато тихіше.

Якби Лев мав дві руки, то, певно, хлопця роздушив би в обіймах. А так тільки добре пом'яв кості...