Привид безрукого ката

35

— Треба щось робити! — вигукнув Безрукий, підстроюючись до подвійного хот-дога. Він так і не навчився його їсти на вулиці. Коли брав додому — інакше все. Діставав ножика, покаліченою рукою притискав виделку, а здоровою орудував ножем. Наловчився...

— Щось? — здивувалася Марі. — Ще ніколи в світі «щось» нікому не допомогло. Треба знати, що робити.

— І що? — що Лев умів, — то це з дитячою наївністю видавати пласкі запитання. Марі це, до речі, подобалося.

— Згадувати і мчати, щоб бути першими. Хіба ти ще не засвоїв правил змагань?.. — Марі притулилася до його плеча. Вона була така маленька і гарненька, з хвилястим волоссям, як у фей з дитячих фантазій Лева.

Лев починав здогадуватися, що Марі щось задумала.

— Кажи, — попросив. На його носі був майонез, на щоці — кетчуп, на губах — гірчиця з приклеєною смужкою моркви, на тротуарі — все. Окрім сосиски, бо якби ще і її впустив — то прощавай обід.

Шмідт відчувала, що ще не час. Ну не вистачає якоїсь дуже важливої детальки у його виразі обличчя, яка б підказала, що можна спробувати підкинути ідею. Й ідея не буде розтоптана живою.

— Казала ж — ідемо в кафе. Поїмо, як люди... — схитрувала.

— Я до людей ще не дотягую. Фінансово. Як не прикро. Я їм, як студент. Вибач... Але... — він утерся серветкою. Майонез, кетчуп, гірчиця щезли з його обличчя, залишивши приклеєну смужку моркви, яку ніжно зняла Марі. — Дякую... Давай!..

— Я вчора заради розваги гортала велику світову енциклопедію... — почала Марі.

— Так... — заохочував її Лев.

— І навмання відкрила...

— Так..

— На сторінці «Теорія ймовірності»...

— Так...

— І подумала...

— А з цього місця детальніше...

— Що наступний — таксист...

Лев зіжмакав недоїдений хот-дог і вкинув у смітник. Те ж саме зробив і з хот-догом Марі. Вона дивилася на нього, як на клоуна. Дістала із сумочки вологі серветки і витерла руки.

— Погнали! — захотів Лев. — Немає часу на роздуми, не те що їсти!.. Принаймні матимемо пригоду. Втрачати нічого... Інтуїція понад усе!!!

Марі розцінила Левів поспіх як вибрик і не дуже квапилась. Ідея ідеєю, але це не означає, що треба мчати сторч головою не знати куди.

— Чуємо, що бовка дзвін, та не знаємо, де він, — сказала Марі улюбленим прислів'ям однієї далекої сусідки.

— Вже не раз знали. І що?..

— Обожнюю кататися на таксі! — випалила Марі, все ще думаючи, що Безрукий клеїть дурня...

— А я ні, — сказав той, — набрав оператора, викликав конкретну машину. «Гаразд, — почув відповідь, — вільний. Через десять хвилин». І тут Марі побачила, як Лев став хижаком...

Вона притиснулася до стінки й мовчки спостерігала, як лев з настовбурченою гривою ходив туди-сюди по тротуару, привертаючи увагу всіх.

Всі не сміли мовити й слова... Марі подумала: не тому, що боялися — не могли... Бо справжньому леву перечити у дикому лісі не сміє ніхто... Крім неї...

— Стій, — сказала.

Лев покірно зупинився, нервово переступав з ноги на ногу і дивився на годинник. Стрілка була важка, схожа на лінивий вареник. І приклеїлася до циферблата, як вареник до тарілки...

Добре знайоме таксі примчало швидше, ніж пообіцяв оператор.

— Заскакуйте! — вигукнув переляканий таксист. Його очі були червоні, губи пересохлі, потріскані. Руки трусилися. Лева з Марі довго припрошувати не треба було. Безрукий всадовив Марі ззаду, а сам на ходу скочив на переднє сидіння...

— Щось не дуже зрозуміла ваша поведінка, — сказав Лев, дивуючись гучному сопінню таксиста та його водінню без правил. Він мчав, як божевільний, в останню мить уникаючи зіткнень. — Може, поясните?

— Я вчора добре випив... — випалив водій, роблячи черговий маневр божевільного обгону.

— Я за вас радий, — сказав Лев.

— Вранці хотів похмелитись. І взяти відгул. По дорозі мене перестріла циганка. Сказала: якщо зараз же не знайду безрукого чоловіка з хвилястою жінкою і не прощу їм — мене сьогодні не стане.

— Тоді простіть! — втрутилася у розмову Марі.

— Як і коли? — вигукнув спітнілий таксист. — Ви що — не бачите, що нас переслідують? Уже двоє... Якщо вони нас наздоженуть — нам гаплик. Я знаю циганку, вона не бреше... Я вже раз її не послухав. Поїхав і заробив по даху. Знаєте самі...

— Я знаю, що роботи! — вигукнула Марі і вийняла із сумочки косметичні ножички. — Ви повинні підписати кров'ю договір, що прощаєте всім їхні гріхи. Прощаєте?

— Я казав, що прощаю, — злився таксист. — Циганка теж щось про кров говорила. А як?

Марі, як різник, ковзнула по руці таксиста ножицями. Він з переляку на мить втратив контроль за дорогою, випустив з рук кермо. Машину закрутило, вона вдарилася об бордюр.

— Тут! — верещав Лев до збентеженого водія. — Притули пальця тут!

Від бордюру відбило не тільки автомобіль, але й водія. Він обома руками полетів на Лева, який устиг підставити під його закривавлену руку договір...

Потім заскрипіли гальма, і в таксі ззаду влетів грузовик. Машину підкинуло, як м'ячик і перекинуло на дах.

Марі лежала на Левові. Без свідомості. З голови текла кров. Безрукий своєю обрубаною рукою притягнув її до себе. Дихання було. Він притулився до її закривавлених уст. Вони були м'які і живі, слава Богу. Левові паморочилось. Наче п'яний був. «Марі жива!» — пульсувало у голові щастя. А він... він не може володіти собою, бо біль і слабкість... Водій лежав на даху, на території заднього сидіння, розпливчастий, як стеля після п'янки... Лев крізь космос відчув крики, море енергії страху і запах плавленого металу... Так можуть працювати «болгарки», коли ріжуть бляху... Вони замуровані... їх розпилюють рятівники... Так показують по телевізору... Яке щастя! До них не може добратися ворог, що влаштував пастку... Вони в безпеці! Запаяні... Пожмаканий закривавлений договір завис на сидінні. Халепа!.. Життя втікало з очей... Лев механічно вхопив договір і побачив черевик таксиста... Звуки були голосні і загрозливі. Їх розпиляли...