Привид безрукого ката

8

До хати Лев не ввійшов, а вскочив. Не роздягаючись взяв табурет, поставив біля кухонних дверей. Зверху в самих дверях не знати ким і не знати коли був висвердлений чи видовбаний маленький отвір. Саме в ньому господиня ховала ключа від тайника. Під час останнього прибирання, десь у листопаді, він ключа тут бачив. А зараз... отвору не було. Він був замазаний тирсою, перемішаною з клеєм ПВА.

— Кому це потрібно? — випустив з себе безпомічне запитання, яке зависло під стелею, як кулька, наповнена газом. Ніби раде втекти, розгулятися у висі, та несила. Лев в уяві взяв голку й проколов кульку. Запитання впало на землю. Він розтер його, наче плювок, — і злякався. Власних думок і вчинків... Зате разом з розтертим запитанням зник якийсь внутрішній страх і повернулася здатність більш-менш ясно мислити. Лев взяв викрутку і почав видовбувати з ключового сховку застиглу тирсу.

Ключа не було!..

Ну, знайшли ключа, забрали. Але навіщо замазувати сховок? — крутилося у голові без відповіді.

Безрукий підбіг до картини, зняв її. Металічні дверцята тайника були замкнені. Замок справний, не видно ніяких слідів пошкодження. Першим ділом Лев хотів було зателефонувати слідчому, але передумав. Помчав до сусідки. Знаючи її допитливу вдачу, без неї тут теж не дуже можна було розперезатися. Тим паче, що в стилі рудого було прикривати себе всім можливим: свідками, медиками, колегами, паперами...

Сусідка зразу відчинила, наче чекала на нього під дверима.

— Пані Стефо! — випалив Лев без передмов, бо вони могли скоріше заплутати, ніж розплутати клубок незрозумілих подій. — Пропав ключ від тайника Ганни Петрівни...

— Того, що під картиною? — запитала одразу сусідка.

— Того!.. — мовив Лев трохи спантеличено, бо не чекав на таке швидке порозуміння.

— Я знаю, де він, — загадково мовила пані Стефа, — бо я його сховала... Ходімо, віддам...

Сусідка впевнено прямувала до ванної. В одній з численних, захаращених всілякими дрібницями тумб, які після смерті господині Лев ще не розгрібав, під перекинутою мильницею лежав ключ.

— Ось, — задоволено мовила моторна пані Стефа.

Лев узяв ключа, глянув на сусідку:

— А навіщо ви його туди сховали? І від кого? І де ви, зрештою, його взяли? — запитав не без злості.

— Ти що, Левчику, на мене визвірився, га? — перейшла пані Стефа у наступ. — Чи ти собі у своїй дурній пришелепуватій довбешці надумав у чомусь мене підозрювати, невдячна ти душе? Та якщо...

— Ні, пані Стефо, ні... — почав виправдовуватися Лев. — Я злий, бо підозрюю, що це все...

— Рудий міліціонер! — випалила сусідка. — І правильно підозрюєш, Левчику. А я вже, грішним ділом, подумала на себе. Тепер тебе розумію. Бо тільки при згадці про рудого я нервую, як черв'як перед дзьобом курки. Такий уже той рудий прикрий, що так може людей заводити...

Безрукий устромив ключа у металеві дверці саморобного сховку. Під сусідчине примовляння, який рудий поганий, відчинив тайник. В ньому було... порожньо!!!

— Господи Боже! — сплеснула руками пані Стефа. — Чудасія якась дивна! Я ж сама бачила! Не пійму!..

Зате Лев уже знав напевно, що після 21 грудня «дивна чудасія», як влучно вирвалося у сусідки, стала нормою його життя. І найдивнішим у цьому було те, що він уже почав до чудасії звикати...

Безрукий взяв за руку ошелешену сусідку і, як школярку, повів на кухню.

— Зроблю гарячого чаю, — сказав, — краєм ока слідкуючи за поведінкою сусідки.

Зробив висновок, що сусідка дійсно спантеличена і зараз у пошуках розгадки «чудасії дивної» мандрує лабіринтами своїх звивин. Результат поки був нульовий, бо вона не сплескувала руками.

Чайник уже підсвистував, наче давно чекав команди кипіти. Лев залив чай окропом, відніс паруючі горнятка в кімнату, вернувся за сусідкою. Всадовив її за столом, всівся біля неї так, щоб на них обох дивився порожній сховок. Споглядання потрібного об'єкта допомагає пам'яті. Принаймні такий метод використовують у фільмах всі нишпорки, коли хочуть витягти подробиці з голови свідка.

— А тепер, пані Стефо, спокійно, за чаєм, ви мені відповісте на всі мої запитання. Тим більше, я бачу, що ви самі збентежені. Тому шок зніматимемо разом. Так легше, правда?

— Істинно, — ожила сусідка. — Питай, Левчику, — і вона відсьорбнула трохи чаю. — З бергамотом, — додала значуще, це її трохи заспокоїло, вона розправила плечі... Бергамот, видно, для неї був авторитетом.

Лев вирішив не тягнути.

— Де ви взяли ключа? — почав.

— Я його не взяла. Я його забрала. Так що слухай спочатку, Левчику... Коли приходив рудий зі своїми квадратними бовванами, він завжди кликав когось із сусідів. Казав, згідно з законом, треба понятих... Так от, згідно з його законом я була тут як тут, без запрошення, так що нікого й не треба було шукати. Вони залазили в кожен куток, хоча порядок в тебе був, як для холостяка та ще й каліки, нормальний. Хіба що пилюка кругом застояна... А так — наче все на своїх місцях...

— Пані Стефо... — перервав сусідку Лев. — Мене цікавить ось цей порожній сховок Ганни Петрівни. Лев підійшов до отвору й ледь демонстративно не запхав у нього голову.

— А я про що, Левчику? — здивувалася сусідка. — Ось дивлюся на нього і кажу. Вони лазили по хаті, як мурахи. За всіма не впильнуєш. І тут рудько підходить до серванта, перебирає посуд, а потім голосно каже: «Увага! Ключ!» і придивляється до ключа уважно-уважно й тицяє ним у очі кожному. Потім бубонить собі під ніс так, як по-справжньому під ніс не бубонять, я ж бо за стільки років всі викрутаси словесні вивчила, як свої п'ять пальців... А бубонить так, щоб усі чули. Робиться таким розумним і каже, що ключ ніби від сейфа... пауза... саморобного... пауза... якого зазвичай прикривають картинами. І підходить до картини, знімає її і радісно прицмокує: «так і є!»...

— Далі... — нетерпляче мовив Безрукий. — Напевно, він його відкрив?..

— Так, він його відкрив. Там не було нічого такого... Ні золота, ні прикрас, ні грошей. Ніяких документів і заповітів. Крім... ляльки-мотанки й дитячої записки. Рудий узяв ляльку, покрутив у руках, усміхнувся. Потім розгорнув клаптик паперу в клітинку, прочитав уголос. Щось ніби... «Вона врятує твою душу. Спали її опівночі 21.12.2012 року. Око за око». Все...

Лева аж пересмикнуло від почутого. Невже все замикається на цій клятій ночі, коли він випав з вікна? Якщо вірити свідкам — десь п'ятнадцять-двадцять п'ять по дванадцятій. Що це все має означати? Хто і чому у всьому цьому задіяний? Повна незрозумілість і непевність. Халепа! Хай йому...

— Пані Стефо, я вас дуже прошу, благаю, згадайте точно, що писалося в записці! — попросив Лев ледь не на колінах.

Пані Стефа набрала ваги, як куфайка на дощі.

— Ну, якщо вже ти благаєш, Левчику, я тобі скажу точно, бо таке не забувається. В записці так і писалося: «Вона врятує твою душу. Спали її опівночі 21.12.2012 року. Око за око». Ні слова ні більше, ні менше.

— Тоді чому ви щойно сказали «ніби»? — запитав Лев. Сусідка його мучила гірш за будь-якого ката. Її тортури були вишукані, кожна пауза витримана, кожне слово кололо туди, де найбільше болить...

— Просто так. Для конспірації. Чи ти думаєш, що я така наївна, як здаюсь?

— Ні, не думаю, — признався чесно Лев і вкрився холодним потом. — А як виглядала лялька? — запитав.

— Якщо по правді, то так, як ти — тільки з тканини та ниток різнокольорових. То був чоловічок. Вишита сорочка з кутасиками. Чорні штани, пояс. Волосся таке закручене, як в тебе. Лице перев'язане нитками хрестом. Замість очей — ґудзики. І... в ляльки не було лівої руки. В самому кінці, як у тебе...

— Божевілля якесь! — вигукнув Лев і забігав по кімнаті.

— Та що ти нервуєш, Левчику, переживаєш, як хлоп'я, що втратило забавку. Ти що, не розумієш, що Ганнуся твоя Петрівна вкінці здитиніла повністю? Ти забув, що вона белькотіла? Про якесь пришестя, нашестя і великий суд?.. Не те страшно, що було в стіні, страшно те, де воно звідтам поділося, бо рудий поклав ляльку і записку назад, замкнув на ключ, а ключа, щоб усі бачили, поклав назад у сервант, і вони пішли. А я, коли вони в кухні щось писали, тихенько взяла ключа і переховала у ванні, й де він і нині був.

— За вами не підглядали? — запитав Лев, повністю знесилений всередині, під ложечкою. Тут наче чорти влаштували тортури гарячою смолою з постійним градусом кипіння.

— Ні! Я відчуваю, коли за мною підглядають. Маю такий дар, — похвалилася пані Стефа.

На ту мить вона вже так набридла Левові, що він ледь її не прогнав.

Вона дійсно мала дар відчувати, бо тільки з одного його погляду тихо випарувалася з квартири й зникла за дверима своєї. Так тихо, як вітер...