Привид безрукого ката

52

Темінь була такою насиченою, що різала очі. Лев ніколи не міг подумати, що чорнота світить! Отакого!.. Він на мить розгубився, ніяк не міг зорієнтуватися, де двері — Безрукому здавалося, що він у кубі, завис у невагомості, як астронавти на космічній станції. Ніяких стін, жодного орієнтиру. Подумав про змію, вирізьблену у стіні — і вона з'явилася. Мерехтливими цятками переливалася на камені, як зорі в безхмарне літо. Не вистачало хіба квакання жаб. Лев мав схожі переживання недавно у Жовківському замку. Правда, тоді було марево, а тепер яв. Хоча хто може знати, що справжнє, а що ні?.. Ілюзія так укорінилася у життя людей, що відрізнити її від справжності дано вибраним. Так чи інакше, яке життя не буяло б зараз у Левові, однозначно треба було йти вперед, рухатися, боротися, бо інакше не буде ніякого життя. Діяти! — завжди повчав юний вундеркінд і мав рацію. Лев провів вказівним пальцем по вигинах холодної зміюки, і частина стіни зі скрипом почала відділятися, відкриваючи круті сходи вниз у тьмяному світлі смолоскипів, язики яких намагалися лизнути Лева. Його ступня торкнулася чергової таємниці. Ноги обережно намацували сходинки, сходжені більше часом, ніж людьми. «Дякую, Господи!» — уголос вирвалось у Лева, проте певності, що всечуючий Бог його почув, не було.

Йшов вічність. Ще трохи — й добереться до Америки, вирине з якогось підвалу на другій половині півкулі. Запах щокроку ставав насиченішим, живим, а не затхлим і застояним. Наче піднімався до світу, а не заглиблювався у його нетрі. Нарешті сходинки закінчились. Лев опинився перед трьома високими стінами у півтора метра завширшки. На кожній звивалися змії.

А тепер? — подумав Лев, і змії заграли кольорами, переливаючись одна в одну, як фігурки в ігрових автоматах. Припрошували випробувати долю... Безрукий ніколи не був азартним гравцем. І зараз не було спокуси кидатися на зміюк, клацати ними навмання. Він уявив себе у Жовківському замку, на якусь мить перенісся у тодішній стан задурманеності, і ноги самі підійшли до стіни ліворуч. Нехай так. Все одно, в які б двері не вводило життя, в кінцевому результаті прийдеш туди, де доля на табличці «фініш» написала твоє ім'я... І не переплутати смертному лабіринтів долі, хоч умри... Якщо ти не завис між світами, і якщо ти не... Безрукий...

Змія сама підставила спину під долоню Лева, жадібно всмоктала його дотик — і відчинила стіну у світ, де страх обнімався зі звабою, мука з насолодою, краса топилася у потворності... Де не було ніякої грані, одна плинність... Безрукий одразу збагнув, що у такий світ випадково не потрапляють...

— Тебе тут чекають, — почув владний жіночий голос, що переливався так само, як усе довкола, й емоції викликав такі ж суперечливі.

Голос був знайомий, він літав поміж смолоскипами, ховався за стрункими колонами, химерними скульптурами, під холодними лавами. Нарешті всівся на круглому кам'яному столі. Безрукий чомусь був переконаний, що це жертовник. І саме на цьому столі йому нині доведеться тріпотіти в муках, щоб доля терміново знайшла якийсь вихід, бо глухий кут, у який Безрукий уперся, не можна було ні об'їхати, ні перестрибнути. Ні розтрощити. Об нього можна тільки розбити собі довбешку і поховати у вічності все, надбане донині. Тоді навіщо всі старання?..

— Марноти немає. Все у ціні, — той же голос вийшов з головної стіни. Належав він диво-жінці, створеній хіба що для того, щоб їй поклонятися. Стільки всього нараз було закладено у ній творцем, що без її дозволу ніякий чоловік з нею нічого не зміг би зробити. Ні любити, ні ненавидіти... Бо добратися зась до того, що постійно тече, переливається, змінюється... Видно, щоб Лев прийшов до тями, диво-жінка натиснула у собі кнопку «стоп».

— Зоряна? — запитав Лев спантеличено.

— Вона, — відповіла усміхаючись. Не несла жодної загрози. Лише довіру та красу. Тепер Лев добре розумів суддю, який захоплювався цією жінкою навіть у своїй безмежній ненависті. — Ти знаєш, чого я привела тебе сюди, Леве? — запитала граючись, наче знала Безрукого вічність.

— Я гадав, я сам сюди забрів, — відповів Лев.

— «Гадав» — ключове слово у твоїй репліці, — пояснила Зоряна. — Я привела тебе сюди, щоб здійснити обмін... Не буду тягти час, бо для тебе він незабаром матиме вагу. Одне слово, я маю те, вірніше, того, хто для тебе найдорожчий у світі...

— Марі?!. — вирвалося у Лева.

— Точно, — Зоряна не зводила своїх диво-очей з Лева. — Але для цього мені потрібно позбавити твою душу вічності...

— Тобто?..

— Ти відмовляєшся від своєї місії «прощення». І все. Просто...

Ураган зчинився всередині у Безрукому. Він збурив у ньому кожну клітинку — почалася така бійня, що нехай усі армагеддони світу сховаються...

— Вона тебе кохає, — підкидала тягарців на шальку ваг Зоряна. — Вибирай: вічність у поневіряннях або смертність — у любові. Тим більше що тебе твій бос простить. Ти ж віриш у прощення, так?.. Тоді щиро покаєшся — і все...

— А...

— Секунду, — не дала договорити Левові Зоряна. — Хочеш побачити Марі — ось!..

Смолоскипи згасли, наче їх умить накрила ніч. А коли знову запалахкотіли, роздмухані невідь-звідки взятим протягом, на жертовнику була... Марі. У великій, звуженій угорі підвісній клітці. Як пташка, вкинута на потіху хазяїну, який не має уявлення, що таке свобода, і який тишком-нишком проклятий бути колись теж в'язнем... Марі була у довгій білій сорочці, чиста, наче новий сніг. Стояла, тримаючись за ковані перегородки, схудла, змарніла, але найрідніша у цілому світі. Її думки блукали десь далеко, високо, тільки не тут...

Лев забув про все. Які обов'язки, місії, призначення, кати, привиди, прощення, вічності можуть бути, коли не можеш обняти ту єдину, заради якої став людиною?.. Заради якої хочеться дарувати світові любов?..

— Марі! — кинувся Лев до коханої, її очі заблимали і, заряджені його любов'ю, ожили, в них спалахнуло життя, тіло стрепенулося, вдарило такою силою, що металевими перегородками клітки забігали блискавки, здавалося, ось-ось дві справжні любові возз'єднаються і наведуть у галактиці лад, але...

Пролунав страшний підземний вибух. Стіни підстрибнули, стеля заторохтіла своїми древніми кістками, тисячолітній пил замуровував ніздрі, залатував очі. Схоже на те, що нарешті стався довгоочікуваний і вистражданий... кінець світу...

Ні тобі стогонів, ні прокльонів, ні криків про допомогу. Ні молінь і благань прощення... Тиша... Могильна тиша, страшна, ніби пекло... Яку сполохав запилюжений Ярема Сильвестрович, що за допомогою своїх дебелих охоронців виліз з підземелля і потужним ліхтарем освітив те, що залишилося після кінця світу. Ліхтар знайшов тремтячу Марі у кутку клітки, розпластаного на долівці Лева, присипаного уламками каміння, притиснуту до стіни горду Зоряну... Суддя сам запалив смолоскипи, поки двоє охоронців навели пістолети на Зоряну і не зводили з неї очей. Видно, мали такий наказ...

— Що, не чекали? — задоволено розтер розведену слиною пилюку на долонях суддя, як майстер перед важливою роботою. — А я не спав, не дрімав, ідіотом не був, дурника тільки вдавав, — приповідав Лавник. — Навіть Зоряна Преподобна і Марі Перевтілена — дві великі комбінаторки — не знали, не відали, що у цій страхітливій кам'яниці є підземний перехід, що веде... до самої ратуші. Отак... А я вирахував. Як?.. Розкажу вам на страшному суді. Але... оскільки час невпинно наближається до магічної дати вічності, я хочу спочатку вирішити деякі свої справи. Ваше сприяння — ваше майбутнє. Ви не телепні. Так що...

Лев нікого не бачив і нічого не чув. Його метою була Марі. Він звівся і хитаючись поплентався до неї. Але через мить упав, як підкошений, ухопившись за ногу. Один з охоронців опустив руку з пістолетом — постріл був безшумний, а то б звук довалив те, що залишилося від вибуху.

— Вибач, Безрукий, я наказав своїм стріляти без попередження. Ви ж такі всі непевні, непередбачувані. Я не можу безкінечно ризикувати. Розумієш?.. — суддя випромінював упевненість. Так що...

— Відпусти Марі, Яремо!..

— Але ж ти, Безрукий, і телепень! Ти що, ще не врубав, що твоя Марі — твій ворог? Що вона заодно із Зоряною, що вони — третя сила, що бореться за вічність?.. Змирися нарешті, що ця штучна хвойда — насправді Марія Коваль, що перепробувала півсвіту, захомутала діда-смертника і зробила собі пластичну операцію!..

— Негідник... — нарешті кволо озвалася Марі. — Як ти смієш?..

Шмідт не встигла дізнатися у Лавника, що він сміє, бо активізувалась Зоряна і двома фантастичними рухами вирубила дебелих охоронців. Ті попадали обличчями вниз, як манекени. Проте не спав Ярема Сильвестрович. Він зі спритністю каратиста вихопив з кишені енергопістолет і вистрілив у Зоряну. Цівка енергії вилетіла з дула, конвульсіями затріпотіло тіло Зоряни і прилипло до стіни. Жінка з болю попрокушувала собі губи, проте навіть не пискнула.

— Зорянко, без фокусів! — помахав пальцем Ярема Сильвестрович. — Мені не хочеться завдавати тобі болю, бо ти подарувала мені море насолоди, через яку я мусив відтягнути вічність до останніх митей. Так що... мовчи та диш... І не сіпайся... І губки будуть не скусані, такі смачні і ненаситні... А ти, — Лавник звернувся до Лева, — зараз же віддаси мені договір. І через мить разом зі своєю переробленою красунею забираєшся на всі чотири сторони. Тим більше, що я знаю, хто наступний!..

— Не спіши, Яремо! — прогримів голос з усіх усюдів, заповнюючи порожнечу жахом.

Цей голос Лавник упізнав би серед мільярдів, бо підкорявся його вібраціям покірно, як віск вогневі. Від тих вібрацій скапувала його сила у безвість, глибоку і вічну, наче пекло...

Смолоскипи знову на мить пригасли, а потім спалахнули такими кривавими язиками, що заяріли стіни. На кам'яній брилі, що наче з неба звалилася, палахкотіло вирізьблене змієподібними буквами гасло «Слава Владі». На камені стояв чоловік у строгому класичному костюмі. На голові мав маску. Таку суддя вже бачив — у цьому ж таки приміщенні. Але голос...

Зоряна ожила разом з появою громового голосу. Дивні вібрації, що сковували суддю, диво-жінку відновлювали.

— Ти вчасно, любий, — сказала, облизуючи губи. — Я в захопленні від розв'язки.

Зоряна перевірила пластом лежачих охоронців судді — ті не подавали ознак життя. Стрельнула очами на Марі, яка була, наче під наркозом, — спокійна, далека від проблем. Здавалося, все, що відбувається тут, її зовсім не цікавить. Оглянула Левову ногу.

— До весілля заживе, — зробила висновок. — Болить? — поцікавилась.

Лев мовчав. Думав. Так усе зібралося в одній посудині і перемішалося, що голова не встигала переварювати дивні збіги, химерні накладки, божевільні дійсності...

Ярема був скульптурою, поки його плеча не торкнулася Зоряна. Від того доторку йому стало тільки гірше, бо жах уповні поселився в ньому, навіть почав уже заводити свої порядки.

Увага очей маски була прикута саме до судді. Лавник уперше в житті хотів помилитися. Дуже сильно помилитися, щоб із нього насміхався цілий всесвіт. Голос чоловіка в масці повернув його в ті часи, коли він був багатим рабом. З грошима, зв'язками, але з ланцем на горлі і на прив'язі... Якби зараз можна було повернути все назад, він би волів залишитися в селі з батьками: орати, садити і спостерігати, як народжується у землі життя... Яка тупа юність! Думає, наївна, що життя вічне... А воно варте чогось лишень тоді, коли на душі спокій...

Скута минулим і теперішнім спертим повітрям Яремина душа розривалася з туги. Він ще не розучився її читати — на цей раз вона натякала, що Ярема влип безповоротно...

Незнайомець з громовим голосом рвучко стягнув з голови маску.

— Учитель? — здивувався Ярема щиро, хоча знав уже, що так. Що не помилився.

— Яремо, не вдавай дурника, бо так буде несправедливо, — Серафим Іванович правицею поправив своє чорне, як смола, волосся. Він зовсім не постарів. Навпаки, Яремі здалося, що навіть посвіжішав. — Знаєш, чому?

— Чому? — покірно запитав Ярема. Владність судді з нього випарувалася моментально, наче рукою зняло. Якщо людина колись уже була рабом, достатньо однієї насінини рабства посіяти емоціям — і рабство повернеться, як земля повертається навколо своєї осі. Наче було вічно.

— Бо ти ціле життя своє був дурником. Справжнісіньким, круглим... Я мушу тобі відкрити пекельну правду, бо ти заслужив знати. Ти сам зробив вибір — тепер розплачуйся...

— Не зрозумів, — промимрив Ярема. І збрехав мимовільно, знову сподіваючись на спасенну помилку.

Чекання довгим не було. Вчитель його розіп'яв:

— Ти не вибраний, Яремо. Ти — громовідвід!.. А я — не «справедливість»...

— Ви — влада... — приречено промимрив суддя.

— Правильно... І Зоряна — мій посланець. Просто ти допоміг мені заманити сюди грізного Безрукого Лева, з яким без тебе нам би не справитися... Він тільки на перший погляд наївний і незграбний... Отакий безпомічний, як зараз. Прибитий по голові каменюкою... Насправді, купа душ пожертвували долями, щоб обвішати його оберегами... Отже...

— Я смертний... — допоміг учителеві тямущий учень. Певно, востаннє.

— Так. І ти міг би навіть ще трохи пожити, але... Не зможеш. Ти своє віджив. Але не відмучив... Ти сам розумієш...

— Падлюко! — просичав Ярема і кинувся на вчителя з кулаками, проте так і застиг у позі помсти.

— Я тобі розкажу все. Бо щоб ти збожеволів, треба довести тебе до кондиції, — продовжував учитель. — Вона — теж приманка, — учитель махнув рукою на Марі, якої начебто зовсім не стосувалося те, що тут діється. — Думаєш, багато знайдеться дідуганів, які викупляють з рабства покинутих і забутих жінок без паспортів, беруть їх за дружин, роблять документи, залишають спадщину? Жених — теж наш, підставний. Отак...

— Що, Марі не знала, що я був замішаний в історію з аварією Козаків?

— Про тебе не знала... Хіба ходила до відьми, — хихикнув учитель.

— Чуєш, Безрукий! — кинувся Ярема до Лева. — Він убив твоїх батьків! Чуєш? Аварія — його рук справа! Знищ його!

Зуби у Лева скреготіли, жовна бігали, як клапани двигуна... Проте дихання було чітким і рівним. Він робив усе, щоб не втратити голову. Щоб емоції не взяли над ним владу і вогнем своїм не спопелили ворогів, його і... призначення.

— Ти казав, учителю, що він сильний! Бачиш, який він силач! Манекен! Безрукий, ти — не Лев, ти — стерво! — сікався до Лева Ярема. Зоряна підійшла і притулилася до плеча вчителя. Це був черговий маневр, щоб добити Лавника. — А хто тоді справжній «борець за справедливість»? — запитав розчавлений суддя.

— Наум Чортополох! — удав здивування учитель. Ніби Ярема мав про це знати вже давно. — Але ти його придушив у зародку. Використав і викинув. Хіба забув?..

— Рідкісне ти падло, вчителю! — вигукнув Ярема.

— Ну-ну, не треба! — все-таки завдяки мені ти трохи пожив! Та й вибір зробив ти сам. Хіба ні?

Ярема прикусив собі нижню губу. З неї хлинула кров фіолетова зі злості.

— Хто ж тоді останній клієнт?.. Невже я?.. Я тобі не підпишу!.. Не підпишу! Ні! — верещав Ярема до вчителя.

— Яремо, заткни пельку! І не спіши поперед батька в пекло. На все свій час. Спершу мені треба витрусити з Безрукого договір. Щоби внести деякі суттєві поправки. Бо до вічності залишилося всього-на-всього...

— П'ять хвилин, — підказала Зоряна і підійшла до підстреленого Безрукого. — Самі віддасте, чи будемо вас мацати, Леве Львовичу? — запитала грайливо. Диво-жінка не дозволяла собі тикати. Мала симпатію до чоловіка, який заради кохання жертвує вічністю. Добровільно. Хоча й вибором його доля нині не балувала. Вибір без вибору — як не крути...

— Сам, — відповів Лев. — В обмін на Марі. Як домовлялися. — Лев з останніх сил підвівся і зафутболив черевиком у клітку, в якій дивилося у безвість його кохання. Наче це не він, який піддався на божевільну пропозицію привида ката, не його нові друзі, що почали з'являтися на життєвій стежці, як гриби після дощу, не доля, що перемішала всіх в одній каструлі, як вінегрет, помітивши кров'ю, — не вони винні у всьому, до чого докотилося життя Безрукого, а безмовна наївна клітка, призначення якої явно не було ув'язнювати чудесну хвилясту жінку-загадку, яка зараз жила собі на радість ген-ген у сні, наче спляча красуня...

Раптом Марі дивом ожила і, наче пантера, кинулася за черевиком. На льоту піймала його, роздерла, вийняла зіжмаканого аркуша. Прокусила собі пальця і...

Для купки людей, що опинилися в підземеллях старого замку, настав незапланований кінець світу. На цей раз, здається, справжній...

Морок укрив підземелля, напутнє слово якому мовив Лев Безрукий:

— Марі, Марічко, я хочу... — чеканив він, — «...подарувати тобі рай, що загартовується до останнього удару великої майстрині, що своїм серцем без зупину виковує тобі вічність».

У підземелля не витримали нерви. Пульс так забив, що луна хитала стіни. Це завівся годинник вічності. Вистукував нову дату, наче кував меч для болю. З дванадцятим ударом все зникло. Смертні стали незрячими. Настали жнива...

З'явився Хаос з вагами. Нестримні вітри гасали підземеллями, торуючи шлях своїм привидам. За вироком прилетіли душі.

— Прощення нині головне, — оголосив зважування Хаос. Він не сказав: «Прощення перемогло», бо знав, що перемог не існує. Як і поразок. Одна плинність. І в ній — усе... Хаос набрав повні груди повітря, підбадьорив себе, як оратор перед владною аудиторією, видихнув: — Прости, Справедливосте! І ти прости, Владо!.. — прорік і застиг в очікуванні. Вулкан відчував, що ось-ось має вивергнути... І дочекався. Коли хотів було піти, на нього накинулись Справедливість із Владою й заради справедливості та порядку затоптали. Як нічого й не було — легко...

Прощення пірнуло в Небо. Дивилося на них з Вічності. Воно не могло збагнути, чому колеги такі жорстокі... І Прощення попросило прощення у Бога:

— Прости, Господи, мене за велику помилку: мені не треба було покидати Землю. Виправ помилку, Боже!..

— Люди виправлять, — сказав Бог. — Мають вільну волю...

Е

Коли Марічка втретє поклала голову на плаху, плакало все місто. Хмари висіли над Львовом, як рясні кошлаті брови страшного Вія. Запрошений кат впевнено підняв сокиру і прицілився. Змахнув. Сокира вп'ялася в деревину. Голова Марічки навіть не здригнулась.

— Прости, — простогнав кат і повалився на львівську бруківку, яка того дня не знала крові. Бо в ката влучила блискавка.

Війт оголосив помилування.

— Слава! — лунав натовп. Війт упивався владою. Він ще не знав, що люди славлять не його, а Бога. І що його душа, разом з душею ката та судді, ще довго блукатиме ратушею, щоб отримати шанс, який у кожного — свій... Бо в кожного своя правда...