Школа Добра і Зла

22 Сни про Суперника

Ти не бачила мою піжаму? — нюняв Горт за дверима Софі. — Ту, що із жабами.

Замотана у його зім’яті простирадла, Софі дивилася на вікно, яке вона закрила чорною ковдрою.

— Її для мене пошив мій батько, — хлипав Горт. — Я не можу спати без неї.

Але Софі просто дивилася у чорне вікно, ніби у темряві було щось, що бачила тільки вона.

Горт приніс із Трапезної ячмінну кашу, варені яйця, смажені овочі, але вона не відповіла на його стук. Цілими днями Софі просто лежала, наче труп, чекаючи, коли прийде її принц. Невдовзі її очі потухли. Вона не знала, якого саме дня це сталося. Вона не знала, чи було це уранці, чи вночі. Вона не знала, чи вона спала, чи ні.

У цьому похмурому тумані прийшов перший сон.

Потоки чорного і білого кольорів, потім вона відчула смак крові у роті. Вона вдивлялася у шторм киплячого червоного дощу. Вона намагалася сховатися, але не могла, бо була прив’язана до білого кам’яного столу фіолетовими колючими пагонами, її тіло було татуйоване дивними написами, які вона вже бачила раніше, але не могла згадати де. Біля неї з’явилися три старі карги, що співали і торкалися своїми кривими пальцями написів на її шкірі. Бабці співали дедалі швидше, доки у повітрі над її тілом не завис сталевий ніж, довгий і тонкий, наче в’язальна спиця. Вона намагалася звільнитись, але було пізно. Ніж упав, біль наповнив її живіт, і в ній щось народилося. Чисте біле насіння, потім молочна маса, більша, більша, поки вона не побачила, що це було… обличчя… занадто розмите, щоб розгледіти.

«Убий мене зараз», — сказало обличчя.

Софі прокинулася.

На краю її ліжка сиділа Агата, загорнута у брудне простирадло Горта.

— Я навіть не хочу чути про ці стосунки.

Софі не дивилася на неї.

— Ти можеш позичити мій затискач для носа для уроку Юби.

Агата стояла, освітлена через маленьку шпаринку у вікні.

— День третій — впізнай свою тварину за лайном!

Тиша ставала дедалі напруженішою. Агата схилилася до ліжка.

— Що я мала зробити, Софі? Я не могла дозволити йому померти.

— Це неправильно, — сказала Софі ніби до себе. — Ти і я… Це неправильно.

Агата наблизилася.

— Я бажаю для тебе тільки найкращого…

— Ні, — сказала Софі так різко, що Агата відкинулася назад.

— Я просто хотіла, щоб ми повернулися додому!

— Ми не йдемо додому. Ти це бачиш.

— Ти вважаєш, що я цього хотіла? — Агата вигукнула, роздратована.

— Чому ти тут?

— Тому що хотіла побачити, як ти. Я турбувалася про тебе!

— Ні. Чому ти тут, — сказала Софі, дивлячись у вікно. — У моїй Школі. У моїй казці.

— Тому що я намагалася тебе врятувати, Софі! Я намагалася врятувати тебе від прокляття!

— Тоді чому ти продовжуєш проклинати мене і мого принца?

Агата насупилася:

— Це не моя провина.

— Я гадаю, це тому що десь глибоко всередині ти не хочеш, щоб я знайшла кохання, Агато, — сказала Софі спокійним голосом.

— Що? Звіс…

— Я гадаю, ти хочеш привласнити мене собі.

Усе тіло Агати завмерло.

— Це… — вона ковтнула. — Це дурня.

— Директор мав рацію, — сказала Софі, не дивлячись на неї. — Принцеса не може бути подругою відьми.

— Але ми друзі, — скрикнула Агата. — Ти єдина подруга, яку я коли-небудь мала!

— Ти знаєш, чому принцеса не може бути подругою відьми, Агато?

Софі повільно повернулася до неї обличчям.

— Тому що відьма ніколи не має своєї казки. Відьма повинна зруйнувати чиюсь, щоб бути щасливою.

Агата відігнала сльози.

— Але я не… я не відьма.

— ТО ОТРИМАЙ СВОЄ ВЛАСНЕ ЖИТТЯ! — закричала Софі.

Вона подивилася, як голубка вилетіла крізь чорне вікно, а потім заповзла під простирадла, поки не стемніло.

Цієї ночі Софі бачила інший сон. Вона бігла крізь ліс, голодніша, ніж будь-коли, доки не знайшла оленя з людським обличчям, таким само блідим, розмитим обличчям, як вона бачила попередньої ночі. Вона придивилася, щоб побачити, хто це був, але лице оленя тепер стало дзеркалом і в ньому вона побачила власне відображення. Проте воно належало не їй.Це був Звір.

Софі прокинулася, обливаючись холодним потом, кров у венах палала.

За межами кімнати 34 Горт скрутився у спідній білизні, читаючи при свічках «Дар самотності».

Позаду зарипіли двері.

— Що про мене кажуть?

Горт завмер, ніби почув привида. Він обернувся, широко розплющивши очі.

— Я хочу знати, — сказала Софі.

Вона пішла за ним у темну залу, суглоби тріщали. Вона не пам’ятала, коли останнього разу ходила.

— Я нічого не бачу, — сказала вона, шукаючи відблиск лебедя на його грудях. — Де ти?

— Ось тут.

Спалахнув смолоскип, освітивши Горта. Вона відсахнулася. Кожен дюйм чорної стіни за ним був укритий плакатами, банерами, графіті:

«ВІТАЄМО! КАПІТАНА! ПЕРЕМОЖНИЦЮ ВИПРОБУВАННЯ! ЧИТАЧА-РЯТІВНИКА!»

Вони супроводжувалися принизливими карикатурами Щасливців, що жалюгідно помирали. Під стіною підлога була вкрита м’ясоїдними зеленими букетами, між зубами квітів стриміли записки:

Я хотів би мати твою пластику! Раван.

Ти — недосяжна викрадачка сердець! Мона.

Тедрос заслужив на це! Твоя подруга Арахне.

Софі виглядала здивованою.

— Я не розумію…

— Тедрос сказав, що ти використала його, щоб виграти Випробування, — промовив Горт. — Леді Лессо назвала це «Пасткою Софі» і сказала, що ти обманула навіть її! Вчителі кажуть, що ти найкращий Капітан Школи Зла, який коли-небудь був. Поглянь!

Софі простежила за його поглядом, спрямованим на ряд зелених коробок між букетами, обмотаних червоними стрічками. Вона відкрила першу і знайшла пергаментну картку:

Сподіваюся, ви пам’ятаєте, як цим скористатися.

Професор Менлі.

Під нею була накидка зі зміїної шкіри.Кастор подарував їй мертву перепелицю, леді Лессо залишила різьблену крижану квітку, а Сейдер поклав мантію з випробування, цікавлячись, чи може вона люб’язно подарувати її для Виставки Зла.

— Який геніальний трюк, — підлещувався Горт, приміряючи плащ. — Перетворитися на рослину, зачекати, доки залишаться лише Тедрос і Естер, а потім вибити Естер, поки Тедрос спливатиме кров’ю, поранений. Але чому ти не вбила Тедроса? Всі його запитують про це, але він нічого не говорить. Я сказав, що ти не встигла, бо сонце зійшло.

Горт побачив вираз обличчя Софі, і його усмішка зникла.

— Це був трюк, чи не так?

Очі Софі наповнилися слізьми. Вона почала хитати головою…

Але на стіні перед нею було ще щось.

Чорна роза, між колючками стирчала записка, з якої стікало чорнило.

Софі взяла її до рук.

Шахрайка. Брехуха. Змія.

Ти там, де маєш бути.

Всі вітають відьму.

— Софі? Це від кого?Серце тріпотіло, Софі понюхала гіркі чорні колючки, оповиті запахом, який вона так добре знала.

Отже, такою була нагорода за кохання.

Вона роздавила троянду, забризкавши Тедросові слова кров’ю.

— Від цього тобі стане краще.У кімнаті 66 Анаділь вилила темно-жовтий відвар з казанка у чашку. Трохи пролилося на підлогу. Негайно з’явилися пацюки — вже на вісім дюймів більші, почали кусатися і дряпатися за те, щоб злизати краплі.

— Твій дар росте, — прокаркала Естер.

Анаділь сіла на край ліжка Естер з чашкою.

— Лише кілька ковтків.

Естер змогла зробити лише один, а потім знову відкинулась на подушку.

— Краще б я і не намагалася, — прохрипіла вона. — Вона занадто вправна. Вона вдвічі краща відьма, ніж я…

— Шх-х, не напружуйся.

— Але вона кохає його, — сказала Дот, скрутившись у ліжку.

— Вона вважає, що кохає, — відповіла Естер. — Так само, як ми всі колись.

Дот вирячила очі.

— Будь ласка, Дот. Ти гадаєш, що вона єдина Нещасливиця, яка заплуталася у тенетах кохання?

— Естер, досить, — з натиском промовила Анаділь.

— Ні, ну ж бо, говорімо правду, — сказала Естер, намагаючись сісти. — Усі ми відчували це ганебне хвилювання. Всі ми відчували цю слабкість.

— Але ці почуття неправильні, — сказала Анаділь. — Неважливо, наскільки вони сильні.

— Ось чому цей випадок особливий, — кисло промовила Естер. — Вона майже переконала нас, що вони правильні.

У кімнаті запанувала тиша.

— То що з нею відбувається зараз? — запитала Дот.

Естер зітхнула.

— Те саме, що сталося з усіма нами.

Цього разу тишу порушило віддалене цокотіння у повільному загрозливому ритмі. Три дівчинки відсунулися від дверей, коли клацання наблизилося до них, жорстке і чисте, наче удари батога.

Воно ставало дедалі гучнішим, чіткішим, поволі пройшло по гуртожитку і стихло біля їхньої кімнати.

Дот полегшено зітхнула.

Двері різко відчинилися. Дівчатка скрикнули. Дот гепнулася з ліжка…

Протяг потягнув підвішені сукні до смолоскипа над дверима, відкидаючи спалахи світла на затінені обличчя.

Її волосся блищало, наче гострі зубці, чорне так само, як і нафарбовані повіки і губи. Примарно-біла шкіра сяяла на фоні чорних нігтів, чорного каптура і чорного шкіряного одягу.

Софі зайшла до кімнати, високі чорні підбори черевиків стукали по підлозі.

Естер усміхнулася.

— Ласкаво просимо додому.

Дот з долу нервово подивилася на них.

— Але де ми знайдемо нове ліжко?

До неї повернулися три пари очей.

Вона навіть не встигла зібрати свої ласощі. У темному, похмурому коридорі Дот стукала у залізні двері, лякаючи тишу.

Але все було марно.

Три відьми об’єдналися в шабаш — і вона була виключена з нього.

Щасливці не святкували, коли Тедрос отримав значок Капітана. Як вони могли святкувати, коли Софі пошила його в дурні?— Зло повернулося! — зловтішалися Нещасливці. — Школа Зла має Королеву!

Ось тоді Щасливці пригадали, що вони мають щось, чого немає у Нещасливців. Щось, що надавало їм перевагу.

Бал.

І Королеву туди не запрошено.

Перший сніг засипав Галявину крихтами льоду, що падали до тарілок Нещасливців з гучним дзенькотом, коли вони намагалися схопити пліснявий сир застиглими пальцями. Нещасливці хижо поглядали на дівчаток- Щасливиць, які кружляли навколо, занадто зайняті, щоб турбуватися про погоду. Бал за два тижні, дівчаткам потрібно було владнати всі можливі домовленості, тому що хлопці все-таки змовилися не запрошувати до «Показу Здібностей». Наприклад, Ріна чекала, що Чаддік запросить її, тож вона пофарбувала стару сукню своєї матері, щоб та пасувала до його сірих очей. Але якщо Чаддік замість цього запросить Аву (вона заскочила його, коли він закохано розглядав портрет Білосніжки, тож йому могли подобатися бліді дівчатка), то її може запросити Ніколас — в такому разі вона виміняє білу сукню у Жизель, щоб збалансувати його засмаглу шкіру. А якщо Ніколас не запросить її…

— Мати каже, що доброта змушує людей почуватися бажаними, навіть коли їх узагалі ніхто не бажає, — вона зітхнула до Беатрікс, якій було нудно.

Софі зникла з горизонту. Беатрікс знала, що Тедрос запросить її. Не те щоб він це підтвердив. Принц ні з ким не спілкувався від самого випробування, ходив похмурий, як ніколи. Тепер Беатрікс відчула, що його настрій передається і їй, коли вона дивиться, як він влучає стрілами у дерево, під яким зазвичай сиділи він і Софі.

Тедрос наробив там уже чимало дірок, але полегшення не приходило. Подражнивши Тедроса кілька днів, тепер товариші намагалися його підбадьорити.

Кого хвилює, що він розділив перемогу з Нещасливицею! Кого хвилює, що вона терлася біля нього! Він таки виграв жорстоке випробування і переміг усіх. Але Тедрос відчував неймовірний сором, бо він був не кращим за свого батька. Він був рабом свого серця, а воно помилялося.

Однак він нікому не сказав про Агату. Він знав, що її це здивувало, адже щоразу, коли він говорив у класі, вона здригалася, ніби очікуючи, що він викриє її будь-якої миті. Але ще тиждень тому він залюбки б подивився, як її покарають, а тепер почувався розгубленим. Чому вона ризикувала своїм життям, аби врятувати його?

Може, вона казала правду про ту ґаргулью? Чи може бути так, що ця відьма насправді… не відьма?

Він подумав про те, як вона блукає гуртожитком з цими хитрими виряченими очима…

Тарган. Як сказала Беатрікс.

Тож Агата весь цей час допомагала Софі посідати перші місця? Вона, мабуть, ховалася у сукні Софі або в її волоссі, шепотіла відповіді і заклинання… Але як вона змусила його вибрати Софі у випробуванні з гарбузами?

Тедросу стало погано.

Демон складався з двох… Принцеса у труні, що вдарила його… Тарган, прихований у гарбузі…

Він ніколи не обирав Софі.

Щоразу він обирав Агату.

Тедрос із жахом озирнувся, шукаючи її, але Агати ніде не було видно. Він має триматися подалі від цієї дівчинки. Він має сказати їй, щоб вона трималася подалі.

Він має все це зупинити…

Йому на обличчя впав сніг. Засліплений водою, Тедрос побачив, як до нього наближаються тіні. Він витер очі і випустив лук.

Софі, Анаділь і Естер крокували в ногу з однаковим чорним волоссям, чорним макіяжем і недобрими поглядами. Шипінням вони відігнали Щасливиць, залишившись наодинці з Тедросом, налякані Щасливці розсипалися за його спиною. Анаділь і Естер стали позаду Софі, яка наблизилася до обличчя свого принца. З неба між ними падали зубчасті шматочки криги.

— Ти вважаєш, що я удаю кохання, — сказала Софі, оглядаючи його зеленими очима. — Ти вважаєш, що я ніколи не кохала тебе.

Тедрос намагався заспокоїти своє серце. Тепер вона була ще вродливішою, ніж будь-коли.

— Ти не можеш шахраювати з коханням, Софі, — сказав він. — Моє серце ніколи не хотіло тебе.

— О, я бачила, кого обирає твоє серце, — усміхнулася Софі і перекривила опуклі очі Агати і її особливі похмурі погляди.

Тедрос почервонів.

— Я можу це пояснити…

— Дай вгадаю. Твоє серце сліпе.

— Ні, просто воно обирає кого завгодно, окрім тебе.

Софі посміхнулася. Вмить вона ринула до нього — Тедрос витягнув свій меч, як і всі його товариші, що стояли позаду нього.

Софі слабко посміхнулася:

— Подивися, що сталося, Тедросе. Ти боїшся свого справжнього кохання.

— Повернися на свою половину! — закричав принц.

— Я чекала на тебе, — сказала Софі, її голос зривався. — Я гадала, ти прийдеш за мною.

— Що? Чому я мав прийти за тобою?

Софі подивилася на нього.

— Тому що ти обіцяв, — видихнула вона.

Посміхнувшись, Тедрос озирнувся.

— Я не давав тобі жодних обіцянок.

Софі дивилася на нього приголомшено. Вона опустила очі.

— Я бачу.

Вона повільно підняла погляд.

— Тоді я буду такою, якою ти мене вважаєш.

Вона підняла палаючий палець, і мечі хлопчиків перетворилися на змій. Щасливці втекли. Тедрос підкинув ногою бруд у напрямку гадин, що звивалися і шипіли. Він озирнувся і побачив, як Софі витерла сльози, потім надягла каптур і поспішила геть.

Естер побігла слідом, щоб наздогнати її.

— Тобі краще?

— Я дала йому шанс, — сказала Софі, прискорившись.

— Будь певна. Все закінчилося, — заспокоїла Естер.

— Ні. Поки він не дотримає обіцянки.

— Обіцянки? Якої обіцянки…

Але Софі вже зайшла у тунель. Коли вона бігла повз покручені гілки, вона відчула, що на неї хтось дивиться. Крізь сльози і дерева вона не могла розгледіти обличчя на балконі — просто бліда біла пляма. Живіт зсудомило… Вона знайшла проміжок між листям, щоб пригледітися.

Але обличчя зникло, наче було звичайним маренням.

Наступного ранку Щасливці прокинулися і виявили, що всі поверхи залиті слизьким жиром. Потім хтось обсипав усе порошком, що викликав свербіж.

Третього ранку вчителі виявили у рамці спідню білизну замість портрета Красуні, а кабінети з цукерок були затоплені смердючим липким слизом.

Зважаючи на те, що феям не вдавалося зловити вандалів на гарячому, Тедрос і його товариші організували нічну охорону, патрулюючи зали від сутінків до світанку. Проте хулігани залишалися непоміченими. До кінця тижня розбійники заповнили басейни Доглядальної кімнати скатами, викривили дзеркала у залі, щоб поглузувати з випадкових перехожих, випустили перегодованих голубів у Трапезній, а зачаровані туалети у Школі Добра вибухали, коли учні сідали на них.

Розгнівана професорка Даві наполягала на тому, щоб Софі була притягнута до відповідальності, але леді Лессо заявила, що вкрай сумнівно, щоб один учень міг тероризувати цілу Школу без сторонньої допомоги.

Вона мала рацію.

— Це все вже не викликає задоволення, — пробурчала Анаділь після вечері у кімнаті 66. — Естер і я хочемо зупинитися.

— Ти отримала свою помсту, — сказала Естер. — Відпусти його.

— Я вважала, що ви лиходійки, — відповіла Софі зі свого ліжка, не відриваючи очей від книжки «Охоплені нічними жахами».

— Лиходії мають мету, — різко промовила Естер. — Те, що ми робимо, — це просто хуліганство.

— Сьогодні ми заразимо віспою бриджі хлопчиків, — сказала Софі, перегортаючи сторінку. — Зараз знайду заклинання для цього.

— Що ти хочеш, Софі? — запитала Естер. — За що борешся?

Софі зиркнула вгору.

— Ти будеш допомагати, чи я маю нас усіх здати?

Незабаром Тедрос мав у своєму нічному патрулі усі шість десятків хлопчиків, але напади Софі посилилися. Першої ночі вона примусила Естер і Анаділь зварити зілля, щоб перетворити озеро Добра на мул Зла, змушуючи магічну хвилю мігрувати у каналізацію. Зілля залишило на їхніх руках червоні опіки, але на світанку Софі знову відправила їх до Школи Добра, щоб натрусити вошей у ліжка Щасливців. Незабаром дівчатка так часто атакували — підкладали п’явок до вечірнього пуншу, випускали сарану під час уроку принцеси Уми, відпускали роздратованого бика на уроці «Фехтування», зачарували всі сходи Школи Добра так, що ті жахливо кричали від кожного кроку, — що половина вчителів Школи Добра скасувала свої заняття. Поллукс втрапив овечими ногами у свої власні пастки, а Щасливці почувалися безпечно, лише пересуваючись групами.

Професорка Даві увірвалася до кабінету леді Лессо.

— Ця відьма має бути виключена зі Школи!

— Нещасливці не можуть потрапити до твоєї Школи ані вдень, ані вночі, не кажучи вже про напади, — позіхнула леді Лессо. — Ми всі розуміємо, що цей злодій — Щасливець.

— Щасливець! Мої учні вигравали кожен конкурс у цій Школі протягом двохсот років!

— До цього часу, — посміхнулася леді Лессо. — І я не маю наміру відмовитися від моєї найкращої учениці без доказів.

Доки професорка Даві надсилала Директору листи, які залишалися без відповіді, леді Лессо помітила, що Софі віддаляється від сусідок, вже не мерзне у крижаному класі й огидно спотворює ім’я Тедроса на обкладинках своїх книжок.

— У вас все гаразд, Софі? — запитала леді Лессо, зачиняючи крижані двері після уроку.

— Так, дякую, — відповіла Софі, знітившись. — Я маю йти…

— Твоє отримання звання Капітана, твій новий одяг і твої нічні розваги… Це так важко прийняти.

— Я не знаю, про що ви говорите, — сказала Софі і прошмигнула повз неї.

— Ти маєш дивні сни, Софі?

Софі завмерла.

— А які сни вважаються дивними?

— Злі сни. Марення, які стають дедалі гіршими щоночі, — промовила леді Лессо позаду неї. — Коли ти починаєш почуватися так, ніби щось виросло у твоїй душі. Можливо, обличчя.

Шлунок Софі зробив кульбіт. Страшні сни тривали, все закінчувалося білим розмитим обличчям. Протягом останніх декількох днів по краях обличчя з’явилися червоні смуги, ніби воно окреслювалося кров’ю. Але вона не змогла нікого впізнати. Все, що вона знала, — що прокидається щоразу злішою, ніж раніше.

Софі повернулася.

— О, а яке значення мають такі сни?

— Вони означають, що ти особлива дівчинка, Софі, — лагідно промовила леді Лессо. — Якою ми всі будемо пишатися.

— Ох. Гм… Я, можливо, мала один або два.

— Це сни про Суперника, — сказала леді Лессо, її фіолетові очі замерехтіли. — Ти маєш сни про Суперника.

Софі подивилася на неї.

— Але… але…

— Не варто хвилюватися, дорогенька. Доки не з’являться симптоми.

— Симптоми? Які симптоми? Що станеться, коли виникнуть симптоми?

— Тоді ти нарешті побачиш обличчя свого Суперника. Того, хто стає сильнішим, коли ти слабшаєш, — спокійно відповіла леді Лессо. — Того, кого ти муситимеш знищити, аби вижити.

Софі зблідла.

— Але… але це неможливо!

— Невже? Я гадаю, цілком зрозуміло, хто є твоїм Суперником.

— Що? Я не маю…

Софі не дихала.

— Тедрос? Але я ж кохаю його! Ось чому я це робила! Я повинна повернути його…

Леді Лессо просто посміхнулася.

— Я розгнівалася! — закричала Софі. — Я не мала на увазі… я не хочу йому зашкодити! Я не хочу взагалі нікому шкодити! Я не лиходійка!

— Розумієш, не має значення, хто ми є, Софі. — Леді Лессо нахилилася надзвичайно близько, щоб прошепотіти. — Мають значення наші вчинки.

Її очі спалахнули.

— Але ще жодних симптомів, на жаль, — зітхнула вона і пішла до свого столу. — Зачиніть двері, коли підете.

Софі втікала занадто швидко, щоб потурбуватися про це.

Тієї ночі Софі не напала на Щасливців.

«Нехай він іде собі, — сказала вона до себе, накривши подушкою голову. — Нехай Тедрос іде».

Вона повторювала це знову і знову, поки зустріч з леді Лессо не стерлася з її пам’яті. Ці слова заспокоїли її, і вона відчула частинки свого колишнього я. Завтра вона буде люблячою. Завтра вона буде милосердною. Завтра вона знову буде доброю.

Але потім їй наснився ще один сон.

Вона бігла повз дзеркала, що відбивали її усміхнене обличчя, довге золоте волосся і яскраву рожеву сукню. В останньому дзеркалі були відчинені двері, а біля дверей на неї чекав Тедрос, величний у блакитному бальному костюмі під шпилями Камелота. Вона бігла і бігла до нього, але анітрохи не наближалася, доки до її справжнього кохання не потяглися смертельно гострі пагони шипшини, налиті багрянцем. Несамовита, вона проштовхнула себе крізь останні двері, щоб урятувати його, зламала підбор і впала йому до рук… Принц розтанув біло-червоною плямою, і вона впала у терен.

Софі прокинулася розлючена і забула про прощення.

— Середина ночі! Ти сказала, що все скінчено! — обурювалася Анаділь, йдучи за нею до тунелю.

— Ми не можемо продовжувати робити це без мети, — сердилася Естер.

— У мене є мета, — сказала Софі, озирнувшись. — Ви мене чуєте? У мене є мета.

Наступного дня Щасливці прибули на обід і побачили, що всі дерева на їхньому боці повалені. Всі, крім одного, під яким раніше сиділи Софі і Тедрос. На ньому було вирізане єдине слово:«БРЕХУН».

Приголомшені вовки і німфи покликали вчителів і відразу ж утворили кордон між двома половинами Галявини. Тедрос увірвався між двома вовками.

— Припини. Негайно.

Кожен простежив за його поглядом, спрямованим на Софі, яка спокійно сиділа під засніженим деревом на половині Нещасливців.

— Або що? — запитала вона. — Ти мене спіймаєш?

— Тепер ти дійсно розмовляєш, як лиходійка, — зітхнув Тедрос.

— Обережно, Тедді. Що вони скажуть, коли ми будемо танцювати на Балу?

— Згода, тепер ти втратила це…

— А я гадала, що ти принц, — сказала Софі, кружляючи навколо нього. — Ти пообіцяв відвести мене на Бал просто на цьому місці. А принц завжди дотримує своєї обіцянки.

З усіх боків Галявини почулися зітхання. Тедрос виглядав так, ніби його вдарили у живіт.

— Бо принц, який не дотримує своєї обіцянки, — Софі провернула його до двох вовків, — це лиходій.

Тедросу відняло мову, щоки почервоніли.

— Але ані ти, ані я не лиходії, — сказала Софі. — Отже, все, що тобі потрібно зробити, це дотримати обіцянки — і ми знову станемо собою. Тедросом і Софі. Принцем і принцесою.

З невпевненою посмішкою вона простягнула йому руку між вовками.

— І жили вони Довго і Щасливо.

На Галявині запанувала мертва тиша.

— Я ніколи не візьму тебе на Бал, — випалив Тедрос. — Ніколи.

Софі забрала руку.

— Ну, — сказала вона тихо, — тепер усі знають, хто відповідає за напади.

Тедрос відчував, що Щасливці дивляться на нього з докором. Присоромлений, він побіг з Галявини. Софі спостерігала за ним, а з горла їй рвався крик, їй хотілося покликати його назад.

— Все це заради Балу? — почувся голос.

Софі повернулася до Естер і Анаділь.

— Це заради справедливості, — сказала вона.

— Ти сама по собі, — прогарчала Естер, Анаділь пішла слідом за нею.

Софі стояла, оточена враженими учнями, вчителями, вовками і феями, слухаючи своє власне неглибоке дихання. Вона повільно підняла очі.

Тедрос дивився на неї з вікна скляного замку. У слабких променях сонця його бліде обличчя виблискувало червоним.

Софі зустріла погляд того, хто вкрав її серце. Він знову покохає її. Він мусить. Бо вона знищить його, якщо він насмілиться покохати когось іншого.